Економічні стратегії розвинутих країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічні стратегії розвинутих країн

1. Моделі економічного розвитку

Як вже зазначалося в 1-му розділі посібника, економічні стратегії країни значною мірою ґрунтуються на моделі економічного розвитку, притаманній даній країні. Незважаючи на тісну спільність соціально-економічного устрою розвинутих країн, що стала наслідком спільних історико-економічних умов розвитку, в економіці цих країн можна виокремити декілька моделей, які є типовими. Спільним у моделях розвинутих держав є те, що механізмом їх дії є розвинута економіка ринкового типу; відрізняються вони деякими рисами економічних відносин, що ґрунтуються на національних традиціях або входять з конкретної соціально-політичної ситуації всередині країни.

Слід зауважити, що кожна модель розвитку не є чимось усталеним на тривалий час. В залежності від домінуючих тенденцій світового чи національного економічного розвитку моделі зближуються за своїм змістом; з цих же причин якась країна може змінити звичну модель розвитку на іншу. Відносно групи розвинутих країн визначаються такі моделі: ліберальна, корпоративістська та соціально-ринкова.1 В окремі періоди розвитку застосовувалася політика регулювання економіки, що одержала назву дирижизму.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, в меншій мірі Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням

урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняно з іншими країнами. Підприємці укладають контракти з найманцями, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджують свої дії з профспілками. Підприємець може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає гнучкість поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються, у першу чергу, на професійних якостях робітника: кваліфікації, освіті, сумлінній праці.

Але це не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не відіграють ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання «Американська федерація праці - Конгрес виробничих профспілок (АФП - КВП)», яка нараховує понад 13 млн. членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і таке інше. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін в країні, банківську облікову ставку, зайнятість, тощо.

В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати (вищий, ніж в більшості інших країн) мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні піприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин й високий рівень соціального партнерства між робітниками й роботодавцями. Ця модель має два різновиди: демократичний корпоративізм та ієрархічний корпоративізм.

Модель демократичного корпоративізму найбільш поширена в скандинавських країнах, особливо в Швеції. Ідея соціального партнерства є основою цієї моделі. Сильні профспілки здійснюють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготовку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить великі; у Швеції, наприклад, вони складають до 29% доходів трудового населення. В скандинавських країнах рівень бідності - найнижчий в групі розвинутих країн.

Позитивною стороною демократичного корпоративізму або так званої шведської моделі є високий рівень захищеності працівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, діти, інваліди, студенти). В той же час значні кошти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки, відрахування до пенсійного фонду. Підприємці обмежені у своїх діях в разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штат робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, - потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок; соціальні конфлікти виникають рідко.

Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; так, частка Швеції у світовій економіці поступово знижується. Все ж таки завдяки високому рівневі соціальної забезпеченості модель демократичного корпоративізму є взірцем для багатьох інших країн, особливо країн з транзитивною економікою.

Ієрархічний корпоративізм притаманний Японії, тому він одержав ще назву японської моделі. Її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює в життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики.

Іншою характерною рисою японської моделі є система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма триматиме його на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми ситуаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників, переводячи їх, наприклад, на неповний робочий тиждень. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особисто її власнику (керівнику); керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Фірма функціонує за принципом жорсткої субординації. Підлеглий підпорядкований тільки своєму безпосередньому начальнику, він не може «через голову» начальника звернутися до того, хто стоїть щаблем вище у ієрархічній структурі керівництва фірми. Саме тому ця модель називається ієрархічним корпоративізмом.

Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, «гуртки самоосвіти». На це витрачаються значні кошти від держави і фірм, але така форма організації праці сприяє підвищенню її продуктивності.

Соціально-ринкова модель розвитку найбільш характерна для Німеччини. Важливою її рисою є підтримка малозабезпечених верст населення й взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цілому така політика знаходить підтримку підприємців і взагалі заможного населення. Проте останнім часом володарі великих фірм висловлюють невдоволення високим рівнем податків, що є неминучою платою за великі соціальні виплати. Підприємцям стає невігидним розширювати виробництво в економічному просторі Німеччини. Вони також намагаються скорочувати контингент робочої сили, зекономлюючи на відрахуваннях у соціальні фонди. Це сприяє тому, що в Німеччині рівень безробіття дещо вищий ніж в більшості інших держав Європейського Союзу: так, в 2007 р. він становив 9,1%, тоді як у Великій Британії - 5,4%, Нідерландах - 4,5%, Бельгії - 7,6%, Австрії - 4,3%. У кризовому 2009 р. рівень безробіття в Німеччині досяг 7,5%, у Великій Британії - 7,6%, Франції - 9,1%, Японії - 5,1%, США - 9,3%. Уряд Німеччини, стурбований такою ситуацією, розглядає можливості корегування традиційної моделі у бік зниження рівня соціальних витрат.

Модель «дирижизму» була притаманна Франції й Італії в період між двома світовими війнами й у перші повоєнні роки. Суть дирижизму полягає у досить активному втручанні держави в економічні процеси. Це виражається, насамперед, у створенні потужного державного сектора в національній економіці. Так, у Франції в державній власності після другої світової війни опинилася значна частина промисловості інфраструктури, енергетика, підприємства авіаційної й автомобільної промисловості. Навіть у 80-х роках минулого століття під контроль держави перейшли великі банки й промислові групи. В Італії в 30-х роках виникла велика напівдержавна організація - Інститут реконструкції індустрії (ІРІ). Після війни виникла ще низка великих державних об'єднань, серед яких, наприклад, Національне нафтогазове об'єднання (ЕНІ).

Дирижизм, крім існування державного сектора, включає такий вид економічного регулювання, як індикативне планування. Державними органами складаються прогнози щодо майбутнього розвитку національної економіки в цілому й окремих галузей і надаються пропозиції щодо використання виробничих потужностей і перерозподілу інвестицій.

Іші розвинуті країни тяжіють до якоїсь з означених моделей, хоч основні риси кожної моделі проступають тут не так виразно. З останньої чверті XX століття все більш популярною стає ліберальна модель економічного розвитку. Водночас серед низки науковців існує думка, що ліберальна модель вже відживає свій час. Уповільнення темпів економічного розвитку провідних країн і піднесення розвитку нових індустріальних країн, начебто, підтверджує такий висновок. Так, Ю. Пахомов надає перевагу азіатській моделі соціально-економічного розвитку. Якщо західні моделі в своїй основі мають суто споживацький інтерес, то азіатська збагачена духовними ціннісними орієнтирами. Нова планетарна специфіка з її викликами актуалізує конкуренцію не тільки технологій, але й культурних цінностей. Азіатська модель, на думку Ю. Пахомова, тому є конкурентоспроможною, що вона підвищує роль держави в економічному розвитку й поєднує не тільки ринок з державою, але й демократію з авторитаризмом (тобто з сильною владою), а також надає пріоритету духовним цінностям людини.1

Розглянемо особливості стратегій економічного розвитку провідних розвинутих країн.

2. Економічні стратегії Сполучених Штатів Америки

Сполучені Штати Америки - найрозвиненіша країна світу. Її ВВП в 2009 р. становив 14 330 млрд. дол., що дорівнює (в розрахунку за ПКС) 20,3% валового світового продукту. За площею території (9,8 млн. кв. км.) США знаходяться на третьому місці в світі, за чисельністю населення (310,2 млн. чол.) - на третьому. Країна має величезні природні й трудові ресурси. Роль США у світовій економіці є незрівнянною до будь-якої іншої країни. На Сполучені Штати припадає 8% світового експорту і 12% імпорту (2009 р.), вони є найбільшими інвесторами у світі й найбільшими отримувачами іноземних інвестицій. Американські компанії, які в переважній мірі є основою світової мережі ТНК, контролюють виробництво товарів та послуг у багатьох країнах. Найголовнішим чинником впливу США на розвиток світової економіки сьогодні є, безумовно, їх технологічне лідерство. Протягом усього минулого століття майже всі визначальні для науково-технічного прогресу винаходи запроваджувалися у масове виробництво найперше в США, навіть якщо винахід було здійснено фахівцями іншої держави. Цьому сприяє наявність потужної мережі науково-дослідницьких закладів в країні й значні капіталовкладення в НДДКР. Технологічний відрив США від своїх конкурентів особливо відчутний в таких галузях, як авіакосмічна техніка, електронно-обчислювані машини, біоінженерія, атомна технологія - тобто в тих галузях, які сьогодні визначають основні напрямки науково-технічного прогресу.

Беззаперечним є вплив США на діяльність міжнародних організацій, особливо на ОЕСР, Світовий банк, МВФ, Економічну й соціальну раду ООН, Світову організацію торгівлі. США мають найбільшу частку у фондах найавторитетніших організацій, що дає їм відповідно найбільшу кількість голосів. Так, в Міжнародному валютному фонді США мають 18%, тоді як понія й Німеччина - по 5,5%, Франція й Велика Британія - по 5%. В МВФ квота США складає 17%. І хоч США поодинці не можуть заблокувати прийняття небажаного для себе рішення, вага їхнього голосу має значний вплив при голосуванні.

Лідируюче положення США у світовій економіці обумовлює її геополітичне положення в цілому. Після зникнення СРСР Сполучені Штати на сьогодні перетворилися на єдину наддержаву, що не має серйозних конкурентів на планеті ні в економічному, ні у військовому, ні в політичному відношенні. Така ситуація обумовлює головну мету американської стратегії: вся планета об'являється сферою інтересів США, в тому числі економічних. Про це відверто заявляють американські політики, в тому числі й президент. Відповідно цій меті формується міжнародна політика США. Сполучені Штати є лідером процесу глобалізації, спрямовуючи його в певне русло й активізуючи цей процес.

Сучасна економічна стратегія США ґрунтується на ліберальній моделі; відповідно до неї уряд здійснює економічну політику, теоретичною базою якої є монетаризм і яка найбільш послідовно втілюється у практику починаючи з другої половини 70-х років минулого століття. Проте лібералізм не завжди був домінуючою політикою США. Вже говорилося (розд. 4) про «Новий курс» президента Ф. Рузвельта, в основі якого полягала кейнсіанська теорія. Ця теорія була базовою не тільки в часи подолання «Великої депресії» 30-х років і років другої світової війни, але й у повоєнні десятиліття ХХ століття.

На відміну від європейських країн та Японії, економіка яких була зруйнована війною, Сполучені Штати вийшли з війни ще більш потужними економічно. Так, наприклад, з 1939 р. по 1945 р. виробництво електроенергії в США збільшилося на 74%, виплавка сталі - на 50%, видобуток нафти - на 35%, а загальний обсяг промисловості країни в 1943 р. удвічі перевищив рівень 1937 р.1 Зростання обсягів виробництва значною мірою було досягнуто за рахунок державних інвестицій, які за роки війни складали дві третини усіх інвестицій у промисловість.

По закінченні війни регулююча роль держави в американській економіці не тільки не знизилася, але й деякий час навіть посилилася. Президент Г. Трумен, який став до влади в 1945 році, також як і Рузвельт, стояв на позиціях кейнсіанства. Він оголосив так званий «середній курс» економічного розвитку. Середнім він звався через те, що дистанціювався як від системи соціального планування (що притаманне соціалізму), так і від ринкової стихії. Цей курс визначався як «державне регулювання економіки». Його суттю було поєднання підприємницької ініціативи з державною діяльністю у господарстві змішаного типу. Ринкові відносини одержали подальший розвиток. Роль держави полягала у збільшенні урядових закупівель, наданні субсидій приватним фірмам, в ефективній податковій політиці. Держава взяла на себе завдання щодо зниження безробіття. В 1946 р. було видано «Акт про зайнятість», в якому йшлося про те, що уряд відповідає за координацію зусиль і заходів щодо організації суспільних робіт, а також за симулювання бюджетної політики у сфері зайнятості.

Виходячи з кейнсіанської теорії, американські економісти С. Харріс та Е. Хансен в основу економічної політики пропонували покласти збільшення державних витрат для підтримання оптимальної кон'юнктури, упередження криз й зменшення безробіття в країні. Уряд повинен був не просто стимулювати інвестиції в економіку, але й розширювати саме державне інвестування. Кейнсіанці розуміли, що збільшення державних витрат спровокує дефіцит бюджету, але вважали це явище навіть позитивним, таким, що стимулює динаміку економічного розвитку.1

Після другої світової війни активізувалася зовнішньоекономічна політика уряду США. Було висунуто ідею створення «світового картелю», що діяв би під американським головуванням. Американські політики й економісти обґрунтували положення, за яким стабільність американської економіки може бути забезпечена не тільки внутрішньою політикою, але й плануванням світового господарства, тобто активним втручанням в міжнародні економічні відносини. З цією метою передбачалося широко використовувати надання позик іноземним державам та інвестування в зарубіжні країни. Це, з одного боку, стимулюватиме американський експорт, а з іншого боку, - зміцнить позиції США у світовій економіці.

Одним з дієвих інструментів зовнішньоекономічної стратегії США став «план Маршалла», названий на честь державного секретаря, який запропонував в 1947 р. ідею економічної допомоги європейським країнам. Суть плану полягала в наданні значних коштів на відбудову зруйнованої війною європейської економіки. На ці цілі було виділено 12 млрд. доларів, які надходили до європейських країн протягом чотирьох років (1948-1952 рр.). Учасницями плану Маршалла були 17 країн Західної Європи. Кошти на відбудову надавалися у вигляді позик, поставок товарів та інвестицій, причому адміністрація США жорстко контролювала їх використання. У відповідь європейські країни мусили знизити митні тарифні ставки на імпорт товарів із Сполучених Штатів. Для контролю за реалізацією плану Маршалла в США була утворена Адміністрація економічного співробітництва.

Слід визнати, що завдяки плану Маршалла економіка західноєвропейських країн одержала суттєвий поштовх до відбудови. В порівняно короткі строки піднялися з руїн підприємства галузей важкої індустрії, було приборкано інфляцію, збалансовано державні бюджети. За планом Маршалла ці країни отримували також військову допомогу.

Водночас позиції США у Західній Європі значно зміцніли, їх авторитет у регіоні виріс. Утворення НАТО, куди увійшли західноєвропейські держави, США і Канада, ще більше посилили провідну роль США в світовій політиці. Підвищенню регулюючої ролі США у світовій економіці сприяло також утворення Міжнародного валютного фонду й Світового банку, в яких позиція США одразу ж стала домінуючою.

Економічні стратегії США формувалися на засадах кейнсіанства аж до початку 70-х років минулого століття. Криза 1973-1975 років виявила необхідність переходу до інших методів регулювання економіки. Сполучені Штати до цього часу вже втратили майже неподільні позиції у світовій економіці, їх частка у світовому виробництві знизилася під тиском європейських країн та Японії, почав втрачати силу долар, зростала інфляція. В таких умовах президент Р. Рейган, який прийшов до влади у 1981 році, запропонував нову програму, яка базувалася на монетаристській теорії американського економіста М. Фрідмена. Уряд Р. Рейгана запропонував й реалізував програму, яка звалася «Нові засади для Америки». В її основі містилася всіляка підтримка приватного підприємництва при одночасному послабленні державного втручання в мікроекономічні процеси. Ця економічна політика одержала неофіційну назву «рейганоміки».

На відміну від кейнсіанської теорії, яка проголошувала пріоритет стимулювання попиту, нова політика ґрунтувалася на стимулюванні пропозиції. Головним інструментом регулювання економіки було визначено податкову політику. Податки на корпорації було значно знижено, було запропоновано відмовитися від прогресивного оподаткування. В 1981 р. було прийнято Закон про оподаткування, який передбачав поступове зниження подоходного податку на 23%, скорочення максимальної податкової ставки на доходи з капіталу з 70% до 50%. В 1986 р. було прийнято новий закон, за яким максимальна ставка особистих подоходних податків скорочувалася з 50% до 28%, а податку на прибутки корпорацій - з 46% до 34%. Найменш забезпечені громадяни були звільнені від сплати податків.

Застосування монетаристськіх заходів надало американській економіці нового імпульсу. Темпи зростання реального ВВП підвищилися до 3-4% на рік, знизилася інфляція й безробіття. У 80-х роках було створено 18 мільйонів нових робочих місць - вдвічі більше, ніж створили за цей час країни Західної Європи та Японії, разом узяті. Інвестиції в інформаційні технології зростали щороку в середньому на 13%.

«Рейганоміка» діяла ефективно майже до кінця 80-х років, коли виявився черговий спад в американський економіці. Темпи зростання виробництва різко знизилися. Державний бюджет зводився із значним дефіцитом (не в останню чергу - через зниження надходжень податків), сформувалося велике від'ємне сальдо платіжного балансу по поточних операціях. Погіршилося становище найбідніших і незахищених верств

населення через скорочення витрат на соціальні потреби. Інвестиційна активність в країні помітно впала.

Уряд Б. Клінтона повернув від монетаризму до політики, яку називають «неокейнсіанством». Вона не передбачає такої жорсткої регламентації економічної діяльності, як класичне кейнсіанство, проте активізує роль уряду в економічній сфері. Головною метою уряду визначалося сприяння притоку інвестицій в економіку. Зросли обсяги державних вкладень в основний капітал країни. Основна увага приділялася заохоченню інвестування в новітні галузі виробництва, які визначають науково-технічний прогрес. Збільшилися соціальні витрати держави, особливо на охорону здоров'я й освіту. Водночас підвищилися податки.

Успіх неокейнсіанської політики продемонструвала динаміка основних показників економіки в 90-х роках. Наприкінці десятиріччя вперше з'явилася тенденція зменшення державного боргу США - з 3,8 трлн. дол. до 3,4 трлн. дол. в 2000 р.1 Проте деякі експерти й політики висловлювали побоювання щодо перспектив подальшого безхмарного розвитку американської економіки. Її зліт в 90-ті роки минулого століття, як вважав багато хто з них, ґрунтувався на нечуваному «бумі» інвестування в інформаційні технології. Коли цей «бум» мине через насичення ринку інформаційною технікою, то темпи американської економіки мають загальмуватися. Події 11 вересня 2001 р. (теракт) додали нервування й невпевненості щодо її розвитку. Криза 2008-2009 рр. повністю підтвердила прогнози експертів.

Наступний президент США Дж. Буш - молодший повернувся до основних засад економічної політики свого батька, який був прихильником монетаризму. Його програма, яка також мала назву «Нові засади», передбачала, перш за все, зниження податків, скасування податку на спадщину, ставки якого досягали 50%. Було встановлено податкові пільги на наукові розробки й дослідження. Бюджетна програма передбачала жорстку економію з метою подальшого скорочення державного боргу. На відміну від «рейганоміки» адміністрація Дж. Буша обережніше ставилась до скорочення витрат на соціальні потреби. Набула підтримки пенсійна система й система медичного обслуговування людей похилого віку «Медікейр». Розроблена програма освіти для дітей з бідних сімей, 70% яких не вміють читати навіть у четвертому класі.

Проте економічні програми уряду Дж. Буша не були виконані повністю. У зв'язку з активною участю США у війнах в Афганістані й Іраку різко зросли бюджетні витрати на армію. В 2004 фінансовому році (закінчився у вересні) дефіцит американського бюджету став рекордним - 413 млрд. доларів (в той час як за уряду Б. Клінтона мав місце профіцит). В 2006 р., правда, цей дефіцит скоротився й складав 250 млрд. дол. Але в 2009 р. він становив вже 1 416 млрд. дол. У 2010 році експерти очікували ще

більше зростання дефіциту - до 1 560 млрд. дол., або 10,6% від ВВП1. Однак

Білий дім очікує, що зможе добитися скорочення бюджетного дефіциту в 2011 і 2012 роках: до 1,27 трлн. дол., або 8,3% ВВП, і 828 млрд. дол., або 5,1% ВВП відповідно. Неприємним для

подальшого розвитку американської економіки стає демографічний фактор: наближається час масового виходу на пенсію покоління так званого «бебі-бума» - людей, що народилися в перші повоєнні роки і становлять велику кількість. Вони вже не будуть сплачувати податки, але потребують соціальних пільг.

Втім, порівняно з іншими розвинутими країнами, економіка США виглядає непогано в динаміці. Так, наприклад, в 2003 році приріст реального ВВП в США становив +3,1%, тоді як у Великій Британії +2,2%, Канаді +1,7%, Японії +2,7%, Франції +0,5%, Італії +0,4%, а в Німеччині навіть був від'ємним: -0,1%. В 2004-2006 роках пересічний приріст ВВП у США становив 3,6%. Але з 2007 р. зростання американської економіки загальмувалося; приріст ВВП складав лише тільки 2,0% (менше, ніж в Німеччині й Великій Британії, не кажучи вже про нові індустріальні держави), приріст промислового виробництва всього 0,5%.

В 2008 р. американська економіка зіткнулася з фінансовою проблемою, курс долара став неухильно падати відносно провідних валют світу. У кризовому 2009 році ВВП США скоротився на 2,6%; в більшості ж розвинутих держав падіння було більш глибоким: у Великий Британії -4,3%,

в Німеччині -5%, Японії -5,7%, Італії - 5%.

З кінця минулого століття в США відбувається рішуча реструктуризація економіки. Енергійно форсується розвиток інформаційних технологій і програмних продуктів. Відбувається перехід до «індустрії інформації»; поряд з цим вживаються терміни «деіндустріалізація» й «делокалізація» стосовно американської економіки. З одного боку, зростає попит на людей розумової праці високої кваліфікації; з іншого боку, постає проблема масової перекваліфікації робітників переробної промисловості. Так, ще в 50-х роках минулого століття в обробній промисловості працював кожній третій працюючий американець, то сьогодні - лише кожний дев'ятий.2 В 2009 р. промисловість США мала 21,9% частки ВВП, тоді як послуги - 76,9%. Серед американських економістів і політиків виникає побоювання, що індустрія поступово буде відходити з території США («делокалізація») в країни, що більш динамічно розвиваються (в НІК, БРІК), а американці будуть інформаційно обслуговувати чужу економіку.3

Зовнішньоекономічна політика США спрямована на зміцнення їх позицій у світовій економіці. Вона здійснюється як через механізм діяльності ТНК, так і відстоюванням інтересів США їх представниками в міжнародних організаціях. Зокрема, США постійно відстоюють політику відкритої торгівлі, фрітрейдерства з метою доступу своїх товарів на міжнародні ринки. Водночас вони (всупереч принципам цієї політики) вводять протекціоністські бар'єри для обмеження внутрішнього ринку від товарів своїх конкурентів. Часто таке обмеження набуває форм антидемпінгових заходів, спонукання торгівельних партнерів до «добровільного» обмеження експорту. Така політика пояснюється величезним дефіцитом зовнішньоторговельного балансу. Так, у 2009 р. дефіцит становив 378,4 млрд. дол. - більше, ніж у будь-якій країні.

США надають великого значення участі в інтеграційних процесах. Основні напрямки їх міжнародної економічної інтеграції - американські континенти (з перспективою розширення НАФТА на всю Латинську Америку) й Азіатсько-Тихоокеанський регіон (з перспективою перетворення АТЕС на спільний ринок). У процесі глобалізації США претендують на світове економічне лідерство; ці претензії виправдовуються їхнім величезним економічним потенціалом і стабільно позитивною динамікою зростання американської економіки. Правда, у світовій економіці лідируючі позиції США поступово знижуються; так, ще в 2003 р. на них припадало 30% валового світового продукту, 10% світового експорту й 18% імпорту. Пояснюється це більш динамічним розвитком економіки нових індустріальних країн і країн транзитивної економіки. Прогнозується, що і найближчим десятиліттям США будуть втрачати свої позиції у світовому валовому продукті. Але суттєва перевага у технологіях, інформатиці, продуктивності праці ще надовго забезпечить США фактичне лідерство у міжнародних економічних відносинах.

У 2008 і 2009 рр. США спіткала економічна криза. Вона саме почалася зі США, а потім переросла у світову. Банкрутство деяких великих страхових компаній і банків струсонуло згодом всю американську економіку. Зокрема, виявилася хибною політика надання у необмеженій кількості незабезпечених кредитів; спекуляції з цінними паперами призвели до утворення «мильної бульки», яка луснула в 2008 році. Уряд Барака Обами ставить мету здійснювати більш врівноважену економічну політику, зокрема, намагається скоротити дефіцит бюджету за рахунок великих витрат на обслуговування військових контингентів за кордоном (наприклад, за рахунок виведення контингенту з Іраку). Барак Обама і його уряд намагаються підвищити соціальне спрямування економічної стратегії США.

3. Стратегії економічного розвитку Японії

Серед високорозвинутих країн Японія посідає друге місце за рівнем економічного потенціалу. В 2009 р. її ВВП становив 4 211 млрд. дол. в розрахунку за ПКС; за цим показником Японія посідає третє місце у світі після США і Китаю. Японія знаходиться серед світових лідерів за виробництвом чорних металів, електроенергії, автомобілів, суден і особливо електронної техніки. Вона посідає друге місце у світі за тоннажем торговельного морського флоту і перше місце за виловом риби. Японія є значним експортером капіталу, вона - найбільший кредитор у світі, її банки - серед найпотужніших на світовому кредитно-фінансовому ринку. Японські готові товари, в першу чергу, електроніка, завойовують ринки майже всіх країн світу завдяки високій якості й надійності. Водночас Японія поглинає великі обсяги енергоносіїв, мінеральної і сільськогосподарської сировини, продовольства, імпортуючи їх з інших країн. Сальдо японського зовнішньоторговельного балансу зводиться зі значним позитивом протягом останніх десятиліть.

Моделлю економічного розвитку Японії, як вже зазначалося, є ієрархічний корпоративізм. Ця модель формувалася протягом останніх півтора століть, удосконалюючись під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин. Вона є основою розробки економічних стратегій країни. Особливостями, що визначають оригінальність японської економічної моделі, є: історико-економічні умови; рішучість у проведенні економічних реформ та їх ефективність; специфіка соціальних відносин всередині країни, зокрема, по вісі уряд-бізнес-населення.

Специфіка формування сучасних економічних стратегій Японії значною мірою пояснюється особливостями історико-економічного розвитку країни. Вони характеризуються двома суперечливими процесами: тривалою самоізоляцією Японії від навколишнього світу й готовністю впровадити в національну економіку найкращі здобутки світової наукової і технічної думки. Ізоляція, яку правлячі кола країни (особливо у феодальний період) ретельно підтримували, сприяла не тільки збереженню національних традицій і зміцненню національної свідомості, але й мала економічні наслідки. Один з них полягає в тому, що японці неохоче допускають до себе іноземців, в тому числі - іноземні товари й інвестиції. Частка прямих іноземних інвестицій в японській економіці незрівнянно нижча, ніж японські інвестиції в інших країнах.

Поворотним пунктом японської історії була антифеодальна революція «Мейдзі» (1867-1868 рр.), яка розчистила шлях ринковим відносинам в економіці й надала поштовх формуванню національної буржуазії. З цього часу починається стрімкий процес промислового перевороту, який перетворив Японію на індустріальну державу на початку XX століття. Розпочинається широка економічна, політична і воєнна експансія Японії, об'єктами якої був регіон Східної, Південно-Східної Азії та Океанії. Цьому сприяла світова війна: великі колоніальні держави були глибоко занурені у європейські справи й не помітили, як Японія їх поступово виштовхує з Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Вона захопила Корею, Маньчжурію, Тайвань та низку островів у Тихому океані. Японські товари розповсюджувалися по країнах регіону; Японці краще знали традиційні смаки жителів Південно-Східної Азії, ніж європейці та американці.

Напередодні другої світової війни Японія вже мала потужний військово-промисловий комплекс, що спирався на розвинуту важку промисловість. Особливістю її було те, що енергетична й металургійна бази були розташовані на Північному сході Китаю. Це в роки війни мало негативні наслідки, оскільки сировинні бази були відрізані від машинобудівного комплексу.

Незважаючи на антифеодальну революцію, залишки феодалізму ще не були остаточно викоренені. Великі землевласники і взагалі аристократія мали великий вплив на правлячі кола, на імператорський двір.

Характерною рисою економічного розвитку Японії тривалий час було активне втручання уряду в економічні процеси. Вже після революції Мейдзі держава здійснює протекціоністську політику, всіляко підтримуючи приватне підприємництво. Широко практикуються державні субсидії приватним підприємцям, податкові пільги. Держава перетворюється на активного інвестора. Утворюються великі державні підприємства; зокрема, усі залізниці були державними. Значні кошти витрачаються на розвиток військово-промислового комплексу. В 20-х роках XX століття державне підприємництво досягає особливого розмаху. Майже дві третини усіх інвестицій в економіку забезпечувала держава.1 В період між двома світовими війнами посилюється мілітаризація японської економіки. Була проголошена «загальна мобілізація нації», що означало підготовку до війни. Відповідно до цього здійснювалася економічна політика. В галузях стратегічного призначення (нафтова, вугільна, хімічна промисловість, чорна й кольорова металургія) була встановлена система фіксованих цін і утворено планово-розподільчий апарат. Компанії, що виконували військові замовлення, були підпорядковані міністерству озброєнь.

Згідно із законом про «загальну мобілізацію нації» держава одержала практично необмежений контроль над економічними процесами, концентруючи в своїх руках матеріальні й трудові ресурси. Було заборонено страйки, ліквідовано профспілки, розпущено політичні партії.

Крім уряду, контроль над економікою у довоєнній Японії здійснювали великі монопольні об'єднання, концерни на чолі з сімейними холдінгами, так звані «дзайбацу». Вони одержували найбільші військові замовлення й саме вони були найактивнішими прибічниками участі Японії у війні. Найпотужнішими концернами були «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Окура». Концерн «Міцуї» охоплював банки, страхові компанії, підприємства гірничої, хімічної, електротехнічної галузей, відігравав значну роль у зовнішній торгівлі. Концерн «Міцубісі» контролював видобуток

Переведення японської економіки на воєнні рейки посилило роль важкої промисловості, особливо металургії, хімічної промисловості. За 1931-1938 роки (період активної мілітаризації) обсяг промислової продукції зріс в 1,6 рази, продукція металургії збільшилася в 10 разів, машинобудування - майже в 7 раз, хімічна промисловість - більш ніж утричі. Наприкінці 30-х років Японія вийшла на перше місце у світі за виробництвом штучного шовку (матеріал для виробництва парашутів), військового суднобудування. Проте занедбаними опинилися галузі цивільного виробництва.

Політика мілітаризації економіки стала стрижнем економічної стратегії Японії в 30-40-х роках XX століття: одержати військову перемогу над своїми конкурентами - США, Великою Британією та Францією, - витіснити їх з Азіатсько-тихоокеанського регіону й встановити тут своє неподільне економічне панування.

Перекоси в структурі економіки, надмірна монополізація хибними сторонами виявилися в процесі війни. Японія не тільки зазнала поразки, але й опинилася в неймовірно руйнівному становищі. Промислове виробництво наприкінці 1945 року складало лише 10% довоєнного рівня, його частка експорту у світовій торгівлі - лише 0,5%. Японія втратила свої колонії й була окупована американськими військами.

У цій ситуації перед Японією постали вже зовсім інші стратегічні цілі в економіці. Головною метою було якнайшвидше відбудувати народне господарство й ліквідувати відставання від своїх американських і європейських конкурентів, причому не тільки за кількісними показниками, але й - головне - за технологічним рівнем. Необхідно було перебудувати галузеву структуру економіки відповідно вимогам науково-технічного прогресу.

В перші повоєнні роки економічні реформи в Японії здійснювалися під керівництвом американських окупаційних військ; процес реформування очолив американський економічний радник Дж. Додж - відомий фінансист, президент Детройтського банку. Основні напрямки реформи визначалися таким чином: демілітаризація економіки; декартелізація; завершення аграрної реформи.

Було закріплено у новій конституції, що війна вже ніколи не повинна вийти з японської землі; витрати на військові цілі не повинні перевищувати 1% від ВВП.

Декартелізація полягала у ліквідації «дзайбацу». Холдінгові компанії були розпущені, їх акції були розпродані подрібненими частками. Лише за два роки 70% акцій перейшло у володіння громадян. Надмірна концентрація економіки була послаблена. Було запроваджено контроль над злиттям фірм, взаємне володіння акціями було обмежене 25%. Проте найбільші монополісти зберегли свої основні позиції. Перше місце посів концерн «Міцубісі», друге - «Сумітомо», третє - «Міцуі», а четверте - «Ясуда». Під дію демонополізації не потрапили банки.

В 1947-1949 рр. була здійснена земельна реформа. Її основна мета полягала в ліквідації великих земельних володінь і перерозподіл їх селянам-орендарям за викуп по ринковій ціні. Після проведення реформи селяни-власники складали вже 62%, орендарі - 5,5%. Частина землі залишилася у руках поміщиків, проте вони вже не могли активно впливати на відносини в аграрному секторі.

Була здійснена фінансова стабілізація, в рамках якої надавалася американська фінансова допомога, поставлялося пальне, продовольство й медикаменти. Всі гуманітарні товари продавалися за гроші, а виручка йшла на фінансування сільського господарства. Японія повністю розплатилася за цю допомогу через 10 років. Була проведена бюджетна реформа, основою якої було суворе балансування статей бюджету з метою уникнення великого дефіциту. Державні субсидії збитковим підприємствам, що надавалися безповоротно, були замінені банківським кредитом. Було запроваджено фіксований курс єни, грошова емісія жорстко контролювалася.

Пріоритетом економічних реформ визначено піднесення виробництва. Військові заводи були демонтовані під контролем американських окупаційних влад. Заборона виробляти військову продукцію пішла на користь Японії, оскільки вона зосередила зусилля на цивільних технологіях. В той час, коли провідні держави світу відволікали значні кошти на гонку озброєнь, Японія освоювала ринки цивільної продукції. Більше того, вона немало заробила на замовленнях для армії США підчас військових дій в Кореї та В'єтнамі. Це було неабияким стимулом розвитку японської економіки. В окремі роки військові замовлення США давали до третини усіх валютних надходжень Японії.

В рамках економічної реформи було впроваджено такі заходи: введено процедуру банкрутства компаній; введено контроль уряду над ключовими галузями економіки; заморожено ціни й заробітну плату; відтворено централізоване постачання підприємств.

Роль держави в післявоєнній відбудові економіки Японії не тільки не ослабла, але й зросла. За основу економічної моделі розвитку було взято кейнсіанську теорію, яка передбачає активну роль держави в регулюванні економіки. Було запроваджено планування економічного розвитку, плани мали індикативний характер. Програма відбудови економіки спиралася на три плани: 1949-1952, 1949-1953, 1951-1953; ці плани корегували й доповнювали один одного. Найбільш змістовними були «П'ятирічний план самозабезпечення» (1955-1959 рр.) й «Новий довгостроковий план економічного розвитку» (1957-1960 рр.). Наступні плани мали за мету прискорення темпів розвитку економіки й удосконалення її галузевої структури.

Важливим напрямком економічної стратегії стала

зовнішньоекономічна орієнтація японської економіки. Держава здійснювала контроль над зовнішньоекономічними операціями, розподіляла за лімітом кошти на оплату імпорту. Основою зовнішньоекономічної політики був протекціонізм, приплив іноземного капіталу в Японію обмежувався.

Післявоєнна економічна реформа оздоровила японську економіку; вона стала тим трампліном, з якого почалося бурхливе піднесення Японії у світовому економічному просторі. В 50-ті-60-ті роки XX ст. японська економіка розвивалася дуже високими темпами, щорічній приріст ВВП становив пересічно 15%. Це був час відбудови економіки, оснащення виробництва новітньою технікою, значних капіталовкладень у промисловість і сільське господарство. В другій половині 60-х років приріст дещо знизився, але все ж таки був досить високим, в середньому 11%.

Період 70-х-80-х років минулого століття характеризується помірною динамікою економічного розвитку. Пересічні темпи росту ВВП складають 3,8-4,5%. Це був час стабілізації вже зрілої економіки. Невисокі темпи пояснюються структурною перебудовою економіки, а також світового енергетичною кризою початку 70-х років. В цей період відбуваються певні зміни в економічній політиці уряду. Був скасований валютно-ліцензійний контроль над імпортом, знято обмеження для притоку капіталу й для експорту японського капіталу за межі країни. В середині 70-х років Японія перейшла від фіксованого до плаваючого курсу єни. Для форсування розвитку пріоритетних галузей - електронного машинобудування й виробництва сучасних засобів зв'язку - були впроваджені державні програми фінансової й організаційної підтримки науково-дослідних робіт, що виконувалися найбільшими фірмами в галузях високих технологій. Однією з них була «Програма фундаментальних досліджень в галузі новітніх технологій» (1981-1990 рр.). В середині 80-х років ХХ століття, зважаючи на надмірно високе позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, що загострювало відносини Японії з її конкурентами, уряд запровадив пільги для імпортерів, щоб вирівняти торговельний баланс.

Таким чином, стратегія 1970-х-1980-х років відзначається деякою лібералізацією економічної політики, але регулююча роль держави залишається досить активною.

В 90-х роках ХХ століття відбулося суттєве гальмування японської економіки. Темпи зростання ВВП дуже знижуються, навіть до мінусових позначок в окремі роки. Динаміка росту ВВП у 90-х роках і на початку нового століття віддзеркалюється наступною таблицею:

Таблиця 6.1 Щорічні темпи росту ВВП Японії, %1

Спад виробництва супроводжувався зростанням безробіття. Якщо у 80-ті роки частка безробітних у працездатному населенні не перевищувала 3%, то в 1999-2001 рр. вона становила 4,7-5%. Фондовий ринок відреагував на спад економіки. Головний фондовий індекс Японії Ніккей - 225 знизився з 1990 р. до 2001 р. на 64%, в той час як його американський аналог Доу-Джонс збільшився на 321%. По Японії прокотилася хвиля банкрутства. Тільки в 2000 році збанкрутувало понад 19 тис. компаній. Намагаючись стимулювати економіку, уряд збільшує державні витрати. Японія мала величезний державний борг (в 2000 р. - 5,6 трлн. дол. або 130% до ВВП).

Економічні негаразди Японії в 90-х роках пов'язані з макроекономічними перекосами. Тривалий час Японія має велике позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Приток капіталу від експорту японські банки використовували не стільки для інвестування у промислові підприємства (через високу вартість робочої сили), скільки в спекулятивні операції з акціями та в нерухомість. Курси акцій та ціни на земельні ділянки штучно завищувалися, акції купувалися для їх подальшого перепродажу. Цей процес одержав назву «мильної бульки». В 1990 р. «булька» луснула, ринкова ціна акцій і земельних ділянок почала спадати. Це призвело до утворення й накопичення боргів банками з боку корпорацій, які вкладали свої вільні кошти в ці активи. В 1995 р., уперше за післявоєнний період, прокотилася хвиля банкрутств багатьох банків.

Криза фінансової системи відбулася й на реальних векторах економіки Японії. Знизилися темпи капіталовкладень, знецінилося майно (нерухомість), яке є заставою під банківські кредити. Збанкрутування банків й утруднення з одержанням кредиту (через знецінення застави) спровокувало масове банкрутство японських компаній. Капітал і виробництво дедалі більше йшли за кордон у філії японських корпорацій та спільні підприємства, оскільки внутрішній ринок звузився.

Спад в економіці Японії був обумовлений також і зовнішніми причинами. В 1998 р. відбулася економічна криза в країнах Південно-Східної Азії - в регіоні, де Японія завжди мала пріоритетні позиції. Це призвело як до скорочення японського експорту, так і до падіння виробництва численних філій японських корпорацій, які розташувалися в регіоні.

В умовах тривалої стагнації перед урядом Японії постало завдання розробити й втілити у життя нову стратегію розвитку економіки. Кейнсіанські засади економічної моделі поступилися місцем неоліберальній політиці. Роль держави в регулюванні економіки звузилася, зосередившись переважно на макроекономічній сфері.

В 1999 р. була здійснена фінансова реформа, яка одержала назву «великого вибуху». Були усунені перепони для доступу на фінансові ринки. Банки, брокерські й страхові компанії набули можливість займатися всіма видами фінансових операцій. Скасовано заборону доступу нефінансових компаній на фінансові ринки. Дозволена торгівля цінними паперами поза фондовими біржами. Втручання держави в оперативну діяльність суб'єктів економіки суттєво знизилося, піднялося значення ринкових важелів регулювання. Це означає дерегуляцію економіки.1

Дерегуляція економіки, визволення системи від безнадійних боргів і жорсткий контроль дефіциту державного бюджету - ось головні пріоритети нової економічної політики уряду Японії. Необхідно було визволити банки від великого обсягу так званих «поганих кредитів», які утворилися внаслідок краху «мильної бульки». Ці борги списано. Знижено подоходний податок з корпорацій. Значно пожвавився приток іноземних інвестицій в японську економіку внаслідок лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Реформування економіки, що почалося з кінця 90-х років, почало давати позитивні результати з 2004 р., коли ВВП дав приріст 2,7%. Правда, надалі приріст коливався навколо 2% щороку, але все ж таки це краще, ніж у 90-х роках. Зовнішній борг скоротився до 1,5 трлн. дол. Рівень інфляції в Японії досить низький (0,3 % у 2006 році); це певною мірою пов'язано з кволістю динаміки японської економіки. Боротьба з дефляцією є одним з важливих напрямків економічної політики уряду. Рівень безробіття перевищує 4%, що для Японії слід оцінювати як досить високий.

Отже, з 2004 р. економічне зростання Японії відновилося після тривалої стагнації. Пожвавлення почалося з галузей, що обслуговують переважно внутрішній ринок. Внутрішньоекономічна політика японського уряду характеризується наголошенням на вирішення соціальних проблем. На відміну від «жорсткої» американської моделі в Японії культивується «доброзичливий» капіталізм, коли перевага надається економічній стабільності, безпеці, збереженню соціальної рівноваги.2

Світова економічна криза відбилася на економіці Японії. У 2009 р. її ВВП скоротився на 5,2%, а промислове виробництво на 17%. Зовнішній борг досяг 2,132 трлн. дол. Безробіття сягнуло 5,1%.

У зовнішньоекономічній політиці Японія має два головних пріоритети: тісне співробітництво з партнерами по ОЕСР, особливо в рамках «Великої Сімки», і зміцнення своїх позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Японія є членом АТЕС, в якому відіграє важливу роль, бере участь у більшості регіональних банків розвитку. Особливе значення мають для

Японії її стосунки із США і Китаєм, ринок яких найпривабливіший для японських експортерів товарів та інвесторів.

Все більшого значення для Японії набуває її зарубіжна інвестиційна діяльність. Відплив інвестицій з Японії перевищував їх приплив у 2005 р. у 16 разів. В тому ж році чисте перевищення доходів від іноземних інвестицій над відповідними витратами виявилося більше активного сальдо торговельного балансу.1 На кінець 2009 р. обсяг іноземних інвестицій в Японії становив 147,2 млрд. дол., а обсяг японських за кордоном - 738,5 млрд. дол. Японія перетворюється на країну-інвестора й кредитора. Останніми роками активну динаміку має експорт інформаційних і комунікаційних послуг з Японії. За період 2001 - 2005 рр. він виріс з 95 млрд. дол. до 121 млрд. дол.2 Таким чином, тенденція, яка у цій сфері характерна для США, поширюється також і на Японію.

4. Стратегії економічного розвитку Федеративної Республіки Німеччини

Німеччина - одна з найрозвиненіших країн світу. За розміром ВВП вона посідає третє місце в групі розвинутих країн - у 2009 р. її ВВП становив (за ПКС) 2 857 трлн. дол.; в цілому за цим показником Німеччина посідає п'яте місце у світі, пропускаючи вперед себе Індію. Німеччина є економічним лідером Європейського Союзу, найпотужнішою в економічному відношенні країною Європи. Протягом XX століття німецька економіка знала зльоти і падіння, руйнування й відродження. ФРН має одну з найкращих у світі систему соціального захисту населення, високий рівень заробітної плати. Водночас за душовим розміром ВВП вона поступається США, Японії, Канаді й деяким своїм партнерам по ЄС. Вона має високу продуктивність праці, але меншу ніж у США, Японії, Франції. Висока якість німецької продукції в певній мірі компенсує на світових ринках її високу собівартість, яка утворюється за рахунок підвищення питомих витрат на робочу силу. Німеччина є значним експортером капіталу, вона посідає п'яте місце за обсягом зовнішнього кредиту і третє - за експортом інвестицій. Німеччина стала першим автором післявоєнного «економічного дива», а сьогодні показує дуже повільні темпи економічного зростання.

Такі протиріччя економічного розвитку Німеччини пояснюються як зовнішніми обставинами, так і особливостями внутрішньої економічної політики, обраними стратегіями.

Вже говорилося (розд. 4), що за часів панування в Німеччини фашистського режиму економіка була жорстко централізована й керувалася адміністративними методами. Значна її частина, особливо важка промисловість, була підпорядкована військовим цілям, стратегічної метою