Структура, типологія і функціонування онімної лексики української мови

5 типів конфедераціонімів - номінацій об'єднань людей, держав та інших об'єктів за політичними чи ідеологічними ознаками (напр.: лігонім Троїстий Союз, партіонім Блок Юлії Тимошенко);

9 підвидів пресулатонімів - найменувань керівних структур різних рівнів (напр.: інтер-міністеріонім Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй, націо-регнаторонім Центральна управа Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка).

Денотатно-квалітативна типологія власних назв ґрунтується на узвичаєних в ономастиці критеріях, що дозволяє уніфікувати розмежування низки груп, зокрема:

за біологічними особливостями денотатів - біонімів (напр.: прізвище Гуменюк, кінонім Амур), абіонімів (напр.: планетонім Венера, наутонім „Ліза Чайкіна”) та гіпобіонімів (напр.: антропопоетонім Дон Кіхот, агіонім Святий Пантелеймон);

за реальністю існування - реалонімів (напр.: антропоформула Іван Петрович Котляревський, кінофільмонім „Офіцери”), фантастонімів (напр.: хоронім Ельдорадо, міфотопонім Парнас) та гіпотетонімів (напр.: ім'я Кий, наутонім Ноїв ковчег);

за розмірами об'єктів - макро- (напр.: континентонім Євразія, армонім Кримська Орда), мезо- (напр.: сателітонім Місяць, дисертаціонім „Антропонімія Лубенщини”) та мікроонімів (напр.: пляжонім Золотий берег, кіосконім „Квіти”);

за кількістю номінованих об'єктів - власних назв індивідуальних (напр.: оперонім „Євгеній Онєгін”, поезонім „Україні”) та групових (напр.: фалеронім „За мужність”, газетонім „Сільські вісті”).

Обсяг екстралінгвальної інформації про денотат залежить від типу власної назви (переважно це просторові, часові, якісні і кількісні характеристики об'єкта).

Отже, денотатно-характеристична систематизація власних назв передбачає виділення значної кількості нових структурних різновидів онімів (зокрема тих, які ґрунтуються на типах іменованих денотатів). Це дозволяє конкретизувати об'єкт вивчення ономастики (напр., у сферу її дослідження включено артіфрагментоніми, катастрофоніми, електрононіми тощо). Досить вагомої модифікації зазнали космонімія, ідеонімія, прагматонімія й ергонімія, часткової - топонімія, фрагментарної - вітонімія. В цілому така структуризація онімної лексики, на нашу думку, здатна відновити системність і стрункість у її групуванні.

У третьому розділі - „Становлення власних назв як специфічного класу мовних одиниць” - аналізуються ознаки онімів, пов'язані з їх виникненням, зокрема мотиваційні, локативно-темпоральні, етимологічні та власне дериваційні особливості пропріативів.

Мотиваційна типологія ґрунтується на покладеній в основу власної назви ознаці, яка була найбільш актуальною в момент онімотворення. Традиційно мовознавцями (В. А. Никоновим, В. В. Німчуком, Н. В. Подольською, О. В. Суперанською, М. Л. Худашем та ін.) за мотивом номінації виділяються оніми апотропейні (напр.: кулінонім „Смачного!”), ідеологічні (напр.: годонім Комуністична вулиця), квалітативні (напр.: ім'я Добриня), локативні (напр.: хоронім Індія), меморіальні (напр.: астіонім Хмельницький), патронімічні (напр.: прізвище Петренко) і посесивні (напр.: фірмонім „Кравченко і Семенюк”), однак така систематизація не є повною; додатково варто виокремити власні назви асоціативні (виникнення оніма за аналогією до інших назв або реалій, напр.: селенонім Альпи), номінальні (присвоєння назви без чітко визначеного мотиву, напр.: анемонім Еммі), символічні (базування найменування на образній, символічній семантиці, напр.: журналонім „Перець”), ситуативні (спорадична мотивація, пов'язана з якоюсь життєвою ситуацією, напр.: кінофільмонім „Стій! А то мама буде стріляти!”), сутнісні (розкриття сутності іменованого об'єкта, напр.: комонім Виселок) і темпоральні (пряма або опосередкована часова характеристика об'єкта номінації, напр.: телевізіонім „Сьогодні”). Значна частина пропріативів, особливо складних і складених, має комбіновану мотивацію; поширеними є найменування локативно-квалітативні (напр.: вокзалонім Київ-Пасажирський), сутнісно-локативні (напр.: селенонім Море Східне), сутнісно-локативно-квалітативні (напр.: школонім Луцький економічний технікум). Мотиваційна характеристика окремих найменувань невідома (напр., псевдоніма Вольтер).

Усталеним є розмежування онімів природних (напр.: астронім Сонце, континентонім Азія) і штучних (напр.: марсонім Плато Олімп, радіонім „Театр біля мікрофона”), а також питомих (напр.: ім'я Володимир, регіононім Полісся) і запозичених (напр.: океанонім Атлантичний океан, газетонім „Бульвар”). Комбіновані за походженням найменування кваліфіковано як гібридні (напр.: дендронім Олександрівський сад, лауреатонім Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка). За рівнем засвоєння додатково вирізняються назви засвоєні, власне запозичені та варваризми (напр.: імена відповідно Григорій, Едуард і Джафар). Найчастіше фіксуються прямі і опосередковані запозичення з давньогрецької (напр.: ойконім Ольвія), латинської (напр.: ім'я Валентин), російської (напр.: ойконім Ізобільне), англійської (напр.: ергонім Макдональдс) і деяких інших мов. Продуктивними є такі способи запозичення пропріативів: вкраплення (напр.: поезонім „Сontra spem spero”), транслітерація і практична транскрипція (напр.: ім'я Назар, фірмонім „Бест-лайф”), переклад, зокрема калькування і напівкалькування (напр.: топонім Жовте море, констелонім Мала Ведмедиця).

Хронологізація онімного процесу характеризується особливою невпорядкованістю, оскільки більшість дослідників пропонує свої часові проміжки, зорієнтовані на темпоральні особливості певного класу власних назв. На нашу думку, насамперед слід розрізняти абсолютний час створення пропріатива (дату його виникнення чи першої фіксації у писемних пам'ятках) і відносний, коли на підставі мовних і позамовних ознак визначається принаймні століття, в якому таке найменування могло би з'явитися. Найбільш загальна хронологічна систематизація онімів передбачає їх поділ на чотири групи: архаїчні (виникли до ХІ ст., напр.: ім'я Некрас, суверенонім Візантія), давні (ХІ - ХVІІІ ст., напр.: антропоформула Іван Богун, еклезіонім Софійський собор), нові (ХІХ - ХХ ст., напр.: псевдонім Леся Українка, школонім Київський політехнічний інститут) і новітні (ХХІ ст., напр.: прозонім „Розетта”, спортонім „Донбас-арена”).

Незважаючи на часткові зміни у системі новітніх українських власних назв, загалом залишаються стабільними такі їхні основні ознаки: різноманітність форм і засобів номінації об'єктів; специфічність багатьох структурних типів пропріальних одиниць; домінування україномовних онімів і водночас ліберальне ставлення до іншомовних власних назв; наявність пестливих варіантів найменувань; поетичність та образність номінаційного процесу; активне побутування скорочених форм пропріативів.

У перспективі передбачається подальша глобалізація української онімної лексики, продовження її дерадянізації, дерусифікації й деідеологізації, стабілізація основного онімного фонду української мови, вплив окремих „модних” тенденцій на функціонування певних груп пропріальних одиниць. У цілому прогнозується формування справді національної системи власних назв, які матимуть чітко визначені атрибути українськомовної ідентифікації.

Етимологічний аналіз спрямовано на встановлення етимона пропріатива, причому на доономастичному рівні (на рубежі, коли загальна назва трансформується у власну). Насамперед звертаємо увагу на можливість / неможливість етимологізування оніма, а також на наявність певних різновидів етимологій: відомої (напр.: прізвище Василюк), невідомої (напр.: суверенонім Андорра), гіпотетичної (напр.: ім'я Графина), а також прозорої (напр.: прізвисько Гладкий), непрозорої (напр.: астронім Антарес), хибної (напр.: суверенонім Британія - як похідний від Братанія) та народної (напр.: ойконім Сандаліна - замість Санкт-Долина).

Проблемам словотвору в ономастичних студіях закономірно приділено найбільше уваги, проте єдності у встановленні прийомів деривації не досягнуто. З метою уніфікації словотвірної типології усю різноплановість дериваційних актів зводимо до двох основних способів - морфологічного і лексико-семантичного.

Різновидами морфологічного способу творення пропріальних одиниць є афіксація (зокрема деривація суфіксальна, напр.: прізвище Гнатюк, префіксальна, напр.: ойконім Підгора, конфіксальна, напр.: регіононім Поділля, і флексійна, напр.: ім'я Валентина), усічення (зокрема афереза, синкопа й апокопа, напр.: ойконіми відповідно Гнатівка < Ігнатівка, Степівка < Стемпівка, Новодвор < прізвище Новодворські; часто безафіксний спосіб комбінується з афіксацією, напр.: ім'я Гриць < Григорій), складання (зокрема власне складання, іноді із суфіксацією, напр.: міфоантропонім Котигорошко, зрощення, напр.: прізвище Семенюк-Самсоненко, й абревіація, напр.: журналонім „СіЧ” < „Слово і час”) і конверсія (зокрема субстантивація, напр.: бібліонім „Сорок перший”).

Лексико-семантичний спосіб творення власних назв представлений власне семантизацією (зокрема онімізацією, напр.: прізвище Шпак < орнітолексема шпак, і трансонімізацією, напр.: с. Случ < р. Случ), плюралізацією (напр.: ойконім Явтухи), акцентуацією (напр.: комонім Лузуве), синтаксичним способом (напр.: континентонім Південна Америка) й універбизацією (напр.: суверенонім Білорусь < Республіка Білорусь).

За будовою традиційно виокремлюються оніми прості (зокрема безафіксні, напр.: ім'я Лев, й афіксальні, напр.: прізвище Сидоренко), складні (зокрема афіксальні, напр.: астіонім Івано-Франківськ, і власне композити, напр.: астіонім Кіровоград, а також абревіатури, напр.: командонім ЦСКА) і складені (зокрема оніми-словосполуки, напр.: агроонім За ставом, оніми-словосполучення, напр.: бібліонім „Правда і кривда”, й оніми-фрази, напр.: спектаклонім „Поки сонце зійде, роса очі виїсть”).

Частотними є дослідження продуктивності словотвірних типів, однак відсутні певні стандарти у розмежуванні відповідних класів онімів. Пропонуємо за поширеністю певного словотвірного типу протягом якогось конкретного часового зрізу виділяти продуктивність гегемонійну (кількість назв, які репрезентують модель, становить понад 75 %; напр.: чоловічі імена по батькові на -ович - Петрович), максимальну (від 50 до 75 %; напр.: райононіми - іменниково-прикметникові словосполучення - Дубнівський район), високу (від 25 до 50 %; напр.: прізвиська - антропонімізовані апелятиви - Кабан), середню (від 5 до 25 %; напр.: ойконіми - субстантивовані присвійні прикметники - Літин), низьку (від 1 до 5 %; напр.: астроніми -іменниково-прикметникові словосполучення - Полярна зірка), мінімальну (менше 1 %: напр.: магазиноніми - онімізовані предикативні конструкції - „Не проходьте мимо!”) і нульову (планетоніми - префіксально-суфіксальні відіменні деривати).

За активністю словотвірних типів онімів протягом усього задокументованого періоду їх існування (зазвичай така градація проводиться за століттями, як це, наприклад, практикував Ю. О. Карпенко) варто виокремити продуктивність зростальну і спадну, зростально-спадну, спадно-зростальну, стабільну, епізодичну і спорадичну, хвилеподібну (кількість власних назв певного типу відповідно неухильно збільшується або зменшується; збільшується до певного моменту, а тоді починає зменшуватися; зменшується до певного моменту, а тоді починає збільшуватися; залишається приблизно на тому самому рівні; засвідчена лише один раз або двічі; є нестабільною).

Розрізнення аналогічних груп можна здійснювати і за продуктивністю (у діахронічному або синхронічному аспектах) мотиваційних, хронологічних, етимологічних та інших різновидів пропріальних одиниць.

Узвичаєним в ономастиці є розмежування пропріальних одиниць за семантикою їхньої твірної основи. Прості власні назви - це конструкції відапелятивні (представлені найменуваннями відіменниковими, напр.: бібліонім „Соняшники”, відприкметниковими, напр.: гіпонім Гнідко, відзайменниковими, напр.: кінофільмонім „Свій”, відчислівниковими, напр.: каналонім „24”, віддієслівними, напр.: кінонім Хватай, і відприслівниковими, напр.: ресторанонім „Швидко”) і відонімні (зокрема відвітонімні, напр.: прізвище Григорук, відтопонімні, напр.: готелонім „Волинь”, відкосмонімні, напр.: бібліонім „Туманність Андромеди”, відпрагматонімні, напр.: годонім Театральна, відідеонімні, напр.: кінофільмонім „День незалежності”, й відергонімні, напр.: спортонім „Динамо”). Складні і складені оніми поділено на три групи - відапелятивні (напр.: міфоперсонім Дід Мороз), відонімні (напр.: кінофільмонім „Іванов, Петров, Сидоров ...”) та відапелятивно-відонімні (напр.: організаціонім Асоціація фермерів України). В окремих назвах така семантика залишається невідомою (напр.: ойконім Гочучини).

Таким чином, незважаючи на певну розробленість в ономастиці етимолого-словотвірної типології власних назв (насамперед - їх групування за способом деривації, продуктивністю словотвірних типів і семантикою твірної основи), дослідники не досягли належного рівня уніфікації такої систематизації. Лише аналіз усіх твірних ознак за чіткою і послідовною схемою може забезпечити ґрунтовну характеристику особливостей онімів, пов'язаних з їх творенням, і встановлення співвідношення з іншими розрядами онімної лексики, як це пропонується простежити на рівні дериваційних і денотатно-номінативних різновидів пропріативів.

У четвертому розділі - „Функціонування онімів у мовному просторі” - проаналізовано функціональні особливості власних назв як специфічних одиниць мови і мовлення.

Для комплексної характеристики стилістичних атрибутів онімів важливо розмежувати їхні функції у мові, описати диференційні ознаки, пов'язані з побутуванням у різностильових текстах, з'ясувати етнокультурну знаковість власних назв, визначити емоційно-експресивні властивості, виокремити пропріативи як компоненти стилістичних фігур, виділити додаткові стилістичні нашарування тощо.

Відмінність між функціями власних і загальних назв простежуємо не лише на якісному рівні (виокремленні диференційних ролей онімів та апелятивів), а й на кількісному (переважанні одних різновидів функцій для першої групи слів та інших - для другої). Додаткові підфункції для пропріальних одиниць визначаються з огляду на їхнє інформаційне призначення.

Оніми активно побутують в усіх стилях української мови, кожен із яких має свої диференційні особливості, що виявляються у продуктивності окремих розрядів, переважанні певних форм, експресивності чи нейтральності тощо. У розмовному стилі домінують антропоніми, топоніми та зооніми, почасти міфоніми й ергоніми; в художньому - антропопоетоніми і топопоетоніми; у публіцистиці - антропоніми, топоніми, ергоніми й ідеоніми; в офіційно-діловому стилі - антропоніми, топоніми, ергоніми і документоніми. У наукових текстах найчастіше натрапляємо на антропоніми і лоґосоніми, в епістолярному та ораторському - на антропоніми, у конфесійному - передусім на міфоніми.

Пропріативи можуть бути стилістично нейтральними і стилістично забарвленими мовними одиницями. Залежно від використаних мовних ресурсів, фіксуємо такі засоби формування образності власних назв, як:

фонетичні, зокрема алітерація й асононас (напр.: Там тане Таня ... Тонкостанно... - А. Мойсієнко), звуконаслідування (напр.: „Кр-рагуєваць!” - ніби черга автоматна - Б. Олійник), римування (напр.: Що не дівчина - картина: І Марина, і Ярина, І смаглява Катерина - М. Нагнибіда);

лексичні, що виступають у конструкціях зі значенням синонімічним (напр., перифраз: Київська Венеція, Русанівська протока ... - М. Упеник), антонімічним (напр., антитеза: ... де споконвічна битва Зла й Добра - І. Муратов), омонімічним (напр., омонімічна атракція: „Дніпро” (футбольна команда) розтрощений на берегах Дніпра), паронімічним (напр., парономазія: Той Сон і Син не гойдані ніким - М. Вінграновський, етимологізація: В зелене Журавне летять журавлі ... - П. Воронько) або полісемічним (напр., метафора: Життя, мабуть, - це завжди Колізей - Л. Костенко, метонімія: О, як солодко слухати Сковороду... - В. Базилевський або порівняння: Він, як Нарцис, змарнує всю молодість свою - Л. Забашта);

граматичні, зокрема плюралізація (напр.: Виходять з моря Афродіти ... - Є. Летюк), апелятивація (напр.: ... колотяться урали - Яр Славутич), ономастичне звертання (напр.: Прощай, Україно, моя Україно ... - В. Стус).

Значна кількість метафоричних і метонімічних конструкцій пов'язана з додатковими смисловими відтінками та переосмисленнями, характерними для власних назв. Побічні значення розвивають насамперед конотоніми (напр.: антропонім Філя - „нерозумна людина”, топонім Камчатка - „віддалене місце”, хрононім Ватерлоо - „поразка в якійсь справі”). На основі конотативної семантики пропріальних одиниць виникають асоціації (напр., топонім Скнилів і найменування літака СУ ототожнюються з авіаційною катастрофою). Функціонування онімів у ролі символів забезпечують передусім фонові знання (напр., Дніпро, Київ, Шевченко як національні символи України). У сучасних ономастичних студіях зазначається, що кожна власна назва, маючи вагомий інформаційний обсяг, може бути концептом, причому як на індивідуальному рівні, так і на колективному; додатково серед пропріативів пропонуємо розмежовувати макро- ('Простір', 'Час', 'Людина'), мезо- (напр., у складі першого макроконцепту - 'Космос', 'Земля', 'Держава', 'Рідний край' і 'Дім') та мікроконцепти (напр., усі загальновідомі топоніми у складі мезоконцепту 'Держава'). Найбільш вагомі складники концептосфери характеризуються етнокультурною знаковістю (це, напр., 300 ідеонімів, 207 міфонімів, 105 антропонімів і 70 топонімів, наведених у словнику-довіднику „Знаки української етнокультури” В. В. Жайворонка, та низка інших власних назв).

Загальноприйнятим є поділ онімної лексики на емоційно нейтральну (напр.: прізвище Тарасенко, потамонім Синюха) й емоційно забарвлену (позитивно або негативно, напр.: ім'я Любава, антропопоетонім Марко Безсмертний - ім'я Хомище, ойконім Барило). Засобами вираження експресії, переважно засвідченої в публіцистичному, розмовному і художньому стилях, є суфікси, семантика твірних основ та екстралінгвальна інформація про денотат.

Додаткові стилістичні нашарування пропріальних одиниць передусім пов'язані з омонімією, синонімією, полісемією, паронімією й антонімією як одними з основних лексичних категорій, які, проте, серед онімів виявляються досить специфічно.

Аналіз сфери вживання власних назв спрямовано на з'ясування особливостей, пов'язаних із побутуванням пропріативів у мовному середовищі (частотність і ступінь відомості найменувань, належність до мови чи мовлення, офіційність чи неофіційність використання, функціонування під час урочистих актів або у повсякденному спілкуванні).

Характеристика продуктивності окремих власних назв є підставою для віднесення їх насамперед до активного чи пасивного словника, що частково збігається з розмежуванням онімних фреймів, скриптів та кіл, ґрунтовно описаних О. Ю. Карпенко (до першої групи належать пропріативи, які входять до складу домінувального, активного і нейтрального (принаймні більшої його частини) кіл усіх шести полів онімного простору, а до другої - пасивного, потенційного і частково нейтрального кіл). Деталізує таку систематизацію виокремлення високо- (напр.: ім'я Олександр, потамонім Дніпро), середньо- (напр.: регіононім Донбас, планетонім Марс) і низькочастотних (напр.: прізвище Підіпригора, суверенонім Буркіна-Фасо) власних назв, а також модних, або популярних (напр.: ім'я Зоряна), і рідкісних, або раритетних (напр.: ім'я Нил), а за територіально-частотним принципом - розрізнення загальновідомих (напр.: пелагонім Чорне море), регіонально (напр.: дендронім „Олександрія”) і локально відомих (напр.: потамонім Смотрич) та маловідомих (напр.: оронім Мельницький яр) найменувань.

Онімна лексика, як зазначає, зокрема, О. В. Суперанська, може побутувати у мові (напр.: теонім Перун), мовленні (напр.: архітектуронім „Бермудський трикутник” як просторічна назва Київського міського палацу одруження) або мові та мовленні водночас (напр.: ойконім Одеса), а також у ситуаціях офіційних (лекції, лексикографічна практика тощо) та неофіційних (побут, відпочинок та ін.), звідси виділення найменувань офіційних (як-от: антропоформули, прецептороніми, катойконіми, етноніми, більша частина ідеонімів, прагматонімів та ергонімів) та неофіційних (прізвиська, зооніми й фітоніми, окремі імена та їхні варіанти, певна частина псевдонімів та міфонімів, народні назви географічних і космічних об'єктів).

Традиційно розрізняються номінації основні і варіантні (алоніми); додатково виокремлюються: за часом існування - варіанти синхронічні і діахронічні (напр., форми гідроніма Дністе???р: сучасні - Дністро, Дністр, Дні?стер; колишні - Данастріс, Ністру, Тірас, Турла); за належністю до певної мови - одно- (напр., україномовні форми імені Андрій: Андрієць, Андрійко, Гандрій) і різносистемні (напр., польсько- і російськомовні форми ойконіма Борсуки: Borssukow, Barsokufce, Borsukufce; Борсуковцы, Барсуки); за структурними особливостями - орфографічні (едитонім Кордільєри замість Кордильєри), фонетичні (астіонім Ду?наївці замість Дуна?ївці), фонологічні (комонім Мир'ївка замість Миржіївка), лексичні (комонім Великі Вірмени замість Великозалісся), морфологічні (комонім Осиково замість Осикове), словотвірні (астіонім Старкон замість Старокостянтинів), синтаксичні (комонім Гута Стара, Гута замість Стара Гута), графічні (латино-антропонім Cornelius замість Корнелій) і комбіновані (Камнянец як фонетичний, орфографічний і синтаксичний варіант астіоніма Кам'янець-Подільський).

Серед наведених вище форм можна простежити кореферентність пропріальних одиниць (на кшталт антропосполук Іван Петрович, Іван Терещенко, Терещенко, пан Іван, Іванко тощо), які побутують у різних мовленнєвих ситуаціях. Особливо виразно стилістично-виражальні можливості кореферентних онімних конструкцій виявляються в художньому мовленні (пор.: Михайло, Михайло Ілащук, Михайлик, Михайлюньо, Мігай у повісті „Солодка Даруся” М. Матіос).

Кодифікація у системі онімів передбачає насамперед встановлення їхніх нормативних форм, опрацювання способів передачі іншомовних пропріативів засобами рідної мови, вироблення системи відмінювання власних назв і творення відонімних похідних.

Серед орфографічних проблем досі залишаються невирішеними насамперед дві: численні порушення мовного законодавства в Україні щодо функціонування пропріальних одиниць та суперечливість окремих теоретичних положень, які в основному стосуються написання онімів з великої або малої літери. В енциклопедії „Слов'янська ономастика” найбільш актуальними визначено такі питання, як стандартизація географічних назв, передача українською мовою іншомовних назв і навпаки, відновлення історичних топонімів, дерусифікація українських власних географічних та особових назв, дотримання державного статусу української мови в системі онімної номінації.

Підвищення культури мови у сфері назвотворення, як зазначає О. О. Белей, можливе за детального структурування сучасного українського онімного простору на підставі чинного вітчизняного законодавства та відповідних документів загальноєвропейського масштабу й активної пропаганди найголовніших засад естетики власної назви. Можна також підтримати пропозицію дослідника про поширення на українські фірмоніми всіх правил, що стосуються передачі на письмі відповідно до вимови та норм українського правопису прізвищ і географічних назв.

Спрощення орфографії власних назв сприятиме удосконаленню правописних традицій у цілому (так, рекомендуємо писати з великої літери: всі компоненти імен, прізвищ, імен по батькові, прізвиськ, псевдонімів, латино-антропонімів, власне зоонімів та міфонімів (напр.: Іван Семенович Нечуй-Левицький, Святий Петро); етноніми як невіддільний складник ономастикону (як це практикувалося до 1917 р.; напр.: Українець, Поляни); перше слово прецепторонімів, фітонімів і вітотоваронімів (напр.: Міністр освіти і науки України, Білий налив), топоніми і космоніми (крім родових позначень географічних і космічних об'єктів; напр.: Східноєвропейська низовина, комета Галлея); перше слово та умовні (символічні) найменування у складі прагматонімів, ергонімів та ідеонімів (напр.: Хмільницький санаторій „Пролісок”, Семилітня війна); усі власні назви як компоненти складених пропріальних одиниць (незалежно від їхнього місцерозташування; напр.: Збройні сили України, Снятинський літературно-меморіальний музей М. Черемшини).

При передачі українською мовою іншомовних власних назв слід керуватися таким правилом: написання має відповідати звучанню онімної лексики у мові-реципієнті. В основному його дотримуються при транскрипції онімів, запозичених із неслов'янських мов. На нашу думку, всі пропріативи іншомовного походження повинні відбивати специфіку відповідної мови і свідчити про національно-мовну належність денотата (передусім це стосується найменувань живих об'єктів). Відповідно, антропоконструкції Владімір Бєлінскій, Владзімеж Вистяньский і Владзімір Караткевіч інформуватимуть про те, що мова йде про росіянина, поляка і білоруса. Такі варіанти транскрипції вже зараз широко засвідчені у мові сучасних ЗМІ.

Для виокремлення різних типів відмінювання власних назв в ономастиці наявні чіткі критерії, на основі яких варто уніфікувати три групи онімів:

незмінні, представлені одиничними пропріативами, вираженими прислівниками, іменниками іншомовного походження або іменниковими конструкціями у формі непрямих відмінків, іншими незмінними структурами (напр.: ресторанонім „Швидко”), складеними онімами - предикативними побудовами (напр.: кінофільмонім „А зорі тут тихі...”), значною кількістю найменувань, що функціонують разом з родовими поняттями (напр.: на материку Євразія), без яких власні назви стають відмінюваними (пор.: у збірці „Любисток” - у „Любистку”);

відмінювано-незмінні - переважно складені оніми, окремі компоненти яких незмінні за своєю формою (напр.: антропоформула Галина Бідюк, станціонім „Палац „Україна”) або є генітивними конструкціями з меморіальним чи посесивним значеннями (напр.: Хмельницький кінотеатр імені Тараса Шевченка, ойконім Хутір Свидницького);

відмінювані, серед яких засвідчені такі типи відмінювання: за частиномовною ознакою - іменниковий (напр.: теонім Ярило), прикметниковий (напр.: прізвище Яворницький), числівниковий (напр.: драмонім „Сто тисяч”), займенниковий (напр.: мелосонім „Ти”) і комбінований (насамперед іменниково-прикметниковий; напр.: псевдонім Панас Мирний); за особливостями числа - сингулярний (напр.: потамонім Дніпро), сингулярно-плюральний (напр.: кінофільмонім „Любов і голуби”) і плюральний (напр.: бібліонім „Брати”); за родовою належністю - оніми чоловічого (напр.: інсулонім Сахалін), жіночого (напр.: комонім Іванівка) або середнього (напр.: астіонім Запоріжжя) роду.

Як засвідчує досліджений матеріал, функціональні особливості власних назв не характеризуються такою визначеністю критеріїв, як це властиво денотатно-характеристичній та етимолого-словотвірній систематизаціям пропріальних одиниць. Водночас заслуговує на увагу детальний розгляд тих ознак онімів, які пов'язані з їх побутуванням в українській мові, що зазвичай регламентується мовним законодавством і культурно-історичними традиціями народу.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Аналіз суттєвих ознак власних назв дозволяє розширити перелік їхніх диференційних особливостей, що підкреслюють специфічність цього лексико-граматичного класу слів, і сформулювати нову дефініцію пропріальних одиниць, яка ґрунтується на таких визначальних ознаках: 1) оніми є кількісно найбільш поширеними мовними і мовленнєвими конструкціями, які, проте, в основному залишаються невідомими широкому загалу через перебування їх на лексичній периферії; 2) власними назвами є іменники або слова і сполуки слів, вжиті у їхньому значенні; 3) оніми використовуються для індивідуального називання одиничних денотатів; 4) власні назви з'являються в об'єктів, коли виникає потреба у їхньому розмежуванні, що реалізується за допомогою номінації певних денотатів і закріплюється практикою мовленнєвої діяльності; таким чином забезпечуються соціальна зумовленість і суспільна закріпленість назвотворчого процесу; 5) пропріативи вважаються вторинними, генетично похідними від апелятивів мовними одиницями; 6) власні назви виконують передусім номінативну й інформаційну функції; 7) опосередкований зв'язок пропріальних одиниць із поняттям виявляється у вказівці власних назв на різновид об'єктів, до яких належить її денотат, а також у відбитті у свідомості людини додаткової інформації про онім та його носія; 8) завдяки цьому забезпечується енциклопедичність семантики власної назви, що є однією з його специфічних мовних особливостей, до яких також слід віднести інші диференційні граматичні та функціональні ознаки; 9) врахування таких особливостей пропріальних одиниць необхідне для створення їхньої загальної характеристики, яка може бути реалізована при виконанні комплексного аналізу онімів за універсальною схемою.

2. Вивчення історії дослідження загальномовних особливостей власних назв та індивідуально-мовних ознак окремих класів пропріативів засвідчують відсутність певних стандартів, на основі яких можна було б розробити критерії, що дозволили б детально, чітко і послідовно охарактеризувати онім як особливу мовну одиницю. З метою усунення вказаних недоліків пропонується оновлений алгоритм аналізу власних назв.

3. Систематизація пропріальних одиниць в ономастиці має давні традиції вивчення, започатковані ще в античному світі і плідно продовжені в ХІХ -ХХ ст. зарубіжними та вітчизняними дослідниками. Певне унормування передусім основних типологічних критеріїв градації пропріативів (словотвірного, семантичного і частково функціонального) здійснено у ІІ половині ХХ ст. На початку ХХІ ст. теж з'явилося чимало нових наукових праць, де, поряд з аналізом антропонімів і топонімів, увагу звернено на характеристику прагматонімів, ергонімів та ідеонімів. Проте недоліком таких класифікацій онімів є відсутність комплексності, що можна усунути лише шляхом поєднання трьох взаємопов'язаних градацій онімної лексики: денотатно-характеристичної структури, етимолого-словотвірної типології і функціональної характеристики.

4. За характером іменованих денотатів власні назви структуровано на основі денотатно-номінативних і денотатно-квалітативних ознак.

Групування за типом іменованих об'єктів має особливе значення для ономастики, оскільки, по-перше, надає стрункості, послідовності й логічності процесу дослідження таких лексем; по-друге, дозволяє визначити продуктивність різних класів власних назв; по-третє, є основою для зіставно-порівняльних висновків, які можна робити на матеріалі однієї або кількох мов. Саме тому всі інші систематизації пропріальних одиниць безпосередньо пов'язані з предметно-номінативною.

Увесь онімний простір сучасної української мови розчленовано на 6 полів (143 вітоніми, 159 топонімів, 51 космонім, 143 прагматоніми, 456 ідеонімів та 90 ергонімів), 20 підполів, 36 секторів, 32 підсектори, 84 сегменти, 35 підсегментів, 614 елементів, 215 піделементів - усього 1 042 структурні компоненти. Таким чином уточнено (значно розширено) перелік власних назв, які є об'єктом вивчення ономастики, зокрема запропоновано ввести 912 нових термінопозначень, а також замінити новими або включити до складу інших градацій 27 різновидів власних назв, трансформувати семантику (у бік розширення або звуження значення) 22 терміносполук, частково змінити фонетичну структуру 3 термінів.

У складі денотатно-номінативної терміносистеми зафіксовано наявність 123 зовнішніх омонімів (функціонують у межах різних онімних полів, передусім у прагматонімії та ергонімії) та 40 внутрішніх (побутують у межах одного онімного поля, передусім - топонімії).

У сучасних умовах більше уваги звернено на утворення нових термінів на інтернаціональній основі, а це, у свою чергу, передбачає залучення до термінології ономастики не лише латинізмів та грецизмів (серед новотворів - 207 грецьких термінів, 281 латинський, 186 греко-латинських композитів), а й запозичень з інших західноєвропейських мов (65 франкізмів, 22 англіцизми, 15 германізмів тощо).

5. Денотатно-квалітативна градація власних назв ґрунтується на описі біологічних властивостей об'єктів номінації (розрізнено біоніми, абіоніми та гіпобіоніми), реальності їх існування (виокремлено реалоніми, фантастоніми та гіпотетоніми), розмірах (диференційовано макро-, мезо- та мікрооніми) і кількості (розмежовано групові та індивідуальні найменування) денотатів, а також на низці особливостей, кваліфікованих нами як екстралінгвальна інформація про них, що включає просторові, часові, якісні і кількісні відомості, а також інші фрагменти, які допоможуть з'ясувати походження оніма.

6. Етимолого-словотвірна типологія пропріативів передбачає їх систематизацію за мотивом номінації (виокремлено більш продуктивні квалітативні, сутнісні, локативні, меморіальні, ідеологічні, номінальні, символічні й асоціативні найменування; менш поширені темпоральні, патронімічні, посесивні, апотропейні і ситуативні). Локативно-темпоральні ознаки власних назв - це їх походження (розрізнено питому, запозичену (засвоєння, власне запозичення і варваризми) та гібридну онімну лексику з такими способами запозичення онімів, як вкраплення, транслітерація і практична транскрипція, а також переклад, зокрема калькування і напівкалькування), шлях і час виникнення (оніми поділено на штучні та природні; архаїчні, давні, нові та новітні). За етимологічними ознаками кваліфіковано групи власних назв із відомою, невідомою та гіпотетичною; прозорою, непрозорою, хибною та народною етимологіями. З огляду на будову виділено прості, складні та складені пропріальні одиниці.

Розмежовано два основні словотвірні типи - морфологічний (в ономастиці продуктивні такі різновиди, як суфіксація, власне складання й абревіація; менш поширені конфіксація, конверсія, усічення та зрощення; епізодично зустрічаються префіксальний і флексійний підвиди деривації, а також контамінація та гібридизація) і лексико-семантичний (переважають власне семантизація (онімізація і трансонімізація) та синтаксичний спосіб (функцію найменування виконують передусім словосполучення, рідше - словосполуки і предикативні конструкції); менш продуктивні плюралізація й універбизація; епізодично фіксується акцентуація).

За поширеністю певного словотвірного типу в якийсь конкретний часовий зріз виділено гегемонійну, максимальну, високу, середню, низьку, мінімальну і нульову, а протягом усього задокументованого періоду існування онімів - зростальну, спадну, зростально-спадну, спадно-зростальну, стабільну, епізодичну, спорадичну і хвилеподібну продуктивність.

За семантикою твірного слова власні назви поділено на дві групи простих пропріативів: відапелятивні (відіменникові, відприкметникові, відзайменникові, відчислівникові, віддієслівні і відприслівникові) та відонімні (відвітонімні, відтопонімні, відкосмонімні, відпрагматонімні, відідеонімні та відергонімні) і три групи складних і складених (відапелятивні, відонімні та відапелятивно-відонімні); також фіксуються оніми, семантика твірних основ яких невідома.

7. Типові для мови функції (комунікативна, мислеоформлювальна, пізнавальна, експресивна, імпресивна, інформаційна й естетична) в цілому є характерними і для пропріальних одиниць.

Особливості мовної поведінки носіїв визначаються стилем мовлення, який активізує відповідні власні назви і зумовлює їхню продуктивність та способи введення у текстову структуру. Серед пропріативів найбільшою частотністю вирізняються антропоніми і топоніми (поширені практично в усіх стильових жанрах), а також ергоніми й окремі різновиди ідеонімів, засвідчені у більшості функціональних стилів.

Залежно від використаних мовних ресурсів виокремлено фонетичні, лексичні та граматичні засоби стилістики, до складу яких, реалізуючи різні стилістично-виражальні потенції, входять оніми. Додаткові смислові відтінки, наявні у власних назвах, виявляються, зокрема, на конотативному, асоціативному, символічному та концептуальному рівнях і характеризуються етнокультурною знаковістю, яку найяскравіше засвідчують пропріативи, визначальні для певного етносу. Побічні стилістичні нашарування власних назв пов'язані насамперед із такими категоріями, як омонімія, полісемія, синонімія, паронімія й антонімія. Також розмежовано емоційно нейтральну та емоційно забарвлену (позитивно або негативно) пропріальну лексику.

Сфера вживання онімної лексики передбачає аналіз її ознак, пов'язаних із побутуванням у мовному середовищі (виділено власні назви як складники активного і пасивного словника, а також домінувального, активного, нейтрального, пасивного або потенційного кіл на рівні індивідуальної, корпоративно-територіальної або загальномовної сфер), належністю до мови чи мовлення (розмежовано оніми, які побутують у мові чи мовленні або водночас у мові і мовленні), офіційністю / неофіційністю використання (розрізнено офіційні та неофіційні найменування, що вживаються в офіційних та неофіційних ситуаціях), частотністю (виокремлено високо-, середньо- і низькочастотні оніми, а також популярні (модні) і рідкісні (раритетні) власні назви) та ступенем відомості номінацій (класифіковано загальновідомі, регіонально і локально відомі та маловідомі пропріативи).

За формою розрізнено основні і варіантні номінації; алоніми на основі відповідних критеріїв поділено на синхронічні та діахронічні; одно- і різносистемні; орфографічні, фонетичні, фонологічні, лексичні, морфологічні, словотвірні, синтаксичні, графічні й комбіновані.

8. Серед основних проблем, пов'язаних із кодифікацією в системі власних назв, своєю актуальністю і недостатнім опрацюванням насамперед вирізняються питання, пов'язані з написанням пропріальних одиниць з великої літери, передачею іншомовних найменувань засобами рідної мови та відмінюванням онімів.

Уніфікація правил вживання великої літери (на рівні полів і секторів онімного простору української мови) сприятиме поліпшенню грамотності в цілому. Пропозиції щодо написання з великої або малої літер власних назв або відонімних дериватів насамперед стосуються прецепторонімів, етнонімів, прагматонімів та ергонімів. При передачі українською мовою іншомовних власних назв слід керуватися особливостями вимови пропріативів там, де назва побутує, незважаючи на спорідненість чи неспорідненість мов.

Упорядковано словозміну онімів, що знайшло свій вияв у виокремленні незмінних, відмінювано-незмінних і відмінюваних структур, представлених насамперед іменниковим, прикметниковим та іменниково-прикметниковим, а також сингулярним, сингулярно-плюральним або плюральним типами відмінювання.

9. Подальших наукових студій потребують паралелі, які можна провести між розрядами онімів, виділеними на основі вказаних вище ознак (на кшталт встановлення відповідностей між окремими класами власних назв і денотатно-номінативними різновидами найменувань, як це практикується у нашому дослідженні). Звичайно, до цієї справи має бути залучена численна група ономастів, і лише після завершення повного опису ономастикону за визначеними критеріями та встановлення всіх можливих взаємовідношень між підвидами пропріальних одиниць можна буде говорити про комплексну характеристику онімної лексики української мови.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Торчинський М. М. Структура онімного простору української мови : монографія / М. М. Торчинський. - Хмельницький : Авіст, 2008. - 551 с.

2. Торчинський М. М. Структура онімного простору української мови. Частина ІІ. Функціонування власних назв : монографія / М. М. Торчинський. - Хмельницький : ХНУ, 2009. - 374 с.

3. Торчинський М. М. Лексико-семантична структура назв поселень Південно-Західного Поділля / М. М. Торчинський // Студії з ономастики та етимології. 2002. - К. : Кий, 2002. - С. 206 - 214.

4. Торчинський М. М. Гідронімія басейну Калюсу / М. М. Торчинський // Наукові записки. Серія : Мовознавство. - Вип. 1. - Тернопіль : ТДПУ, 2003. - С. 163 - 167.

5. Торчинський М. М. Українська ойконімія як джерело етнолінгвістичної інформації / М. М. Торчинський // Наука і сучасність : збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. - Т. 36. - К. : Логос, 2003. -С. 131 - 138.

6. Торчинський М. М. Відантропонімні назви поселень: прикарпатсько-подільські паралелі / М. М. Торчинський // Студії з ономастики та етимології. 2004. - К., 2004. - С. 180 - 186.

7. Торчинський М. М. Динаміка ойконімного процесу на Хмельниччині у ХХ столітті / М. М. Торчинський // Мовні і концептуальні картини світу : збірник наукових праць. - Вип. 14, кн. 2. - К. : Вид. дім Дмитра Бураго, 2004. - С. 193 - 197.

8. Торчинський М. М. Онімне слово у лінгвопоетичній парадигмі / М. М. Торчинський // Мовні і концептуальні картини світу : збірник наукових праць. - Вип. 16, кн. 2. - К. : Вид. дім Дмитра Бураго, 2005. - С. 280 - 283.

9. Торчинський М. М. Стилістично-виражальні можливості потамопоетонімів в українських поетичних текстах / М. М. Торчинський // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія „Лінгвістика” : збірник наукових праць. - Вип. ІІ. - Херсон : Видавництво ХДУ, 2005. - С. 164 - 167.

10. Торчинський М. М. Термінологія української поетоніміки (літературної ономастики) / М. М. Торчинський // Українська термінологія і сучасність : збірник наукових праць. - Вип. VІ. - К. : КНЕУ, 2005. - С. 339 - 343.

11. Торчинський М. М. Апелятивізація онімів у сучасній українській мові / М. М. Торчинський // Лінгвістичні студії : збірник наукових праць. - Черкаси : Брама-Україна, 2006. - С. 41 - 48.

12. Торчинський М. М. Відбиття у власних назвах мовної свідомості українського народу / М. М. Торчинський // Українське мовознавство : міжвідомчий науковий збірник. - Вип. 36. - К. : ВПЦ „Київський університет”, 2006. - С. 20 - 25.

13. Торчинський М. М. Історія антропонімічних студій (на матеріалі дисертацій, захищених в Україні у ІІ половині ХІХ - на початку ХХІ століть / М. М. Торчинський // Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки : збірник наукових праць. - Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2006. - С. 261 - 265.

14. Торчинський М. М. Ойконіми в українському художньому мовленні (стилістично-виражальні можливості) / М. М. Торчинський // Мовознавчий вісник : збірник наукових праць. - Вип. 3. - Черкаси : Брама-Україна, 2006. - С. 189 - 195.

15. Торчинський М. М. Оніми в офіційно-діловому стилі мови (функціональний аспект) / М. М. Торчинський // Східнослов'янська філологія : збірник наукових праць. - Вип. 11. Мовознавство. - Горлівка : Видавництво ГДПІІМ, 2006. - С. 81 - 88.

16. Торчинський М. М. Поетоніміка України: історія становлення і перспективи розвитку (на матеріалі дисертаційних досліджень) / М. М. Торчинський // Записки з українського мовознавства : збірник наукових праць. - Вип. 16. - Одеса : Астропринт, 2006. - С. 332 - 340.