Міжнародна економіка
Економічний зміст міжнародної економіки. Нові форми залучення України у міжнародну економічну систему. Економічна основа міжнародної торгівлі. Класична теорія міжнародних інвестицій та її розвиток. Передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.12.2013 |
| Размер файла | 215,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Коли тиск конкуренції стає сильнішим, відбувається перехід від стадії зрілості до стадії спаду, примушуючи фірми досягати мінімального рівня витрат виробництва. З'являється стимул перемістити виробництво в країну, що розвивається, де низька вартість праці. Якщо на початку прямі інвестиції були мотивовані вибором ринку збуту, то у подальшому інвестиції в країни, що розвиваються, спричинені необхідністю знизити витрат виробництва.
4.3 Сутність та причини прямих іноземних інвестицій (ПІІ)
Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) займають особливе місце серед форм міжнародного руху капіталу. Це зумовлено двома основними причинами:
- прямі іноземні інвестиції - це реальні інвестиції, які, на відміну від портфельних, не є чисто фінансовими актами, що виражені в національній валюті. Вони здійснюються у підприємства, землю та інші капітальні товари;
- прямі іноземні інвестиції, на відміну від портфельних, звичайно забезпечують управлінський контроль над об'єктом, в який інвестовано капітал.
До виникнення транснаціональних корпорацій (ТНК) всі приватні іноземні інвестиції були в основному "портфельними". З появою ТНК (тобто підприємств, що є власниками або контролюють виробництво товарів та послуг за межами країни, в якій вони базуються) частина міжнародного руху капіталу набуває форми ПІІ.
ПІІ - це різновид іноземних інвестицій, призначених для виробництва і забезпечення контролю над діяльністю підприємств завдяки володінню контрольним пакетом акцій. Пропорція, що визначає підконтрольність, є різною в різних країнах. У США формально визнається прямим зарубіжним інвестуванням будь-яке вкладання капіталу, якщо інвестор має або отримує 10% власності. ПІІ охоплюють усі види інвестування - чи то придбання нових акцій, чи просте кредитування, аби тільки інвестуюча фірма мала понад 10% акцій зарубіжної фірми. Частка участі в акціонерному капіталі фірми може бути отримана і в обмін на технологію, кваліфіковані кадри, ринки тощо.
Власність інвестора (повна або часткова) та його контроль над зарубіжним підприємством, котре стає частиною організаційної структури ТНК як її філія або дочірнє товариство - головна відмінність ПП від інших видів інвестування.
Характерною рисою ШІ можна вважати і переважання рівня продажів продукції, виробленої за кордоном за допомогою ПП, над продажами вітчизняної продукції у вигляді товарного експорту
Чинниками, які, починаючи з 80-их років, активно впливають на зростання ПП і зумовлюють випереджаючі темпи зростання ШІ порівняно з темпами зростання світової торгівлі (а також ВВП промислово-розвинутих країн), є: інтеграція виробництва, еволюція його в бік створення так званої міжнародної продукції; зростаюча роль ТНК; економічна політика промислово - розвинутих країн, спрямована на підтримку темпів економічного зростання і рівня зайнятості; прагнення країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою здолати кризовий стан економіки і соціальної сфери; екологічні чинники, що спонукають розвинуті країни переводити шкідливе виробництво в країни, що розвиваються. При участі в ПІІ уряду додатковим мотивом може бути досягнення певних політичних цілей: забезпечення стратегічними ресурсами, розширення сфери свого впливу з боку уряду.
Прямі іноземні інвестиції становлять основу панування ТНК на світовому ринку. Вони дозволяють транснаціональним корпораціям використовувати підприємства в зарубіжних країнах для виробництва і збуту продукції і швидко розповсюджувати нові товари і нові технології в міжнародному масштаб тим самим підвищуючи свою конкурентоспроможність. Для них ПІІ мотивовані в кінцевому підсумку прибутком.
Основні чинники що спонукають до ПІІ:
- маркетингові чинники;
- торговельні обмеження:
- вартісні чинники;
- інвестиційний клімат.
Маркетингові чинники є основними в зростанні ПП. ТНК потребують розширення ринку для підтримання або збільшення своїх продаж. Однак навіть достатньо місткий внутрішній ринок встановлює межі зростання. Обмеженість продуктової диверсифікації розмірами внутрішнього ринку робить необхідною географічну диверсифікацію виробництва: організацію виробництва за рубежем, придбання зарубіжних фірм, встановлення контролю над ними.
Торговельні обмеження:
ПП дозволяють фірмам обійти торговельні бар'єри і функціонувати за кордоном як місцеві фірми, не підпадаючи під митні платежі, тарифи чи інші імпортні обмеження. На доповнення до бар'єрів, створюваних урядом, обмеження можуть створювати покупці, які бажають споживати місцеві товари та послуги, а також як результат націоналістичних тенденцій чи як наслідок існуючих культурних особливостей. Більше того, часто місцеві покупці бажають купувати товари і послуги у тих, хто заслуговує на їхнє довір'я, тобто у вітчизняних виробників. Для деяких продуктів ефект країни походження може примусити фірму заснувати завод у країні-споживачеві з тим, щоб створити позитивний стереотип якості продукту.
Вартісні чинники:
Обслуговувані ринки, що знаходяться на значній відстані і обмежені високими тарифними бар'єрами, створюють багато перешкод для можливостей експортерів на зарубіжних ринках. Багато з промислових транснаціональних корпорацій засновують виробництво за кордоном для отримання переваг у витратах по таких статтях, як праця та сировина.
Прямі іноземні інвестиції здійснюються не лише горизонтально, тобто фірмами, що купують або засновують аналогічні фірми за рубежем, а й і вертикально. Деякі фірми вбачають привабливість ШІ в тому, що вони дають змогу підвищити надійність джерел постачання сировиною та іншими проміжними продуктами (напівфабрикатами). Вертикальна інтеграція збільшує надійність постачання і може призвести до скорочення експлуатаційних витрат і забезпечити контроль за товаропотоками через кордони у складній світовій системі розподілу.
Інвестиційний клімат:
ПІІ, згідно з визначенням, дозволяють здійснювати контроль за діяльністю підприємства. Проте контроль може бути марним через несприятливі умови "навколишнього середовища", навіть якщо фірма володіє філією на 100%. Реальність забезпечення контролю, а значить і прибутковість ШІ залежить від наявності в країні належного інвестиційного клімату - сукупності політичних, економічних, юридичних, соціальних, побутових умов, які визначають ступінь ризику інвестицій та їх прибутковість.
Загальне відношення у світі до зарубіжних інвестицій та до їх наступного розвитку може бути визначене як двоїсте. Визнаючи вигідність ШІ в короткостроковому плані, майже всі країни, побоюючись підриву контролю над національними економічними ресурсами і суверенітету країни, обмежують іноземну власність у ключових секторах економіки.
Дискримінація по відношенню до ШІ може здійснюватись у формі збільшення податків; цінового контролю або заходів, спрямованих персонально на іноземні фірми (часткова націоналізація, місцеве законодавство, обмеження переказу грошей (платежів), експортні правила та обмеження еміграції робочої сили).
Інвестиційний клімат визначається також валютними ризиками. Це виражається звичайно у виникненні ризиків, пов'язаних з переказом і обігом іноземної валюти.
Структуру основних чинників прямих іноземних інвестицій можна подати так:
Размещено на http://www.allbest.ru/
Рисунок 1 - Структура основних чинників прямих іноземних інвестицій
До загальних чинників ПІІ можна віднести очікування високих прибутків та інше.
Зазначені чинники ШІ конкретизуються при виробленні інвестиційної політики за допомогою системи індикаторів, яка включає близько 340 показників і понад 100 оцінок експертів в економічній, юридичній, технічній, соціальній та інших галузях.
Дані аналізу створюють 10 основних чинників, що дають змогу дати оцінку потенційних можливостей країни виступити приймаючій країні або так званим конкурентним потенціалом країни. Ці чинники охоплюють:
- динаміку економіки (економічного потенціалу);
- виробничу потужність промисловості;
- динаміку ринку;
- фінансову допомогу збоку уряду;
- людський капітал;
- престиж держави;
- забезпеченість сировиною;
- орієнтацію на зовнішній ринок (експортні можливості);
- інноваційний потенціал;
- громадську стабільність.
Кожний з перелічених 10 чинників включає в себе систему конкретних показників. Наприклад, при оцінці людського капіталу швейцарські експерти запропонували використати 36 показників, які включають чисельність населення та її динаміку; загальний рівень безробіття; міграцію робочої сили в цілому, у тому числі висококваліфікованої; рівень професійної підготовки; мотивацію найманих працівників та їх мобільність; менеджмент та його професіональну адаптацію; рівень заробітної плати; державні витрати на освіту на душу населення; рівень робочої сили з вищою освітою; випуск періодичних видань; систему охорони здоров'я тощо.
На практиці більшість рішень про прямі іноземні інвестиції ґрунтуються на численних мотивах, враховують численні чинники. Політичні мотиви інвестування рідко відокремлені від економічних.
Виходячи з даних експертних оцінок, найсприятливіші умови для ПІІ мають такі країни: США, Канада, ФРН, Швейцарія, а також Азіатсько-Тихоокеанські НІК.
4.4 Форми ПІІ; технологічний трансфер
ПІІ здійснюються у формі передавання капіталу з однієї країни в іншу за допомогою або кредитування, або придбання акцій у зарубіжного підприємства, що перебуває значною мірою у власності інвестора чи під його контролем, або ж шляхом створення нового підприємства. А відтак ПІІ, як правило, означають високий рівень зобов'язань інвестора перед підконтрольною йому фірмою щодо передавання нових технологій, управлінського ноу-хау, забезпечення кваліфікованими кадрами. Немайнові, рухомі активи стають у сучасних умовах досить розповсюдженою формою ПІІ. Вони можуть бути при невеликому первісному фінансуванні або навіть і без будь-якого переміщення фінансового капіталу за кордон.
Названа форма ПІІ передбачає передавання підконтрольній філії управлінських навичок, торговельних секретів, технології, права використання торговельної марки родинної компанії тощо. У зв'язку з цим особливу увагу слід звернути на технологічний трансфер.
Технологічний трансфер означає не лише появу на ринку нового устаткування, й володіння технікою виконання операцій на ньому. В галузях промисловості, в яких роль інтелектуальної власності істотна, таких як фармакологія, освіта, медицина, наукові дослідження, доступ до ресурсів і розробок материнської компанії приводить до отримання вигод, можливо, таки, що набагато переважають ті, які могли бути отримані внаслідок вливання капіталу. Це пояснює інтерес багатьох урядів до того, щоб ТНК розміщували науково-дослідні центри (потужності) в їх країнах. Інтегрального частиною технологічного трансферу є менеджерські здібності, які виступають найбільш значним компонентом ПІІ.
До принципів технологічного трансферу звичайно відносять:
1) Корисність відповідної технології.
2) Сприятливі соціальні й економічні умови, що забезпечують її передавання.
3) Готовність і здатність приймаючої сторони використати і пристосувати (адаптувати) технологію.
В індустріальних країнах складні технологічні процеси економічно виправдані, а спеціалісти цих країн спроможні вирішувати проблеми, що виникають, та розвивати техніку. Проблеми виникають у менш розвинутих країнах з невеликим індустріальним досвідом. Виробничі потужності повинні бути пристосовані до виробництва маленькими серіями; устаткування і операції мають бути гранично спрощені через нестачу кваліфікованого і підготовленого персоналу. У більшості випадків у цих країнах якість тільки-но досягає світових стандартів. Для подолання такого роду проблем, наприклад, такий гігант з виробництва електроніки, як "Філіпс", створив спеціальний експериментальний завод. Завод сприяє тому, щоб численні елементи, що визначають можливість функціонування виробництва, були пристосовані до місцевих умов, і таким чином необхідні ноу-хау та інші елементи були передані країнам, що розвиваються.
Технологічний трансфер, ймовірно, зростає разом із зростанням індустріалізації, яка створюватиме не лише потребу в нових технологіях, а й ускладнюватиме процеси і технології в уже існуючих секторах економіки.
4.5 Наслідки прямих іноземних інвестицій
Прямі іноземні інвестиції істотно впливають як на соціально-економічний розвиток країн-інвесторів (звідки відходить капітал) і приймаючих країн (куди спрямовується капітал), на становище різних соціальних груп у цих країнах, так і на стан та динаміку розвитку світового господарства в цілому та окремих його регіонів.
Вплив ПІІ па приймаючі країни і країни-інвестори звичайно розглядається за такими напрямками:
- накопичення капіталу;
- оволодіння сучасною технологією та управлінськими ноу-хау;
- стан платіжного балансу;
- рівень зайнятості та заробітної плати;
- реалізація національних економічних планів;
- культурні зміни;
- урядова соціальна та економічна політика тощо.
За всіма цими напрямами вплив іноземних інвестицій може бути як позитивним, так і негативним, різним для приймаючих країн і країн базування, для розвинутих країні країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою. Знаючи загальний характер потенційних наслідків того чи іншого напряму ПІІ, слід мати на увазі, що це "загальне" - не завжди обов'язкове для всіх країн. Інакше кажучи, загальні положення про вигідність чи невигідність ПІІ не можуть бути застосовані до будь-якої країни. Конкретна ситуація в конкретній країні, супровідна ПІІ (а саме: розміри інвестицій та їх використання, рівень зайнятості, стан платіжного балансу, розподіл доходу від застосування ПІІ, вплив на навколишнє середовище та соціально-політичний клімат тощо) визначає як приватний, так і загальний характер ефекту від прямих іноземних інвестицій.
Більшість економістів поділяють думку, що потенційна вигідність ПІІ найбільш очевидна для промислово розвинутих країн, виступають вони в ролі інвесторів чи в ролі приймаючої країни. Як країни базування вони отримують доходи у формі відсотків, дивідендів, ліцензованих платежів та платежів за управлінські послуги, що збільшує можливість накопичення капіталу, кількість робочих місць, надходження податків до бюджету і т. ін. ПІІ для цих країн означають розширення експортних ринків, доступ до сировини та дешевої робочої сили, можливість реалізації специфічних переваг фірм-інвесторів в технології та управлінні, мінімізації оподаткування та, як наслідок, підвищення конкурентоспроможності.
Країна-інвестор може зазнавати і збитків внаслідок відпливу капіталу. Це відбувається в тому випадку, якщо доход від ПІІ не надходить до країни базування. Але головний негативний момент для країни базування стосується зайнятості: експорт ПІІ - це експорт робочих місць. Реальною є й така небезпека: ноу-хау, які супроводять зарубіжні інвестиції, можуть бути використані в приймаючій країні проти цієї фірми.
Якщо країна (фірма) базування не може повністю реалізувати свої переваги, пов'язані з ПІІ, і багато з них можуть бути привласнені іншими суб'єктами, то виникає потреба або припинити відплив ПІІ, або обмежити його встановленням оптимального оподаткування на відплив ПІІ.
Як приймаючі промислово розвинуті країни також мають незрівнянно більші (ніж країни, що розвиваються) можливості реалізувати такі потенційні вигоди від прямих іноземних інвестицій, як збільшення робочих місць, стимулювання внутрішньої конкуренції, структурна перебудова економіки, переважне інвестування у високотехнологічні галузі, НДДКР і особливо в розвиток фундаментальних досліджень
Що ж стосується країн, які розвиваються, а також країн з перехідною економікою, то більшість із них потребують ПІІ. Більше того, для деяких з цих країн іноземні інвестиції -- єдиний шанс вийти із "зачарованого кола бідності".
Для країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою ПІІ це:
- робочі місця і, отже, зростання добробуту почасти як наслідок навчання і підвищення кваліфікації робочої сили;
- залучення невикористовуваних ресурсів до економічного обігу;
- можливість оволодіти новою технологією і новими методами управління, підготувати кадри, що відповідають вимогам ринкової економіки;
- можливість брати участь у міжнародному поділі праці, скоротити імпорт та розширити експорт.
Сукупний ефект від ПІІ може привести до участі країни в міжнародній конкуренції, до загального зміцнення становища її на світовому ринку.
ПІІ впливають і на платіжний баланс. Заміщення імпорту внутрішнім виробництвом, доходи від експорту, субсидування імпорту технології та менеджменту - все це сприяє розширенню торговельної частини платіжного балансу приймаючої країни. ПІІ можуть не лише зменшити залежність від імпорту даного продукту за рахунок збільшення внутрішнього виробництва, а й сприяти отриманню доходу від його експорту. Деякі країни умови ПІІ ставлять експорт продуктів, вироблену у результаті їхніх капіталовкладень.
З позицій платіжного балансу ПІІ з самого початку є сприятливими для приймаючої країни, але вони виявляються несприятливими в довгостроковому плані, якщо відбувається репатріація доходів. Для країни базування відплив капіталу погіршує, стан платіжного балансу в короткостроковому плані, але поліпшує - в перспективі, коли починають надходити платежі по відсотках і дивідендах з-за кордону.
Негативний вплив ПІІ на країни, що розвиваються, може мати місце в таких напрямах:
1) технологічна залежність
2) порушення економічних планів
3) культурні зміни
4) втручання ТНК в діяльність уряду приймаючої країни.
Оскільки ПІІ здебільшого сконцентровані у високотехнологічних виробництвах, то ТНК звичайно хочуть зосередити свої зусилля в галузі НДДКР, особливо у фундаментальних дослідженнях. Використовуючи технологічний трансфер, ТНК можуть надавати допомогу в економічному розвитку приймаючої країни, але можуть залишити її залежною від впроваджуваної технології (нової і наднової). Більше того, ПІІ можуть сприяти "відпливу розумів" з приймаючих країн у дослідницькі центри країн базування.
Багато країн однією з умов ПІІ висувають вимогу розміщення дослідницьких центрів на їхній території.
Багато з потенційних економічних вимог від ПІІ часто не реалізуються. Приплив капіталу може у більш віддаленій перспективі супроводитись його відпливом, що, природно, завдає шкоди приймаючій країні. Далеко не завжди відбувається обіцяне навчання місцевого персоналу. Замість стимулювання внутрішньої конкуренції і сприяння підприємництву, транснаціональні корпорації з їх перевагою у виробництві продуктів і маркетингових здібностях придушують конкуренцію. ТНК можуть не виконувати зобов'язань використовувати місцевих постачальників, а вдаватись до послуг власних постачальників зі своїх внутрішніх ринків.
Деякі приймаючі країни розглядають ШІ як інструмент економічного і політичного втручання урядів країн-інвесторів в їхні внутрішні справи. Відомо, що США широко використовують ТНК американського базування для проведення своєї зовнішньої політики в усіх регіонах світу.
Екстериторіальність ТНК, тобто поширення державою власних законів на іноземні підприємства своїх компаній, ускладнює контроль приймаючої країни над бізнесом у її межах. Закони, що вимагають репатріації доходів або сплати податків з доходів, одержаних за кордоном, у країні базування ТНК, помітно знижують привабливість іноземних інвестицій.
Значна частина громадськості багатьох країн вважає, що ШІ можуть завадити реалізації національних планів економічного і соціального розвитку, оскільки створюється реальна небезпека несприятливого впливу на місцеву економіку, можливість лобіювання місцевих політиків в інтересах іноземних інвесторів, а також фінансування змов проти уряду.
Аналіз впливу ШІ на добробут окремих груп населення показує, що від прямих іноземних інвестицій:
- виграють: а) іноземні фірми-інвестори; б) робітники приймаючої країни (робочі місця); в) населення приймаючої країни від можливого збільшення соціальних послуг за рахунок податків на доходи від ПІІ.
- програють: а) робітники країни-інвестора, оскільки ШІ означають експорт робочих місць; б) конкуруючі фірми приймаючої країни; в) платники податків країни-інвестора, оскільки прибутки ТНК складніше оподатковувати і уряди або перекладають недоодержану суму податкових надходжень на інших платників, або скорочують фінансовані за рахунок бюджету соціальні програми.
Загальний висновок такий:
1) Країна-інвестор у цілому виграє, оскільки вигоди для інвесторів більші, ніж витрати робочих місць та інших категорій осіб у країні базування;
2) Приймаюча країна також у цілому виграє, тому що виграш для робітників та інших категорій осіб більший, ніж втрати для інвесторів приймаючої країни, змушених конкурувати з фірмами, що мають технологічні, управлінські та інші переваги.
4.6 Основні тенденції розвитку ринку прямих іноземних інвестицій
У сучасному світі практично всі країни залучені до процесів міжнародного співробітництва. Усталений економічний розвиток неможливий без ефективного використання переваг від залучення ПІІ з-за кордону.
Важливою тенденцією, що визначає розвиток міжнародного ринку інвестицій і полегшує міжнародну міграцію капіталу, є проведення національними урядами і міжнародними організаціями політики лібералізації міжнародного інвестиційного простору і вироблення уніфікованих норм державного регулювання інвестиційних процесів. Вони містяться як у двосторонніх, так і в багатосторонніх міждержавних, регіональних угодах про захист і заохочення капіталовкладень, які діють у рамках міжнародних економічних організацій зокрема СОТ.
До норм державного регулювання ПІІ можна віднести:
- по-перше, надання державних гарантій як країною базування, так і приймаючою країною. Гарантією інвестицій на багатосторонньому рівні займається Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, створене під егідою Світового банку. Гарантії інвестицій зафіксовані в Ломейській конвенції, підписаній між країнами ЄС і багатьма країнами, що розвиваються. В угоді "Про торговельні аспекти інвестиційних заходів (ТКІМЗ), підписаній країнами - членами СОТ, міститься пряма заборона на використання по відношенню до іноземних інвесторів заходів державної промислової політики;
- по-друге, врегулювання інвестиційних спорів. Так, у рамках країн - членів ОЕСР прийнято принцип міжнародного арбітражу, оскільки часто врегулювання спорів на базі національного законодавства не влаштовує як країни базування, так і приймаючі країни; у структурі Світового Банку створено Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС);
- по-третє, усунення подвійного оподаткування;
- по-четверте, страхування зарубіжних інвестицій;
- по-п'яте, дипломатична й адміністративна підтримка.
В умовах фінансової глобалізації інвестиційні ресурси переміщуються згідно з принципом господарської доцільності і концентруються в регіонах, де можна досягти найбільшої ефективності. Приплив ПІІ стає одним з ключових критеріїв статусу країни, успішності її включення до світового господарства.
Основною тенденцією розвитку ринку ПІІ є підвищення частки розвинутих країн і зниження частки країн, що розвиваються. Так, у сфері імпорту інвестицій близько 73% припадає на промислово розвинуті країни, понад 24% - на країни, що розвиваються, і менше як 3% - на країни Центральної і Східної Європи.
У сфері експорту інвестицій розвинуті країни концентрують понад 90%, країни, що розвиваються - 8%, а країни Центральної і Східної Європи - менше як 1%.
Основна частка загального обсягу вивозу (92%) і ввозу (80%) інвестицій припадає на США, Європейський Союз та Японію.
Особливістю світового ринку інвестицій є висування на роль провідника на міжнародному ринку інвестицій саме Євросоюзу. Країни ЄС - найбільші інвестори завдяки обміну капіталами між собою. Близько 80% усього експорту ПІІ припадає на європейські країни: Велику Британію, Німеччину, Францію, Нідерланди та Швейцарію. За обсягом залучених інвестицій перше місце посідають США, а потім ідуть Німеччина, Велика Британія, Бельгія.
Особливо високим приростом обсягу залучених ПІІ відзначається Німеччина.
Країни, що розвиваються, істотно поступаються промислово розвинутим країнам за масштабами міжнародного інвестування. В основному транскордонне інвестування в цих країнах здійснюється в рамках інтеграційних об'єднань, а вивезення капіталу з країн, що розвиваються, в розвинуті країни незначне.
Країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою прагнуть привернути інвестиції за рахунок створення пільгового режиму господарювання для іноземного інвестора, використовують заходи промислової політики, пов'язані зі стимулюванням міжфірмової кооперації між вітчизняними та іноземними інвесторами, заохочують експортну діяльність підприємств з іноземною участю тощо.
Найбільш ліберальний підхід до залучення ПП серед країн, що розвиваються, характерний для Латинської Америки.
Серед країн, ринок яких ще формується, найпривабливішими для іноземного інвестора є Бразилія, Аргентина, Мексика, Польща, Чехія.
Важливою тенденцією є зростання масштабів міждержавного злиття і поглинання національних фірм.
Ринок злиттів і поглинань, що формується, охоплює переважно розвинуті країни і слугує основою зростання інтернаціонального виробництва.
Країни, що розвиваються, цей ринок охоплюють значно менше, тут інвестиції у створення нових підприємств є провідним способом розвитку.
4.7 Проблеми та перспективи ПІІ в Україні
Іноземні інвестиції відіграють важливу роль в будь - якій економіці. Вони не лише дозволяють певною мірою компенсувати дефіцит національних коштів, але й є провідником сучасних технологій виробництва та управління, своєрідною "перепусткою" на світові ринки товарів, капіталів та технологій.
За даними Державного комітету статистики, в 2003 р. в економіку України іноземними інвесторами було вкладено 1319, 9 млн. дол., у т.ч. з держав СНД надійшло 69,0 мли дол. (5,2% загального обсягу), з інших країн світу - 1250,9 млн. дол. (94,8%). Основними формами залучення капіталу були грошові вкладення, які становили 754,3 млн. дол. (57,1% вкладеного обсягу) та внески у формі рухомого й нерухомого майна - 483,6 млн. дол. (36,6 %).
Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.01.2004 р. становив 6657,6 млн. дол., або 140 дол. на одного мешканця України.
З початку 2003 р. прямі іноземні інвестиції зросли на 21,7%. Інвестиції надійшли з 114 країн світу. Найбільші обсяги накопиченим підсумком були внесені нерезидентами з таких країн як США, Кіпр, Велика Британія, Нідерланди, Німеччина, Віргінські Острови (Британські), Російська Федерація, Швейцарія, Австрія.
Ці дев'ять країн забезпечили 71,7% загального обсягу прямих інвестицій в економіку України.
Статистичні спостереження за прямими інвестиціями здійснюються в Україні з 1994 р. З середини 90-х років і аж до 2002 р. динаміка іноземного інвестування в Україну характеризується спадаючими темпами приросту; з 2002 р. темпи вкладання ШІ мають тенденцію до зростання.
Інвестиції з України за кордон дуже незначні за обсягом і нерівномірні за роками вкладення. Найбільші обсяги іноземних інвестицій вкладаються в ті сфери економіки, які гарантують швидке обернення капіталу. Інвестиційно-привабливими в Україні залишаються підприємства оптової торгівлі та посередництво у торгівлі.
Вкладаючи інвестиції в Україну, іноземні компанії та банки переслідують різні цілі, серед яких можна виокремити такі:
- одержання високої норми прибутку при створенні виробництв по випуску продукції, дефіцитної в Україні, чи ціни на яку в Україні значно вищі від світових;
- використання факторів виробництва, ціна яких в Україні нижча від світової: порівняно дешева (але кваліфікована) робоча сила, низька ціна на деякі види сировини;
- використання порівняно багатих родовищ корисних копалин та інших природних ресурсів, розроблення яких в Україні дешевше, ніж в інших країнах;
- залучення українських підприємств у технологічні ланцюжки іноземних компаній, що звичайно досягається придбанням українських постачальників сировинних ресурсів і напівфабрикатів;
- придбання потенційно ефективних українських підприємств (звичайно експортоорієтованих) за низькою ціною з метою одержання високого прибутку після обмежених інвестицій у створення системи збуту, проведення маркетингу і реструктуризації номенклатури виробленої продукції;
- просування на український ринок своєї продукції: створення торговельно-збутової мережі, складальних виробництв, сервісних підприємств, упровадження своїх стандартів на українському ринку, до інвестицій такого типу підштовхують і високі митні збори;
- використання морально застарілого чи екологічно шкідливого устаткування, яке неможливо ефективно використовувати в розвинутих країнах. Випуск застарілої продукції, технологія виробництва якої добре відпрацьована;
- інвестування коштів українського походження під виглядом іноземних, щоб мати більше можливостей для захисту капіталу від дії влади.
Україна є країною з привабливим простором для інвестиційної діяльності завдяки багатим природним ресурсам, значному людському потенціалу, розвинутій інфраструктурі, потенційній ємності внутрішнього ринку. Проте дуже низькі реальні обсяги інвестицій на практиці свідчать про недостатнє використання інвестиційного потенціалу України. Іноземні інвестиції найактивніше і стабільно йдуть не туди, де вже інтенсивно здійснюються капіталовкладення, забезпечуючи динамічне зростання економіки і швидке вдосконалення економічної структури. Тобто іноземні інвестиції притягуються внутрішніми інвестиціями і перспективами одержання прибутків. Надактуальним завданням є створення сприятливих умов для функціонування національних інвесторів, початок діяльності яких слугуватиме важливим індикатором для іноземних інвесторів.
У 1992 р. прийнято Закон України „Про іноземні інвестиції"; в 1993 р. його було призупинено декретом „Про режим іноземного інвестування". У березні 1996 р. прийнято Закон України „Про режим іноземного інвестування", яким забезпечувалися умови діяльності іноземних інвесторів на міжнародному рівні, але в ньому не конкретизовані пріоритетні об'єкти чи галузі, що підпадають під регулювання, через що ускладнюється процес надання пільг під час залучення іноземного капіталу, не врегульовуються портфельні інвестиції.
У грудні 2001 р. прийнято Програму розвитку інвестиційної діяльності на 2002 - 2010 р.
Для активізації інвестиційної діяльності передбачається ряд заходів, зокрема:
- гармонізація національного законодавства з європейським та світовим законодавством;
- усунення неоднозначності трактування нормативно - правових актів щодо інвестиційної діяльності;
- забезпечення подальшого реформування податкової системи;
- усунення бюрократизму й корупції в справах інвестування;
- пожвавлення інвестиційної діяльності у спеціальних економічних зонах;
- створення додаткових стимулів для залучення інвестицій у пріоритетні галузі української економіки;
- укладання міждержавних угод про заохочення і захист інвестицій та уникнення подвійного оподаткування;
- участь у міжнародних заходах з метою розкриття інвестиційних можливостей України;
- поліпшення інвестиційного клімату в країні;
- стимулювання іноземних інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність.
5. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ
5.1 Сутність міжнародного кредиту
Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу за національними кордонами держав між суб'єктами міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості та виплати відсотка. Кожна країна є експортером і імпортером капіталу. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову у виробничу, виробничу - у товарну, а товарну - знову у грошову).
Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі. Ця торгівля - не обмін товару на товар, а обміном сьогоднішнього товару на товару в майбутньому. Такий обмін називають міжчасовою торгівлею.
В економіці завжди існує проблема вибору між поточним і майбутнім споживанням. Як правило, виготовлена продукція негайно цілком не споживається, частина її використовується як виробничий капітал на розширення виробництва, щоб збільшити обсяг споживання в майбутньому. Іншими словами, мова йде про вибір між виробництвом споживчих товарів нині і в майбутньому.
Міжнародний кредит дає можливість торгувати в часі. Якщо країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено, в обмін на зобов'язання виплатити компенсацію в майбутньому за сьогоднішнє споживання. Які країни беруть позики, а які їх надають визначається виробничими можливостями. Країни, які мають добрі поточні інвестиційні можливості, беруть позики в інших країн, котрі таких відносних інвестиційних можливостей не мають, але отримують великі поточні доходи.
Країни, які мають відносно великі фінансові ресурси порівняно з можливістю їх прибуткового застосування всередині країни, можуть збільшити свій національний доход за рахунок надання кредиту країнам, у яких вища норма доходу на капітал (відсоток, дивіденд). Країна-імпортер капіталу отримує можливість збільшити свій національний дохід за рахунок зарубіжних інвестицій, одержаних на вигідніших, порівняно з внутрішніми, умовах кредитування. В цілому за допомогою міжнародного кредиту відбувається максимізація світового продукту за рахунок загального приросту світового виробництва.
Значення міжнародного кредиту саме й полягає в тому, що завдяки йому відбувається перерозподіл капіталів між країнами у відповідності з потребами і можливостями більш прибуткового його застосування. Кожна країна є імпортером і експортером капіталу. Кредиторами і позичальниками виступають банки, фірми, державні установи, уряди, міжнародні й регіональні валютно-кредитні та фінансові організації.
Ефективність кредиту досягається за умови:
- вільного переміщення капіталу;
- стабільності й передбачуваності розвитку світової економіки;
- виконання позичальниками своїх зобов'язань, повної оплати своїх боргів.
Розвиток міжнародного кредиту на сучасному етапі значного мірою визначається діяльністю ТНК, зростанням їх ролі в розвитку міжнародних економічних відносин. Це проявляється в:
- інтенсивному розвитку єврокредиту, тобто кредитних зобов'язань банку в іноземній валюті, яка виступає вже як над національна валюта. Приставка "євро" вказує не лише на іноземний характер валюти по відношенню до місця здійснення кредитних операцій, а й про вихід міжнародного кредиту зі сфери національного валютного й податкового контролю;
- появі синдикованих єврокредитів, джерелом яких є ресурси євровалютиого ринку;
- сек'юритизації, тобто заміщенні традиційних банківських кредитів емісією цінних паперів (облігацій, акцій, векселів);
- виникненні нових форм кредитування - факторингу, форфейтингу, лізингу.
Особливістю сучасного міжнародного кредиту є світова криза заборгованості, суть якої полягає у відмові від платежів по боргу суверенним боржникам з ряду причин. Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються.
5.2 Основні форми міжнародного кредиту
В основу класифікації міжнародного кредиту можна покласти різні ознаки: джерела, призначення, валюту позики, строки кредиту та ін.
Основними формами міжнародного кредиту вважаються:
- товарний, або комерційний кредит;
- валютний, що видається банками у грошовій формі.
Міжнародний комерційний кредит надається на закупівлю певних товарів або оплату послуг і має, як правило, "пов'язаний" характер, тобто чітко цільовий, закріплений у кредитній угоді.
Міжнародний комерційний кредит часто виступає у вигляді "фірмового" кредиту. Останній має місце тоді, коли фірма-екс-портер однієї країни надає імпортеру іншої країни відстрочку платежу при реалізації товарів і послуг. За нинішніх умов строки фірмових кредитів стали досить тривалими (від двох до семи років) і визначаються кон'юнктурою світових ринків, видами товарів і послуг, зацікавленістю постачальника у збереженні зовнішньоекономічних зв'язків і розширенні обсягів експортних поставок тощо. Фірмовий кредит звичайно оформляється векселем або надається по відкритому рахунку.
За вексельним кредитом експортер, уклавши угоду про продаж товару, виставляє перевідний вексель (тратту) на імпортера, який, отримавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату у вказаний у ньому строк.
Кредит по відкритому рахунку надається шляхом угоди між експортером та імпортером, згідно з яким постачальник записує па рахунок покупця, борг, вартість проданих і відвантажених товарів, а імпортер зобов'язується погасити кредит у встановлений строк. Ця форма вигідна для імпортера, тому що в цьому випадку імпортер отримує можливість здійснити продаж до здійснення оплати. Експортер ризикує тим, що імпортер може не виконати своїх зобов'язань. Відтак розрахунки за методом відкритого рахунку використовуються лише в тих випадках, коли між продавцем і покупцем встановились давні й міцні стосунки. За методом відкритого рахунку проводяться всі розрахунки за операціями продажів, які здійснюються між ТНК та їхніми зарубіжними відділеннями або філіями, а також торговельні операції з покупцями, які мають високий кредитний статус, між підприємствами держав зі стабільного економікою. За цим методом обидві сторони заощаджують свої кошти (комісійні, що надаються банком за відкриття акредитивів і перевірку документів).
Різновидом фірмових кредитів є оплата наперед (купівельний аванс), яка надається експортеру як самим імпортером, так і банком імпортера або банком експортера. Цей метод використовується лише тоді, коли кредитне становище імпортера вважається незадовільним або коли експортер не може отримати грошові кошти, необхідні для виробництва замовлених імпортером товарів. У цьому випадку імпортер бере на себе всі ризики.
Фірмове кредитування здійснюється і за методом консигнації. За умов, обумовлених в угоді про консигнації, експортер транспортує товари імпортеру, але при цьому зберігає право власності на ці товари доти пір, доки імпортер не продасть їх і не розрахується з експортером (консигнатором). У цьому випадку кредитування продажу товарів і ризики бере на себе експортер. Така угода укладається у випадках, якщо експортер повністю довіряє імпортеру, або якщо реалізації підлягає новий товар.
Фірмовий кредит виражає відносини між фірмою-експортером і фірмою-імпортером, проте він, як правило, сполучається з банківським кредитом. Оскільки довгостроковий фірмовий кредит відволікає значні кошти експортера, останній вдається до банківського кредиту або рефінансує свій кредит у банку.
Банківське кредитування експортера й імпортера виступає у формі позик під заставу товарів, товарних документів, векселів та обліку тратт. Інколи банки надають великим фірмам-експортерам банківський кредит, тобто без формального забезпечення.
Експортний кредит - це кредит, який видається банком країни-експортера банку країни-імпортера для кредитування поставок машин, устаткування і т. ін. Видається він у грошовій формі і має "пов'язаний" характер: позичальник зобов'язаний використати позику виключно для закупівлі товарів у країни-кредитора. Однією з форм експортного кредиту є кредит покупцеві, за якого банк експортера безпосередньо кредитує фірми країни-імпортера та їхні банки. Такі кредити пов'язуються з придбанням товарів і послуг у певної фірми.
Банківський кредит дає можливість закуповувати товари на будь-якому ринку. Найчастіше він не пов'язаний з кредитуванням зовнішньої торгівлі, а призначається для погашення зовнішньої заборгованості, підтримки валютного курсу, поповнення рахунків в іноземній валюті.
Проміжною формою між фірмовим і банківським кредитом деяких країнах є брокерський кредит. Як і комерційний кредит, він має справу з товарними операціями й одночасно з банківським кредитом, оскільки брокери беруть позику у банків.
Міжнародний кредит може надаватися у валюті країни-кредитора, країни-позичальника, третьої країни і в колективній валюті (євро, СДР тощо).
Міжнародний кредит може здійснюватися шляхом придбання облігацій, акцій та інших цінних паперів на міжнародному та національних ринках капіталу. Як основний посередник між позичальниками і безпосередніми кредиторами-інвесторами, котрі вміщують свої кошти в цінні папери, виступають ТНБ. Останні можуть надавати позики під цінні папери брокерам і дилерам фондових бірж, фінансових компаній та інших кредитно-фінансових установ.
Останнім часом зросло значення облігаційних позик як форми залучення довгострокових коштів з міжнародного і національних ринків капіталу. Емісію І розміщення облігаційної позики організовує керівна група банківського синдикату - так звані менеджери. На чолі цієї групи стоїть провідний менеджер, який виступає контрагентом позичальника і несе відповідальність за організацію, передоплату і розміщення позики серед інвесторів. Учасники синдикату (андеррайтери) разом з менеджерами гарантують розміщення всієї суми позики за погодженим курсом. Нерозпродані на ринку облігації вони зобов'язані взяти до свого портфеля.
У міжнародній практиці застосовуються різні види облігаційних позик. Класичні позики здійснюються шляхом публічної емісії іноземних облігацій на національному ринку цінних паперів синдикатами місцевих банків у відповідній валюті з котируванням на біржі даної країни. Нині переважають міжнародні облігаційні позики, які імітуються на євроринку у валюті третьої країни інтернаціональними за складом учасників синдикатами.
У міжнародній практиці застосовуються також конвертовані облігації, які за певних умов можна обміняти на акції ком-панії-боржника за заздалегідь погодженим курсом. Протягом останніх років великою популярністю в інвесторів користуються облігації з варіантом - окремим документом, який дає власникові право купівлі протягом вказаного строку акції за фіксованим курсом. Особливим різновидом таких цінних паперів є облігації із золотим варіантом, що дає можливість інвестору придбати золото за твердою ціною незалежно від кон'юнктури ринку.
Найпоширеніший вид міжнародного кредиту - синдиковані еврокредити, джерелом яких є ресурси євровалютного ринку. Як правило, такі кредити організують великі комерційні банки, які очолюють консорціуми і погоджують з позичальником умови кредитування.
Строк позики найчастіше становить 5 - 10 років. Євро-кредити надаються на умовах "роловер". Це означає, що відсоткова ставка не фіксується на весь строк кредиту, а регулярно переглядається (кожні 3 або 6 місяців) згідно відповідно зі зміною вартості позичкових коштів на міжнародному грошовому ринку.
Міжнародний кредит за сучасних умов здійснюється і через посередництво так званих нових фінансових інструментів. До них належать короткострокові і середньострокові зобов'язання з плаваючою відсотковою ставкою, а також регулярно відновлювані гарантії розміщення цінних паперів. Серед короткострокових фінансових інструментів чільне місце займають єврокомсрційні папери - зобов'язання приватних корпорацій, що випускаються на строк 3 - 6 місяців з невеликою маржею до відповідної базової ставки міжнародного грошового ринку.
5.3 Сучасні форми міжнародного кредитування
При веденні міжнародного бізнесу управління рахунками до отримання фірмою-позикодавцем і рахунками до оплати фірмою-боржником утруднене через те, що вартості валют постійно змінюється. Відтак міжнародні фірми, щоб уникнути ризику великих витрат і вартості оформлення акредитиву, використовують факторинг для фінансування експорту.
Факторинг - це операція з продажу зарубіжних рахунків до отримання постачальниками експортної продукції комерційним банкам або спеціалізованим компаніям. Факторинг може здійснюватися з правом регресу і без нього. Факторинг з правом регресу означає, що за невиконання умов угоди фінансова організація, яка купила рахунки, може відшкодувати збитки з компанії, що продала їх. Однак зазвичай факторинг зарубіжних рахунків до отримання здійснюється без права регресу.
Особливості факторингу: приймаються вимоги угод до 1 року, немає обмежень щодо суми; використовуються в основному на внутрішньому ринку; можливий регрес вимог на покупця; використовується широке коло валют; не завжди потребуються додаткові гарантії.
Факторингові послуги звичайно надають факторингові компанії, багато яких належать банкам. Вони скуповують рахунки в експортерів зі скидкою. Вони можуть негайно сплатити готівкою до 85% номінальної вартості рахунків експортерів. Решта суми виплачується після сплати рахунків імпортерам. Вигода для імпортера полягає в тому, що він отримує можливість не мати справу з акредитивом.
Експортер уникає загрози кредитного і валютного ризиків. Він не повинен очікувати моменту, коли імпортер оплатить товар.
Міжнародні факторингові операції координуються спеціально створеною міжнародною організацією "Фекторз Чейн Інтернешнл". Цією організацією розроблено спеціальний кодекс проведення факторингових операцій, в якому визначені зобов'язання факторингової компанії в країні експорт експортера і відповідної компанії в країні імпортера.
Форфейтинг - це операція купівлі банком-форфейтором на повний строк і за наперед встановленими умовами векселів та інших боргових і платіжних документів. Згідно з угодою про форфейтинг імпортер звичайно надає простий вексель, який гарантується банком за дорученням імпортера. Експортер продає цей простий вексель форфейтинговому банку зі скидкою. Банк-форфейтор бере на себе ризик несплати боргових зобов'язань без права регресу (обігу) цих документів на колишнього власника. Форфейтори можуть перепродавати куплені в експортерів векселі на вторинному ринку, котрий отримав назву "а форфе":
- приймаються довгострокові векселі строком понад 1 рік;
- мінімальна сума, що використовується, становить не менше 500 тис. дол.;
- середня сума контракту - 1-2 млн дол.;
- використовується в основному при міжнародних операціях;
- відсутній регрес вимог на експортера;
- купівля вимог лише в ВКВ;
- обов'язковий банківський аваль.
Для експортера форфейтингова угода вигідна тим, що вона перетворює кредитну угоду в готівкову; йому немає необхідності турбуватися про кредитоспроможність імпортера. Форфейтинг звільняє експортера від відповідальності за векселем після його продажу. Імпортер отримує товари в кредит, не піддаючись, як і експортер, ризику обмінних курсів.
Метод форфейтингу найчастіше застосовується при здійсненні середньострокового кредитування зовнішньої торгівлі засобами виробництва, насамперед з країнами Східної Європи, і Азії та Латинської Америки, що розвиваються.
Лізинг - це операція кредитування у формі оренди устаткування, суден, автомобілів, літаків тощо строком 3 - 15 років. Оренда виступає як форма отримання кредиту і водночас як форма міжнародної торгівлі, що створює умови для прискореного розвитку новітніх технологій. Лізингова компанія (лізингодавець) купує устаткування І т. ін. за свій рахунок і передає за контрактом оренди фірмі (лізингоотримувачу) на певний строк. Після закінчення строку оренди фірма-клієнт може його продовжити або викупити орендоване майно за залишковою вартістю. Орендна плата встановлюється на рівні, що перевищує ціну об'єкта оренди, за якою його можна купити на звичайних комерційних умовах.
Лізингові операції мають різні види. Розрізняють операційний лізинг та фінансовий лізинг.
Операційний лізинговий контракт передбачає тимчасове використання майна без наступного придбання його у власність. Фінансовий лізинг поєднує оренду з наступним викупом об'єкта за залишковою вартістю.
За методом кредитування розрізняються строковий та відновлюваний лізинг. Строковий лізинг - це одноразова оренда. Відновлюваний (ролловерний) лізинг - договір оренди, який відновлюється після закінчення його першого строку.
За умовами експлуатації орендованого об'єкта розрізняють:
- договір чистого лізингу, за яким фірма-лізингоотримувач бере на себе витрати за обслуговування орендованого майна;
- договір повного лізингу, за яким лізингова компанія бере на себе витрати з технічного обслуговування та інші витрати, які пов'язані з експлуатацією об'єкта лізингу.
Розрізняють також лізинг рухомого і нерухомого майна.
Різноманітні й форми лізингових угод, що застосовуються у міжнародній практиці.
Стандартний лізинг: фірма-виробник устаткування продає його лізинговій компанії, яка здає його в оренду фірмі-споживачеві. Технічне обслуговування здійснюється за окремим договором з фірмою-виробником.
Зворотний лізинг ("ліз-бек"): власник устаткування продає його лізинговій компанії, а потім бере його в оренду. Така операція проводиться в тих випадках, коли фірма-власник устаткування, маючи потребу в грошових коштах, продає устаткування, яке вже було в користуванні, а потім перетворюється в лізингоотримувача.
"Мокрий лізинг": передбачає широке коло додаткових послуг лізингодавця лізингоотримувачу (ремонт, страхування, поставку пального, інколи управління виробництвом). Використовується стосовно високоточного і новітнього устаткування.
"Чистий лізинг": обслуговування й утримання устаткування в робочому стані покладається на лізингоотримувача. Він же несе відповідальність за дії, пов'язані з використанням цього устаткування.
Лізинг постачальнику: постачальник устаткування виступає в ролі і продавця, і основного орендатора, не будучи користувачем устаткування. Орендар повинен підшукати суборендарів і здати їм устаткування в суборенду. При цьому згоди орендаря не потрібно, а здача устаткування в суборенду -- обов'язкова.
Відновлюваний лізинг: періодична заміна раніше зданого в оренду устаткування досконалішим.
Вендор-лізинг (кооперація виробників): при просуванні на ринок особливо коштовного устаткування в ролі лізингової компанії виступає асоціація фірм-виробників спільно з лізинговою компанією або банком. Виробник бере на себе пошук партнерів і технічне обслуговування, а лізингова компанія -- розроблений проектів, вирішення адміністративних питань тощо.
Лізинг вигідний усім учасникам цієї операції. Фірма-виробник отримує негайний платіж готівкою. Лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності лізингоотримувача тим, що для погашення боргу з оренди він може відібрати об'єкт лізингу і передати його в оренду іншій особі або продати. Вигода для лізингоотримувача полягає в тому, що немає необхідності фінансувати торгівлю і негайно витрачати валютні кошти. Орендна плата сплачується періодично після того, як устаткування встановлено і досягло відповідної продуктивності. Лізинг дає можливість постійно модернізувати устаткування. З точки зору бухгалтерського обліку лізинг зручний тим, що орендоване устаткування не береться на баланс підприємства, а орендні платежі розглядаються як поточні витрати.
Подобные документы
Цілі міжнародної економічної інтеграції. Економічні ефекти зони вільної торгівлі і митного союзу, сучасні інтеграційні процеси. Інтеграція України в сучасну міжнародну економічну систему. Проблеми і перспективи інтернаціоналізації української економіки.
дипломная работа [1,1 M], добавлен 11.12.2011Визначення основних проблем інтеграції України в світовий економічний простір. Успішний розвиток зовнішньоекономічних зв'язків і зміна структури економіки як чинники економічної інтеграції. Теорії міжнародної торгівлі і їх значення в розвитку економіки.
контрольная работа [33,0 K], добавлен 25.04.2011Вітчизняна теорія інтеграції. Сутність і особливості міжнародної економічної інтеграції, її форми. Північноамериканська угода про вільну торгівлі. Інтеграційні об'єднання в інших регіонах світу. Поетапність процесу міжнародної економічної інтеграції.
реферат [37,9 K], добавлен 19.11.2009Суть та цілі міжнародної економічної інтеграції, її форми та етапи. Економічні наслідки вступу країни до торгово–економічних інтеграційних об’єднань. Зовнішні чинники та внутрішні передумови економічної інтеграції України. Стратегічні напрямки інтеграції.
курсовая работа [271,6 K], добавлен 26.05.2014Історія виникнення, етапи розвитку та типізація міжнародних організацій. Головні передумови міжнародної економічної інтеграції. Особливості та проблеми інтегрування України в міжнародну економічну діяльність, її членство в міжнародних організаціях.
курсовая работа [118,2 K], добавлен 22.06.2010Теоретичні основи міжнародної економічної інтеграції як найвищого ступеню розвитку міжнародних економічних відношень. Економічні наслідки вступу країн до торгово-економічних інтеграційних об’єднань. Вплив міжнародної торгівлі на вітчизняні монополії.
контрольная работа [60,9 K], добавлен 14.12.2009Сутність міжнародної економіки та її місце в системі економічних знань. Порядок формування та проблеми сучасної міжнародної торгівлі, шляхи їх вирішення. Механізм функціонування міжнародної макроекономіки, методи її регулювання, сучасність і перспективи.
учебное пособие [2,3 M], добавлен 16.01.2010Специфічні риси міжнародної торгівлі, особливості механізмів її фінансування. Виграш від міжнародної торгівлі для вітчизняних міжнародних фірм. Державне регулювання міжнародної торгівлі. Експорт як стратегія одержання прибутків країною, основні перешкоди.
контрольная работа [38,9 K], добавлен 05.10.2012Економічна інтеграція як критерій розвитку країн та їхнього співробітництва. Аналіз та обґрунтування теоретичних концепцій економічної інтеграції, особливості включення України в глобальний економічний простір. Форми міжнародної економічної інтеграції.
реферат [29,8 K], добавлен 05.09.2009Сутність міжнародної торгівлі та її види. Динаміка експорту та імпорту товарів і послуг України за 2003-2007 роки. Основні перспективи розвитку міжнародної торгівлі в умовах її інтеграції. Потенційні переваги України для розвитку міжнародної торгівлі.
курсовая работа [137,6 K], добавлен 06.10.2010
