Економічні стратегії розвинутих країн

режиму було зміцнення економічних і політичних позицій Німеччини у світі через перерозподіл сфер впливу у світовій економіці; механізмом перерозподілу було визначено світову війну. Відомо, що ця мета не була досягнута й Німеччина зазнала нищівної поразки.

Внаслідок ІІ світової війни економіка Німеччини опинилася в руйнівному становищі. В 1946 році промисловість складала лише 34% від довоєнного рівня. Державний борг за часи війни зріс у 14 разів, інфляція досягла 600%. Марка була знецінена, торговельні операції здійснювалися часто на основі натурообміну. Занедбаним виявилося сільське господарство. Життєвий рівень німців значно знизився, мільйони з них голодували, нараховувалася велика кількість безробітних.

В таких складних умовах потрібна була принципово нова економічна політика, яка б поривала з амбіціями тоталітаризму й мала б націленість на соціальні пріоритети. Така політика була сформована у ФРН наприкінці 40-х

- на початку 50-х років; її ефективність доведена успіхами німецької економіки протягом більш ніж півстоліття. Кардинальні позитивні зрушення в економіці ФРН пов'язані з «Планом Маршалла» та економічними реформами міністра економіки, а згодом канцлера Людвіга Ерхарда.

За «Планом Маршалла» США надали економічну допомогу ФРН і деяким іншим західноєвропейським країнам. Фінансова допомога Західній Німеччині складала понад 3 млрд. доларів - за тих часів велика сума. У ФРН надійшла велика кількість американського продовольства й продукції легкої промисловості. Головне ж - інвестиції та кредити. Інвестиції прямували переважно в галузі важкої промисловості - енергетику, металургію, важке машинобудування, хімічну промисловість.

Американська фінансова допомога сприяла пожвавленню економіки ФРН. Проте її повна відбудова, а потім небачений зліт, «економічне диво» пов'язані з політикою Л. Ерхарда. В основу цієї політики були покладені ідеї «фрайбурзької школи» (В. Ойкен, В. Репке), що пропагувала вільну ринкову економіку, та теорії «соціальної ринкової економіки» (А. Мюллер-Армак, Л

Ерхард). Ці ідеї складали засади неоліберальної економічної політики.

Таким чином, на відміну від США, Японії та більшості західноєвропейських держав, в яких перші повоєнні десятиліття проходили під пануванням кейнсіанства, уряд ФРН впроваджував неоліберальний напрям.

Згідно з неоліберальною політикою роль держави має бути обмеженою регулюванням економіки на макрорівні, вона не повинна втручатися в оперативну діяльність суб'єктів народного господарства. Суть цієї політики виражалася гаслом: «Так мало держави, наскільки це можливо, так багато держави, наскільки це потрібно».1

Стратегічною метою економічного розвитку Німеччини у перше повоєнне десятиліття було відновлення економіки від руйнації й досягнення рівня найбільш розвинутих держав на новій технологічній основі.

Політика «соціального ринкового господарства» не була тотожною класичному лібералізму, який взагалі обмежував регулюючу роль держави до крайності. Неолібералізм Ерхарда ґрунтувався на досить сильній ролі держави в регулюванні соціальних відносин, в забезпеченні гідного рівня життя всіх верств населення. Важливим положенням неолібералізму була необхідність забезпечення державою умов для вільної конкуренції.

Реформування економіки ФРН розпочалося з грошової реформи в 1948 році. Рейхсмарки, що були в обігу за часів фашизму, були об'явлені недійсними й підлягали обміну на нові гроші - дойчмарки у співвідношенні 10:1. Заробітна ж плата сплачувалася новою валютою у співвідношенні 1:1. В короткий термін країна позбавилася знеціненої валюти, припинилася інфляція. Уряд припинив жорстке регулювання цін, вони були відпущені на свободу. Скасовувався також адміністративний розподіл ресурсів між суб'єктами господарювання.

Мікроекономічна політика Л. Ерхарда була спрямована на підтримку ключових галузей і підприємств, яким надавалися податкові пільги, кредити й інвестиції. Значну підтримку одержав дрібний і середній бізнес; водночас була обмежена можливість зростання потужності монополій, було прийнято низку антимонопольних і антикартельних законодавчих актів («Картельний закон» 1957 р. та інші).

Першочерговою політикою Ерхарда було вирішення соціальних проблем, і тут держава брала на себе велику частку відповідальності. Бюджетні витрати на соціальні потреби у ФРН встановлено на рівні вищому, ніж в інших розвинутих країнах.

Економічна політика Ерхарда досить швидко принесла позитивні наслідки. Вже наприкінці 1949 р. валовий обсяг промисловості складав 98% від 1936 року, тобто майже досяг довоєнного рівня; наприкінці 1950 р. він досяг 114%, а в 1956 р. він більш ніж подвоївся - 216%1. За 1950-1957 роки промислове виробництво ФРН збільшилося удвічі, тоді як в США тільки на 27%, Великій Британії - на 22%, Франції - на 64%. Експорт Німеччини за той же період зріс в 4,3 рази. Підвищився добробут населення. Зник «чорний ринок», інфляція трималася на низькому рівні, марка поступово міцніла. Підвищилася продуктивність праці робітників і, відповідно, їх заробітна плата.

У світі заговорили про «німецьке економічне диво». Сам Л. Ерхард, головний автор цього дива, свою причетність до виняткового економічного піднесення ФРН оцінював досить скромно: «Це був лише наслідок чесних зусиль усього народу, який згідно із принципами свободи одержав можливість використати право на людську ініціативу, людську свободу і людську енергію».2

Неоліберальна політика давала ефект понад десять років. Зростав добробут населення, а за ним і купівельна спроможність громадян, що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Невисокий рівень податків стимулював виробників збільшувати інвестиції у виробництво. ФРН перетворилася на процвітаючу державу з високими темпами розвитку економіки й високою соціальною захищеністю населення. Наприкінці 50-х років за розміром ВВП вона посідала друге місце серед розвинутих держав.

Поступово виявилося, що ставка на «вільну гру» ринкових регуляторів не може довго сполучатися із зростаючими витратами держави на соціальні потреби. Завищені економічні й соціальні вимоги обумовили бурхливе зростання державних витрат, а безперервне зростання заробітної плати призвело до росту цін та інфляції. Л. Ерхард, який в 60-х роках був канцлером, попереджав про необхідність стримання росту соціальних витрат і обмеження споживання, але в умовах ейфорії, яка панувала тоді в суспільстві, його заклик сприймався легковажно.

Найвищих темпів розвитку економіка ФРН досягала в 50-х роках; приріст ВВП складав пересічно 15-20%. Проте в 60-ті роки позитивні фактори стрімкого економічного розвитку багато в чому себе вичерпали. Високий рівень соціальних витрат вимагав підвищення податків з корпорацій, державний бюджет зводився з дефіцитом. У першій половині 60-х років державні витрати зростали вдвічі швидше, ніж ВВП. В 1966 р. в країні вибухнула перша в повоєнному періоді економічна криза. В 1967 р. відбулося скорочення суспільного продукту на 0,1%, число зайнятих зменшилося на 3%.

Криза 1966-1967 рр. стала сигналом для необхідності формування нової стратегії й нової економічної політики. Якщо перша повоєнна стратегія робила наголос на швидких темпах економічного розвитку, то нова - на стабілізації економіки. На зміну неоліберальній політиці прийшла політика неокейнсіанства, яка означала посилення ролі держави на макроекономічному рівні регулювання. Цю політику впроваджували в життя соціал-демократи, що прийшли до влади.

Основи нової політики були сформовані в «Законі про сприяння стабільності й економічного росту», який було прийнято в 1967 році. Згідно з цим законом, кредитно-грошова політика доповнювалася активним використанням інструментів державної бюджетної та податкової політики. В процесі розробки рішень брали спільну участь союзи роботодавців, профспілки й урядові органи. Вони узгоджували динаміку заробітної плати і доходів із загальноекономічними цільовими установками. Була спроба нейтралізувати економічну владу груп примушенням до співробітництва, обміну інформацією, готовності до компромісів. Ця спроба виявилася невдалою через відсутність будь-яких економічних санкцій.1

«Законом» запроваджувалося п'ятирічне фінансове планування, яке спиралося на загальноекономічні прогнози основних показників. Ця політика одержала найменування «фіскальної політики стабілізації». Вона ставила перед собою дві взаємопов'язані цілі: не допускати різких кон'юнктурних коливань економіки та сприяти стійкому економічному зростанню. Економічний бум вже не ставився за стратегічну мету, було взято курс на виважене зростання економіки. «Закон про стабільність» зобов'язував федеральні й земельні влади пристосовувати свою бюджетну політику до завдань досягнення загальноекономічної рівноваги, яка виражена в «магічному чотирикутнику»: стабільність цін; високий рівень зайнятості; рівновага платіжного балансу; постійне й збалансоване економічне зростання.

В основі політики стабілізації фінансовими засобами полягала кейнсіанська концепція регулювання сукупного попиту, яку необхідно було інтегрувати в систему соціального ринкового господарства. В 70-х роках уряд соціал-демократів, який очолював Г. Шмідт, зайнявся регулюванням навіть інвестицій, що підривало підвалини ринкового господарства. Економічні заходи уряду складалися в систему, яка отримала назву «глобального регулювання». Певний час ця система виявляла свою ефективність. З кінця 60-х й до середини 70-х років пересічні темпи зростання ВВП складали 5-7%. Скоротилося безробіття.

Проте в 1974-1975 роках сталася нова економічна криза, яка виявилася більш серйозною, ніж попередня. Вона посилилася світовою енергетичною кризою. Різко підвищився рівень споживчих цін у країні - до 7% щороку, набирала темпів інфляція. ВВП скоротився на 5%, промислове виробництво - на 12%, обсяг внутрішніх приватних інвестицій - на 18,5%. Наростало масове безробіття. Вихід з цієї кризи відбувався дуже повільно, а в 1980-1982 рр. настала ще одна криза, яка супроводжувалася масовими збанкрутуванням

У 1982 р. до влади прийшли християнські демократи на чолі з Г. Колем. Новий уряд знову повернувся до неоліберальної політики, взявши за основу ерхардівську модель, але не відмовляючись від позитивних здобутків досвіду «глобального регулювання». Головним в економічній політиці Г. Коля був поворот від стимулювання сукупного попиту до економіки пропозиції. корпоративізм стратегія зовнішньоекономічний політика

Одним з основних напрямків нової політики передбачалося стримання росту витрат. Державні витрати не повинні були випереджати за темпами зростання виробництва. Поступово зменшувалася роль держави в перерозподілі ВВП. Якщо в 1982 р. частка всіх державних витрат у ВВП складала 50%, то в 1989 р. вона скоротилася до 45%. Скоротився дефіцит державного бюджету з 3,4% від ВВП в 1996 р. до 1,2% в 1999 р.

Ще одним важливим напрямком економічної політики Г. Коля було стимулювання науково-технічного прогресу. Велика увага приділялася створенню сучасних засобів зв'язку та інформатики. Держава виділяла значні кошти на науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки. Високий технічний рівень виробництва обумовив й високу конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку. За експортом продукції машинобудування Німеччина в цей період випереджала усі країни світу.

Водночас християнським демократам не вдалося запровадити податкову реформу, й Німеччина залишається країною з дуже високими податками, рівень яких зростав в часи правління соціал-демократів. Продовжувалося накопичення державного боргу, який зріс у обсязі з 900 млрд. марок в 1989 р. до 2200 млрд. марок у 1990 р. В значній мірі цей борг збільшився через витрати на вирішення соціально-економічних проблем, пов'язаних з возз'єднанням Німеччини.

Економічне зростання, яке розпочалося в 1982 р., тривало майже десять років. В цей період відбувається докорінна перебудова технічної бази економіки. Фірми спрямовують до 50% виробничих інвестицій на модернізацію і раціоналізацію виробництва. Темпи приросту ВВП коливалися від 1,5% в 1987 р. до 5,7% в 1990 р. Інфляція трималася на рівні нижче 3%, але безробіття залишалося ще високим.

В 90-х роках і в перші роки наступного десятиліття динаміка економічного розвитку Німеччини характеризується вкрай низькими темпами, про що свідчать дані наступної таблиці:

Таблиця 6.2. Темпи приросту ВВП Німеччини, %1

В 1993 р. спад економіки ФРН становив -1,3%, що було найнижчим показником за всю післявоєнну історію країни. Того ж року кількість безробітних становила 2,2 млн. чоловік, а в 1996 р. досягла 3,1 млн. чол. В 1993 р. дефіцит держбюджетну складав 69 млрд. марок, а державний борг зріс до 1850 млрд. марок.

В 1999 р. уряд Коля пішов у відставку, йому на зміну прийшла коаліція соціал-демократів і «зелених» на чолі з Г. Шрьодером. Незважаючи на принципові політичні розходження з християнськими демократами, уряд Шрьодера в цілому зберігав неоліберальний напрям економічної політики. Водночас були деякі зміни в методах її здійснення.

Стратегічною метою соціал-демократи вважають суттєве піднесення життєвого рівня населення; головна їх увага зосереджена на соціальній сфері. Перш за все, це стосується боротьби з безробіттям. В 1999 р. безробіття сягнуло небезпечного рівня у 10,5%. На відміну минулим урядам, які допомагали безробітним збільшенням витрат на їх утримання (що не стимулювало їх в пошуках роботи), Шрьодер робив ставку на створення сприятливих умов для підприємців, для відкриття нових фірм, що веде до появи нових робочих місць. Соціал-демократи особливо намагаються підтримати малий і середній бізнес.

Важливою метою нового уряду було зниження податків. Рівень оподаткування в країні наприкінці 90-х років досяг небачених розмірів. Так, якщо в США на податки йшло близько 32% нерозподіленого прибутку, у Великій Британії - 45%, то в Німеччині цей показник досяг 65%. Принципи податкової реформи були затверджені в 2000 році. Сукупний податок на прибуток зменшується з 50% до 40%; подоходний податок знижується з 53% в 1999 році до 42% у 2005 році.1

Тривала увага уряду Німеччини до соціальної сфери має наслідком високий рівень заробітної плати, яка є однією з найвищих у світі. З одного боку, це підвищує добробут громадян ФРН. Проте, з іншого боку, така система має негативний момент, оскільки робочі місця стали надто дорогими, що небажано в умовах світової конкуренції. Тому підприємці не зацікавлені в розширенні контингенту працівників і створення нових робочих місць. Вони надають перевагу в модернізації виробництва й ліквідації робочих місць. Це стимулює зростання безробіття.

Зростання чисельності безробітних стало помітним вже з середини 80-х років, коли вона складала 2 млн. чоловік. В 1997 р. безробіття досягло найвищого значення, коли кількість безробітних становила 4,4 млн. чол. або 11,4% працездатного населення. Потім напруга дещо спала: в 1999 р. рівень безробіття знизився до 10,5%, а в 2000 році до 9,6% (3,9 млн. чол.). В 2002 р. цей рівень становив 9,8%, тобто залишався ще досить високим.

Проте уряду соціал-демократів не вдалося здійснити стратегічну мету; темпи росту економіки були дуже низькі, а безробіття суттєво не зменшувалося.

В 2005 р. до влади в Німеччині повернулися християнські демократи на чолі з Ангелою Меркель; уряд сформовано коаліційний, до нього входять і представники соціал-демократів. Перед новим урядом постали проблеми, які вирішити в короткі строки дуже важко. Високі соціальні зобов'язання важким тягарем висять на державному бюджеті. Від'ємне сальдо бюджету в 2006 р. складало 67 млрд. дол. Через урядовий сектор витрачається 31% ВВП на соціальні цілі. Близько 41% дорослого населення живе в основному на державні субсидії у вигляді пенсій, стипендій, допомоги по безробіттю, пенсій по інвалідності і таке інше. Наповнення бюджету здійснюється за рахунок жорсткого податкового тиску. При цьому 10% суб'єктів економічної допомоги сплачують понад 50% від своїх доходів, 20% сплачують близько

80%, а 40% тих, хто має доходи, не сплачує податків взагалі.1 Така податкова система не стимулює економічну ініціативу.

Уряд А. Меркель першочерговим завданням вважає припинення зростання бюджетного дефіциту. З цією метою передбачалося скорочення бюджетного кредитування з 38 млрд. євро в 2006 р. до 20 млрд. євро в 2009 р. Очікувалося, що відбудуться зміни в оподаткування; зокрема, зменшаться витрати роботодавців на соціальні виплати. До 2009 р. планувалося підвищити вік виходу на пенсію з 65 до 67 років (однаково для чоловіків і жінок); таким чином трохи зменшаться зобов'язання по виплаті пенсій.2

Перші кроки нового уряду дали позитивні результати. В 2006 і 2007 роках після тривалої стагнації темп приросту ВВП перевищив 2%. Інфляція в 2007 р. становила 2%. Але залишається високим рівень безробіття (9,1% в 2007 р.), зовнішній борг (4489 млрд. дол.).3

Світова економічна криза боляче вдарила по економіці Німеччини. ВВП у 2009 р. скоротився на 4,7%. Рівень безробіття становив 7,5%. Зовнішній борг дорівнював 5,208 трлн. дол. В 2010 році економіка Німеччини почала повільно виходити з кризи. Її ВВП виріс у 2010 році на 3,3 відсотка, що є кращим показником за останні 20 років. Цей результат набагато перевершив прогнози аналітиків, що чекали лише підйому на 1,3-1,4 відсотка4.

Одним з найважливіших стратегічних напрямків економічного розвитку Німеччини є її участь у європейських інтеграційних процесах. В 1951 р. ФРН разом із Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами й Люксембургом підписали угоду про заснування Європейського об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС). Ця організація швидко показала свою ефективність, зокрема, сприяла відбудові й зміцненню енергетики й чорної металургії ФРН, що позитивно позначилося також і на важкому машинобудуванні. В 1957 р. ці ж шість країн підписали угоду про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). Тоді ж всі три організації сполучилися в одну спільноту, яка одержала назву «Європейське економічне співтовариство» або «Спільний ринок». В цьому об'єднанні ФРН зразу ж почала відігравати лідируючу роль і виграла від об'єднання більше, ніж інші члени ЄЕС, принаймні, на перших етапах існування організації. Німеччина мала значно потужнішу промисловість: вже наприкінці 50-х років вона посідала перше місце у Західній Європі за виплавкою сталі й чавуну, виробництву сірчаної кислоти, каустичної й кальцинованої соди, азотних і калійних добрив, синтетичного каучуку, тракторів, автомобілів, суден. Продуктивність праці в промисловості ФРН була вищою, ніж у її партнерів. Тому знесення торговельних перешкод, відкриття кордонів внаслідок скасування тарифів та квот надало промисловості ФРН сильного стимулу, сприяло експансії німецьких товарів на західноєвропейські ринки. Зміцніли позиції великих корпорацій ФРН та її банків. Марка перетворилася на найсильнішу валюту Європи й залишалася такою аж до 2000 року, тобто до запровадження євро.

Із перетворенням ЄЕС на Європейський Союз лідируюча роль Німеччини в європейській економіці збереглася, незважаючи на розширення організації. Більше того, приєднання в 2004 році до складу ЄС нових держав, особливо Польщі, Чехії, Угорщини й Словаччини, підсилює роль Німеччини, оскільки в цих країнах вона має міцні економічні позиції (зовнішня торгівля, інвестиції). Символічно, що серцевина валютної системи ЄС - Європейський центральний банк - міститься у Франкфурті-на-Майні.

Партнери Німеччини по Європейському Союзу є також її основними партнерами у зовнішньоекономічних зв'язках. У зовнішній торгівлі ФРН на країни ЄС (без урахування нових 10 членів) припадає 56% експорту й 54% імпорту. Головним партнером є Франція (у 2009 р.: 10,2% експорту й 8,3% імпорту). Поза межами ЄС найтісніші економічні зв'язки Німеччина має із Сполученими Штатами. З 90-х років увага німецького бізнесу привертається до країн Центральної та Східної Європи, товарообіг з якими швидко зростає. В ЦСЕ зосереджено 6% німецьких інвестицій, переважно в Чехії та Угорщині. Німеччина є найбільшим кредитором країн цього регіону: вона надає понад 50% кредитів, що надходять сюди з розвинутих країн.

Зовнішньоекономічні зв'язки в цілому є одним з найважливіших напрямків економічних стратегій Німеччини. За оборотом зовнішньої торгівлі вона посідає третє місце в світі; її частка у світовому експорті складає 9,8%, в імпорті - 8,4%. Сальдо зовнішньої торгівлі Німеччини постійно позитивне і має тенденцію до зростання; якщо в 2001 р. воно становило 85 млрд. дол., то 2009 р. - вже 188,3 млрд. дол.1. Щодо платіжного балансу, то він тривалий час складався з позитивним сальдо; проте в 90-х роках утворився дефіцит, який має тенденцію до зростання. Пояснюється це відтоком капіталу з Німеччини у вигляді інвестицій, тоді як зворотний приплив відносно незначний.

Таким чином, стратегічною метою сьогоднішньої Німеччини має бути надання імпульсу для нового економічного піднесення.

5. Стратегії економічного розвитку Франції

Франція належить до групи найрозвиненіших держав; в розрахунку ВВП за ПКС (2 126 млрд. дол. в 2009 р.) вона займає восьме місце у світі, пропускаючи вперед Велику Британію та Росію. В Європейському Союзі Франція - третя за економічним потенціалом після Німеччини й Великої Британії. Франція є значним експортером капіталу, за обсягом банківської діяльності знаходиться на третьому місці у світі. Вона має розвинуту авіакосмічну промисловість, атомну енергетику, хімічну промисловість та сферу послуг. За виробництвом сільськогосподарської продукції Франція посідає четверте місце у світі, а за її експортом друге.

Франція належить до обмеженої групи держав, що відігравали провідну роль в міжнародних економічних відносинах протягом декількох століть. Тривалий час вона була наймогутнішою країною Європи, та й сьогодні її вплив на європейські й світові справи досить значний. Франція була великою колоніальною імперією, й це наклало суттєвий відбиток на її економічні й політичні зв'язки з низкою держав у Африці та в Азії.

Стратегічна політика урядів Франції формувалася під впливом низки чинників. Серед них, крім імперського минулого, - тривале переважання ролі позичкового капіталу над виробничим, виключна роль держави в регулюванні економічних процесів і активне членство в Європейському Союзі.

Колоніальна експансія Франції набула найбільшого розмаху в XIX столітті, коли вона володіла величезними територіями в Африці, захопила Індокитай, мала численні колонії в Океанії, Карибському басейні. На той час володіння колоніями сприяло економічному розвиткові Франції. Вона одержала багату сировинну базу й ринок збуту своєї продукції. Проте, оскільки Франція відставала в промисловому розвитку від інших індустріальних країн, вона не спромоглася в повній мірі використати цю перевагу. Частка колоній у зовнішній торгівлі Франції у 1913 р. становила за експортом лише 13%, а за імпортом - 9,5%. В колонії було вкладено не більше 10% усього капіталу, що був розміщений Францією за кордоном. Після першої світової війни активність Франції в економічних стосунках з колоніями зросла. В 1935 р. експорт в колонії вже становив 30%, а імпорт - 24%. При цьому французький експорт складався з промислових товарів широкого вжитку, а імпорт - з мінеральної та сільськогосподарської сировини. В період між двома світовими війнами зросла роль колоній як арени для вкладення французьких капіталів. На колоніальні володіння в ці часи припадало 75% експорту капіталу з Франції.

Після другої світової війни значення колоніальних володінь для Франції змінилося. Національно-визвольний рух, який підсилився в цей час, вимагав великих витрат на утримання колоніальних військ та колоніальної адміністрації, що лягало важким тягарем на бюджет країни. В ситуації економічної руїни, яка не обминула французькі колонії, попит на імпорт французьких товарів і капіталу помітно впав. Аж до початку 60-х років, коли французька колоніальна імперія остаточно розвалилася, вона відволікала з метрополії більше коштів, ніж надавала їй. Після ліквідації імперії стосунки Франції з колишніми колоніями стали більш гнучкими. Франція надає їм преференції в торгівлі й сама здобуває певні пільги на ринках цих країн. Низка африканських країн до недавнього часу входила у так звану «зону франка», прив'язуючи свою валюту до французької. Значна частина колишніх французьких колоній сьогодні є асоційованими членами Європейського Союзу.

Значну роль в економіці Франції здавна відігравав експорт капіталу, причому переважно в позичковій формі. Банківський капітал тривалий час визначав «економічне обличчя» Франції. На увесь світ були відомі такі кредитні заклади як Французький банк, «Генеральне товариство», «Ліонський кредит». Вони в ХІХ столітті в значній мірі контролювали економіку Франції та світовий ринок позичкового капіталу. Навколо них формувалися великі фінансові групи. Наприкінці ХІХ століття паризька біржа стала відігравати роль міжнародного позичкового центру. До провідної групи банків додалася «Національна облікова контора» й «Паризько-Нідерландський банк». Вирішальною силою в цих банках виступали «200 сімей», серед яких найсильнішими були Ротшільди, Шнейдери, де Ванделі.

З кінця ХІХ століття посилилося вивезення французького капіталу за кордон. За період 1870-1913 рр. промислове виробництво Франції зросло тільки в три рази, а експорт капіталу - в шість разів. Напередодні першої світової війни обсяг вивезеного з Франції капіталу в 1,6 раз перевищував суму капіталовкладень в промисловість і торгівлю. Експорт капіталу з Франції мав не підприємницьку, а саме позичкову форму. Вивезення капіталу гальмувало економічний розвиток Франції, оскільки відволікало кошти від внутрішньої економіки. Наслідком цього було промислове відставання Франції від США, Великої Британії та Німеччини.

Роль позичкового капіталу для економіки Франції починає зменшуватися в ХХ столітті. Натомість поступово зростає значення вивезення капіталу у підприємницькій формі. В цілому Франція й після другої світової війни залишається одним з найбільших експортерів капіталу. В перші повоєнні роки французький капітал, переважно в підприємницькій формі, прямує в колонії, частка яких досягає 60% усього експортованого французького капіталу. Проте поступово відбувається переорієнтація в експорті капіталу на розвинуті країни, в першу чергу, на країни Західної Європи та США. В 90-х роках 70% всіх зарубіжних інвестицій з Франції припадало на країни Європейського Союзу, а ще чверть - в країни, що розвиваються (переважно в Африку).

На особливостях стратегій економічного розвитку Франції позначається активна роль держави в регулюванні економіки. Така роль є традиційною, й вона сягає часів, коли Франція була абсолютистською монархією, а в економічній політиці панували ідеї меркантилізму, що їх впроваджували в життя Сюллі й Кольбер. Після Великої французької революції втручання держави в економічні процеси дещо спадає, проте посилюється після першої світової війни. Війна нанесла великої шкоди французькій економіці. Матеріальні збитки становили 200 млрд. франків, загальний рівень промислового виробництва скоротився на 40%, сільськогосподарське виробництво - на третину, експорт на 50%.

В такій ситуації уряд намагався здійснити заходи щодо відновлення економічного потенціалу, стабілізації економіки й підвищення рівня життя населення. Було уведено 8-годинний робочий день в промисловості, розроблена спеціальна програма, що передбачала укладання трудових договорів робітників з підприємцями. Були запроваджені пенсії робочим і службовцям по старості, хворобі, а також допомога безробітним. Незважаючи на те, що до 1924 року промислове виробництво було відновлено до довоєнного рівня, труднощі в економіці Франції ще зберігалися. В основному вони торкалися фінансової сфери. Державний бюджет зводився із значним дефіцитом, курс франка падав. Для запобігання подальшої дестабілізації економіки уряд був вимушений піти на непопулярні заходи. Були підвищені непрямі податки, скорочена заробітна плата службовцям, пенсії. Було здійснено грошову реформу, яка супроводжувалася девальвацією франка, що сприяло його стабілізації.

Криза, яка спіткала Францію в 1930-1934 роках, підсилила регулюючу роль держави. При цьому активізація держави в економічній сфері була своєрідною: вона намагалася не стільки допомогти бізнесу, скільки підмінити його2. «Народний фронт», що прийшов до влади (1934-1936 рр.), здійснив націоналізацію окремих підприємств, промислове картелювання, запровадив субсидіювання, ціновий контроль. Була підвищена заробітна плата службовцям, пенсії ветеранам війни, для безробітних були організовані громадські роботи. Здійснено податкову реформу, внаслідок якої підвищувалися податки на великі прибутки. Нова криза 1937 року, а потім війна не дозволила урядові «Народного фронту» завершити реформування економіки. В цілому в період між двома світовими війнами економічна політика, що одержала назву «дирижизму», спиралася на ідеї Дж. Кейнса.

По закінченню Другої світової війни спостерігалися ще декілька хвиль націоналізації й зміцнення економічної ролі держави. Протягом 1945-1947 рр. були націоналізовані електроенергетика, вугільна промисловість, газові підприємства, частина авіаційної промисловості, автомобільний концерн «Рено», морське судноплавство, повітряний флот. Націоналізацією було охоплено близько 20% виробничих потужностей країни.3 Націоналізована промисловість опинилася поза ринковою сферою: держава фінансувала її діяльність з бюджетних коштів і контролювала всі стадії прийняття й реалізації інвестиційних проектів. Держава розробляла плани розвитку націоналізованого сектора, але більшість з них мала індикативний характер. Відновленню економіки Франції сприяла також американська допомога за «планом Маршалла» у сумі 12 млрд. доларів. Але великою є й заслуга французького уряду. Міністром економіки Жаном Монне було розроблено план модернізації економіки, розрахований на 1947-1953 рр. Планом передбачалася ефективна система контролю націоналізованого сектора економіки, він містив програму капіталовкладень.

Стратегічною метою політики «дирижизму» була індустріалізація країни для того, щоб утримати за Францією статус великої держави. Економічною моделлю Франції стала, як і в Німеччині, соціально-орієнтована ринкова економіка. В 50-60-х роках державі належала одна третина державного майна, багато банків, авіатранспорт, великі страхові компанії, радіомовлення. За рахунок держави здійснювалося 30% всіх капіталовкладень.

Наприкінці 60-х років і в 70-х роках до влади прийшли прибічники лібералізації економіки, і державне втручання в економіку дещо зменшилося, хоча й не було суттєво усунуто; здійснився перехід від дирижизму до неокейнсіанської моделі. За часів президентства Ж. Помпіду важливою метою було збалансування державного бюджету. Скорочувалося внутрішнє споживання, упорядковувалася податкова політика. На деякий час ці заходи стабілізували економіку. Проте глибока криза 1973-1974 років струсонула економіку Франції. Безробіття зросло втричі і втричі знизилася прибутковість компаній. Якщо в період з 1950 по 1973 рр. щорічний приріст ВВП складав пересічно 5,1%, то в 1971-1980 роках він знизився до 2,3%.

Ця криза спровокувала новий прихід до влади в 1981 р. лівих сил на чолі з Ф. Міттераном, що означало нову хвилю націоналізації. В 1982 р. було прийнято закон про націоналізацію великих приватних банків і декількох промислових груп. Так, до рук держави перейшли такі промислові групи, як «Компані женераль д'електрисіте», «Пешіне-Южін-Кюльман», «Сен-Гобен», «Томсон-Брандт», «Рон-Пуленк», залишалася у державній власності компанія «Рено». Держава також придбала контрольні пакети акцій компаній «Юзінор», «Сасілор», «Дассо», «Матра». Частка державних підприємств у промисловості збільшилася з 18 до 32%. Державний сектор у банківській сфері забезпечував 75% депозитних і кредитних операцій. Держава контролювала діяльність 3,5 тис. компаній.1 Були націоналізовані навіть такі могутні фінансові компанії, як «Паріба» і «Сюез». В 1983 р. на державний сектор припадало 23% зайнятих, 29% доданій вартості й 30% експорту товарів. Було введено активний ціновий контроль, високий податок на великі статки.

Водночас були задіяні деякі соціальні реформи. Були підвищені мінімальні ставки заробітної плати, збільшені розміри пенсій, дещо скоротився робочий тиждень.

Значна увага приділялася індикативному плануванню, було прийнято Закон про реформу планування, визначена методика розробки й організації виконання планів. В планах визначалися стратегічні напрямки й цілі розвитку економіки на п'ятирічний період.

Реформа мала й негативні наслідки. Справа в тому, що націоналізації підлягали переважно компанії, які знаходилися у важкому фінансовому стані, на їх санацію витрачалися великі кошти з держбюджету. Бюджет не витримував такого навантаження.1

В 1986 р. до влади повернулися праві сили, які запровадили приватизацію підприємств. З другої половини 80-х років економіка Франції дещо пожвавішала. Світові ціни на традиційні французькі товари підвищилися, а на енергоносії знизилися. Баланс зовнішньої торгівля став позитивним. Проте пожвавлення економіки було нетривалим, і на початку 90-х років Франція зіткнулася з новою рецесією. Скоротилися обсяги промислового виробництва, зросло безробіття, знизився обсяг інвестицій. Період 1974-1996 рр. у Франції прозвали «тридцятьма гіркими роками». Особливо безпрецедентним було падіння інвестицій. Питома вага промисловості впала в структурі ВВП.

Уряд консерваторів на чолі з Ж. Шираком відійшов від неокейнсіанської політики й повернув до стимулювання приватного сектора. Відповідно закону «Про заходи щодо приватизації» до рук приватних підприємців перейшла велика кількість підприємств, в першу чергу таких, де кількість персоналу перевищувала тисячу чоловік. В 90-х роках у приватну власність перейшли такі великі корпорації як «Томсон» (електротехніка й електроніка), «Пешине» (кольорова металургія), «Юзінор-Сасілор» (чорна металургія). Частка держави у зайнятості знизилася до 10%, а в доданій вартості - до 16%. Проте в державній власності залишалися підприємства електроенергетики, газопостачання й комунікацій. І все ж таки регулююча роль держави була дещо звужена. Було скорочено рівень оподаткування, здійснена лібералізація цін. В середині 90-х років денаціоналізовано «Банк насьональ де Парі», хімічний завод «Рон-Пуленк». У валютній сфері був скасований контроль над валютними операціями, рухом капіталу, зняті обмеження у міжбанківського, біржового й іпотечного ринків. Всі державні підприємства були переведені на незалежне від бюджету функціонування й почали діяти в жорстких умовах ринку.

Проте економічна політика держави не стала по справжньому ліберальною. Перехід до влади «червоно-зеленого» уряду Л. Жоспена загальмував найбільш радикальні реформи. Уряд знов повернувся до контролювання цін державних природних монополій, цін на більшість аграрної продукції, тарифів на послуги сфер охорони здоров'я. Діяльність бізнесу у Франції зарегульована й зарегламентована більше, ніж у будь-якій країні Європейського Союзу.

Одним з головних напрямків діяльності уряду Л. Жоспена стало врегулювання державного бюджету, який тривалий час зводився з великим пасивом. За рахунок стримання державних витрат вдалося скоротити дефіцит бюджету, і в 2000 році він становив 1,8% від ВВП, що вважається цілком задовільним для країн ЄС. Платіжний баланс також зводився з позитивним сальдо. Уряд намагався стимулювати розвиток економіки через зростання попиту з боку населення (кейнсіанський принцип), для чого передбачається підвищення доходів, заробітної плати. З 2000 року розгорнулася програма зниження податків. Держава мала у своєму розпорядженні кошти для запровадження цього заходу. Завдяки успішному економічному розвитку, зменшенню безробіття фіскальні надходження до бюджету суттєво збільшилися. Проте податкове зниження поширилося головним чином на осіб з невисокими доходами. Скорочено податок на житло. Але в цілому рівень податків у Франції й сьогодні залишається одним з найвищих в ЄС. Високим залишається рівень податків на корпорації, на заощадження та майно.

Важливою складовою стратегій розвитку французьких урядів завжди була соціальна політика. Витрати на соціальну сферу складають 60% всіх бюджетних витрат, вони значно вище, ніж у основних суперників Франції, і це в певній мірі негативно впливає на конкурентоспроможність французької економіки. Незважаючи на пріоритетність соціальних цілей, Франція характеризується високим рівнем безробіття, яке досягло нечуваних розмірів

- 12,5% від активного населення. Такий високий рівень є не стільки наслідком неуваги уряду до соціальних проблем, скільки недостатньо ефективною економічною політикою в цілому. Так, антиринкові заходи уряду призводять до скорочення інвестицій в економіку країни і масового вивезення капіталу за її межі.

Наприкінці 90-х років уряду вдалося знизити рівень безробіття (в 2002 р. він становив 9,1%). Запроваджено доплати особам, які отримають мінімальну зарплату. З другої половини 90-х років трохи підвищилися темпи економічного розвитку. Вони збігаються з пересічними для ЄС, але в цілому є невисокими. До того ж, з початком нового тисячоліття ці темпи знову впали.

На зламі тисячоліть економіка Франції опинилася не на кращих позиціях. Темпи зростання ВВП виявилися досить кволими, нижче середньоєвропейських. В 2006 р. приріст промислового виробництва становив лише 0,2%. Безробіття у тому ж році сягнуло 8,7%. Сальдо платіжного балансу було від'ємним, зовнішній борг складав 3,5 трлн. дол.2

В таких умовах правоцентристський уряд суттєво змінює економічну політику й в цілому економічну модель. Так майже повністю ліквідовано державний сектор в економіці: частка держави у доданій вартості скоротилася до 5%. Уряд відмовився від політики дирижизму, яка була основою економічних стратегій тривалий час. Впала роль індикативного планування, воно майже не застосовується. Докорінні зміни відбуваються в соціальній політиці. Мета нової політики полягає у тому, щоб підвищити конкурентоздатність національного бізнесу. Для цього послабляється податковий тягар на корпорації. В рамках боротьби з безробіттям компанії отримують від держави субсидії за кожне нове робоче місце. Пенсійний вік підвищився з 60 років до 63-65 років.1

В 2007 р. президентом Франції було обрано Ніколя Саркозі. Він намагається поєднати позитивні наробки дирижизму з посиленням ринкових відносин, з ліберальною моделлю. Серцевиною реформ має стати комплекс податкових заходів, спрямованих на реалізацію головного гасла його програми: «більше працювати - більше заробляти».2

Н. Саркозі має наміри здійснювати більш гнучку соціальну політику. Так, якщо безробітний удвічі відмовляється від запропонованої йому роботи, то він втрачає право на соціальну допомогу. Передбачається надати більше прав роботодавцям щодо приймання на роботу й звільнення робітників. Прийнято закон про скорочення апарату державної адміністрації.

Світова економічна криза не обминула й Францію. Приріст її ВВП становив у 2008 році тільки 0,1%, а в 2009 році скоротився на 2,5%; отже падіння економіки було не таким глибоким, як у деяких інших державах Європейського Союзу. Безробіття сягнуло 9,1%. Зовнішній борг складав понад 5 трлн. дол. Однак у 2010 році економіка Франції відчула пожвавлення. Так, за ІІІ квартал 2010 р. ВВП зріс на 0,3%3. В цілому за рік зростання ВВП склало 1,6%.

У зовнішньоекономічних відносинах стратегічним напрямком Франції є активна участь у європейських інтеграційних процесах. Вона стояла у витоків цієї організації й була найактивнішим прибічником її створення. Розроблювачами проекту економічного об'єднання Європи стали Жан Монне, голова Комісаріату з планування й адміністрації в уряді Франції,

й Робер Шуман, французький прем'єр-міністр. Саме завдяки зусиллям Р. Шумана вдалося втілити в життя ідею утворення Європейського об'єднання вугілля й сталі в 1951 р. Французькі урядовці, політики, економісти й бізнесмени на початку 50-х років сподівалися, що в інтегрованій Європі Франція буде найсильнішою в економічному й політичному відношенні виявилося, що це місце посіла ФРН, вплив якої, особливо в економічному плані, на розвиток Західної Європи став визначальним. Франція залишилася на другому місці в ЄС. Проте вона виграла від інтеграції, ефективно використавши переваги міжнародного поділу праці. Участь в ЄС прискорила процес концентрації виробництва, його технічної модернізації.

Особливо сприятливі умови створилися для французького сільського господарства, яке одержало широкий західноєвропейський ринок збуту, вільний від митних перешкод. Різко активізувалася зовнішня торгівля, превалююча частина якої припадає на країни ЄС: 62% експорту й 61% імпорту країни, у тому числі 78% експорту сільгосппродукції, 70% експорту автомобілів. В країнах ЄС розміщується 70% обсягу французьких зарубіжних інвестицій. Цим пояснюється велика увага французького уряду до всіх кардинальних змін, що відбуваються в Європейському Союзі. Франція завжди знаходиться серед ініціаторів тих важливих подій, які посилювали інтеграційні процеси в Західній Європі (Шенгенська угода, Маастріхтська угода, уведення євро тощо). Винятком була тривала протидія голлістського уряду щодо вступу Великої Британії до ЄС; Франція розглядала її як небезпечного суперника. Уряд Ж. Ширака виступав за розширення Європейського Союзу за рахунок країн Центральної Європи, що й відбулося в 2004 році; принципово французький уряд стоїть за економічне об'єднання усієї Європи.

Нині стратегічною метою Франції залишається зміцнення позицій в Європейському Союзі й ОЕСР, збереження вигідних економічних стосунків

з країнами, що розвиваються та прискорення темпів власної економіки.

В липні 2008 р. під егідою Франції й, зокрема, за ініціативою Н. Саркозі створено Середземноморський Союз (Союз Середземноморських держав - ССД). Ця організація об'єднує більшість західноєвропейських держав і країн Північної Африки, що тяжіють до басейну Середземного моря. Серед арабських країн, які увійшли до ССД, Марокко, Алжир і Туніс - колишні французькі колонії, які й сьогодні підтримують тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з Францією. Це значно підсилює роль Франції як в Середземноморському регіоні, так і в Європейському Союзі.

6. Стратегії економічного розвитку Великої Британії

Велика Британія, одна з найрозвиненіших країн світу, протягом тривалого історичного періоду обирала високі стратегічні цілі. Після революції ХVІІ століття й особливо після промислового перевороту у ХVІІІ столітті Велика Британія стрімко увійшла до лідируючої групи економічно потужних держав світу й головною стратегічною метою ставила посісти перше місце у світовій економіці, що їй вдалося; економічним лідером вона залишалася аж до середини ХІХ століття, коли її обійшли США, а наприкінці того ж століття - також і Німеччина. В останній чверті ХХ століття за обсягом ВВП Велика Британія поступилася також Японії та Франції, а за деякими економічними показниками навіть Італії. Проте з початком нового тисячоліття темпи розвитку її економіки хоч і були невисокими, все ж таки дещо перевищували показники розвитку її основних суперників, крім США. В 2009 р. її ВВП за ПКС становив 2 154 млрд. дол., що трохи більше, ніж у Росії та Франції, таким чином, Велика Британія займає четверту позицію серед розвинутих країн і шосте місце у світовій економіці в цілому.

Зовнішньоекономічна політика Великої Британії як складова стратегій розвитку суттєво змінювалася як під впливом зовнішніх обставин, так і внаслідок внутрішніх процесів в економіці. Після буржуазної революції та аж до 40-х років ХІХ століття уряд запроваджував політику протекціонізму з метою захисту своєї промисловості, що народжувалася в ході промислового перевороту, від іноземної конкуренції. Протекціонізм було задіяно також і в аграрному секторі. В 1815 р. були видані та звані «хлібні закони»; їх суть полягала у тому, що ввезення хлібу з-за кордону дозволялося лише тоді, коли внутрішні ціни на нього стояли високо, а коли знижувалися, - імпорт заборонявся.

Після завершення індустріалізації економічна ситуація в Англії докорінно змінилася. Англійські промислові товари стали значно дешевшими, ніж в інших країнах, через те їх конкурентоспроможність була дуже високою на внутрішньому й міжнародних ринках. В цих умовах необхідності в протекціоністських заходах вже не було. Більше того, Великій Британії було вигідно запровадити політику фрітрейдерства й вимагати того ж від своїх торговельних партнерів. Економічна політика у цей час ґрунтувалася на принципах вчення А. Сміта й Д. Рікардо. В 60-х роках активно використовується політика взаємного сприяння в торгівлі, суть якої полягала у взаємній відмові торговельних партнерів від митних перешкод. Це надавало Англії великі переваги й дозволило їй встановити лідируючі позиції на світових ринках. Внаслідок впровадження технічних засобів у сільське господарство продуктивність праці у цьому секторі значно підвищилася, що здешевило сільськогосподарську продукцію. Це дозволило у 1846 році скасувати «хлібні закони». Отже, лібералізація зовнішньої торгівлі була майже повною.

Велика Британія у першій половині й середині ХІХ століття була не тільки «майстернею світу», але й стала світовим кредитором. Ще в 1694 р. було засновано Англійський банк, наприкінці ХVІІІ століття в країні нараховувалося вже 350 банків. В середині ХІХ століття Лондон перетворюється на світовий кредитний центр, Англійський банк стає «банком банків». Британські банки у цей час кредитували переважно зовнішню торгівлю. Англійський фунт стерлінгів був найтвердішою валютою в міжнародних розрахунках.

На економіку Великої Британії та економічну політику її урядів великий вплив мало володіння величезними колоніальними територіями, звідки вона вивозила сировину (зокрема, бавовну) за дуже низькими цінами, а експортувала туди продукцію промисловості за монопольними цінами. Велика Британія була найбільшою колоніальною імперією світу.

Домінуюче положення Великої Британії у світовій економіці тривало до останньої чверті ХІХ століття. У цей час її частка у світовому видобутку вугілля становила 52%, у виплавлені чавуну - 50%, вона переробляла половини усієї бавовни, що вирощувалася у світі. Проте поступово економічні позиції Великої Британії починають слабнути. Вже з 50-х років ХІХ століття торговельний баланс країни стає пасивним, хоча платіжний баланс зберігає позитивне сальдо за рахунок міжнародних послуг (перевезення іноземних товарів на англійських судах тощо), процентів від міжнародного кредитування. Велика Британія запізнюється зі структурною перебудовою економіки. Аж до кінця ХІХ століття провідною галуззю залишалася текстильна промисловість. В той же час, з останньої третини ХІХ століття, головні конкуренти Великої Британії - США й Німеччина - випереджаючими темпами розвивали металургію, машинобудування й хімічну промисловість. Як вже відзначалося, наприкінці ХІХ століття Велика Британія опинилася на третьому місці у світовій економіці. Відставання її від головних суперників тривало й на початку ХХ століття, аж до кінця першої світової війни.

Протягом війни англійський уряд встановив жорстке державне регулювання економіки. Був встановлений контроль над базовими галузями промисловості, фіксовані ціни, контроль за вивезенням продукції за кордон, нормування запасів. Була організована державна закупівля товарів за зниженими цінами.

Після війни Велика Британія ненадовго повернула собі друге місце (після США) в світовій економіці, проте в її внутрішній економіці залишалися серйозні проблеми. Фунт стерлінгів, який до війни був найміцнішою валютою, знецінився. Для оздоровлення грошового обігу в 1919 р. було прийнято закон про відмову від золотого стандарту. Відновлення економіки супроводжувалося денаціоналізацією підприємств, скороченням непрямих податків. В 1925 р. золотий паритет фунта було відновлено. Короткочасне економічне піднесення 1924-1929 років було перервано світовою кризою. Промислове виробництво скоротилося на 23%, рівень безробіття сягнув 22%. Фунт стерлінгів знову поповз донизу, власники вкладів в англійських банках почали вилучати їх і переводити в більш міцну валюту, що призводило до скорочення золотого запасу країни.1

З метою подолання кризи й збалансування державного бюджету уряд збільшив податки, зменшив посадові оклади робітникам бюджетної сфери, знизив виплати безробітним. В 1931 році знову було скасовано золотий стандарт фунта стерлінгів, що спровокувало зростання цін на внутрішньому ринку. Але на зовнішньому ринку, через цю обставину, конкурентоспроможність англійських товарів підвищилася. Велика Британія відмовилася від політики фрітрейдерства й повернулася до протекціонізму, що дозволило їй покращити її платіжний баланс.

Друга світова війна негативно вплинула на економіку Великої Британії. Хоча вона зазнала менших пошкоджень, ніж країни континентальної Європи, великі воєнні витрати різко збільшили величину державного боргу, обумовили значний дефіцит платіжного балансу. Скоротився експорт англійських товарів. Велика Британія втратила значну частину своїх закордонних капіталовкладень, велику кількість суден, вантажів. На ведення війни країна втратила 25 млрд. фунтів стерлінгів. Починаючи з 1945 року Велика Британія вимушена була сплачувати в доларах свій борг США за ленд-лізом. Це обумовило виникнення гострої фінансової кризи. Ситуація пом'якшилася із наданням Сполученими Штатами допомоги за «планом Маршалла». Проте США умовою надання допомоги висунули вимогу вільного обміну фунта на долар. Оскільки англійська валюта була ослабленою, в 1949 році уряд був вимушений девальвувати фунт. В післявоєнний період позиції фунта продовжують погіршуватися; поступово він відтісняється маркою ФРН, яка стає другою за значенням після американського долара валютою в міжнародних розрахунках. Купівельна спроможність фунта знизилася в 1979 р. порівняно з 1950 роком майже в п'ять разів.

Промислове виробництво Великої Британії було відбудовано в цілому до 1952 року. Позитивним моментом в цей час стає його структурна перебудова. Випереджаючими темпами розвивалися нові галузі, зокрема, електротехнічне й електронне машинобудування, приладобудування, хімічна промисловість. Натомість значно знизилася питома вага металургії, транспортного машинобудування, видобутку вугілля, текстильної та швейної промисловості. Проте за темпами оновлення структури промисловості Велика Британія поступалася Німеччині та Японії. Вона також поступалася за темпами зростання продуктивності праці.