Структура, типологія і функціонування онімної лексики української мови

Робота виконана на кафедрі сучасної української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

Мойсієнко Анатолій Кирилович,

доктор філологічних наук, професор, академік АПН України

Мацько Любов Іванівна,

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

спеціалізованої вченої ради доц. Л. П. Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Оніми як специфічні мовні одиниці мають диференційні ознаки, характерні в цілому для всього класу пропріативів, певних розрядів власних назв або окремих номінацій. З'ясування особливостей онімів, засвідчених у їх творенні, семантиці, відмінюванні, функціонуванні тощо, є безпосереднім завданням ономастичних студій протягом більш ніж двохтисячолітнього періоду вивчення онімної лексики.

Античний етап, проте, не відзначився ґрунтовним опрацюванням назвотворчого процесу, як і часи Середньовіччя, коли домінування церкви і схоластика не сприяли утвердженню нових поглядів на природу номінації. Проте згодом (особливо в XVII - XIX ст.) розмежуванню онімів на різні класи відповідно до певних критеріїв було приділено серйозну увагу, підтвердженням чого можуть слугувати дослідження А. Гардінера, Т. Гоббса, Г. Лейбніца, Дж. С. Мілла та інших західноєвропейських учених. Класифікації онімної лексики (передусім топонімів), створені у ХІХ - першій половині ХХ ст. польськими, чеськими і словенськими мовознавцями (Ф. Буяком, Т. Войцехівським, Ф. Міклошичем, К. Мошинським, Ф. Палацьким, С. Роспондом, В. Ташицьким та ін.), уже ґрунтуються на семантичних, словотвірних, морфологічних, хронологічних, екстралінгвальних ознаках власних назв.

Українська ономастика започатковувалася насамперед на рівні антропонімічних студій В. Ю. Охримовича, І. І. Срезневського, М. Ф. Сумцова, І. Я. Франка та багатьох інших науковців. Аналіз топонімів (структурно-семантичну класифікацію і стратиграфію окремих власних географічних найменувань) виконав М. М. Кордуба. У 20-х роках ХХ ст. починається систематичне збирання української онімної лексики, уніфікується написання пропріативів, проводиться їх первинне наукове опрацювання. пропріатив онімний лексика мова

Одним із розробників типології топонімів (в основному - назв поселень) можна вважати О. М. Селіщева (1938), систематизація якого надзвичайно різнопланова і ґрунтується на досить відмінних один від одного критеріях: соціально-історичному, лексико-семантичному, структурно-граматичному і словотвірному; заслуговує на увагу і градація топонімних варіантів. Не позбавлене виразного ідеологічного впливу, таке групування відзначається різноплановістю підходів до створення класифікації відповідних найменувань, і саме ці аспекти в майбутньому були використані у вітчизняній ономастиці.

У цілому ж ХІХ ст. і початок ХХ ст. характеризуються домінуванням ономастичних студій описового характеру, причому значна частина таких праць активно використовує дані „народної етимології”. Відсутність класифікаційних засад компенсується насамперед обсягом розглянутого матеріалу. Намагання об'єднати в одній систематизації різні критерії визнається як їхній недолік, водночас перед дослідниками ставиться завдання створення комбінованих (універсальних) типологій.

Більш серйозна увага на проблеми ономастики звертається після другої світової війни (з'являються вагомі наукові праці Н. П. Дзятківської, А. С. Кара-Моско, В. К. Чичагова, зокрема перші дисертаційні роботи В. М. Михайлова, О. Ф. Ріпецької, О. В. Суперанської), що у перспективі сприяло активізації ономастичних досліджень.

Після створення в 1959 р. Української ономастичної комісії епізодичні спостереження над пропріальними одиницями трансформуються в системне вивчення антропонімів і топонімів, пізніше - поетонімів, ергонімів, хрононімів та інших розрядів онімів. У практику ономастичних студій вводяться нові засади групування власних назв, що дозволило певною мірою унормувати критерії насамперед етимолого-дериваційної і частково функціональної типології пропріативів.

Основи такої систематизації онімів були розроблені В. В. Німчуком у проекті „Українська ономастична термінологія” (1966). У 300 словникових статтях описано передусім загальні особливості онімної лексики, а також денотатно-номінативні, словотвірні, мотиваційні та семантичні типи власних назв. Менш детально характеризуються хронологія, форма, походження, структура онімних одиниць, епізодично звертається увага на етимологію, шляхи виникнення, продуктивність словотвірного типу, частотність і сферу вживання, відомість власної назви, розміри і кількість іменованих об'єктів, емоційно-експресивні, стилістичні та деякі інші додаткові лінгвістичні ознаки пропріативів (які насамперед характеризують лексико-семантичну структуру ономастикону). Значна частина понять поки що залишається без відповідних термінопозначень або перебуває у стадії становлення.

А. О. Білецький (1972) пропонує оригінальну схему групування власних назв (топонімів), яка є багатоаспектною, оскільки включає географічні ознаки, лінгвістичну, тематичну і семантичну класифікації, статистичну й історичну типології та морфологічний аналіз. Автор зазначає, що першочерговим завданням ономастики є передусім вивчення типів онімної лексики, які відбивають комплекс відомих лінгвістичних та культурно-історичних стихій. Загальна характеристика ономастикону, а також частковий опис секторів, полів та більш дрібних структурних одиниць онімного простору сприяють усталенню онімії як цілісної, взаємопов'язаної, багатогранної системи. Класифікація А. О. Білецького стала новою віхою у структуруванні онімної лексики, хоч питання типологічного опису онімів, пов'язаності семантики термінів з реаліями позначених об'єктів тощо вимагають подальшої розробки, а значна частина запропонованих дослідником термінопозначень не набула застосування у вітчизняній ономастиці.

Беручи до уваги лінгвальні й екстралінгвальні характеристики власних назв, О. В. Суперанська (1973) виділила такі систематизації пропріальної лексики (які одночасно можна вважати і схемою аналізу онімів): 1) за зв'язком з іменованими об'єктами; 2) за шляхом створення назв, їхнім призначенням і дихотомією „назви в офіційному і неофіційному вживанні”; 3) по лінії „мікро - макро”; 4) структурну; 5) хронологічну; 6) за мотивацією й етимологічну; 7) за обсягом закріплених в онімах понять; 8) відповідно до дихотомії „мова - мовлення”; 9) стилістичну й естетичну.

Відносно комплексною є і типологія власних географічних назв, яку пропонує В. А. Жучкевич (1980), включивши до неї групування топонімів за належністю до певної мови, морфологічними, етимологічними, історичними, територіальними, семантичними та іншими ознаками і членуючи розряди на менші структурні одиниці.

У довіднику „Основна система і термінологія слов'янської ономастики” (1983) звернено увагу і на загальні проблеми ономастики, і на різнопланові особливості пропріальних одиниць (денотатно-номінативні, стильові й емоційно-експресивні ознаки, словотвір, структуру, форму, семантику, мотивацію, походження, функціонування тощо). В цілому можна констатувати, що і в загальнослов'янському масштабі систематизація пропріальних одиниць не відзначається комплексністю, системністю та впорядкованістю, оскільки не всі оніми в типології мають своє мотивовано визначене місце, немає єдності у поглядах на окремі групи пропріативів, а до складу найменувань, кваліфікованих на основі співвіднесення з іменованими об'єктами, часто належать розряди власних назв, що виокремлюються за іншими ознаками.

Своєрідним алгоритмом аналізу онімів можна вважати і послідовність способів та прийомів, які пропонують автори „Теорії і методики ономастичних досліджень” (1986), виокремлюючи мовну атрибуцію зібраного онімного матеріалу, текстологічний, стратиграфічний, генетичний, етимологічний, словотвірний, структурний, формантний і статистичний аналізи, інвентаризацію онімії, класифікацію найменувань, реконструкцію іменних форм, аналіз основ і варіантів назв, вияв онімних ареалів, ономастичне картографування, імовірнісну перевірку, виявлення онімних універсалій та експериментальні дослідження. Систематизації ономастикону сприяє і виокремлення аспектів ономастичних досліджень (лексикологічного, лексикографічного, логічного, семасіологічного, термінологічного, типологічного, психологічного, соціологічного, історичного, географічного і культурологічного).

Н. В. Подольська у „Словнику російської ономастичної термінології” (1988) основну увагу звертає на структурування ономастикону на підставі співвіднесення номінацій з особливостями іменованих об'єктів, причому наявні класи власних назв майже повністю увійшли до складу онімного простору української мови. Як компоненти комплексної характеристики власних назв також виокремлюються їхні хронологія, етимологія, походження, шлях виникнення, словотвір, частотність, семантика твірної основи, мотивування, структура, відмінювання, особливості денотатів, стилістика, варіативність, функціонування тощо. Проте, наприклад, кількість зафіксованих денотатно-номінативних різновидів власних назв значно менша, ніж є насправді (орієнтовно у десять разів), а терміни „аналіз”, „систематизація”, „схема” і подібні відсутні навіть у згаданому виданні, тому не слід дивуватися ігноруванню цього питання іншими дослідниками.

В енциклопедії „Слов'янська ономастика” (2002 - 2003), надзвичайно вагомому та об'ємному дослідженні, присвяченому характеристиці пропріальної лексики, теж простежуються окремі недогляди у пропонованих групуваннях пропріальних одиниць. Так, у систематизації онімів російської мови за характером іменованого об'єкта планетонімами вважаються власні назви на поверхні будь-якої планети, але ж для цього існують топоніми (на Землі) або інші терміни (марсоніми - на поверхні Марса тощо). Частково перетинаються поняття, які лежать в основі тих чи інших термінів (і хороніми, й агрооніми - найменування земельних ділянок). Недоцільно ідентифікувати одним термінопозначенням різні об'єкти (наприклад, пелагоніми - назви і морів, і заток). Невідомо, чому абіонімами є лише топоніми і стратоніми. Відсутні ергоніми, а теоніми, міфоніми й агіоніми необов'язково розглядати як складник ідеонімів. Астроніми неправильно ідентифікуються як назви космічних тіл (це номінації зірок); астротопоніми - як назви об'єктів на поверхнях планет (правильно - космотопоніми). В українській ономастиці здавна засвідчені майже всі різновиди пропріативів, виокремлені на основі денотатно-номінативного критерію. Докорінного перегляду структурування потребують лише мікротопонімія та хрематонімія, а всі сектори онімного простору - доповнення іншими типами власних найменувань.

Серед новітніх проектів типологізації онімів слід відзначити погляди О. Ю. Карпенко (2006), яка, за даними когнітивної ономастики, у мові, залежно від типів денотатів, способів їх пізнання й номінації, власні назви у ментальному лексиконі поділила на дев'ять фреймів: антропонімічний, топонімічний, теонімічний, ергонімічний, зоонімічний, космонімічний, хрононімічний, хрематонімічний та ідеонімічний. Кожен фрейм складається з кількох субфреймів, або доменів. Запропоновано й інші критерії систематизації онімів (на кшталт поділу власних назв на загальномовні й індивідуальні, з виокремленням у складі першої групи ядра та периферії). Безумовно, наведена градація пропріальних одиниць на підставі вказаних чинників заслуговує на увагу і може бути використана при структуруванні онімного простору, а окремі термінопозначення (як-от: планетоніми, кометоніми тощо) стануть складниками певних класів власних назв, хоча частково видозмінений підхід до виокремлення онімних полів (шести, а не дев'яти, як пропонує О. Ю. Карпенко) та інших компонентів ономастикону не дозволяє застосувати її повністю.

На початку ХХІ ст. з'явилися нові наукові студії, присвячені насамперед вивченню етимолого-словотвірної структури антропонімів, творення, семантики і структури топонімів, функціонування і стилістично-виражальних можливостей поетонімів. Епізодично характеризуються структурно-семантичні ознаки ергонімів, етимологія етнонімів, екстралінгвальні, семантичні, етимологічні та хронологічні особливості міфонімів.

Разом із тим, більш поглибленого студіювання, на наш погляд, потребують: денотатно-номінативна структура онімного простору; функціональні та кодифікаційні особливості антропонімів; денотатно-квалітативні, функціональні, стилістичні та кодифікаційні властивості багатьох різновидів власних географічних назв, а також етимолого-словотвірні ознаки значної частини топонімів; денотатно-квалітативні, твірні та кодифікаційні характеристики поетонімів; денотатно-характеристичні та функціональні особливості інших класів власних назв. Немає єдності в ідентифікації тих чинників, які можуть бути покладені в основу систематизації всіх онімів; не простежується ієрархія типологічних особливостей найменувань; відсутні також узагальнювальні тенденції у процесі класифікації власних назв.

На нашу думку, основними критеріями структурування онімного простору, які в цілому забезпечують комплексну характеристику будь-якої пропріальної одиниці, слід вважати:

1) характер іменованих об'єктів (вважається, що ономастикон у своєму первинному розподілі власних назв повторює членування світу, який існує навколо людини, тому всі зафіксовані у певній мові пропріативи розташовані на певній території відповідно до місцезнаходження тих об'єктів, які вони номінують). Така класифікація найменувань насамперед ототожнюється з поняттям „структура онімної лексики”;

2) особливості творення власних назв (не лише власне спосіб деривації, а й семантика твірних основ, мотив номінації, продуктивність словотвірного типу, етимологія, шлях, походження, час виникнення і структура онімної лексики, тобто ті ознаки, які цілком можуть вказати, де, коли і як утворена та чи інша пропріальна одиниця). Оскільки такі атрибути є стабільними, постійними, незалежними від дослідницьких підходів до власних назв, вказана градація онімів кваліфікується як їхня типологія;

3) функціонування пропріативів (враховуються стилістичні особливості найменувань, сфера і форма їх уживання, а також кодифікаційні ознаки, зокрема правопис та відмінювання). Таке групування онімів екстралінгвальне і суб'єктивне, проте в цілому науково достовірне, оскільки ґрунтується на принципах, здатних певною мірою унормувати надзвичайно багатогранні функціональні атрибути власних назв.

Поєднання трьох зазначених чинників розв'язує проблему неузгодженості численних спроб типологізації власних назв на підставі одного чи багатьох критеріїв і забезпечує створення стрункої, логічної, послідовної систематизації онімів, чому сприяє і виважена, мотивована, узгоджена із сучасними вимогами термінологія, пов'язана з денотатно-характеристичними, твірними та функціональними особливостями найменувань, відповідний аналіз яких уже виконувався багатьма дослідниками.

Зокрема, структурування онімного простору за характером іменованих об'єктів ґрунтується на поглядах В. Д. Бєлєнької, В. Д. Бондалєтова, В. А. Жучкевича, Ю. О. Карпенка, Е. М. Мурзаєва, В. А. Никонова, В. В. Німчука, Н. В. Подольської, О. І. Попова, О. В. Суперанської, В. І. Супруна, Л. М. Щетиніна та інших науковців.

Специфіку творення українських пропріативів відбито в наукових працях А. О. Білецького, Д. Г. Бучка, В. А. Бушакова, К. Й. Галаса, В. О. Горпинича, І. М. Желєзняк, О. П. Карпенко, Ю. О. Карпенка, А. П. Коваль, М. М. Кордуби, А. П. Корепанової, Ю. М. Кругляка, О. А. Купчинського, В. В. Лободи, В. В. Лучика, Л. Т. Масенко, С. М. Медвідь-Пахомової, І. В. Муромцева, В. А. Никонова, Є. С. Отіна, Т. І. Поляруш, Ю. К. Редька, С. А. Реммера, О. С. Стрижака, О. В. Суперанської, М. І. Сюська, В. М. Топорова, О. М. Трубачова, З. Т. Франко, М. Л. Худаша, П. П. Чучки, В. П. Шульгача, М. Т. Янка та ін.

Функціональні ознаки онімів ґрунтовно висвітлено в наукових студіях Л. О. Белея, О. О. Белея, Є. М. Бєліцької, А. М. Василенко, В. М. Галич, І. Герус-Тарнавецької, М. В. Горбаневского, О. П. Горенко, А. Г. Гудманяна, Л. І. Дуки, В. В. Жайворонка, В. І. Ільченка, В. М. Калінкіна, О. Ю. Карпенко, Ю. О. Карпенка, Т. Ю. Ковалевської, Н. С. Колесник, Т. Н. Кондратьєвої, Т. І. Крупеньової, Е. Б. Магазаника, С. М. Медвідь-Пахомової, В. М. Михайлова, В. А. Никонова, Є. С. Отіна, Н. Ф. Попович, М. І. Романюк, М. Е. Рут, О. В. Суперанської, М. В. Фененка, І. В. Хлистун та ін.

Наявність значної кількості ономастичних студій засвідчує високий рівень опрацювання теорії власних назв, який підтверджується і якісним показником, зокрема створенням науково достовірної, багатоаспектної типології онімів. Водночас констатуємо відсутність спільних підходів до групування пропріальних одиниць, що унеможливлює універсалізацію аналітики онімної лексики.

Отже, у працях вітчизняних і зарубіжних учених постійно звертається увага на питання систематизації власних назв, що пов'язано з його важливістю як своєрідного індикатора, який свідчить про рівень розвитку ономастики. Водночас засвідчено, що класифікаційні схеми, призначені для їхнього обслуговування, вимагають удосконалення, оскільки наявні на сьогодні типології онімів не відповідають передусім вимогам комплексності, а основним недоліком названих та інших систематизацій онімної лексики є, по-перше, їх неточність і недостатня глибина, по-друге, змішування різних аспектів і рівнів ономастичних досліджень. Потреба розробити нові засади систематизації онімної лексики на основі денотатно-характеристичних, етимолого-словотвірних і функціональних ознак, що дозволить упорядкувати надзвичайно розгалужений ономастичний континуум та уніфікувати визначальні типи пропріативів, зумовлює актуальність теми дослідження.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової теми „Актуальні проблеми філології” (номер державної реєстрації 02БФ044-01). Тема дисертації затверджена вченою радою Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 8 від 17 березня 2008 р.).

Мета дослідження - подати системний опис онімної лексики української мови за характером іменованих об'єктів та особливостями творення і функціонування пропріальних одиниць.

Відповідно до мети праці ставляться такі завдання:

· проаналізувати погляди вітчизняних і зарубіжних дослідників на природу та диференційні ознаки пропріативів; запропонувати уточнену дефініцію власної назви;

· описати методологію аналізу онімів і створити універсальну схему їхньої характеристики;

· доповнити наявні типології пропріальних одиниць;

· удосконалити денотатно-номінативну структуру онімної лексики, що дозволить конкретизувати об'єкт вивчення ономастики;

· систематизувати онімну лексику за денотатно-квалітативними ознаками;

· упорядкувати етимолого-словотвірну класифікацію власних назв;

· схарактеризувати стилістичні особливості пропріативів;

· внести пропозиції щодо кодифікації онімної лексики.

Об'єктом дослідження є корпус власних назв, які функціонують в українській мові.

Предмет дослідження - денотатно-характеристичні, етимолого-словотвірні та функціональні особливості онімної лексики української мови як основа для систематизації пропріальних одиниць.

Матеріалом для дослідження стали проекти типологій онімної лексики вітчизняних і зарубіжних учених, словники, довідники, реєстри, каталоги й інші зібрання власних назв, різностильові тексти, зокрема художні твори, тощо, які прямо або опосередковано сприяли структуруванню онімного простору української мови (всього проаналізовано понад 25 000 власних назв).

Методологія і методика дослідження. Методологія дослідження ґрунтується на положеннях про взаємозв'язок мови, мислення і реалій довкілля, діалектичний підхід до мови як до цілісної і взаємопов'язаної системи, що перебуває у постійному розвитку та русі, усвідомлення мови як суспільного явища; на філософських універсаліях про взаємозв'язок і специфіку стосунків між змістом і формою, суб'єктивним та об'єктивним, емоційним і раціональним, загальним і частковим. Використовуємо методи: класифікації і систематизації (при групуванні онімної лексики), описовий із використанням стратиграфічного, генетичного, етимологічного, словотвірного, формантного, статистичного, порівняльного, лінгвогеографічного та інших прийомів (для характеристики власних назв, зафіксованих у текстовій структурі української мови), порівняльний (при зіставленні певних ознак пропріальних одиниць), кількісних підрахунків (при визначенні продуктивності різних типів власних назв) і соціальної типізації (при вивченні фактів і явищ мови в їхніх зв'язках із соціальними чинниками та історією народу).

Наукова новизна дослідження полягає передусім у тому, що вперше здійснено спробу комплексної уніфікації численних проектів структурування українського онімного простору (як наявних типологій пропріальних одиниць, так і методик їх аналізу); запропоновано уточнену дефініцію власної назви і конкретизовано її диференційні ознаки; розроблено універсальну схему визначення загальних та специфічних рис оніма за відповідним алгоритмом; доповнено ономастичну терміносистему лексемами для позначення раніше відсутніх в ономастиці понять; створено нову систематизацію пропріативів на основі таких їхніх визначальних ознак, як денотатно-характеристичні, етимолого-словотвірні та функціональні особливості; внесено пропозиції щодо кодифікації власних назв.

Теоретичне значення дисертації окреслюється розробкою концепції, на основі якої можна структурувати онімний простір української мови, встановити спільні критерії для аналізу денотатно-номінативних, денотатно-квалітативних, структурних, твірних, стилістичних, екстралінгвальних та інших атрибутів власних назв, виявити диференційні ознаки українського ономастикону на спільнослов'янському тлі. Типологія власних назв, яка ґрунтується на означених вище критеріях, дозволить укласти комплексну схему характеристики будь-якого оніма. Отримані результати дадуть можливість поглибити аналітику власних назв, розширять межі об'єктів дослідження ономастики як науки, сприятимуть збагаченню знань про особливості українського ономастикону. Належність окремої власної назви до певної групи дасть змогу передбачати властивості, заплановані її статусом у системі онімів у цілому. На основі створеної систематизації уможливиться опрацювання нової ономастичної терміносистеми, яка може бути використана не тільки в українській, а й в інших споріднених і неспоріднених мовах.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані для створення узагальнювальних праць із теорії номінації, проблем ономастики та поетики; під час викладання у вищій школі курсів сучасної української мови, стилістики, лексикології, лінгвістичного аналізу художнього тексту, при читанні спеціалізованих ономастичних спецкурсів та проведенні тематичних спецсемінарів; при підготовці магістерських і дипломних робіт; у лексикографічній практиці. Така систематизація сприятиме порівнянню і зіставленню різних класів онімів, оскільки відповідне розмежування здійснюватиметься за подібними критеріями. Пропоноване групування може бути підставою і для аналізу пропріативів за певним алгоритмом. Внесені пропозиції сприятимуть кодифікації власних назв.

Особистий внесок здобувача. Систематизацію онімної лексики української мови виконано автором самостійно; основні результати дослідження опубліковано у фахових наукових виданнях без співавторства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладалися на 48 наукових конференціях, зокрема 24 міжнародних (Кам'янець-Подільський, 1994, 2007; Умань, 1994, 1996, 2002, 2007; Київ, 2004 - 2008; Горлівка, 2005, 2006; Донецьк, 2005; Черкаси, 2005, 2006; Вінниця, 2006; Гомель, 2006; Хмельницький, 2007, 2009) і 21 всеукраїнській (Умань, 1999, 2002, 2005; Київ, 2002, 2004 - 2007, 2009; Тернопіль, 2003; Одеса, 2005; Хмельницький, 2005; Черкаси, 2005, Запоріжжя, 2006; Івано-Франківськ, 2007; Чернівці, 2007, Ужгород, 2009). Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри сучасної української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2005 - 2007), звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (2005 - 2006) та Хмельницького національного університету (2007 - 2009).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 53 публікаціях: монографіях „Структура онімного простору української мови” і „Структура онімного простору української мови. Частина ІІ. Функціонування власних назв”, 27 статтях, опублікованих у наукових виданнях, затверджених ВАК України як фахові, бібліографічно-інформаційному довіднику, словнику власних географічних назв, 14 статтях, надрукованих у нефахових виданнях, 8 матеріалах тезового характеру.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг праці 502 сторінки, з яких 413 сторінок основного тексту. Список використаної літератури нараховує 1038 найменувань (84 сторінки).

У Вступі розкрито актуальність дослідження та його наукову новизну, сформульовано мету і завдання праці, окреслено використані методи, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення.