Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

Лінгвальні аспекти неправди як когнітивно-комунікативного утворення (на матеріалі сучасної англійської мови)

Морозова Олена Іванівна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі англійської філології Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант

доктор філологічних наук, професор

Воробйова Ольга Петрівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

кафедра лексикології та стилістики англійської мови,

завідувач кафедри

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Жаботинська Світлана Анатоліївна,

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького,

кафедра англійської філології, професор

доктор філологічних наук, професор

Левицький Андрій Едуардович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та практики перекладу з англійської мови, професор

доктор філологічних наук, професор

Приходько Анатолій Миколайович,

Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кафедра іноземних мов, завідувач кафедри

Захист відбудеться 26 березня 2008 р. о 10³⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73).

Загальна характеристика роботи

Дисертацію присвячено виявленню лінгвальних характеристик неправди як когнітивно-комунікативного утворення, що формується у мовленнєвій практиці носіїв англійської мови. Започаткований у реферованій праці підхід до вивчення неправди в її номінативному й дискурсивному аспектах дозволяє не лише встановити особливості когнітивної організації та комунікативного застосування колективного знання носіїв англійської мови про неправду, але й органічно пов'язати їх із суб'єктами мислення і спілкування. інформація неправда англомовний словник

У ХХI столітті одвічна проблема з'ясування природи неправди продовжує привертати увагу вчених, які намагаються осягти фундаментальні принципи суспільного буття людини й з'ясувати роль мови у її взаємодії зі світом. Тривалим часом неправда була об'єктом лише філософії: вона досліджувалася методами цієї науки в епохи античності (Арістотель, Платон), середньовіччя (Августин Блаженний, Фома Аквінський), Нового часу (Т.Гоббс, І.Кант) та сучасності (Ф.Ніцше). У ХХ столітті неправда набуває статусу міждисциплінарного об'єкта наукового пізнання: вона вивчається у психології (Д.І.Дубровський, В.В.Знаков, П.Екман, К.Мелітан, С.І.Симоненко, F.G.Bailey, M.Eck, C.V.Ford, G.H.Lerner, D.J.Lieberman, D.Nyberg), соціології (J.A.Barnes), семіотиці (Ю.І.Левін), логіці (С.О.Павлов), психоаналізі (Ж.Лакан), теорії комунікації (D.B.Buller, J.K.Burgoon, C.Camden, M.J.Cody, B.DePaulo, G.R.Miller, M.Zuckerman), етиці (S.Bok) та філософії (Д.Л.Біленко, Г.Вайнріх, О.О.Гусейнов, С.Запасник, В.О.Колеватов, О.М.Маркіна, В.І.Свинцов, О.К.Секацький, Б.С.Шалютін, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, K.Jaspers, F.Siegler, D.Simpson). Парадигмальні зміни, що відбулися в гуманітарних науках в останній третині ХХ століття, зумовили залучення проблематики неправди й до мовознавчих студій. Коло питань, пов'язаних із застосуванням мови як засобу навмисного введення в оману, було окреслене Д.Болінджером.

Сучасною лінгвістикою вивчення неправди здійснюється у двох напрямах, що розрізняються своїми об'єктами та методами. У межах першого напряму розглядаються мовні одиниці на позначення неправди, які досліджуються методами структурної (М.В.Глаголєв, М.І.Семко, H.Opalka), референційної (О.С.Токарева), логічної (Н.Д.Арутюнова, Т.В.Булигіна, І.Б.Шатуновський, О.Д.Шмельов, S.Lцbner) і когнітивної (Н.К.Рябцева) семантики. Важливим складником останньої є опис засобів вербалізації концепту неправда, спрямований на систематизацію цих одиниць (О.В.Мішина) і висвітлення національно-культурної специфіки осмислення неправди носіями мови (Н.О.Земськова, Н.М.Панченко). Будова концепту неправда описується в термінах прототипних структур (L.Coleman, P.Kay, S.L.Tsohatzidis), ідеалізованих когнітивних моделей (G.Lakoff, E.Sweetser), семантичних примітивів (А.Вежбицька) та образ-схем (О.І.Потапова). Об'єктом досліджень представників другого напряму є висловлення, що промовляються адресантом з метою ввести адресата в оману. До вивчення прагматичних характеристик цих висловлень застосовується методологічний апарат теорії мовленнєвих актів (О.М.Бабич, Л.Р.Безугла, Й.Кубінова, G.D.Baskett, C.Castelfranchi, G.Falkenberg, R.O.Freedle, I.Poggi, A.Reboul); особливості інтерпретації їх змісту адресатом пояснюються в термінах постулатів спілкування (S.A.McCornack, J.Meibauer); функції в організації діалогу виявляються за допомогою прийомів конверсаційного аналізу (D.Galasinski), а маніпулятивний потенціал розкривається методами дискурсного аналізу (О.В.Дмитрук, В.І.Карасик, Т.М.Ніколаєва, С.М.Плотникова, І.В.Сентенберг, О.Д.Шмельов). У деяких працях поряд із розглядом лексики на позначення неправди здійснюється й аналіз висловлень, спрямованих на введення адресата в оману (J.Verschueren, О.Г.Пироженко, І.Ф.Янушкевич), однак завдання системно узгодити мовний і мовленнєвий плани неправди цими дослідниками не ставиться. Таке становище спричинене відсутністю необхідного теоретичного обґрунтування інтегративного підходу до вивчення лінгвальних аспектів неправди.

Можливість розкрити особливості мовного втілення і мовленнєвої реалізації неправди в їх діалектичній єдності надає когнітивно-дискурсивна парадигма лінгвістичного знання (О.С.Кубрякова), яка є східноєвропейською версією когнітивізму. Вона розширює межі когнітивної лінгвістики (О.Л.Бєссонова, М.М.Болдирев, С.А.Жаботинська, А.П.Мартинюк, М.М.Полюжин, А.М.Приходько, Й.А.Стернін та інші) шляхом уведення до її системи координат нових вимірів, насамперед, семіотичних (О.П.Воробйова, Л.І.Бєлєхова, Г.Г.Молчанова та інші) та дискурсивних (А.Д.Бєлова, В.З.Дем'янков, В.І.Карасик, А.О.Кібрик, М.Л.Макаров, А.В.Олянич, О.Й.Шейгал, І.С.Шевченко, Г.М.Яворська та інші). У цій парадигмі неправда постає як новий тип об'єкта, а саме як когнітивно-комунікативне утворення, суть якого визначається смисловим ефектом “не вірю”, що є наслідком осмислення індивідом власного досвіду інтерпретації висловлення, конвенційний зміст котрого не узгоджується з наявною у нього інформацією про предмет розмови й комунікативну ситуацію, ознаками якої він уважає, насамперед, знання адресанта про справжній стан речей та його намір увести адресата в оману. На позначення такого висловлення в роботі запроваджується термін неправдиве висловлення (НВ), а інтерпретатор власного когнітивного і комунікативного досвіду йменується суб'єктом рефлексії, де остання розуміється як “звернення свідомості до себе самого” (Філософський словник). Об'єктивності неправді надає колективна пам'ять лінгвокультурної спільноти, або система принципів, якими керується індивід при інтерпретації висловлення як неправдивого. Подія наділення складного мовного знака смислом, протилежним тому, що пов'язується з ним конвенційно, називається концептом неправда, а мовні одиниці, що фіксують цю подію, - номінаціями неправди.

Наукове знання про неправду позбавляє її сили маніпулятивного впливу, і тому звернення до проблеми використання мови для введення в оману відповідає соціальним запитам сьогодення. Актуальність вибору теми дисертації зумовлена загальною спрямованістю сучасної мовознавчої науки на виявлення опосередкованої присутності суб'єкта у системі мови та комунікативному застосуванні її одиниць. При розгляді неправди з позицій когнітивно-дискурсивного підходу дія принципу антропоцентризму виявляється у новий спосіб: людина, яка констатує наявність неправди у певній ситуації, сама залучається до цієї ситуації як суб'єкт рефлексії. Відповідаючи інтегративним тенденціям розвитку мовознавства (О.О.Залевська, Н.Лав), когнітивно-дискурсивний підхід до вивчення лінгвальних аспектів неправди як когнітивно-комунікативного утворення уможливлює співвіднесення номінативного плану неправди з дискурсивним, її когнітивних аспектів з комунікативними, а суспільно значущих характеристик з індивідуальними.

Зв'язок роботи з науковими темами. Проблематика реферованої дисертації відповідає профілю досліджень, які проводяться на факультеті іноземних мов Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна у межах наукової бюджетної теми “Когнітивні й комунікативні проблеми дискурсу та навчання іноземних мов” (номер державної реєстрації 0106U002233). Тему затверджено на засіданні вченої ради факультету іноземних мов Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (протокол №3 від 18 березня 2005 року).

Мета дослідження полягає у виявленні особливостей мовного втілення і дискурсної реалізації неправди в контексті поєднання когнітивного й комунікативного аспектів мовленнєвої практики носіїв англійської мови.

Поставлена мета передбачає необхідність розв'язання таких завдань:

- визначити теоретичні засади дослідження лінгвальних аспектів неправди як когнітивно-комунікативного утворення;

- розробити комплексну методику опису номінацій неправди й неправдивих висловлень;

- обґрунтувати критерії виокремлення одиниці дискурсної реалізації неправди й виявити її формальні та змістові характеристики;

- встановити зміст та обсяг вербалізованого у сучасній англійській мові концепту неправда шляхом аналізу словникової, комбінаторної та метафоричної семантики слів із коренем lie-;

- розкрити особливості організації втіленого засобами сучасної англійської мови концепту неправда за допомогою фреймової та прототипної моделей;

- виявити структуру поняттєвої категорії неправди шляхом систематизації засобів втілення концепту неправда в англійській мові;

- побудувати фазову модель розвитку ситуації неправди й конфігураційну модель неправдивого висловлення;

- схарактеризувати англомовні неправдиві висловлення за формою подання хибної інформації, їх когнітивним і комунікативним змістом;

- розкрити принципи внутрішньої організації дискурсних реалізацій неправди в сучасній англійській мові.

Об'єктом дослідження є лінгвальні аспекти неправди як когнітивно-комунікативного утворення, що формується в англомовному дискурсі.

Предметом аналізу є особливості вербалізації колективного знання носіїв сучасної англійської мови про неправду і способи його застосування у ситуаціях розпізнання неправди індивідом.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що неправда є когнітивно-комунікативним утворенням, поява якого детермінована осмисленням комунікативної дійсності людиною та її потребою зробити результати своєї розумової діяльності надбанням інших людей (О.С.Кубрякова). Згідно з цим припущенням, розрізняються два плани лінгвального буття неправди: мовний і дискурсивний. Ці плани пов'язані між собою концептом неправда.

Їх відмінність полягає у тому, що зв'язок концепту неправда з відповідною словниковою одиницею сучасної англійської мови має конвенційну природу, а з НВ цей концепт співвіднесений у неконвенційний спосіб. Цим пояснюється відносна стабільність семантики номінацій неправди у системі англійської мови та рухливість смислу НВ в англомовному дискурсі.

Матеріалом дослідження є 1370 номінацій неправди, відібраних із 28 словників сучасної англійської мови, та 15 тис. текстових фрагментів, в яких вживаються ці одиниці, а також 5127 фрагментів дискурсу, що містять НВ. Текстові фрагменти було отримано з банку даних “Британський національний корпус” (BNC), інтернет-джерел із публіцистичної проблематики (6 сайтів), 73 художніх творів сучасних англомовних авторів (загальний обсяг 21396 сторінок) та нехудожніх прозових творів (загальний обсяг 1106 сторінок). Фрагменти дискурсу відібрано із джерел двох останніх типів.

Загальнонауковим методологічним підґрунтям роботи є принцип антропоцентризму, модифікований під впливом змін у розумінні категорії суб'єкта у принцип участі спостерігача, що постулює онтологічну первинність активного суб'єкта пізнавальної діяльності стосовно царини його існування (О.В.Кравченко, Н.Луман, У.Матурана і Ф.Варела, Ю.С.Степанов). Конкретно-науковою методологією дослідження є когнітивно-дискурсивний підхід. Сягаючи мовознавчих ідей М.М.Бахтіна, Л.С.Виготського, Л.Віттґенштейна, Г.Ґійома, В.Гумбольдта та О.О.Потебні, цей підхід є когнітивним за суттю й діяльнісним за стилем мислення, що виявляється у тлумаченні мови як активного середовища формування розумових об'єктів, а не пасивного засобу їх відбиття. Згідно з настановами когнітивно-дискурсивного підходу, знаковість мовної одиниці не є її інгерентною властивістю: мовна форма наділяється семіотичною значущістю лише тоді, коли вона тлумачиться як знак (Н.Лав, М.В.Нікітін, У.Еко, Ю.С.Степанов, G.Deleuze, F.Guattari).

У роботі використана комплексна методика дослідження, яка передбачає застосування методів лінгвосемантики і прагматики, когнітивної і комунікативної лінгвістики та дискурсного аналізу, у кожному разі обраних з урахуванням поставлених завдань і досліджуваного матеріалу. Встановлення епідигматичної структури лексеми lie для виявлення обсягу вербалізованого у сучасній англійській мові концепту неправда здійснено за допомогою дефініційного аналізу. Конститутивні ознаки концепту неправда розкрито шляхом компонентного аналізу основного значення лексеми lie. Метод опису сполучувальних властивостей слова lie уможливив з'ясування його семантичної комбінаторики і доповнення у такий спосіб переліку сутнісних ознак концепту неправда периферійними. Базові положення фреймової і прототипної семантики та теорії концептуальної метафори слугували підґрунтям при конструюванні фреймової і прототипної моделей концепту неправда. Метод моделювання категорій за радіальним принципом застосовано при з'ясуванні організації поняттєвої категорії неправди. Прийом конфігурування як спосіб синтезування різнопредметних знань про об'єкт (В.О.Лефевр) надав можливість побудувати конфігураційну модель НВ і на цій підставі здійснити системний опис НВ в англомовному дискурсі. Внутрішню форму НВ розглянуто за допомогою опозиційного, пресупозиційного й інференційного аналізів, які застосовано при виявленні особливостей мовленнєвого подання хибної інформації. Когнітивний зміст НВ висвітлено методами пропозиційного аналізу і фреймового моделювання, використання котрих уможливило диференціацію НВ відповідно до того, яке місце посідає хибна пропозиція у глибинній семантичній структурі того або іншого НВ. Застосування методів контекстуального аналізу дозволило встановити, які контекстні параметри НВ можуть піддаватися викривленню та у який спосіб це здійснюється. Специфіку складників ситуації неправди розкрито методами пресупозиційного і контекстуального аналізів. Метод ризомного моделювання (G.Deleuze, F.Guattari) було використано при з'ясуванні особливостей організації дискурсних реалізацій неправди. Елементи кількісного аналізу застосовано при виявленні ступеню репрезентованості концептів, що входять до складу поняттєвої категорії неправди, лексикою різної частиномовної належності та фразеологізмами.

Наукова новизна дослідження пов'язана з тим, що в ньому доведено, що неправда є когнітивно-комунікативним утворенням, яке формується у діалогічній взаємодії суб'єктів. У роботі вперше запропоновано інтегративний підхід до розгляду номінативного і дискурсивного планів лінгвального втілення неправди. Для цього розроблена нова, комплексна методика аналізу властивостей номінацій неправди й НВ сучасної англійської мови. Новим є визначення одиниці дискурсної реалізації неправди - дискурсеми неправди - та встановлення її формальних і змістових характеристик. Новизною відзначене моделювання концепту неправда як єдності функціональних модусів: статичних (класифікаційного і структураційного) та динамічного (ідентифікаційного). Започатковано новий підхід до структурування поняттєвої категорії неправди, зорганізованої концептом неправда. Уперше побудовано фазову модель розвитку ситуації неправди та конфігураційну модель НВ. На підставі останньої вперше виявлено особливості внутрішньої форми НВ, його когнітивного і комунікативного змісту в англомовному дискурсі. Уперше виокремлено і схарактеризовано складники ситуації неправди, учасниками якої є носії англійської мови. Новим є моделювання дискурсних реалізацій неправди за принципом ризоми.

Теоретичне значення дисертаційної роботи зумовлене тим, що розгляд неправди як когнітивно-комунікативного утворення є внеском у розв'язання низки стрижневих проблем когнітивної і комунікативної лінгвістики, семантики і прагматики природної мови та дискурсного аналізу. Інтегративний опис лінгвальних аспектів неправди сприяє розбудові когнітивно-дискурсивного підходу до мови. Уточнення трактування терміна “концепт” та опис концепту неправда в єдності його функціональних модусів дозволяє виявити множинне і водночас цілісне уявлення носіїв сучасної англійської мови про неправду, що поглиблює теоретичні підвалини когнітивної лінгвістики. Уведення поняття дискурсеми неправди надає дослідникові можливість визначити висловлення як неправдиве, зважаючи на погляд суб'єкта рефлексії. Ця евристика вдосконалює інструментарій дискурсного аналізу. Застосування фазової моделі при з'ясуванні динаміки ситуації неправди й конфігураційної моделі при систематизації різнорідних ознак НВ сучасної англійської мови є внеском у розвиток комунікативної лінгвістики. Моделювання неправди в її дискурсивній іпостасі у вигляді ризоми розширює сферу когнітивних досліджень мови шляхом залучення до розгляду когнітивно-комунікативних утворень.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання в курсах лексикології (розділи “Слово, його структура і мотивація”, “Фразеологія”, “Семасіологія”), теоретичної граматики англійської мови (розділи “Іменник”, “Дієслово”, “Прикметник”, “Прислівник”, “Семантичний синтаксис”, “Прагматичний синтаксис”), загального мовознавства (розділи “Мова і мовлення”, “Мова і мислення”, “Мова і комунікація”), курсах за вибором із когнітивної семантики, комунікативної лінгвістики та лінгвістичного аналізу дискурсу, а також при укладанні навчальних посібників і підручників. Результати дослідження використовуються в науково-дослідницькій роботі студентів та аспірантів факультету іноземних мов Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, що виконується під керівництвом автора. Вони також можуть бути застосовані в розробці експертних систем розпізнавання неправди.

Особистий внесок дисертанта полягає у тлумаченні неправди як когнітивно-комунікативного утворення. Автором було введено поняття дискурсеми неправди, виявлено і схарактеризовано її різновиди у сучасній англійській мові, а також визначено зміст та обсяг концепту неправда, котрий розглянуто як сукупність функціональних модусів. Детальний опис засобів вербалізації концепту неправда у сучасній англійській мові дозволив автору побудувати фреймову і прототипну моделі цього концепту та структурувати поняттєву категорію неправди. Особистим внеском дисертанта є розробка конфігураційної моделі НВ та її застосування при виявленні когнітивних, комунікативних і формальних властивостей НВ в англомовному дискурсі, а також виокремлення складників ситуації неправди (телеологічного, соціокультурного і психоемотивного) та висвітлення їх специфіки. Автором побудована фазова модель розвитку ситуації неправди та встановлена ризоморфна організація дискурсних реалізацій неправди. Розробка комплексної методики аналізу номінативного й дискурсивного просторів неправди є також особистим внеском дисертанта.

Апробація роботи відбулася на 36 конференціях, у тому числі, 13 міжнародних: III Українсько-німецький симпозіум “Види мовленнєвої діяльності: лінгвістичні та дидактичні аспекти” (Харків, 1995), VI Міжнародна конференція германістів “Мовна компетенція, креативність та актуальні проблеми викладання іноземних мов” (Харків, 1996), I-IV конференції Українського товариства дослідження англійської мови (Черкаси, 1999; Харків, 2001; Київ, 2005, 2007), Південно-східна конференція з лінгвістики/SECOL (Оксфорд, штат Міссісіпі, США, 2000), Міжнародна конференція Європейського товариства дослідників англійської мови (Гельсінкі, Фінляндія, 2000), VIII Міжнародна конференція асоціації когнітивної лінгвістики “Cognitive Linguistics, Functionalism, Discourse Studies: Common Ground and New Directions” (Лоґроньо, Іспанія, 2003), VI Міжнародна конференція “Стратегії та методи навчання мов для спеціальних цілей” (Київ, 2003), наукова конференція відділу мовознавства РАН “Между ложью и фантазией” (Москва, 2006), Міжнародна наукова конференція “Когнітивно-прагматичні дослідження мов професійного спілкування” (Харків, 2006), Міжнародна наукова конференція “Етнопростір мови та культури: актуальні проблеми етнолінгвістики й лінгвокультурології” (Харків, 2007); 5 всеукраїнських: II-V Каразінські читання (Харків, 2002-2005), Всеукраїнський науковий форум “Сучасна англістика: стереотипність і творчість” (Харків, 2006); 18 міжвузівських: ювілейна наукова конференція Харківського державного аграрного університету (Харків, 1991), щорічні наукові конференції факультету іноземних мов Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (Харків, 1990-2007), а також на літній школі-семінарі з проблем сучасної лінгвістики (Севастополь, 2007).

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у монографії обсягом 15,5 друк. арк., у 32 статтях загальним обсягом 14,66 др. арк., у матеріалах 14 наукових конференцій загальним обсягом 1,18 др. арк. У фахових виданнях, затверджених ВАК України, опубліковані 22 одноосібні статті, загальний обсяг яких становить 8,34 др. арк., і 3 статті обсягом 1,15 др. арк. - у співавторстві. Загальний обсяг публікацій - 31,34 др. арк.

Загальний обсяг роботи разом із бібліографією і додатками складає 491 сторінку, а обсяг її текстової частини - 383 сторінки (у тому числі 11 рисунків і 19 таблиць загальним обсягом 11 сторінок). Список використаної наукової і довідкової літератури містить 762 позиції, з яких 330 - іноземними мовами. Список джерел ілюстративного матеріалу - 83 позиції.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів з висновками, загальних висновків, списків використаної наукової і довідкової літератури та джерел ілюстративного матеріалу, а також додатків.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його мету й завдання, об'єкт і предмет, схарактеризовано фактичний матеріал і методи його аналізу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, сформульовано робочу гіпотезу та положення, що виносяться на захист.

Перший розділ містить аналіз підходів до вивчення неправди суспільно-гуманітарними науками. У ньому окреслено коло питань, які не були вирішені в межах традиційних підходів, викладено методологічні підвалини їх розгляду з позицій когнітивно-дискурсивного підходу до мови, визначено поняття, застосовані в аналізі неправди як когнітивно-комунікативного утворення, на матеріалі сучасної англійської мови розглянуто формальні та змістові властивості одиниці дискурсної реалізації неправди (дискурсеми неправди) й описано поетапну методику дослідження лінгвальних аспектів неправди.

Другий розділ присвячено виявленню особливостей вербалізації колективного знання носіїв сучасної англійської мови про неправду. Дослідження здійснено у когнітивно-семасіологічному та когнітивно-ономасіологічному аспектах, що композиційно відбивається у структурі розділу. У першому підрозділі шляхом виявлення і когнітивної інтерпретації (З.Д.Попова, Й.А.Стернін) семантичних властивостей слів із коренем lie- побудовано фреймову і прототипну моделі концепту неправда. Другий підрозділ висвітлює структурну організацію поняттєвої категорії неправди. До розгляду залучено всю сукупність номінативних одиниць сучасної англійської мови, значення яких може бути підведене під цю категорію. Виокремлено і схарактеризовано ядро поняттєвої категорії неправди, її інформаційний, поведінковий та оцінний виміри.

У третьому розділі побудовано фазову модель розвитку ситуації неправди, учасниками якої є носії англійської мови, та конфігураційну модель НВ, на підставі якої висвітлено особливості його внутрішньої форми, когнітивного і комунікативного змісту. Внутрішню форму НВ розкрито шляхом аналізу способів подання перекрученої інформації. Когнітивний зміст НВ визначено на підставі розмежування об'єктно і суб'єктно зорієнтованої референтної ситуації. Комунікативні властивості НВ установлено шляхом виявлення того, яким чином викривлення різних параметрів комунікативної ситуації впливає на її ідентифікацію й осмислення суб'єктом рефлексії. Виокремлено складники ситуації неправди (телеологічний, соціокультурний і психоемотивний) та розкрито особливості їх актуалізації в англомовному дискурсі. Дискурсні реалізації неправди змодельовано за принципом ризоми.

У загальних висновках наведено основні підсумки дисертаційної роботи та окреслено перспективні напрями подальших наукових розробок.

Додатки містять 27 таблиць, де узагальнено результати аналізу мовного матеріалу та систематизовано корпус досліджуваних одиниць, і 5 рисунків. Усього в дисертації 46 таблиць та 16 рисунків.

Основний зміст роботи

Розділ 1. “Традиційні та сучасні наукові підходи до трактування неправди”. Упродовж тисячоліть гуманітарна думка прямувала шляхом рефлексивного освоєння неправди як раціонально зорганізованого об'єкта. Така методологічна настанова пояснюється домінуванням у науковому пізнанні світу репрезентаційного стилю мислення (П.Кенінґ), згідно з яким суть пізнання полягає у пасивному відтворенні, дзеркальному відбитті дійсності свідомістю універсального (абстрактного та індиферентного) суб'єкта. Мова, відповідно, тлумачиться як засіб втілення (репрезентації) “готової” думки. Ознаками класичного типу раціональності, як зазначає У.Еко, є фокусування на загальному, незмінному та моделювання об'єктів на підставі бінарних опозицій.

Прихильники традиції постулюють онтологічну нерівноправність членів опозиції “істина :: неправда”, наділяючи істину статусом еталону, орієнтиру, стосовно котрого визначається неправда. Філософське трактування істини як відповідності змісту висловлення дійсному стану речей (теорія кореспонденції Арістотеля) або ідеальному “образу” дійсності, що існує до розкриття істини й може бути виявлений свідомістю (теорія когеренції Платона), зумовлює розбіжності у тлумаченні неправди. Поняття неправди (репрезентація загального) визначається як хибність судження (Арістотель, Фома Аквінський) або нещирість суб'єкта мовлення (Платон, Августин Блаженний, І.Кант).

До ознак поняття неправди, на думку Августина Блаженного, Фоми Аквінського та І.Канта, належить і негативна оцінність. Визначенням уявлення про неправду (репрезентація одиничного або типового одиничного), що застосовується при вивченні неправди як явища й суміжними з філософією науками, притаманна більша варіативність, ніж її поняттєвим дефініціям. Так, царина неправди може обмежуватися вербальними повідомленнями (J.A.Barnes, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, A.Isenberg, K.Jaspers, F.Siegler) або до неї можуть залучатися і невербальні способи передачі інформації (С.І.Симоненко, В.В.Знаков, П.Екман, S.Bok, M.Eck, A.Ludwig). Хибність повідомлюваної інформації може вважатися облігаторною (В.В.Знаков, С.І.Симоненко, J.A.Barnes, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, M.Eck, A.Isenberg, K.Jaspers, F.Siegler) або факультативною (П.Екман, S.Bok, C.V.Ford, A.Ludwig, D.Simpson) ознакою неправди. Дослідники, проте, одностайні в тому, що неправда є завжди інтенційною. Класифікації неправди будуються на онтологічних (Августин Блаженний, K.Jaspers), аксіологічних (Фома Аквінський, R.M.Chisholm, T.D.Feehan) або змішаних засадах (B.Karpman, C.V.Ford). Численні різновиди неправди, що виокремлюються науковцями, перебувають у відношеннях взаємного заміщення і переплетення, які неможливо звести до єдиної ієрархічної схеми. Історію дослідження неправди як сутності та як явища важко назвати еволюцією, оскільки за дві тисячі років розуміння природи неправди фактично не змінилося. Незважаючи на варіативність дефініцій, прихильники традиційних поглядів на сутність неправди неодмінно виходили з її розуміння як антипода істини, стабільної “речі”, що передує мові.

В останній третині ХХ століття на авансцену інтелектуального життя виходить діяльнісний стиль мислення, який піддає критичному аналізу засади раціоналізму класичного типу. Основи діяльнісної теорії пізнання закладені філософськими системами А.Берґсона, Л.Віттґенштейна, М.Гайдеґґера, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда, М.Фуко. Визначальною рисою цих концепцій є зсув фокусу уваги з природи об'єкта пізнання на пізнавальну діяльність суб'єкта, у процесі якої формується об'єкт. Діяльнісний стиль мислення передбачає залучення суб'єкта до структур знання на рівні як суб'єкт-об'єктних (пізнавальних), так і суб'єкт-суб'єктних (комунікативних) відношень. У вимірах діяльнісно скерованої наукової думки абстрактного суб'єкта пізнання, який індиферентно відтворює “образ” дійсності, не існує: індивідуальний суб'єкт завжди є “активним і пристрасним” (О.О.Залевська) творцем реальності. Активність суб'єкта пізнання виявляється у виборі об'єкта та цільовій настанові його спостереження, а творчий потенціал реалізується у формуванні об'єкта шляхом входження до нього: свідомість суб'єкта спрямована не безпосередньо на певний фрагмент дійсності, а на себе самого у ситуації спостереження за ним. Залучення суб'єкта пізнання до об'єкта називається у фізиці “принципом доповняльності” (Н.Бор), з яким корелює соціологічний принцип “повторного входження” (англ. reentry) Н.Лумана, процедура “пояснювального розуміння”, уведена соціологом М.Вебером, літературознавча концепція “погляду” М.М.Бахтіна, психологічна теорія С.Л.Рубінштейна, ґрунтована на положенні “об'єкт не існує без суб'єкта” тощо. Людська особистість набуває повноцінного існування лише за умови її включення до суб'єкт-суб'єктних відношень у дискурсі (Р.С.Перінбаньягам, М.Пеше), які уможливлюють перетворення результатів її пізнавальної діяльності на надбання інших. Дискурс визначається як така форма використання мови у реальному (плинному) часі, що відображає певний тип соціальної активності людини, створюється з метою конструювання особливого світу за допомогою детального мовного опису та є частиною процесу комунікації між людьми (О.С.Кубрякова). М.Фуко і М.М.Бахтін пов'язують принципи взаємодії суб'єктів дискурсу з наявністю в їхній свідомості певних ідеальних структур, утворених у процесі застосування мови, - пам'яті/архіву та мовленнєвих жанрів відповідно. Зосереджуючи увагу на умовах формування цих структур у дискурсі, вчені підпорядковують питання “що” питанню “як”, тобто визначають те, що людина бачить, залежно від того, як вона дивиться на світ. З такої методологічної позиції були досліджені філософські аспекти неправди (Д.Л.Біленко).

Оскільки в мовознавстві, як зазначає Б.М.Гаспаров, до недавнього часу домінував репрезентаційний стиль мислення, відповідна методологічна настанова характеризує й переважну більшість підходів до вивчення номінацій неправди й неправдивих висловлень у лінгвістиці. Напрями дослідження номінацій неправди виокремлюються відповідно до етапів еволюції лінгвістичних поглядів на природу значення. У структуральній лінгвістиці значення розуміється як семантична значущість, створювана системою мови (Ф.де Соссюр). Референційна семантика трактує значення як відношення мовних знаків до дійсності (J.Barwise, J.Perry, R.Montague). Як структуральному, так і референційному підходам до вивчення номінацій неправди (М.І.Семко та О.С.Токарева відповідно) бракує пояснювального потенціалу при висвітленні принципів організації сукупності цих одиниць: номінації неправди розпорошуються між численними угрупуваннями лексико-семантичного поля обману внаслідок дифузності своєї семантики, спричиненої суб'єктно зумовленою природою денотата. Когнітивна лінгвістика, що є відгалуженням функціональної лінгвістики (С.А.Жаботинська, А.О.Кібрик, А.Е.Левицький, В.О.Плунгян, А.Ченкі), тлумачить значення як концептуалізацію, тобто як погляд суб'єкта на ситуацію (R.W.Langacker). Згідно з таким трактуванням, значення перебуває у свідомості людини: воно породжується суб'єктом, який інтерпретує зміст мовних знаків, виходячи з наявного у нього знання про комунікативний контекст, позамовну дійсність тощо. Головна розбіжність у поглядах науковців, котрі досліджують номінації неправди з позицій когнітивної лінгвістики, стосується розуміння значення як стабільної ментальної сутності, що зберігається у пам'яті людини у готовому вигляді (символьне відгалуження когнітивної семантики), або як функції, залежної від контекстних умов змінної (субсимвольне відгалуження когнітивної семантики, або конекціонізм). Однак відмінності між символьним (А.Вежбицька) і субсимвольним (L.Coleman, P.Kay, E.Sweetser) підходами до трактування змістового боку номінацій неправди не варто абсолютизувати: як віртуальні мовні знаки вони пресупонують абстрактний типовий контекст (З.А.Харитончик), і тому їх значення є порівняно стабільним і чітким. Смисл актуальних мовних знаків конструюється у конкретних контекстах, збагачених численними деталями, що робить кожну ситуацію унікальною. Це пояснює, чому ситуативні смисли мовних одиниць на позначення неправди є мінливими й дифузними.

У дослідженні неправдивих висловлень виокремлюються два етапи, співвідносні з референційним і функціональним підходами до трактування значення (у структуральній лінгвістиці НВ не досліджувалися, оскільки їх зміст пов'язаний з формою неконвенційно). Формально-логічна семантика, що є версією референційної семантики, залучає до розгляду типові випадки заміни істинної пропозиції на хибну (С.О.Павлов), однак периферійні різновиди НВ (ухильність, неоднозначність, приховування тощо) опиняються поза фокусом уваги дослідників. Можливість пояснити нетипові реалізації неправди надає комунікативне відгалуження функціональної лінгвістики, у межах якого, відповідно до розуміння природи комунікації, виокремлюються три напрями дослідження НВ. Трактування комунікації як опосередкованого знаком одностороннього зв'язку між відправником та одержувачем повідомлення (інформаційно-кодова модель комунікації) є підґрунтям теорії мовленнєвих актів (J.Austin, J.Searle). При застосуванні цієї метамови до опису НВ виникає парадокс, суть якого полягає в тому, що визначення неправди як перлокутивного акту (A.Reboul, J.Verschueren, О.М.Бабич, І.Ф.Янушкевич) водночас і потребує успішності відповідного іллокутивного акту, і заперечує її. Згідно з інференційною моделлю, комунікація базується на умовиводі (П.Ґрайс). Розгляд НВ із цієї теоретичної позиції дозволяє встановити способи викривлення інформації (S.A.McCornack, J.B.Bavelas) відповідно до того, який з постулатів спілкування порушується, але при цьому роль суб'єкта умовиводу фактично нівелюється: вважається лише, що він існує та йому відомі правила комунікативної поведінки. Можливість взяти до уваги мотиви, цілі, емоції й почуття реальних індивідів надає розуміння комунікації як соціальної інтеракції, активної взаємодії суб'єктів спілкування (П.Вацлавик, Л.С.Виготський, О.Н.Леонтьєв, Ю.Габермас, T.A.van Dijk, N.Fairclough та інші). НВ ще не отримали всебічного висвітлення з цієї теоретичної позиції. Як свідчать проникливі інтуїції Р.Барта, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда та Ю.М.Лотмана, трактування комунікації як інтеракції відкриває нові перспективи для вивчення НВ.

Таким чином, динаміка розвитку лінгвістичних уявлень про значення номінацій неправди і смисл НВ свідчить, по-перше, про поступову прагматизацію контексту, залучуваного для пояснення змісту цих одиниць, по-друге, про зміни у стилі мислення, котрі відбиваються у трактуванні значення номінацій неправди як контекстно залежної змінної представниками субсимвольного відгалуження когнітивної семантики та тлумаченні смислу НВ на підґрунті інтеракційної моделі комунікації як багатопланового змісту складного мовного знака, що конструюється у конкретній ситуації спілкування.

Вивчення лінгвальних аспектів неправди з позицій діяльнісного підходу передбачає її визначення як об'єкта, залежного від умов спостереження.

Це потребує застосування теоретичного інструмента, який дозволив би взяти до уваги, з одного боку, індивідуальний досвід людини, з іншого, колективне знання, цінності, норми і правила, що регулюють її поведінку як члена соціуму. Як наголошує Ю.С.Степанов, головним об'єктом сучасних гуманітарних наук є концепт. Однак розуміння концепту як одиниці концептуальної системи свідомості людини (Р.І.Павільоніс), уже заданої культурно значущої сутності (В.І.Карасик) відповідає лише останній вимозі. Саме таким чином концепт неправда тлумачиться деякими дослідниками (О.В.Мішина, Н.О.Земськова, Н.М.Панченко, О.Г.Пироженко). У світлі положень діяльнісного підходу концепт постає як подія наділення мовного знака смислом (G.Deleuze, F.Guattari). Призначенням концепту, відповідно, є схоплення індивідуального смислу, що народжується у ситуації спілкування (О.О.Григор'єв). За такого трактування концепту, що дозволяє врахувати також і першу вимогу, поняття та уявлення постають як граничні випадки концепту, інституціоналізовані форми знання людини про об'єкт. Значущість цих форм полягає в тому, що індивідуальне бачення речі є можливим лише завдяки тому, що у свідомості індивіда наявний її усуспільнений образ.

Пізнання дійсності індивідом є комплексним процесом, у якому задіяні різні когнітивні операції (класифікації, встановлення міри типовості, ідентифікації тощо), які здійснюються паралельно. Ці операції висвітлюють різні аспекти буття концепту неправда, або його модуси (М.В.Нікітін): статичні (класифікаційний і структураційний) та динамічний (ідентифікаційний). Так, концепт неправда може виконувати функцію системного упорядкування досвіду осмислення ситуацій неправди носіями англійської мови. У класифікаційній діяльності формується логічне поняття неправди (класифікаційний модус концепту неправда). Його зміст адекватно відбиває фреймова структура, що дозволяє систематизувати концептуальні ознаки і зв'язки між ними. Структураційний модус концепту неправда відрізняється від класифікаційного тим, що когнітивна операція впорядкування концептуальних ознак ускладнюється шляхом їх диференціації за ступенем типовості. Сформовану у такий спосіб ментальну структуру - повсякденне поняття неправди - доцільно моделювати за прототипним принципом. Когнітивні операції класифікації і встановлення міри типовості ознак об'єкта комплексно задіюються у процесі ідентифікації неправди у дискурсі. При розгляді концепту неправда в ідентифікаційному модусі відбувається переорієнтація зі стабільної структури на структурацію, що визначається як акт означування (Р.Барт, Ж.Дерріда, Ю.М.Лотман). Ідею рухливої організації об'єктів втілює поняття ризоми. Цей термін був запозичений філософами Ж.Дельозом і Ф.Ґваттарі з біології, де він вживається на позначення форми кореня. Зорганізованій навколо центру системі (стрижневому кореню) ці вчені протиставляють ацентровану систему (кореневище), органічно пов'язану із середовищем свого існування.

Для пояснення особливостей смислотворення у ситуації неправди потрібен певний модельний елемент, здатний “схопити” смисл НВ у момент його виникнення. Цей елемент, наявний у самому дискурсі, є своєрідним “відбитком” метамовленнєвої розумової діяльності суб'єкта рефлексії, що зазвичай здійснюється на глибинному рівні (Г.В.Єйгер), але може в напружених ситуаціях виходити на поверхню (І.Т.Вепрева). Для того, щоб узяти його до уваги, у роботі вводиться поняття дискурсеми неправди (ДН), котра визначається як фрагмент дискурсу, що містить НВ (ядро ДН) і метамовленнєве нашарування - експлікаторну частину ДН, де висвітлюються ситуативні чинники, що суб'єкт рефлексії вважає релевантними для інтерпретації змісту НВ. Уведення поняття ДН надає дослідникові можливість визначити певне висловлення як неправдиве, спираючись не лише на власну інтуїцію, а й ураховуючи погляд суб'єкта рефлексії, залученого до ситуації неправди.

За структурними властивостями ядра ДН поділяються на прямі, що містять НВ, подані як пряме мовлення, і квотативні, у яких НВ мають форму непрямого мовлення, або квотативу (F.R.Palmer). Як перші, так і другі можуть бути одиничними (їх ядро сформовано одним НВ) або множинними, ядро котрих містить більше одного НВ. Серед множинних ДН виокремлюються неперервні, у яких НВ розташовані безпосередньо одне за одним, та перервні, ознакою яких є чергування НВ з правдивими висловленнями. Розглянемо приклад: (1) “Tell me how you travelled to England,” Smiley suggested. “Soft route from Dublin.

No problem.” Tarr lied badly under pressure (Le Carrй). У наведеному діалозі ядром ДН є респонсивна репліка, котра містить два НВ (підкреслені суцільною лінією), в яких мовець стверджує, що він без проблем дістався з Дубліна до Англії поїздом. З експлікаторної частини ДН (підкреслена пунктиром) зрозуміло, що мовець сказав неправду: на це вказує наявність словоформи lied (сказав неправду, збрехав), яка виділена жирним шрифтом. Оскільки обидва НВ мають форму прямого мовлення та йдуть безпосередньо одне за одним, ця ДН є множинною, прямою й неперервною. Якщо б між цими НВ помістити хоча б одне правдиве висловлення, наприклад, що мовцеві сподобається подорожувати поїздом, ДН була б перервною. За умови усунення другого НВ (No problem - Без проблем) ДН стала б одиничною. Подання НВ у формі непрямого мовлення (наприклад: Tarr lied that he had travelled from Dublin - Тар збрехав, що приїхав із Дубліна) перетворило б цю ДН на квотативну Відповідно до способу розташування ядра й експлікаторної частини виокремлюються контактні ДН, складники яких йдуть безпосередньо один за одним (цей різновид ДН ілюструє вищерозглянутий приклад), і дистантні ДН, ядро й експлікаторна частина яких розосереджені у тексті, наприклад: (2) “I am suspicious of my husband,” she said. “I think that he is carrying on with ladies.” <…> “Are you married?” she asked him quietly. He did not hesitate. “No. I've never been married.” (McCall Smith). Ця ДН складається із двох діалогічних обмінів. Учасниками першого є детектив (жінка) та її клієнтка, а другого - детектив та чоловік клієнтки. Репліка клієнтки є експлікаторною частиною ДН: вона містить інформацію про те, що ця жінка підозрює свого чоловіка (пресупозиція my husband - мій чоловік) у подружній невірності. Ядром ДН є НВ її чоловіка у другому діалозі. Не підозрюючи, що його співрозмовниці відомий його родинний стан, він стверджує, що ніколи не був одружений (I've never been married). Розосередженість складників цієї ДН надає підстави для того, щоб кваліфікувати її як дистантну.

У змістовому плані ДН диференціюються за способом співвідношення суб'єкта мовлення і суб'єкта рефлексії. У прикладі (1) суб'єкт мовлення і суб'єкт рефлексії належать до різних оповідних рівнів (В.Шмід) художнього твору: перший є персонажем, а другий - оповідачем. Експлікаторна частина ДН, відповідно, є оповідною. Приклад (2) ілюструє інший тип ДН: тут суб'єкт мовлення і суб'єкт рефлексії належать до одного рівня розповіді. Експлікаторна частина таких ДН представлена респонсивною реплікою адресата НВ. Окремий різновид ДН другого типу становлять собою такі дискурсні єдності, у яких суб'єктом мовлення й суб'єктом рефлексії є одна й та сама особа, наприклад:

(3) “Well, are you an official of any kind?” Yes, thought Marc, but I can't admit it. “No,” said Marc, and took out his wallet (Archer). Ядром цієї ДН є НВ (No - ні), що промовляється певною людиною у відповідь на загальне запитання про те, чи вона є державним службовцем, а експлікаторною частиною ДН - внутрішнє мовлення цієї особи (Yes - так). Складники цієї ДН характеризують процеси мовлення та мислення людини, які протікають паралельно. Через це її особистість ніби роздвоюється і вона постає не цілісним, нерозділеним суб'єктом - “індивідом”, а суб'єктом фрагментованим - “дивідом” (Ж.Лакан). Це є свідоцтвом того, що неправда завжди потребує наявності “іншого” (J.P.Sartre).

Читач художнього твору залучається до процесу ідентифікації неправди

на відмінному від оповідача або персонажів рівні. Ступінь його залучення варіює залежно від способу подання результатів умовиводу суб'єкта рефлексії. Так, наявність неправди у певній ситуації може стверджуватися (приклад 1, у якому експлікаторна частина ДН містить номінацію неправди) або імплікуватися (приклади 2 і 3, в яких в експлікаторній частині ДН наведено факти, що суперечать змісту НВ). Власних умовиводів вимагають від читача, насамперед, ДН другого типу.

У ДН, експлікаторна частина яких містить номінацію неправди, мовний простір неправди зіставляється з дискурсивним. У роботі слово простір вживається у значенні, співвідносному зі змістом логіко-математичного терміна “область визначення функції”. Проводячи паралель між точними науками й лінгвістикою, Ю.С.Степанов виходить із дефініції функції як “операції, котра при застосуванні до чогось як до аргументу, дає деяку річ як значення функції для даного аргументу”. Це надає підстави для тлумачення неправди як функції, похідної змінної, аргументами котрої можуть бути як номінації неправди, так і НВ. Сукупності цих одиниць, таким чином, формують дві “області визначення функції”, під якими розуміються “речі, до яких може бути застосована функція”, або мовний і дискурсивний простори неправди. Ці простори пов'язані й генетично, оскільки номінації неправди утворюються у процесі осмислення носіями англійської мови численних ситуацій промовляння НВ. У цьому процесі задіяні когнітивні механізми порівняння конкретних ситуацій, абстрагування їх релевантних рис, об'єднання їх у певну ментальну структуру та пов'язання останньої з мовною формою (R.W.Langacker).

Розділ 2. “Неправда: мовний простір”. Цей розділ присвячено розгляду семантичних особливостей мовних одиниць зі значенням неправди, які надають відомості про концепт неправда у статичних модусах - класифікаційному і структураційному. За аналогією з терміном verba mentiendi (від лат. mentire - говорити неправду), уведеним Дж.Ферсхойреном на позначення дієслів зі значенням неправди, сукупність номінацій неправди йменується у роботі словником mentiendi. Завданням першого підрозділу є реконструкція концепту неправда на підставі даних, отриманих шляхом когнітивної інтерпретації семантичних властивостей лише слів із коренем lie-, а саме, лексеми lie у дієслівному й іменниковому частиномовних варіантах та її похідних: прикметника lying (неправдивий), прислівника lyingly (неправдиво), іменника liar (лжець) та дієслова belie (обмовити). У підрозділі ці одиниці досліджуються у когнітивно-семасіологічному аспекті: спочатку в абстрактних типових контекстах, зафіксованих у словниках як “дискурсі, що відбиває традицію даної культури” (А.Ж.Ґреймас, Ж.Фонтаній), а далі - у конкретних контекстах їх функціонування.

Класифікаційний модус концепту неправда. Аналіз епідигматичної структури лексеми lie із застосуванням таких критеріїв, як частотність семем,

їх наявність у дериватах, буквальність та час виникнення, дозволив встановити основне значення лексеми lie: для іменника lie це семема, що визначається як “акт або окремий випадок неправди; хибне твердження, зроблене з метою ввести в оману; зловмисна хиба” [an act or instance of lying; a false statement made with intent to deceive; a criminal falsehood (Oxford English Dictionary - далі OED)]; для дієслова - “неперех.: говорити неправду; промовляти щось хибне; говорити хибно” [intr. to tell a lie or lies; to utter falsehood; to speak falsely (OED)].

Це значення наявне й у похідних словах: іменнику liar, прикметнику lying та прислівнику lyingly. Аналіз семантики ідентифікаторів (О.С.Кубрякова) лексеми lie, тобто мовних одиниць, що застосовуються у її словникових дефініціях, свідчить про наявність у семантичній структурі слова lie таких диференційних сем: (а) “хибність повідомлюваної інформації” - гносеологічна ознака, яка експлікується словами false (хибний), falsehood (хиба) та falsely (хибно);

(б) “інтенція ввести в оману” - телеологічна ознака, на яку вказує словосполучення intent to deceive (намір увести в оману); (в) “вербальна форма передачі інформації” - репрезентаційна ознака, що відбивається словами statement (твердження); utter (промовляти); speak (говорити); (г) “негативна оцінність” - аксіологічна ознака, що передається словом criminal (зловмисний). Пресупозицією ідентифікаторів, що експлікують семи (а-в), або фоновим знанням, необхідним для розуміння значення (S.C.Levinson) цих слів, є екзистенційні ознаки “наявність суб'єкта мовленнєвої дії” (того, хто повідомляє хибну інформацію) і “наявність адресата” (того, кому повідомляється хибна інформація), а також їх онтологічна характеристика (“уособленість”). Пресупозицією ідентифікатора, що вказує на наявність семи (б), є епістемічна ознака “знання суб'єктом мовленнєвої дії справжнього стану речей”. Ідентифікатор, що висвітлює сему (г), пресупонує екзистенційну ознаку “наявність суб'єкта рефлексії” (того, хто виносить моральне судження) та його онтологічну ознаку (“уособленість”).

Семантична деривація основного значення лексеми lie відбувається у трьох напрямках відповідно до змін, що стосуються нейтралізації сем “інтенція ввести в оману”, “вербальна форма передачі інформації” та “негативна оцінність”. Так, унаслідок нейтралізації семи “інтенція ввести в оману” в епідигматичній структурі дієслова lie та іменника liar виокремлюються семеми, співвідносні з поняттям помилки. Наприклад, I'm a liar (я брехун) означає “я помиляюся” [I'm mistaken (OED)]. Аналогічним чином тлумачиться і дієслівний предикат lie у такому реченні: (4) I lie; the prioress would know the difference between me and Benjamin (BNC). Еквівалентом I lie тут теж є “я помиляюся”. Подальше розширення екстенсіоналу значення лексеми lie у цьому напрямку здійснюється шляхом метафоричного переносу значення. Так, одна із семем дієслова lie визначається як “створювати помилкове враження (перен.: переважно про неуособлені предмети)” [fig.: chiefly of inanimate objects: to convey a false impression (OED)]. Усунення ознаки “наявність суб'єкта мовленнєвої дії” із семантичної структури дієслова lie зумовлює вилучення ознак “уособленість”, “знання справжнього стану речей”, “намір ввести адресата в оману” та “вербальна форма передачі інформації”, наприклад: (5) It's this artificial light. It lies (Fowles). Дієслово lie сполучається тут із замісником (it) імені неуособленої сутності light (світло), що веде до його семантичного зближення з дієсловом distort (спотворювати).