Патронаж складається з трьох компонентів: ідеологічного, економічного та статусного, які комплексно взаємодіють між собою. Ідеологія визначається А. Лефевром як загальний світогляд, який керує вчинками людей, а також розповсюджує поширені настрої. Вплив ідеології на процес перекладання можна побачити в пропусках, змінах та різних видах доповнюваннях. Економічна складова патронажу має справу з економічним існуванням перекладачів. Патрон допомагає письменникам та редакторам, даючи їм винагороди, призначає їх до офісів, дає їм авторський гонорар від продажу книжок, або наймає письменників та редакторів вчителями та рецензентами [37, с.227]. Економічна складова також діє як регулюючий фактор на глобальнішому рівні, наприклад, регулюючи гонорари та затрати на виробництво, як у міжнародному масштабі, так і у масштабі країни. [34, с.245-6]. Прийняття патронажу свідчить про інтеграцію до певного роду групи, або субкультури якоїсь талановитої та впливової групи індивідуумів та прийняття її стилю життя [38, с.228]. Саме з цим і пов'язаний статусний компонент. Саме статус наданий письменнику у даному суспільстві дозволяю йому бути частиною «певного соціуму» або стилю життя [34, с.236; 37, с.16].

Патронаж може бути недиференційованим або диференційованим. У недиференційованому патронажу усі три складові (ідеологічна, економічна та статусна) розподіляються одним джерелом, тобто одним патроном [37, с.17]. Тоталітарні режими та монархії минулого є тому гарними зразками. Диференційований патронаж - є типовим для сучасних демократичних та ліберальних суспільств, де ряд різних патронів задіяні одночасно, якому притаманні протилежні ідеологічні позиції, та де, наприклад, фінансовий успіх не завжди гарантує статус [34, с.228, 236].

2.1.1 Критика

Теорія Лефевра про перевідтворення намагається об'єднати широке коло складних факторів у, по суті, однорівневу модель; недоліки очевидні як у термінології, що використовується, так само як і у структурі моделі. Т.Германс [28, с.124] підтверджує міцність та привабливість роботи Лефевра, але наголошує, що вона «часто є поверховою, суперечною та недбалою».

Згідно з теорією, існує два чинники, які управлять літературно системо: група професіоналів у системі, та патронаж зовні. Таким чином, особам чи установам у рамках чи поза рамками системи притаманна роль фільтрів, які служать на вахті поетики та ідеології, та відповідно перевідтворених робіт. У доповнення теорія надає домінуючій поетиці, мові та предметної галузі роль регулюючих факторів. Але важко побачити як установи, або фільтри можуть виконувати роль обмежень, так само як мова або предметна галузь. Брак чіткої різниці між, здебільшого літературними /системними продуктами перевідтворення та фільтрами з потенційним впливом на перевідтворення, приводять до певного рівня невизначеності.

Патронаж може означати застосування стратегічної поведінки у одному суспільстві та накладання обмежень на інших, але він також може бути обмеженим позицією патрона у соціо-політичному середовищі. Переклад також обумовлений обмеженнями у системі та поза неї, але він є формуючою силою у системі. Більш того, за Лефевром перелік стримуючих факторів різниться від однієї публікації до іншої, та навіть іноді у одній і тій же публікації: наприклад, у «Translation, Rewriting and the Manipulation of Literary Fame» [37], є проста схема двох факторів (ідеологія та поетика) у порядку важливості, які «визначають образ, що його наклав переклад на роботу», що сумісно визначають вирішення проблем поставлених предметною галуззю та мовою [37, с.41]. Хоча з початку книги мова і не позиціонується як фактор стримування (або взагалі у жодній з його книг або статей), Лефевр все ж таки у окремому розділі подає її у такому світлі, де порівнює переклади поем Катулла, що були зроблені протягом останніх 200 років, пропонуючи список так званих «іллокутивних стратегій»: морфолексичних зразків, лексичних виборів та конотацій [37, с.101].

Вільність у термінології дає можливість вільного перевідтворення головних понять моделі Лефевра у вторинних джерелах: Е. Ґентцлер посилається на такі обмеження як: ідеологія та поетика [24, с.136-8]; А.Честерман згадує п'ять: патронаж, поетику, предметну галузь, джерельні - цільові мови (сприймаються як одна категорія) та ідеологія перекладача [17, с.78]; Б. Хатім розповідає про подвійний регулюючий фактор, поетику та ідеологію, а потім перелікує вісім факторів, що впливають на переклад [25. с.63, 64]; Д. Мандей надає три фактори, що регулюють літературну систему у якій функціонує переклад: професіонала у літературній системі, патронаж поза системою та домінуюча поетика [43, с.128-9]. Це вказує на те, що соціокультурні, ідеологічні та літературні обмеження не достатньо виділені в моделі Лефевра. У будь якому разі, незважаючи на проблему пересікання та невизначеності термінології, напевно неможливо припусти що такі різні набори стримуючих факторів можуть бути чітко згруповані у однорівневій моделі, або що повний набір можна ототожнювати з чимось таким же складним, як перевідтворення. Наприклад, до моделі можна додати більше стримуючих факторів, де аудиторія (потенційне сприйняття та припустиме знання) є очевидним кандидатом.

Поняття патронажу надмірно непохитне у моделі Лефевра. По перше, внутрішня структура патронажу, що складається з трьох частин, у справжньому житті більш розповсюджена. Лефевр переконує, що три складові патронажу (економічна, статусна та ідеологічна) можуть «вступати в різноманітні комбінації» [37, с.16], але це не пояснює як їх розрізняти між собою, або від інших типів стримувальних факторів з мето описового аналізу, а ні чому це розділення вважається продуктивним. Економічний фактор, що може визначати буде чи ні дана робота або роботи перекладені, нерозривно пов'язаний зі статусом текста та ідеологією патрона. Так, переклад англійською «Le Franзais dans tous les sens» Г. Волтер був зроблений тільки тоді, коли французька влада погодилась виплатити дотації видавцю у Великій Британії, для того щоб підтримати, на їх думку, символ чогось французького в англійській системі [23, с.181]. Навіть у випадку, коли економічні міркування націлені більше на прибуток, ідеологія не просто стає неефективною: деякі установи патронажу прагнуть слідувати корпоративним цінностям, конкуренції та досягненням великого товарообігу більш, ніж інші. Ці цінності впливають на вибірку робіт, які вважаються гарними, або варті того, щоб їх перекласти. Ідеологія також не може бути відокремлена від складових поза системою патронажу. Мова, що час від часу стає відокремленим обмеженням у моделі Лефевра, безсумнівно ідеологічно забарвлена [22].

Ще один недолік моделі стосується розрізнення між диференційованим та недиференційованим патронажем. Дослідження тоталітарних режимів неодноразово демонстрували, що сила застосовувалась не так часто, як показує модель Лефевра. Наприклад, у Італії за часів Муссоліні та у нацистській Німеччині влада (у випадку з Німеччиною освітня та бібліотечна система співпрацювали з партійними установами) з перервами контролювала культурне виробництво та переклад, іноді дозволяючи вольності та дискусії, особливо протягом кількох років перед початком війни . У той час як ці країни все ближче були на межі війни, вони почали прикривати такі лазівки та суворіше регулювати функціональні та інвентарні складові поетики [13, Censorship].

2.1.2 Застосування

Незважаючи на усі обмеження, модель Лефевра є важливою у наближенні перекладу до видів діяльності, з якими він нерозривно зв'язаний, та у привертанні уваги дослідників до соціальних та інституціональних факторів, що впливають на усі процеси перевідтворення. Лефевр знову підкреслює важливість незалежної поетики, соціальних агентів та ідеології протягом усієї роботи, а також надає вражаючий набір прикладів з різних традицій, починаючи з Європи, та закінчуючи Африкою та Америкою. Це надихнуло на ряд цільових досліджень, що значною мірою використовували його модель, або деякі елементи, особливо патронаж [52],[31]. Використовуючи модель Лефевра, в особливості поняття патронажу, поетики та ідеології, Чжао [53] демонструє як Ху Ші, видатний китайський інтелектуал, став головним захисником «руху за нову культуру у Китаї» (1919 - 1923), рух, який стимулював великий об'єм імпорту іноземних ідеологій та поетик. Комплексний підхід Ху Ші до Ібсена ілюструє повний спектр перевідтворювань, про які розповідав Лефевр, та демонструє міру, до якої, концептуалізація видів діяльності, що утворюють переклад, можуть бути розширені. Ху Ші вдалося впровадити китаїзовані іноземні ідеї у стратегічно вибрані п'єси Ібсена, за допомогою тонкої одомашнення та контекстуалізації перекладацьких технік . Його власна «першоджерельна» п'єса «Life's greatest event» була наслідуванням п'єс Ібсена «Лялька» та просувала ідеологію індивідуалізму, більше зосереджуючись на політичних проблемах, ніж на художніх прийомах. Впливова стаття Ху Ші під назвою «Ібсенізм», розповідала, пояснювала, давала нове тлумачення поглядам Ібсена, та проектувало власні думки Ху Ші стосовно інтернаціоналізму та суспільної критики [52, с.162, 241].

У схожому дослідженні, що використовує модель перевідтворення, Д.МакНейл [42] вивчає різноманітні перевідтворення англійською «Життя Галілея» Брехта для того, щоб пояснити серію театральних вистав та показати вплив соціополітичних умов. Прем'єра «Галілея» у1947 в Америці була плодом близької та повної поваги співпраці Ч. Логтона (який робив літературні переклади англійською) та Б.Брехта (який у той час все ще переробляв свою «історичну п'єсу» версії 1938го). Результатом була п'єса, що була набагато жорстокіша, швидша, з малою кількістю сцен, п'єса, що показала протиріччя між індивідуальною та суспільною мораллю, між потенціалом вченого та його застосуванням в історії [42, с.67]. Це була п'єса, що займалася дилемами того часу, які виникли після наслідків події у Хіросімі. З іншого боку, постановка 1980 року у Національному Театрі Великобританії була результатом різних розбіжностей між робочими та владою. Національний театр доручив постановку Говарду Брентону, який працював з різними варіантами п'єси, і який намагався наслідувати, привласнити та (агресивно) витіснити Брехта для створення модернізованої версії, яка могла служити відповіддю на «Тетчеризм» [42, с.74]. Однак продюсер Джон Декстер, побачив у «Житті Галілея» Брехта приховану автобіографію того, хто «продав»: він намагався «позбавитися марксистського сміття», для того щоб зобразити Брехта як людину що вижила, та змінив текст відповідно для створення короткої п'єси, яка найбільш би підходила для постанови у Національному Театрі [42, с.84, 89]. Кінцевий продукт був барометром поширювання соціалістичного театру у Англії, на який консервативна влада наклала обмеження: цей тиск прийняв форму напружених відносин між відмовою від головного напрямку і цінностями буржуазії та компромісом, який дозволяв Г.Брентону та Д.Декстеру передати повідомлення навіть буржуазній аудиторі. [42, с.94].

Привабливість моделі Лефевра полягає у тому, що вона визначає важливі контекстуальні фактори, які мають справу с перекладом, незважаючи на те, як добре ці фактори сплітаються у зрозумілу модель. Спосіб функціонування факторів, а також просування політичних та інших інтересів не обмежується лиже галуззю літератури (галузь роботи Лефевр).

Теж саме можна сказати стосовно інших видів перекладу та полімедійних продуктів, таких як рекламні, аудиовізуальні матеріали та комікси. Прикладами є Договір Вайтангі у Маорі, з політичними наслідками, які й досі впливають на сучасну Нову Зеландію, та хорватське націоналістичне перевідтворення серіалу «Астерікс» після розпаду Югославії [30]. Ці та інші не літературні приклади перевідтворення можна продуктивно проаналізуват,и використовуючи модель Лефевра. Для дослідження схожих випадків необхідно брати до уваги взаємодію між текстуальною непостійністю та силою / патронажем у ширшому соціополітичному контексті, у якому і створюється переклад, а теорія Лефевра про перевідтворення дає принаймні перший заохочувальний крок у цьому напрямку.

перекладознавство маніпуляція лефевр поетичний

2.2 Лефевр та східна теорія

В обох традиціях, коли зароджувався переклад, комунікація була прямішою, а відгук отримувався швидше, ніж у пізніших ситуаціях. Головним для співрозмовників було розуміння один одного, і вважалося, що перекладач виконав свою роботу, коли досягалося розуміння. Для досягнення цього перекладач не міг дозволити собі перекладати буквально. У багатьох ситуаціях перекладачі лише переносили суть того, що один партнер сказав іншому; про себе переводили одиниці вимірів та пристосовувались до очікувань людей з іншої культури. Не дивно що за тих днів перекладачі формували свою власну клієнтську базу завдяки своєї репутації, яка у свою чергу залежала від виконання обов'язків. Важливим тут є те, що клієнт не міг судити за якістю виконання, він бачив лише результат: ті перекладачі, що допомогли укласти вигідну угоду, були гарними перекладачами, незалежно від того як вони спотворили те, що було насправді сказано. Таке відношення до перекладачів простежується у знаменитій фразі Горація «fidus interpres» , що була використана у «Ars Poetica», де «fidus» не означає «вірний оригіналу», а щось на зразок «залежний, той хто не підведе».

У ранніх перекладах не було часу ані для виправлення, ані для скарг. Він був швидкоплинний та ґрунтувався на даній ситуації. Він не був висічений на камені або записаний на глині, так як згодом будуть робити шумери та аккадці.

Лефевр [9, с.19] стверджував, що китайська та східна традиції розвивалися різними шляхами, якщо не протилежними. Китайській традиції, яку Лефевр закінчує перекладами дев'ятнадцятого століття Ян Фу та Лі Шу, був більш притаманний усний переклад. І саме тому вони не надають великого значенню поняттю «відданого» перекладача, який став центральною ідеєю у західній перекладацькій традиції.

Причин, через які Захід так радикально перейшов від усного перекладу до письмового, не багато. Г.Вермеер у своїй історії перекладу на Заході перелічує три: по-перше, суспільство у якому розвивався переклад на Заході було шумерсько-аккадського походження, і тому неоднорідним та двомовним. Шумерська цивілізація, що процвітала раніше, з середини третього тисячоліття до нашої ери була (приблизно у 2024 році до н.е.) захоплена аккадцями, але шумерська ще довго використовувалась як мова для священних текстів та мова якою передавались знання. Тому потреба у перекладі була очевидною. Але через те що шумерська, що не була пов'язана з жодною з мов, та аккадська, що була семітською мовою, дуже різнилися, переклад давався нелегко. Такого не було ані у китайській з її чисельними нестандартними варіантами, ані у грецькій у античний період з її діалектами.

І знову на кону стояло більше аніж різниця між двома мовами та ступінь складності перекладу. Через те, що дві мови з усіма їх відмінностями існували бік о бік, та через те, що шумерська була престижною мовою, у той час як аккадська використовувалась у повсякденному житті, оригінали шумерською не зникли зі свідомості цілої культури. Навіть навпаки: оригінал завжди залишався недоторканим пробірним каменем та був ієрархічно вищим за переклад. Г.Вермеер доводить, що переклад ніколи не намагався замінити оригінал, лише доповнити його, і лише для тих, хто не міг прочитати оригінал. Цей факт також доводить нижчий соціальний та культурний статус перекладача.

Однак таке твердження потребує доповнення. Так як переклад, у більшості випадків був усним, усі навички можна було побачити, і тому у перекладача був вищий соціальний статус, не в останню чергу завдяки тому, що перекладач міг переключатися між мовами, і видавати щось, що було схоже на магічні формули для тих, хто був незнайомий з мовою якою у той момент розмовляли, і тим самим це наближало перекладача до царини магії. І тільки з появою поняття відданого перекладача, що привело до розуміння перекладу як транскодування, статус перекладача понизився. І не важко побачити чому: будь-хто міг підставити слова зі списку слів. Починаючи від шумерів та аккадців і подалі, переклад завжди залишався тим, що німці називають «Fremdkцrper», іноземним тілом у приймаючій мові, так як це вперше було у аккадській, тому що воно мало клеймо перекладу, а оригінал завжди залишався іноземним тілом у цілій культурі через те, що був недоступний для більшості залученох до цієї культури .

У китайській традиції практично неможливо знайти аналогію. Проте, її можна знайти у середньовічній Європі, а згодом після Відродження у Європі та решті світу. У середні віки латина зайняла позицію схожу на ту, що зайняла шумерська. Вона стала престижною мовою, у той час як решта мов називалися «vernaculars», тобто «мови рабів», і мали такий самий статус, як і аккадська. Після Відродження та у наступні віки латину (як престижну мову) замінили спершу французька, а згодом й англійська мови.

Проте існує одна аналогія яка поширюється на Китай, а також на шумерів / аккадців, і на середньовічну Європу та Європу після Відродження: у цих культурах існував клас або каста освічених людей, спершу лише священики, потім священики та писарі та ті, кого ми називаємо інтелектуалами, що були зацікавлені у нерозповсюдженні престижної мови, що давала їм владу, і утриманні цієї влади якнайдалі від більшості, що не мали доступу до цієї мови. Але головна різниця у тому, що шумерська / аккадська система занепала після десяти століть, європейські системи навіть швидше, а китайська система витримала набагато довше та пережила занепади окремих політичних організацій, таких як окремі династії, і була актуальною аж до початку двадцятого століття.

З оглядом на вищесказане важко знайти схожий приклад у західних культурах. Навіть коли Римсько-католицька церква докладала зусиль, щоб у східній Європі Біблія була доступна тільки латиною, вже на початку другого тисячоліття з'явилися часткові переклади на кількох національних мовах, що підривало панування латини. А приємники латини, французька та англійська мови, не могли обмежити своє власне розповсюдження тією мірою, якою це зробила класична китайська.

Переклад шумерської та аккадської мов полегшував той факт, що вони використовували однакову писемність: клинопис, що його винайшли шумери. У цих мовах одна така сама послідовність знаків позначала «дім», але у шумерський вона вимовлялася як «gal» а у аккадській як «bitu». Так само, число «п'ять» по цей самий день у китайській вимовляється як «wu» а у кантонській як «ng».

Згідно з Г.Вермеером [51] саме існування поширеної писемності стало першою причиною того, чому Захід так радикально змінив свою позицію щодо перекладу: виникнення слова як одиниці перекладу. На думку Г.Вермеера це було пов'язане з виникненням зібрання списків слів шумерською / аккадською. Через двомовну природу шумеро-аккадської культури, ці списки слів звичайно були двомовними, а склали їх набагато раніше ніж Шуо Вен - перший китайський словник. Г.Вермеер вважає, що хоч ці списки і обмежувались словами, що використовувалися у ритуалах та для передачі знань, самого факту їх складання достатньо, щоб зосередити увагу на слові у вищезгаданому сенсі.

Однак відповідальним за фундаментальні розбіжності між китайськими та західними думками про переклад було не слово як одиниця перекладу, а супутня детекстуалізація цього слова. Коли слово вже написане та коли його можна порівняти з іншим словом, коли його можна вийняти з даної ситуації, у якій два співрозмовника спілкуються за допомогою перекладача, цей перекладач може задовольнитися однією підстановкою слів, не приділяючи уваги тому, чи впишуться ці слова до нової ситуації, особливо коли йому вже не потрібно хвилюватися про негайний відгук від співрозмовників, що на даний момент відсутні, і які у ліпшому випадку засудять його переклад пізніше, що, у свою чергу, значно зменшувало вплив відгуку на перекладача.

Г.Вермеер наводить на думку, що друга причина для виникнення вірності як головного критерію західного перекладу знаходиться у самій граматичній одиниці - «слові». На відміну від Китаю, де й досі діє концепція, яку Г.Вермеер називає «мовою раціонального мислення» [51] ,на Заході переклад став більш схожим на лінгвістичне транскодування, що не зважало на ситуацію та читачів. Китайські перекладачі робили переклади зважаючи на цільову аудиторію. Найвідоміший приклад такої практики можна побачити у твердженні Ян Фу, який казав, що якщо люди, які читають його переклади, але не читали китайську класику, їх не зрозуміють, це вже «не провина перекладача, і його не треба вважати винним у цьому» [51], тому що на цих читачів перекладач не орієнтував свій переклад.

У цьому питанні також слід звернутися до релігії. У християн Бог міг бути поблажливим, а міг і гніватись, і це означало, що гніву Бога боялися, особливо перекладачі, які перекладали Святе Писання. Отже, наймогутніша сила з якою західним перекладачам довелося зіштовхнутися коли вони перекладали святі писання, - був сам Бог, і сила його не обмежувалась життям та смертю, а була навіть вище смерті - дарувати спасіння, або насилати прокляття. Непотрібно казати, що вищою силою у буддизмі був Будда, який у цьому сенсі, дуже відрізнявся від християнського бога. Тому, на відміну від Заходу, китайським думкам щодо перекладу не притаманні почуття вини та тривоги. Перекладачі буддиських писань змирилися з тим фактом, що їх переклади роблять смертні і тому вони не можуть бути ідеальними. Важко знайти хоча б схоже почуття спокою у західних дуках про переклад.

Ієронім Стридонський, його попередники та критики свято вірили, що священні писання, які вони перекладали, були богонатхненними, тому, поза сумнівів, були вірними і, у теорії, їх треба було перекладати на цільову мову без змін, а у практиці, з мінімальними змінами. Хоча такі вимоги були майже нездійснені, на Заході ця позиція існувала досить довгий час, а Біблія стала еталоном для усіх перекладів.

Таким чином можна пояснити, чому вступні слова до текстів західних перекладів несуть виправдовувальний характер. Кожен перекладач починає із заяви про те, що завдання від початку нездійснене і часто вибачається за те, що не може виконати таке завдання.

Через такі фундаментальні розбіжності, китайській традиції перекладу вдавалося розглядати оригінали з точки зору історії, у той час як західна традиція знаходилась у сфері теології. У ранніх періодах західної традиції немає жодного висловлювання, на кшталт тих, що казав Даоань, та які звучали б приблизно так: «Святі повинні виступати на захист звичаїв свого часу. Звичаї з часом змінюються».

З цієї самої причини не можна навіть уявити, щоб Ієроним запозичив стратегію китайських перекладачів буддійських текстів, яку використовували починаючи з часів Чжицяня, а саме запозичити даоські концепції для інтегрування буддійських концепцій у китайську мову, навіть коли Отці Церкви робили щось схоже до нього, коли для досягнення збалансованої суміші між християнським вченням та доктринами грецької філософії, з якими вони познайомились ще у дитинстві. Вони робили це за допомогою коментарів, трактатів, або будь-яких інших формах опису тесту, але вони навіть не мріяли робити це за у формі перекладів, що розглядалося як зміна тексту. Саме такі ставлення до перекладу, на думку Лефевра, мали вплив на ті фактори, що сформували переклад у Китаї та на Заході, що у певній формі існують і у наш час.

У своїй роботі Лефевр [9, с.20] також привертає нашу увагу до перекладу буддійських писань на китайську та Біблії з греуи на латину.

Якщо починати зі способу перекладу, то перша очевидна розбіжність полягає у тому факті, що коли перекладали буддійські тексти, то писемних джерел було небагато, а ті що були, могли бути написані на будь-якій індоарійскій, близькосхідній мові або на санскриті. Мова, якою вони були написані, має не таке значення, як той факт, що спосіб передачі текстів був нерозривно зв'язаний з тим, що Лефевр називає «тлумачна ситуація», тобто ситуація, у якій перекладач знаходився, коли усно перекладав тексти. Ієронім, з іншого боку, перекладав з паперів та був у перекладацькій ситуації від початку. Згодом ці розбіжності майже стерлися: письмові тексти поступово стали доступні для перекладу на китайську, але Лефевр констатує, що перша спроба щось зробити завжди засновує традицію, і усі ці традиції є причинами розбіжностей між перекладами у Китаї та на Заході.

Мабуть найбільш контрастна відмінність між двома традиціями полягає у вірності в перекладі, що заполонила Захід починаючи з часів Цицерона, була підсилена перекладачами Біблії, та що майже зовсім нехарактерна для китайської традиції перекладу. Звичайно, перші переклади буддійських писань китайською були виконані у так званому «простому» стилі, або у стилі «вен», але лише тому, що перші буддійські місіонери, такі як Ань Шигао та Хі Чан що, походили з території сучасного Іраку і перекладали тексти, не дуже знаючись на китайській мові.

Самим іронічним тут є те, що стиль вен, який у Китаї існував лише два покоління, є аналогічним стилю, що його Ієронім використовує у своєму перекладі Вульґати; переклад, що сповнений транслітераціями з івриту, синтактичними конструкціями греки та івриту. Саме ці дві риси зникли з перекладів китайською, коли переклади були зроблені самими китайцями, приблизно за часів Чжи Цянь. Після Чжи Цяня, переклади почали робити у вишуканому стилі «Чжи», що підходив для створення літератури. Перекладачі зрозуміли, що це був єдиний стиль, який цільова аудиторія (чиновники, інтелектуали та освічені люди) сприймала б серйозно. Стиль «Чжи» панував у перекладах аж до часів, коли класичну китайську мову змінила сучасна китайська мова (путонгхуа) і стала мовою спілкування еліти на початку двадцятого століття.

Іншою виразною розбіжністю між двома культурами є те, що китайська традиція заохочувала те, що ми зараз називаємо «робота у команді», у той час як західна традиція навіть і не припускала можливість такого роду праці. Відомо, що перші переклади буддійських писань китайською біли зроблені у три стадії. Перша стадія, «ко шуо», представляла собою тлумачення тексту, який часто записували лише під час тлумачення. Друга стадія, «чуан янь», представляла собою усне навчання, передачу та публічне читання. На третій стадії, «бі шуо», робили запис китайською. З того часу переклад перестав бути роботою однією люди, так як це було на Заході. У Китаї навіть був створений заклад з дванадцятьма людьми, які мали свої звання та виконували дванадцять різних видів робіт.

Не таємниця, що у Ієроніма також були помічники, адже у своїй келії у Віфлеємі він був оточений ченцями, але навряд чи він мав вісімсот помічників, як Кумараджива. Згідно із записами Ієронім використовував своїх помічників як ходячі словники, і жодним чином не залучав їх до складання перекладеного тексту.

Вкрай невірно вважати, що розбіжності між китайською та західною перекладацькою традицією обмежуються лише способом перекладу. На думку Лефевра важливим також є роль перекладеного тексту у сприймаючій культурі. У китайській культурі ця проблема, як вже згадувалось, розрішилася досить швидко і вже не переглядалася. Новий текст, переклад, у сприймаючій культурі повинен був функціонувати замість старого тексту, і він функціонував, незалежно від того як добре його переклали.

Більш того, у китайській традиції з часів Чжи Цянь, форма стала такою ж важливою як і зміст, але за однієї важливої умови - форма перекладу повинна бути китайською, а не тією, що використовувалась в оригіналі. І такий підхід до перекладу існував до закінчення самої китайської традиції. Тільки тоді такі поети як Фен Чі, почали натуралізувати, наприклад, західні форми сонетів у китайську.

З іншого боку, у західній традиції форма завжди була на другому місці, особливо у випадку з перекладом Біблії, де китайська концепція «я», або елегантність, ніколи не грала значної ролі. Ця концепція не стала панівною у західній традиції тому, що у цій традиції переклад не намагався замінити або викреслити інший текст. Оригінал завжди був попереду або позаду перекладу, він залишався пробірним каменем і, що важливіше, мав більший авторитет. Іншими словами, за рідким випадком, переклад ніколи не був окремим текстом, і перекладач завжди повинен звірятися з оригіналом. Це також пояснює чому на Заході, або ліпше у різних західних традиціях, тексти перекладають заново, поки певні переклади не «узаконюють» та не починають сприймати як оригінал.

Це як раз те, що трапилося з перекладом Біблії (який сам був частковою переробкою минулих перекладів) Ієронімом на латину, яка була відома як Вульґата , і стала офіційною версією римсько-католицької Біблії. Таке санкціонування силою укріпляє двозначний статус перекладу, і він зростає до рівня оригіналу, навіть якщо він лише переклад. Також це пояснює чому на Заході переклади завжди були стримані та обмежені: вони були потенційною Ахіллесовою п'ятою влади. Що, якщо переклади, що виступають фундаментальними текстами культури, виявляться необґрунтованими? Така можливість може підірвати саму основу влади. Не дивно, що римсько-католицька церва намагалася залякуванням, насильством та стратами запобігати перекладам Вульґати на різні мови Європи, або виправленню протягом наступних десяти століть.

Безсумнівно, що влада також мала вплив на переклади буддійських текстів китайською. Так Дао Ань каже: «Справа буддизму не просунеться без допомоги монарха». Але на відміну від Заходу, переклад буддійських текстів позбувся свого державного патронажу приблизно через триста років, у той час як державна підтримка вульґати, принаймні з боку римсько-католицької церкви, продовжується й сьогодні. Вульґата до шістнадцятого століття залишалася фактично незмінною, поки Еразм Ротердамський не опублікував свій переклад Нового Заповіту за умови, що його будуть читати лише церковнослужителі, а Вульґата залишиться загальнопоширеним перекладом.

Ранні західні переклади Біблії на різні сучасні державні мови Європи розглядали оригінал як продукт розвитку історії тільки тоді, коли вони переходили з теологічної до літературної сфери. Коли вони перестають бути тим, що Г.Вермеер називає «переклади зі значною мірою траскодування», вони стають переказами, або згідно з історією староанглійської та староверхньонімецької літератури «біблійським епосом». І знову, коли стосується тих елементів західної традиції, що не досягли панування, або термін їх панування був відносно малий, можна побачити аналогії у китайській традиції. Мабуть найближче західна традиція наблизилась до китайської за часів панування підходу «belles infidиles» у Франції. Цей підхід до перекладу панував поза межами релігійної сфери та базувався на позиції, що була поширена у китайській традиції, а саме ставлення до своєю культури як до центральної та додавання «чужого» у свою культуру на власних умовах. Ідеал незмінного перекладу слова Божого, тому що це слово Бога, й досі живе у західній концепції «вірного» перекладу.

Лефевр вважає що таке порівняння доводить, що переклад не обмежується лише технічною діяльністю [9, с.25], тобто мова має лише поверхневий вплив на переклад, а інакше його можна було б порівняти с транскодуванням. Те, що справді впливає на переклад, - це, на думку Лефевра, фактори, що на перший погляд не залежать від мови та формують те, що культура визначає, як переклад для себе, але все ж таки вони пов'язані з мовою. Ці фактори охоплюють владу, уявлення культури про саму себе, ступінь однорідності культури та випадковість, що Лефевр вважає найвпливовішим. Не можна навіть уявити, що було б, якби китайські перекладачі почали працювати з письмовим варіантом буддійських сутр від самого початку.

2.3 Концепції видів поетичного перекладу

1. бути поетом

2. володіти мовою оригіналу і своєю власною

3. розуміти індивідуальні особливості автора оригіналу

4. погоджувати свій талант з талантом автора оригіналу

5. зберігати зміст оригіналу

6. зберігати привабливість оригіналу без збитку його змістом

7. зберігати якість вірша в перекладі

8. змусити автора говорити так, як говорить його сучасник

9. не слідувати занадто близько букві оригіналу, щоб не втратити його дух

10. не намагатися поліпшити оригінал [19].

Наведені правила можуть цілком бути застосовані і сьогодні, та є самоочевидними, хоч і недостатньо конкретними. Пізніше, у 1791 р. з'явився трактат А. Титлера, де він намагався конкретизувати загальні принципи перекладу:

1. переклад має повністю передавати ідеї оригіналу

2. стиль і манера викладу перекладу повинні бути такими ж, як в оригіналі

3. переклад повинен читатися так само легко, як і оригінальний твір [32].

Незважаючи на деякі уточнення, внесені дослідником у пропозиції попередника, теорією перекладу їх назвати ще не можна. Більш фундаментальні праці з теорії перекладу з'явилися в Англії лише у другій половині XX століття. Так, Т. Севорі намагався розглянути широке коло перекладацьких проблем. Аналізуючи формулювання, запропоновані іншими авторами до нього, Т. Сейворі приходить до висновку, що загальних принципів перекладу не існує. Для доказу такого висновку він наводить список подібних формулювань, в якому співіснують взаємовиключні принципи:

1. переклад має передавати слова оригіналу / переклад має передавати думки оригіналу,

2. переказ повинен читатися як оригінал / переклад повинен читатися як переклад

3. переклад повинен відображати стиль оригіналу / переклад має відображати стиль перекладача

4. переклад повинен читатися як твір, сучасне оригіналу / переклад повинен читатися як твір, сучасне перекладачеві

5. переведення повинен допускати додавання і опущення / переклад не повинен допускати доповнень та опущення

6. переклад віршів повинен здійснюватися в прозі / переклад віршів повинен здійснюватися у віршованій формі [46]

Т. Севорі не запропонував нового трактування загальних принципів перекладу, проте відзначив, що вибір варіанта перекладу багато у чому залежить від типу читача, про що говорить і сучасний вчений Т.Германс у своїй праці «The Production and Reproduction of Translation. Systems Theory and Historical Context» [14].

Ще донедавна панувала думка, що в ідеалі віршований твір має бути перекладений тільки один раз, що можна створити переклад, який буде представляти собою досконалий портрет оригіналу. Аналіз перекладених робіт видатних поетів показує, що це омана [4, с. 69]. Справжній твір є невичерпним, безмежно, як безмежний і невичерпний є світ. Справжнім віршам властива багатоплановість, багатогранність. Неважко відтворити в системі іншої мови макет вірша, його зовнішню структуру; важко відтворити всю безмежність його поетичного змісту, всі його різноманітні смисли. Методика перекладення та критерії його оцінки зазвичай спираються на формально-конструктивні особливості вірша: загальне музичне звучання, метрику, строфіка, римування та ін.. При цьому адекватність змісту тексту оригіналу і тексту перекладу залишається за дужками пізнання, припускаючи адекватність їх форми [2, с. 102].

Взагалі, переклад поезії - найважчий жанр перекладу, він важче самої поетичної творчості, як вважає Р. Чайковський [6, с. 83]. На сьогодні існує кілька класифікацій поетичного перекладу. Одна з них, що стала фундаментальною, запропонована А. Лефевром [32, с. 97].

1. Фонетичний переклад - переклад, який розкриває зв'язки між етимологічно спорідненими словами і відтворює ономатопею, але затіняє значення.

2. Буквальний переклад - тип перекладу, при якому передається сенс, але знижується художня цінність тексту.

3. Еквірітмічений переклад - спосіб переказу, при якому зберігається розмір, як один з компонентів формальної структури оригінального тексту, але спотворюється синтаксис і зміст твору.

4. Прозаїчний переклад не спотворює сенс тексту під час його перекодуванні, але перекладний текст позбавляється поетичності.

5. Римований переказ призводить до того, що значення слів змінюються, і перекладний текст стає нудним і педантичним.

6. Переклад білим віршем дає можливість передати зміст з більшою точністю, досягає високого рівня літературності, але метр який виникає, відмінний від вихідного, може подовжувати та скорочувати текст, що призводить до багатослівні, незграбності і до порушення сприйняття твору як поетичного.

7. Переклад-інтерпретація включає в себе версії і імітації, інтерпретує тему оригіналу, що робить її більш доступною для сприйняття [32]

Відомий американський літератор Б. Раффел запропонував іншу типологію поетичного перекладу:

1. Точний переклад (formal translation) - це переклад, який створюється найчастіше вченими, які прагнуть до ретельного відтворення всіх параметрів вірша. Такі тексти можуть ознайомити читача з ідеями соціальної, філософської спрямованості, історичними фактами, але при цьому художність поетичних творів порушується.

2. інтерпретаційний переклад (interpretative translation) розрахований на широку читацьку аудиторію. Такий переклад є приблизними. Він характеризується тим, що в ньому можливі скорочення оригіналу, пропуски окремих частин тексту. Автор переказного варіанту керується тим, що, не маючи можливості повною мірою передати всі нюанси оригіналу на цільової мова, він пропонує свій варіант сприйняття інформації поетичного твору.

3. Вільний переклад (expansive or free translation) - це розширений пояснювальний переклад, в якому перекладач допускає значні видозміни оригіналу. Цей тип перекладу використовується небагатьма сучасними перекладачами.

4. Імітатівний переклад (imitative translation) являє собою авторський твір перекладача, але не переклад як такий [45, с. 110-111].

Поза перерахованих компонентів наведених вище класифікацій знаходиться таке явище процесу перекодування поетичних творів, як авторський переклад. З абстрактної точки зору - це ідеальний шлях відтворення оригіналу, але у процесі перекодування виникають істотні трансформації, обумовлені як різної мовної структурою цільової та приймаючої мов, так і розбіжностями у культурах народів, на мовах яких створено оригінал і відбувається переклад [1, с. 68]. Поряд з авторським перекладом існує авторизований переклад, який представляє собою офіційне затвердження автором переглянутого і схваленого ним тексту перекладу свого твору на іншу мову, якою автор володіє, є одночасно свідченням пріоритету даного перекладу над іншими перекладами на цією мовою.[1, с.68].

Таким чином, в процесі перекладу оригінал може виступати в різних текстових втіленнях на іншу мову, тобто оригінальний вірш здатен породити цілий спектр різножанрових текстів, кількість яких може бути більшим чи меншим, залежно від цілого ряду привхідних чинників.

Так, існують такі виду перекладу як комунікативний та семантичний. Термін комунікативний і семантичний переклад вперше запропонував П.Ньюмарк [44, с.38-56, 62-69].

Комунікативний переклад намагається передати точне значення оригіналу таким чином, щоб читачі без проблем розуміли сенс перекладеного тексту. Тому у комунікативному перекладі перекладач, де це необхідно, може легко передавати іноземні елементи мови оригіналу в культуру мови перекладу. Цей тип перекладу краще всього використовується для загальних та наукових текстів.

Семантичний переклад, з іншого боку, намагається відтворити точне контекстуальне значення оригіналу, звертаючи більше увагу на естетику і виразні засоби оригінальному вірші, такі як специфічний вибір слів, фігуративності, метафор, звуків і т.д. Цей тип перекладу частіше використовується для образної літератури.

Завдання поета-перекладача полягає в тому, щоб створена ним копія справляла на читача точно таку ж дію, як і оригінал, написаний іншою мовою. Дві мови завжди несумірні. У них неоднакова будова, не співпадаючий семантичний зміст слів, неоднакова асоціативна атмосфера, що оточує кожне з цих слів, вони мають неоднорідну звукову палітру та неоднорідні засоби виразності. Іноземний поет працює на своєму матеріалі, на своїй рідній мові, користуючись властивостями саме цієї мови та за допомогою саме цих властивостей досягаючи того синтетичного ефекту, який відрізняє даний твір від інших, а перекладач використовує інший матеріал, що володіє зовсім іншими властивостями, і за допомогою свого матеріалу повинен добитися того ж ефекту, який відрізняє даний твір від інших [3, с. 154].

Висновки до розділу 2

1. Теорія перевідтворення запропонована А.Лефевром зробила великий внесок у перекладознавство та показала які обмеження діють на перекладача.

2. Хоча однорівнева модель А. Лефевра і підлягла критиці, вона стала фундаментальною для подальших досліджень перекладознавства ХХІ ст.

3. У китайській перекладній теорії А.Лефевр визначив фактори, які впливають на розвиток перекладу у соціокультурному середовищі.

4. У своїй роботі А. Лефевр зазначає що мова має лише поверхневий вплив на переклад, а насправді впливовими є фактори, що формують те, як культура визначає переклад для себе.

5. Класифікація поетичного перекладу запропонована А.Лефевром стала фундаментальною у подальших дослідженнях перекладу цього напрямку.

Загальні висновки

У середині ХХ століття відношення до перекладознавства почало змінюватись. Виникає думка, що переклад слід розглядати з позиції похідного, а не джерельного тексту. У той час переклад перестає бути похідним жанром і його починають сприймати як головний інструмент у «маніпулюванні» суспільства. Саме тоді з'явилася група вчених, що назвали «маніпуляційної школою». Вони насамперед були прихильниками дескриптивного підходу, що передбачав не приписування, тобто не те, яким переклад має бути, а те, чим насправді переклад є. До членів цієї групи входили такі видатні науковці як Т. Германс, С. Басснетт, А. Лефевр, Г. Турі та ін. Вони запропонували багато інноваційних теорій, що на той час зустріли опір у наукових колах. Однією з таких теорій була теорія про полісистеми, що запропонував І. Евен-Зогар. Ця теорія пропонувала розглядати культу як набір систем, та тим самим допомагала побачити як переклад буде функціонувати у новій літературній системі. Подальша діяльність маніпуляційної школи пов'язана з поняттям перекладацької заміни, що була запропонована Д. Кетфордом. Перекладацька заміна має справу з формальною та текстуальною еквівалентністю. Коли ці два поняття розходяться, виникає заміна, або трансформація. Метою цієї теорії була спроба систематизувати можливі варіанти таких замін. Але через різноманіття культур та ситуацій, деякі науковці вважають що це неможливо. Не менш важлива теорія була запропонована Ґ. Турі, Е. Честерманом та Т. Германсом - теорія норм. Згідно з цією теорію, існують норми, що визначають які тексти будуть перекладені та які шляхи будуть обрані для їхнього перекладу. Треба сказати, що саме «маніпуляційна школа» сприяла так званому повороту перекладу до культури.

Андре Альфонс Лефевр, видатний перекладознавець та перекладач входив до «маніпуляційної школи». Саме його роботи та ідеї сприяли розвитку дескриптивного перекладознавства. Однією з його головних теорій була теорія перевідтворення. До перевідтворення, на думку А. Лефевра, відносяться такі види діяльності як перекладання, редагування, рецензування, складання антологій тощо. У своїй роботі про перевідтворення А. Лефевр окреслює так звані обмеження, що діють на перекладача при виборі та перекладі текстів; серед яких було поняття патронажу. Іншою значною роботою стало дослідження китайської теорії на тлі європейської , в яких А. Лефевр порівнює традиції перекладу на Сході та на Заході, визначаючи чинники, що впливали на переклади та на перекладачів, та підкреслює, що саме переклади формують культуру. Слід також згадати про дослідження А. Лефевра стосовно текстів поетичного перекладу. Саме його класифікація типів поетичного перекладу стала фундаментальною у цьому напрямку досліджень.