Поетика постмодерністського художнього дискурсу: принципи текстотворення (на матеріалі сучасної американської прози малої форми)

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі лексикології і стилістики англійської мови Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант : доктор філологічних наук, професор Воробйова Ольга Петрівна, Київський національний лінгвістичний університет, кафедра лексикології і стилістики англійської мови, завідувач кафедри

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Колегаєва Ірина Михайлівна Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, кафедра лексикології і стилістики англійської мови, завідувач кафедри доктор філологічних наук, доцент Морозова Олена Іванівна,

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, кафедра англійської філології

доктор філологічних наук, професор Ільченко Ольга Михайлівна Центр наукових досліджень та викладання іноземних мов НАН України, кафедра іноземних мов, завідувач кафедри

Захист відбудеться "7" жовтня 2010 року о 10³⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680 МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету (вул. Червоноармійська, 73).

Автореферат розісланий "3" вересня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, професор О. М. Кагановська

Теорія творення художнього тексту, незважаючи на відсутність кінцевого методологічного оформлення, ґрунтується на досягненнях поетики як галузі дослідження художньої семантики і структури у її різних парадигмальних виявах: формальної поетики, в якій основна увага приділялася стилістичним фігурам та прийомам (В. Б. Шкловський, Б. В. Томашевський, Г. Г. Шпет); структурної, пов'язаної з композиційно-змістовими особливостями тексту (Ю. М. Лотман, Ц. Тодоров, Р. Якобсон), та когнітивної (О. П. Воробйова, Л. І. Бєлєхова, О. М. Кагановська, В. Г. Ніконова, M. Freeman, P. Stockwell, R. Tsur) поетик, де остання, серед іншого, вивчає способи реконструкції концептуальних структур авторської свідомості й когнітивні механізми текстопобудови.

Сучасні лінгвопоетика і стилістика, перебуваючи під потужним впливом ситуації постмодерну, характеризуються новими тенденціями у витлумаченні таких традиційних понять, як виражально-зображальні засоби та стилістичні прийоми. Виходячи з ієрархічного характеру взаємодії стилістичних засобів та прийомів, у дослідженні виокремлено три основних підходи до їх розуміння: диференційний (І. В. Арнольд, І.Р. Гальперін, Л. І. Мацько, О. М. Мороховський, М. М. Кожина), коли виражально-зображальні засоби і стилістичні прийоми розмежовують; інтегрований (В. А. Кухаренко, В. В. Одинцов, Ю. М. Скрєбнєв, С. В. Тураєв), за якого виражально-зображальні засоби розглядають у складі стилістичних прийомів; лінгвосинергетичний (Л. І. Бєлєхова, М. Н. Епштейн, І. Ю. Мойсеєва, Г. Г. Москальчук), де виражально-зображальні засоби і стилістичні прийоми витлумачують як когерентні (взаємопогоджувальні, взаємозамінні) у динамічній системі художнього дискурсу. Виникнення та становлення цього підходу, який сповідуємо і ми, власне і зумовлено поетикою постмодернізму.

Ґрунтовний аналіз праць із поетики постмодернізму (Р. Барт, Л. І. Бєлєхова, Т. Н. Денисова, У. Еко, М. Н. Епштейн, І. П. Ільїн, М. М. Липовецький, І. С. Скоропанова, Ц. Тодоров, D. Belgrad, H. P. Dannenberg, L. McCaffery) дає підстави твердити, що з позицій епістемології постмодерністська поетика є сферою, що інтегрує стилістику, наратологію, семіотику, а постмодерністський художній дискурс осмислюється як "знакова діяльність, робота і гра" (Р. Барт), тобто як безперервний процес конструювання знаків.

Постмодерністський художній текст (далі - ПХТ) неодноразово ставав предметом уваги як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, зокрема в межах дослідження мовних особливостей розгортання змісту в поетичних текстах (Л. І. Бєлєхова, D. Belgrad), виявлення креативного потенціалу постмодерністської прози (Ю. І. Ковбасенко, Д. М. Мазін, І. М. Старовойт, Г. С. Стовба, B. Marshal, L. McCaffery), її семантико-синтаксичних (D. Fokkema), лінгво- і соціопрагматичних (С. Є. Борзенець, О. П. Гололобова, О. М. Ільченко, Н. Б. Маньковська, L. Hutcheon, E. Smith), лінгвостилістичних (А. З. Леськів, О. Л. Флеонова), жанрових (О. В. Тупахіна, Ц. Тодоров, K. Amian, S. S. Halldorson), семіотико-синергетичних (О. Ю. Мойсеєва, Н. С. Онизько) рис. Серед найбільш вивчених характеристик ПХТ виділяють іронічність (Р. А. Семків, Ю. І. Федець, О. Б. Шонь, A. Wild), інтертекстуальність (В. В. Котлярова, В. В. Рижкова, Н. Л. Романова, G. Allen), міфологічність (О. В. Ситенька, T. W. Anderson), поліфонічність (І. А. Бехта, В. В. Павленко, P. Waugh), мовну гру (С. В. Жигун, М. Р. Коваль, А. З. Леськів, С. М. Лізлова, В. З. Санніков, І. Е. Сніховська), аномальність (Л. В. Короткова, E. Chrzanowska-Kluczewska, G. Hoffmann). Проте проблему визначення принципів постмодерністського текстотворення все ще системно не розв'язано.

Застосування лінгвосеміологічного (Р. Барт, У. Еко, J. Culler), наративного (Р. Барт, І. А. Бехта, А. В. Корольова, В. Шмід, W. Welsh), когнітивно-поетологічного (О. П. Воробйова, Л. І. Бєлєхова, О. М. Кагановська, В. Г. Ніконова, H. P. Dannenberg) та лінгвосинергетичного (В. O. Бородько, С. М. Луцак, Л. С. Піхтовнікова, А. В. Стрільчук, О. В. Тарасова) підходів до вивчення постмодерністського текстотворення дозволяє виявити принципи його побудови шляхом аналізу стилістичних функцій виражально-зображальних засобів та стилістичних прийомів. Можливість висвітлити взаємодію стилетвірних та смислотвірних принципів постмодерністського текстотворення надає синергетична парадима (О. М. Князєва, О. Ю. Корбут, І. Ю. Мойсеєва, Г. Г. Москальчук), яка передбачає трактування тексту як складної, відкритої та нелінійної системи, що функціонує завдяки взаємозв'язку власних елементів та підсистем під впливом регуляторних механізмів самоорганізації.

Актуальність дисертаційної праці зумовлена спрямованістю сучасних лінгвістичних досліджень на пошук універсальних способів експлікації текстового знання у художніх творах різних жанрів, і в постмодерністському художньому дискурсі зокрема. Актуальність теми підтверджується також орієнтацією мовознавчих студій на комплексне і системне вивчення онтологічної природи текстотворення САПМФ крізь призму дослідницьких стратегій лінгвопоетики, включаючи когнітивну, та лінгвосинергетики. Тема дисертації є актуальною з погляду аналізу постмодерністського художнього дискурсу у рамках інтерпретативних стратегій лінгвокультурології.

У дисертації доведено гіпотезу, згідно з якою поетика постмодерністського художнього дискурсу як його невід'ємна реалізація формується внаслідок нелінійного способу організації і комбінування мовностилістичних та композиційно-стилістичних прийомів, які, відображаючи особливості постструктуралістського світогляду, набувають нових стилетвірних та смислотвірних функцій. Взаємодія процесів смислотворення та стилетворення в САПМФ породжує абсурдність повістування, множинність мовних ігор, смислову неоднозначність та іронічність постмодерністського письма як складових постмодерністського текстотворення, що регулюється певними принципами.

Термінопоняття "постмодерністська поетика" у нашому дослідженні вживається двояко. У широкому розумінні постмодерністська поетика - це наука про специфіку родів, видів, стилів та напрямів постмодернізму як окремого жанру теоретико-літературних студій, а також засоби та принципи побудови нелінійного ПХТ як художнього цілого. У вузькому розумінні постмодерністську поетику розглядаємо як сукупність виражально-зображальних засобів, мовностилістичних і композиційно-стилістичних прийомів, що віддзеркалюють лінгвопоетичні особливості ПХТ.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах колективної теми кафедри лексикології і стилістики англійської мови Київського національного лінгвістичного університету "Когнітивні дослідження тексту і дискурсу: поетика, стилістика, риторика" (тему затверджено на засіданні кафедри лексикології і стилістики англійської мови КНЛУ, протокол № 2 від 23 вересня 2004 р.). Проблематика дисертації охоплює коло питань, досліджуваних згідно з держбюджетною темою Міністерства освіти і науки України № 0103U003178 "Когнітивні й комунікативні аспекти дослідження мовних одиниць: мова, текст, дискурс" (тему затверджено вченою радою КНЛУ, протокол № 6 від 31 січня 2005 р.).

Мета дисертаційної роботи встановити принципи текстотворення постмодерністського художнього дискурсу як стилетвірні та смислотвірні для сучасної американської прози малої форми.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких завдань:

- з'ясувати лінгвофілософське підгрунтя постмодерністського текстотворення та простежити специфіку його реалізації в американській лінгвокультурі;

- обґрунтувати критерії визначення принципів постмодерністського текстотворення;

- простежити еволюцію мовностилістичних та композиційно-стилістичних прийомів у жанрі американського оповідання;

- окреслити алгоритм опису принципів постмодерністського текстотворення художнього дискурсу та розробити методику інтегрованого лінгвопоетологічного аналізу САПМФ;

- схарактеризувати діалогічні особливості постмодерністського текстотворення САПМФ у наратологічному аспекті;

- встановити основні функціональні типи постмодерністської мовної гри в досліджуваному постмодерністському дискурсі як вияву ідеологічно-змістового принципу текстотворення;

- виявити виражально-зображальні засоби творення постмодерністських прийомів САПМФ у когнітивно-семіологічному аспекті.

Об'єктом дослідження є поетика англомовного постмодерністського художнього дискурсу в ракурсі його текстотворення.

Предмет дослідження становлять принципи текстотворення сучасної американської постмодерністської прози малої форми.

Матеріалом для дослідження послужило 1 456 оповідань (обсягом 24 346 сторінок, що становить 1014, 41 др. арк.), які належать американським письменникам-постмодерністам другої половини ХХ ст. - початку ХXI ст. (Дж. Барту, Р. Куверу, Д. Бартельмі, Дж. ДеЛілло, К. Воннегуту, Б. Гоффу, Р. Браутігану, Л. М. Сілко, Е. Вокер та ін.). З указаних художніх текстів було вилучено 30 117 інтерпретаційних фрагментів, які послугували емпіричним матеріалом для лінгвопоетологічного аналізу. Вибір матеріалу зумовлений тим, що фрагментарне світовідчуття сучасної людини найбільш повно передається у короткій прозі завдяки стислості її форми, семантичній та стилістичній лапідарності. Саме це, на наш погляд, і забезпечило САПМФ провідне місце у сучасній американській літературі.

Загальнонауковим методологічним підґрунтям роботи став принцип діалогічності, що лежить в основі вивчення мови як засобу зберігання її досвіду, знань, культури крізь призму дискурсивної маніфестації феномену постмодерністського текстотворення. Дослідження ґрунтується на основних положеннях лінгвосеміотики (Р. Барт, Ж. Лакан, U. Eco, J. Kristeva), стилістики (В. А. Кухаренко, Л. І. Бєлєхова, О. П. Воробйова, І. М. Колегаєва, Л. І. Мацько, R. Alter, D. Fokkema), наратології (Р. Барт, О. М. Кагановська, В. Шмід, Ch. Bacchilega, W. Fьger, D. Herman, W. Welsh), когнітивної поетики (О. П. Воробйова, M. Freeman, P. Stockwell, R. Tsur), а також концепцій "відкритого твору" У. Еко, структурного аналізу оповідного тексту Р. Барта, можливих світів (L. Dolећel, D. Maitre, Т. Pavel), які забезпечили трактування ПХТ як відносно відкритої, плюралістичної, багатошарової, динамічної системи та відкрили нові перспективи в осмисленні класичних та новітніх стилістичних засобів і прийомів текстотворення.

Методи дослідження зумовлені метою та завданнями роботи і ґрунтуються на комплексному міждисциплінарному підході до постмодерністського художнього дискурсу. Базовим у роботі є загальнонауковий індуктивний метод, за допомогою якого спочатку аналізувалися мовностилістичні та композиційно-стилістичні прийоми як вияви постмодерністського світогляду, а потім на їх основі виводилися принципи текстотворення САПМФ. У реферованій дисертації запропоновано методику інтегрованого лінгвопоетологічного аналізу САПМФ, яка передбачає застосування низки методик лінгвостилістичного, наратологічного, лінгвокогнітивного, дискурсивного аналізів відповідно до конкретного етапу та аспекту дослідження. Відслідкування тенденцій в еволюції постмодерністських стилістичних прийомів та виявленння особливостей побудови САПМФ здійснено методом інтерпретаційно-текстового аналізу з використанням лінгвостилістичного аналізу. З його ж допомогою здійснено реконструкцію авторських наративних стратегій, втілених у ПХТ. Наративний аналіз застосовувався для визначення структури повістування, типологізації наративних форм постмодерністського письма та класифікації різнорівневих композиційно-стилістичних та мовностилістичних прийомів як смислотвірного фактора текстотворення. Контекстуальний аналіз уможливив виявлення стилістичних особливостей реалізації авторських стратегій в ПХТ. З огляду на метод ризомного моделювання (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, О. І. Морозова) описано специфіку персонажного дискурсу, що виявляється в ризоматичності репродукції його форм і способів. Елементи концептуального аналізу були спрямовані на з'ясування ролі основних смислотвірних постмодерністських прийомів (бажаючої машини, епістеми, докси, метаболи, симулякру, пастишу), що відображають іронічність постмодерністського стилю письма. Трансформаційний та компонентний аналізи, що входять до структурного методу застосовано для визначення структурних складників постмодерністських прийомів, а також для виявлення граматичних модифікацій слів, словосполучень, речень, їх несумісної семантичної чи граматичної сполучуваності. За допомогою інтерпретаційно-прагматичного аналізу встановлено роль мовної гри у ПХТ. Методику інтертекстуальної інтерпретації (Н. Фатєєва, В. Є. Халізєв, Ж. Деррида) застосовано для виявлення інтертекстуальних особливостей мовної гри різних типів, а також інтертекстів та неоміфів шляхом вільного комбінування численних семантичних зв'язків, образів, кодів різних мов, культур, епох. Методика моделювання можливих світів (L. Dolећel, Т. Pavel, M.-L. Ryan) дозволила простежити взаємодію внутрішньотекстових світів в рамках гетерогенного простору ПХТ.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому вперше визначено принципи постмодерністського текстотворення ПХТ: стилетвірні (наративно-ризоматичний, ідеологічно-змістовий) та смислотвірний (когнітивно-семіологічний). Новизною відзначене виявлення лінгвістичних основ постмодерністського текстотворення відповідно до американської лінгвокультури. На матеріалі САПМФ уперше: застосовано комплексний (лінгвосеміологічний, наративний, та лінгвосинергетичний) підхід до встановлення принципів постмодерністського текстотворення та проаналізовано еволюційні зміни у функціонуванні мовностилістичних і композиційно-стилістичних прийомів допостмодерністського, постмодерністського, постпостмодерністського письма; для цього розроблено і впроваджено нову методику інтегрованого лінгвопоетологічного аналізу САПМФ. По-новому, з позицій стилетворення і смислотворення, висвітлено типові способи структурно-семіологічної, лінгвостилістичної, наративної та лінгвосинергетичної організації ПХТ; простежено специфічні мовностилістичні та композиційно-стилістичні прийоми текстотворення постмодерністського наративу в САПМФ, на основі яких встановлено наративно-ризоматичний принцип текстотворення. На підставі вивчення реалізації прийому постмодерністської мовної гри побудовано її функціональну типологію в контексті реалізації ідеологічно-змістового принципу текстотворення; виокремлено і схарактеризовано виражально-зображальні засоби формування постмодерністських прийомів (метаболи, бажаючої машини, докси, епістеми, симулякру, пастишу) іронічного стилю письма, що послугували основою для визначення когнітивно-семіологічного принципу текстотворення. Новим є застосування методики моделювання можливих світів для виявлення іронічного смислу в САПМФ.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її висновки є певним внеском у розвиток теоретичних положень лінгвопоетики та когнітивної поетики як її новітнього відгалуження, наратології і лінгвосеміотики. Розробка теоретико-методологічних засад визначення принципів постмодерністського текстотворення сприяє уточненню ключових аспектів діалогічності ПХТ з погляду нового розуміння постмодерністських положень "смерті автора" та "персонажа", теорії інтертекстуальності, зокрема в аспекті мовної гри, теорії нестабільності знака в рамках смислотворення іронічного постмодерністського стилю письма. Теоретично значущим і перспективним є здійснене дослідження допостмодерністського, постмодерністського та постпостмодерністського письма, що сприяє розбудові теоретичних підвалин постмодерністської поетики і стилістики художнього тексту. Виявлення суто постмодерністських прийомів смислотворення САПМФ крізь призму теорії можливих світів уможливлює подальше вивчення ПХТ у когнітивно-семіологічному аспекті. Теоретично важливим є поглиблення положень теорії постструктуралізму в ракурсі нового розуміння мінливості знаку як його полікодовості.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їхнього застосування для фахової підготовки студентів гуманітарних спеціальностей, зокрема у викладанні стилістики (розділи "Стилістична семасіологія", "Поетичні тропи і фігури мовлення", "Стилістичний синтаксис", "Стилістика тексту"), лексикології (розділ "Лексична семантика") та теоретичної граматики англійської мови (розділи "Просте і складне речення", "Актуальне членування тексту", "Основи аналізу дискурсу. Синтаксис дискурсу"), у спецкурсах з інтерпретації художнього тексту, лінгвопоетики, у тому числі й когнітивної, наратології, лінгвокультурології та історії американської літератури (розділ "Сучасна американська проза малої форми"), а також на практичних заняттях з аналітичного читання на факультетах іноземних мов. Результати дослідження вже знайшли своє практичне втілення в курсі за вибором "Інтерпретація американського постмодерністського художнього дискурсу", який викладається автором на факультеті романо-германської філології у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка. Вони також можуть виявитися корисними під час написання курсових, дипломних і магістерських робіт. Опрацьований емпіричний матеріал може бути використаний при укладанні довідника типових композиційних та мовностилістичних прийомів американського постмодерністського стилю письма.

Загальний обсяг роботи разом із бібліографією складає 448 сторінок, а обсяг її текстової частини - 398 сторінок (у тому числі 3 таблиці і 7 рисунків). Список використаної літератури містить 605 джерел, з яких: 543 позиції - праці вітчизняних та зарубіжних авторів, 34 позиції - лексикографічні джерела, 18 позицій - джерела ілюстративного матеріалу.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списку використаної літератури, списку лексикографічних джерел та списку джерел ілюстративного матеріалу.

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, окреслено мету, завдання і методи дослідження, визначено його об'єкт і предмет, сформульовано робочу гіпотезу та положення, винесені на захист, окреслено новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі викладено теоретичні положення щодо ключових понять дисертаційного дослідження, зокрема: з'ясовано лінгвофілософські витоки і традиції постмодерністського стилю письма, визначено особливості постмодерністської поетики, уточнено специфіку американського оповідання як жанру малої форми, простежено еволюцію мовностилістичних та композиційно-стилістичних прийомів текстотворення САПМФ, розроблено методику інтегрованого лінгвопоетологічного аналізу САПМФ.

У другому розділі систематизовано різні підходи до класифікації принципів та прийомів побудови постмодерністського художнього дискурсу, визначено композиційно-стилістичні прийоми діалогічності (інтертекст, неоміф), амбівалентності та постмодерністської чуттєвості, виявлено їхню роль у створенні постмодерністського наративу, описано ієрархічну взаємозалежність визначених прийомів.

Третій розділ присвячено з'ясуванню онтологічної природи мовної гри в постмодерністському текстотворенні, досліджено функціональні типи мовної гри (тотальну, фрагментарну, спорадичну) в об'ємно-прагматичному та контекстно-варіативному аспектах, визначено мовностилістичні засоби творення онтологічного абсурду як ігрового прийому в САПМФ.

У четвертому розділі виявлено когнітивно-семіологічну сутність таких прийомів постмодерністського текстотворення, як метабола, бажаюча машина, докса, епістема, симулякр, пастиш, що стали основою постмодерністського іронічного стилю письма в САПМФ.

У загальних висновках подано теоретичні та практичні результати здійсненого дисертаційного дослідження, окреслено перспективи подальших наукових розвідок у галузі лінгвопоетологічних студій художньої семантики постмодерністського тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Розділ 1. "Лінгвопоетологічні засади постмодерністського текстотворення сучасної американської прози малої форми". Лінгвопоетологічні засади постмодерністського текстотворення САПМФ формувалися на філософських концепціях постструктуралізму. Лінгвофілософські витоки постмодерністського письма сягають епістемологічних положень європейського постструктуралізму, які з часом трансформувалися в американський деконструктивізм як методологію постмодерністського текстотворення.

У теоретико-методологічній частині дисертаційної роботи підтверджено позицію багатьох дослідників (І. П. Ільїн, Ж.-Ф. Ліотар, Д. Роумен, S. Connor, G. Hoffmann, T. Eagleton, V. B. Leitch) стосовно того, що виникненню постмодернізму сприяла зміна структуралістської наукової парадигми на постструктуралістську. Основою постмодерну стала критика структуралізму, адже всі новітні філософські та наукові концепції претендували на статус постструктуралістських. Визначаючи хронологічні рамки постструктуралізму, учені датують явище власне постструктуралізму 70-ми роками ХХ ст., деконструктивізму - 80-ми, а починаючи з другої половини 80-х рр. постструктуралізм починають ототожнювати з постмодернізмом. Особливий інтерес для гуманітарних студій становить постмодерністська теорія, розроблена у США. Там вона поширюється протягом 1960 - 1970-х рр. завдяки працям Мерло Понті, Р. Рорті й виявляється через деконструктивізм - особливу методологію аналізу ПХТ, коли його розглядають не як кінцевий продукт, а як процес самовідтворювання і продукування, як пізнавальний універсум (Р. Барт).

Постмодерністське світобачення вплинуло на оповідні техніки й стилістичні прийоми ПХТ руйнуванням всіх усталених правил та закономірностей їх застосування. У відповідь на це в сучасній лінгвопоетиці сформувався новий лінгвосинергетичний підхід (В. Бородько, М. Н. Епштейн) до трактування стилістичних прийомів як цілеспрямованих способів комбінації виражально-зображальних засобів різних мовних рівнів (фонетико-графічного, морфологічного, лексичного, синтаксичного, текстового) з постійною динамічною зміною їхніх функцій: підсиленням, зміщенням чи узагальненням. Постмодерністські мовностилістичні та композиційно-стилістичні прийоми завдяки своїй мінливості створюють у ПХТ наративний хаос, безкінечність мовних ігор на всіх рівнях, що, своєю чергою, породжує суто постмодерністський іронічний стиль письма, який віддзеркалює постструктуралістське сприйняття світу як абсурдного та непередбачуваного. У роботі доведено, що прийоми традиційної поетики стають постмодерністськими тільки у взаємному ігровому поєднанні і тільки в межах постмодерністського світогляду, що передбачає множинність позицій естетичного сприйняття, відкритість вільного пошуку смислу та інтелектуального експерименту, ігрове моделювання реальності, на базі якого створюється і прочитується художній твір.

Новизна постмодерністського текстотворення полягає у проектуванні постмодерністського світогляду письменників на класичну стилістику. Гетерогенний, нелінійний характер ПХТ знаходить свій вияв у полістилістичності (В. А. Пестерев), навмисній імітації сучасного "гіперемоційного" (до певної міри шизофренічного) мислення за допомогою техніки потоку свідомості. Вивчаючи принципово нову тектоніку постмодерністської літератури ХХ - ХXІ ст., науковці всебічно досліджують принципи побудови художніх творів, які виражають специфіку цієї нової літератури загалом (В. Курицин, Н. Н. Кякшто, B. McHale), та стилістичні особливості організації художніх текстів окремих сучасних письменників як вияву онтологічних та епістемологічних засад постмодернізму, зокрема. Студіюванню підлягали твори Ю. Андруховича (С. М. Лізлова), Б. Грабола (Ю. І. Федець), М. Кундери (О. П. Палій), Дж. Барта (М. Р. Коваль, О. А. Мащенко), Д. Бартельмі (Т. Н. Денисова), Р. Браутігана (Н. В. Шпильова), Р. Кувера (R. M. Alfonso, T. Kennedy, L. McCaffery) та У. Гесса (L. McCaffery). Різноманітність класифікацій ознак, прийомів та принципів побудови ПХТ, які нерідко дублювали одна одну і виокремлювались на довільних засадах, зумовила потребу систематизувати найбільш типові прийоми побудови ПХТ, що згодом стали основою для визначення принципів постмодерністського текстотворення САПМФ.

Формування прийомів постмодерністського текстотворення в межах жанру американського оповідання сягає ще ХVІІІ ст. Їхня трансформація пов'язана з допостмодерністським, постмодерністським та постпостмодерністським періодами еволюції цього жанру протягом ХХ - ХXІ століть.

Допостмодерністський період (1930-ті - 1950-ті рр.) у жанрі американського оповідання позначився напрацюванням нових наративних форм, коли монологічна домінанта трансформувалася у діалогічну (інтертекстуальну). Серед мовностилістичних прийомів домінують прості синтаксичні конструкції із зредукованими репліками прямого мовлення, що сприяло виникненню "телеграфного стилю" (E. V. R. Rangno) письма. Започатковується мовностилістичний прийом гротескної гіперболізації (Т. Н. Денисова), який ґрунтується на гротескно-карикатурному перебільшенні рис зовнішності героїв, властивостей об'єктів, перебігу подій і надає образам гіперфантастичності.

Для постмодерністського періоду (1960-ті - 1980-ті рр.) характерним є вплив масової культури на суспільство: САПМФ послідовно твориться за допомогою суто постмодерністських мовностилістичних прийомів, насамперед з опорою на засоби інтертекстуальності. Завдяки інтенсивному використанню запозичень із кінофільмів, пісень та усних переказів про минуле, інтертексти вже використовуються не як поодинокі цитати чи іншомовні вкраплення, а як свідомий стилістичний прийом і реалізуються через перелицювання відомих тем і сюжетів та відкрите запозичення. Уведення до основного тексту повістування інтертекстів сприяло поступовому формуванню постмодерністської чуттєвості (Ж.-Ф. Ліотар), яка відтворювала хаос життя штучно організованим хаосом фрагментарного оповідання. Поступово руйнувалася логіка та лінійність розповіді, деконструювався наратив, створювався новий стиль постмодерністського нелінійного письма. Саме в цей період і виникає прийом постмодерністської мовної гри, до якої залучаються мовні одиниці усіх рівнів.

Постпостмодерністський період (1990-ті рр. - сьогодення) характеризується виникненням нового типу есеїстичної свідомості: автор перестає бути категорією самовираження, центром стає сам текст або письмо, що твориться читачем "тут і зараз" і ґрунтується на запереченні традиційних логічних норм формулювання думки та побудови твору. Серед виявлених композиційно-стилістичних прийомів відзначаємо прийоми "телевізійного мовлення" (E. V. R. Rangnо) та "монтажного мислення" (В. Б. Шкловський), що імітують сучасне мислення та мову, в якій різні лексичні одиниці поєднуються на кшталт монтажу і утворюють несумісний алогічний набір слів.

У сучасній лінгвопоетиці окрему проблему становлять ті художні тексти, які є специфічними з огляду на свою жанрову своєрідність. Серед провідних жанрових тенденцій, постульованих Ж.-Ф. Ліотаром для періоду раннього постмодернізму, ? криза "великого роману", що стала результатом "розпаду метанаративу". Саме в межах цієї тенденції особливої популярності набуває жанр американського оповідання (short story) (Б. О. Гіленсон, О. М. Звєрев, В. І. Оленєва, К. М. Шпетний, E. Alsen, T. Kennedy, E. V. R. Rangno, J. C. Taylor, J. Wagel, E. Warton), що відображає не лише динаміку становлення національної літератури, а й соціально-культурні та ідеологічні тенденції розвитку американської нації. З-поміж основних критеріїв визначення сутнісних ознак американського оповідання як художнього тексту малої форми, на нашу думку, слід назвати мовностилістичну та семантичну лапідарність (К. М. Шпетний), фрагментарність, обмежену кількість героїв та подій, які створюються шляхом загостреної гіперболізації (С. Е. Борзенец, О. Б. Шонь, W. L. Hoque), семантичного та граматичного алогізму, багатоголосого повістування різнотипних нараторів, що підкреслює протиприродність, аномальність та фантастичність описуваних ситуацій (О. В. Тупахіна, Н. В. Шпильова, G. Hoffmann, W. L. Phillips, S. Sim, J.C. Taylor, L. A. Walton). Отож, з огляду на ключові ознаки цього жанру САПМФ аналізуємо в контексті ризоматичності наративу (Н. Мариніч, Н. С. Олизько, В. В. Павленко), множинності мовних ігор та смислової неоднозначності.

З цією метою у роботі розроблено методику інтегрованого лінгвопоетологічного аналізу САПМФ, яка передбачає три етапи дослідження. На першому етапі крізь призму діалогічності визначено специфіку дискурсу оповідачів та дискурсу персонажів, змодельовано ризоматичну цілісність ПХТ. Його ключовими ознаками стали гетерогенність, фрагментарність та розмитість часової і просторової структур. На другому етапі шляхом інтертекстуальної інтерпретації в рамках мовної гри виявлено як незреалізовані можливості мовних одиниць різних рівнів (граматичні модифікації слів, словосполучень і речень, оказіоналізми, каламбури, зевгму, семантичну амбівалентність слів), так і порушення норм мови (несумісну лексичну і семантичну валентність слів у граматично коректних реченнях, їх алогічне поєднання, повтор, перелічення вживання койне, піджина). На кінцевому етапі увагу спрямовано на вивчення дієвості виражально-зображальних засобів у побудові смислотвірних постмодерністських прийомів (метаболи, бажаючої машини, докси, епістеми, симулякру, пастишу) шляхом моделювання внутрішньотекстових світів в межах гетерогенного світу ПХТ. Їх контрастуюча взаємодія лягла в основу формування постмодерністського іронічного стилю письма.

Розділ 2. "Наративно-ризоматичний принцип постмодерністського текстотворення сучасних американських оповідань". Теорія текстотворення тісно пов'язана з важливими здобутками лінгвістики тексту: у структурно-граматичному аспекті - з визначенням типів зв'язності тексту (С. Г. Гіндін, В. Дресслер, Л. М. Лосєва, О. І. Москальська, Є. А. Реферовська, Т. А. ван Дейк, Н. Isenberg); у структурно-семантичному - із з'ясуванням особливостей членування тексту з різних семіотичних позицій, зважаючи на контактні чи дистантні зв'язки між текстовими одиницями (І. Р. Гальперін, М. Я. Димарський, Г. А. Золотова, М. В. Ляпон, Т. В. Матвєєва, Г. Я. Солганік, H. Frei, A. Mareuil, M. Thйoret); у стилістико-композиційному - з типологізацією способів вираження основних змістових категорій тексту, підтексту та встановленням мовних засобів, дотичних до лінгвістики тексту (О. П. Воробйова, І. М. Колегаєва, З. Я. Тураєва); у наратологічному - з описом різних повістувальних жанрів та типів оповідача (К. М. Атарова, Р. Барт, М. П. Брандес, А. В. Корольова, В. Шмід, Ch. Bacchilega, M. Wallece, W. Welsh) і потенційного читача як програми інтерпретації, вписаної у художній текст (О. П. Воробйова). З огляду на здобутки лінгвістики тексту у цьому ключі під принципом текстотворення розуміємо спосіб структурно-семіологічної, лінгвостилістичної та наративної організації простору ПХТ, який відображає деструктивні тенденції САПМФ.

Засадничою в розробленій нами класифікації принципів текстотворення САПМФ є концепція Р. Барта про текст як глобальний знак, якому притаманний розрив між позначуваним (дійсністю) та позначувальним (текстом). Знак-позначувальне виходить за межі свого семіотичного простору і перетворюється на знак-позначуване. Наслідком постійного порушення зв'язків між ними є те, що позначуване розширюється, а позначувальне (текст), втративши свій позатекстовий референт, перетворюється на інтертекстуальну гру відкритих, плюралістичних значень. У результаті такої мінливості позначувальне (текст) стає самореференційним знаком. Цей процес може тривати нескінченно довго. Звідси трактування ПХТ як безперервного процесу конструювання знаків.

Відповідно до цього положення ПХТ аналізуємо з огляду на особливості його форми, змісту та смислу. План вираження в ПХТ твориться відповідно до наративно-ризоматичного принципу шляхом використання композиційно-стилістичних прийомів діалогічності, що реалізується за допомогою інтертекстів та неоміфів як виражально-зображальних засобів, амбівалентності та постмодерністської чуттєвості; план змісту ПХТ актуалізується через різнорівневий прийом постмодерністської мовної гри як вияву ідеологічно-змістового принципу текстотворення; смисл, тобто план змісту в його тісному зв'язку із формою, розкривається за когнітивно-семіологічним принципом текстотворення шляхом залучення прийомів метаболи, бажаючої машини, докси, епістеми, симулякру і пастишу.

Наративно-ризоматичний принцип постмодерністського текстотворення тлумачимо як позаструктурний, нелінійній спосіб організації цілісності повістування, що ґрунтується на гетерогенності ПХТ, у якому є безліч "коренів" (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі) та кодів (художніх, філософських, соціологічних, культурологічних), переплітаючись, утворюють ризому. Безперервне творення ризоматичного абсурдного повістування, де домінує не зміст оповідання, а спосіб розгортання тексту, зумовлює те, що композиційно-стилістична специфіка повістування залежить вже не від автора, а від наратора. У відповідній термінології це явище отримало назву "смерть автора" (Р. Барт).

Зважаючи на фундаментальну властивість ризоми бути гетеронімною, тобто неоднорідною і розвиватися у різних напрямках, коли кожна точка може бути і одночасно є зв'язаною з будь-якою іншою (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), при збереженні цілісності ПХТ відбувається руйнування традиційної, семантично центрованої текстової структури. До прикладу, назва збірки оповідань Дж. Барта "On with the Story. Stories" ("Продовжуємо розповідь. Оповідання") стає ключовою фразою не тільки для решти оповідань збірки, відкриваючи та завершуючи її, але й рухає текстове розгортання всередині історій: то як запитання On with the story, okey? (Ну що ж, продовжуємо розповідь?), то як стверджувальне речення "On with the story" ("Продовжуємо розповідь"), але вже з іншою комунікативною метою - як заголовок одного з оповідань. Саме тут містяться роздуми про дивне переплетення реальності та художнього вимислу. Запропонована заголовком оповідання спроба продовжити розповідь перетворюється для головної героїні на своєрідну подорож у власне життя, що постає як фіктивне на сторінках книги, яку вона читає. Завершується збірка оповіданням "5, 4, 3, 2, …", перший рядок якого розпочинається сполучником "on", що є частиною фрази "…with the story", а далі наведено численні уривки фраз, незавершених чи нерозпочатих історій.

Сутність наративно-ризоматичного принципу проявляється в ієрархічності композиційно-стилістичних прийомів, що утворюють текстову тканину оповідання: діалогічності, амбівалентності та постмодерністської чуттєвості.

Діалогічність визначається як ознака тексту, що характеризує його спрямованість на адресата, підкреслюючи реляційну природу всіх текстів: діалог може відбуватися не лише традиційно між учасниками, але й між самими висловленнями, текстами, культурними контекстами (М. М. Бахтін, О. П. Воробйова, Т. Ф. Плеханова, О. О. Селіванова). У нашому дослідженні діалогічність трактуємо як свідомий композиційно-стилістичний прийом, що проявляється через численні прямі звертання автора до читача під час оповіді, великі за обсягом авторські коментарі щодо основного змісту тексту, значні внутрішні монологи, побудовані за технікою потоку свідомості, трансформацію мовлення нараторів у какофонію різних "голосів".

Про застосування цього композиційно-стилістичного прийому свідчить змішування різних наративних форм повістування та поліфонія нараторів (І.А.Бехта), за якої розібрати, чий голос звучить у певному фрагменті тексту, неможливо. Наприклад, основою наративно-ризоматичного повістування у творі Б. Гоффа "The Tao of Pooh" ("Дао Пуха") вважаємо переплетення "Я-нарації", об'єктивізованої нарації та нарації персонажів, що згодом трансформується у какофонію голосів різних оповідачів. У творі одночасно ведуть повістування і сам автор, і герої повісті А. А. Мілна "Вінні-Пух і всі, всі, всі", і загадкові наратори someone (хтось), some of us (хтось із нас), he (він), we (ми), SCIENCE (Наука) та CURIOUS (Зацікавлений), які звертаються до умовного автора (Hoff, Hoff!), що ніби сам стає учасником подій, наприклад:

CURIOUS: "Why do birds fly South for the winter?"

SCIENCE: "Instinct."

It means, "We don't know."

The important thing is, we don't really need to know.

That was after some of us were discussing the Great Masters of Wisdom, and someone was saying how all of them came from the East, and I was saying that some of them didn't, but he was going on and on, just like this sentence, not paying any attention, when I decided to read a quotation of Wisdom from the West, to prove that there was more to the world than one half, and I read:

"Ouch!" said Pooh, landing on the floor.

"That's what happens when you go to sleep on the edge of the writing table," I said. "You fall off."

"Just as well," said Pooh.

"Why's that?" I asked.

"I was having an awful dream," he said (B.Hoff).

У способах відення персонажної нарації цього спостерігаємо деструкцію структури речень, монтаж із уривків фраз, тому наратив в цілому стає асинтаксичним (повтори, обірвані незакінчені речення, надлишкова пунктуація, аграматичні речення, поліграфічні засоби зміни шрифтів), наприклад:

"Well, to begin with. . ." said Pooh.

-- Yes, well, to begin with, we have the principle of the Uncarved Block. After all, what is the most appealing thing about Pooh? What else but --

"Well, to begin with. . ."

-- simplicity, the Simplicity of the Uncarved Block? And the nicest thing about that Simplicity is its useful wisdom, the what-is-there-to-eat variety -- wisdom you can get at (B.Hoff).

Крім того, поліфонія нараторів у творі "The Tao of Pooh" реалізується через три наративні інстанції: оповідач, слухач і персонаж, або термінами структурної наратології ? наратор, нарататор і актор (Ж.-Ф. Ліотар). Кожен з них має власну компетенцію, якої набуває під час переказування історій: той, хто сьогодні був у ролі слухача, завтра може бути в ролі розповідача або героя. Постійна зміна нараторів вимагає додаткових когнітивних зусиль і змушує весь час контролювати послідовність розгортання наративу.

Ризоматичність ПХТ досягається за рахунок інтертексту, що будується як неоміфологічний колаж цитат, алюзій, запозичень тощо, продукуючи фрагментарність повістування і зумовлюючи його сутнісну невизначеність. Залежно від функціональної своєрідності інтертекст трактують як засіб, спосіб, прийом (Ю. Кристєва, Д. Ф. Кузьменко) побудови ПХТ з цитат та ремінісценцій, що веде до діалогу текстів та культур. Під інтертекстом як виражально-зображальним засобом діалогічності САПМФ розуміємо запозичення, перелицювання тем і сюжетів, явне або приховане цитування, алюзії, пародію, іншомовні вкраплення, що зумовлюють їхню стилістичну гетерогенність. Широке застосування інтертексту у ПХТ спричинює те, що автор стає рівноправним учасником культурологічного діалогу. Завдяки цьому відбувається його постійний перехід від "режисера" до "персонажа", що закономірно породжує фрагментарність повістування та какофонію голосів. Додаткове навантаження при цьому несуть фонетичні виражально-зображальні засоби: алітерація, акцентування звукозапису, звуконаслідування та графічні: малюнки, схеми, заголовні літери, різні шрифти, які у своїй взаємодії відтворюють сучасну 3-D реальність. До прикладу, вже у самій назві твору Б. Гоффа "The Tao of Pooh" є певний код, розшифрування якого залежить від фонових знань читача. У перекладі з китайської мови "дао" означає "шлях", що у згорнутому вигляді передає ідею всезагального зв'язку матеріального та ідеального у їх нескінченній мінливості (Ф. Капра). Таким чином, спираючись на плюралістичний постмодерністський світогляд, що породжує новий тип художнього сприйняття, де головним є не розуміння художнього тексту, а процес експериментування з ним як із "своєрідним столом з тисячами тарілок" (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), і правильно розгадавши прихований у назві цього твору зміст, можна "прокласти" свій власний шлях крізь ризоматичне павутиння цього постмодерністського наративу.