Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність роботи. Сучасний рівень цивілізації і правосвідомості дозволяє говорити про первинність міжнародного права серед інших чинників, що впливають на становлення міжнародних відносин.

Міжнародне право виконує координуючу і регулюючу функцію. Також в ньому втілені механізми, що захищають законні права та інтереси держав, так що можна говорити про охоронну функцію міжнародного права.

Винятковість міжнародного права полягає в тому, що загалом у міжнародних відносинах не існує наддержавних механізмів примусу. За наявної необхідності держави безпосередньо, колективно, забезпечують підтримку міжнародної рівноваги та правопорядку.

Нормотворення в міжнародних відносинах відбувається згідно висновків міжнародних договорів та шляхом формування звичаїв. Значущості отримали резолюції та рішення впливових міжнародних організацій, зокрема ООН. гуманітарний інтервенція допомога миротворчість

В умовах системи сучасних міжнародних відносин ООН займає центральне місце і відіграє найважливішу роль практично у всіх сферах світових політико-правових відносин; вона є єдиним універсальним механізмом з підтримання міжнародного миру і глобальної безпеки, колективного регулювання міжнародних відносин і забезпечення сталого розвитку та стабільності. На принципах Статуту ООН будується вся міжнародна політико-правова система сучасного світоустрою.

Перевага колективних засобів вирішення проблем та врегулювання збройних конфліктів неміжнародного характеру очевидно є дієвішою. Тільки консолідація всіх держав може дати суттєвий результат, з урахуванням того, що всі права людини універсальні, неподільні, взаємопов'язані і взаємозалежні, міжнародне співтовариство повинне ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівноправній основі. Як наголошується в Декларації тисячоліття ООН, прийнятої Ген. Асамблеєю в резолюції 55.2 від 8 вересня 2000 p.,:«Міжнародна солідарність як засіб забезпечення прав людини є реальністю міжнародного життя, яку слід цінувати, але яка потребує нового розвитку з метою створення більш справедливого й рівноправного міжнародного порядку, сприятливого для здійснення цих прав » [17, с. 45].

Останнім часом у зовнішньополітичних зносинах загальний курс тенденцій окремих країн, в міжнародних справах переважає той який суперечать міжнародній політичній системі та її нормам. Засновники ООН з самого початку ставили перед собою завдання «створити умови, за яких буде можливо дотримання справедливості та поваги до зобов'язань, які диктуються договорами та іншими джерелами міжнародного права» [39, с. 13].

Міжнародне право зазнає впливу зовнішньої політики, що проводиться державами. З іншого боку, міжнародне право серед інших чинників безпосередньо впливає на зовнішню політику держав в тому сенсі, що вони повинні узгоджувати свої дії з власними зобов'язаннями згідно норм міжнародного права і так званого «політичного етикету».

Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Статуті ООН і документах сесій ОБСЄ суверенної рівності держав; не застосування сили і загрози силою; непорушності державних кордонів; територіальної цілісності держав; мирного вирішення міжнародних суперечок; невтручання у внутрішні справи; загальної поваги прав людини; самовизначення народів і націй ; співпраці і сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

Кінець 21 століття ознаменувався формуванням «нового інструменту» міжнародних відносин, який характеризується своєрідною філософією інтернаціоналізму, так званої «гуманітарної інтервенції», яка своєю суттю прямо суперечить багатьом принципам міжнародного права.

Метою наукового дослідження є аналіз процесу становлення та змісту концепції проблеми гуманітарної інтервенції, а також з'ясування питання її правомірності у сучасній міжнародній політиці та міжнародному праві.

Вказана мета визначає необхідність виконання наступних завдань:

1) Дослідження поняття «гуманітарна інтервенція», його основних аспектів і характеристик;

2) Вивчення характеру еволюції міжнародних подій, пов'язаних із здійсненням «гуманітарної інтервенції»;

3) Виявлення принципів і норм міжнародного права, пов'язаних з «гуманітарною інтервенцією»;

4) Визначення перспектив розвитку і практичного застосування «гуманітарної інтервенції».

Об'єктом дослідження є політико-правові відносини у політичній сфері силового захисту прав людини.

Предметом дослідження є закономірності функціонування та розвитку міжнародно-правового та політичного інституту гуманітарної інтервенції.

Понятійний апарат:

1) ? «Гуманітарна інтервенція» - це порушення територіального суверенітету і політичної незалежності третіх країн, втручання в їх внутрішні справи, в тому числі використання збройної сили, для досягнення певних цілей під приводом захисту цивільного населення і прав людини.

2) ? «Гуманітарна допомога» - це сприяння третім країнам в ситуаціях збройного конфлікту, прояви тероризму, стихійних лих, тощо; спрямоване на безперешкодний доступ до цивільного населення з метою забезпечення продовольством, медикаментами, а також надання медичної допомоги поряд з іншими формами швидкого покращення ситуації без порушення суверенітету, територіальної цілісності і національної єдності держав.

3) - «Міжнародне право» ? це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Методологічна база дослідження визначалась предметом і об'єктом дослідження, а також характером поставлених завдань. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів, в бакалаврському дослідженні використано ряд загальнонаукових та спеціальних науково-теоретичних та емпіричних методів пізнання.

1) Серед загальнонаукових методів пізнання важливе значення мало використання методу аналізу, індукції, аналогії, абстрагування, сходження від конкретного до абстрактного.

Використання цих методів здебільшого мало комплексний характер.

2) Формально-юридичний метод використовувався для того, щоб зосередити увагу не тільки на політичних але й на юридичних аспектах проблематики гуманітарної інтервенції. Водночас застосування принципів діалектики дало змогу розглянути політичні аспекти разом з юридичними та морально-гуманітарними чинниками.

Їх використання в ході теоретичного аналізу положень науки міжнародного права та практики держав дало змогу сформулювати поняття гуманітарної інтервенції, визначити її суб'єктний склад тощо. Для розмежування гуманітарної інтервенції від суміжних інститутів та визначення складових мінімального гуманітарного стандарту важливе значення мало використання прийомів методу порівняння. Використання методу тлумачення права дало змогу з'ясувати зміст актів та установчих документів міжнародних організацій, визначити компетенцію ООН, регіональних політичних міжнародних організацій та окремих держав у сфері силового захисту прав людини. Значною мірою цей метод доповнювався порівняльно-правовим методом, який дав змогу порівняти нормативний зміст міжнародно-правових актів та здійснення політичної практики держав і міжнародних організацій у сфері силового захисту прав людини і підтриманні політичного устрою держав.

З'ясування факторів, які визначають ефективність здійснення гуманітарної інтервенції в рамках ООН та регіональних міжнародних організацій, а також формулювання пропозицій щодо можливостей підвищення дієвості цих інструментів значною мірою було можливим завдяки застосуванню методів наукового пояснення та прийомів методу політичного прогнозування. Важливе значення при аналізі аргументів прихильників правомірності неавторизованої гуманітарної інтервенції мало застосування методу дедукції в контексті загальновизнаних положень міжнародного права та політичних аспектів. Метод індукції мав особливо важливе значення при аналізі окремих випадків здійснення гуманітарної інтервенції та при з'ясуванні можливості утворення opinio iuris, яке є визначальним для формування звичаєвих норм міжнародного права.

Теоретичне та практичне значення дослідження. У роботі розглянуто

практичні проблеми явища гуманітарної інтервенції та шляхи запобігання негативним наслідкам цього феномену.

Розглянуті в роботі питання на далі можуть досліджуватися фахівцями міжнародних відносин, політологами та юристами.

Крім цього, при аналізі політичної практики здійснення гуманітарних інтервенцій окремими державами, регіональними політичними організаціями та ООН застосовувались прийоми узагальнення практики. Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження були апробовані на Регіональній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми міжнародних відносин та зовнішньої політики (м. Львів, 11 квітня 2016 р.).

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДООГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ У СУЧАСНІЙ МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ

1.1 Теоретико-методологічний аналіз джерельної бази дослідження проблеми гуманітарної інтервенції

Головною тенденцією розвитку сучасної міжнародної політико-правової системи стає її подальша гуманізація, тобто становлення та зміцнення в її ооснові найважливішого принципу - це повага до прав людини та політичної культури в міжнародних відносинах.

Разом з цим, завершення «холодної війни» та вичерпання біполярної системи міжнародних відносин спричинили ряд змін по відношенню до цих понять та багато інших контраверсивних результатів. Однією з найголовніших проблем, які постали перед світовою спільнотою, стала ймовірність виникнення міжнародних політико-гуманітарних криз та інших загроз. Тому одним із найважливіших завдань міжнародної політики та права є пошук прийнятних та ефективних засобів боротьби з даним явищем. Останнім часом дедалі більше фахівців-політиків та юристів задумовуються над юридичною природою та законністю такого, вже не нового, міжнародно-правового засобу боротьби з порушенням прав людини, як гуманітарна інтервенція.

У період існування функціональної світової політичної моделі та міжнародного права гуманітарна інтервенція розглядається як правомірне й невід'ємне явище міжнародного життя, однак, у зв'язку з виникненням й подальшим розвитком таких основних принципів сучасного міжнародного права, як принцип невтручання, у практиці застосування міжнародного права знову дуже гостро постало питання стосовно того, наскільки взагалі явище гуманітарної інтервенції сумісне із сучасним міжнародним політико-правовим устроєм.

Поняття «гуманітарної інтервенції» з'явилося та набуло особливої популярності у доктрині міжнародного права на початку ХХ століття. Окрім терміна «гуманітарна інтервенція» в політико-правничій практиці застосовуються інші близькі за значенням терміни, це - «втручання тимчасового характеру з метою охорони життя та власності своїх громадян», «продемократична інтервенція», «заходи із порятунку жертв міжнародного террору», «втручання з міркувань гуманітарного характеру», «інтервенція в ім'я благородних гуманітарних цілей», тощо [7, с. 23-35]. Проблема ролі і місця миротворчості, в тому числі і гуманітарної інтервенції в сучасній системі міжнародних відносин заслуговує на увагу, перш за все тому, що подібна діяльність переживає в даний час бурхливе зростання.

Після закінчення холодної війни РБ ООН активізує свою діяльність у сфері колективної безпеки та у відповідь на масові грубі порушення прав людини, які виникають внаслідок не міжнародних збройних конфліктів (Сомалі, Руанда) чи державної політики (Ірак), приймає рішення про здійснення примусових збройних заходів. Проте, сподівання, які покладались на РБ ООН у сфері силового захисту прав людини, не виправдались.

Підтвердженням цьому стала її бездіяльність у ситуації в Косово, 1998-1999 рр. Інтервенція НАТО у цю провінцію поставила на порядок денний необхідність критичного аналізу концепції гуманітарної інтервенції без уповноваження РБ ООН та її аналізу на предмет відповідності сучасному міжнародному праву.

Постало питання про існування правових підстав для запобігання чи усунення масових грубих порушень прав людини шляхом збройного втручання у випадку, якщо РБ ООН залишається бездіяльною. Кількість збройних конфліктів, особливо не міжнародного характеру, та пов'язаних з ними серйозних порушень прав людини на сучасному етапі не зменшується. Досить поширеними є повідомлення правозахисних груп та органів міжнародних організацій про грубі, масові та систематичні порушення прав людини в різних регіонах світу. Тому однією з найбільш актуальних проблем сучасних міжнародних відносин є розробка механізмів запобігання таким порушенням прав людини та адекватного реагування на ситуації, пов'язані з ними. Для України, яка на сучасному етапі активно інтегрується в євроатлантичну та світову системи колективної безпеки, беручи активну участь, зокрема, в операціях з підтримання миру, вивчення цієї проблематики є також важливим, оскільки наша країна неодноразово виступала учасницею в операціях гуманітарного характеру [37, с. 24].

У вітчизняній теорії міжнародних відносин проблематика гуманітарної інтервенції тривалий час залишалась поза увагою дослідників. В радянський період гуманітарна інтервенція згадувалась лише у контексті тлумачення принципу заборони застосування сили чи погрози силою, та характеризувалась як одна з грубих форм його порушення. Основна заслуга серед вчених цього періоду у дослідженні проблеми правомірного застосування сили в міжнародних відносинах належить Г.М. Данілєнку, В.Н. Денисову, Б.М. Кліменку, Д.Б. Лєвіну, В.І. Кузнєцову, В.І. Менжинському, Є.І. Скакунову, Г.І. Тункіну, М.О. Ушакову та В.М. Федорову. Після закінчення «холодної війни» проблематика гуманітарної інтервенції починає розглядатись також в контексті міжнародно-правового захисту прав людини.

Це чітко прослідковується, зокрема, у працях В.А. Гусейнова, І.І. Карташкіна, А.П. Мовчана та Р.А. Мюллерсона.

Першим дослідженням гуманітарної інтервенції на пострадянському просторі стала монографія М.І. Неліпи та О.О. Мережка. Проблема привернула увагу також інших українських та закордонних вчених, серед яких слід виділити праці В.С. Брузи, О.А. Жірнова, Я.С. Кургузової, І.І. Лукашука, В.А. Романова, М.О. Ушакова, С.В. Черніченка, Р.Т. Шамсона.

Більшої уваги вивченню проблеми гуманітарної інтервенції приділяється представниками західної наукової думки. Було опубліковано цілу низку статей, а також фундаментальні праці, які присв'ячені як проблематиці гуманітарної інтервенції в цілому, так і окремим випадкам її здійснення. Передусім слід виділити американських та німецьких вчених М. Паппе, М. Вельгаузен, К. Генке.

Уваги заслуговують монографії швейцарця А. Пауера, канадця А. Абієва, британця С. Честермана, сомалійки Н. Рецваніан-Амірі. Важливим науковим доробком можна вважати результат роботи Міжнародної комісії з питань інтервенції та державного суверенітету, який оформився у доповіді «Обов'язок із захисту», представленій у грудні 2001 р. на засіданні Генеральної Асамблеї ООН (надалі - ГА ООН). Проблематика регулярно обговорювалась на різноманітних форумах та конференціях [22, с. 49].

Особливої актуальності проблема гуманітарної інтервенції набула після інтервенції НАТО в Косово ? 1999 р. Саме після операції Північноатлантичного альянсу наукова дискусія набула особливої гостроти.

Кількість публікацій, яка з'явилась за цей час з цього питання, є мабуть більшою, ніж за увесь попередній період свого існування. На жаль, в українській теорії міжнародних відносин не з'явилось комплексного монографічного дослідження, у якому б містився аналіз новітніх випадків здійснення гуманітарної інтервенції, зокрема вторгнення Рос.Федерації в Україну 2016 р., а також сучасних аргументів прихильників неавторизованої гуманітарної інтервенції [23, с. 10-25].

Підсумовуючи аналіз джерельної бази та літератури використаної у дипломній роботі, вбачаємо за доцільне, умовно поділити її на такі групи та підгрупи:

1. Джерела:

А) Чинна законодавча та нормативно-правова база ООН, ЄС та України із зазначеної проблеми, відповідні укази РБ ООН; її постанови, тощо. Документи зовнішньополітичних відомств держав світу як базових суб'єктів світових політико-гуманітарних процесів - договори, угоди, декларації, комюніке, офіційні заяви представників правлячих кіл.

Б) Офіційні публікації парламентів зарубіжних країн, їх законодавча база в галузі гуманітарно-військового законодавства, матеріали парламентських слухань, особливу увагу привернули документи американської та радянської дипломатії, ерелік документів міжнародних організацій - ООН, НАТО, ЄС та документи політичних партій і громадсько-політичних організацій.

2. Література:

Монографії вітчизняних та зарубіжних науковців присвячених проблемі гуманітарної інтервенції також це дослідження та аналітичні матеріали, підготовані науково-дослідними центрами, що мають рекомендаційно-прикладний характер і здійснюють вплив на вирішення та вичерпання випадків гуманітарної інтервенції у світі.

Такий вибір та опрацювання джерельної бази і літератури дав нам змогу всебічно охопити низку аспектів проблеми дипломного дослідження та написати завершену наукову роботу, в якій частково розкривається проблема впливу російсько-українського конфлікту на вирішення світовим співтовариством проблеми гуманітарної інтервенції.

1.2 Генеза поняття «гуманітарної інтервенції»

Аналіз літератури з досліджуваної проблематики показує, що феномен «гуманітарної інтервенції» приваблює багатьох дослідників на протязі вже майже 600 років, термін «гуманітарна інтервенція» в своїх витоках у різних інтерпретаціях був пов'язаний з фактами порушення державного суверенітету.

Вважається, що класична ідея суверенної недоторканності сягає своїм корінням Аугсбургського світу, який ще у 1555 р. завершив тривалі релігійні війни в Німеччині. Документ встановлював, що кожен глава держави має право самостійно визначати релігію у своїй країні. Як джерело виступає також і Вестфальський договір 1648 р. яким закінчилася Тридцятирічна війна. Згідно з ним кожна з країн-учасниць отримувала право керуватися згідно з волею свого короля [38, с. 10].

Ідея «суверенної непорушності» ніколи не була священною і недоторканою. Якщо великі європейські держави у відносинах між собою ще більш-менш дотримувалися встановлених правил, то до малих країн ставлення було набагато менш поважним, про що свідчить безліч прикладів. Зокрема, розподіл Польщі між Австрією, Пруссією і Росією в кінці 18 ст., або ліквідація приблизно в той же час революційною Францією Венеціанської республіки. У ще більшій мірі це відноситься до колоніальних захоплень великих держав у Африці.

Дійсно проблема «гуманітарної інтервенції» не є новою. Ще в 1625 році трактат Гуго Гроція «Про право війни і миру» стверджував, якщо правитель піддає гонінням своїх підданих та ставить під загрозу їх існування, то людське співтовариство - в ім'я справедливості - має право силою зброї зупинити ці гоніння [8, с. 37].

Вперше в міжнародній практиці термін «гуманітарна інтервенція» з'явився в середині Х1Х століття, після [44, с. 20-35]., неправомірних дій Франціі в Лівані (1861). Гуманітарний аспект спостерігався як реакція на переслідування, яким піддавалися під час вторгнень багато народів у різні часи. Поняття втручання з метою захисту прав людини або «гуманітарна інтервенція» було вперше використане в кінці 1980-х років професором міжнародного права Паризького університету Маріо Беттаті і французьким політиком Бернаром Кушнером, одним із засновників широко відомої нині організації «Лікарі без кордонів» [41, с. 31-40].

B ХХІ ст. воно активно застосовується в політичному лексиконі. Ним, зокрема, визначалися операції в Гаїті, Боснії і Герцеговині, Сомалі, Косово, тощо. Деякі західні дослідники( Кофі Аннан, Майкл Райзман, Дамрош), дають феномену «інтервенція» таке тлумачення: це акція, яка обов'язково базується на використанні військової сили; її метою є певна зміна політичного устрою і / або основних принципів політики, що проводиться в державі, яка є її об'єктом; вона здійснюється без згоди цієї держави.

Відповідно до даного твердження, під «гуманітарною інтервенцією» слід розуміти здійснювані ззовні збройні дії в певній країні для запобігання чи припинення там політико-гуманітарної катастрофи, тобто масових проявів насильства по відношенню до ув'язнених та біженців [42, с. 43-51].

Сутність доктрини «гуманітарної інтервенції», її правомірність, обсяги і зміст - варто розглядати в контексті політико-правової світової системи.

Іншими словами, коли, і у яких ситуаціях та чи дозволено, взагалі застосовувати державою або групою держав збройну силу з метою втручання з причин політичного чи гуманітарного характеру (тобто при масових репресіях, злодіяннях стосовно населення і за умови значних порушень базових прав людини) у внутрішні справи і юрисдикцію, свідомо йдучи на порушення територіального суверенітету і політичної незалежності з метою захисту цивільного населення цієї країни.

Разом з тим, поняття «гуманітарна інтервенція» в різні періоди часу мала свої термінологічні «похідні»: «превентивна оборона», «обмежений територіальний суверенітет», «оборонна (військова) дипломатія», «миротворчі операції», «військовий гуманітаризм», « гуманітарне втручання » тощо. Термін «превентивна оборона» ,був введений у 1996 р. міністром оборони США - Вільямом Перрі який вважав, що по закінченню «Холодної Війни» буде можливим використання превентивної оборони як Першої лінії захисту; 2-ою лінією, за ним, виступає стримування як один зі способів запобігання виникненню порушень; і військовий конфлікт як Третя лінія - крайній засіб.

«Оборонна дипломатія» розглядалася як найдешевший шлях зміцнення європейської безпеки. Насправді ж вона також вимагає значних витрат. Хоча витрати основних членів НАТО на фінансову допомогу знизилися з моменту закінчення холодної війни, але США і країни Західної Європи продовжують витрачати на це досить значні кошти. Країнам Центральної Європи також доводиться витрачати чимало коштів на фінансування сучасної професійної армії, розвиток своїх міністерств оборони і військових освітніх установ, фінансування спільних навчань і участі в спільних миротворчих операціях на Балканах.

Ідея «обмеження територіального суверенітету» вперше була озвучена влітку 1999 року, в зв'язку з проведенням «миротворчої операції НАТО» в Косово. Як відомо, справжньою метою США було усунення режиму Мілошевича і розгром СРЮ шляхом її територіального роз'єднання, підставою для її здійснення на практиці виявилася штучно створена «гуманітарна катастрофа» на території Косово, Македонії та Албанії.

Подібний розвиток сценарію виник в зв'язку з діями РФ на Північному Кавказі і, зокрема з концентрацією на території Інгушетії потоку біженців з Чечні чисельністю до 190 тисяч осіб. Ознаки «гуманітарної катастрофи» сприяли нагнітанню істерії і слугували приводом для висунення Заходом заздалегідь неприйнятних для Росії вимог про виведення військ під загрозою застосування санкцій проти останньої[41, с. 14-21].

На початку 1990-х рр. різні автори під впливом ескалації цивільних і міждержавних чвар, насильства етнічного та релігійного характеру і «мікронаціоналізму» вводять нову термінологію, таку як: «інтервенція в гуманітарних цілях», «інтервенція з причин гуманітарного характеру», «право демократичної інтервенції», або посилаються на «право інтервенції» або «право гуманітарної допомоги» та «надзвичайного гуманітарного захисту чи допомоги», або говорять про обов'язок забезпечити таку допомогу, навіть якщо не отримано згоду уряду держави до якої задіюється інтервенція, і яка здійснює серйозні і систематичні порушення прав людини.

Доктрина «гуманітарної інтервенції» є класичною в міжнародних відносинах та публічному праві, незважаючи на нещодавно відроджений інтерес до неї в сфері політичного впливу та оновлений потік інформації з цього питання в зв'язку з війною в Сирії і на Сході України. Однак не можна заперечувати, що вже саме по собі багатогранне питання про значення, масштабів та сучасний статус «гуманітарної інтервенції» отримав новий вимір з виникненням поняття «гуманітарної допомоги» та операцій в надзвичайних політичних ситуаціях в практиці держав і дискусіях дослідників. Це не тільки сприяло подальшому правововому ускладненню, але і викликало розгубленість та відсутність взаємопорозуміння серед політиків-науковців світу, відповідних неурядових організацій. Сама ж мета введення в обіг нових понять передбачає визначення сутності проблеми як найбільш можливого визначення необхідного обсягу, змісту понять шляхом аналітичних досліджень з метою розвитку концептуальних рамок, усередині яких існують і розвиваються основні поняття гуманітарної інтервенції та гуманітарної допомоги. Тільки в цьому випадку представляється можливим визначити тип відносин між «гуманітарною інтервенцією» і «гуманітарною допомогою» в сьогоднішніх політико-правових відносинах та провести чітке розходження між ними [40, с. 23]. Тим паче це більш важливо, оскільки різні набори політико-правових і нормативних засад повинні застосовуватися в різних ситуаціях в залежності від обставин.

При такому підході в даній роботі наша увага буде спрямована, насамперед, на сучасний масштаб і статус «гуманітарної інтервенції» і разом з тим варто, при можливості, дати хоча б коротку характеристику поняттю «гуманітарна допомога» в рамках сучасного міжнародного права та кон'юнктури політичних відносин. У цьому контексті потрібно висловити ряд попередніх спостережень, що стосуються терміну «гуманітарна допомога», використовуваного в нашому дослідженні.

Значна частина помилкового і послідовного використання поняття «гуманітарної інтервенції» у якості правового поняття щодо «гуманітарної допомоги» випливає з ситуацій, в яких мають місце політичні чинники де в операціях гуманітарного характеру використовуються збройні сили і / або при збройних конфліктах. З цієї причини спроба створити діючі, зрозумілі та чіткі концептуальні рамки обмежується подібними ситуаціями. На наш погляд, можна не погодиться з твердженням про те, що ці два поняття мають різний характер і тому їх не можна ставити разом, а також те, що вони як на практиці, так і в теорії мають занадто мало спільного. У той же час багато хто стверджує, що доктрина «гуманітарної інтервенції» в своєму звичайному розумінні, у літературі з питань політики і права та використання в діяльності держави, стає менш істотною в міжнародних відносинах в результаті політико-юридичних змін, що відбувалися в рамках системи ООН після закінчення «холодної війни» або, якщо конкретніше, після прийняття РБ відомої, проте часто некоректно інтерпретованої гуманітарної «Резолюції стосовно Іраку» від 4 квітня 1991 р. і щодо її функцій [44, с. 28 ].

Переважна більшість авторів, які працювали в рамках «гуманітарної інтервенції» погоджуються з думкою, що в період, який передував прийняттю Статуту, не існувало чітких політичних чи юридичних норм «гуманітарної інтервенції» через відсутність послідовної практики діяльності держав.

Для того ж, щоб дослідити поняття «гуманітарна інтервенція», його основних аспектів і характеристик в епоху глобалізації необхідно, на нашу думку враховувати наступне:

по-перше, практика «гуманітарної інтервенції», і «гуманітарної допомоги» повинна здійснюватися в рамках Статуту ООН - це основні правові норми, з яких потрібно виходити при вивченні даного питання, це перше фундаментальне положення, так як звідси випливає, що дане визначення матиме основний вплив на концептуальну і політико-правову основу;

по-друге, робиться спроба дати визначення «гуманітарної інтервенції» в точних правових термінах в світлі великої кількості суперечливої літератури, а також з огляду на широке коло різноманітних думок по цій темі і при відсутності послідовної чіткої і прозорої державної діяльності в цій галузі.

Звідси випливає, що актуальним є не тільки виявлення сутності «гуманітарної інтервенції», а й визначення правових відносин між колишніми «недоторканними» принципами міжнародного права на кшталт заборони на застосування сили, права на територіальну цілісність і суверенітет, тощо;

по-третє, «гуманітарна інтервенція» або «військовий гуманітаризм», як це іноді називають на Заході, включає загрозу або застосування сили без повноважень від Ради Безпеки [43, с. 19]. У тому числі мається на увазі використання збройної сили і відсутність необхідності в дійсній згоді законного уряду на проведення заходів, які вживаються третьою стороною - державою або групою держав. Ці політико-правові вимоги, або складові елементи, за своєю суттю є сукупними. Якщо один з елементів випадає, то операція може, тим не менше, кваліфікуватися як така яка забезпечує «гуманітарну допомогу», але не може характеризуватися як «гуманітарна інтервенція». Це означає, що, по крайній мірі, п'ять ситуацій не потрапляють під доктрину «гуманітарної інтервенції», навіть в тому випадку, якщо зацікавленість гуманітарного плану присутній в контексті збройних та не збройних операцій; також не вважаються правомірними акції примусового характеру, що не включають використання збройної сили а також операції, що включають використання збройної сили, які вживаються при відсутності згоди законного уряду, але не володіють основними ознаками гуманітарного характеру;

по-четверте, термін «гуманітарна інтервенція» іноді використовується для заперечення ситуацій, при яких терміново потрібна гуманітарна допомога населенню внаслідок великомасштабних природних лих або ж інших подібних ситуацій, які тягнуть за собою політичний колапс та масштабні людські страждання і можуть привести до людських втрат, руйнувань і масового переселення громадян.

Вперше дана проблема була порушена на світовому рівні в роботі III Комітету Генеральної Асамблеї (з соціальних, гуманітарних і культурних питань) ще 1988 р., це призвело до прийняття Резолюції Генеральної Асамблеї 43/131 від 8 грудня 1988 р. під назвою «Гуманітарна допомога жертвам природних лих і надзвичайних ситуацій». Після визнання відповідальності світової спільноти по відношенню до жертв подібних лих і надзвичайних ситуацій Генеральна Асамблея підкреслила той факт, що можливість безперешкодного доступу до цивільного населення, запасам продовольства, медикаментів, а також надання медичної допомоги поряд з іншими формами швидкого поліпшення ситуації можуть дозволити уникнути зростання кількості жертв. Можливість доступу до таких жертв повинна бути відкрита як для урядових, так і для неурядових організацій [39, с. 24].

Генеральна Асамблея акцентувала увагу на тому, що в подібних ситуаціях згоду відповідної держави розглядається в якості передумови для будь-якої визвольної операції, незалежно від того, здійснюються чи дані акції на урядовому або на неурядовому рівні.

Необхідність згоди держави була також підтверджена в Додатку до Резолюції Генеральної Асамблеї № 46/182 від 3 грудня 1992 р., про «посилення координації ООН дій з надання надзвичайної гуманітарної допомоги».

Суверенітет, територіальна цілісність і національна єдність держав повинні бути повністю дотримані згідно зі Статутом ООН. В даному контексті гуманітарна допомога повинна надаватися за умови згоди відповідної держави і ґрунтуватися головним чином на прохання цієї держави. Однак операції з надання гуманітарної допомоги (в т.ч. і надзвичайної), які володіють політичними і правовими рамками, визначеними відповідними резолюціями Генеральної Асамблеї і програмами, організаціями та відділеннями ООН, виходять за рамки даної статті, оскільки не мають відношення ні до тлумачення поняття гуманітарної інтервенції в міжнародних та праві, ні до типу гуманітарної допомоги, який розглядається в даному дослідженні. Оскільки ні той, ні інший випадок не залежить від згоди відповідної держави, не є реакцією на масштабні і систематичні порушення фундаментальних прав людини та політичного порядку в цій країні і не включає в себе використання збройної сили, то жоден з них не може застосовуватися в конфліктах збройного характеру [33, с. 19].

Таким чином, доцільніше характеризувати цей тип операцій в термінології як операції з надання надзвичайної гуманітарної допомоги, беручи до уваги їх досить сформульовані і розмежовані політико-правові рамки, і зберігати термін «гуманітарна допомога» для операцій, які здійснюються в ситуаціях, збройного конфлікту [35, с. 23].

Термін «гуманітарна допомога» в міжнародих відносинах та праві часто сприймається як явище політичне, тому він і не володіє чітко визначеним юридичним значенням, обсягом і змістом, хоча політико-економічні принципи, які діють і приймаються в рамках «Допомоги», не вступають в протиріччя з міжнародним гуманітарним правом і досить часто представляються як політико-правові.

У контексті даної роботи можна визначити дві ситуації, коли йде звернення до гуманітарної допомоги. Перша ситуація зачіпає застосовність Женевською конвенцією 1949 і 1977 рр. Додаткових протоколів [38, с. 17]. У даних договорах не присутній термін «гуманітарна допомога», проте в них відображені різні принципи з певними обмеженнями і різноманітними формулюваннями, знайомі фахівцям з теорії міжнародних відносин під виглядом «гуманітарних акцій та операцій» (таких, як питання охорони здоров'я, постачання продовольства або інших видів допомоги, зазначених у статті 23 Конвенції IV або 70 статті I Протоколу) чи пов'язуються з регулюванням з метою полегшення страждань жертв збройного конфлікту.

Дані Конвенції та додаткові Протоколи адресовані як державам, Червоному Хресту, так і будь-яким іншим неупередженим гуманітарним організаціям, що діють за згодою сторін, що брали участь у конфлікті. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, закріплені в цих міжнародних угодах, положення про те, що високі договірні сторони, відповідно до Женевської конвенції, повинні дотримуватися і забезпечувати дотримання конвенцій, не повинно інтерпретуватися як повноваження на збройне втручання, оскільки це виходить за рамки міжнародних договорів [36, с. 31].

У даній роботі не ставиться за мету опис різних принципів, які використовувалися у ситуаціях збройного конфлікту, що підпадають під дію міжнародного гуманітарного права. З концептуальної точки зору найбільш важливим є визнання того, що поняття «гуманітарна допомога», що використовується в політичній практиці та міжнародному гуманітарному праві, є, по суті, описом багатьох різноманітних правових принципів, що відносяться до міжнародного гуманітарного права; загальним терміном з неоднозначним сенсом без спеціальної правової конотації, обсягу і змісту, який не має нічого спільного з правовим поняттям «гуманітарної інтервенції»

Інший термін, що стосується інтервенції є «гуманітарна допомога» - це порівняно нове явище що використовує прикладку «допомога»; поняття «гуманітарна допомога» використовувалося в різних проявах: деякі з резолюцій згадують поняття «гуманітарна допомога» без додаткових пояснень [34, с. 53-62], інші посилалися на «операції з надання надзвичайної допомоги» або «термінові операції / дії гуманітарного характеру» [35, с.63 ], або просто «доставку гуманітарної допомоги» [36, с. 59] і «допомогу» [37, с. 47]. У деяких резолюціях, не прийнятих в рамках глави 7 Статуту ООН, підкреслюється елемент «співпраці» [38, с. 43], держав з ООН або різних сторін і фракцій, з одного боку, і ООН і міждержавних і недержавних організацій та спеціальних органів, Міжнародної організації Червоного Хреста - з іншого, боку з огляду на досить часте використання Радою Безпеки терміну загального характеру, можна розмежувати різні типи допомоги. У деяких резолюціях відзначаються проблеми, пов'язані з доступом або перешкодами на шляху доставки гуманітарної допомоги: Резолюція Ради Безпеки № 688, Резолюція Ради Безпеки № 824 про «доступ в безпечні райони» і Резолюція № 836 про «перешкоджання наданню допомоги». Інші резолюції вимагають негайного надання гуманітарної допомоги цивільному населенню [2, с. 36], і вказують, що перешкоджання такої діяльності, особливо доставці продовольства і медикаментів, буде розглядатися як серйозне порушення міжнародного гуманітарного права [3, с. 26]. Безпека персоналу, задіяного в наданні гуманітарної допомоги, співробітників ООН, міжурядових та неурядових організацій, Червоного Хреста і зобов'язання «вживати всіх необхідних заходів» в даній державі або / і сторонами, що не раз наголошувалося Радою Безпеки [51, с. 36]. Резолюція Ради Безпеки № 836 вказала, що це положення поширюється на так звані «охоронювані конвої».

Три резолюції містять формулювання, які вказують на те, що поняття гуманітарної допомоги поширюється також на, операції, які стосуються захисту і репатріації біженців та переселення переміщених осіб [1, с. 41], в той час як три інші резолюції присвячені створенню «безпечних районів» в Боснії і Герцеговині [51, с. 30-49]. В цих районах вимагали дотримання чинних військових вимог сторонами, які повинні були охоронятися захисними силами ООН «за підтримки декількох урядів» [47, с. 44].

З цього переліку слід відзначити, що обсяг і межі поняття гуманітарної допомоги чітко не визначені. Різні політичні прояви гуманітарної допомоги з'явилися після їх проведення Радою Безпеки щодо недавніх примусових заходів; деякі існували ще до цього в міжнародному праві а деякі взагалі були досі не відомими. Формування поняття гуманітарної допомоги до сих пір не закінчено, і до остаточних висновків про можливі нові прояви ще рано говорити.

У даній роботі під поняттям «гуманітарна допомога» розуміється сприяння третім країнам в ситуаціях політичної кризи, збройного конфлікту, проявах тероризму, стихійних лих, тощо; спрямоване на безперешкодний доступ до цивільного населення з метою забезпечення продовольством, медикаментами, а також надання медичної допомоги поряд з іншими формами швидкого покращення ситуації без порушення суверенітету, територіальної цілісності і національної єдності держав.

Таким чином, розглянувши різні підходи до визначення поняття «гуманітарна інтервенція» і його відмінності від терміну «гуманітарна допомога», можна сказати, що «гуманітарна інтервенція» - це порушення територіального суверенітету і політичної незалежності третіх країн, втручання в їх внутрішні справи, в тому числі з використанням збройної сили, для досягнення певних цілей, часто під приводом захисту цивільного населення і прав людини.

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АРГУМЕНТИ СТОСОВНО ПРОБЛЕМИ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ

2.1 Політизація гуманітарної допомоги

Цінності та міркування, які сьогодні традиційно властиві для гуманітарної допомоги не є чистою «кристалізацією» конкретної моралі. Діяльність чи бездіяльність, завжди визначається політичними механізмами.

Здоровий глузд моралі говорить, що ми не можемо просто стояти осторонь і дивитися як люди голодують до смерті; що ми зробимо для того, щоб допомогти, однак, це суто питання моралі яке розглядається кожним на свій розсуд. Хоча мораль і положення міжнародного права, нібито орієнтують міжнародні організації на універсальне застосування ними своїх норм це не завжди дає потрібний ефект. Припустимо, що в недалекому майбутньому, рішення Ради Безпеки втручатися або не втручатися в той чи іншій конфлікт буде відображати узгоджені об'єктивні причини (чому так а не інакше), на міжнародному рівні , а не внутрішні імперативи «великих держав», такий перебіг подій є мало ймовірним - що доводить перелік випадків пов'язаних з гуманітарними втручаннями, що є доволі звичною справою [39, с. 32].

Так само справедливими є і фундаментальні моральні цінності: які покликані бути універсальними і застосовуватися в будь-яких випадках; хоча як показує практика, насправді вони не підходять для застосовування в усіх ситуаціях.

Ця невідповідність в застосуванні нібито універсальних норм міжнародного права становить, по суті, подвійний стандарт, бо ж коли втручання в іншу країну в інтересах, припустимо США - це сходить їм з рук( до прикладу, війна в Іраку), коли ж справа стосується війни на Сході України і анексії Криму то світове співтовариство просто «глибоко стурбоване», і окрім, суто політико-економічних санкцій та кредитів не може нічим допомогти Україні [15, с. 23]. Це повторно доводить контраверсивність проблеми гуманітарної інтервенції і те, що гуманітарна діяльність насправді є лише політичною інтригою в кінці кінців, і ще раз доводить, що гуманітарна інтервенція це по суті продовження гегемоністської політики.

Підтвердженням цьому є те, що, гуманітарна діяльність часто використовується в якості заміни однією політичною дією на іншу. Ось як висловився А. Чейс стосовно колишньої ситуації в Боснії, «Ми вирішили реагувати на масштабні прояви насильства не зупиняючи самого насильства , а лише намагаючись забезпечити полегшення страждань для громадян в країні». [11, с. 49]. Така антикризова політика тягне за собою два серйозних наслідки:

по-перше, політичні дії, як правило, виключають гуманітарну допомогу, хіба тільки тоді коли політичне рішення виходить за рамки традиційних операцій з підтримки миру. Іншими словами, традиційне виключення гуманітарної допомоги, яке власне й має на меті перешкоджати втручанню, чи то гуманітарному чи будь-якому іншому. На жаль, досить багато фактів вказує на те, що гуманітарні організації і миротворці стали справжніми жертвами обставин, так як були змушені втрутитися в події в Югославії так як цього вимагала тодішня розстановка сил і Захід знову виступав як противага діям Росії, що ми прослідковуємо й сьогодні на Сході України.

У випадку колишньої Югославії, крім того, що гуманітарна акція викликала збентеження, то вона ще й виявилися не виключно турботою і бажанням допомогти а в значній мірі це була політична гра, де опонентами були старі-добрі вороги - США та РФ майданчиком протистояння яких стала Боснія а їх засобом була гуманітарна діяльність як спосіб проведення політики «замилювання очей». Таким чином була розгорнута діяльність ООН як механізм стримування впливу окремої держави (в даному випадку Рос. Федерації) та зменшення внутрішнього протиборства щоб в подальшому добитися завершення військового втручання, і під приводом вирішення цієї проблеми, так би мовити поставити Росію «на її місце».

Гуманітарна допомога булла примарним способом показати присутність миротворців на території країн Югославії, проте зроблено це було з думкою та турботою про міжнародне співтовариство і досягнуто це було ціною яка вимірювалася в межах конфлікту в Югославії а не ризикуючи всім міжнародним миром. Західні уряди не вагаючись широко масштабно втрутилися, коли хорватська та словенська незалежність були майже досягнуті і зроблено це було для того, щоб не допустити тут проникнення впливу російського «елементу політики» [4, с. 31].

Вочевидь така політична інтрига коштувала дорого населенню тодішньої Югославії, проте досвід країн СРЮ сьогодні засвідчує ,що ці жертви не були марними, аджеі країни цього регіону, сьогодні впевнено «стоять на шляху» західного розвитку який є на багато «привабливішим» а ніж перспективи Митного Союзу і загалом політика Кремля.

Ситуація в Руандиі, засвідчила неспроможність ООН в силу складності подібних ситуації, запобігати масштабним політичним кризам. Після того, як світ стояв і спостерігав, думаючи про можливі варіанти допомоги, було вбито півтори мільйона чоловік, лише після цього світова спільнота зрозуміла що щось повинно було бути зроблено для запобігання таких значних жертв. На далі в офіційних резолюціях ООН стосовно Руанди термін геноцид уникався, хоча по всім параметрам тих самих резолюцій ООН це був справжнісінький геноцид і катастрофа яку тодішній політичний світ не зміг уникнути з причин елементарної відсутності важелів впливу на уряд Руанди та не достатньої консолідації держав у справі вирішення даного питання [52, с. 31].

Сьогодні цей досвід має активно використовуватися державами-членами ООН для того, щоб більше такого масового порушення прав не повторилося.

Те, як чисто гуманітарні відповіді на політичні кризи підривають зусилля, для вирішення основних проблем були добре висвітлені Аланом Довті і Жиль Лешарем: «одностороння благодійність часто сприяє закріпленню несправедливості, яка викликає втечі біженців, оскільки вона звільняє країни від внутрішніх протиріч, щоб згодом виправити таку несправедливість» [5, с. 56]. Гуманітарна допомога іноді використовувалася не тільки як привід, для політичної бездіяльності, але і як фактор поглиблення кризи в наслідок проведення операцій з надання допомоги. Сильна залежність людей які надавали допомогу від місцевих польових командирів в Сомалі, можливо, не тільки провокувала конфлікт між всіма сторонами але й стала тим приводом якого не вистачало для поглиблення суперечок, саме це конкуруюче бажання збільшити свій вплив допомомагаючи, стало форсуючим фактором в погіршенні ситуації. А на рахунок Боснії, Дауті і Лошер пізніше відзначили, що «раніше гуманітарна допомога була не тільки заміною для більш прямого втручання з боку держав і регіональних організацій, але також і використовувалася воюючими сторонами для досягнення своїх політичних цілей і ескалації конфлікту» [6, c. 43]. Ця проблема також не обмежується «новим типом» гуманітаризму.

Завершення холодної війни докорінно змінила характер багатосторонніх дій. Оскільки Організація Об'єднаних Націй не має будь-яких власних військових можливостей, військове втручання повинно здійснюватися або за допомогою військ ООН, що надаються окремими країнами-членами, що створює серйозні практичні проблеми, або регіональними субпідрядниками [10, с. 45].

Обидва підходи породжують ті ж самі проблеми, однак: тенденція урядів розглядати свої війська як інструменту власної зовнішньої політики, незалежно від того, чи є вони під командуванням ООН чи ні ? це факт. У випадку «субпідрядників», така тенденція викликає серйозні питання з приводу підпорядкування ООН але не підзвітності нормам організації. Наведемо всього лише один приклад, повітряна підтримка НАТО для військ ООН в Боснії проходила під загальним дозволом відповідно до резолюцій Ради Безпеки і відповідно до повноважень на відміну від, передбаченого планом подвійної згоди щодо командування де представники ООН і НАТО повинні були домовитися про конкретні повітряні удари. Генеральний секретар НАТО під час операції заявив, що НАТО не є «субпідрядник Організації Об'єднаних Націй», і НАТО, в обох випадках, застосували, в зонах де це було заборонену, важку зброю без будь-якого дозволу на це Ради Безпеки. Такі речі робляться зрозуміти, як високо посадовець ООН який несе відповідальність за підтримання миру може зробити висновок, що ООН співпрацюватиме з НАТО «задіявши кілька автоматів ... , але кілька проблем, які виникли, були вирішені без особливих труднощів таким шляхом» [18, с. 326-355]., це здається досить незначним зауваженням у світлі останніх доповідей, що описують помітний гнів, бо ж генеральний секретар НАТО (колишній М. Вернер) в рішенні спеціального посланника ООН звинуватив британське військове командування ООН в Боснії яке доручило власним військам, щоб ті саботували повітряні удари НАТО перебуваючи на землі, правдивість цих тверджень доводить, що в даному випадку застосовувалося більше, ніж кілька одиниць стрілецької зброї і Боснія, в цьому плані, як зазначив аналітик - Джерард П. С.: це ще «не найгірший випадок [52, с. 69], а саме той, в якому відбувається конфлікт в добре політико-економічно розвиненій частині світу з добре організованою регіональною безпекою». В СРЮ перетнулися інтереси двох великих світових гравців в обличчі США та РФ, які підтримували тутешні протилежні сторони ? Хорватів (підтримувалися Америкою та НАТО) і Сербів ( яких активно підтримувала Рос. Федерація).

Особливу небезпеку в дозволі регіональним організаціям мати справу з гуманітарною допомогою полягає не стільки в розбіжності інтересів, скільки в можливості створення для себе прикриття благими намірами своїх справжніх планів, з метою продовження старої доброї, звичної для країн-гегемонів політики під прикриттям миротворчості ООН. Сьогодні, здається, що сфери впливу не сильно змінилися з часів холодної війни: Росія діє в Україні, США в Сирії, НАТО свого часу в колишній Югославії, Франція в Центральній Африці. Операції в Грузії(РФ), Гаїті і Руанді (США, НАТО) були схвалені Радою Безпеки ООН в період з кінця червня 1994 р. по кінець липня цього ж року, і ці операції продемонстрували зростаюче схвалення зі сторони Ради Безпеки у проведенні інтервенцій «вищої влади» країн гегемонів у регіональні суперечки» [13, с. 56], сумнозвісна істина, як югославський приклад ясно показав, що заплановані рішучі дії не є конструктивними до поки вони не є вжитими. з міркувань власної користі. Франція була готова діяти у військовому плані в Руанді, бо мала там свої інтереси, але ніяк не в Боснії. і Американська Постанова-директива Президента Республіки від 25 травня 1994 р. точно не оголосила нову еру американського лідерства [11, с. 51].

Як вже зазначалося вище, до тих пір, поки гуманітарна діяльність дає користь гегемонам, виключно гуманітарна мотивація тут виступає вторинним фактором, але не в тому випадку, коли ніякого втручання не відбувається; норми «виправданого втручання» порожній звук, коли таке втручання виключається ймовірністю внутрішнього неспокою який спричинюється військовою присутністю. Як правило, такі рішення, ускладнюють ситуацію, це пояснюється практичною вигодою гуманітарної діяльності, а не представленням в якості морального вчинку.

2.2 Аргументи на користь «гуманітарної інтервенції»

Ще 1991 р. у своїй щорічній доповіді Генеральної Асамблеї Бутрос Галі висловив цікаве і суттєве зауваження на рахунок дослідження оцінок та ставлення міжнародної спільноти до систематичних порушень державами базових прав людини. Б. Галі відзначив наступнє: «Зараз як ніколи політична еліта та громадськість має усвідомлювати, що принцип невтручання у внутрішню компетенцію держав не має розглядатися як захисний бар'єр, позаду якого регулярно та безкарно порушуються права людини, згадуваний принцип повинен бути значно прозорішим для широких верств населення [10, с. 38].

Той факт, що в різних ситуаціях ООН не була здатною запобігти жорстокості, не може розцінюватися як аргумент правовової чи моральної пасивності самої організації, потрібно розуміти, що часто умови ситуацій є на багато складнішими ніж може здаватися на перший погляд, особливо у випадках загрози світовій безпеці. Твердження, що стосуються невтручання, територіальної цілісності і політичної незалежності держав - непорушними, однак вони порушуються, за умови положення про те, що суверенітет,особливо в наші дні, дає право на масове винищення чи початок систематичних кампаній по винищенню або масового вигнання цивільного населення під виглядом придушення заколоту або збройного повстання, підтвердженням цьому слугують події Українського Майдану 2014 року.