Взяття держав-членів ООН під міжнародну опіку, може сприйматися критиками ідеї про опіку, як руйнування провідного принципу державного суверенітету і порушенням принципу суверенної рівності і рівноправності світових держав, втіленими в ст. 2 статуту ООН [46, с. 4].

На практиці, виявляється, що принцип суверенітету прямо суперечить системі протекторатів. В контексті зазначеного, в якості підстави для застосування збройної сили проти третіх держав Стратегічна концепція НАТО не посилається поіменно на допустимість гуманітарної інтервенції, що викликає певний дисонанс у фахівців міжнародного права на Заході [52, с. 29]; в ході розробки концепції, а зокрема у зв'язку з операцією в Косово, чималий акцент робиться на те, що грубі і масові порушення прав людини і взагалі насуваання гуманітарної катастрофи є, мало не імперативною підставою для військового втручання НАТО, тобто тієї ж «гуманітарної інтервенції» [15, с. 26]. Свої підходи до проблеми гуманітарного втручання практикуються провідними країнами НАТО на чолі з США. Ці підходи пройшли апробацію в ряді регіонів світу. Країнами НАТО була зроблена спроба юридично закріпити втручання у внутрішні справи суверенних держав з використанням гуманітарного прикриття в офіційних документах Північноатлантичного альянсу, прийнятих на Вашингтонському саміті в квітні 1999 року.

Не обійшлося, звісно, без надмірного пафосу ? автори цих документівзасвідчують, що такі операції «слугують підтримкою мети подальшого зміцнення і поширення стабільності». Очевидно, що ідея «обмеження територіального суверенітету» насильницьким способом отримала практичне втілення в Югославії під виглядом прямого вторгнення до Косова і часткового припинення дії на частинах суверенної території Югославії законів СРЮ. Фактично контроль над Косово перейшов до військової адміністрації і командування «миротворчих сил» НАТО з подальшими перспективами здійснення декларацій щодо відновлення докризового стану і повної юрисдикції СРЮ над Косово [24, С.48].

Згідно положенням «угоди» НАТО ? СРЮ стосовно Косово про збереження краю в складі Югославії спостерігається гнучкість політиків Заходу, за їхніми бажаннями закріпити поділ території суверенної держави, що їм і вдалося зробити, всупереч основоположним, визнаним на міжнародному рівні принципам невтручання і суверенітету. З точки зору керівництва США і НАТО, успішне проведення повітряно-десантної операції проти Югославії і розвиток наземної фази «миротворчої операції» на території Косово дозволило Заходу провести тут гуманітарну інтервенцію та одночасно знищити про російський режим Мілошевича. Саме ця мета посилено вимагалася суспільством, яке підтримало уряди країн Європи і членів-учасників ООН, які у свою чергу як представники авторитетної державної міжнародної організації домоглися досягнення на території СРЮ «істинної демократії». Можливість гуманітарної інтервенції за участю міжнародного контингенту військ не відкидається і діячами найвищого рівня в ООН. Сьогодні за будь-якою миротворчою акцією, так чи інакше, тягнеться «обмеження суверенітету»[26, с. 30].

Ухвалення НАТО концепції «гуманітарної інтервенції», її реалізація в Югославії докорінно змінили вектор загальноєвропейського розвитку який виявився протилежний тому, який визначався Гельсінським заключним актом 1975 року і документах ОБСЄ: Паризької хартії 1990 р Гельсінському документі 1992 р . та ін. Хоча саміт ОБСЄ в Стамбулі 17-19 листопада 1999 року, формально підтвердив роль цієї організації як основного європейського інструменту із запобігання конфлікті та їх мирному врегулюванню, все ж тенденція "натоцентризму" в побудові загальноєвропейської системи безпеки і стабільності не була нейтралізованою. Північноатлантичний альянс ? організація, що володіє величезною військовою міццю і займає домінуючі позиції в ОБСЄ, аж ніяк не має наміру відходити на другий план.

«Натоцентризм», який просувається його прихильниками в якості новітньої філософії загальної безпеки на євроатлантичному просторі та за його межами, в останні роки бере верх над проголошеними принципами Гельсінського заключного акту 1975 року.

Суттєвим є і той факт, що вже через сім років після закінчення «холодної війни» і прийняття Гельсінського документу 1992 р., в якому була розроблена чітка система миротворчої діяльності ОБCЄ, багато хто з тих країн, які підписували як і цей документ, так і Заключний акт 1975 р., без особливих вагань підписали у Вашингтоні 1999 р. інші документи, в яких, зокрема, миротворчі функції на євроатлантичному просторі та за його межами закріплювалися за НАТО. Незважаючи на всю пригладженість і відому туманність формулювань в документах альянсу, за ними виразно проглядається вимушене втручання у внутрішні справи суверенних держав, їх силовий примус до внутрішніх перетворень за вказівками НАТО і США як гарантів безпеки та демократії. Чи має ідея «гуманітарної інтервенції» право на життя обговорювалася і в нашій країні. Проблема гуманітарного втручання на території України була піднята практично відразу після захоплення Криму та під час проведення АТО на Сході України. Першою, заслугою західних країн в цьому відношенні було те, що вони спромоглися грамотно переконати керівництво і громадську думку держави, що надокучливі їм конфлікти це не тільки їх внутрішня проблема, але і в тому, що вони стають предметом особливої турботи міжнародного, перш за все європейського, співтовариства.

Такий підхід, отримав схвалення українським керівництвом, що закріплювалося підписанням Мінських домовленостей, схваленими Росією, Україною та представники ЄС. В результаті, силами загальноєвропейського співтовариства та США стало унеможливлення запобіганню діям агресора в особі РФ, що отримало подальший розвиток і є актуальним навіть сьогодні.

Тим більше, що конфліктний потенціал і пов'язані з ним загрози підриву регіональної і загальноєвропейської стабільності не тільки не знизилися, а й зростають і сьогодні в силу продовження конфлікту з Росією на Сході України.

Це спонукає європейське співтовариство та США займатися вирішенням збройного конфлікту, і домовлятися про конкретні заходи щодо його врегулювання та покарання Росії як агресора в даній ситуації [16, с. 21].

В ОБСЄ також склалося загальне розуміння, що запобігання та врегулювання конфліктів і гуманітарних криз - це проблема загальноєвропейського масштабу, рішення якої не під силу вирішити жодній з країн, воно потребує координації зусиль всіх держав-членів ОБСЄ, залучення значних сил і засобів, не виключаючи в деяких випадках залучення військового контингенту. Під цю проблему, при активній участі Росії та інших держав СНД, була розроблена солідна теоретична і правова база в основоположних документах ОБСЄ. Що стосується Північноатлантичного альянсу, то ще у Вашингтонській декларації 1999 р., та в інших документах підкреслюється рішучість блоку взяти найактивнішу участь у врегулюванні конфліктів як у всій євроатлантичній зоні, так і за її межами. НАТО і в практичному плані не втрачає часу дарма, розширюючи військове співробітництво з усіма державами на пострадянському просторі на двосторонній основі та в рамках програми «Партнерство заради миру», активно освоюючи їх території і військову інфраструктуру.

Тому прагматичні міркування цілком мають шанси на існування, тим більше що принципи і зацікавленість навряд зможуть коли-небудь бути повністю розділеними. Головною метою гуманітарної інтервенції має бути усе-таки надання допомоги населення та охорона прав людини.

Держави, прикриваючись благими намірами «гуманітарного втручання» не повинні переслідування власних інтересів, та здійснювати втручання у внутрішні справи третіх держав.

Чи, взагалі, у випадках масових порушень прав людини, краще продовжувати спроби вирішувати наявні проблеми іншими, значно демократичнішими засобами [26, с. 25].

У будь-якому випадку, завжди повинно надаватися чітке пояснення, чому в конкретній ситуації гуманітарна інтервенція є неможливою. Цілком очевидно, що значна кількість втручань відпадає через відсутність політичної зацікавленості в цьому держав гегемонів, які могли б посприяти проведенню цих операцій. В інших випадках в певний регіон направляються «блакитні каски» які змушені грати роль «фігового листка», не маючи відповідних ресурсів для вирішення поставлених перед ними проблем. До прикладу, США і їх союзники не виділили ні сил, ні коштів для проведення операції в Сьєрра - Леоне, уникаючи варіанту піддання небезпеці своїх військ [23, с. 34].

У світлі подій останніх років досить актуальним є обговорення питання про використання Радою Безпеки збройних сил, «які виявляться необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки», тобто для ведення з цією метою військових дій в разі потреби [14, с. 43]. У зв'язку з цим заслуговує на підтримку ідея про рішучу реорганізацію Військово-Штабного Комітету, або створення будь-якого іншого органу, здатного «давати поради і надавати допомогу Раді Безпеки з питань, що стосуються військових потреб Ради Безпеки» [3, с. 23].

Розгляд питання про використання збройних сил, зокрема, стало необхідним після війни в Іраку, яка показала, таку тенденцію в «імпровізації» тлумачення Статуту ООН, яка можуе поставити під сумнів роль самої ООН. Резолюція 767 Ради Безпеки, фундаментально визнала правомірним застосування збройних сил проти іракської агресії, містить посилання на ст. 51 Статуту, яка передбачає право на індивідуальну та колективну самооборону. Однак після прийняття резолюції ні Рада Безпеки, ні країна-жертва в подальшому не виконали необхідного кроку, передбаченого статтями 42 і 43 Статуту ООН [46, с. 42].

Чи не було здійснено заходів, які надавали б наступним збройним діям агресорський характер щодо операції ООН. Фактично ООН ще в період війни «Буря в пустелі», та війни в Іраку 2003 р. від подальшої участі в операції, яка перейшла в бойову стадію як захід іракської агресії ? в першому випадку і наземної операціїу другому випадку, усунулася, і анти іракська коаліція була створена поза межами ООН під патронатом США. Визнання Радою Безпеки факту агресії і правомірності застосування збройних сил для її припинення є правовою основою для подальших дій самої ООН. Нормальний перебіг подій можливий тільки за умови укладення угод з членами ООН про передачу в розпорядження Ради Безпеки необхідних збройних формувань. В цьому випадку не виключається згоди на готовність будь-якої держави під контролем ООН, а також Військової Комісії взяти на себе керівні зобов'язання і основну відповідальність за здійснення операції.

Як у Європі так і у Північній Америці країни мають користуватися як людськиими, так і матеріальними ресурсами для проведення гуманітарних операцій , бо ж у випадку участі в конфлікті альянсу чи ЄС левова частка витрат лягає, переважно, на країн-учасниць [48, с. 45].

Після закінчення «холодної війни» держави, які традиційно складали добре навчену основу миротворчих сил ООН, ? західноєвропейські країни, істотно скоротили свої військові бюджети і, відповідно, армії. П'ять постійних членів (КНР, РФ, США, Франція, Велика Британія) Ради Безпеки, які все ще володіють досить значними і добре підготовленими збройними силами, рідко наважуються на застосування останніх;

по-друге, існує складна проблема визначення потенційних об'єктів «гуманітарної інтервенції». Список країн, де регулярно в значних масштабах відбувається насильство над власним населенням або його частиною, досить великий.

2.3 Аргументи проти «гуманітарної інтервенції»

Свого часу операція НАТО в Югославії 1999 р., підтвердила розбіжності стосовно питання доцільності проведення «гуманітарної інтервенції» до крайньої точки, спричинивши розкол у Раді Безпеки ООН. Наслідком цього, стало, як відомо, визнання де-факто права на військове втручання без санкцій Радбезу, хоча воно, практично, не обговорювалося і ніяк не було обґрунтоване.

Моральні та гуманітарні обґрунтування силової операції у зв'язку з конфліктом в Косово, на перший погляд, куди більш сильніші, ніж політичні чи юридичні, таким чином підривалися обґрунтовані раніше, базові твердження, що інтервенція на практиці привела до такого ж числа загиблих серед мирного населення, яке, ймовірно, навіть без проведення операції було таким самим. Проте, самі методи здійснення операції та її мета є цілком оправданою, бо ж якби ООН свого часу не взяла під контроль перебіг конфлікту в Югославії то цим би скористалася Росія, і тоді результат протистояння міг бути навіть гіршим ніж він відбувся.

Нинішній Статут ООН допускає «втручання», якщо воно викликається наявністю загрози міжнародному миру і безпеці. До цього переліку, правда, з певними натяжками можна віднести реакцію на погрози, які тоталізує зв'язок з глобальною мережею тероризму, а також наявність зброї масвого знищення, або наполегливі спроби створити її [46, с. 39]. Однак ні геноцид, ні масові переслідування на політичному, расовому, релігійому ґрунті, якщо скрупульозно слідувати Статуту ООН, не дають міжнародній громадськості права на «гуманітарну інтервенцію». З точки зору теорії міжнародної політики та права, тиранічні режими є не менш суверенними, ніж режими демократичні [25, с. 18]. ООН сьогодні переживає новий етап для себе. Вона звільняється від «кайданів» своєї багаторічної конфронтації, знаходить своє призначення, проголошеного в Статуті як першим завданням Організації це: «Позбавлення прийдешніх поколінь від всеможливих негативних наслідків війни» [46, с. 23].

На озброєнні цієї Хартії міжнародних відносин містяться впливові засоби, покликані забезпечити завдання миротворчості в сферах превентивної дипломатії.

Так, глава VI Статуту ООН містить ґрунтовний перелік засобів мирного вирішення спорів, продовження яких може загрожувати миру. Вони були підтверджені в Манильскій декларації, прийнятої 1988 р., в якій йшлося про запобігання чи врегулювання суперечок і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародній політичній стабільності та безпеці а також про роль ООН в цій галузі; 15 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію (44/21) про міжнародний мир; у розділі VII Статуту передбачені положення, що визначають дії ООН щодо загрози миру, порушень миру та актів агресії.

Принципово важливими є положення про виняткові прерогативи Ради Безпеки, зокрема визначати наявність будь якої з перерахованих ситуацій і приймати необхідні рішення стосовно заходів, не пов'язаних з використанням силових методів, до дій «повітряними, морськими або сухопутними силами» [28, с. 42].

Виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН і відповідаючи захисникам суверенітету, К. Аннан так поставив питання: «Якщо« гуманітарна інтервенція »дійсно є загрозою для суверенітету, то як нам слід реагувати на часто грубі та систематичні порушення прав людини, які суперечать всім заповідям людського буття та моральності? » [3, с. 23].

Сьогодні, переважна більшість науковців виступає проти дозволу на гуманітарну інтервенцію опираючись на три основні твердження:

по-перше, Статут ООН і сучасна міжнародна політико-правова системи не передбачають такого права. Поведінка держав в останні два століття, а особливо після 1945 р., в кращому випадку вказують лише на кілька яскравих випадків гуманітарної інтервенції, а згідно з більшістю оцінок фахівців, їх не існує жодного; таким чином, масштаби можливостей зловживання таким правом в цілях обережності ставить під сумнів його існування взагалі [46, с. 30]. Концепція «гуманітарної інтервенції» не витримує перевірки на обгрунтованість. Це констатував, зокрема, МЗС Великобританії, який ще 1986 р., висловився з цього приводу, заявляючи, що переважна більшість сучасних правових авторитетів «виступають проти існування права на гуманітарну інтервенцію» за трьома основними ознаками:

по-перше, не представляється підстав, що Статут ООН і в цілому сучасне міжнародне право передбачають таке дозвіл на інтервенцію;

по-друге, практика держав за останні два століття, і особливо з 1945 р., знає лише кілька дійсних випадків гуманітарної інтервенції.

по-третє, масштаби зловживання таким правом значною мірою свідчать, швидше проти його створення, ніж за нього [45, с. 38].

«Гуманітарні інтервенції», по факту, залишається порушенням міжнародного права. Подібні міркування висловлювалися в німецькому бундестазі в жовтні 1998 р., коли йшлося лише тільки про загрози НАТО на адресу СРЮ. Однак, визнаючи юридичну вразливість своєї позиції, уряд ФРН, стверджував, що ситуація в Косово настільки відчайдушна, що виправдовує ці загрози навіть без мандату з боку ООН, «в стані гуманітарної необхідності, яка не залишає можливості для вибору засобів» [48, с. 46].

Як зазначалося вище, відповідно до норм сучасного міжнародного права правомірність застосування сили без рішення Ради Безпеки ООН відкидається.

Обмежене застосування сили в цілях гуманності правомірно лише у виняткових обставинах для порятунку державою своїх громадян, насильно утримуваних на іноземній території, тощо.

При цьому слід виходити з того, що гуманітарні акції взагалі ґрунтуються на трьох основних, регулюючих принципах:

? принцип гуманізму полягає в тому, що допомога повинна надаватися в будь яких випадках, коли людям заподіюються страждання при цьому необхідно захищати гідність та всі невід'ємні права, починаючи від нижніх, та закінчуючи верхніми прошарками населення;

? принцип неупередженості базується на положенні про те, що гуманітарна допомога повинна надаватися без будь яких обмежень і без приналежності до певної національності, політичної або ідеологічної групи та переконань, раси, віри, статі або етнічної приналежності в залежності від екстренності ситуації;

? принцип нейтралітету передбачає той факт, що гуманітарна допомога повинна надаватися без будь яких, так би мовити пристрастей стосовно однієї чи більше сторін для усунення політичних, військових, релігійних, ідеологічних чи етнічних протиріч, які викликали людські страждання, при цьому слід відзначити, що учасники гуманітарних операцій повинні уникати об'єднання з однієї зі сторін конфлікту [46, с. 35].

У більшості проведених операцій ці принципи, як показує практика, порушуються і «у гору бере» принцип так званого «подвійного стандарту» по відношенню до загальноприйнятих норм міжнародного гуманітарного права, і в результаті в регіонах, які зазнали масованої ракетно-бомбардувальної «гуманітарної» обробки, наступала стабільність, «цвинтарного» характеру.

Тому у багатьох незалежних і об'єктивних аналітиків у зв'язку з намірами блоку НАТО стосовно глобального лідерства в миротворчому процесі виникає ряд серйозних побоювань, серед яких:

по-перше, міжнародне співтовариство в особі ООН підміняється регіональним Північноатлантичним альянсом, а точніше - невеликою групою його провідних держав на чолі з США, яка привласнює собі прерогативу визначати присутність критеріїв, які віщують чи визначають процес наявності гуманітарної кризи у тій чи іншій державі, ступінь гостроти і небезпеки тієї чи іншої ситуації, впливу на регіональну і глобальну стабільність. Ці оцінки здійснюються за власними критеріями, водночас у ряді випадків не відповідають загальноприйнятим міжнародним принципам.

Особливу пересторогу викликає та обставина, що держави-лідери НАТО мають намір поєднувати під своїм керівництвом функції як головного судді, що видає санкції на силове втручання, виконавця силових акції, так і «архітектора» пост-конфліктного державного перебудовника, і «старшого наглядача» за виконанням своїх післявоєнних задумів і планів;

по-друге, вже зараз спостерігається тенденція злиття натовської концепції «гуманітарної інтервенції» з іншою народженою на Заході концепцією ? «обмеженого суверенітету», яка передбачає втручання у внутрішні справи держави під різноманітними приводами (в т.ч. екологічними, миротворчими, гуманітарнимитощо). Чи не саме обмеження суверенітету є неприпустимим для альянсу з тих чи інших причин і чи не виявляється це для держав їх головною метою?;

по-третє, виникає питання: де пролягає межа між «гуманітарною допомогою» і «гуманітарних втручанням»? Де та межа, яка відокремлює гуманітарне втручання від «негуманітарного»? Видається, що ці межі мають бути визначені чіткими міжнародними законодавчими актами. Суб'єктивне виокрекслення таких меж може поглибити розвиток кризи.

по-четверте, прийнята Альянсом концепція «гуманітарної інтервенції» може слугувати виправданням для подальшого розширення блоку, який займався реалізацією експансіоністських планів, нестримного і невиправданого нарощування військової потужності, що виходить далеко за рамки оборонних потреб [47, с. 30].;

по-п'яте, НАТО на противагу основним принципам Гельсінського заключного акту 1975 р., Статуту ООН і базових документів ОБСЄ, які передбачають використання, як правило мирних способів вирішення конфліктів, робить ставку на військову силу.

В свою чергу, уроки Косово підтверджують, що, з одного боку, використання «силового сценарію» не може вирішити складних проблем, що лежать в основі міжетнічних конфліктів і гуманітарних криз. А з іншого - зайвий раз показують безперспективність спроб НАТО діяти поза рамками ООН, нехтуючи нормами міжнародного права [54, с. 42].

У «полі» держав, які намагаються підмінити собою світове співтовариство, сценарій задають великі ядерні держави: США, Великобританія, Франція.

Самовільне і дещо грубе втручання ядерних держав у внутрішні справи не ядерних країн у поєднанні з жорсткими силовими заходами може спровокувати небезпечне «розхитування» режиму нерозповсюдження зброї масового знищення. Крім того, викликати посилення диверсійно-терористичних методів протидії.

Особлива роль в реалізації концепції «гуманітарної інтервенції» належить США. Гуманітарні інтервенції можуть стати одним з основних інструментів для реалізації Сполученими Штатами планів щодо забезпечення світового порядку та недопущення панування одного гегемона а групи держав Альянсу. З цього випливає, що проводити «аудит» конфліктогенних регіонів, приймати рішення про силове втручання, визначати напрями внутрішньої політики «переможених» держав після завершення «гуманітарної війни» буде проводити весь альянс натівських держав,.Очевидно, що для світової громадської думки щодо таких акції будуть цілком сприйнятними адже такі дії робляться з метою забезпечення спільного захисту демократичних свобод і прав особистості. При цьому помітною є особлива небезпека наполегливих підходів РФ, які просуваються в напрямку реалізації концепції «гуманітарних інтервенцій» - в обхід Ради Безпеки ООН. Так як, Вашингтон аж ніяк не має наміру втрачати лідерство як у військовій сфері - це дозволяє захищати інтереси Альянсу та ЄС, так як США робить послугу в боротьбі за ринки збуту і джерела сировини з РФ, США в результаті отримує сьогодні роль світового захисника демократії у світі.

Зі збройних конфліктів, локальних і гуманітарних воєн Сполучені Штати можуть матиі і, як правило, мають чималу фінансову і економічну вигоду. При цьому США не обмежуються отриманням тільки матеріальної вигоди, але намагаються отримувати зі своєї участі в гуманітарних акціях і максимальні «політичні дивіденди». Наприклад, за обіцяну Югославії допомогу для відновлення ними ж зруйнованої економіки, США вимагали відповідної орієнтації внутрішньополітичного та зовнішньополітичного курсу, домоглися видачі Мілошевича, фактично шантажуючи югославський уряд, однак ці дії були необхідними бо ж в протилежному випадку Росія зробила б те саме.

Для США важливо було створити прецедент, який мав на меті зробити більш поступливою «непокірних» для них лідерів інших країн, а найголовніше - послужити свого роду ефективно профілактичним заходом проти поширення «антиамериканізму» на інші країни [54, с. 29].

Варто зауважити, що світ стоїть на порозі гострої енергетичної кризи через виснаження запасів основних енергоносіїв ? нафти і газу. Наростає боротьба за контроль над їх основними родовищами. Гуманітарна інтервенція - зручний привід, що дозволяє встановлювати такий контроль, не втрачаючи обличчя в очах світової громадськості, до того ж при порівняно невеликих витратах. У зв'язку з цим низка дослідників звертають увагу на те, що найбільш «високоінтенсивні» зони сучасних локальних конфліктів і гуманітарних криз співпадають або знаходяться в безпосередній близькості від нафтогазоносних районів світового масштабу і шляхів транспортування багатьох видів сировини на Захід.

Також існує інший бік проблеми. Запобігання та врегулювання збройних зіткнень локального масштабу, гуманітарних криз та миротворча діяльність вимагають відволікання величезних сил і засобів. Сполученим Штатам, навіть якщо вони щиро захочуть зробити все можливе для припинення діючих і запобігання нових гуманітарних криз і катастроф, самотужки їм з цим не впоратися. Тут закладена хороша можливість для продуктивної взаємодії, в тому числі між Сполученими Штатами ЄС та Україною. Але реалізувати цю можливість можна тільки при щирому, а не декларованому прагненні США сприяти врегулюванню локальних конфліктів і гуманітарних криз. Звичайно, не можна стверджувати, що дані благородні цілі у зовнішній політиці США в гуманітарній сфері зовсім відсутні. На противагу політики Росії для України така політика США та НАТО є цілком сприятливою, як показує досвід співпраці України з Росією, демократія останньої не цілком задовільняє інтереси української сторони, яка у своїй політиці чітко взяла курс на Америку та Європу.

Таким чином, у зв'язку зі збройними конфліктами в останні роки США і НАТО стали приділяти велику увагу можливості «миротворчих дій» виходячи, в першу чергу зі своїх інтересів на противагу російським.

Застосування всіх законних засобів і заходів, здатних ліквідувати конфлікти на регіональному рівні, зрозуміло, є дуже бажаним явищем.

Правові підстави для вирішення такого роду питань містяться як в главі VIII Статуту ООН («Регіональні угоди»), так і в договорі НАТО, що підтверджує прихильність Союзу основоположним принципам ООН.

РОЗДІЛ 3. МАЙБУТНІ ВИКЛИКИ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕРВЕНЦІЇ

3.1 Перспективи гуманітарних воєн

Cьогодні з повною впевненістю можна сказати, що саме операція, проведена Північноатлантичним альянсом в Югославії, стлала заключним етапом у завершенні формування принципово нового виду силового інтернаціонального, гуманітарного втручання. Дана операція стала наслідком появи в міжнародному лексиконі нового, досить парадоксального терміну ? «гуманітарна війна» [12, с. 29], минуло вже багато років після завершення цієї так званої «війни», але проблема гуманітарного втручання залишається актуальною і сьогодні, особливо після вторгнення Рос. Федерації в Крим та військових дій на Сході України. Більше того, деякі дослідники ототожнюють проведення такого роду «миротворчих» акцій з політикою неоколоніалізму і теорією, «золотого мільярда». У зв'язку з цим є всі підстави вважати, що гуманітарне втручання може стати своєрідною «філософією інтернаціоналізму» XXI ст., і одним з істотних факторів які формують сьогодні новий світовий порядок. Якщо це буде світопорядок, в якому події будуть розвиватися за сценарієм «гуманітарної війни» проведених США і НАТО на противагу РФ, то людство вже найближчим часом може очікувати чергових «гуманітарних воєн» в будь якому регіоні земної кулі [31, с. 43].

Діяльність Ради Безпеки ООН, яка формується через призму Резолюції № 688 засвідчує бажання останньої вживати примусові заходи відповідно до 42-ої статті Статуту для вирішення виключно внутрішньодержавних ситуацій, небезпечних для народів, і є суттєвим прогресивним рушієм в системі колективної безпеки ООН, однак, продовження діяльності Ради Безпеки в даній сфері зумовить можливість подальшого розвитку концепції «гуманітарної допомоги», більше того, може призвести до як найшвидшого втілення принципів міжнародного гуманітарного права, оскільки дані принципи можуть тлумачитися як прояв гуманітарної допомоги. Ці принципи вже застосовувалися і закладені в договорах (Женевська конвенція 1949 року, Додаткові протоколи 1977 року, тощо). Необхідно відзначити перевагу використання цих принципів на противагу загальному терміну «гуманітарна допомога» в рамках концепції «примусових заходів»; водночас слід визнати, що Рада Безпеки взяла на себе відповідальність вивчати нові напрямки і представила нові поняття допомоги, досі невідомі міжнародному гуманітарному праву. Ще передчасно оцінювати позитивний ефект від нових напрямків і використання загального терміну «гуманітарна допомога», однак не можна заперечувати, що за порівняно короткий час спостерігаються нові тенденції. Більше того, ця практика в цілому схвалена громадськістю.

Однак Рада Безпеки повинна на далі активніше працювати над кращою та змістовнішою термінологією і залишати такі терміни, як «надзвичайні операції гуманітарного характеру» і «надзвичайні визвольні акції» для операцій в мирний час [25, с. 38].

Іншим логічним наслідком є той факт, що майбутнє доктрини «гуманітарної інтервенції» виглядає досить незрозумілим; якщо врахувати різницю між гуманітарною інтервенцією в її звичайному трактуванні в міжнародному праві і примусовими методами в рамках глави 7 Статуту ООН, то вона незабаром ще може стати передумовою для «гуманітарних воєн».

Значна кількість скептично налаштованих оглядачів структури і практики Нового світового порядку помітили, що війна в Іраку, висадка в Сомалі і Гаїті, розчленовування і окупація Югославії, є не тільки проявами американського експансіонізму, але в цих війнах простежується також все більш зростаюча тенденція реставрації колоніалізму [26, с. 39].

За кілька останніх декад відбулася помітна зміна природи конфліктів, зміщення їх від міждержавної до внутрішньодержавної площини. Зазнав змін, також і характер конфліктів. Зараз вони є переважно цивільними (тобто між групами населення, які формуються головним чином за ознаками етнічної приналежності, раси, релігії чи культури).

Що стосується наявних конфліктів - нового характеру, то варто зазначити, що вони стали масштабнішими в плані смертності. Жахаюча стійкість конфліктів, свідками яких ми є в останні роки, призводять до зростання числа невинних, цивільних жертв у сучасних військових діях. Причиною цьому є те, що 85% вбитих, так званих некомбатантів - практично сторонніх, випадкових жертв, які часто свідомо обираються в якості мішені через їх етнічну та релігійну приналежність [2, с. 25]. За словами колишнього Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, особливість сучасного конфлікту полягає в тому, що він загрожує самій природі людського співіснування [3, с. 17].

Як показав досвід ООН, будь-яка стратегія по врегулюванню внутрішньодержавних конфліктів повинна в будь-якому разі передбачати еволюційний не насильницький, демократичний і виключно правовий підхід.

Для його реалізації Організація Об'єднаних Націй володіє, на наш погляд, значним переліком спеціальних засобів впливу, які здатні забезпечити:

1) усунення розриву між існуючими міжнародними політико-правовими нормами і повною повагою та дотриманням прав людини;

2) забезпечення безперешкодного доступу гуманітарних працівників в зони конфліктів для надання допомоги тим хто цього потребує;

3) забезпечення безпеки гуманітарного персоналу;

4) використання більш ефективних заходів щодо захисту дітей в конфліктах, включаючи підвищення до 18 років призовного віку на військову службу і турбота про те, щоб діти завжди обиралися головним об'єктом уваги в ході будь-яких миротворчих операцій та вирішенні конфліктів;

5) ретельна адресація санкцій, з тим щоб звести до мінімуму вплив на найбільш вразливі верстви населення;

6) унеможливлення безкарності за вчинені військові злочини і злочини проти людства;

7) запобігання використанню інформаційних засобів в якості інструментів для провокування та розвитку конфліктів;

8) доповнення узгоджених дипломатичних і політичних зусиль заходами економічного і гуманітарного характеру.

Проведене дослідження документів і літератури довели, що полеміка в міжнародному співтоваристві навколо військового втручання з метою захисту людей спалахнула в основному через тестування ядерної зброї що призвело до крайньо критичних стосунків, з одного боку, між потребами і стражданнями людей від цього, також важливо, що зброя випробовується державами в реальному світі, з іншого боку, нормативними міжнародними політико-правовими документами та іншими засобами управління світовим порядком.

Різне бачення між державами регулюється міжнародними нормами, перед усім, досвідом міжнародної поведінки, сформульованої в Статуті ООН і фактично практикою держав, що розвивається з часу прийняття Статуту. Хоча ще немає достатньо серйозних підстав стверджувати про виникнення нового принципу міжнародного звичаєвого права і що розширюється практика держав і регіональних організацій; це, а також прецеденти у практиці Ради Безпеки дозволяють зробити припущення про те, що виникає новий керівний принцип, який, на думку незалежної Міжнародної комісії з питань втручання і державного суверенітету, найкраще може бути сформульованою як «відповідальність за захист» (МКПДС) [3, с. 33].

Даний принцип полягає в тому, що втручання з метою захисту людей, включаючи, в крайніх випадках, військове втручання, прийнято використовувати, якщо наноситься або очікується, неминуче заподіяння, серйозної шкоди цивільному населенню, а дана держава не здатна або не бажає покласти цьому край, або сама є винуватцем інциденту.

В останні роки Рада Безпеки все більш проявляє готовність діяти таким чином, коли вона визначає те, що, внутрішня ситуація, представляє загрозу міжнародному миру і безпеці , і тим самим виправдовує власні примусові дії, передбачених главою VII Статуту ООН [46, с. 32].

За такою схемою відбувалося втручання Економічного співтовариства держав Західної Африки (ЕКОЗАС) в Ліберії і Сьєрра-Леоне під патронатом ООН.; так само це відбувалося і у Косово союзниками по НАТО без санкції на те Ради Безпеки ООН [49, с.25].

Уявлення про те, що керівний принцип на користь військового втручання набирає силу з метою захисту людей, також підтримується самими різноманітними правовими джерелами, включаючи ті, які існують незалежно від будь-яких зобов'язань, відповідальності або повноважень, що встановлюються на підставі положень глави VII Статуту ООН. Ці правові підстави включають основні принципи природного права, положення про права людини в Статуті ООН, Загальну декларацію прав людини і Конвенцію про геноцид, Женевські конвенції і додаткові протоколи за міжнародним гуманітарним правом, статут Міжнародного кримінального суду і ряд інших міжнародних угод і пактів з прав людини і захисту людини.

Ознайомившись з матеріалами доповіді МКПДС, ми прийшли до висновку, що в міжнародній практиці отримує «легітимність» практично будь-яке втручання (в притул до «обмеження суверенітету») у внутрішні справи держав, нібито, не здатних забезпечити демократичні норми дотримання гуманітарного права на своїй території.

Немає сумніву в тому, що за допомогою маніпуляцій і на основі нових уявлень про доцільність та «законність» права отримають такі поняття як «міжнародно прийняте обмеження територіального суверенітету» і «можливість насильницької гуманітарної інтервенції», закономірно, що під прикриттям військ і заходів політико-економічного характеру. При цьому присутність іноземних представництв і окупаційних органів в якості правових інститутів на території суверенної держави будуть розглядатися як обов'язковий елемент встановлення «демократичного порядку» за сприянням окупаційних військ [19, с. 32].

Слід констатувати той факт, що не тільки ревізії основних понять міжнародного права, а й підведення формальної бази для нових принципів взаємин держав в рамках ООН мають свою вагу.

Очевидно, що «гуманітарна інтервенція» маскує і прикриває пряму військову агресію, це є підґрунтям для насильницького «обмеження територіального суверенітету». Поняття «гуманітарна інтервенція» повністю відповідає новій стратегії забезпечення безпеки НАТО з можливістю застосування сили за межами території країн Альянсу проти будь-якої держави-члена ООН.

Створення прецеденту втручання в справи Югославії, по суті, відкрило широкі можливості для виправдання будь-якого роду агресивних дій під прикриттям вмотивованих дотриманням прав людини за допомогою проведення гуманітарних акції. На цьому може бути засновано введення миротворчих сил і виправдано будь-яке втручання, в притул до організації агресії проти ворожої держави. [24, с. 44].

3.2 Миротворчість як альтернатива «гуманітарній інтервенції»

На сучасному етапі розвитку світової спільноти в умовах загальної глобалізації територіальні, національні та інші суперечності переростають в конфлікти, які призводять до нових, і що більш важливіше, найнебезпечніших форм насильства.

Тим часом багато держав не можуть і не хочуть бути байдужими спостерігачами наростаючої небезпеки криз і воєн, трагічного розвитку подій, в якому б куточку Землі вони не розгорталися. Цьому противляться як і природне почуття совісті, жалю так і міжнародні політико-правові основи, і суто прагматичні міркування про загальну безпеку в світі. Не можна не припускати, що будь-які збройні конфлікти і локальні війни за певних умов можуть перерости у великомасштабну війну. Ось чому світова спільнота, передусім в особі ООН і її держави-учасниці, змушена втручатися в конфлікти нового типу.

Останнім часом світ стає свідком не тільки безпрецедентного збільшення числа і масштабів операцій ООН з підтримання миру, але також і непередбаченого розширення відповідних повноважень, часто виходячи далеко за межі традиційних дій з підтримки миру що супроводжується наданням для цього силам ООН допоміжних структур у вигляді військових контингентів і бойової техніки [14, с. 26 ].

Ініціативи та зусилля міжнародних організацій, держав, громадських рухів, спрямовані на врегулювання міжнародних конфліктів, в першу чергу на припинення збройної боротьби, об'єднуються поняттям «миротворчість». Воно включає в себе пропозиції і заходи щодо зниження військової присутності в окремих регіонах світу, часткового або повного роззброєння, розширення заходів довіри і т.д., а також діяльність ООН та інших суб'єктів світової політики з підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

З огляду на різноманіття сучасних конфліктів, є очевидним, що для їх врегулювання потрібен потужний арсенал гнучких структур і механізмів для затвердження та підтримання миру. Миротворчість, відповідно до духу і букви Статуту ООН, передбачає застосування різних заходів, покликаних змусити конфліктуючі сторони припинити дії, які загрожують міжнародному миру і безпеці. У більшості випадків воно є частиною широкого спектра економічних, соціальних, політичних і дипломатичних зусиль. Миротворчість як «комплекс заходів» має, на нашу думку, бути спрямована на усунення глибинних причин виникнення конфліктів: економічних негараздів, соціальної несправедливості, політичного диктату тощо.

Очевидно, краще запобігати конфліктам способом раннього попередження, так званої «тихої дипломатії» і в деяких випадках превентивного розгортання, ніж потім, після їх виникнення, докладати значних військово-політичних зусиль щоб врегульовувати їх.

У складній комбінації мирних і військових засобів миротворчої діяльності особливе значення мають наступні аспекти:

по-перше, принципова відмінність між підтримкою миру та, власне, його встановленням. Як правило, миротворчі дії ООН зазвичай діляться на дві категорії: місії військових спостерігачів, які комплектуються неозброєними офіцерами та операції з підтримання миру, які здійснюються спеціальним військовим контингентом що оснащується легкою збрєю.

Обидва типи операцій, по суті своїй, грунтуються на трьох взаємопов'язаних принципах:

· згода сторін збройного конфлікту;

· нейтральність і мінімальне застосування сили;

· здійснення, в основному, з метою самооборони.

Однак останніми роками в ході найважливіших операцій з підтримки миру всі ці принципи зазнали певної трансформації, якщо не цілковитого скасування. У зв'язку з цим в ООН побутує думка, «що миротворча діяльність не вимагає обов'язкової згоди всіх зацікавлених сторін». Деякі аналітики вважають виправданим застосування «блакитними касками» не тільки легкої, стрілецької, а й інших видів зброї, в тому числі важкої. І якщо бійці ведуть військові дії, вони самі стають учасниками конфлікту, що скасовує, по суті, статус нейтральності в операції яка проводиться [23, с. 44 ].

Це надає особливої гостроти питанню про те, коли в інтересах миротворчості військові зусилля є необхідністю коли вони можливі, і коли такі дії є неприпустимі, адже взаємозв'язок між політичними і військовими методами миротворчості надзвичайно складний тому ніяк не піддається точному визначенню. У критичних ситуаціях, особливо в умовах розгортання збройної боротьби, нелегко зробити правильний вибір;

по-друге, військовий примус є лише однією із крайностей, по суті - надзвичайним заходом. Водночас такий примус не є універсальним засобом і з його допомогою можна досягнути тільки обмежених результатів.. Використання сили нерідко буває тією дорогою ціною, яку доводиться платити за колишню нездатність запобігти конфлікту і залагодити його іншими засобами. Використання військових контингентів має на меті запобігати початку або відновленню військових дій, а також поставити під контроль локальні розгортання можливого конфлікту [1, с. 14].

Водночас військові акції виступають в якості найважливішої складової частини всеосяжного процесу мирного врегулювання; застосування сили може або створити обстановку для проведення гуманітарних операцій, сприяти створенню умов, необхідних для врегулювання конфлікту, виявитися єдиним способом покінчити з геноцидом перешкодити загибелі населення цілої країни, як це було, до прикладу, в Руанді [20, с. 34];

по-третє, для сил, що беруть участь в миротворчих операціях, основне значення мають принципи неупередженості та нейтралітету. В роки «холодної війни» одним з видимих виразів їх дотримання було неучасть в таких операціях великих держав, сусідніх країн, а також інших держав, які мали «власний» інтерес в зоні конфлікту. В сучасних умовах дотримання вище названих принципів передбачає узгоджену участь всіх країн світової спільноти і вироблення ними рішення на основі консенсусу. Тільки так об'єднана операція миротворців буде сприйматися як достовірний і переконливий інструмент примусу для підтримання миру політичної стабільності та стримування агресії.

Примус до миру може потребувати значних коштів і сил і їх мобілізація можлива, тільки якщо більшість великих держав підтримають військову акцію і жодна з ядерних держав не буде активно їй перешкоджати. Держави - члени ООН повинні володіти рішучістю для реалізації операції, коли прийнято рішення про втручання [55, с. 31];

по-четверте, в самих миротворчих військових операціях йдеться не про ведення класичних бойових дій, спрямованих на знищення або розгром регулярних сил ворога, а про придушення бажання супротивника до дій, про нейтралізацію його волі, про прикриття населення, тобто, миротворчі акції мають включати лише мирні методи. Військові дії, тим більше наступальні інтервенційні операції, по суті, повинні проводитися виключно проти військових цілей. При цьому сили ООН повинні добре знати, дотримуватися і поважати норми міжнародного гуманітарного права

Як показує досвід, згода держав з проведенням тієї чи іншої операції зовсім не завжди супроводжується їх готовністю внести власний фінансовий, матеріальний та інший внесок при її здійсненні. Нерідко зацікавлені держави уникають використання своїх збройних сил [21, с. 27] .

Україна в свою чергу, як активний поборник демократії та рівності прав у світі неодноразово направляла свій миротворчий контингент в найгарячіші точки світу, це місії: в Югославії, Африці, Грузії, Афганістані та Іраку. Це засвідчує, що українська держава та громадськість є не байдужою до подій які відбуваються у світі, та стежить за станом Демократії не лише в своїй країні але й далеко за її межами, всіляко підтримуючи права та свободи людини.

Виправлення ситуації покликана служити ініціативою ООН про створення системи резервних ресурсів, які можуть бути повністю або частково розгорнуті в будь-якій точці земної кулі на прохання Генерального секретаря в узгоджені терміни для виконання завдань ООН, визначених Радою Безпеки. Ці ресурси можуть надаватися державами у вигляді окремих військовослужбовців або військових формувань, а також як матеріали та обладнання. Зазначені ресурси тримаються «в резерві» в країнах дислокування. Резервні ресурси використовуються лише для операцій з підтримки миру, які санкціонуються Радбезом. Держави - члени, несуть цілковиту відповідальність за них, на термін який вони знаходяться у власній країні. У період призначення до складу операцій з підтримки миру, персонал надається державами-членами; він залишається на національній службі, хоча й функціонує під командуванням ООН [32, с. 18]. Частини та підрозділи військ ООН для здійснення операцій з підтримки миру повинні відбиратися з різних країн, а їх географічне представництво має забезпечувати широку участь в цих операціях всього міжнародного співтовариства. Призначення цих сил має мати виключно міжнародний характер, і їх особовий склад повинен виконувати свої обов'язки і відповідно регулювати свою поведінку, виходячи тільки з пріоритетності прав людини та регламенту ООН. На практиці, однак, держави часто «пристрасно» оберігають свій контроль над підрозділами зі складу своїх збройних сил і сьогодні, мабуть, виникають лише підвалини механізму колективного прийняття рішень [32, с. 18].

3.3 Російсько-український конфлікт як специфічний приклад гуманітарної інтервенції

Російська інтервемнція до Кримму ? одна з перших частин військових акцій. В Україні, Російська Федерація розпочала її, з метою встановлення контролю над територією Кримського півострову, зокрема територіальними об'єктами--Севастополем та АР Крим. Парламентська асамблея ОБСЄ в ухваленій 1.07.2014 року резолюції , яка називалась «Очевидне, грубе та невиправлене порушення принципів Гельсінських угод Російською Федерацією» визначила «неспровоковані та обґрунтовані на абсолютно безпідставних припущеннях і прчинах» дії Росії «агресією із застосуванням зброї з метою досягнення власних інтересів» [30, с. 2].

Етапом номер два стало протистояння на сході України, офіційно більше відоме як Анти Терористична Організація, коли перед українськими військовими постало питання активно залучились до протистояння з фінансованими російськими маріонетковими терористичними банк-формуваннями ЛНР та ДНР та іншими російськими диверсійними групами.

Розпочалося вторгенням збройних сил Російської Федерації 20 лютого 2014 року із наступу на територію Автономної Республіки Крим в якості збройного етапу і як реалізація планової операції, власне керівництва Російської Федерації головною метою якої було встановлення окупаційного контролю над частиною території України. В якості відволікаючого маневру і всупереч рішенням численних міжнародних організацій, 1 березня ця операція була підтримана рішенням Ради Федерації російського парламенту на запит президента Володимира Путіна. [9, с. 2]. Російський президент, 1 березня, надіслав до Ради Федерації пропозицію про інтервенцію російських військ у Крим. В свою чергу, обидві палати Держ. думи 1 березня 2014 року проголосували за введення російських військ на територію України, і зокрема в Крим. Легітимність вище зазначеного рішення піддається сумніву.

На протязі наступніх двох місяців всі інформаційні джерела та канали попереджали про підготовку до агресії, яка має відбутися після завершення Олімпійських ігор. А вже за кілька днів до вторгнення в Україну, В. Путін оголосив позачергові загальновійськові навчання біля східних кордонів України, в яких брали участь наземні, морські та повітряні військові частини Збройних Сил РФ.

Поряд з відкритою військовою агресією в Криму, російські спецслужби, застосовуючи місцевих колаборантів, агентів впливу та проросійських бойовиків, протягом лютого-березня 2014 р. збираючи сепаратистські мітинги, проводячи збройні захоплення деяких ОДА та РДА за участю російських громадян передислокованих сюди з Бєлгородської області та столиці РФ та масові безлади, які 13-14 березня призвели до значних людських жертв та масових шпиталізацій проукраїнських мітингарів зі складними фізичними та психічними травмами в Донецьку та Харкові. Українські банд-формування на підконтрольних ними ділянках провели спецоперації з метою перекриття кордону з РФ, щоб не дозволити провокаторам проникати на територію України. СБУ, також, неодноразово заявляло про затримання російських спецпризначенців-диверсантів (і просто військових) та оприлюднило інформацію про спроби Росії заполонити східні області диверсійними групами для вчинення терактів.

Таким чином російські диверсанти дестабілізували політичну ситуацію в Україні та отримали привід для подальшого розгортання військової агресії у східних та південних регіонах України.

Ще одним обраним з переліку В. Путіним методів провокацій стало блокування військових об'єктів ЗСУ підрозділами збройних сил РФ.

Провокації були підтверджені тим фактом, що 3 березня було оприлюднено в ЗМІ повідомлення про те, що українські військові перехопили розмову В. Путіна з командуванням військових операцій у Криму. Згідно з цим повідомленням, Президент Росії допитувався у військового командувача, чому українські військові не відкривають вогню. Далі він перепитував, чи провокують їх росіяни, а після ствердної відповіді запитав, що вони говорять у відповідь. За словами його співрозмовника ? «вони нас просто посилають» [31, с. 7]. Далі ситуація тільки погіршувалася, і вже 4 березня В. Путін заявив журналістам, що російські військовослужбовці у Криму будуть прикриватись від української армії, ховаючись за живим щитом з українських жінок та дітей і він хоче подивитись на тих, хто віддасть наказ стріляти по своїх громадянах [29, с. 5]. Згодом значна кількість військових, в тому числі вище командування перейшло на сторону РФ, все це відбувалося шляхом підкупів та шантажування; слідуючим етапом кримських подій було захоплення інших військових частин знищення української техніки та устаткування та привласнення українського флоту (потоплено один корабель та зруйновано з десяток авіаційно-диспетчерських пунктів) [30, с. 4].

Подіїі в Криму розгорталися за стандартним сценарієм, який став вже звичним для проведення схожих Гуманітарних операцій які мають на меті благу мету?захист цивільного населення від так названих систематичних грубих порушень їх прав. У випадку Криму та Східних областей України це були культурні права, тобто переслідування за мовною ознакою, переслідування євреїв ( Росія звинувачувала Україну у проведенні політики антисемітизму.), і взагалі не визнання нового керівництва в Україні під патронатом П. Порошенка, сам Путін називає українську владу не легітимною охрестивши її «хунтою». [16, с. 1].