Мова української народної пісні (лексико-семантичний і функціональний аспекти)

У досліджуваних джерелах зафіксовано різновиди синекдохи - тропа, в якому переносно вживаються назви частини предмета замість цілого, однина замість множини або навпаки, напр.: Ти, козаче, на мої чорні брови не сподівайся (частина обличчя замість людини); Осталися у батенька розкоші мої (`розкіш' = `воля'). Число однина, якого набувають іменники, що за змістом повинні б мати форму множини, вказує на збірність, велику кількість людей, предметів, тварин тощо: Звеселиться риба в морі, звір у полі та рано.

У народнопісенних текстах за допомогою гіпербол зображено:

1) красу дівчини, молодої жінки (рідше - хлопця): А заговорить, як дзвін задзвонить, Як засміється, сад-виноград в'ється, Як зажартує - коня дарує;

2) велику силу почуттів людей: Я, молода, як заплачу - Аж гори здригнуться;

3) багатство господаря, батьків наречених, численність гостей тощо: Як наїхало сімсот бояр та на наш двір;

4) неймовірну відвагу козаків, кількість вояків на полі битви: Чи то твій син, що сім полків вбив, За восьмим полком головку схилив; Іде ляшків сорок тисяч хорошої вроди;

5) обсяг з'їденого, випитого, пролитого (також і крові): П'ют козаки, п'ют, Червоную річку ллють. Літоту утворено на применшенні якої-небудь ознаки предмета чи наслідків дії: Нема хліба ні кришинки, Ані солі ні дробинки; Не дуже 'го порубано: Голівонька начетверо, А серденько нашестеро, А ножечки на тисечки, Біле тіло, як мак, міло.

Специфіка народнопісенної мови полягає у функціонуванні символів. Слово-символ - це мовний образ, який має зовнішнє звукове вираження і постійний зв'язок із предметом (референтом, денотатом) та поняттям (сигніфікатом), підтримуваний фольклорною традицією.

Символічне значення закріплюється у свідомості носіїв мови як етнокультурно зумовлений зміст (В. В. Жайворонок, З. С. Василько, О. І. Сімович). Той самий зміст передають різні слова-символи (`наречена' - зоря, голубка, калина, рожа і под.), і навпаки, - те саме слово виражає кілька (навіть протилежних за емоційно-оцінним навантаженням) смислів (зозуля - `дівчина, молода жінка', `зажурена мати (жінка загалом)' і `недбайлива мати', `вісник нещастя, смерті'), напр.: Матусенько ріднесенька, зозуленько милесенька; Сива зозуленько, не куй жалібненько! Символ зозулі наявний у піснях про долю вдови, сироти, заробітчанина: Летіла зозулька, через сад, куючи, Плакала сирота, на службоньку йдучи. У піснях про родинне життя знаходимо властивий усім слов'янам образ дочки-пташки, яка уособлює переживання молодої жінки на чужині: Перекинулась зозуленькою, До роду полетіла.

У фольклорі вироблено систему усталених символів (кодів): астральних, рослинних, тваринних, часових, просторових, колористичних, числових, предметних і т. ін. (М. І. Костомаров, О. О. Потебня, Вяч. Вс. Іванов, В. М. Топоров, С. М. Толстая).

Найдавніші астральні символи слов'янської обрядової лірики: місяць зі значеннями `батько', `парубок', `господар'; сонце - `батько', `мати', `дружина'; зоря, зірка - `дівчина', `дружина', `дитина' тощо: Ясен місяць - пан господар, Красне сонце - жінка його, Дрібні зірки - його діти. Розглянуто типові слова-символи - назви птахів, рослин, предметів тощо, а також вислови на зразок дати води напитися, руту-м'яту садити (сіяти), барвінок рвати, топтати сад-виноград, нарвати ягідок і под. - `кохати', розплітати (чесати, тріпати) косу - `готувати до вінця', покрити серпанком (хусткою, чепцем) - `одружити', `зробити жінкою' тощо: Пусти ж мене, мати, барвіночку рвати; А всі ягідки обірвала, Миленького годувала; Не дай кісоньки чесати, Лучче тобі дівкою погуляти.

Метафоричне, метонімічне або функціональне переосмислення вільного словосполучення зафіксовано в характерних для народнопісенної мови фразеологізмах, яким властива стійкість, відтворюваність, у багатьох випадках - національно-культурна маркованість, напр.: Рушнички подавала, Старостам по рушничку, А Іванові хусточку; Ой не хочу я заплатоньки брати, тільки хочу я до шлюбойку стати.

Фразеологізми в піснях позначають:

1) усталені дії, зокрема, й обрядові (зв'язати руки, на рушнику стати і под.);

2) типові риси зовнішності людей (кров з молоком, брови на шнурочку);

3) атрибути предметів і явищ довкілля (неблизький світ, темна хата);

4) ознаки абстрактних понять (лиха доля, вірне слово); 4) якості за часом, місцем, способом дії тощо (рано-пораненьку, ще й кури не піли, як капусту сікти);

5) спонтанний вияв емоцій (ой Боже, мій Боже! матінко рідна!).

Народнопісенним текстам властиві структури семантично-синтаксичних паралелізмів, утворених на асоціативних зв'язках між словами-поняттями, що позначають рослини, птахів, світила, атмосферні явища тощо і людину, як-от: Стоїть явір над водою, На воду схилився, На козака - негодонька, Козак зажурився!

Основу паралелізму становить анімістичний спосіб відображення дійсності у фольклорі, зіставлення психічного стану людини з символічними явищами природи (О. О. Потебня, О. М. Веселовський). Уподібнення двох картин виявляємо і в синтаксично однотипних пісенних рядках, у лексичному повторі, в доборі слів-синонімів або антонімів, напр.: Одна гора високая, А другая низька… Одна мила далекая, а другая близька.

Дослідники простежують у пісенних текстах стійкі мовні комплекси, названі по-різному: формули-кліше (М. Пері, А. Лорд), усталені словесні комплекси, блоки (О. Т. Хроленко, Є. Б. Артеменко), loci communes (Ф. М. Колесса), смисл-кліше (М. М. Москаленко), текстово-образні універсалії (Т. П. Беценко). Народнопісенний словесний комплекс - група слів, регулярно використаних для розгорнених мовних описів типових ситуацій.

В українській поезії - це поетичні звороти на позначення прощання, чекання, почуттів і настроїв (любові, розлуки, туги), так звана трихотомія (трикратне повторення) тощо.

Стійкі мовні комплекси характерні для традиційних описів загибелі козака, чумака чи бурлаки як одруження, бою - як оранки й засівання поля або як бенкету з пивом чи вином: А вже твій син оженився, Та взяв собі паняночку - В чистім полі земляночку!; Чорна роля заорана І кулями засіяна, Білим тілом зволочена І кровію сполочена. Усталений комплекс із загальним значенням `небажання жити з нелюбом' має такий варіант: Ой лучче буду в морі потопати, Ой та не хочу за милую стати. Ой лучче буду жовтий пісок їсти, Не хочу з нелюбом на посаді сісти. Ой лучче буду в сирі(й) землі гнити, Не хочу з нелюбом на сім світі жити.

Для народнопісенних текстів показові стандартні зачини-формули, що створюють загальний настрій пісні: `погано (добре) рослині, тварині, птахові тощо - погано (добре) людині': Ой загув, ой загув сивий голубонько рано на зорі, Ой заплакали наші новобранці, стоячи в строї. Усталені прикінцеві мовні одиниці в текстах балад і дум (подекуди історичних пісень) - це своєрідні висновкові фрази або звертання до Бога: Не спішіть, дівчата, розпускати коси; Хотя ж бо козак умре, Козацька слава не вмре, не поляже; Ой сотвори-то, Господи, їй вічну пам'ять! Тексти колядок і щедрівок містять типові побажання здоров'я, достатку, родинного щастя, напр.: А за цим словом та бувай же здоров, З сестрами, з братами, з приятелями!

Важливі у змістовому плані слова подано у приспівах-рефренах, що посилюють експресивність, полегшують запам'ятовування пісні. Характерна риса народнопоетичного тексту - часові та просторові варіанти.

Отже, образний потенціал народнопісенного слова засвідчує взаємодію лексичних одиниць із прямим і переносним значеннями, формування усталених словесних комплексів і текстів загалом, які спираються на фольклорну традицію й наповнені етнокультурним змістом.

У четвертому розділі - „Лексика народної пісні з погляду походження і функціонування” - розглянуто нейтральні та стилістично забарвлені слова народнопісенного лексикону. Переважно це лексика літературної мови, що належить до міжстильового фонду (вода, мороз; дуб, жито; кінь; батько, мати, син; коваль, рекрут; сорочка, хата, піч; білий, чорний, далекий; ходити, орати; один, три, копа тощо). У мові пісні вона набуває додаткових прирощень змісту, переосмислень, символічних значень, а тому немає підстав кваліфікувати ці одиниці як стилістично нейтральні.

Стилістично марковані в пісенних текстах книжні та уснорозмовні слова.

Розрізнено такі групи книжних слів:

1) вислови офіційно-ділового мовлення (канцелярсько-ділового підстилю) (суддя, писар, прокурор, бумага - `діловий документ', арешт, сесія, комісія);

2) назви з військової справи (аршин, генерал, офіцер, солдат; мушкет, шабля, ружжо, бомба);

3) сільськогосподарські професіоналізми (панщина, толока, строкар, економ, машина);

4) виробничі професіоналізми (завод, пара, лом, баркас, майстер, фабрика) та ін.: На арешт 'го засудили; А твій милий на роботі у сахарному заводі!; Молотила машиночка,… Та начала й жито, Не їдного строкарика Затягнуто вбито. Спостереження над використанням книжної лексики свідчить про розширення меж фольклорного словника відповідно до потреб часу.

Народнорозмовний характер текстів насамперед виявляється у функціонуванні діалектизмів: фонетико-акцентуаційних, граматичних і лексичних варіантів (становлять від 0,1 до 3 % словникового складу пісень). Найрізноманітніші за значенням лексичні діалектизми-іменники.

Це, зокрема, назви:

1) осіб (ґазда, ґаздиня, не кукібниця);

2) рослин (зона, рожа (ружа), ірень, чічка);

3) тварин і птахів (кокошка, когут(ик), биря, штиря, товар);

4) одягу (або їх частин) і прикрас (одіннічко, кошуля, камізелька, сукєнка, ґузир, черес, бинда, кульчики);

5) предметів побуту (конов(оч)ка, кушечка, обрус, верета);

6) продуктів і страв (солодзіна, студень (студенець), кулеша);

7) будівель (баня - `місце видобутку солі', `солеварня'; `церква'): Пішов ґазда й у дорогу, А ґаздиня дома; Шила кошульку з тонкого рубку; Застилайте столи обруси; Ой чумаче, де ти йдеш?... На баню по кримку; Oj na toj hore stojala bana та ін.

Окремі тематичні групи становлять номени, які позначають дії і стани людей та неістот: Ой бануєш, мій ненечку; Я всі краї облітав, Твого роду не видав. Діалектизми-прикметники називають здебільшого якісні ознаки осіб чи предметів довкілля: Ой у нашого Івана дзіндзіверна дівка; Кирниця глибока, І зимна в ній вода. Зафіксовано порівняно небагато діалектних слів - займенників, прислівників, службових частин мови (переважають фонетико-акцентуаційні та словотвірні форми): Гето, Гето так, Так сєють мак; Невістка свекрусі нігди не догодить; Чи всім людям така біда, чи но мені молоденькій?; Треба без віконце сусідів кликати; Аби-сь була молоденька!

Етнографічні діалектизми позначають реалії певних етнографічних регіонів. Це назви одягу (керсет(ка), гачи), житлових і господарських приміщень (клєція (клєць), комірка), предметів побуту (кухер), народних музичних інструментів (дримба); людей за родом занять (бача), обрядових предметів (кичка), обрядодій (кугутати - `щедрувати' (Волинське Полісся), учасників обрядів (маршалкі) та ін.: Ой убравси в білі гачи; Ци далеко сцєжка до клєці; Старий бача бирки глєдит; Ку-гу, кугутаю на новеє літо; А я, молодзєнька, Да біло бєліла, І маршалкі даріла.

Семантичні діалектизми умовно поділяємо на дві групи:

1) слова, що відрізняються від загальновживаних одним або кількома значеннями (вино - `хмільний напій з виноградного (або іншого) соку' і `виноград', `ягоди'): Перша чаша - з солодким вином; А як зацвіло [райське дерево. - Н. Д.] - вино зродило;

2) лексеми, що вживаються з іншим значенням: назви осіб (дедьо (дедик), няньо (нянько) - `батько', син - `донька'), предметів і дійств (аркан - `гуцульський чоловічий танок'), абстрактних понять (живіт - `життя'), ознак (неймовірна - `недовірлива'), дій і станів (здихати - `зітхати' (пор.: розмовно-просторічне `помирати'), сталі вислови (рокове свято - `велике свято (раз у році)', `Великдень' (пор.: роков(ан)ий - `приречений'): Поколь била'м в свого нянька, коровачки'м пасла; Най попише худобицю за живота мого; Браття-соколята, Прибудьте до мене Рокового свята! Для творців і виконавців пісень - це розширення словника, можливість експресивніше висловити думку, напр.: Мальовали малярі, Мальовали, рисовали Чорні брови мені.

У народнопісенному словнику зафіксовано розмовну лексику на зразок балакати, баритися, збавити, примічати, ляпотить, поговір та ін. Розмовно-просторічні слова - це назви:

а) осіб за певними ознаками (баламут(а), пройдисвіт (зайдисвіт), гультяй, роззявляка; задрьопана, безносий, кривоногий): Пройдисвіте, зайдисвіте, всі дороги знаєш; А в багача одна дівка Та й та роззявляка;

б) частин тіла людини, голови тощо (морда, пика, баньки, ручиська, черево): Ой як вийде а й на вулицю (багата. - Н. Д.), Як у свині морда; в) дій з негативним оцінним компонентом (тупотить, прискає, кундосить, волочиться, верзе, брешеш, роззявила, скакала, не тарахкай, нажерися): Розсердила невірного, Аж ногами тупотить,… Що аж прискає.

Виділено кілька груп нечастотної загалом лексики, що належить до табуйованої:

1) демонономени (назви „нечистої” сили: чорт, дідько, сатана, біс) переважно у сталих висловах: Тут вона вертілася, Чорт знає, де ділася; Піди проч, не мороч, Піди собі к бісу;

2) слово смерть: А за мною, молодою, ходить смертонька з косою;

3) лайливі слова: Та не сиди з моїм милим, Ой відьмо лукава; Ти думаєш, дурню, що я тебе люблю. Лайливого забарвлення набувають прокльони, в яких виражено зичення комусь лиха, бідності, хвороби або й смерті з такими компонентами:

а) бог: Бодай тебе сам бог скарав, як ти мені вінця зламав;

б) біс, чорт, дідько, враг, вражий син, (роз)сукин син): Враг би ж убив твого батька з твоєю радою;

в) усталені вислови цур тобі, пек, лиха година: Цур тобі, пек тобі, який нехороший;

г) народні назви хвороб (колька, трясця, сухота й ін.): Як їсти дала, то проклинала - Бодай на цєбє трясца напала! Однак в контексті про кохану людину лексема на позначення хвороби інколи має позитивну конотацію, як-от: Козаченьку, сухотонько ти моя, Кажуть люди, що не буду я твоя.

У досліджуваних джерелах зафіксовано поодинокі обсценні слова, які становлять такі найменування: соціально табуйовані частини тіла; процес здійснення статевого акту; фізіологічні функції організму; „результати” фізіологічних відправлень (Л. О. Ставицька). Ця лексика зрідка трапляється в жартівливих піснях, коломийках або весільних (виконуваних в обряді „комора”), однак здебільшого вона зазнає евфемізації з морально-етичних причин.

Наприклад, у „сороміцьких” піснях виявлено поширений ряд евфемізмів на позначення статевих органів: ступка, вовна, руно, кошулечка, шубка, криниця, трава, ковирза; товкачик, кльоцок, кишка, плуг, ріг, коса і под.: Привезли в двір ступу, В ступу товкача, А в хату попихача; Моя трава густая, Твоя коса тупая. Здійснення статевого акту передано конструкціями з дієсловами спати, ночувати, да(ва)ти, товкти, скакати, (по) щипати, порвати, латати та ін.: А рак дівку пощипав, Козак дівку сподобав; А він її зажартував, Бобровую шубочку порвав.

У лексичному складі усної поезії постійно відбувається перехід частини слів із центру на периферію у зв'язку зі втратою актуальності (застарілі одиниці) й виникнення нових слів (новотвори) або запозичення з інших мов.

В усній словесності архаїзми - це переважно морфолого-словотвірні одиниці (застарілі форми відмінка, особи і числа, короткі й повні нестягнені прикметники, дієприкметники та займенники, рідковживані способи лічби, похідні назви осіб тощо): А старая та бондарка в шинку загуляла; Ой годі-годі, молод козаче, сив конем вигравати; Сімсот квіток ще й чотири; Чи його побито, чи полаяно, Чи їстоньки не давано?

Серед лексичних архаїзмів виокремлено назви:

1) осіб і частин тіла людини (ратай, челядь, невір(а) - `турок', `нехристиянин'; перст, перс(т)а);

2) тварин (зигзиця (зегзиця), хорт);

3) населених пунктів та місць зібрання людей (город, вулиця - `вечірнє гуляння');

4) країн та земель (Угри, Невір-земля, край бусурманський, Московщина): В чистім полі ратаї твої; Чом немає челядоньки?; Коні сідлайте, хортів скликайте; Бо тепер наш пан з Угор приїхав; Ой поїхав козак у Невір-землю та ін.

Історизми в піснях - це назви:

1) одиниць адміністративно-територіального поділу (Цар-город, Волощина, Запорожжя (`Запорізька Січ'), Гетьманщина);

2) військових формувань (дружина, полк, курінь);

3) осіб (князь, цар, цісар, гетьман, запорожець, пан, десятник, стрілець);

4) військових атрибутів і зброї (булава, щит, лук, стріли, меч);

5) грошових одиниць (золотий, червінець, карбованець, рубель, дукат, шеляг) та ін.: Зруйнували Запорожжя, буде колись треба; Хвалиться стрілкою перед дружинкою; Ішов стрілець на війноньку; Лічать дівки червонці, А молодиці карбованці; По три копи дівочка.

В усній словесності виявлено неологізми з різною словотвірною мотивацією. Звернуто увагу на пісенні оказіоналізми (частина з них зафіксована у словнику за ред. Б. Грінченка, але відсутня в СУМі), які утворено за типовими в мові моделями (афіксація, складання): Тоді брали за дитиночку, Тепер стала за бездівнечку; Ой десь наша безщасниця по світу блукає; Ой там же їм прихилище, Сира земля приїмище!; А ти мною гарбузуєш, мушу покидати; А я з кумою та розкумаюсь, З куминим дівчам та повінчаюсь; А той п'ятий ходить кривоп'ятий, ... А той шостий ходить кривохвостий; Да роди, боже, жито, Як очерет, високе, На стебло стеблистеє.

За походженням у лексиці народної поезії розрізняємо питомі українські назви (до 95 %), а також іншомовні запозичення (менше 5 %). Найдавніші одиниці, які прийшли зі слов'янських мов, - старослов'янізми: Наїхали боярочки з граду; Другу душечку нарожденную; І сама возлюбиш мня; Пречиста діва сина вродила; Хвалим тя, Господи, і благодарим.

Функціонування цих висловів, які сприяють створенню урочистого колориту, зумовлено обізнаністю носіїв фольклору із церковними текстами. У поєднанні з розмовно-зниженою лексикою вони можуть спричиняти іронічно-жартівливе забарвлення: Уповала ж я на брови, як баран на роги.

У досліджуваних джерелах зафіксовано значну кількість полонізмів (Клічуць вуйта до двора Із сотніком обидва; Там я буду за невістку, де в хаті дзиґарок; Були колись барзо красні і под.), а також росіянізмів (Котрому (сину. - Н. Д.) к государю поступать; Помагайбі, батюшка, мой батюшка; Будем чаєм ноповать, Ще й булками годовать та ін.) або слів з російськими формотвірними афіксами (Не журися, моя розлюбезна; А як прийде матушка, викупить мене).

Грецизми - це переважно давні назви предметів побуту, страв, приміщень, засобів пересування (огірок, криниця, комора, корабель, парус); понять із конфесійної сфери (церква, монастир, святий Никола) та з соціально-економічної галузі (Та всім панам, економам руки пов'язала). Серед латинізмів - кілька архаїчних одиниць (фортуна (хвортуна, хортуна), русалка, Русалії), а також соціально-побутова лексика нової доби (агент, дохтор, асесор, капітан): А що тобі, молодому, Хортуна служила; Ми агенти в Гамбургу; Асесори, ісправники за мною ганяють. Запозичення з німецької мови (або через німецьку) - це назви осіб (солдат, поліціант, граф), приміщень (пошта, квартира (кватеря), одягу (кармазин, фартух (хвартух), грошових одиниць (таляр) тощо: А ти, графе, ти Потоцький, розпроклятий сину; Заніс-єм (листа. - Н. Д.) на пошту до своєй родини; Давай нам, наш господар, таляри.

Слова французького походження позначають осіб (драгун, жандарм (шандар) та зброю (мушкет, пістоль (пістоля): Чому рано не була? Боялася драгуна; Як убили два шандарі; З мушкетом стане, аж серце в'яне. Незначна кількість запозичень із італійської (казарма, контора, карета (карита), жупан, банда - `мідний духовий оркестр'), з іспанської (гітара) й англійської мов (гомстед, фарма, шрапнель, шифа - `корабель' шиф-карта - `квиток на корабель' в піснях емігрантів): Сама пішла у контору, Дала панам знати; Вийшла банда ізо шифи і зачала грати; Дасть той гомстед нещасливий, Тра го корчувати.

У народних піснях виявлено гебраїзми: давньоєврейські біблійні імена (Михаїл, Марія) та імена людей у розмовних формах (Мошко, Сруль, Чуй, Гершко, Ілько, Йось, Ицик, Хайка), назви специфічних реалій: Вже ж ти, рабине Мошку, бери на віз дошку; Як жиди-рандарі в Білу Церкву на сейм збирались. Зафіксовано тюркізми, серед яких - номени осіб (султан, козак, гайдамака, бурлака, чумак, товариш), предметів побуту (батіг, казан, торба, сундук), фінансово-економічних понять (базар, аршин, казна), тканин, сировини, одягу і взуття (китайка, сап'ян, башлик, каптан, штани), назви з військової справи (отаман, джура (жура, чура, цюра), корогва, булава, шабля) тощо: Найшли тії сундуки; Сідлай, джуре, коня!; Ой ходив чумак у Карась-базар; Бо будуть у синіх каптанах, у китаєвих штанях.

Оскільки запозичені одиниці для носіїв фольклору були незвичними, вони зазнавали морфолого-словотвірних і фонетичних трансформацій (Та й она їх виряджала до самої Відні; Ой нашій брігадєрко господар; А вокоман з мандатором Ззаду забігають; Собиралася сильна варвія царю білому; Кріпкого калавуру Не постановили; Ой я ж тобі, серце, Троютяжний дом будував і под.). Іншомовна лексика засвідчує вплив на традиційний словник українського фольклору реалій із різних історичних періодів.

Експресиви у пісенних текстах утворено передусім за допомогою традиційних засобів:

а) фонетичних (звукопис - Ходжу, блуджу, ходжу, нуджу, Як те сонце ходить в крузі);

б) словотвірних (здрібнілі та згрубілі форми: Крутий берег, крутий, річенька бистренька; Гей ти, татарюго, сідий, бородатий; префіксальні та префіксально-суфіксальні утворення: Да ти невдаха,… да ти невдашенько моя!; Та гляне-погляне на риночку);

в) синтаксичних (звертання: Ой любку, любку, моє серденько; прикладки: батеньку-голубоньку, пораднице-мати; повтори: Ой і жніте, женці, розжинайтеся тощо); г) власне лексичні (лексико-семантико-стилістичні).

Слова-експресеми у складі сталих номінацій передають емоції, почуття, психічні стани, волевиявлення ліричних героїв (інгерентна денотативна емотивність): любити, вірно кохати(ся), кохання в серці мати, не журитися, з жалю умлівати: Та щоб люде дивувались, як ми вірненько кохались; Ой, здається, не журюся, прийшла туга к серцю. До лексем з денотативно-конотативним типом експресивності належать слова-символи, які позначають особливі денотати, слова-образи, а також номени з семантикою надмірності (ледащиченька, найкращий, лютий, ревти, мчатися): А він собі п'яниченька й великая ледащиченька; На синьому морі лютий змій реве.

Народнопоетичний лексикон диференційовано відповідно до пісень різних жанрів: календарно-обрядових (колядки, щедрівки, веснянки), родинно-обрядових (весільні), соціально-побутових (козацькі, чумацькі, рекрутські та солдатські, бурлацькі, наймитські й заробітчанські). Кожний різновид має специфічну лексику, символи, образні вислови: пан господар, колядничок, щедрий вечір (колядки і щедрівки), весняночка-паняночка, кривий танець (веснянки), весіллячко, гільце, сад-виноград (весільні); Наряжайся, козаченьку, завтра поход буде; Накрив очі китайкою, Заслугою козацькою (козацькі); Чумаченьки мої, Чумаченькі гожі! (чумацькі); Бути ж мені у неволі,… У солдатському мундьорі (солдатські); Чужі люди відвертаються, Бо я наймичка - не родаються (наймитські) та ін. Водночас в усній словесності вироблено фонд традиційних виразових одиниць, які з незначними варіаціями використано в текстах багатьох жанрів, приміром: Молодому козакові (чумакові) мандрівочка (шлях-дорога) пахне; Ой піду ж, мамо, між чужії люди, Ой там мені та й горенько ж буде.

Простежена на лексичному рівні народнопісенна норма має такі властивості:

а) традиційність (наявність канону);

б) варіативність (великі можливості вибору варіантів);

в) співіснування слів, різних за походженням, функціями і стилістичним забарвленням;

г) динамічність (використання не лише усталених засобів, а й новостворених, оказіональних);

ґ) стилістична маркованість одиниць (насамперед ключових слів);

д) актуалізація взаємодії звукової форми та змісту; е) тяжіння до літературної норми.

Фольклорна норма усталює лексичні, граматичні варіанти, які служать основою варіювання літературних норм (С. Я. Єрмоленко).

Отже, словник усної поезії - це складна система, різноманітна щодо сфер первинного вживання, походження, активності використання і стилістичної диференціації.

П'ятий розділ - „Лексико-семантичні поля в мовній картині світу української народної пісні” - присвячено встановленню співвідношення між змодельованими лексико-семантичними полями і народнопісенною мовною картиною світу. Зафіксовані в текстах мовні одиниці відбивають специфіку українського довкілля, що сприймається не як копія реального світу, а його національно-психологічна модель.

Підтримуємо думку про те, що в мові усної поезії створено особливу фольклорну дійсність, яка відповідає традиційним нормам і в багатьох аспектах становить ідеальний варіант дійсності (Є. Бартмінський, С. Є. Нікітіна, О. Т. Хроленко, Є. Б. Артеменко).

Суттєва риса цієї мовної картини світу - хронологічна стратифікованість, тобто наявність шарів різної часової та історико-культурної віднесеності, а також знаковий характер багатьох складників (С. С. Єрмоленко).

Лексико-семантичне поле - комплексний тип групування лексики на основі парадигматичних і синтагматичних зв'язків ключових слів-концептів, що входять до мікро- та макрополів.

У лексико-семантичному полі „Народні вірування” розглянуто одиниці, які виникли під впливом міфопоетичного світобачення. Міфолексику представляють імена язичницьких богів (Дажбог, Ярило, Макош, Посвистач), загальні назви божків і божеств (Лада, Лель), пандемонічні (русалка, мавка), демонічні (чорт, біс, сатана), архетипні (вода, вогонь, повітря, земля), астральні номени (сонце, місяць, зоря), а також найменування предметів, тварин і рослин (дерево, тур, ящур, кінь, голуб, сокіл, бджола), які набувають міфічної маркованості: Ой ти боже, ти, Дажбоже, рано-рано; А ти, Перуне, Отче над Ладом Гей ти, Перуне!; Через тебе (міст. - Н. Д.) їдуть тури і єлені; Проведу я русалочки до бору. У семантиці архетипних символів співіснують полярні смислові домінанти ` життя ' - ` смерть ', до яких долучаються семантичні нашарування пізніших часів: ` щастя ' - ` нещастя ', ` здоров'я ' - ` хвороба ' тощо.

Асоціативний зв'язок з першоосновами світу виявлено в календарно-обрядовій поезії: Що ж нам було з світа початку? Не було нічого, - одна водонька. У символіці слів-понять вода, земля наявні архаїчні семи `межа між цим і тим світом', `місце поховання': Ти, сира земелька, прийми отця й неньку! У родинних, заробітчанських, рекрутських і чумацьких піснях вода - `межа між окремою людиною і родом', `межа між закоханими': Нема броду, нема льоду, нема переходу, Коли мене вірно любиш - бреди через воду! Крім того, слово-поняття пов'язане з магічним очищенням, оздоровленням. У веснянках вода - `омолоджувальна сила' (Принесла я (весна. - Н. Д.) вам літечко,… Ще й зеленую травицю, І холодную водицю), а в баладах - ще й `засіб чарування': Не веліла мені мати теї води дати, Як принесу додомоньку - будем чарувати.

Мовні образи із символічним значенням формуються на основі паралелей між світом природи і людини (первісний антропонізм). Зокрема, усталилося зіставлення земля - мати: Бо то земля є наша мама, Земля свята нас на собі тримає. У контекстах із висловом землю відмикати (варіанти - небо, вирій, весну) через конкретні предмети та дії людини (ворота, ключ, відмикати) передано весняне пробудження природи: Весна доньку кличе… - Дай, донько, ключі Одмікнуть землицю,… випустить травицю.

Небесний, земний і потойбічний світи поєднано в мовному образі світового дерева та першоптахів: Над морем глибоким - явір високий, А на тім яворі сиз орел сидить. У найдавніших творах дереву відводиться місце посеред моря (океану), тобто посеред хаосу, а в пізніших - його осмислено як дерево роду, життя, обрядове дерево (назви дуб, явір, береза, сосна, калина, верба і под.) і перенесено ближче до людської оселі: В пана Івана Стояла яблуня посеред двора На тій яблуні золота кора.

Слово-поняття яйце - символ світотворення зафіксовано в давніх колядках: На превоздобному древі орісі, (соколи. - Н. Д.) Ізвили собі гніздо шерлатнеє, Ізнесли яйце жемчужнеє.

Як символ життя і воскресіння ця номінація функціонує у християнських великодніх віршах: Ой вже недалечко червоне яєчко. Міфопоетичний простір окреслено числовими константами: один (символ винятковості), два, чотири (парності), три, дев'ять (трикратності), дванадцять (повного річного циклу) та ін.: Ой плавало дві утінки да під млинком; Три гості сидять, три товариші.

У номенах Бог, Ісус Христос (Йсус, Сус, Христос), Божа Мати (Діва Марія, Пресвята Діва, Покрова, Заступниця, Богородиця, Пречиста), а також у геортонімах (Василь, Юрій та ін.), засвідчених у колядках, поєднано язичницький і християнський зміст (персоніфікаційна міфологізація). У типових формулах ідеться про орання, засівання Богом та святими землі: Сам му Господь Бог Ріллю всіває, А Божий му син Поволочає, Божая Мати Їм їсти носить; Святий Юрій по межах ходить… да жито родить. Слова-поняття доля і смерть також осмислено як істоти: Де твоя, дівко, доля? - Коло синього моря. В морі купалася; Пришла смерточка Сама забрала, Не питаючись, Не сватаючись.

Отже, лексико-семантичне поле „Народні вірування” формують ключові слова, які відображають світогляд українців різних часових зрізів.

У роботі здійснено також аналіз парадигматично-синтагматичних зв'язків ключових слів, що входять до лексико-семантичних полів „Людина”, „Небо, світила і зміни в природі”, „Рослини”, „Тварини і птахи”, „Географічні об'єкти”, „Рідна сторона, Україна”. Мовні образи людей в усній словесності відповідають певним канонам.

Так, у словах-поняттях хлопець, дівчина актуалізовано нормативні семи `молодий (-а)', `гарний (-а)', відбиті у виразових засобах: Чумаченько молоденький Та без доленьки вродився; Там стояла дівка красна, Хорошая та вродливая; Виписала чорні брови, Та ще й карі очі.

У піснях широко представлено збірне поняття рід (родина, рідня) як визначальне для становлення людини, виявлення духовних цінностей народу: Ой роде ж мій, роде, Ой роде ж мій милий, Розійшовся по Вкраїні Як туманець сивий.

Назване поняття об'єднує низку лексем: матінка, батечко, дочка, син, сестриця, братик, дитина, дружина, свекор, свекруха та ін., кожне з яких наповнене етнолінгвальним змістом: Мати моя, старенькая, Мати моя, мати! Ох таточко, та мій родненький; Дочки ж мої пави; Та сини ж мої, сини, Сини-соловейки; Мої малі, малесенькі, Дітки мої дрібнесенькі; Свекруха - чужа мати.

Мова народних пісень засвідчує номінації швагро, дівер, свояк, своячка, зовиця, ятрівка, приймак, що згодом вийшли з активного вживання: Здрастуйте, дівірки!; Озвуться дві ятровочки, Свекрові невісточки; Ледач приймак… Не хоче робити.

В одному ряду з назвами членів родини стоять слова-поняття кум, кума, інколи у сполученні з епітетом рідний(-а): Єсть же у тебе Рідная кума: Піди до куми Та й поговори. Семантично багатоплановою постає номінація люди - `сусіди', `односельці', `старости', `вороги' тощо: Розкажіть, добрі люди, Де молодого хата; Ой чи людям рушники давати?; Через воріженьки, ще й вражії люде, Да гей, з нашого кохання нічого не буде.

Дії, стосунки, почуття людей невіддільні від світу природи. У семантиці слів-понять світ, небо відображено язичницький і християнський світогляд (у першому - `небо, земля, підземелля', у другому - `місце божественних сил', `місце Бога, Ісуса Христа і раю'): Є світ великий і синє небо; Бачить Бог з неба, що кому треба; Діва Марія, це імня злюбила І в рай упустила. Виявлено типові архаїчні протиставлення небо - земля, ніч - день, вечір - ранок, зима - літо (весна).

Осмислення світил як істот, подібних людині (брати, товариші, небесна родина), становить основу образів-уособлень і паралелізмів: Шлеться зоря до місяця, рано, рано... Шлеться Микола до Наталки, рано, рано.

Номінації дерев, кущів, трав, квітів, злаків (калина, вишня, дуб, верба, тополя, рута, барвінок, рожа, жито, пшениця та ін.) позначають типові для географічної зони рослини і набувають символічного змісту.

Зокрема, калина, барвінок, рута-м'ята, любисток асоціюються з коханням та весіллям: По червону калину, По хрещатий барвіночок Наталі на віночок; Що любисточок задля любощей. Назви городніх рослин, уживаних у повсякденному харчуванні (горох, цибуля, часник, морква, буряк, огірок, петрушка, хрін й ін.), мають невисоку частотність і нерозвинену символіку.

Так само вибірково опоетизовано звичні для селянського обійстя фаунономени: найбільшого поширення набула лексема кінь (коник, кониченько), а найменшого - собака (пес), баран, козел, свиня та ін. (у семантиці другого ряду нерідко виявляємо негативну конотацію). Кінь у піснях - супутник і друг хлопця, козака (так само віл - для чумака): Ой ти, коню мій гнідесенький, Ти мій братічок ріднесенький; Ой воли ж мої, сиві та й рябії, Ой які ж бо ви добрі.

Обидві лексеми мають символічні значення - `провісник', `носій звістки (переважно сумної)': Не стій, коню, надо мною, Бігай, коню, ти додому; Воли ревуть, води не п'ють, пригодоньку чують.

Лексема коза - символ родючості в зимових обрядотекстах: Де коза ногою, Там жито копою, Де коза рогом, Там жито стогом. Серед орнітонімів символічних значень набувають передусім назви диких птахів (соловейко, голуб, сокіл, орел, ворон, пугач, горлиця, галочка, чайка й ін.): Там соловейко гніздо звив… До себе галочку прикликав; Уже по тих яниченьках (яничарах. - Н. Д.) Та й пугач завив.

У весільних піснях наречену можуть називати куркою, оскільки птиця асоціюється з плодючістю, прив'язаністю до обійстя, а в піснях після „комори” лексеми на позначення свійських птахів набувають еротичного змісту: Курочка сокоче, Бо півника хоче.

В усній словесності важливе місце посідають назви просторових об'єктів. „Свій” простір позначено номінаціями хата, дім, світлиця, комора, двір, криниця, сад й ін.: Козаченьку мій, Одчиняй же двір, Іде твоя дівчинонька; Гой ти, наш пане, пане Іване, У тебе в домі так, як у раю. „Чужий” (а отже небезпечний) простір представлено лексемами ліс, гора, долина, море й ін.

Розмитість значень ключових слів - підстава для творення синонімічно-варіантного ряду із загальною семантикою „ліс”: ліс (лісок, лісочок), гай (гайок, гайочок), діброва (дуброва, дібровонька), луг (лужок), байрак, бір: Та не шуми, луже, В зеленому гаю; Ой не шуми, луже, Та зелений байраче.

Лексеми море (моречко), озеро (озеречко), Дунай також досить часто номенують водойму загалом: Ой на морі, на морі, Та на синьому озері Там дівоньки купались; Ой море, море, тихий Дунаю.

У семантиці слова криниця виявляємо культурологічну сему `місце зустрічі молоді, закоханих': Ой у полі криниченька,… Там дівчина воду брала, Моє серце зав'язала.

Слово-поняття поле актуалізує неоднакові семантичні компоненти: в обрядових текстах - це символ багатства господаря, доброго урожаю: Пущай нас, пане, в чистоє поле, В чистоє поле, неміряноє. У козацьких та чумацьких піснях поле і степ - символи волі, звитяги або ж загибелі: Та поїдем у чистеє поле, Гей, гей, у Варшаву, Та й наберем червоної китайки на славу. Біном степ-поле позначає далекий простір. Ряд мовних одиниць із загальним значенням `дорога' - дорога (доріженька, доріжка, доріжечка), шлях-дорожка, шлях (шляшок), гостинець, стежка (стежечка) - поєднує просторову та часову семантику, нерідко набуваючи символічних значень `розлука', `туга', `небезпека', `хвороба', `смерть': Ненько моя! та не гай мене: В далеку дорогу виряжай мене; А пішов мій кінь битими шляхами… та поміж ляхами; Приливайте доріженьку, Що куриться курно, Розважайте дівчиноньку, Що журиться журно.

Рідна земля у свідомості носія фольклору пов'язана з близькими людьми - батьками, дівчиною, дружиною, дітьми, усією родиною, а також реаліями українського етносередовища: рідна хата, садок, калина, тополя, дорога, криниця, село (гьрод) тощо: Прощавай, слава, гьрод рідненький, Прощай, Україно! Прощай, мій сад зелененький, Прощавай, дівчино! Синонімічно-варіантний ряд одиниць із загальною семантикою `свій' (моя, рідна сторона (сторононька); наш, рідний край (країна), край веселий; своя земля; моя (своя), рідна, славна Україна (Вкраїна) і под.) протиставлено іншому, з домінантою `чужий' (далека сторона (край, країна); чужа, друга сторона (стороность); чужина (чужбина), чужа, далека чужина): Гей, чи була ж ти (галочко. - Н. Д.) аж у моїй стороні?; Ой рад би я та і прибувати, Та дуже край далекий.

Слово чужина позначає місце одруження (і родину чоловіка), заробітків, битви з ворогами, військової служби тощо: Ой оддала мене мати У далеку сторону; Я чужій чужині клонюся, А своєї матусеньки не дождуся; Як я піду в чужу стороночку Та погублю свою головочку?

Зафіксовано неодноплановість номена Україна (україни - мн.), який може сполучатися з означеннями моя, своя, рідна - і далека, та, чужа: Поглядає Морозенко та на свою Україну: Ой що своя Україна як мак процвітає, А чужая Україна як лист опадає.

У піснях виявляємо семи, які були властиві оніму в різні періоди: `порубіжжя', `край, територія', `місце перебування козаків', `країна': Прибудь, мій миленький, З україн далеких; Горе, горе, що чужа Україна, Гей, а ще гірше, що невірная дружина; То я піду на Вкраїну жити, З України на Подолля; По широких українах, Ой там козак походжає. Фольклорне зіставлення земля - мати отримало образну реалізацію (Україна - мати) в мові повстанських пісень: Не журися, червона калино, все вгору рости! Не журися, славна Україно, ми твої сини!

Отже, виділені лексико-семантичні поля репрезентують мовну модель світу в українській народній пісні, в якій відображено архаїчні, міфічні уявлення наших предків, елементи християнського світогляду в народній інтерпретації. Цю модель світу формують ключові слова, спільність змістово-психологічних констант яких визначена мовно-образним простором української ментальності.