Мова української народної пісні (лексико-семантичний і функціональний аспекти)

Размещено на http://allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

УДК 811.161.2.'37:398.8

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Мова української народної пісні (лексико-семантичний і функціональний аспекти)

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

ДАНИЛЮК НІНА ОЛЕКСІЇВНА

Київ - 2010

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано на кафедрі української мови Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України ЄРМОЛЕНКО Світлана Яківна, Інститут української мови НАН України, завідувач відділу стилістики та культури мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Бойко Надія Іванівна, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор, академік АПН України МАЦЬКО Любов Іванівна, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови;

доктор філологічних наук, професор ЖАЙВОРОНОК Віталій Вікторович, Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України, провідний науковий співробітник відділу російської мови.

Захист відбудеться „20” жовтня 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства імені О. О. Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано „17” вересня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук С. П. Бибик

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У мові української народної пісні збережено культурно-мовні традиції української нації. Тексти усної словесності - це мовно-естетичні знаки української культури, що відбивають характер мислення народу в різні історичні періоди. Мова народної пісні лягла в основу народнопоетичного сегмента словника сучасної української літературної мови.

Мовні образи уснопоетичної творчості, пов'язані з особливостями світобачення і способом життя народу, привертали увагу вчених ХІХ - початку ХХ ст. - М. О. Максимовича, М. І. Костомарова, М. Ф. Сумцова, Й. М. Бодянського, Фр. Міклошича, І. І. Срезневського, І. Я. Франка, О. О. Потебні, В. М. Гнатюка та ін. У ХХ - на початку ХХІ ст. стилістично марковані виразові засоби українського фольклору як компонент художньо-авторських текстів розглядають Л. А. Булаховський, І. К. Білодід, В. С. Ващенко, В. А. Чабаненко, А. П. Коваль, Л. І. Мацько, С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсієнко, Н. Д. Бабич, Н. І. Бойко й ін. У стилістичній системі української мови сучасні дослідники обґрунтовують виокремлення категорії народнопісенності, а в лексичному складі окреслюють ознаки народнопоетичних засобів - фольклоризмів (С. Я. Єрмоленко, Л. І. Мацько, Л. С. Козловська та ін.). Однак кількісний та якісний склад, інтерпретація народнопоетичної лексики в загальномовних словниках потребують глибших комплексних студій.

Народнопісенні одиниці з погляду історії української літературної мови та розвитку мови художньої літератури досліджували П. Г. Житецький, А. Ю. Кримський, І. І. Огієнко, В. М. Русанівський, С. Я. Єрмоленко, Л. О. Пустовіт, Н. М. Сологуб та ін. Незважаючи на значну кількість публікацій, актуальним залишається питання про місце мови народної поезії в системі функціональних стилів сучасної української мови, про взаємодію мови різних жанрів фольклору й діалектів.

У кінці ХХ ст. мовознавці активно розробляють проблему виявлення етнокультурних смислів, закладених в усній поезії слов'ян, основні концепти якої формують мовну картину світу як творчий продукт етносоціуму (Є. Бартмінський, М. І. Толстой, С. М. Толстая, Л. О. Виноградова, Д. Айдачич, В. В. Жайворонок, О. В. Тищенко та ін.). Лінгвоконцептуальний підхід до фольклорного слова простежуємо в працях російських учених С. Є. Нікітіної, О. Ю. Кукушкіної, В. О. Черваньової. Розглядаючи національно-культурні концепти української мови, О. О. Селіванова, Т. В. Радзієвська, В. І. Кононенко, М. В. Скаб та інші дослідники також звертаються до усної словесності.

У плані семіотичного моделювання народнопоетичні засоби привертали увагу В. Я. Проппа, Р. Й. Якобсона, В'яч. Вс. Іванова, В. М. Топорова, Б. А. Успенського, Т. В. Цив'ян, П. П. Червінського й ін. У сучасному мовознавстві в семіотичному аспекті усталені вислови українського фольклору досліджує С. С. Єрмоленко.

Мова усної словесності з другої половини ХХ ст. - предмет вивчення спеціальної науки - лінгвофольклористики, яку започаткували В. Я. Пропп, А. П. Євгеньєва, П. Г. Богатирьов, Й. О. Оссовецький і розвивають у наш час Є. Б. Артеменко, Є. Бартмінський, Є. Сєроцюк, С. Є. Нікітіна, О. Т. Хроленко, І. С. Климас, М. О. Бобунова й ін. Окрема галузь цієї науки - фольклорна лексикографія - зорієнтована на укладання словників різних жанрів усної словесності (у Росії вже видано понад 30 словників, в Україні розпочато окремі проекти).

В українському мовознавстві лінгвофольклористичний напрям розвивався в межах лінгвостилістики (Л. К. Рак, О. Д. Назарук, Р. Г. Волощук, П. Є. Мишуренко, К. Ф. Шульжук, С. Я. Єрмоленко, Н. М. Журавльова). У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. дослідники вивчають внутрішню мовну структуру жанрів народної творчості, розглядають вербальні одиниці в комплексі лінгвофольклористики, етнолінгвістики та лінгвокультурології (О. А. Остроушко, З. С. Василько, О. В. Сімович, Т. П. Беценко, О. А. Молодичук, Ю. Б. Дядищева-Росовецька, О. І. Тимченко), пов'язуючи мову фольклору з особливостями світобачення, ментальністю народу. Найбільший інтерес щодо виявлення культурологічної інформації становить лексико-семантичний рівень, тобто змістове наповнення народнопоетичного слова, виникнення переносних, символічних значень, перетворення слова на умовну одиницю традиційного фольклорного коду.

Роботу українських лінгвофольклористів ускладнює відсутність фонду текстів усної поезії, створеного на базі сучасних комп'ютерних технологій, та адаптованих програм автоматизованого аналізу.

Актуальність дослідження зумовлена, по-перше, важливістю комплексного вивчення мови народної пісні для з'ясування загальної проблеми „національна мова і традиційна культура”, яке передбачає об'єднання завдань етнолінгвістики, лінгвокультурології, когнітивної лінгвістики та лінгвофольклористики; по-друге, потребою структурування словника народної пісні, здійснення лінгвосеміотичного аналізу ключових лексем, що формують народнопісенні лексико-семантичні поля як складники національної мовної картини світу; по-третє, необхідністю найповнішої репрезентації образно-семантичних потенцій народнопоетичного слова в його парадигматично-синтагматичних, асоціативних зв'язках, в усталених комплексах, що забезпечують лексико-семантичну специфіку й функціональне навантаження народнопісенних виразових засобів. У роботі поєднано лінгвосеміотичний та етнолінгвістичний аспекти аналізу лексики української народної пісні в її проекції на лексичну систему української літературної мови.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами і темами. Дисертацію виконано в рамках комплексної теми кафедри української мови Волинського національного університету імені Лесі Українки „Функціонування граматичних і лексичних одиниць сучасної української мови”, а також комплексної програми Інституту української мови НАН України „Українська мова на початку ХХІ століття: комплексне дослідження”. Напрям роботи пов'язаний із науковою темою відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України „Стилістичні параметри нової української літературної мови в концептуально-знаковому і часовому вимірі”. Тема дисертації затверджена Науковою радою „Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України (протокол № 3 від 30 вересня 1996 р.).

Мета дослідження - проаналізувати словниковий склад української народної пісні з погляду реалізації семантико-образних властивостей лексичних одиниць, що функціонують в усталених виразових засобах і відбивають особливості внутрішньомовної та позамовної організації фольклорного дискурсу. Для досягнення зазначеної мети передбачено виконання таких завдань:

1) обґрунтувати теоретичні засади опису уснопоетичного слова як функціональної одиниці художньо-образної фольклорної системи;

2) визначити семіотичні параметри лексичних одиниць як знаків української етнокультури та їхні лінгвоконцептуальні властивості;

3) дослідити семантичну структуру народнопісенних лексем;

4) простежити явища лексичної варіантності, синонімії, антонімії, омонімії, паронімії в уснопоетичних текстах;

5) розглянути образну реалізацію ключових слів у складі типових епітетних сполучень, порівняльних структур, одиниць із переносним значенням, фразеологізмів, усталених словесних комплексів у мові народної пісні;

6) описати групи стилістично маркованої лексики (уснорозмовні слова, діалектизми, застарілі слова, оказіоналізми, іншомовні запозичення, емоційно забарвлені одиниці), визначити жанрово-пісенні особливості словникового складу та народнопісенної лексичної норми;

7) на основі ключових слів змоделювати й схарактеризувати лексико-семантичні поля, що представляють мовну картину світу в українській народній пісні та відображають міфопоетичне й образно-етнічне мислення народу.

Об'єкт дослідження - мова української народної пісні як цілісна художньо-образна система.

Предмет вивчення - лексична будова української народної пісні, семантика, функціонування лексичних одиниць у мікро- і макротекстах у співвідношенні з відповідною лексикою сучасної української літературної мови.

Методи дослідження. У дисертації використано описовий метод, який уможливив здійснити синхронний аналіз лексики, класифікацію та систематизацію словникового складу текстів у парадигматичному та синтагматичному аспектах.

Метод компонентного аналізу семантичної структури слова забезпечив виокремлення елементів денотативно-сигніфікативного значення й конотативних обертонів. У деяких випадках, щоб з'ясувати змістове наповнення одиниць, вдаємося до етимологічних довідок.

Метод контекстного аналізу зорієнтований на виявлення змістово-естетичних функцій мовних одиниць у народнопісенному тексті.

Метод моделювання лексико-семантичних полів дав змогу репрезентувати національно-мовну картину світу української народної пісні. На основі методу лінгвоконцептуального аналізу виявлено ключові слова-концепти, характерні для народнопісенного дискурсу.

Метод семіотичних опозицій сприяв виявленню типових фольклорних протиставлень. Крім того, використано метод зіставлення семантико-стилістичних характеристик уснопоетичних лексем із відповідними одиницями, зафіксованими у словниках літературної мови.

Метод лексичної сполучуваності застосовано для пояснення народнопісенних формул. Залучено також елементи кількісного аналізу.

Джерела дослідження. Джерельною базою роботи стали збірники українського фольклору ХІХ-ХХ ст., укладені М. Максимовичем, О. Бодянським, В. Гнатюком, Я. Головацьким, Дніпровою Чайкою, К. Квіткою, Лесею Українкою, Марком Вовчком, М. Павликом, І. Франком, З. Доленгою-Ходаковським, Ф. Колессою, К. Мошинським, О. Кольбергом, Д. Яворницьким, С. Тобілевич та ін., а також жанрово-тематичні збірники весільних, календарно-обрядових пісень, поезії про кохання, родинне життя, наймитських і заробітчанських, дитячих пісень (понад 40 збірників). Розглянуто тексти, записані від виконавців фольклору, - Я. Зуїхи, Г. Танцюри, А. Голентюк, О. Кондратович та ін., регіональні збірники, а також матеріали, зібрані автором. Використано фрагменти усної поезії з монографій Г. Ващенка, М. Возняка, О. Воропая, С. Килимника, М. Грушевського, М. Москаленка й ін. На основі опрацювання джерел укладено авторську картотеку народнопісенних текстових одиниць (приблизно 20 тис. карток).

У дослідженні використано матеріали Лексичної картотеки Інституту української мови НАН України, картотеки культурологічних номінацій лабораторії народознавчої лексики Волинського національного університету імені Лесі Українки, дані комп'ютерних словників мови фольклору, укладених у Росії на базі українських текстів. Для всебічного аналізу семантики мовних одиниць залучено Словарь української мови в 4 т. (К., 1907-1909) за ред. Б. Грінченка, Словник української мови в 11 т. (К., 1971-1980), Словник епітетів української мови (К., 1998), словники синонімів, антонімів, паронімів, омонімів, фразеологізмів, а також українські, російські й польські етнолінгвістичні словники.

Наукова новизна дисертації зумовлена тим, що вперше в українському мовознавстві здійснено комплексний аналіз словникового складу народних пісень: визначено тенденції вербалізації концептуальних понять народнопісенного дискурсу; окреслено семіотичні параметри лексичних одиниць у їх проекції на знаки української етнокультури; встановлено зв'язок художньо-образних народнопісенних засобів з національним мовомисленням.

Завдяки запропонованим в роботі новим аспектам стилістично-функціональної характеристики досліджуваних лексичних джерел виявлено специфіку словника мови народної пісні; схарактеризовані особливості народнопісенної лексичної норми, пов'язаної з варіативністю як показовою ознакою уснопоетичного тексту. На основі вивчення лексики, зафіксованої в пісенних текстах різної жанрової та часової належності, встановлено маркованість ключових слів, що дають змогу змоделювати народнопісенну мовну картину світу українців.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній обґрунтовано теоретичні засади вивчення лексики української народної пісні в єдності семіотико-семантичних, концептологічних і формально-структурних ознак. Здійснене дослідження засвідчує зв'язок лексико-семантичного рівня народнопісенної мови з іншими структурними ознаками цього фольклорного різновиду. український народний пісня лексичний

Розвиток теорії лексико-семантичного поля полягає в моделюванні специфічних лексичних угрупувань, які репрезентують народнопісенну мовну картину світу, закладену в свідомості носіїв фольклору.

Результати роботи стануть вагомим внеском у теорію сучасної української лінгвофольклористики, лінгвопоетики, етнолінгвістики та лінгвостилістики. Вони сприятимуть поглибленню вчення про лінгвосеміотичний зміст народнопоетичного слова, виявленню його образних функцій, стилістичної маркованості у традиційних уснопоетичних контекстах і в загальномовному словнику. Комплексне вивчення народнопісенних текстів створює теоретичне підґрунтя для укладання спеціальних словників фольклору.

Практичне значення дослідження. Опрацьований матеріал може бути використано для викладання курсів сучасної української мови, історії літературної мови, стилістики та культури мови, спецкурсів з лінгвофольклористики, етнолінгвістики, лінгвопоетики.

Додатками до роботи можна послуговуватися для укладання словника мови української народної пісні.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертаційної праці та результати аналізу мовних фактів викладено на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу філологічного факультету (з 2009 р. - Інституту філології та журналістики) Волинського національного університету імені Лесі Українки (1997-2010). Їх представлено у формі доповідей, виголошених на таких всеукраїнських і міжнародних конференціях: „Українська мова: стан і перспективи” (Київ, 1999); Всеукраїнські Гнатюківські читання „Українська мова і література: історія, сучасний стан і перспективи розвитку” (Тернопіль, 1999); Міжнародна науково-практична конференція викладачів і студентів „Окраїнні говірки української мови” (Луцьк - Світязь, 1999; 2002); ІV Міжнародний конгрес україністів (Одеса, 1999); ІІІ Лесезнавчі наукові читання „Леся Українка: проблеми творчості” (Луцьк, 2000); Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 65-літтю від дня народження І. Р. Вихованця „Граматичні одиниці і категорії української мови” (Луцьк, 2000); Міжнародна науково-практична конференція викладачів і студентів „Українська мова на межі тисячоліть: взаємодія літературної мови з територіальними та соціальними діалектами” (Луцьк - Світязь, 2000); VІ Міжнародна конференція „Семантика мови і тексту” (Івано-Фанківськ, 2000); Всеукраїнська науково-практична конференція МОН України „Державна мова у новій системі освіти та виховання в навчальних закладах України” (Київ, 2001); Всеукраїнська наукова конференція „Функціонально-категорійна граматика української мови” (Луцьк, 2001); Дні науки Національного університету „Києво-Могилянська Академія (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція „Українська мова як соціокультурний і психологічний феномен” (Луцьк, 2003); Міжнародна наукова конференція „Людина в просторі етнічної культури” (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція „Українська мова в часі і просторі” (Львів, 2004); Всеукраїнська наукова конференція „Взаємодія мов: гармонія і конфлікт” (Київ, 2005); VІ Міжнародний конгрес україністів (Донецьк, 2005); Міжнародна наукова конференція „Агатангел Кримський у контексті української та світової культури” (Луцьк, 2006); Міжнародна наукова конференція „Мовні табу й евфемізація у слов'янських діалектах” (Люблін - Воля Угруська, Польща, 2006); Міжнародна наукова конференція „Західнополіський діалект у загальноукраїнському та всеслов'янському контекстах” (Луцьк, 2006, 2010); ІV Міжнародна науково-практична конференція „Проблемы изучения живого русского слова на рубеже тысячелетий” (Воронеж, Росія, 2007); Науково-практична конференція, присвячена 70-річчю від дня народження С. Я. Єрмоленко „Українська лінгвостилістика у сучасній науковій парадигмі” (Київ, 2007); Всеукраїнська наукова конференція „Словникова справа в Україні: минуле, сучасне, майбутнє” (до 100-річчя публікації „Словаря української мови” за ред. Бориса Грінченка) (Київ, 2007); Міжнародна наукова конференція „Взаємодія етнічних і планових мов у контексті європейської інтеграції” (Луцьк, 2008); Міжнародна наукова конференція „Леся Українка: естетика, поетика, текстологія” (Луцьк, 2008); Міжнародна наукова конференція „Мова і суспільство” (Каунас, Литва, 2008); Міжнародна науково-практична конференція „Традиционная культура славянских народов в современном социокультурном пространстве” (Слов'янськ-на-Кубані, Росія, 2008); ІV Оломоуцький симпозіум україністів „Сучасна україністика: проблеми мови, літератури та культури” (Оломоуц, Чехія, 2008); Міжнародний симпозіум, присвячений 10-річчю Інтерлінгвістичних студій (Познань, Польща, 2008); Міжнародна наукова конференція „Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі (Київ, 2008); Міжнародна наукова конференція „Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 2008); Міжнародна науково-практична конференція, присвячена 200-річчю від дня народження М. В. Гоголя „Гоголь і світ” (Луцьк, 2008), ІV Міжнародна наукова конференція „Лексико-граматичні інновації в сучасних слов'янських мовах” (Дніпропетровськ, 2009); ІІІ і ІV Міжнародна наукова конференція „Пріоритети германського та романського мовознавства” (Луцьк - Світязь, 2009, 2010).

Результати дослідження обговорено на засіданнях кафедри української мови Волинського національного університету імені Лесі Українки, а також на засіданні відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України.

Публікації. Матеріали роботи відображено у 44 публікаціях (із них 25 - у виданнях, зареєстрованих ВАК України як фахові), в монографії „Поетичне слово в українській народній пісні” (Луцьк, 2010), а також використано для укладання мовокраїнознавчого словника „Україна в словах” (Київ, 2004).

Структура дисертації. Праця складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаної літератури (802 позиції), переліку умовних позначень, переліку умовних скорочень джерел (113 позиція), 5 додатків (233 с.). Загальний обсяг дисертації - 720 с., із яких обсяг основного тексту - 410 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об'єкт, предмет, джерельну базу, методологію та методи, окреслено його практичне і теоретичне значення, вказано наукову новизну дисертації, подано відомості про апробацію основних її положень та зазначено кількість і обсяг авторських публікацій.

У першому розділі - „Мова усної народної поезії як предмет наукового вивчення” - йдеться про основні аспекти дослідження фольклору, які у ХХ ст. оформилися в окремі наукові напрями (а згодом - і науки): лінгвопоетичний, лінгвостилістичний, етнолінгвістичний, лінгвокогнітивний, лінгвофольклористичний, лінгвокультурологічний. Реферовану роботу виконано в межах лінгвофольклористики з урахуванням досягнень інших наук.

Для окреслення термінопоняття „словесний фольклор” виділено визначальні ознаки усної словесності: традиційність, усність, обрядовість, анонімність (Б. М. Путілов), колективність, суб'єктність (суб'єкт-індивід, суб'єкт-група, етносуб'єкт - творці народнопоетичного тексту (О. П. Івановська), системність, варіантність. Народну поезію (услід за В. М. Топоровим) визначено як сукупність метрично й фонетично організованих текстів, сферою функціонування яких є усна традиція і спів.

У працях П. Г. Житецького, М. М. Максимовича, М. І. Костомарова, О. О. Потебні, М. Ф. Сумцова, І. Я. Франка, М. П. Драгоманова засвідчено тенденцію поєднання вербального тексту з етнографічною дійсністю, проаналізовано усталені образи, експресивно забарвлені мовні одиниці.

Ідея про зв'язок мови усної поезії та її носія набула розвитку в сучасній теорії мовної особистості, за якою народнопоетичні тексти - продукт „колективної мовної особистості”, „фольклорного соціуму”, що вибудовує свій світогляд, естетику, поетичну мову (С. Є. Нікітіна). Здійснено аналіз лінгвопоетичної теорії слова О. О. Потебні, його розуміння антропоцентричного характеру усної словесності, основних законів творення виразових одиниць, вчення про внутрішню форму поетичного тексту і слова, простежено розвиток поглядів ученого в роботах М. Ф. Сумцова, Фр. Міклошича, П. Г. Житецького, А. Ю. Кримського та І. І. Огієнка. Відзначено, що в ХІХ - на початку ХХ ст. було закладено традицію використання фольклорних одиниць як ілюстративного матеріалу в загальномовному словнику („Словарь української мови” за ред. Б. Грінченка).

Розглянуто основні праці з етнолінгвістики другої половини ХХ - початку ХХІ ст., а також досягнення сучасних етнолінгвістичних шкіл (американської, російської, польської та сербської), джерельною базою яких стали фольклорно-діалектологічні матеріали. Українська етнолінгвістична школа засвідчує вивчення діалектно-етнолінгвістичних явищ (П. Ю. Гриценко, Г. Л. Аркушин, В. Л. Конобродська та ін.), етнологічних смислів у художніх та фольклорно-обрядових текстах (В. В. Жайворонок, В. І. Кононенко, С. Я. Єрмоленко, С. К. Богдан та ін.). Народнопоетичними джерелами послуговуються лінгвокультурологія та лінгвокраїнознавство (В. В. Воробйова, Ю. С. Степанов, Л. К. Муллагалієва, мовокраїнознавчий словник „Україна в словах”).

У другій половині XX - на початку ХХІ ст. розвивається лінгвофольклористика, підвалини якої заклали П. Г. Житецький, О. О. Потебня, Ф. І. Буслаєв, О. М. Веселовський, а принципи і методи розвинули П. Г. Богатирьов, А. П. Євгеньєва, Й. О. Оссовецький, Є. Б. Артеменко, О. Т. Хроленко, С. Є. Нікітіна, Є. Сєроцюк, С. Я. Єрмоленко й ін. Лінгвофольклористика розглядає мову усної словесності як основу народнопоетичної творчості та як засіб осягнення етнічної ментальності й традиційних культурних смислів (О. Т. Хроленко). Лінгвістичний погляд на мову фольклору передбачає її аналіз як наддіалектної художньої форми мови, що реалізується в зафіксованих фольклорних текстах (С. Є. Нікітіна). Цим терміном позначають мову різних фольклорних жанрів, у яких закладено естетичне сприймання народного слова, його емоційно-експресивний зміст (С. Я. Єрмоленко). Серед аспектів вивчення мови усної поезії - аналіз лексичного складу жанрів фольклору (петрозаводська школа), синтаксичних одиниць та вербалізованих концептів (воронезька школа), укладання словників мови народного епосу, періодичних збірників „Лингвофольклористика”, „Фольклорная лексикография” (курська школа), словника мови поезії старовірів (С. Є. Нікітіна, О. Ю. Кукушкіна). У польській науці заслуговують на увагу студії Є. Бартмінського, Є. Сєроцюка; у словацькій - Й. Горака, Я. Оравца; у сербській - Д. Айдачича; у білоруській - Л. Кузьмича, А. Малюка та ін., у яких проаналізовано фольклорні формули, експресивно-виразові засоби, концепти (стереотипи) народнопоетичних текстів.

Кінець ХХ - початок ХХІ ст. позначені в українській лінгвофольклористиці: а) увагою в 60-80-і рр. до мовностилістичних особливостей дум (Л. К. Рак, О. Д. Назарук), словотвору іменників, синонімів, складних слів (П. Є. Мишуренко, Р. Г. Волощук), народнопісенних звертань (К. Ф. Шульжук), стилістем різних рівнів, до варіативності тексту (С. Я. Єрмоленко), експресем (В. А. Чабаненко), стилістичних форм іменників (Н. М. Журавльова, С. С. Савицький); б) у 90-х рр. - до текстів казок, пісень, замовлянь, дум (зб. „Мова та стиль українського фольклору”, 1996). Захищено дисертації про антропоніми, образні засоби в мові пісень різних жанрів (Н. С. Колесник, О. В. Сімович, В. В. Галайчук, І. Ю. Круть, О. В. Слюсарева й ін.), про лексико-граматичні особливості балад, казок, паремій, дум, вербальних оберегів (О. А. Молодичук, З. С. Василько, О. Ф. Леонтьєва, О. Є. Хомік, Т. В. Жук). Об'єктом уваги науковців стали особливості фольклорного гіпертексту (Н. Б. Алатирєва), фразеологізми (Н. Д. Бабич), міфопоетична й концептуальна природа слова (М. В. Скаб, Ю. О. Карпенко), мовні знаки культури (С. Я. Єрмоленко, Т. П. Беценко), мовні образи в етнолінгвістичному аспекті (О. В. Барабаш-Ревак), етносимволіка мовних одиниць (М. В. Філіпчук) тощо.

Простежено погляди славістів на зв'язок усної поезії та діалектів. Зокрема, дослідники трактують фольклор як: 1) функціонально-стильовий різновид діалекту (Л. І. Баранникова, О. І. Богословська); 2) діалект у його естетичній функції (А. П. Євгеньєва, П. Г. Богатирьов); 3) окремий художній діалект, інтердіалект (Я. Оравец, Л. Андрейчин, Є. Бартмінський, Є. Сєроцюк); 4) наддіалектне утворення, своєрідне поетичне койне (А. В. Десницька, Й. О. Оссовецький, С. Я. Єрмоленко, В. Ляшук та ін.). Досліджені в роботі тексти засвідчують наддіалектний характер усної народної поезії.

Розглянуто питання про зв'язки фольклору та літературної мови в найдавніші часи (І. І. Срезневський, А. Ю. Кримський, І. І. Огієнко, П. П. Плющ, І. К. Білодід, Г. Г. Півторак); про використання уснопісенних висловів у середні віки як вияв народності в художніх творах (О. О. Потебня, П. Г. Житецький, І. Я. Франко, В. А. Передрієнко, Л. П. Гнатюк, Т. П. Вільчинська); про фольклорні ресурси - вагоме джерело (поряд із народнорозмовним і книжним) формування засобів нової літературної мови (І. І. Огієнко, Л. А. Булаховський, В. С. Ващенко, В. М. Русанівський, Л. М. Полюга, А. М. Поповський, А. К. Мойсієнко, С. Я. Єрмоленко); про народнопісенні одиниці як показник національної ментальності й засіб стилізації у мовотворчості сучасних авторів (С. Я. Єрмоленко, Н. Д. Сологуб, Л. О. Пустовіт, Л. О. Ставицька, Г. М. Вокальчук, Л. С. Козловська, С. П. Бибик, Г. М. Сюта).

Відзначено кілька підходів дослідників щодо визначення місця народної поезії в системі функціональних стилів: 1) усна словесність - джерело стилістичних ресурсів мови (Л. І. Мацько, С. Я. Єрмоленко, М. М. Пилинський, П. С. Дудик та ін.); 2) мова фольклору - функціональний різновид художнього стилю (С. Я. Єрмоленко, Б. Плотников, Л. Антонюк); 3) мова фольклору - окремий функціональний стиль (В. І. Кодухов, З. К. Тарланов, С. Є. Нікітіна). Вивчення лексично-образної системи народної пісні засвідчує слушність розгляду мови усної поезії як різновиду художнього стилю.

Зауважено, що народнопоетичні одиниці в лексичній системі сучасної української літературної мови не мають чіткої кваліфікації. Їх називають по-різному:

1) поетичні слова, засвоєні з фольклору (І. К. Білодід, М. Я. Плющ);

2) емоційна лексика (М. А. Жовтобрюх);

3) художній різновид лексики (В. С. Ващенко);

4) поетична лексика (Словник лінгвістичних термінів, 2001);

5) народнопоетичні слова (В. А. Чабаненко);

6) фольклоризми (С. Я. Єрмоленко, Л. І. Мацько, Л. С. Козловська, Н. І. Грицик, Г. М. Сюта).

Зважаючи на лексикографічну традицію, надаємо перевагу термінові „народнопоетичні слова”. З огляду на значну роль народнопісенних засобів образності у стилістичній системі української літературної мови, на їхню семантико-структурну виразність, потребує усталення категорія народнопоетичності (поряд із категоріями книжності, розмовності).

Специфіка художньо-естетичної системи народнопісенної мови детермінує лексико-семантичний та функціональний аналіз одиниць усної поезії в мікро- та макроконтекстах, з урахуванням закладеної у них етнолінгвальної та лінгвокультурологічної інформації.

У другому розділі - „Семіотико-семантичні ознаки народнопоетичної лексики” - розглянуто одиниці народної поезії як знаки, що базуються на вченні про мовний знак у семіології (Ф. де Соссюр, Ш. Баллі, Л. Єльмслев, Е. Бенвеніст) та в семіотиці (знаки-зображення, знаки-індекси, знаки-символи - Ч. С. Пірс, Ч. У. Морріс). Звернуто увагу на праці дослідників з семіотики літератури (Р. Й. Якобсон, В. Я. Пропп, П. Г. Богатирьов, К. Леві-Строс, Р. Барт, Ц. Тодоров), семіотики культурних концептів (Ю. В. Степанов), семіотики мовних модельованих систем (Б. А. Успенський, В'яч. Вс. Іванов, В. М. Топоров, П. П. Червінський). Виокремлено дослідження про мовні засоби фольклору з використанням семіотичних методів (П. Плас - вербально-ритуальні тексти, С. С. Єрмоленко - паремії народного календаря), здійснено спробу власного семіотичного аналізу пісенних одиниць за класифікацією Пірса-Моріса.

Трактування мовних знаків усної поезії О. О. Потебнею (знак - представлення - образ - символ, зовнішня і внутрішня форми), О. М. Веселовським (синкретизм мовних образів), М. В. Крушевським (зв'язок слова, поняття і предмета навколишнього світу в замовляннях) набуло розвитку в теорії мовних знаків (стереотипів) фольклору з культурно-етнологічним змістом (М. І. Толстой, С. М. Толстая, В. В. Жайворонок, Є. Бартмінський). Ці знаки культури мають узагальнене, категорійне, здебільшого оцінне значення.

Так, слова-поняття вода, ріка, берег, гора, долина, ліс та ін. - знаки небезпечної межі між своїм і чужим світом, яку важко подолати, - з'являються в контекстах про перебування козака, рекрута, чумака, наймита далеко від рідного дому, молодої жінки - в родині чоловіка: Крутий берег, крутий, Річенька бистренька, Далеко від мене Рідна сторононька. Знаками зв'язку з рідною землею виступають пташка (без конкретизації) або зозуля, орел, гуси, кінь тощо: Сокіл орла питається: - Чи не був, орле, на Вкраїні?

Терміни „знаки етнокультури” (В. В. Жайворонок), „мовно-естетичні знаки культури” (С. Я. Єрмоленко) співвідносні з поняттями „концепт”, „константа” (Ю. В. Степанов), „стереотип” (Є. Бартмінський), „мовний образ” (І. В. Шапошникова, О. В. Барабаш-Ревак). Концепт як фрагмент знання, ментальний образ, превербальне утворення, що частково вербалізується і виражається мовними одиницями (О. О. Селіванова, В. Л. Іващенко), як певна інтелектуально осмислена сутність, знак смислу (В. В. Жайворонок) у концептосфері народної пісні набуває характерного змісту.

Виокремлено концепти:

1) наївні, що належать повсякденній свідомості (їсти, спати, ходити, молотити, череда, худоба, гроші та ін.);

2) міфологічні, які відображають архаїчне мислення (вода, земля, вогонь; сонце, місяць; Дажбог, Бог; чорт, русалка та ін.);

3) художні (виразові одиниці). Смисл народнопоетичних слів-концептів розкрито через аналіз синтагматично-парадигматичних зв'язків ключових слів, бінарних опозицій тощо.

Як відомо, поняття „семантична структура слова” об'єднує не лише семи предметно-поняттєвої віднесеності, але й інші, зумовлені позамовними і внутрішньомовними чинниками (Л. А. Лисиченко). До конотативного шару, крім емоційних, оцінних, образних, стилістичних сем, належать також національно-культурні елементи значення, що відбивають ознаки етнічної ментальності.

Наприклад, у семантичній структурі флороніма калина (словоформи калинонька, калиночка) фіксуємо:

1) семи предметно-логічного значення: ` кущова рослина, що має білі квіти й червоні гірко-кислі ягоди '; ' ягоди цієї рослини';

2) красива рослина ', рослина з лікувальними властивостями' (позитивно оцінний елемент);

3) емоційне ставлення суб'єкта', підкреслене у здрібніло-пестливих формах (емоційний елемент);

4)`основа традиційних словесних образів' (напр., червона калина; личко як калина; дівчина-калина (образний елемент);

5) `стилістично марковане' як показник народнопісенної мови і як засіб фольклорної стилізації (стилістичний елемент);

6) `символ молодості, краси, радості, кохання, весілля, дівочої честі' (символічно-культурний елемент, спільний для слов'ян);

7) `символ рідного дому, України': Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти, Будуть мені приносити з України вісті! (український національно-культурний елемент).

Народнопісенні тексти засвідчують здатність ключових слів до поширеної взаємозаміни: Одна дівчина до гайку ходила, В темному бору з дороженьки зблудила; Да билася орда три дні, три годині; Ой ти, калино, червона журавино. Номени гай та бір позначають віддалений простір; день, година - часовий проміжок загалом; калина, журавина - рослину з червоними ягодами тощо.

Тематична близькість слів однієї частини мови - достатня умова для подібних взаємозамін, що спричиняє „тотальний синонімізм” (О. Т. Хроленко), або лексичну варіантність. Фонетична, лексична, граматична варіантність, а також варіантність зображальних засобів (образні парадигми) - одна з найхарактерніших ознак мови народної пісні. Варіантність фольклорного слова зумовлена його об'ємною природою, що відбиває територіальні й часові різновиди фольклорного мовлення (С. Я. Єрмоленко). У дослідженні обґрунтовано термінологічне поняття синонімічно-варіантного ряду як характерної ознаки народнопісенних текстів.

Синонімію у фольклорних творах розглянуто в широкому значенні (сюди віднесено також контекстуальні, ситуативні, формульні замінники). За ступенем тотожності розрізнено повні синоніми (тобто еквіваленти) та неповні. У мові усної словесності зміст синонімів передусім зумовлено контекстом.

Показово, що навіть ті одиниці, які в літературній мові кваліфікують як повні синоніми (господар, хазяїн; господиня, хазяйка), у народній поезії внаслідок прирощень змісту стають неповними. Попри семантичну тотожність (Чи я в тебе не хазяйка, Чи не господиня?), зауважено, що в текстах колядок і щедрівок перевагу надано лексемам господар і господиня, а в наймитських і заробітчанських піснях - парам хазяїн і хазяйка, які отримують додаткові семи `багатий (-а)', `скупий (-а)', `злий (-а)': Тупий тупор не рубає, А хазяїн стоїт лає; Усі жінки обід несуть, хазяйки немає.

Неповні синоніми утворюють такі групи:

1) семантичні (ідеографічні, поняттєві): Чогось моя дівчина смутна, невесела;

2) стилістичні: Та немає лучшого, Та немає кращого Над Павлуся нашого (уснорозмовна і нормативна форми);

3) семантико-стилістичні: Маріє, Маріє, чого ходиш, блудиш, Либонь ти, Маріє, мого сина любиш;

4) контекстуальні: Стидка, бридка молода дівчина Усіх женців перекликала (стидка і бридка = `яка погано поводиться', `яка викликає осуд').

Характерні для народнопісенних текстів синонімічні замінники (одиниці з образної парадигми) та синонімічні зближення (співвідносні пари, біноми) на зразок путь-дорога, плакати, ридати, думати-гадати, жива-здорова, тяжко-важко.

У фольклорній картині світу актуалізовано семіотичні опозиції свій - чужий, небо - земля, земля - вода, весна - літо, день - ніч та ін., що виявляються в антонімії.

Виокремлено такі назви антонімів (за змістом ознаки, покладеної в основу протиставлення):

а) простору (земля - небо, схід - захід, далеко - близько, вниз - угору, сюди - туди і т. ін.);

б) часу (день - ніч, зима - весна (літо), вчора - завтра та ін.);

в) кольору (біл(яв)ий - чорн(яв)ий, ясний - темний);

г) кількості або порядку при лічбі (один - багато, перший (один) - другий (третій) у значенні `інший');

ґ) статі та віку (чоловік - жінка, хлопець - дівчина, старі - малі, старий - молодий, парубочий - дівочий) та ін.

Типові фольклорні опозиції виникають, здебільшого, не на основі денотативних значень, а на відповідності певній оцінній шкалі: молодий - `гарний', `коханий', `здоровий', `працьовитий', `здатний до створення сім'ї'; старий - `негарний', `нелюбий', `хворий', `не здатний до роботи', `не здатний до створення сім'ї': Не йти було за старого, Ліпше мене, молодця, чекати. Нерідко зіставлення здійснено за кількома ознаками, напр.: багата (дівчина) - `заможна'+ `негарна', `лінива', `нечемна'; бідна (дівчина) - `убога' + `гарна', `працьовита', `привітна': Багатая, зубатая під возом лежала, а вбогая, хорошая пшениченьку жала. Окремий різновид антонімії - енантіосемія: доля (`щаслива доля' і `недоля'), щастя (`щастя', `любов' і `горе'), правда (`правдиві слова' й `обман'), милий (`коханий' і `нелюб'), мила (`кохана' і `нелюба'), люди (`добрі люди', `свати' і `вороги') та ін. Пор.: Пошли йому, Господи, щастя й долю (`щаслива доля') - Та случилась мені доленька лихая: Вирвав милий коси По однім волосу ... А я, його мила, (побігла. - Н. Д.) За ним у слідочок (доленька - `недоля', милий - `лихий чоловік', мила - `нелюба жінка').

Омоніми і пароніми в народній пісні тісно пов'язані зі звучанням, сприяють фіксації у пам'яті певних звукових образів. Ці одиниці виокремлено переважно на рівні текстів.

За рівнем і ступенем збігу розрізняємо омоніми:

1) повні (коса, лист, світ, стан, яр, яриця, лихий, ярий, лічити, слати та ін.);

2) неповні:

а) омофони (галонька - Галонька): Ой пошлю я чорну галоньку В море риби їсти // Виходила Галонька із двора Та зломила калиноньку із верха;

б) омографи (мукa - мка, бід(eць) - обд(ець), грод(eць) - горд(ець), дорга - дорогa, полн - плон та ін.): Стару неньку зарубали, А миленьку в полн взяли // А його лани в сто плон дали; в) омоформи: мати, діти, мила, віз, поле, гай, жур і под.): Піду я, скочу я в поле, в поле, Там дівча пшениченьку поле, поле.

Різноманітність народнопісенних паронімів зумовлена дією універсального фольклорного принципу тотожності. До них належать не лише спільнокореневі слова однієї частини мови, близькі за своїм звучанням на зразок доля // воля, в лузі // в тузі, тяжко // важко, прохопився // вхопився, а й слова різних частин мови - вішати // шати, одна // до дна, тихо // лихо, неволі // поволі тощо: Ой на роженьки будеш вішати, Будеш вішати дорогі шати; Ой у бору криниченька одна, Холодная водиченька до дна.

Специфіку словникового складу народної пісні передусім визначає знакова природа ключових слів. Лексема в усній поезії - це елемент мовної системи й одночасно - компонент етнокультурного коду знаків-концептів. У семантиці фольклорного слова актуалізовано конотативні семи (оцінні, емоційні, образні й ін.), а денотат нерідко втрачає чітку визначеність.

Третій розділ - „Образна реалізація слова в народнопісенному тексті” - присвячено інтерпретації виразових одиниць як складників словесно-художньої системи фольклорного гіпертексту. Розглянуто тропи, характерні для народнопісенного дискурсу. Народнопісенний епітет - це слово (рідше - група слів), що виступає типовим означенням ключової лексеми, характеризується узагальненістю семантики, тісним поєднанням із означуваним, постійністю, повторюваністю в текстах. Цілісні, нерозкладні епітетні словосполучення у фольклорі мають асоціативний зміст, поєднані з культурно-історичними традиціями.

Про усталені зв'язки між художніми означеннями і ключовими словами в народній поезії (Божий - світ, буйний - вітер, бистрий - кінь, ріка; битий - дорога, шлях; добрий - кінь, молодець; сирий - земля, темний - ліс, луг, ніч; ясний - меч, місяць, сокіл, сонце, зброя, зоря тощо) писали Фр. Міклошич, П. Г. Житецький, О. О. Потебня, Ф. М. Колесса. На відміну від поширеної думки про орнаментальну функцію фольклорного епітета (О. М. Веселовський), фіксуємо художні означення, що, називаючи одну або кілька характерних сем ключового слова, передають нормативну оцінку предмета чи явища. Приміром, шабля, ніж, коса, які за нормою мають бути гострими, завжди в текстах такі, навіть тоді, коли їх треба погострити (С. Є. Нікітіна): Ой слуги ж мої вірнейкії, Гостріте ножі гострейкії!

Частина епітетів (золотий, срібний, перловий, жемчужний) в обрядовій поезії зберігають сакрально-символічний зміст, яким наділені твірні основи (золото, срібло, перли) - `багатство', `краса'. Вони співвідносні з уявленням про „верхній” світ, сферу Божественного: Золоте коріннячко, жемчужне насіннячко (світове дерево. - Н. Д.).

У весільних піснях золото, золотий, срібний поєднано з усіма лексемами на позначення обрядових предметів: В її коса да до пояса,… А золотом да й обведена; Що в нашому гільці: Золотії корешки й вершки, Серебряни навісочки (сема `дуже цінний'). Художнє означення новий в усній словесності виступає атрибутом ряду назв (городи, двір, ворота, хлівець, світлонька, комора, килим, убори, ложки, меч і т. ін.), в яких актуалізовано конотативні елементи `особливий', `гарний', `багатий': Ворота новії, стовпи золотії; Одчиняй двері все тисовії, Стели килими та все новії. Виняткове ставлення до всього нового зумовлено архаїчними уявленнями мовної особистості: такі ознаки нових речей, як `чистота', `непочатість', `неосвоєність' мають в обрядодіях сакральне значення (Л. М. Виноградова, С. М. Толстая).

Здійснено класифікацію епітетів за семантикою кольору, розміру, віку, особливостей характеру, зовнішнього вигляду, родинних стосунків, майнового і соціального стану людини.

Серед постійних епітетів переважають ті, що виникли внаслідок зорового сприйняття довкілля (кольороназви, ознаки за якістю, кількістю, матеріалом, розміром тощо) (пор. аналогічні результати І. С. Климас стосовно російської народної пісні).

Специфічна риса фольклору - тавтологічні епітети (нова-новина, старосто старесенький, молодії молодиці, темная темниця, криниченька муром мурована та ін.), виникнення яких О. О. Потебня пов'язував із „відновленням” внутрішньої форми ключових лексем. До усталених епітетних словосполучень належать атрибути-прикладки (матінко-любко, хлопець-молодець, орли-сизоперці, нічка-петрівочка й ін.). Епітети з метафоричним змістом на зразок шовкова трава, ніч глуха, ключики голосні, невесела хата розглядаємо у складі метафор.

Народнопісенне порівняння - цілісна семантико-синтаксична одиниця, в якій взаємодіють значення зіставлюваних слів-понять. Порівнянням у піснях властиві постійність лексичного складу, повторюваність, відтворюваність.

Семантичну багатоплановість стійких порівнянь засвідчують контексти на зразок Ой з-за гори чорна хмара, Мов хвиля, іде. То ж не хмара - Запорожців Богуня веде; Ой та зависли ляшки, зависли, Як чорна хмара на Вислі. У першому прикладі порівнянням із хмарою передано позитивний зміст: `велика кількість', а в другому - негативний: `лихо', `загроза'. Компоненти типових зіставлень - передусім назви конкретних репрезентантів довкілля із тематичних груп „людина”, „частини тіла”, „почуття”, „дії людини” - і „флора”, „фауна”, „світила”, „явища природи”: Я дівчина як калина, як рожевий цвіт; Три місяці ясних, три молодці красних; Ой то не зозуля, то рідная мати. За структурою суб'єкта розрізняємо прості порівняння (суб'єкт виражено одним словом) і складні, розгорнені (двома чи кількома словами).

Для народної поезії показові складні порівняння, в яких суб'єкт має форму орудного відмінка (Через високі ліси ясним соколом перелину) або ж виражений заперечною конструкцією (Ой то ж не зоря, дівка молода).

Семантика традиційного простого порівняння може розвиватися в ширшому контексті, в якому поєднано зорове і чуттєве сприймання образу, передане дієслівними формами, напр.: Ти дівчино молода, Личко, як калина. Личко, як калина, Калиною пахне.

Метафора в народній пісні - цілісна мовна одиниця, що виникає внаслідок семантичної взаємодії зіставлюваних слів-понять, одне з яких, як правило, виражене імпліцитно.

У метафоричному центрі зреалізовано семи прямого і переносного значень, які послідовно виходять одне з одного. Фольклорній метафорі властива відносна постійність словникового складу, повторюваність, відтворюваність у текстах. Так, в одиниці Солодкії губи в куми, Солодші від меду метафоричний центр солодкії виявляє два значення: переносне - `який дає відчуття приємності', утворене на основі прямого - `який має приємний смак; властивий медові'. Найпоширеніші види метафоричних перенесень: тварина (птах) > людина, рослина > людина, небесні світила і явища природи > людина, предмети й речовини > людина.

В усній поезії виокремлено типові різновиди:

1) метафори-персоніфікації: Ясне сонечко усміхається (`яскраво світить');

2) метафори-загадки: Через наше та подвір'ячко Чорним шовком пересновано, Калиною перетикано, Піском жовтим пересипано (чорний шовк - `коса', калина - `краса', пісок - `сльоза');

3) метафори-алегорії: Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду: Ой чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові? (гарбуз - `господар').

Народнопісенна метонімія виникає на основі зовнішнього чи внутрішнього зв'язку між суміжними поняттями, зокрема, номінації країни та її жителів: Чогось наша славна Україна Гей, гей, засмутилася; назви просторового об'єкта, приміщення і людей, які там знаходяться: Вулиці, метіться, Городи, городіться; знаряддя праці та людини, яка з ним працює: В полі, полі плужок ходить; імені святого і свята на його честь: Ходить Ілля на Василя, Носить пугу житяную; лексеми Бог (бог, біг), боги і назви ікон: У Тацуні на дворі заговорили боги. Вийшла до них молода Тацуня, низенько ся уклонила; почуття, думки, бажання, риси характеру і самої людини: Заніс мене дурний розум На чужу сторону!