Особливості перекладу власних назв та квазілексем у творах жанру фентезі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості перекладу власних назв та квазілексем у творах жанру фентезі

Вступ

Постійний розвиток людського суспільства й людського пізнання ставить перед мовою завдання забезпечити всі сторони життя й діяльності людини новими найменуваннями. Науку про імена, про природу найменування, про засоби позначення і їхні типи називають ономасіологією. Основною метою ономасіології можна вважати створення теорії номінації, її головним завданням, за словами В. Матезіуса, - «вивчення засобів і способів найменування окремих елементів дійсності» [33, с. 228].

Цінність тексту перекладу полягає в його відповідності тим завданням, для вирішення яких і було здійснено процес перекладу, а оскільки власні назви належать до найдревнішого пласту мови, і саме в них закладено найпервинніше значення, то в цьому випадку завдання перекладача - донести в усій повноті це значення, забезпечивши тим самим рівноцінне сприйняття тексту як носієм мови, так і читачем [13, c. 34].

До науковців, які у своїх працях розглядали особливості відтворення ономастики у перекладі варто віднести М. Бережну [6], М. Блоха [7], А. Живоглядова [17], О. Карпенко [24], Н. Мар'єньянову [32], Л. Скрипника [44] та ін.

Проблема передачі власних імен набуває особливої важливості для перекладачів, оскільки за загальноприйнятими правилами власні імена транслітерують або транскрибують. Проте, фонологічні особливості мов, відмінності в системах письма надзвичайно сильно впливають на форму імені і руйнують його тотожність при перекладі. Питання про власну назву, що перекладається, виникає і у тому випадку, коли перекладач стикається із смисловими іменами і прізвиськами. Закладена в значущих іменах смислова і емоційна інформація має бути виявлена при перекладі і втілена в новій формі. Значуще ім'я вимагає від читача розуміння його внутрішньої форми і сприйняття його образності. Читач тексту перекладу втрачає можливості так повно, як і читач оригіналу, насолодитися усією своєрідністю книги, її духом, відчути тонкі відтінки сенсу, зрозуміти жарти, засновані на двоякому тлумаченні якого-небудь прізвища або географічної назви.

Молоді перекладачі часто вважають, що власні імена «перекладаються» автоматично, суто формально. Результатом подібного підходу є численні помилки, різночитання, неточності в перекладі текстів та використання іншомовних імен та назв. А інший раз навпаки, «точність» передачі призводить до виникнення незручних, немилозвучних або безглуздих імен та назв. У той же час існує недостатньо наукових розробок, які докладно аналізують цю проблему і могли б стати у нагоді перекладачам-практикам, що і зумовлює актуальність дослідження

Об'єктом дослідження є англомовні власні назви та квазілексеми як частина лексичного рівня мови.

Предметом дослідження є особливості відтворення при перекладі англійських власних назв та квазілексем у жанрі фентезі українською мовою.

Метою роботи є дослідження труднощів, які виникають при перекладі англійських власних назв та квазілексем українською мовою.

Мета роботи визначає такі завдання:

· визначити поняття власних назв, їх класифікацію та місце в художній літературі;

· дослідити квазілексеми та шляхи їх утворення у жанрі фентезі;

· виокремити основні способи досягнення адекватності при перекладі власних імен;

· сформулювати елементи перекладацької стратегії щодо відтворення власних назв;

· проаналізувати переклади англійських власних назв та квазілексем жанру фентезі українською мовою.

Матеріалом дослідження слугував цикл романів англійської письменниці Дж. Роулінг «Гаррі Поттер» та україномовні переклади у виконанні В. Морозова.

У ході проведення дослідження були використані такі методи: дескриптивний, дистрибутивний, контекстно-семантичний метод, методи компаративного та кроскультурного аналізу. Приклади з художньої літератури жанру фентезі добиралися методом суцільної вибірки.

Теоретичне значення дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно англомовних власних назв та квазілексем жанру фентезі й визначенні особливостей їх перекладу українською мовою.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані в теоретичних курсах і спецкурсах з перекладознавства, при написанні начальних посібників, дипломних та курсових робіт.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

1. Власні назви та квазілексеми як об'єкт сучасного мовознавства

1.1 Поняття власних назв та їх класифікація

У наш динамічний час в умовах розширення міжнародних зв'язків та обміну інформацією, розвивається перекладознавство і зростають вимоги до якості перекладу. Важливе місце посідає переклад власних назв (ВН), які є невід'ємною частиною будь-якої сфери діяльності.

За визначенням В. Виноградова, власні назви (оніми) - це слова, що називають дійсний чи вигаданий об'єкт, особу чи місцевість єдину в своєму роді [12, с. 150].

За визначенням М. Блоха, ВН - це «слово або словосполучення, яке служить для виділення іменованого об'єкту серед інших об'єктів для його індивідуалізації та ідентифікації» [7, c. 105].

У тлумачному словнику сучасної української мови ономастика визначається як: «1. Розділ мовознавства, що вивчає власні назви. 2. лінгв. Сукупність власних назв у словниковому складі мови» [69, с. 671]. Є. Мурзаєв зазначає, що ономастика - розділ мовознавства, який вивчає власні назви: імена та прізвища, прізвиська людей, клички тварин, географічні назви та етноніми [37, с. 20]. А. Попов стверджує, що сучасна ономастика - це комплексна наукова лінгвістична дисципліна, яка має своє коло проблем та методів. Ономастичні дослідження допомагають вивчити шляхи міграції окремих етносів, виявити місця їх попереднього проживання, визначити древніший стан окремих мов, визначити мовні і культурні контакти різних етносів [41].

М. Кочерган зазначає, що власні назви, на відміну від загальних, служать для виділення названого ними об'єкта з низки подібних для його індивідуалізації та ідентифікації, і пропонує таку класифікацію:

1. Антропоніми - одиничні власні імена або сукупність власних назв, що ідентифікують людину. У ширшому сенсі це ім'я будь-якої персони - вигаданої або реальної: Elizabeth - Елізабет, Beaufort - Бофорт.

2. Топоніми - географічні назви: the Caucasus - Кавказ, the Atlantic Ocean - Атлантичний океан, the Volga - Волга, France - Франція, London - Лондон.

3. Теоніми - назви божеств: Dazhboh - Дажбог, Svitovid - Світовид, Perun - Перун, Dido - Дідо, Lada - Лада, Volos - Волос.

4. Зооніми - клички тварин: Spot - Спот (кличка собаки), Pussy - Пуссі (кличка кішки).

5. Астроніми - назви небесних тіл: the Sun - Сонце, the Earth - Земля.

6. Космоніми - назви зон космічного простору і сузір'їв: Virgo - Діва, Capricorn - Козеріг, the Milky Way - Чумацький шлях.

7. Хрононіми («квазівласні імена») - назви відрізків часу, пов'язані з істричними подіями: Renaissance - Відродження, Hundred Years' War - Столітня війна, Jurassic period - Юрський період.

8. Ідеоніми - назви об'єктів духовної культури: House of Commons - Палата громад, the New Testament - Новий Заповіт.

9. Хрематоніми - назви об'єктів матеріальної культури: the Coronation Chair - Коронаційне крісло, the Philosopher's Stone - Філософський камінь, the Holy Grail - Святий Грааль.

10. Ергоніми - назви об'єднань людей: товариства, організації тощо: «Рiere Сardin», «Lady Braska», «Reporter», «Adidas», «Megasport», «Стокер», «Тигрес», «Дарлінг», «Тет-а-тет».

11. Гідроніми - назви водоймища (річки, озера, ставка, моря, болота): the Thames - Темза, Potomac river - Потомак, Dnepr river - Дніпро.

12. Етноніми - назви народів, етнічних груп: Congolese - конголезці, Moldovan - молдавани, Belorussian - білоруси, Bosnian - боснійці [29, с. 187].

На думку Д. Шмельова, основним аспектом розгляду природи найменування лексичними одиницями є лінгвосеміотичний, що ґрунтується на наступних теоретичних положеннях: 1) природна мова є знакова система особливого роду з подвійною структурацією її одиниць і із дворазовим їх позначенням - у системі номінативних засобів (первинне означення) і в якості або в складі предикативних одиниць у мові (вторинне означення); 2) людська мова як складне матеріально-ідеальне утворення поєднує у собі стосовно об'єктивної дійсності сімултану властивість позначення й відбиття; 3) психо-фізіологічною основою репрезентації об'єктивної дійсності словами є друга сигнальна система дійсності [51].

Акти прямої (первинної) номінації за допомогою слів примітні тим, що вони одночасно сполучені з опредмечуванням людиною об'єктивного світу, з усіма етапами його суспільного досвіду й трудовою діяльністю, з виділенням і узагальненням необхідного й істотного в предметі пізнання.

У гносеологічному аспекті пряма лексична номінація є завжди процес перетворювання фактів дійсності в знаки й надбання людей шляхом перетворення фактів дійсності у факти системи мови, у значення й категорії, що відбивають суспільний досвід носіїв мови.

Становлення найменування будь-якого типу (елементарне первинне й - просте, складене, складне однослівне або декількаслівне найменування й т.д.) сполучено із процесом знакоутворювання.

Власні назви, хоча й зараховуються в розряд повнозначних лексичних знаків, однак різко протистоять останнім як за своїм значенням, так і по сфері й обсягу функціонування, займаючи периферійне положення в лексиці будь-якої мови. По характеру знакового значення, по сфері функціонування й функції індивідуалізації власні імена можна назвати лексично неповноцінними, збитковими [51, с. 54].

О. Курилович зазначає: «Якщо серед іменників конкретні загальні імена є центральною семантичною категорією, то це саме тому, що вони володіють двома здатностями: значити (signifier) і позначати (designer), у них є певний семантичний зміст, і в той же час вони застосовні до реальних об'єктів. Загальні імена мають повну семантичну структуру» [30, с. 252]. Власні назви, на противагу загальним, обмежуються однією функцією - позначення, що дозволяє їм тільки розрізняти, пізнавати позначувані предмети, особи, без вказівки на якісну, змістовну характеристику даного індивідуума або одиничного предмета, факту.

На думку С. Ульмана, основним дефектом власних назв є «нездатність» виражати узагальнене поняття; їхня роль у мові чисто називна, у силу чого їх називають «розпізнавальними знаками» [56, с. 73].

Класифікація власних назв, за О. Леоновичем, може бути проведена по предметній сфері, по позначуваним ними предметам: 1) назви осіб (ім'я, прізвище, по батькові); 2) імена (прізвиська) тварин, птахів тощо; 3) топографічні імена - річок, океанів, морів, заток, проток, озер, країн, гір, гірських хребтів, міст, поселень, парків, вулиць, доріг тощо.; 4) імена будинків, установ, пароплавів, літаків і інших засобів пересувань; 5) назви книг, журналів п'єс, музичних груп і виконавців тощо [31].

До власних імен іноді зараховуються «квазівласні імена», такі, як назви періодів історії, культурних і політичних рухів, імена історичних особистостей, героїв і місць, зображуваних у літературі, а також назви (етикетки) товарів, продуктів харчування, брендових назв.

А. Гардинер вважає, що перераховані групи власних назв, розмежованих по предметній області, різні по характеру свого значення й сфері функціонування: 1) імена, які позначають (прізвища, імена осіб, прізвиська тварин, назви місць, історичних подій, дат і т. п.), і 2) імена, які тільки називають (заголовки книг, назви журналів, етикетки на продуктах, виробу парфумерії тощо). У власних іменах першого типу значення носить денотативний характер, тобто в його основі лежить подання про категорію, клас осіб, предметів. Значеннєвий потенціал цих імен у порівнянні з повнозначними знаками, що мають денотативно-сигніфікативний або сигніфікативний тип значення, дуже малий, проте він є. У імен, що позначають особу, набір концептуальних ознак, властивих самому денотату, включає «стать» (жіноча, чоловіча) [52].

Л. Булаховський стверджує, що «межа, що відокремлює загальні іменники від власних, звичайно, не абсолютна. Більшість власних імен походять від загальних слів, що раніше вказували на якусь ознаку (зміст)» [11, с. 102-103]. Загальновідомий і той факт, що значна кількість загальних імен походять в результаті «лексикалізації», тобто в результаті процесу вторинного перейменування власних імен у загальні.

Поряд з денотативною функцією індивідуалізації, власним іменам властива прагматична функція, що виявляється в тім, що ідентифікуючі знаки, як і ті, що характеризують, використовуються в мові як засіб вираження емоційно-оцінних значень. «Сам спосіб найменування по імені, або по імені та по батькові, або по прізвищу, - писав Д. Шмельов, - певним чином відбиває й взаємостосунки осіб, і суспільне становище називаного» [51, с. 141].

Розглядаючи план змісту власної назви у художньому творі,
К. Зайцева пропонує класифікацію власних назв відповідно до рис персонажа, місця дії та часу дії. Вона виділяє, по-перше, назви, релевантні рисам персонажа, по-друге, назви, іррелевантні рисам персонажа. До першої групи належать «етимологічні» або «значущі» назви, «назви-характеристики». Дослідниця вважає, що «цей підклас літературних антропонімів тільки прямо характеризує героя. Другу групу становлять такі імена, які своєю прозорою семантикою зовсім не описують образ, але просто викликають певну емоцію, усмішку або, скажімо, неприязнь у читача» [18].

У власних назвах, що не мають у силу своєї семантичної неповноцінності значеннєвої структури, а отже, асоціативних і структурних зв'язків по лінії змісту, матеріальна сторона словесного знака (його звучання або акустичний образ) здобуває більшу значимість, чим це має місце в іменах загальних.

Власні назви із сугубо денотативним значенням не мають значеннєвої структури й у силу цього обмежуються сферою номінативно-класифікаційної діяльності мови, являючи собою своєрідну номенклатуру одиничних імен або однакових предметів реального світу.

Людина користується словесними знаками для того, щоб з їх допомогою виразити своє сприйняття дійсності, роботу своєї думки. Словесні знаки є результатом прагнення людини до економії сил, до зручності в спілкуванні: якщо треба привернути увагу іншої людини до якого-небудь предмета, необов'язково кожного разу підводити її до цього предмета і показувати на нього.

Таку вказівку на предмет можна замінити словом (чи декількома словами), тому у словесних знаків є форма і зміст. Форма у словесного знаку подвійна - звукова (фонетична) і письмова (графічна). Це умовний набір деяких звуків і графічних знаків (букв), який усвідомлюється як єдине ціле. Формальна сторона словесного знаку доступна і наочна, саме з нею мають справу в першу чергу лінгвісти і перекладачі. А зміст словесного знаку визначається тими початковими предметами і поняттями, до яких він відноситься. Якщо зміст словесного знаку невідомий, то визначити його нелегко, оскільки словесні знаки умовні, та і вказувати на предмет вони можуть по-різному. Зв'язок між формою і змістом словесного знаку Н. Мар'яненова позначає терміном «номінація» [32, с. 50].

У власних імен варто розмежовувати пряму (первинну) і непряму (вторинну) номінативні функції. У прямій номінативній функції ВН служать для вказівки на той предмет, якому вони присвоєні в індивідуальному порядку. Непряма номінативна функція ВН характеризується перенесенням найменування на інший предмет, у зв'язку, з чим воно отримує здатність приписувати якісь властивості ряду об'єктів.

Предмет, що позначається власною назвою, називають носієм імені, або референтом. Референтами ВН можуть бути люди, тварини, установи, компанії, географічні й астрономічні об'єкти, кораблі та інші найрізноманітніші предмети. До ВН можна зарахувати також назви книг, фільмів, інших творів літератури і мистецтва [32, с. 51].

ВІН містять у собі інформацію саме про конкретний предмет, про його властивості. Ця інформація може бути багатою або бідною, і вона буває різною мірою відома в різних сферах спілкування. Якщо ця інформація набуває поширення в масштабах усього мовного колективу, то це означає, що відомості про цей предмет є частиною мовного значення власної назви.

У значенні ВН А. Живоглядов виділяє щонайменше чотири компоненти:

1. Буттєвий, або інтродуктивний - існування і предметність означеного поняття. Цей компонент значення є згорнутим повідомленням.

2. Класифікуючий - приналежність предмета до певного класу. Такий клас називається денотатом імені. Денотатами антропонімів, наприклад, є люди (а денотатами багатьох антропонимов - також класи чоловіків і жінок); денотатами зоонімів - тварини; денотатами топонімів можуть бути континенти, океани, моря, країни, річки, острови, населені пункти, вулиці тощо.

3. Індивідуалізуючий - спеціальна призначеність цього імені для називання одного з предметів у рамках денотата. Як вже відзначалося, такий окремий предмет називається референтом імені.

4. Характеризуючий - набір ознак референта, достатніх, щоб співрозмовники розуміли, про що або про кого йде мова [17, с. 37].

У художній літературі склався спеціальний прийом використання «характерних» імен. Останнім часом багато лінгвістів говорять про особливе положення онімів у контексті художнього твору: власне ім'я наділяється автором багатством і різноманітністю асоціативних зв'язків, які розкриваються в контексті твору. Стає очевидним, що вивчення мови художньої літератури неможливе без дослідження власних назв, що знаходяться в тому чи іншому тексті.

Літературна ономастика вивчає особливості вживання ВН в тексті художнього твору і за його межами. Цей напрям, за виразом Д. Єрмоловича, досліджує «віддзеркалення елементів реальної і вигаданої ономастики, сукупність яких складає ономастику художнього тексту - на основі їх індивідуального переломлення і застосування в творчості кожного письменника і окремого тексту» [22, с. 61]. Це заломлення можна розглядати як взаємозв'язок категорій «загального» (мовного) - «окремого» (мовленнєвого), «особливого» (індивідуального) у семантико-стилістичній системі мови письменника, елементом якої і являються власні імена.

Учені неодноразово підкреслювали, що при дослідженні якого-небудь тексту треба підходити до нього з різних сторін, враховуючи різні аспекти лінгвістичного аналізу. Так, аналіз лише літературної ономастики без урахування специфіки художнього тексту буде, на думку Т. Немировської, «дещо однобоким і малоефективним, незважаючи на виграшну і принадність таких досліджень» [38]. Щоб дослідження носило цілісний характер, потрібний також і лінгвістичний аналіз (як загальна характеристика) усього літературного твору.

«Організуюча роль ономастичного простору в структурі художнього тексту зумовлюється системністю цього простору: угрупуванням власних імен за лексичними розрядами в залежності від семантичної функції, за словотворчими особливостями, стилістичною приналежністю, відношенням до категорії узуальності, мірою експресивності», - відмічає О. Леонович [31, с. 3]. Усе це відбивається в художньому творі і грає конструктивну роль в передачі людських відносин, відтінків інтимності, офіційності, вікових оцінок й інших модальних характеристик.

Деякі дослідники, що займаються проблемами літературної ономастики, вказують на її специфіку по відношенню до ономастики в цілому. Так, О. Карпенко виділяє декілька її істотних ознак:

1) Вторинність літературної ономастики. Загальномовна система дає письменникові свої моделі і норми відповідно до місця, часу і соціального середовища зображення.

2) Літературна ономастика народжується на основі вільного творчого пошуку, вибору, здійснюваного письменником відповідно до жанру і стилю тексту, - на відміну від природного і тривалого історичного розвитку реальної ономастики в певному соціальному середовищі і мові народу. Літературна і реальна ономастики мають різні причини появи.

3) Літературна ономастика виконує стилістичну функцію. Власне ім'я в звичайній мовній комунікації називає, щоб розрізняти об'єкти, а власне ім'я в художній мові цю диференційну функцію поєднує з естетичною, образотворчою функцією і підкоряється їй.

4) Якщо реальна ономастика належить цілому словарному складу мови, топонімічному масиву, то літературна ономастика - це факт мови, і не просто мови, а мови художньої, оскільки функції власних імен у повсякденній і художній мовах абсолютно різні.

5) Літературно-художній твір завжди має заголовок, який є головним компонентом ономастичного простору [24, с. 15].

Всі вище названі особливості літературної ономастики, на думку ряду дослідників, є свого роду универсаліями, властивими усім літературно-художнім текстам.

Можемо зробити висновок, що ВН складаються з форми та змісту. Кожне ВН має свого референта і позначається буттєвим, класифікуючим, індивідуалізуючим та характеризуючим компонентами. Літературні ВН мають певну специфіку по відношенню до загальних. У художній літературі навіть склався спеціальний прийом використання «характерних» імен. У контексті твору вони займають особливе положення. Але у будь-якому разі головною ознакою літературних онімів є їх вторинність порівняно з загальними.

1.2 Квазілексеми та їх утворення в жанрі фентезі

квазілексема переклад англійський фентезі

Твори, що належать до фантастичних жанрів (у тому числі фентезі), характеризуються низкою специфічних мовних особливостей, зумовлених тим, що описаний в них світ цілком або, принаймні, частково змодельовано автором. Внаслідок цього об'єкти та закономірності реального світу доповнені або заміщені в ньому вигаданими, проте, він підноситься автором як можливий: цей світ логічний і внутрішньо несуперечливий, а також особливим чином співвіднесений з реальністю (метафора, гіпербола або алегорія реального світу).

Описуючи створений авторською уявою світ, де реальні об'єкти і явища співіснують з вигаданими, письменник-фантаст практично не може обійтися існуючим словниковим фондом. Для позначення окказіональних лексичних одиниць, що використовуються в творах жанру фентезі, поки не запропоновано єдиного загальноприйнятого терміну: вони позначаються як «квазілексеми» (С. Соскіна), «квазітерміни» (Е. Меднікова), «лжетерміни», «вигадані терміни», чим підкреслюється їх певна спорідненість з термінологічними одиницями наукового стилю.

Квазілексеми (від лат. Quasi - майже, начебто) в певних рисах схожі з художніми окказіоналізмами, але багато в чому відрізняються від них. Це лексичні одиниці семантичного рівня, їх основна функція - передача певного обсягу логіко-предметної інформації, хоча предметом позначення є неіснуючий денотат [28, с. 24].

Для ідентифікації квазілексем С. Соскіна використовує два критерії: 1) екстралінгвістичнbq (відсутність реалії, позначеної даним словом, в оточуючій нас дійсності); 2) лінгвістичний (відсутність даного слова або значення слова в словнику).

Семантика квазілексем фентезі вельми своєрідна. Визначальною для семантики мовних одиниць є обов'язкова наявність в їх мовному значенні денотата або / та сигніфіката, характер їх взаємин в межах одного і того ж означального слова, домінуюче положення денотата над сигніфікатом в одних типах імен, сигніфіката над денотатом - в інших [45, с. 197]. Переважна більшість предметних імен у будь-якій мові складається зі словесних знаків, в семантиці яких денотат і сигніфікат знаходяться один до одного у відношенні змісту поняття до його об'єму. Такі слова є назвою цілого класу, сукупності предметів і володіють денотативно-сигніфікативним типом значення. В основі знакового значення слів даного типу лежить денотат, типізовані уявлення предмета, і сигніфікат, поняття, зміст якого складає суттєві ознаки предметів даного класу. Референтом в даному випадку виступає конкретний предмет, який є представником даного класу. До цього типу слів відносяться імена реальних предметів матеріального світу, які можна побачити та відчути. У випадках спеціалізованої, термінологічної лексики денотат домінує над понятійним компонентом, внаслідок чого словесний знак служить спеціалізованою назвою. Знакове значення подібних імен носить чисто денотативний характер. Третій семіологічний тип слів-назв складають слова з сигніфікативним значенням - назви абстрактних понять й ірреальні назви, неіснуючих об'єктів. Це слова, що не мають референта, типу mermaid, goblin.

Квазілексеми в межах фентезійного світу мають і референт, і денотат, і сигніфікат, у всякому разі, теоретично (мова тут йде про випадки, коли референт залишається неясним, але завжди передбачається, що він відповідає якомусь денотатові). Однак при співвіднесенні значення квазілексем з реальною дійсністю виявляється, що у них немає ні референта, ні денотата, оскільки їм не відповідає жоден конкретний предмет оточуючого нас світу. Таким чином, у застосуванні до квазілексем можна говорити лише про сигніфікат як про комбінації різних ознак реальних об'єктів. У цьому відношенні вони абсолютно подібні позначенням міфологічних та інших уявних істот, таких як devil, archangel.

Матеріал дослідження засвідчує, що більшість квазілексем є мотивованими одиницями мови, які мають «прозору» внутрішню форму. У квазілексем денотат фантастичний, він не має закріпленого мовної традицією змісту і форми. З'являючись на сторінках фантастичних творів, вигадані денотати вперше отримують певне зовнішнє оформлення, в результаті чого вихідні елементи подібних утворень відчуваються дуже явно. Знаючи значення елементів, що входять до складу квазілексем, можна уявити собі зміст позначуваних ними понять, предметів і явищ, хоча вони, як зазначалося вище, і не існують в дійсності, наприклад: a shark-man, a fire-crab, a fire-dwelling lizard, a Wit-Sharpening Potion, Portable waterproof fires [28].

Внутрішню форму слова, навіть коли вона абсолютно ясна і прозора, варто відрізняти від концептуального значення. Поширені випадки, коли структурно-семантичне значення квазілексем є зрозумілим, але її фактичне значення не охоплюється повністю взаємодією частин, а представляє собою семантичну надбавку. Сам факт її виникнення передбачений системою мови, хоча надбавка не зумовлена. А в фантастичному тексті ця надбавка може виявитися найнесподіванішою. У подібних випадках значення квазілексеми може бути сприйняте лише на підставі знання ситуації. У творі фентезі часто виступає персонаж - посередник між читачем і зображуваним гіпотетичним світом. У романах Дж. Роулінг таким персонажем є Гаррі Поттер: він новачок в світі чарівників. Йому, а через нього і читачеві пояснюють усе незрозуміле, нове. У пояснення природно включаються і квазілексеми, настільки ж незвичайні для персонажа-посередника, як і для читача, але звичні для тих, хто пояснює.

Аналіз квазілексем в парадигматичному аспекті дозволяє відзначити в їх структурі діалектичну єдність двох тенденцій - прагнення до новизни і прагнення до традиційності, що обумовлено комунікативною і прагматичною установкою фантастичного тексту: з одного боку, необхідно підтримати враження незвичайності, з іншого - не можна допускати затемнення змісту, читач повинен його сприймати хоча б у загальних рисах. Звідси простежуються дві протилежні тенденції у словотворі квазілексем. З одного боку, письменники-фантасти широко використовують існуючі словотворчі моделі, враховують правила сполучуваності, з іншого - прагнуть використати всі потенційні можливості, надані їм структурою, і при цьому можуть навмисно допускати порушення словотворчих норм, оскільки жанр фентезі володіє високою толерантністю до всякого роду відхилень від мовного стандарту.

Існуючі словотворчі моделі в англійській мові, з точки зору
Г. Антрушіної, О. Афанасьєвої, Н. Морозової поділяють на: афіксацію (деривацію), конверсію, словоскладання, скорочення [2, с. 78-79].

Крім вищевказаних способів словотвору, автори творів жанру фентезі широко використовують потенційні можливості мови, що допускають порушення словотворчих норм. Оскільки квазітерміни розглядаються нами як синтез термінів і неологізмів, то ми виділили спочатку загальні способи словотвору, потім способи термінотворення, і, нарешті, простежили утворення квазітермінів.

До основних способів утворення нових слів відносяться: а) морфологічний, тобто афіксація / деривація, словоскладання; б) семантичний, тобто зміна значень слів без зміни форми.

Афіксальний спосіб словотвору часто використовувався
Дж. Роулінг для створення квазітермінів:

· Dementor (dement + or)

· Howler - (howl + er)

· to Untransfigure (un + transfigure)

· Unplottable (un + plot + able)

Словоскладання є продуктивним способом утворення слів у сучасній англійській мові. Оскільки складні слова неоднорідні за своєю структурою, виділяються три типи будови складних слів: нейтральний, морфологічний і синтаксичний [2, с. 104]. Нейтральний тип будови складних слів представляє собою з'єднання основ без з'єднувального елемента. До нього відносяться такі квазітерміни, як:

· Metamorphmagus (metamorph + magus);

· Butterbeer (butter + beer);

· Omnioculars (лат. omnis + oculus)

· Muggle-born (Muggle + born)

Морфологічний тип побудови складних слів уважається непродуктивним. Він представляє собою поєднання основ за допомогою сполучної голосної або приголосної. Однак наш аналіз засвідчив, що
Дж. Роулінг іноді вдається до даного способу утворення квазілексем. Наприклад:

· Sneakoscope (sneak + o + scope)

· Spellotape (spell + o + tape)

Синтаксичний спосіб утворення складних слів представляє собою зафіксовані відрізки мовлення, що зберігають у своїй структурі синтагматичні зв'язки, властиві мови: артиклі, прийменника, прислівники. Дж. Роулінг застосувала даний спосіб словотворення для евфемістичного позначення Волдеморта: He-Who-Must-Not-Be-Named, You-Know-Who.

Скорочення є порівняно новим способом словотвору. Абревіація, що зазвичай пов'язана з частотою уживаного терміна або складністю термінологічної єдності, у фантастичних текстах покликана імітувати таку одиницю:

· N.E.W.T. - Nastily Exhausting Wizards Tests

· O.W.L. - Ordinary Wizarding Levels

Говорячи про способи термінотворення, Р. Будагов виділяє 2 способи:

1. Додання вже існуючим в літературній мові словам особливого термінологічного значення;

2. Використання іншомовних елементів [10, с. 23].

І. Арнольд уважає основними способами утворення термінів:

1. Використання грецьких і латинських форм;

2. Запозичення з інших терміносистем;

3. Запозичення з інших мов;

4. Словотвір, в якому основними є словоскладання, семантична зміна і деривації [3, с. 56].

Одним із джерел утворення квазілексем фентезі є переосмислення існуючих в мові слів: так, слово Squib, спочатку позначало петарду, яка не вибухає, контекстуально осмислюється як хтось, народжений у родині чарівників, але позбавлений магічних здібностей; broomstick - мітла, але у Дж. Роулінг це не лише основний засіб пересування відьом, але і спортивний інвентар. «Прозорість» словоформи забезпечується в даному випадку завдяки збереженню часткового зв'язку з вихідним значенням при переосмисленні узуального слова.

Серед аналізованих нами квазітермінів є чимало таких, які утворені від грецьких і латинських основ. Сюди відносяться майже всі використані героями твору «магічні» заклинання, наприклад:

· Crucio! (лат. crucio - мучити, терзати) - катівне прокляття.

· Lumos! (лат. lumen, luminis - світло, ліхтар, факел) - заклинання, що змушує чарівну паличку світити, як ліхтар.

· Levicorpus! (лат. levo - піднімати + лат. corpus - тіло) - заклинання, що дозволяє підняти тіло супротивника в повітря.

Часто при утворенні квазілексем використовується такий спосіб, як часткове усікання і злиття слів або контамінація. Класичним прикладом контамінованих утворень може служити слово smog «суміш туману з димом» з sm(oke) і (f) og. Такі слова-злиття створюються не механічним скороченням вихідних слів, а навмисним, семантично мотивованим стягненням: створенням нового слова з двох «осколків», як правило, з новим предметно-логічним значенням [5, с. 109-111].

Наприклад:

· Remembrall (англ. remember + all)

· Animagus (англ. animal + лат. magus)

· Spectrespecs (англ. spectre + spectacles)

· Pensieve (англ. pensive + sieve)

У даний час більшість вітчизняних лінгвістів і термінологів дотримуються думки, що термінами можуть бути і слова, і словосполучення. У таких словосполученнях об'єктивуються складні поняття, істотні ознаки яких не можуть бути виражені одним словом [3, с. 16]. Поряд з термінологічними словосполученнями існують і квазітермінологічні словосполучення: Detachable Cribbing Cuffs, Auto-Answer Quills, a Secrecy Sensor, a Portable Swamp, an Invisibility Marquee.

На відміну від вільних словосполучень, складені терміни позначають поняття шляхом прямої і безпосередньої спрямованості на поняття (об'єкт номінації), одночасно співвідносячи значення слів, що входять до складу терміна зі структурою і складом поняття про предмет.

Таким чином, проаналізувавши способи утворення квазілексем, ми прийшли до висновку, що Дж. Роулінг широко використовувала як традиційні способи словотвору, так і способи безпосередньо термінотворення. Особливою заслугою автора є творчий підхід в утворенні вжитих квазітермінів.

1.3 Складнощі перекладу англійських власних назв та способи їх відтворення українською мовою

Власні назви є однією з мовних універсалі, науковий інтерес до яких, зумовлений специфікою їх утворення та функціонування в мові. Як відомо, система власних назв як результат багатовікового досвіду номінації є сукупністю різних ономастичних моделей, походження яких пов'язане в першу чергу з екстралінгвістичними факторами, такими, як найдавніші традиції та звичаї найменування, первісні культи та уявлення, різні етнокультурні процеси, що мали місце в історії даної спільноти. Не випадково вчені розглядають процес утворення власних імен як свого роду різновид кодування історико-культурної інформації. З іншого боку, вторгнення в ономастику екстралінгвістичних факторів призводить до фронтального запозичення та засвоєння іншомовних назв.

Власні назви (оніми) демонструють найбільш парадоксальні ситуації, аналіз яких викликає появу нових, більш поглиблених загальнолінгвістичних концепцій. Об'єкт, що є власною назвою, завжди визначений та конкретний.

Питання про іншомовні власні назви посідає в мовознавстві важливе місце насамперед через своє практичне значення, адже мовні контакти здавна цікавили лінгвістів. Включення до тексту іншомовної лексики не просто виправдане, а й необхідне. Як писав Д. Єрмолович, «власні назви перетворюються на опорні точки в міжмовній комунікації і тим самим у вивченні іноземної мови та перекладі з неї. Вони виконують функцію міжмовного, міжкультурного місточка» [21, с. 3]. Оніми, як відомо, становлять одну з високочастотних категорій лексики кожної мови, тому точне їх відтворення як при перекладі, так і в процесі запозичення, що нерідко пов'язане з певними труднощами, має неабияке значення. Складність питання про передачу власних імен полягає в тому, що вони мають своєрідне призначення у процесі людського спілкування. Цим зумовлений і специфічний підхід до відтворення ономастичної лексики порівняно з іншими лексичними одиницями.

Проблема відтворення та засвоєння іншомовних назв існує в усіх мовах світу, оскільки в своєму початковому мовному середовищі вони мають складну смислову структуру, унікальні особливості форми та етимології, можливості видозміни та словотвору, чисельні зв'язки з іншими одиницями та категоріями мови. При передачі імені чи назви іншою мовою більшість таких властивостей втрачається. Незнання чи ігнорування таких властивостей тільки ускладнює ідентифікацію носія імені [50].

Аналізуючи сучасні засоби англійської та української мов, неважко помітити, що проблема іншомовних власних є актуальною, як ніколи, адже ономастикон містить у собі не лише назви, а також є ємким мовним елементом, що відображає культурні особливості певного народу, які висвітлюються за допомогою мови. Труднощі при передачі власних імен іншими мовами пов'язані із недостатньою науковою розробленістю питання. Неправильне вживання власних назв - це не тільки ознака неповаги до особи, ім'я якої називається, або низького рівня освіченості при вживанні, скажімо, топонімів, це також велика загроза мовній компетентності суспільства та комплексній системі колективного знання, що передається за допомогою мови.

Як зазначає Л. Бархударов, переклад власних назв у художньому тексті завжди орієнтований на досягнення комунікативно-функціональної ефективності. В цьому випадку прийнято говорити про випадки безеквівалентної лексики [4, с. 93]. Незважаючи на те, що ця група лексики найважче піддається іншомовній трансформації, її еквівалентний переклад необхідний для досягнення рівноцінної ефективності впливу на читача. Термін «безеквівалентна лексика», яким позначені власні назви, не означає, що ці слова взагалі неможливо перекласти. Комунікативно-функціональний підхід до перекладу безеквівалентної лексики враховує специфіку власних назв. Переклад власних назв відбувається шляхом: перекладацької транслітерації та транскрибування; описового перекладу; перекладу [4, с. 96]. В. Виноградов стверджує, що звичайні власні назви, як правило, транскрибуються або транслітеруються [12, с. 149].

Після вивчення різних підходів до способів передачі ВІ С. Влахова та С. Флоріна [13], В. Виноградова [12], І. Корунця [27] можемо зробити висновок, що власні назви українською мовою передаються за допомогою транскрипції, транслітерації, транспозиції або калькування.

1. Транскрипція. При транскрипції слово записується буквами кирилиці, при цьому перекладач орієнтується на точну відповідність звучанню слова мовою оригіналу [20]. Через відмінності деяких звуків в українській та англійській мовах, як правило, існує декілька варіантів транскрипції. Приживаються зазвичай ті варіанти, які ближчі природі української мови.

Хоча власна назва покликана ідентифікувати предмет в будь-якій ситуації і будь-якому мовному колективі, вона в переважній більшості випадків має національно-мовну приналежність. Власна назва завжди є реалією. У мові вона називає дійсно існуючий або вигаданий об'єкт думки, особу або місце, які єдині у своєму роді і неповторні. У кожному такому імені зазвичай знаходиться інформація про локальну і національну приналежність об'єкту.

Транскрибовані ВН разом з іншими реаліями є тими небагатьма елементами перекладу, які зберігають певну національну своєрідність у своїй словесній звуковій формі: Brighton - Брайтон, New York - Нью-Йорк, Manchester - Манчестер.

Транскрипції підлягають різні ВН (назви осіб, географічних об'єктів, небесних тіл, установ, організацій, морських і річкових судів, фірм, готелів, ресторанів, газет, журналів, сценічних постановок і так далі). Безперечний той факт, що далеко не все в транскрипції може бути формалізовано; зокрема, коли транскрипція виступає як компонент у великій системі художнього перекладу, норми транскрипції не можуть бути повністю уніфіковані, і багато що залежить від художнього відчуття перекладача і редактора.

2. Транслітерація. При транслітерації кількість неоднозначностей менша ніж при транскрипції, оскільки слово перекладається побуквенно згідно з таблицею відповідностей символів, але побуквенне транскодування далеко не завжди відповідає реальному звучанню слова в мові оригіналу, крім того, його результат не завжди зручний для носіїв української мови.

Транслітерація, за визначенням О. Ахманової, - це «формальне відтворення початкової лексичної одиниці за допомогою алфавіту мови перекладу; буквена імітація форми початкового слова» [68, с. 401].

Транслітерація відрізняється від практичної транскрипції своєю простотою і можливістю введення додаткових знаків. Транслітерація часто застосовується при складанні бібліографічних покажчиків і при організації каталогів, наприклад, коли потрібно зібрати в одному місці каталогу опис усіх творів вітчизняного автора на іноземних мовах [23].

Транслітерації застосовують тоді, коли мови користуються різними графічними системами (наприклад, англійська, українська, грецька, вірменська, грузинська), але літери (чи графічні одиниці) цих мов можна поставити в якусь відповідність один одній, і згідно з цими відповідностями відбувається міжмовна передача власних назв. Оскільки, наприклад, латиниця, грецький алфавіт і кирилиця мають загальну основу, то більшість букв цих двох алфавітів можуть бути поставлені у відповідність один одному з урахуванням тих звуків, які вони регулярно означають.

Транслітеруються також хрематоніми, наприклад: «Earl Grey» - «Ерл Ґрей», Aston Martin - «Астон-Мартін»; Audi - «Ауді»; Porsche - «Порше» та інші. За допомогою транслітерації також передаються деякі антропоніми, теоніми та топоніми наприклад: Andorra - Андорра; Big Ben - Біґ Бен; Hotel Ritz - Готель «Рітц», Aphrodite - Афродита тощо.

3. Транспозиція полягає в тому, що власні назви в різних мовах, які розрізняються за формою, але мають загальне лінгвістичне походження, використовуються для передачі один одного. В одних випадках транспозиція застосовується регулярно, в інших - епізодично.

При транспозиції слово або частина оригінального слова передається в українській мові, з використанням тих самих лексичних засобів, які використовуються у вихідній мові. Як правило, використовуються варіанти імен, висхідні до імен-прототипів (біблейських, латинських або грецьких) [23].

Наприклад, якщо внутрішня форма імені не береться до уваги, особисті і географічні імена передаються за новими або старими правилами транскрипції або традиційно. Традиційні відповідності зафіксовані в словниках (Київ - Kyiv).

Таким чином можуть перекладатися антропоніми, наприклад: Albrecht Durer - Альбрехт Дюрер тощо. Знаходимо також топоніми: Qumran - Кумран; Toulon - Тулон та інші. За допомогою транспозиції також передано деякі теоніми: Dionysus - Діоніс; хрематоніми: Rolls-Royce «Роллс-Ройс»; гідроніми: Thames - Темза та інші [50].

4. Калькування - це засіб перекладу лексичної одиниці оригіналу шляхом заміни її складових частин (морфем або слів) їх лексичними відповідностями у мові перекладу. Калькування як перекладацький прийом послужило основою для великого числа різного роду запозичень при міжкультурній комунікації у тих випадках, коли транслітерація була неприйнятна з естетичних, смислових або інших міркувань.

Калькуванню зазвичай піддаються терміни, широко вживані слова і словосполучення: head of government - главаs уряду, Supreme Court - Верховний Суд; назви художніх творів: Northern Lights - «Північне сяйво»; титули: the Kievan Grand Duke - великий князь Київський.

Географічні назви гір, озер, морів тощо передаються шляхом калькування, якщо до них входять компоненти, що перекладаються: Ivory Coast - Берег Слонової Кості, the Black Sea - Чорне море.

Якщо ж до назви входять слова, значення яких забуте або з яких-небудь причин не може бути перекладене, вживається змішаний спосіб, коли частина назви передається транскрипцією, проте в цілому зберігається принцип калькування: Lake Ladoga - Ладозьке озеро, River Dart - річка Дарт [14, c. 361].

У цілому можна констатувати, що вибір тієї або іншої можливості передачі власних імен, що зберегли певну семантику, зумовлюється традицією, з якою не можуть не рахуватися перекладачі навіть у тих випадках, коли вони зустрічаються з іменами вигаданими або прізвиськами. Що стосується власних імен, що не мають своєї семантики в сучасній мові, то по відношенню до них питання про переклад, природно, не постає, і аналогія з формами передачі реалій тут припиняється. Але у будь-якому випадку саме перекладач приймає остаточне рішення стосовно того, який спосіб перекладу використати, залежно від багатьох чинників, таких як встановлена традиція перекладу, комунікативна та прагматична мета використання ВН, співвіднесеність фонетичних, графічних та морфологічних норм мов, між якими здійснюється переклад тощо. Також варто враховувати, що доволі часто ВН є реаліями, а тому необхідно, щоб перекладач володів певним колом фонових знань для їх адекватної передачі.

2. Відтворення англійських власних назв українською мовою на матеріалі творів жанру фентезі

2.1 Особливості транскодування англійських онімів українською мовою

квазілексема переклад англійський фентезі

Накопичений концептуальний матеріал і спостереження за функціонуванням чужоземних слів у мові-сприймачі з часом дозволили лінгвістам перейти до більш системної інвентаризації та ідентифікації чужомовних одиниць у різних мовах, у тому числі й в українській. Зазначені дослідження спрямовані в загальну теорію перекладознавства на розробку принципів вивчення різних сторін життя чужомовних слів з урахуванням лінгвістичного аспекту та позамовних факторів.

Вагомим напрямом новітніх лінгвістичних праць з проблеми чужомовних впливів в українській мові є нормалізація та кодифікація літературної української мови. Серйозну увагу приділяють українські та зарубіжні лінгвісти питанням правопису чужомовних слів в українській мові.

Вплив нормативних факторів на засвоєння чужомовних слів у мові, їх фонетичну структуру досліджують також зарубіжні лінгвісти
(А. Горняткевич [15], Д. Шмельов [51], А. Суперанська [46] та ін.). Результати їх праці представлено у відомих наукових виданнях, словниках та довідковій літературі. Вагомий внесок розв'язання порушених питань мають виступи провідних українських науковців
(Л. Скрипника [44], О. Карпенка [24], В. Німчука [36] та ін.) у теоретичних дискусіях навколо нової редакції «Українського правопису».

Питання передачі чужомовних онімів засобами української мови приводять до глибшого вивчення проблем адаптації власних назв. Ця проблема, породжена, передусім, практикою, все ж таки вимагає розроблення теоретичних засад. Функціонування української літературної мови в умовах тісних контактів з російською в умовах Російської імперії, з польською, німецькою, угорською мовами в складі Австро-Угорської монархії, Польщі спричинило певні відмінності в оформленні західноєвропейських запозичень, що стало однією з рис, які відрізняли східноукраїнську і західноукраїнську орфографічну практику протягом досліджуваного періоду. Крім природного процесу вростання запозичених слів у систему української мови, мало місце і штучне насаджування окремих фонетичних та морфологічних варіантів чужомовних слів, відмінних від відповідних варіантів у російській мові, але не властивих носіям української мови на території Східної України, що особливо активно відбувалося на початку ХХ ст. Зазначені факти не сприяли стабілізації форм чужомовних лексем в українській мові протягом досліджуваного періоду, хоч у цілому певний прогрес у цьому напрямку, безперечно, відбувався.

Основним матеріалом для висновків про фонографічну адаптацію запозичених власних назв є графічна передача звуків мови-джерела в українських текстах. Оскільки український правопис розвивався в напрямку до його фонетизації, то є підстави говорити про певну відповідність між окремими графемами і вимовою звуків, що ними позначаються, у словах чужомовного походження. Проте довгий ряд варіантних написань створює труднощі у визначенні звукових еквівалентів [16.

Досліджуючи поставлену проблему, вчені стикаються з невпорядкованістю відтворення чужомовних назв, стихійністю підходу до різних явищ відтворення. Основну причину такої непослідовності вони вбачають у недостатньому теоретичному обгрунтуванні питань, що розглядаються.

Аналіз фактичного матеріалу показує, що процес передачі українських власних назв в англомовних текстах також характеризується подібними розходженнями та непослідовністю. Зрозуміло, що перекладачі не повинні вносити жодних змін та доповнень в англійську систему письма для слов'янської передачі назв. Але, на жаль, ані в українській, ані в більшості слов'янських мов ще не розроблено чіткої системи транслітерації, яка дозволила б однаково передавати будь-яке слов'янське слово англійськими, німецькими (латинськими) літерами, враховуючи наступну реконструкцію вихідного написання. Яскрава ілюстрація цього - лінгвістичний бік оформлення закордонних паспортів громадянам України.

Розкриття причин фонетико-орфографічної варіантності чужомовних власних назв вимагає: 1) урахування усіх елементів, які беруть участь у письмовому оформленні запозиченого слова; 2) урахування усіх дій (процедур), які відбуваються із запозиченим словом при уведенні його в мову, яка приймає; 3) співвіднесеності письмової форми запозичення з існуючим орфографічним правилом; 4) виділення авторських особливостей при оформленні чужого слова [16].

Так, англо-українські графічні відповідники характеризуються як стабільністю, так і тенденцією до варіантності. Графічні відповідники протягом усієї історії запозичення власних назв українською мовою складалися у мікросистему, тенденції якої діють і в наші дні. У рамках цієї системи англійські графеми B, D, М, F, R, P, T, S дістали позначення: Б, Д, М, Н, Ф, Р, П, Т, С, і їх присутність у назві не викликає вагань. Наприклад, Бемберг Bemberg, Демпстер Dampster, Фенчер Fancher, Морленд Morland, Помфрет Pomfret, Рональдсон Ronaldson, Смарт Smart, Томкінс Tomkins.