Міжнародна економіка
Економічний зміст міжнародної економіки. Нові форми залучення України у міжнародну економічну систему. Економічна основа міжнародної торгівлі. Класична теорія міжнародних інвестицій та її розвиток. Передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.12.2013 |
| Размер файла | 215,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Лізинг має і негативні сторони. Наприклад, лізинг може виявитись дорожчим, ніж кредит на купівлю устаткування. Лізингодавець не має права затребувати своє майно у випадку банкрутства лізингоотримувача внаслідок прийняття на себе останнім додаткових боргових зобов'язань.
Рівень розвинутості лізингових відносин є показником динамічності економіки держави.
Міжнародний лізинг особливо важливий для країн, що розвиваються, оскільки дозволяє скорочувати відплив валютних коштів, які витрачаються на імпорт дорогих засобів виробництва, зменшує дефіцит платіжного балансу, сприяє введенню нових технологій у національну економіку.
5.4 Інституціональна структура міжнародного кредиту; міжнародні фінансові центри
Міжнародний рух позичкового капіталу забезпечується особливою інституціональною структурою. Суб'єктами цієї структури виступають професіональні посередники між кінцевими позичальниками та кредиторами різних країн. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі та ін. кредитно-фінансові установи. Вони акумулюють величезні грошові накопичення, що надходять на світовий ринок капіталу від офіційних інститутів: приватних фірм, страхових компаній, пенсійних фондів тощо. Основними клієнтами кредитно-фінансових установ, що виступають позичальники на світовому ринку капіталу, є транснаціональні корпорації, держава, державні органи, міжнародні регіональні організації.
Останнім часом в інституціональній структурі міжнародного кредиту помітно зросло значення міжнародних валютно-кредитних організацій.
До організацій, що мають усесвітнє значення, належать насамперед спеціалізовані інститути ООН - Міжнародний валютний фонд, Світовий Банк, а також Міждержавний Банк міжнародних розрахунків (БМР), Паризький клуб та регіональні банки розвитку і валюти о-кредити і організації ЄС.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) був заснований у 1944 р. з метою регулювання валютно-кредитних відносин між державами - членами фонду і надання їм фінансової допомоги при валютних утрудненнях, викликаних дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко-та середньострокових кредитів в іноземній валюті. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а їх погашення здійснюються викупом національної валюти за іноземну. Заборгованість автоматично зменшується, якщо яка-небудь країна викуповує національну валюту позичальника в МВФ.
МВФ надає так звані обумовлені кредити: головним елементом кредитної угоди з МВФ є визначення економічних і політичних умов. Відмова країни виконати умови МВФ закриває їй доступ до світового ринку капіталів, і, навпаки, навіть невелика позика МВФ дає країні можливість отримати більший кредит у банках.
Світовий Банк включає в себе чотири пов'язаних між собою міжнародних фінансових інститути: Міжнародний Банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ).
Міжнародний банк реконструкції і розвитку був заснований одночасно з МВФ з метою сприяння виконанню стратегічного завдання ООН: інтегрувати економіку всіх країн-учасниць з основними центрами світової системи господарства за допомогою надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. Найбільша частина кредитів МБРР спрямовується в галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв'язок. Із середини 80-х років МБРР збільшив частку коштів для сільського господарства (до 20%), на охорону здоров'я та освіту. Промисловість отримує менше як 15% кредитів Банку. Останнім часом МБРР займається проблемою врегулювання боргу країн, що розвиваються: видає структурні кредити для регулювання структури економіки, оздоровлення платіжного балансу. МБРР - величезний світовий інвестиційний інститут.
У 1960 р. була створена філія МБРР - Міжнародна асоціація розвитку - для надання пільгових кредитів найменш розвинутим країнам на строк до 50 років зі сплатою 0,75% річних. Кредити МАР слугують для просування товарів ПРК на ринки країн, що розвиваються.
Міжнародна фінансова корпорація створена за ініціативою США у 1956 р. для заохочення інвестицій приватного капіталу у промисловість країн, що розвиваються. МФК виконує функції, які дещо відрізняються від функцій МБРР. МФК надає кредити високорентабельним підприємствам, але без гарантій уряду. Це відгороджує приватні фірми від державного контролю і слугує інтересам залучення іноземного капіталу в економіку країн, що розвиваються. Іншою особливістю МФК є те, що вона має право безпосередньо здійснювати інвестиції в акціонерний капітал підприємств, що будуються або розширюються, з наступним перепродажем їх акцій приватним інвесторам. Цим МФК сприяє розвитку національних фінансових ринків. З моменту утворення й до 1998 р. МФК здійснила інвестицій на суму 24 млрд. дол.
Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ) було засноване в 1988 р. з метою заохочення іноземних інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом страхування їх від некомерційних ризиків: відміна конвертованості національної валюти і пов'язаних з цим перешкод у переказі прибутків у країну інвестора; експропріація майна Інвестора, війни, громадянські заворушення, зриви контрактів внаслідок урядового рішення. Серед східноєвропейських країн БАГІ та МФК віддають пріоритет Польщі і Чехії, які створили найбільш сприятливий клімат для іноземних інвестицій.
У 1993 фінансовому році МБРР і МАР надали перші кредити вісьмом країнам колишнього СРСР на суму 1,63 млрд. дол.
Регіональні банки розвитку і валютно-кредитні організації ЄС. Великі регіональні банки розвитку Азії, Африки та Латинської Америки були створені з метою досягнення економічного співробітництва й інтеграції країн, що розвиваються, подолання їх зовнішньої залежності. У 1949 р. був утворений Міжамериканський банк розвитку (МаБР), до складу якого увійшли 27 учасників країн, що розвиваються, регіону та 16 розвинутих країн. У 1964 р. створено Африканський банк розвитку (АФБР) за участю 50 країн, що розвиваються, та 25 розвинутих країн, а в 1966 р. - Азіатський банк розвитку (АзБР), у якому беруть участь відповідно 31 і 14 країн.
До європейських валютно-кредитних організацій відносяться:
- Європейський інвестиційний банк (ЄІБ);
- Європейський Центральний банк (ЄЦБ);
- Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).
ЄБРР (1990 р.) створено з метою стимулювання вкладання капіталів у галузі та інфраструктури країн Центральної і Східної Європи.
Крім офіційних валютно-кредитних та фінансових організацій, існують і неофіційні організації промислово розвинутих країн: Паризький клуб країн-кредиторів, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочки платежів по державному боргу країн, і Лондонський клуб, де обговорюються проблеми врегулювання приватної зовнішньої заборгованості країн-боржників.
Із середини 70-х років міждержавне регулювання валютно-кредитних проблем перенесене на рівень нарад глав держав і урядів "сімки" та "групи десяти", до якої, крім "сімки", входять Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція.
Ступінь участі і впливу окремих країн у міжнародних валютно-кредитних та фінансових інститутах визначається величиною їхнього внеску в капітал, оскільки звичайно застосовується система "виважених голосів".
Особливе місце в інституціональній структурі кредиту займають міжнародні фінансові центри. Вони акумулюють і розподіляють по всьому світу величезні маси фінансових коштів. У них зосереджені численні кредитно-фінансові установи, що обслуговують світоторговельні та фінансові потоки. У фінансових центрах здійснюється значна частина всіх міжнародних валютних, депозитних, кредитних, емісійних та страхових операцій.
Фінансові центри географічно локалізуються там, де виконуються певні передумови для їх нормального функціонування (високий рівень економічного розвитку країни; активна участь даної країни в міжнародній торгівлі, розвинута банківська система; ліберальне валютне та податкове законодавство; політична стабільність і вигідне географічне становище).
Провідним фінансовим центром вважається Нью-Йорк, роль якого особливо велика в емісії акцій і облігацій, а також у торгівлі цінними паперами. Нью-Йоркська фондова біржа є найбільшою у світі.
Головним європейським фінансовим центром є Лондон. Він займає перше місце у світі за обсягом міжнародних валютних, депозитних та кредитних операцій. Йому належить лідируюча роль і в розвитку нових операцій з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами. В галузі довгострокових позик у Західній Європі виділяються Цюріх та Франкфурт-на-Майні. Люксембург спеціалізується на короткострокових та середньострокових кредитних операціях.
Протягом останніх десятиліть неухильно зростає значення Токіо як міжнародного фінансового центру. Цьому сприяють перетворення Японії на великого кредитора у світі і лібералізація японського ринка капіталів.
Дедалі більшу роль па світовому ринку починають відігравати нові фінансові центри, що виникли на основі пільгових податкових і валютних режимів і отримали назву "офшор", яка вказує на відсутність жорсткого зв'язку з національною економікою. Такі центри розташовані в Сінгапурі, Гонконзі, Бахрейні, Панамі, а також на Багамських, Кайманових та Нідерландських Антильських Островах. Вони приваблюють транснаціональні банки і корпорації, які у подібних "пільгових гаванях" можуть реєструвати угоди, що укладаються в різних частинах світу.
6. МІЖНАРОДНА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ
6.1 Причини міжнародної міграції робочої сили
Міжнародна міграція робочої сили - це переміщення робочої сили з однієї країни в іншу. Вона включає два основні взаємопов'язані процеси: еміграційний та імміграційний.
Еміграція - це виїзд робочої сили з однієї країни в іншу.
Імміграція - це в'їзд робочої сили до приймаючої країни. Рееміграція - повернення робочої сили в країну еміграції (на батьківщину).
Основні форми міграційних процесів:
- постійна міграція. Ця форма переважала до Першої світової війни і характеризувалася тим, що значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії тощо. Переселення у зворотному напрямку було незначним;
- тимчасова міграція, що передбачає повернення мігрантів на батьківщину по закінченню певного строку. У зв'язку з цим слід відзначити, що сучасна трудова міграція набула ротаційного характеру;
- нелегальна міграція, яка надто вигідна підприємцям країн-мігрантів і становить своєрідний резерв необхідної їм дешевої робочої сили.
Різноспрямовані потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони, утворюють міжнародний ринок праці, який функціонує у взаємозв'язку з ринками капіталу, товарів та послуг. Інакше кажучи, міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової міграції.
Міжнародна міграція робочої сили зумовлена чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками: станом міжнародної економіки в-цілому та економічними зв'язками між країнами. У певні періоди рушійними силами міжнародної трудової мобільності можуть виступати також політичні, військові, релігійні, національні, культурні, сімейні та інші соціальні чинники. Причини міжнародної трудової міграції можна також зрозуміти лише як конкретну сукупність названих чинників.
Традиційно (в неокласичній теорії) основну виділяють економічну причину міжнародної трудової міграції, пов'язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.
1) Відмінності в темпах накопичення капіталу зумовлюють відмінності сил притягання або відштовхування робочої сили в різних регіонах світового господарства, що в кінцевому підсумку визначає напрямки переміщення цього чинника виробництва між країнами.
2) Рівень та масштаби накопичення капіталу справляють без посередній вплив на рівень зайнятості працездатного населення і, отже, на розміри відносного перенаселення (безробіття), яке є основним джерелом трудової міграції.
3) Темпи і розміри накопичення капіталу у свою чергу до певної міри залежать від рівня міграції. Ця залежність полягає в тому, що порівняно низька заробітна плата іммігрантів і можливість знизити оплату праці вітчизняним працівникам дозволяє знизити витрати виробництва і тим самим збільшити нагромадження капіталу.
Така ж мета досягається шляхом організації виробництва в країнах з дешевою робочою силою. Транснаціональні корпорації з метою прискорення накопичення капіталу використовують або рух робочої сили до капіталу, або переміщують свій капітал у праценадлишкові регіони.
4) Причиною переміщення робочої сили є зміни в структурі потреб і виробництва, спричиняє науково-технічним прогресом. Скорочення обсягу виробництва або ліквідація деяких застарілих галузей вивільняють робочу силу, яка шукає собі застосування в інших країнах.
Отже, міжнародна трудова міграція - це насамперед форма руху відносно надлишкового населення з одного центру накопичення капіталу до іншого. В цьому полягає суть економічної природи трудової міграції і її головна причина.
Однак у міжнародну трудову міграцію втягуються не лише безробітні, й частина працюючого населення. В цьому випадку рушійним мотивом міграції виступає пошук вигідніших умов праці. Робоча сила переміщується з країн з низьким рівнем життя і заробітної плати в країни з вищим рівнем. Національні відмінності в заробітній платі є об'єктивною основою міграції праці.
Розглянуті вище причини можуть пояснити головним чином міграцію робочої сили з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою або міграції з менш економічно розвинутих європейських країн до більш розвинутих. Але для пояснення міграції між США і Канадою, Англією і США, всередині ЄС цього недостатньо. В міграції між цими країнами велику роль відіграють чинники гуманітарного, соціально-культурного, екологічного, психологічного, правового, сімейного порядків.
Можливість трудової міграції розширюється в міру формування єдиного світового економічного простору, у тому числі інформаційного та транспортного.
6.2 Основні етапи міжнародної міграції
Історично міжнародне переміщення трудових ресурсів проходить 4 етапи.
I етап міжнародної міграції безпосередньо пов'язаний з промисловою революцією, яка здійснилась у Європі в останній третині XVIII - середині XIX ст. Наслідком цієї революції стало те, що накопичення капіталу супроводилося зростанням його органічної будови. Остання привела до утворення "відносного перенаселення", що викликало масову міграцію з Європи до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії. Цим було започатковано формування світового ринку праці.
Формування світового ринку праці сприяло:
- економічному розвитку в країнах імміграції, оскільки задовольняло гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили;
- колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн.
II етап міжнародного переміщення трудових ресурсів охоплює період з 80-х років XIX ст. до Першої світової війни.
В цей період значно зростають масштаби нагромадження капіталу, характерною рисою якого виступає посилення нерівномірності цього процесу в рамках світового господарства.
Високий рівень концентрації виробництва і капіталу в передових країнах (США, Великій Британії та ш.) зумовлює підвищений попит на додаткову робочу силу, стимулює імміграцію з менш розвинутих країн (відсталих країн Європи, з Індії, з Китаю тощо). За цих умов змінюється структура та кваліфікаційний склад мігрантів. На початку XX ст. основну масу мігрантів становила некваліфікована робоча сила.
III етап розвитку міжнародної міграції охоплює період між двома світовими війнами.
Особливість цього етапу - скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, в тому числі міжконтинентальної міграції і навіть рееміграції з класичної країни-іммігранта - США.
Це було зумовлено такими причинами:
1) наслідками світової економічної кризи 1929 - 1933 рр., що проявились у зростанні безробіття в розвинутих країнах, і необхідності обмеження міграційних процесів;
2) замкнуто-тоталітарним характером розвитку СРСР, котрий виключив його з кола країн-емігрантів робочої сили.
IV етап розвитку міжнародної міграції робочої сили розпочався після Другої світової війни і триває понині.
Цей етап, зумовлений НТР, монополізацією міжнародних ринків праці і капіталу, процесами інтернаціоналізації та інтеграції. Його характерні риси:
- зростання внутрішньоконтинентальної міграції, зокрема, в Європі та Африці;
- зростання попиту збоку сучасного виробництва на висококваліфіковані кадри, виникнення нового виду трудової міграції, який отримав назву "втеча мізків";
- посилення державного і міжнародного регулювання трудової міграції.
На тлі довгострокових циклів відбуваються сплески (вибухи) міграції. Так, у 40-ві роки XIX ст. відбувся вибух еміграції з Ірландії в США, внаслідок так званого "картопляного голоду". На початку 80-х років XIX століття широкомасштабна еміграція з Італії та Східної Європи до США була зумовлена падінням цін на європейську пшеницю. Перед Першою світовою війною, з початком економічного пожвавлення, посилилась міграція, але була перервана війною. Велика депресія та Друга світова війна помітно знизили рівень міграції. Після Другої світової війні потік мігрантів знову став збільшуватись. По-перше, утворився усталений потік висококваліфікованих фахівців до США і Канади. По-друге, потоки біженців з Угорщини після повстання (1956 р.), В'єтнаму (1975 р.) та Куби (1980 р.). По-третє, еміграція з колишніх соцкраїн після розпаду колишнього СРСР і припинення дії Варшавського договору. По-четверте, із створенням ЄС та інших економічних об'єднань вільне пересування робочої сили між країнами стало необхідною умовою нормального функціонування світового господарства.
На сьогоднішній день сформувалися такі напрямки міжнародної міграції робочої сили:
- міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
- міграція в межах промислово розвинутих країн;
- міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
- міграція наукових працівників та кваліфікованих фахівців з промислово розвинутих країн до країн, що розвиваються;
- міграція з колишніх соціалістичних країн до розвинутих країн;
- міграція робочої сили в межах колишнього СРСР.
6.3 Сучасні центри притягнення робочої сили
Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до міжнародного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кількість мігрантів, за даними ООН у 2002р. становила 175 млн. чол., у тому числі понад 30 млн. чол. стали мігрантами внаслідок розпаду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що приймаються розвинутими країнами, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн. чол. щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис чол.); Мексика (267 тис чол.); Індія (222 тис чол.); Філіппіни (184 тис чол.) та Індонезія (180 тис чол.).
Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують значення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтовариства. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньокорпоративного перерозподілу робочої сили в межах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.
Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно- та Південно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн. чол.; з них 1,4 млн. чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн. чол. - до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн. чол. та 211тис чол.).
Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де загальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в 30 млн. чол. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внутрішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою силою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі напрямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини та ін.) до високо-розвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо), з країн Північної Африки, Індії, Пакистану на західноєвропейський ринок праці; переїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.
У 90-ті роки збільшилась еміграція до країн Європейського Союзу . Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, досягає 17 - 21млн чол. З них 12 - 14 млн. чол. (близько 4% населення ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є громадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% - громадянами країн Африки, 7% - Америки, 13,6% - Азії, 7,8% - країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посідають: Німеччина (понад 7 млн. чол.); Франція (близько 5млн.чол.) та Велика Британія (близько 3 млн. чол.)
Важливим центром притягання робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в 6 країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах) становила 2 млн. чол., а в 1980 р. - 4 млн. чол., або майже 40% всього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Ірака, Сирії, Йорданії.
На Африканському континенті центри притягання - країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. чол.
Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття створюються нові центри притягання іноземних робітників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвиваються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що в цілому не було характерним для міждержавної міграції в минулому. Це насамперед "нові індустріальні країни" Азіатсько-Тихоокеанського регіону. А в Латинській Америці - Аргентина, Венесуела, Бразилія.
Структуру робочої сили, що мігрує до ПРК, і між самими розвинутими країнами, характеризують два моменти:
Перший: висока частка висококваліфікованих та наукових кадрів, необхідних для розвитку напрямків науково-технічного прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили.
Другий: значна частка робочої сили для галузей з фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими видами праці.
Міграція робочої сили між країнами, що розвиваються, - це головним чином міграція між НІК та країнами - членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвиваються, - з іншого.
Основний склад мігрантів з цих країн - малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих працівників йде з розвинутих країн до країни, що розвиваються.
Для міграції в межах колишньої світової системи соціалізму характерне переміщення робочої сили з країн з менш сприятливими соціально-економічними умовами до країн з більш стабільною економікою та соціальною обстановкою.
6.4 Наслідки переміщення трудових ресурсів
Наслідки міжнародної міграції робочої сили досить різноманітні. Вони проявляються як у країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, приносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, як видно з аналізу, вигод більше в країнах - імпортерах робочої сили, а в країнах - експортерах у цілому втрати перевищують вигоди. Світ у цілому виграє, оскільки свобода міграції дає людям змогу переміщуватись до країн, де вони можуть внести більший чистий доход у світове виробництво.
Країни, що приймають робочу силу, отримують такі переваги:
а) в країні, що ввозить робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;
б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок зменшення витрат виробництва, пов'язаного з більш низькою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;
в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків;
г) значний доход приносить трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників і наукових кадрів приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку.
д) іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу чергу.
є) іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення.
До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться; соціальні чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних проблем, злочинність тощо.
Зміни густоти населення і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну.
Сучасна міграція до країн ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести:
- після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталеливарній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні);
- поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися до "багатих" країн Союзу;
- значне збільшення нелегальних мігрантів. Кількість "нелегалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993 - 2003 рр. З 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії.
Країни - експортери робочої сили також отримують певні вигоди:
а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, - соціального напруження в країні;
б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою технологією, організацією праці тощо;
в) отримання доходів у ВКВ внаслідок грошових переказів емігрантів.
Ці перекази включаються до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно дорівнює сумі їхніх переказів. А відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна розглядати як подвоєну суму переказів.
Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів особливо велика для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів становить 20%, послуг - 50%, а від експорту робочої сили значно вище.
Це - один бік наслідків міграції для країн-експортерів робочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили:
а) скорочення податкових надходжень через зменшення числа платників податків;
б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни.
Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:
- заборона еміграції;
- введення податку на "відплив кращих голів", компенсувати державні капіталовкладення в емігрантів;
- створення державою високоприбуткових галузей, що здійснюють експорт робочої сили.
6.5 Регулювання міжнародних міграційних процесів, Міжнародна Організація Праці
1) Міжнародні міграційні процеси регулюються країнами, які беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю та регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду і виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили: визначення обсягу та структури міграційних потоків дедалі більше виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи.
Вербування іноземної робочої сили здійснюється нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, до функцій яких входить ретельний відбір кандидатів для роботи на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації.
Важливим елементом державної імміграційної політики є встановлення юридичного статусу трудящих-мігрантів, який визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як в міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус не надає іноземним працівникам політичних прав, обмежує здебільшого їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування іммігрантів у приймаючій країні Різноманітні аспекти трудової міграції і статусу іноземних працівників віддзеркалюються у двосторонніх та багатосторонніх угодах, відповідних національних законодавчих актах та урядових постановах.
Засоби і методи реалізації державної міграційної політики змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.
2) Регулюванням міжнародної міграції робочої сили займається також Міжнародна Організація Праці (МОП). МОП (International Labor Organization - ILO) була утворена в 1919 р. як автономна організація в складі Літи Нації; з 1946 р. стала спеціалізованим закладом ООН. До неї входять 170 країн-членів, в тому числі Україна. Штаб-квартира знаходиться в Женеві. Особливістю МОП, яка відрізняє її від інших міжнародних організація, є те, що представництво кожної країни-члена складається з трьох соціальних верств: від урядовців, від підприємців, від трудівників.
Головна мета МОП - сприяти встановленню соціальної справедливості в сфері праці, захищати інтереси трудящих на основні соціального партнерства, поліпшення умов праці.
Функції: нормативна діяльність; технічне співробітництво; проведення досліджень і підготовка публікацій.
Нормативна діяльність полягає в розробленні міжнародних конвенцій і рекомендацій з регулювання умов праці, зайнятості, прибутків, соціального забезпечення й основних прав людини та управління працею. Розроблення нормативів - головним напрямком діяльності МОП, Держава-член зобов'язана регулярно надсилати до Організації звіти про виконання її конвенцій, а також інформацію про відповідність національного законодавства нормативам МОП. Серед конвенцій важливе місце посідають питання заробітної плати, тривалості робочого дня, соціального страхування, оплачуваних, відпусток, служби найму робочої сили, робітничої інспекції. Конвенції й рекомендації МОП становлять «Міжнародний трудовий кодекс», що є основою регулювання трудових відносин у країнах-членах.
Технічне співробітництво полягає в розробці і втіленні в життя проектів з різних аспектів трудових відносин у країнах-членах. Найактуальніші теми проектів: підготовка кадрів; зайнятість і розвиток; планування робочої сили; ринок праці; умови праці й виробниче середовище; соціальне забезпечення; трудові відносини; робітнича освіта; права трудящих-мігрантів; МОП і міжнародний профспілковий рух. Для реалізації технічних проектів МОП відряджає експертів та місії у відповідні країни.
Дослідницька діяльність МОП виявляється в підготовці оглядів ситуації в сфері праці в окремих країнах і регіонах, в аналізі галузевих і регіональних проблем праці; в оцінці тенденцій соціально-економічного розвитку. МОП публікує огляди, видає бюлетені з питань трудових відносин.
Організаційна структура:
- Міжнародна конференція праці;
- Адміністративна рада;
- Міжнародне бюро праці (секретаріат).
Міжнародна конференція праці - вищий орган. Кожна країна на її сесіях представлена чотирма делегатами: два - від уряду, один - від підприємців, один - від трудівників. Конференція розробляє конвенції й рекомендації з питань праці; в порядку контролю розглядає доповіді держав про застосування ратифікованих конвенцій; затверджує програму й бюджет організації.
Адміністративна рада - виконавчий орган. Вона складається з 56 членів (28 - представники урядів, по 14 - від підприємців і трудівників). Із загальної кількості 10 місць в урядовій групі резервується для десяти найрозвиненіших країн (серед них і Росії).
Міжнародне бюро праці готує документацію, збирає й поширює інформацію, здійснює дослідження, організує наради.
7. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
7.1 Поняття „валютні відносини” та „світова валютна система”
При міжнародних розрахунках по світогосподарському товарообігу та кредиту, прямих іноземних інвестиціях та інших міжнародних зв'язках виникає необхідність обмінювати гроші однієї країни на гроші іншої країни. На цьому ґрунті виникають валютні відносини як сукупність грошових відносин, що опосередковують платіжно-розрахункові операції між агентами (суб'єктами) світового господарства. Учасниками цих відносин є банки, девізні відділи великих підприємств та маклери.
Валютні відносини - це невід'ємний елемент сучасних ринкових зв'язків, а відтак вони регулюються такими чинниками, як максимізація прибутку і конкуренція (попит і пропозиція). Тому для аналізу валютних ринків застосовується теорія ринкового попиту і пропозиції, що ґрунтується на законах конкуренції. У сфері прямих валютних інвестицій існують монополія і олігополія.
Суть підприємницької діяльності у валютній сфері полягає в торгівлі іноземною валютою, яка являє собою угоду купівлі продажу однієї валюти на іншу або на національну валюту за заздалегідь встановленою (договірною) ціною (валютним курсом). Торгівля валютою спричинена необхідністю здійснювати різного роду платежі, тобто перекази грошей з однієї країни в іншу, пов'язані зі світогосподарською діяльністю.
Метою торгівлі валютою (в межах власне підприємницької діяльності, насамперед банків) є отримання прибутку. Промислові і торговельні підприємства торгують своїми, на якийсь відрізок часу вільними, ліквідними коштами переважно з метою уникнення можливих втрат через коливання курсів. Державні девізні (валютні) банки купують і продають валюти, як правило, щоб зберегти курс власної національної валюти в межах позначеного граничного відхилення.
Для інвестора вибір валюти вкладення ґрунтується на трьох основних критеріях:
- безпеці в політичному та регламентаційному розумінні: чи можливо буде отримати вклад назад?
- безпеці у фінансовому розумінні: чи не втратить інвестований капітал на момент відшкодування частину своєї міжнародної купівельної спроможності?
- дохідності: реальна відсоткова ставка розрахована як різниця між відсотковою ставкою і нормою інфляції.
Отже, місце валютних відносин у системі світогосподарських зв'язків визначається тим, що вони опосередковують відносини світової торгівлі і міжнародного руху чинників виробництва, впливаючи, з одного боку, на ці відносини, а з іншого, - перебуваючи під їх впливом. Кінцеві причини процесів, що відбуваються у валютній сфері (насамперед рух валютних курсів), визначаються процесами, що відбуваються в сфері виробництва, розвиваються під впливом змін співвідношення економічних сил між окремими країнами або групами країн.
Конкретною формою організації валютних відносин є світова валютна система (СВС). Вона становить сукупність способів, інструментів та органів (інститутів), за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в рамках світового господарства. СВС залучає до себе: систему пристосування окремих валют однієї до одної (валютні курси), валютні ринки, міждержавні регіональні та наддержавні органи, що займаються регулюванням валютно-фінансових зв'язків і відносин.
Виникнення валютних відносин як світової системи зумовлене процесами інтернаціоналізації та інтеграції. Ця система створювалась і видозмінювалась як елемент та інструмент економічної інтеграції .
Водночас у валютній сфері найвідчутнішим є вплив, у тому числі й негативний, загальних економічних процесів світового господарства, що, природно, породжує прагнення національних органів регулювання захистити економіку від несприятливих впливів. Тому проблема співвідношення національного та інтернаціонального у валютній політиці країни є однією з ключових. Тим більше, що світогосподарські зв'язки і відносини опосередковуються національними інструментами регулювання економічного і правового порядку. Незалежність національної економічної політики уявляється все менше і менше поєднаною з посиленням економічної та валютно-фінансової взаємозалежності. Це - з одного боку. З іншого - "зовнішній примус" часто стає неприйнятним для країни.
7.2 Сутність поняття „валюта” та види валют
Під валютою слід розуміти будь-який товар, здатний виконувати функцію засобу обміну в міжнародних розрахунках. У вужчому розумінні - це наявна частина грошової маси, яка переходить з рук у руки в формі грошових банкнот і монет.
Валюта забезпечує зв'язок і взаємодію національного та світового господарства.
Залежно від статусу валюта поділяється на національну, іноземну, міжнародну (регіональну).
Національна валюта - це встановлений законом платіжний засіб даної країни.
Так, валюта України - це:
а) грошові знаки у вигляді банкнот, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України; вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти на рахунках, у внесках банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
б) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації,
купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України.
Національна валюта є основою національної валютної системи.
Іноземна валюта - це грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках.
Міжнародна (регіональна) валюта - міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, платіжний та резервний засіб. Наприклад, СПЗ - спеціальні права запозичення, які є міжнародними платіжними засобами, що використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках і розрахунковою одиницею МВФ; євро - регіональна міжнародна розрахункова одиниця, введена у 1999 р. у межах Європейської валютної системи і є повноцінною валютною одиницею країн ЄС з 2002 р.
По відношенню до валютних запасів країни розрізняють резервну валюту.
Під резервною валютою розуміють іноземну валюту, в якій центральні банки певних держав нагромаджують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків по зовнішньоторговельних операціях та іноземних інвестиціях. Резервна валюта є базою визначення валютного паритету і валютного курсу для інших країн, вона використовується для проведення валютної інтервенції з метою регулювання курсу валют країн-учасниць світової валютної системи.
Так, в якості резервної валюти використовують долар США, японську єну, євро. Щоб валюта набула статусу резервної, країна повинна посідати панівне становище у світовому виробництві, в експорті товарів і капіталів, мати розвинуту мережу кредитно-банківських установ у себе і за рубежем, ліберальне валютне регулювання, вільну конвертованість валюти і впровадження її в міжнародний обіг через банки та міжнародні валютно-фінансові організації.
Країна-емітент резервної валюти набуває ряд переваг: можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою, сприяти зміцненню позиції національних виробників у конкурентній боротьбі на світовому ринку.
Щодо до курсів інших валют розрізняють сильну (тверду) та слабку (м'яку) валюту. Тверда валюта характеризується стабільним валютним курсом. Поняття твердої валюти нерідко використовується як синонім конвертованої валюти.
За режимом використання розрізняють вільно конвертовану, частково конвертовану, неконвертовану валюту.
За матеріально-речовою формою валюта буває готівковою і безготівковою.
За принципом побудови - "кошикового" типу і звичайною.
Валютний кошик - це метод співмірності середньозваженого курсу однієї валюти щодо до визначеного набору інших валют. Важливим моментом розрахунку валютного кошика є визначення його складу, розміру валютних компонентів, тобто кількість одиниць валюти в наборі.
У науковій економічній літературі, телекомунікаційному зв'язку застосовуються міжнародні коди валют, які значно полегшують і прискорюють поточну діяльність учасників валютного ринку.
Головною характерною рисою теорії і практики міжнародних валютних відносин є те, що вони мають справу з численними валютами. Кожна країна має свою грошову одиницю, валюту, яка лежить в основі грошової системи країни (долар, єна, рубль, гривня тощо). Валюта в різних країнах може мати одну назву, але різну цінність.
Завдяки тому, що кожна країна використовує у своєму обігу валюту, яка відрізняється від валюти інших країн, усі міжнародні операції - торговельні, кредитні та ін. - передбачають обмін двох валют. При здійсненні міжнародної операції потік товарів, послуг, капіталу в одному напрямку передбачає рух валютних коштів у зворотному. Наприклад, якщо ви купуєте в автомобільного дилера американську машину, ви сплачуєте йому за машину в гривнях. Але автомобільний дилер повинен заплатити американцям у доларах. Дилер створює попит на долари і пропозицію гривень на ринку обміну іноземної валюти. Експорт товарів спричинює приплив у країну іноземної валюти і її пропозицію на ринку обміну іноземної валюти, імпорт - попит па іноземну валюту.
Такий самий принцип існує на ринку міжнародного капіталу. Коли іноземець купує іноземну компанію або будує завод в іншій країні, він створює попит на валюту цієї країни і пропозицію валюти своєї країни. А оскільки країна торгує не з однією, а з декількома країнами, то в обмін між собою вступає ряд національних валют.
Валюти, як правило, обмінюються не просто одна до одної, а в певному співвідношенні, що визначається їхньою відносною вартістю, яка називається обмінним курсом валют. Але обмінні курси валют постійно змінюються й часто досить різко. Відтак обмінні курси, ризик коливання курсів валют знаходяться в центрі уваги теорії міжнародних фінансів. Для ТНК вирішення всіх питань їхньої діяльності (розміщення виробництва, перспективи його розширення, можливі ризики) ґрунтуються на аналізі обмінних курсів у їх зв'язку з відносним рівнем відсоткових ставок і темпів інфляції.
Зростаюча роль зовнішньої торгівлі, бурхливий розвиток міжнародного ринку капіталів висувають як одну з фундаментальних проблем теорії міжнародної економіки проблему досягнення необхідної гармонії між зовнішньоторговельною і валютною політикою різних країн без втручання якогось світового уряду, який вказував би, що робити країнам. Проблеми координації валютно-фінансової політики різних країн є найскладнішими.
7.3 Валютний курс та його кількісні показники
"Обмінний валютний курс" - це:
- кількість одиниць однієї валюти, яка необхідна для придбання одиниці іншої валюти;
- ринкові ціни однієї валюти, виражені в іншій валюті;
- сукупність цін валют, взаємопов'язаних тристороннім арбітражем.
Зміст валютної операції - це обмін валюти однієї країни на валюту іншої. Кожна національна валюта має певну ціну, яка виражається в грошових одиницях іншої країни. Наприклад, 1 дол. коштує 132,08 єни. Ця ціна валюти називається валютним курсом. Ціни валют щоденно публікуються. Таким чином, валютний, або обмінний, курс має кількісну визначеність, яка являє собою співвідношення кількості обмінюваних валют. Так, якщо ви обмінюєте 100 гри. на 20 американських доларів, то 100 грн. ділять на 20 дол., що дорівнює 5 грн за 1 дол. Обмінний курс - це результат ділення кількості валюти, яку ви обмінюєте, на кількість валюти, яку ви отримуєте в обмін. Якщо ми знаємо обмінний курс гривні (0,20 дол. за 1 грн.), то можемо підрахувати, скільки доларів можна отримати за 200 грн. Для цього потрібно 200 грн. помножити на обмінний курс гривні, тобто на 0,20. За 200 грн. можна отримати 40 дол.
Визначення курсу валют називається котируванням. Існує два методи котирування іноземної валюти до національної: пряме і непряме. При прямому котируванні курс одиниці іноземної валюти виражається в національній валюті (1 дол. = 5 грн.). Так визначається курс іноземної валюти. При непрямому котируванні курс одиниці національної валюти виражається в іноземній валюті (1 грн. = 0,20 дол.). Так визначається курс національної валюти. Звичайно валютний курс розглядається як ціна іноземної валюти в національній валюті.
При котируванні валют встановлюється базова валюта, тобто валюта відносно, якої котируються інші валюти та валюта котирування, тобто валюта, яка котирується до базової. Як правило, всі валюти (за винятком англійського фунта стерлінга та кошика валют) порівнюються з доларом США. Використання долара як базової валюти відображає роль американської валюти як загальновизнаної розрахункової одиниці.
При аналізі динаміки валютних курсів враховують метод котирування. Оскільки валютний курс - це ціна грошей, то його зміни означають подорожчання або знецінення грошей. Національна валюта дорожчає, коли валютний курс, визначений методом прямого котирування, знижується (був 5,6 грн./дол., став 5,4 грн./дол.) і знецінюється при зростанні валютного курсу.
7.4 Розрахункові види валютних курсів
Для оцінки темпів економічного розвитку використовують кілька розрахункових видів валютних курсів.
1) Номінальний валютний курс. Це - курс між двома валютами, тобто відносна ціна двох валют (пропозиція їх обміну однієї на іншу).
Визначення номінального валютного курсу співпадає з загальним визначенням самого валютного курсу і встановлюється на валютному ринку. Він використовується у валютних контрактах і є найпростішим базовим визначенням валютного курсу. Однак для довгострокового прогнозування він не зручний, оскільки вартість іноземних і національних валют змінюється одноразово із зміною загального рівня цін в країні.
2) Реальний валютний курс. Це - номінальний валютний курс, скорегований на відносний рівень цін у своїй країні і в тій країні, до валюти якої котирується національна валюта.
Для його розрахунку використовується формула:
(7.1)
де - реальний валютний курс;
- номінальний валютний курс;
Р' - індекс цін зарубіжної країни;
Р - індекс цін своєї країни.
Реальний валютний курс - це співвідношення споживацького кошика за рубежем, переведеного з іноземної валюти в національну за допомогою номінального валютного курсу (номінальний валютний курс, помножений на індекс цін зарубіжної країни) і ціни споживацького кошика тих самих товарів у своїй країні.
Індекс реального валютного курсу показує його зміну з поправкою на темп інфляції в обох країнах. Якщо темп інфляції у своїй країні вищий від зарубіжного, то реальний валютний курс буде вищим від номінального.
3) Номінальний ефективний валютний курс. Він розраховується як співвідношення між національною валютою і валютами інших країн, зваженим у відповідності з питомою вагою цих країн у валютних операціях даної країни. Він виражається формулою:
(7.2)
де - номінальний ефективний валютний курс;
? - знак суми показників по і-країнах;
і - країна - торговельний партнер;
- індекс номінального валютного курсу поточного року () в порівнянні з базовим роком () кожної країни - торговельного партнера
(7.3)
- частка кожної країни в торговельному обігу даної країни з країнами, що є головними торговельними партнерами.
Номінальний валютний курс показує усереднену динаміку руху курсу національної валюти по відношенню до декількох валют, а також відображає зміну рівнів цін у кожній з країн.
4) Реальний ефективний валютний курс. Це номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну рівня цін або інших показників витрат виробництва, який показує динаміку реального валютного курсу даної країни до валют країн - основних торговельних партнерів. Він виражається формулою:
(7.4)
де - реальний ефективний валютний курс;
- індекс реального валютного курсу поточного року в порівнянні з базовим роком кожної країни - торговельного партнера.
Індекс вважається головним показником, який характеризує узагальнену динаміку курсів основних валют і на його підставі прогнозуються тенденції їх розвитку.
Якщо національної валюти підвищується, то експорт стає дорожчим, його розміри скорочуються, а імпорт дешевшає і розміри його зростають, тобто конкурентні позиції країни на світовому ринку погіршуються.
Отже, є показником, що характеризує конкурентоспроможність країни на світовому ринку.
Розрахунки ефективних валютних курсів здійснюється за методикою МВФ, яка отримала назву моделі багатостороннього обмінного курсу і передбачає виконання таких кроків:
1) вибір базового року, до якого будуть перераховуватись усі індекси валютних курсів;
2) вибір способу усереднення валютного курсу за рік;
3) визначення країн - головних торговельних партнерів даної держави;
4) визначення частки кожної з них у торговельному обороті цієї країни;
5) розрахунок індексів середньорічних обмінних курсів національної валюти до валют країн - головних торговельних партнерів по відношенню до базового року;
6) зважання їх за часткою цих країн у торговельному обороті даної країни. За своєю природою ефективні валютні курси розрахункові.
7.5 Фіксовані та гнучкі (плаваючі) валютні курси
У ринковій економіці ціни на товари і послуги визначаються попитом та пропозицією, тобто є ринковими цінами. Валютні курси - це ціни валют.
Режим валютного курсу, встановлений сучасною валютною системою, характеризується тим, що:
1) вона дозволяє використовувати як фіксовані, так і плаваючі валютні курси або їх змішаний варіант;
2) країни-члени МВФ при проведенні курсової політики повинні дотримуватись основних принципів, вироблених МВФ: а) валютний курс повинен бути економічно обґрунтованим; б) інтервенція центрального банку здійснюється з метою згладжування значних хаотичних короткострокових курсових коливань; в) при проведенні інтервенції враховуються інтереси інших країн.
Подобные документы
Цілі міжнародної економічної інтеграції. Економічні ефекти зони вільної торгівлі і митного союзу, сучасні інтеграційні процеси. Інтеграція України в сучасну міжнародну економічну систему. Проблеми і перспективи інтернаціоналізації української економіки.
дипломная работа [1,1 M], добавлен 11.12.2011Визначення основних проблем інтеграції України в світовий економічний простір. Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків і зміна структури економіки як чинники економічної інтеграції. Теорії міжнародної торгівлі і їх значення в розвитку економіки.
контрольная работа [33,0 K], добавлен 25.04.2011Вітчизняна теорія інтеграції. Сутність і особливості міжнародної економічної інтеграції, її форми. Північноамериканська угода про вільну торгівлі. Інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу. Поетапність процесу міжнародної економічної інтеграції.
реферат [37,9 K], добавлен 19.11.2009Суть та цілі міжнародної економічної інтеграції, її форми та етапи. Економічні наслідки вступу країни до торгово–економічних інтеграційних об’єднань. Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної інтеграції України. Стратегічні напрямки інтеграції.
курсовая работа [271,6 K], добавлен 26.05.2014Історія виникнення, етапи розвитку та типізація міжнародних організацій. Головні передумови міжнародної економічної інтеграції. Особливості та проблеми інтегрування України в міжнародну економічну діяльність, її членство в міжнародних організаціях.
курсовая работа [118,2 K], добавлен 22.06.2010Теоретичні основи міжнародної економічної інтеграції як найвищого ступеню розвитку міжнародних економічних відношень. Економічні наслідки вступу країн до торгово-економічних інтеграційних об’єднань. Вплив міжнародної торгівлі на вітчизняні монополії.
контрольная работа [60,9 K], добавлен 14.12.2009Сутність міжнародної економіки та її місце в системі економічних знань. Порядок формування та проблеми сучасної міжнародної торгівлі, шляхи їх вирішення. Механізм функціонування міжнародної макроекономіки, методи її регулювання, сучасність і перспективи.
учебное пособие [2,3 M], добавлен 16.01.2010Специфічні риси міжнародної торгівлі, особливості механізмів її фінансування. Виграш від міжнародної торгівлі для вітчизняних міжнародних фірм. Державне регулювання міжнародної торгівлі. Експорт як стратегія одержання прибутків країною, основні перешкоди.
контрольная работа [38,9 K], добавлен 05.10.2012Економічна інтеграція як критерій розвитку країн та їхнього співробітництва. Аналіз та обґрунтування теоретичних концепцій економічної інтеграції, особливості включення України в глобальний економічний простір. Форми міжнародної економічної інтеграції.
реферат [29,8 K], добавлен 05.09.2009Сутність міжнародної торгівлі та її види. Динаміка експорту та імпорту товарів і послуг України за 2003-2007 роки. Основні перспективи розвитку міжнародної торгівлі в умовах її інтеграції. Потенційні переваги України для розвитку міжнародної торгівлі.
курсовая работа [137,6 K], добавлен 06.10.2010
