Еволюція зовнішньої політики РФ

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИШЕ І ЗОВНІШНЬО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ РФ В 90-Х РР. ХХ СТ.

1.1 Концепція зовнішньої політики РФ в 1990 - 1993 рр.

1.2 Прозахідний курс РФ першої половини 90-х рр.

1.3 Доктрина Примакова

РОЗДІЛ 2. ЕВОЛЮЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РФ ЗА ПРЕЗИДЕНСТВА В. ПУТІНА

2.1 Пріоритети Росії відповідно до Концепції зовнішньої політики РФ 2000 р.

2.2 Змістовні новації у зовнішній доктрині РФ 2004 - 2007 рр.

РОЗДІЛ 3. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КУРС РФ 2008 - 2011 РР.

3.1 Концепція зовнішньої політики РФ 2008 р. Доктрина Медведєва

3.2 Курс на модернізацію і зовнішня політики Росії

3.3 Ключові пріоритети зовнішньої політики сучасної Росії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

БРІК - Бразилія, Росія, Індія, Китай

ВВП - валовий внутрішній продукт

ЄврАзЕС - Євразійське Економічне Співтовариство

ЗМІ - засоби масової інформації

ЗРК - зенітний ракетний комплекс

КНДР - Корейська народна демократична республіка

КНР - Китайська народна республіка

КПРС - Комуністична партія Радянського Союзу

МВС - Міністерство внутрішніх справ

МДІМВ - Московський державний інститут міжнародних відносин

МЗС - міністерство закордонних справ

НАТО - North Atlantic Treaty Organization (Організація Північноатлантичного договору.

ОАЄ - Організація Африканської єдності

ОБСЄ - Організація по безпеці і співпраці в Європі

ОДКБ - Організація Договору колективної безпеки

ОЕСР - Організація економічного співробітництва і розвитку

ООН - Організація об'єднаних націй

РІК - Росія, Індія, Китай

РБООН - Рада безпеки ООН

РРФСР - Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка

РФ - Російська Федерація

СНД - Співдружність незалежних держав

СОТ - Світова Організація Торгівлі

СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Держав

США - Сполучені Штати Америки

ШОС - Шанхайська Організація Співпраці

ВСТУП

Актуальність теми дослідження: Сучасні міжнародні відносини визначаються наявністю основних центрів сили та тяжіння, які намагаються поширювати свій вплив на певні регіони світу у вигляді економічної експансії, військового домінування, інформаційної та культурної інтервенції. Лідером у цих процесах після закінчення «холодної війни» були й залишаються США, а своєрідну конкуренцію їм створюють країни-члени ЄС, Японія та Китай. Натомість, на величезному євразійському просторі про свої імперські амбіції проголосила Російська Федерація, яка через низку причин прагне за будь-яку ціну відігравати значну, якщо не визначальну, роль не лише у східноєвропейському, кавказькому й центрально-азійському регіонах, а й на міжнародній арені в цілому.

Після 1991 року Російська Федерація отримала міжнародне визнання правоприємниці СРСР у зовнішній політиці і підтвердила свою прихильність до угод і домовленостей по контролю над озброєннями, рішенню глобальних міжнародних проблем, загальноєвропейському процесі. Нова якість російсько-американських відносин стала рушійною силою змін на міжнародній арені. Переорієнтація на Захід не привела до удосконалювання торгівельно-економічних відносин. Росія втратила багато геополітичних позицій у світі. Сьогодні РФ продовжує залишатися країною високого інвестиційного ризику. Перед нею стоїть завдання підтвердження ролі лідера в рамках СНД і не тільки. В перші роки незалежної Росії пріоритет у зовнішньополітичній доктрині віддавався країнам Заходу, а не ближнього зарубіжжя. Лише з кінця 1995 р. (із приходом у МЗС нового міністра закордонних справ Е.В. Примакова) намітилися деякі зміни в зовнішньополітичних орієнтирах.

Сучасний світ переживає фундаментальні і динамічні зміни, що глибоко торкають інтереси Російської Федерації і її громадян. Росія - активний учасник цього процесу. У вирії сучасних події на міжнародній арені відбувається адаптація зовнішньої політики країн до вимог сьогодення. Звідси й виникнення певних нових поглядів, думок, принципів стосовно новітнього бачення різних сучасних проблем. Саме тому досліджувана тема є досить актуальною.

Метою роботи є комплексне дослідження основних напрямків та визначальних тенденцій розвитку зовнішньої політики Російської Федерації.

Завдання дослідження. Реалізація поставленої мети дослідження визначила необхідність розв'язання таких завдань:

- вивчити процес формування зовнішньополітичного курсу РФ в 90-х роках;

- показати еволюцію зовнішніх доктрин при президентстві В.В. Путіна;

- дослідити змістовні новації у зовнішній доктрині РФ у 2004 - 2007 рр.;

- проаналізувати зовнішньо політичний курс РФ у 2008 - 2011 рр.;

- розкрити характер та ефективність економічних відносин Росії із країнами-учасницями Співдружності;

- надати характеристику модернізаційній політиці Росії на сучасному етапі.

Об'єктом дослідження виступає зовнішня політика Російської Федерації у постбіполярний період.

Предметом дослідження є основні напрямки та концепції зовнішньої політики Росії.

Стан наукової розробки проблеми: аналізуючи стан наукової розробки проблеми, слід вказати на наявність загальнотеоретичних праць, що охоплюють ключові питання розвитку та еволюції зовнішньополітичних доктрин Російської Федерації починаючи з 90-х років і до початку ХХІ століття, зокрема українських дослідників Бажанова Е.П., Генеза І.М., Гайдукова Л.В., російських вчених Бєляєва С., Богатурова А., Іванова І.С. та ін., які розкривають основні етапи становлення зовнішніх концепцій РФ. Серед останніх розробок питання зовнішньої доктрини в 90-х роках можна виділити праці сучасних українських істориків та політологів, таких як Голвко Т., Коврик Л.І., які акцентують увагу на зовнішніх відносинах РФ з країнами СНД; Малаха В., Потранський А., що вивчали зовнішні відносини РФ з західними країнами та ЄС. Однак загалом обрана тематика лишається мало дослідженою у вітчизняній літературі.

Наукова новизна дипломної роботи полягає в масштабності поставлених завдань та в засобах їх розв'язання і визначається авторською розробкою співвідношення національного та наднаціонального факторів зовнішньої політики Російської Федерації. Виявлені перманентні та змінні фактори формування зовнішніх доктрин, починаючи з 90-х років й до сьогодення. Визначена взаємодія та розкрито співвідношення внутрішніх та зовнішніх чинників процесу формування міжнародної політики РФ. Визначені глобальні, регіональні та національні складові цієї політики та особливості її втілення. З'ясовано причини еволюції зовнішньополітичних концепцій, окреслені та висвітлені основні етапи цієї еволюції.

Методи дослідження: Специфіка об'єкта і предмета дослідження визначили теоретико-методологічні підходи до пізнання досліджуваної теми. Виходячи з цього, в основу покладено принципи наукової об'єктивності, комплексності та системності, які базуються на пріоритеті документованих фактів та відмови від політичної заангажованості. При розкритті теми застосовано низку загальнонаукових і спеціальних політологічних методів. Методи аналізу, синтезу та порівняння використано для вивчення основоположних документів зовнішньої політики РФ, договорів й домовленостей багатостороннього та двостороннього характеру, заяв політиків, практичних дій суб'єктів політичного процесу Росії. Застосування проблемного, порівняльного, структурно-функціонального, прогностичного методів, методу прийняття рішень дало змогу дослідити загальні та особливі тенденції у зовнішній політиці РФ, специфіку і динаміку побудови відносин із окремими державами-учасницями, отримати цілісне бачення російської зовнішньополітичної стратегії й зробити певні прогнози щодо перспектив подальшого розвитку російської зовнішньополітичної стратегії, що, безсумнівно, сприяло розкриттю проблеми, загалом.

До джерельної бази дослідження відноситься низка документів й матеріалів, які поділено на декілька груп. Першу групу складають документи офіційних державних органів РФ у сфері зовнішньої політики: концепції, доктрини, виступи, інтерв'ю офіційних осіб держави, щорічні Послання Президента РФ Федеральним Зборам, зовнішньополітичні огляди. У них викладені основні положення сучасної зовнішньої політики Росії. До другої групи відносяться навчальні посібники та наукові праці, в яких висвітлюються загальні питання міжнародних відносин та зовнішньої політики Російської Федерації.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Отримані наукові знання можуть бути використані в якості теоретичної бази при проведенні подальших досліджень з проблематики. Практичне застосування результатів передбачає їх використання при підготовці комплексних досліджень з міжнародних відносин, країнознавства, для вивчення навчальних курсів у рамках зазначених напрямів.

Структура роботи. Специфіка теми, мета і завдання дослідження визначили послідовність викладення матеріалу і структуру дипломної роботи. Вона складається з Вступу, трьох розділів, 8-ми підрозділів, Висновків та Списку використаних джерел.

У вступі розкривається актуальність теми, предмет та об'єкт дослідження, вказується мета та завдання роботи, а також висвітлюється джерельна база дослідження.

В першому розділі висвітлюється міжнародне становище та зовнішні доктрини Російської Федерації в 1990-х роках. Надається характеристика розвитку відносин Росії та країн СНГ, досліджено прозахідний курс РФ в першій половині 1990-х рр. та проаналізовано Доктрину Примакова.

Другий розділ розкриває тенденції розвитку зовнішньої політики Росії під час правління В.В. Путіна, а саме: даний аналіз Концепції зовнішньої політики РФ 2000 року та досліджені змістовні новації у зовнішній доктрині РФ 2004 - 2007 рр.

В третьому розділі досліджений зовнішньополітичний курс РФ 2008 - 2011 рр. Даний повний аналіз Концепції зовнішньої політики РФ 2008 року (Доктрина Медведєва). Розкрите питання модернізації зовнішньої політики РФ та ключові пріоритети зовнішньої політики сучасної Росії.

У Висновках підведений підсумок по всіх питаннях дослідження.

Список використаних джерел та літератури вміщує основні документи, що пов'язані із зовнішньою політикою та наукову літературу вчених, що вивчають проблеми висвітленого дослідження.

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНЕ СТАНОВИЩЕ І ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИІ ДОКТРИНИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ В 90-Х Р. ХХ СТ.

1.1 Концепція зовнішньої політики РФ в 1990- 1993 рр.

Історія Росії в 90-і роки 20 століття складалася не так просто, як це може здатися на перший погляд. Збіглося у часі з розпадом СРСР, завершення в кінці 80-х, початку 90-х років, так званої «холодної війни» між Сходом і Заходом, між капіталістичною і соціалістичною системами, поставило перед пострадянської Росією нові непрості питання: на яких принципах будувати відносини з країнами ближнього і далекого зарубіжжя і в цілому подальшу російську зовнішню політику? Що має складати її фундамент, стратегію і тактику? На яких засадах, і ким повинні визначатися національно-державні інтереси Росії у зовнішньополітичній сфері, оптимальні шляхи і методи їх втілення в життя?

Зовнішня політика нової Росії є складним феноменом. Окрім особливостей, які роблять її принципово іншою в порівнянні із зовнішньою політикою дожовтневої Росії і зовнішньою політикою СРСР, є й інші обставини, які ускладнюють її. Однією з таких обставин є часта мінливість, характерна і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики [2, С.105].

Відразу після розпаду СРСР молода російська дипломатія досвідом конструювання доктрин нахвалятися не могла. Перші концептуальні побудови у сфері зовнішньої політики були по суті похідними від тієї теоретичної бази, яка була в наявності в Радянському Союзі кінця 1980-х років. Звичайно, потрібно було поміняти слова і ідеї. Але це було простіше, ніж змінити логіку професіоналів і політично активної публіки, яка вчилася на радянських зразках. Можливо тому ідейний багаж першого покоління російських зовнішньополітичних доктрин є переосмисленням обраних радянських ідей. Передусім, йдеться про дві ідеї: одна з ленінських часів, друга - з горбачовських.

Виявилися підрублені опори колишньої, біполярної, системи міжнародних відносин. Різко змінилося становище Росії в її безпосередньому оточені і в світі в цілому. Саме через це угоду, підписану в грудні 1991 р. в Біловезькій пущі, можна вважати початком зовнішньої політики нової Росії.

Біловезька угода як політичний феномен народилася в певному соціально-політичному контексті. На думку Н. Косолапова, Біловезька угода відображала інтереси «державницькі» - на противагу чисто партійним. Частина еліти, перш за все у старому союзному Центрі, давно вже втомлена і від опіки з боку КПРС, і від багаторічної боротьби між реформаторами і фундаменталістами в КПРС в роки перебудови, і від своєї ролі «хлопчиків для биття», і від безнадійної ситуації в цій боротьбі зробила спробу затвердити верховенство радянської влади в країні, відсунути КПРС та її лідера на другі ролі, - «зберегти самодержавство, пожертвувавши заради цього монархом» [14, С.42].

Одним з результатів Біловезької саміту стало те, що досягнутими там угодами було покладено початок становленню Росії як самостійного, повноцінного і повноправного суб'єкта міжнародних відносин і зовнішньої політики. Незабаром стало ясно, що рішення керівництва Росії про правонаступництво щодо колишнього СРСР означало, по-перше, що нова Росія залишається одним з найбільш вагомих діячів на міжнародній арені, будучи членом ООН і постійним членом Ради Безпеки ООН, і, по-друге, вона погоджується з прийняттям міжнародного порядку того часу.

Перша концепція, прийнята новою російською владою і легко засвоєна публікою, звучала як забезпечення сприятливих міжнародних умов для будівництва демократії в Росії [18, С. 5]. Вона була співзвучна тому, як при В.І. Леніні головною метою зовнішньої політики Радянської Росії проголошувалося сприяння формуванню зовнішніх умов для побудови в ній соціалізму. Друга концепція була менш архаїчна, але теж не нова. Вона продовжувала логіку «нового політичного мислення» М.С. Горбачова, складовою частиною якої була ідея загальнолюдських цінностей. Але якщо для нового політичного мислення головною загальнолюдською цінністю було виживання людства і його порятунок від ядерної війни, то в новому мисленні «згідно Єльцина» роль загальнолюдського інтересу відводилася демократизації світу. Припускалося, що ця демократизація досяжна на основі солідарних зусиль усіх демократичних країн, до яких після 1991 р. стала зараховувати себе і Росія. З цього уявлення народилася ідея «демократичної солідарності», яка представлялася сучасним і по-своєму природним переосмисленням добре зрозумілої росіянам старої радянської концепції «соціалістичного інтернаціоналізму». «Соціалістичний інтернаціоналізм» трактувався в СРСР як вчення про спільність історичних доль і основних інтересів соціалістичних країн. Аналогічно «демократична солідарність» малювалася привабливою гіпотезою про те, що усі демократичні країни (разом з Росією) стануть поводитися солідарно, зважаючи один на одного, як і належить державам, що мають спільні інтереси [6].

Таким чином, після розпаду СРСР виникла проблема визначення правового статусу Росії в міжнародній системі. Ця проблема була успішно вирішена на основі концепції «Російська Федерація - продовжувач СРСР», яка не має прецедентів у світовій історії. Політичний сенс цієї концепції полягає в тому, що Росія зайняла місце СРСР у світовій політиці, а юридичний сенс - у тому, що вона стала основним, або генеральним, правонаступником Союзу РСР: на неї лягла головна відповідальність за виконання його зобов'язань.

У цей період зовнішня політика нової Росії тільки народжувалася і знаходилася в тіні союзній. За все відповідав могутній Союз. Тому можна було будувати плани, живити веселкові надії, романтичні ілюзії та ін. Тим паче, що люди, що очолили російський МЗС, були досить молодими. Помітне зростання прагнення Росії й інших республік СРСР до більшої самостійності у своїх внутрішніх справах супроводжувалося посиленням їх тяги до незалежної зовнішньої політики. З цієї причини виникло абсолютно нове для зовнішньої політики СРСР і Росії явище: потреба в налагодженні і зміцненні добросусідських стосунків з республіками (а після грудня 1991 р. - незалежними державами) ближнього зарубіжжя, які незадовго до цього були складовими частинами єдиної централізованої держави [22, С.6].

Відносини з ними мають, першорядне значення як у політико-економічній, так і у військовій сферах. У країнах СНД Росія має освоєні ринки, де промислова продукція і технічний досвід РФ можуть знайти найбільший попит і збут. У відносинах із країнами ближнього зарубіжжя російська дипломатія із самого початку наштовхнулася на значні труднощі: економічна дезінтеграція, проблема формування національних армій і розділ власності СРСР, формування кордонів, невигідний характер економічного співробітництва в умовах переходу на світові ціни торгівлі енергоносіями. У відносинах Росії з багатьма колишніми республіками СРСР залишаються невирішені проблеми. Це торкається питання про права проживаючого там російськомовного населення. Крім того, у 90-і рр. широке поширення одержала змушена міграція. З'явилися біженці. У 1990-1991 рр. процес рееміграції росіян став розповсюдженим явищем (виключення складають Україна і Білорусія). У відносинах з Україною існувала проблема статусу Севастополя й умов розділу Чорноморського флоту. У довгостроковій перспективі з обліком російських стратегічних інтересів економічний союз цих країн виявився більш вигідний, ніж сепаратизм. На початку 1993 р. був прийнятий Статут СНД (який підписали лише 7 країн). Практичним кроком на шляху інтеграції стало підписання Договору про Співдружність суверенних республік Росії і Білорусії (2 квітень 1996р.). 2 квітня 1997 р. був підписаний договір про Союз Росії і Білорусії, після чого в обох країнах розгорнулася дискусія по «Статуси союзу Росії і Білорусії» [15, С.203].

Розширення військового співробітництва в рамках СНД було підтверджено Договором про колективну безпеку від 15 травня 1992 р. Розвиток цього типу співробітництва розглядається як один з найважливіших елементів зміцнення національної оборони і безпеки країн СНД. Виходячи з концепції різношвидкісної і різнорівневої інтеграції в рамках СНД, Росія визначатиме параметри і характер своєї взаємодії з державам-учасниками СНД як у цілому в СНД, так і в більш вузьких об'єднаннях, у першу чергу в Митному союзі. Важливу роль також відіграють договори про колективну безпеку. Варто зазначити, що пріоритетне значення мають спільні зусилля по врегулюванню конфліктів у державах-учасниках СНД, розвитку співробітництва у військово-політичній області і сфері безпеки, особливо в боротьбі з міжнародним тероризмом і екстремізмом.

Відволікаючись від основної теми, помітимо, що, наполегливо і послідовно борючись з Центром, російське керівництво виступало, по суті, основним руйнівником СРСР. Така тактика була, на наш погляд, глибоко помилковою, оскільки вона ігнорувала справжню історичну роль самої Росії у формуванні тієї держави, яка довго називалася Російською імперією, а потім СРСР. В цілому в період з грудня 1990 р. по серпень 1991 р., тобто до початку швидкоплинної реакції розпаду СРСР, зовнішньополітична стратегія Росії, за визначенням В.Лукина, тодішнього голови Комітету Верховної Ради РРФСР у міжнародних справах і зовнішньоекономічних зв'язках, полягала в «відмові від глобальної стратегії та заміні її на раціонально регіональну» [5, С.300].

Після серпневих подій дедалі більше акценти зміщувалися у бік підвищення суверенної ролі Росії. Настав II етап - етап «інфантильної ейфорії», породженої успіхами боротьби за незалежність, радістю свободи, що п'янить. Цей етап, що тривав з серпня по кінець грудня 1991 р., закінчився, як відомо, розвалом СРСР, суверенізацією республік, що входили в нього, і, нарешті, оголошенням Росії правонаступницею Радянського Союзу. Які ж основні відмінні риси цього етапу? Вони полягають передусім в швидкому, навіть обвальному падінні ролі і престижу союзного Центру і такому ж швидкому зростанні ролі колишніх союзних республік, що супроводжувалося рішучою відмовою їх владних структур підкорятися волі Центру. Цей процес відбувався в умовах швидкої переорієнтації зовнішніх зв'язків практично усіх колишніх союзних республік. Якщо говорити про Росію, то саме в цей період у її зовнішньої політики виявився явно проатлантичний стержень. «Захід, і передусім США, нам допоможе», - так, якщо говорити про суть, можна виразити квінтесенцію зовнішньої політики Росії осені 1991 р. [24, С.120].

Багато аспектів первинної стратегії російських демократів залишаються в силі і знаходять своє вираження в різних кроках і заявах лідерів країни. Але все ж таки наростання змін у зовнішній політиці Москви стало очевидним вже до 1993 р. Вони обумовлювалися впливом ряду внутрішніх і зовнішніх причин, а саме:

· Невдача «Шокової терапії» завдала потужного удару по табору радикальних реформаторів. Вони втратили впевненість у своїй правоті, втратили єдність і розкололися на конкуруючі клани. Деякі з радикалів тихо пішли з політики, інші захопилися махінаціями, погрузли в корупції. Частина демократів перекинулася в стан опозиції (в тому числі колишній віце-президент Росії А. Руцький і спікер Верховної Ради Р. Хасбулатов). Парламентські вибори в грудні 1993 р. показали, що на додаток до всього іншого демократи позбулися підтримки більшої частини електорату, програвши націоналістам та комуністам. Опозиція, розпрямивши плечі, пішла в лобову атаку на ту політику, в тому числі зовнішню, яка виникла на зорі російської демократії в 1991 - 1992 рр.. Тиск на курс Кремля став зростати з боку не тільки Держдуми, а й військово-промислового комплексу, значного прошарку провінційних еліт, російської діаспори в колишніх республіках СРСР, а також всякого роду екстремістів. До хору критиків приєдналися і групи демократів, розчарованих в тих чи інших аспектах зовнішньополітичного курсу Кремля. Змінився сам склад правлячих кіл. Радикали, вцілілі у вищих ешелонах влади, змушені були пристосовуватися до нових вітрів: одні - з інстинкту самозбереження, інші - тому, що усвідомили наївність своїх початкових уявлень про зовнішній світ або ж прийшли до висновку, що міжнародні реалії змінилися після 1991 р. [43, С.41].

· На російській дипломатії позначалася і всеосяжна криза в країні. Уряд настільки зав'язнув в домашні проблеми, що до зовнішніх справ у нього далеко не завжди доходили руки. Через внутрішніх труднощів скасовувалися переговори з іноземними керівниками, переривалися візити за кордон. Не вистачало часу, щоб концентруватися на виробленні цілісної, добре продуманої стратегії в світових справах. Найчастіше, коли Москва щось робила у зовнішньополітичній області, то робила це під впливом внутрішній подій в країні: чи то була потрібна підтримка проти внутрішніх супротивників, чи потрібна була додаткова фінансова допомога для запобігання розвалу економіки.

· На зовнішній політиці Росії позначалися і зміни в міжнародній обстановці в цілому. Ще за кілька років до цього ліберали в оточенні М. Горбачова і Б. Єльцина серйозно міркували про дружню сім'ю народів, що об'єднає все людство. Помічник М. Горбачова Г. Шахназаров заговорив навіть про створення світового уряду на базі ООН. Демократам здавалося, що із закінченням холодної війни ніщо вже не могло перешкодити досягненню гармонії на нашій планеті. До 1993 ілюзії розвіялися. Навіть далекій від політики людині стало ясно, що світ, в якому вона живе, повний національних, релігійних, расових і інших протиріч та конфліктів.

За причин, викладених вище, первісна російська зовнішня політика дуже скоро перетворилася на мішень для критики. Її вал наростав, і фактично розгорнулися дебати всеросійського масштабу. Центральні питання дебатів: якими мають бути пріоритети Росії? Яким шляхом росіянам варто йти?

1.2 Прозахідний курс РФ першої половини 90-х рр.

Розпад Радянського Союзу, що викликав природну смерть соціалістичного блоку, неминуче призвів до зміни балансу сил у міжнародних відносинах не тільки в Східній Європі, але і на самій території колишнього СРСР. Дипломатія початку 1990-х років повинна була вирішувати складне завдання. Їй належало вбудувати нову Росію в міжнародне середовище, що різко змінилося, намагаючись зводити до мінімуму неминучі втрати. При цьому виникала важка політико-психологічна проблема. Радянський Союз виступав у світі в унікальній якості основної сили, супротивної «світовому капіталізму». Новій Росії належало освоїти рядову роль однієї з демократичних країн.

Радянським громадянам було звично думати, що вони живуть в «першій у світі державі соціалізму», що переміг. Це було важливою складовою самооцінки громадян СРСР, основою його зовнішньополітичної ідеології і уявлень про «всесвітньо-історичну місію» Радянського Союзу як лідера світового комунізму. По іншому думати про свою країну громадяни нової Росії не могли. У новому демократичному оточенні, куди намагалася «вписатися» Російська Федерація, вже був свій лідер і свій «месія». Сполучені Штати, подібно до СРСР, теж вважали себе унікальною країною - «першою у світі державою свободи», що перемогла, і «вождем світової демократії». Після розпаду Радянського Союзу, США з новою силою стали претендувати на лідерство у всесвітньому масштабі. При тому співвідношенні сил, яке існувало між Москвою і Вашингтоном на початку 1990-х років, питання про їх суперництво у будь-якому сенсі стояти не могло. Ключовою лінією поведінки російської дипломатії стало «вирівнювання» російських позицій з міжнародних питань з позиціями США і держав Західної Європи, які разом з Німеччиною, що об'єдналася, в 1992 р. офіційно проголосили себе Європейським Союзом [54, С.101].

Нову, прозахідну зовнішньополітичну стратегію Росії ясно сформулював міністр А. Козирєв. Після путчу, він заявив, що інтереси зовнішньої політики Російської держави мають бути підпорядковані історичному завданню перетворення Росії «з небезпечного хворого гіганта Євразії в учасника західної зони процвітання». Закликаючи «вчитися жити цивілізовано у більше просунутих членів демократичного клубу», він стверджував далі: «З прямою участю їх експертів на усіх етапах слід було б готувати і реалізовувати спільні програми реформ як в області економіки, так і у сфері безпеки і конверсії». Стосунки з колишніми і майбутніми союзними республіками, вважав Козирєв у вересні 1991 р., «доцільно засновувати на принципах, що виправдали себе в загальноєвропейському процесі, - непорушність і відкритість меж, права людини і національних меншин, взаємовигідна співпраця» [17, С.5].

Основною рисою зовнішньої політики Росії наступного етапу, що тривав з грудня 1991 р. і по грудень 1992 р., був «атлантизм» з упором на встановлення якщо не дружніх партнерських, то принаймні як можна ближчих і довірчих стосунків із США. В цілому це був етап «надмірних надій на захід». Дана стратегія почала реалізовуватися на практиці, перш за все під впливом всієї ситуації всередині і навколо Росії. Ті, що прийшли до влади демократичні сили горіли бажанням у стислі терміни побудувати в Росії вільне, правове суспільство і процвітаючу ринкову економіку. У цьому ж Захід представлявся головним політичним і ідеологічним союзником. Як підкреслювали члени російського керівництва, «багаті, розвинені, цивілізовані країни життєво потрібні для економічного, духовного, політичного відродження Росії». Відчуження від Заходу, наполягали в Кремлі, призведе до того, що буде упущений унікальний шанс перетворення Росії. Російський президент неодноразово підкреслював, що Росія і США мають «загальні інтереси» і підтримують «стабільні, добре відрегульовані і засновані на партнерстві» відносини, завдяки чому «Паритет ядерної потужності перестав бути необхідним». Виступаючи на сесії Ради Безпеки ООН 31 січня 1992р., Б. Єльцин виділив ту обставину, що Росія «розглядає Сполучені Штати та інші країни Заходу не тільки як партнерів, але і як союзників». Президент роз'яснював, що Москва тепер розділяє з Заходом основні зовнішньополітичні принципи: «верховенство демократичних прав і свобод особистості, законності і моралі» [10, С.25].

Мабуть, не менш важливим був той факт, що Захід відверто брав сторону Б. Єльцина і демократичного табору в їх боротьбі з внутрішніми противниками. Так було напередодні, під час і після ліквідації серпневого путчу 1991 р. Аналогічну картину можна було спостерігати під час протистояння між виконавчою і законодавчою владою в жовтні 1993 р. - російський Президент запросив моральної підтримки у західних країн і негайно отримав її. Лідери демократичного руху вважали, що зв'язок із Заходом оберігала нову Росію від реваншу внутрішньої реакції.

Період 1992-1993 років був дивовижним часом. Російське керівництво уникало ясно означати свої національні інтереси у сфері зовнішньої політики, ототожнюючи їх з інтересами демократичних країн, «співтовариства світових демократій» в цілому. Москва наполегливо переконувала зарубіжних партнерів - незважаючи на їх недовіру - визнати, що в підтримці ініціатив західних країн і полягає зовнішньополітична мета Російської Федерації. Типовою фігурою в цьому сенсі був міністр закордонних справ Росії А.В. Козирєв [17, С.6].

Логіка лінії «демократичної солідарності», що ним проводилася, найяскравіше проявилася в поведінці Москви в початковий період розпаду Югославії (1991 - 1992). Росія беззастережно підтримала утворення нових незалежних держав на території колишньої федерації - спочатку Словенії і Хорватії, а потім - Боснії і Македонії. Москва заявила про дипломатичне визнання нових урядів колишньої Югославії одночасно з країнами Європейського Союзу і перш, ніж це зробили Сполучені Штати. Показово, що у Вашингтоні з рішенням про визнання нових держав в той момент не поспішали, прораховуючи можливі ускладнення у разі заперечень, що очікувалися, з Москви і потенційної війни на Балканах.

Відмова Росії підтримати центральний уряд у Белграді проти сепаратистів Хорватії і Словенії було сюрпризом для багатьох західних дипломатів. Але своя логіка у російського керівництва була. Прийшовши до влади під гаслом «самовизначення Росії від СРСР», відчуваючи уразливість по відношенню до звинувачень в допомозі сепаратизму взагалі, Б.Н. Єльцин прагнув довести свою твердість і принциповість. Дії російської дипломатії на Балканах на початку 1990-х років повинні були демонструвати послідовну підтримку Москвою принципу «права націй на самовизначення» стосовно усіх ситуацій усередині колишнього СРСР і за його межами [21].

Усередині країни в цей період російське керівництво вело ризиковану гру з сепаратистами, використовуючи їх проти тієї ще численної частини «доєльцинської» радянської партійно-державної еліти, яка зберігала владу в російських регіонах і не довіряла Б.Н. Єльцину. Тому з такою легкістю місцеві націоналісти захопили восени 1991 р. владу в Чечні, пробуючи повторити успіх в інших республіках Північного Кавказу і Поволжя.

Політика децентралізації, складовою частиною якої було граничне ліберальне тлумачення принципу «права націй на самовизначення», насправді допомогла Б.Н. Єльцину. Завдяки їй регіональні еліти автономних республік і економічно благополучних російських регіонів врешті-решт забезпечили не лише політичну підтримку Президентові, але і надали необхідні йому матеріальні засоби в обмін на визнання федеральним урядом їх прав і привілеїв (включаючи податкові послаблення), які всі разом привели до перерозподілу влади в Росії між Центром і регіонами на користь останніх.

Російська зовнішня політика в цьому сенсі і в цей період була відображенням і продовженням внутрішньої. Руйнуючи радянський лад усередині країни, російський уряд без жалю допомагав ламати залишки колишнього міжнародного порядку. Останній здавався частиною тієї спадщини СРСР, від якої можна було безболісно позбавлятися, враховуючи, що кожен свій крок до руйнування цієї спадщини в Москві трактували як доказ її прихильності солідарності із Заходом. У США і ЄС тим часом розгорталися дискусії про новий світовий лад і глобальне демократичне суспільство [32].

Звичайно, занурена у внутрішні негаразди, Росія в першій половині 1990-х років не могла проводити активну зовнішню політику. Вона і не намагалася цього робити. Наростання присутності США в Східній Європі (Центрально-східній Європі) і в країнах колишнього СРСР не викликало ні протестів, ні протидії. Росія не лише не виразила занепокоєння у зв'язку з проголошеною у вересні 1993 р. американською концепцією «розширення демократії», але і вітала її, помилково припустивши, що реалізація цієї програми принесе їй безпосередню матеріальну користь. Ця концепція проголошувала найважливішим зовнішньополітичним завданням Сполучених Штатів надання підтримки демократичним реформам і будівництву демократії в колишніх соціалістичних країнах Європи. Теоретично до таких повинна була відноситися і Росія, хоча на ділі фактично уся американська допомога демократії була адресована колишнім країнам Організації Варшавського договору «за винятком Росії» [42, С.6].

Подібно до того, як допомога Західній Європі за планом Маршалла 1947 р. була покликана створити прив'язки західноєвропейських країн до США, концепція «розширення демократії» повинна була вирішити (і вирішила) це завдання стосовно колишніх східноєвропейських соціалістичних країн. Вона сприяла повному руйнуванню їх економічних, культурних і інших зв'язків з Москвою. Країни регіону переорієнтовувалися в економічних відносинах на взаємодію з Євросоюзом, а в політичному і військовому - на співпрацю із США. Сполучені Штати стали найбільш впливовою політичною силою цієї частини світу, «перехопивши» цю роль у «старих» європейських лідерів - Франції і Німеччини [60, С.89].

Безумовно, Захід представлявся для демократичної влади основним джерелом допомоги, необхідної для успішних економічних реформ. Західне співтовариство мало в своєму розпорядженні передові технології і великі фінансові ресурси, якими обіцяв ділитися з Росією. Принаймні на початку 1992 р. всі гілки влади сходилися на думці, що увагу російської дипломатії повинно бути сфокусовано на формування в країні ефективної, динамічної економіки, отримання доступу до світових ринків та фінансів, інтеграції Росії в глобальну систему виробництва, споживання, торгівлі та праці. Навіть спікер парламенту Р. Хасбулатов, який пізніше перетворився на жорсткого критика російської дипломатії, заявляв у той період: «У відносинах із зовнішнім світом ми повинні віддавати пріоритет країнам, співпраця з якими найкращим чином може сприяти створенню реального державного потенціалу» [55, С.40].

Рухома зазначеними мотивами, Москва проводила яскраво виражену прозахідну політику. Вона щосили прагнула проявляти конструктивізм у міжнародних справах, як правило, схвалювала дії і позиції західних урядів, часто копіювала їх.

Безпосередньо Росія в результаті реалізації концепції «розширення демократії» не отримала нічого. Проте лояльне відношення, яке вона проявляла до американської активності в Східній Європі, та лагідність, з якою вона сприймала своє витіснення з цієї частини світу, принесли деякі виграші. США і країни ЄС підтримували запити Москви в міжнародних фінансових інститутах - Міжнародному валютному фонді (МВФ) і Світовому банку. Великомасштабні запозичення з цих організацій в ті роки були важливою умовою економічного виживання Росії, яка з 1992 р. в результаті «шокової терапії» уряду Е.Т. Гайдара опинилася в ситуації, близькій до економічного краху [1, С.15].

Характерно, що, надаючи східноєвропейським країнам пільгову допомогу, західні країни не надали аналогічних пільг Росії. Фінансово-економічна допомога надавалася їй на звичайних умовах. Для такого вибору Заходу було декілька підстав. По-перше, було важливо завершити реформи в малих і середніх колишніх соціалістичних країнах якнайшвидше і при переважанні західної допомоги. По-друге, в інтересах міжнародних кредиторів було накласти на Росію великі фінансові зобов'язання, виплати відсотків по яких разом з сумою основного боргу повинні були істотно перевищити суми початкового кредитування. Кредитування Росії не здавалося міжнародним експертам ризикованим вкладенням з урахуванням потенціалу експорту з неї енергоносіїв. По-третє, взяті Росією зобов'язання по кредитах давали міжнародним інститутам важелі дії на економічну політику російського уряду. Засоби МВФ і Світового банку надаються на таких тяжких умовах, що кредитуючи організації мають можливість майже повністю контролювати дії країни-позичальника [4].

Перша половина 1990-х років - це час згортання стосунків не лише з колишніми соціалістичними країнами, але і з державами Арабського Сходу, Південної Азії, Африки, Латинської Америки. Росія «йшла» з регіонів світу - передусім з тих, з країнами яких її зв'язували військово-політична співпраця або геополітичні розрахунки часів претензій СРСР на глобальне лідерство. Цей дипломатичний відступ пояснювався усередині країни потребою раціоналізації використання обмежених зовнішньополітичних ресурсів. За межами Росії ця лінія подавалася як свідомий відхід від непотрібного суперництва із Заходом в точках, які не мають значення для російських інтересів, але мають значення, наприклад, для інтересів США і ЄС (Латинська Америка, Близький Схід, Південно-східна Азія, Африка). З цим періодом пов'язана найважливіша змістовна новація того часу. Уперше в історії предметом офіційних двосторонніх обговорень на міжнародному рівні стала внутрішня політика Росії. Радянський Союз завжди твердо дотримувався принципу не обговорювати на міжнародних переговорах питання внутрішньої політики держав. Усі радянські концепції мирного співіснування містили положення про право кожної країни на вибір власного варіанту політичного устрою. Цей принцип був закріплений в акті Хельсінкі 1975 р. і багатьох інших міжнародних документах [16, С.190].

У червні 1992 м. Москва зробила крок до відмови від цієї принципової позиції. Під час візиту Б.Н. Єльцина у Вашингтон була підписана Хартія російсько-американського партнерства і дружби. У преамбулі і декількох частинах цієї доктрини обмовлялися принципи, яким пробувало слідувати російське керівництво в проведенні внутрішньої політики, в чому її були готові підтримувати Сполучені Штати. До цих принципів були віднесені демократія, свобода, захист прав людини, повага прав меншин, у тому числі національних [57, С.442].

Це був перший випадок в російській історії, коли в документі, укладеному з іноземною державою, регламентувалися положення, що торкалися державного устрою і внутрішніх справ Росії. Хартія була «кодексом поведінки», якій російське керівництво зобов'язалося слідувати. Фактично Москва погодилася визнати за США право бути неформальним арбітром в оцінці російських реформ. У літературі стало фігурувати вираження «домашнє завдання» Росії - набір прийнятих нею на себе морально-політичних зобов'язань відносно проведення внутрішніх перетворень, які повинні були підготувати її до повноцінного партнерства із Заходом. У цьому ж документі містилося положення про «неподільність» безпеки Північної Америки і Євразії: «Безпека нероздільна від Ванкувера [тихоокеанський порт в Канаді на канадсько-американській межі] до Владивостока». Підписавши хартію, Росія уперше офіційно зв'язала свою національну безпеку з національною безпекою країн НАТО. У розумінні російського керівництва забезпечення безпеки Росії явно мислилося відтепер в контексті співпраці з Північноатлантичним альянсом. Почалося формування «квазісоюзницьких» стосунків між Росією і Сполученими Штатами. Американські політики говорили про те, що основою російсько-американського зближення є співпраця в демократичному перетворенні Росії, будівництві вільного суспільства і ринкової економіки. На декілька років ідея «демократичної солідарності» Росії і Заходу затулила протиріччя, які існували в їх стосунках [57, С.443].

Отже, історично для Росії й Радянського Союзу Захід важив значно більше, ніж будь-який інший театр дій. Росія вважала і вважає свою роль на Заході основою свого статусу великої держави. Як би не боялося імперське та радянське керівництво впливу Заходу на свою внутрішню політичну систему, їх найважливіші проекти в галузі зовнішньої політики були спрямовані на Захід, а їх власне відчуття сили оцінювалося з огляду на повагу, сприйняття чи страх, що їх демонстрував Захід.

Стосунки з Заходом залишаються важливими як мірило могутності Росії навіть тоді, коли зростає невдоволення з приводу західної політики. Ця суміш прив'язаності та неприйняття постійно проходить через політичну й суспільну історію Росії. Сучасна російська політологія розглядає Захід у кращому разі як байдужого партнера, а в гіршому - як силу, що прагне відвести Росії роль периферії, ізолювати її через розширення НАТО та заохочення повномасштабної «деіндустріалізації», яка ще більше ослабить Росію. Погляди російського керівництва, членів Думи, офіцерів, керівників ВПК і навіть московських дослідницьких центрів, що працюють в галузі національної безпеки, маневрують між цими крайнощами.

Парадоксально, що такі позиції міцніють тоді, коли стратегічні суперечності американо-радянських стосунків здебільшого усунуто. Безперечно, вони відбивають загальне розчарування й частково наслідки великих невиправданих надій багатьох росіян на швидкі перетворення за допомогою Заходу. Обидві сторони мали такі надії. Кожна з них знайшла причини для невдоволення діями іншої. Вони також відбивають невпевненість російського політичного класу стосовно майбутнього Росії та майбутнього впливу й ролі самого цього класу.

Нині перед Росією й Заходом постає проблема перенесення їх стосунків на більш практичний ґрунт. Необхідно, аби Захід уважно проаналізував стан цих стосунків. Впродовж кількох останніх років порозуміння між Сполученими Штатами й Росією постійно псувалося - особливо якщо порівнювати з початком 1992 року. Мірилом порівняння має бути не якась штучна неважлива ознака, а реальні стратегічні суперечки. Захід також мусить розуміти, яку роль зіграли його надто позитивні оцінки цих стосунків для ослаблення їх підтримки як на Заході, так і в Росії.

Безперечно, перед росіянами стоїть грандіозне завдання. Вони повинні привести свої розчарування й амбіції у відповідність з існуючими можливостями. Майбутні проблеми вимагають союзників та партнерів, яких важко буде знайти, коли Заходу протистоятиме Росія, що знімає обмеження, встановлені існуючими договорами про контроль над озброєннями, прагне ремілітаризації своїх західних кордонів й дедалі глибше занурюється в область безпеки, підтримувати яку буде складно, якщо взагалі можливо. Ми щойно стали свідками нових зусиль Росії, спрямованих на те, аби зрозуміти своє нове геополітичне та економічне становище в світі, визначити довгострокові цілі й пов'язати їх із новими можливостями. Росія, ймовірно, пройде через додаткові етапи самоствердження й відступу, перш ніж показати світові своє суворіше обличчя. Росіянам потрібно від Заходу дві речі: постійна участь, передусім в економічних справах, та серйозний діалог в галузі політики й безпеки, в якому відверто йтиметься про існуючі суперечності. Жодна зі сторін не поспішатиме з висновками про повернення часів стратегічного суперництва. Доба "холодного миру" навряд чи виявиться довговічнішою за «стратегічне» чи «прагматичне партнерство». Необхідно знайти для російсько-західних стосунків міцний ґрунт.

1.3 Доктрина Примакова

Два роки економічних лих (1992-1993), криза господарства, масові затримки зарплат, інфляція, зростання цін, страйки - усе це зв'язувалося в Росії з курсом радикальних ліберальних реформ. Ліва опозиція звинувачувала Президента в зневазі до національних інтересів і проведенні політики, вигідної Заходу. Негативне відношення до влади посилили жовтневі події 1993 року, під час яких силою була пригнічена опозиція Б.Н. Єльцина в особі депутатів Верховної Ради РСФСР.

Перші вибори в Державну Думу Росії в грудні 1993 р. показали різке падіння популярності пропрезидентських сил і наростання націоналістичних настроїв. Ентузіазм з приводу вигод від співпраці із Заходом, від якого ліберальна частина російського суспільства чекала дієвої допомоги в ім'я «демократичної солідарності», слабшав. Наростали сумніви з приводу справжніх цілей західних країн відносно Російської Федерації. Американців звинувачували у бажанні «скористатися тяжким положенням Росії». Не маючи наміру міняти зовнішньополітичний курс, керівництво країни спробувало змінити офіційну фразеологію. На початку 1994 р. в ході перших виступів після минулих виборів в Думу міністр закордонних справ РФ А.В. Козирєв уперше ризикнув заявити про «особливі інтереси» Росії в поясі колишніх республік СРСР. Хоча активізації російської політики в СНД не послідувало, слова міністра символізували нову тенденцію: під тиском громадських настроїв керівництво почало розуміти необхідність модифікації хоч би ідейно-теоретичної складової зовнішньополітичного курсу. Влада спробувала з'єднати логіку «демократичної солідарності» з елементами ліберального державотворення (ліберального націоналізму) при безумовному переважанні першої. На практиці це вилилося у політиці координації із США і країнами ЄС. Але тепер співпраця стала супроводжуватися обмовками і боязкими спробами російської дипломатії супроводжувати їх висуненням певних умов. Або Росія повинна була стати ефективним, у тому числі військово-політичним, інструментом солідарних дій із Заходом, або їй вимагалося ясно визначити межі зближення з ним [9, С.379].

У першому випадку, ймовірно, потрібно було готуватися до спільних з НАТО дій на Балканах або в миротворчих операціях в Африці. У другому - слід було сформулювати якісь правила взаємодії, які б обмежували поведінку і НАТО, і Росії. Реальність середини 1990-х років ставала, між тим, усе більш суперечливою. У 1995 р. досягла кульмінації війна у Боснії. У вересні 1995 р. послідувала інтервенція НАТО в цій країні, що викликала критику в Росії в адресу не лише західних держав, але і Б.Н. Єльцина з А.В. Козирєвим за їх нездатність таким діям завадити. У тому ж році вибори, що проводилися вже за новою Конституцією 1993 р., в Державну Думу показали подальше падіння популярності Президента і зростання популярності антизахідних сил в Росії.

На заході нові тенденції врахували по-своєму і почали саме в 1995 р. відкрито обговорювати перспективи розширення НАТО на Схід. У Москві це справедливо розцінили як спробу тиску на Росію і вираження прихованої загрози з боку Заходу. Між тим, літом 1996 р. Б.Н. Єльцину належало пройти через президентські вибори, шанси перемогти на яких у нього були невеликі. В цій ситуації влада зробила нарочито знакову заміну: «занадто прозахідний» А.В. Козирєв на початку 1996 р. був замінений на посту міністра закордонних справ Е.М. Примаковим, що мав репутацію сильного політика і помірного державника. Він не лише сам не соромився слів про необхідність відстоювання національних інтересів, але і зробив їх постійним рефреном власних виступів і розмов підлеглих йому керівників зовнішньополітичного відомства. Зарубіжні автори, а услід за ними вітчизняні журналісти, стали називати Е.М. Примакова антизахідним політиком і прибічником азіатської, «прокитайської» орієнтації [23, С.5].

Із самого початку новий міністр повівся досить упевнено і зі знанням справи. Ясно позначилися і пріоритети його діяльності: налагодження дружніх, достовірно добросусідських стосунків з країнами СНД; конструктивних зв'язків з країнами Східної Європи і Заходу і так далі.

Сам Примаков таким чином сформулював три найбільш важливих питання, таких, що стоять перед Росією в області міжнародних відносин:

- перехід від двoполярного світу до багатополярного;

- побудова стосунків між супротивниками в «холодній війні»;

- проведення активної зовнішньої політики з позицій великої держави в тогочасній геополітичній ситуації.

Насправді новий міністр був лише переконаним державником, для якого продовження курсу децентралізації (під гаслами демократизації) в тій формі, як вона проводилася в Росії, здавалася згубним. Оскільки лінія децентралізації в економіці і політиці здійснювалася за рекомендаціями західних експертів, Е.М. Примаков, краще за багатьох за родом передуючої діяльності обізнаний про реальний стан справ в російській «глибинці», відносився до впливу Заходу на російську політику досить насторожено. Як і багато інших політиків, він засуджував не лінію співпраці із США і ЄС, а політику «беззастережної згоди» з витікаючими від Заходу ініціативами [28, С.304].

У тих умовах репутація державника сама по собі служила знаком консолідації патріотичних сил в Росії, зляканих економічним хаосом і пов'язаним з ним зростанням сепаратизму. Напередодні президентських виборів такий міністр і був потрібний Б.Н. Єльцину. Е.М. Примаков насправді в порівнянні зі своїм попередником став частіше говорити про стосунки з азіатськими сусідами - Японією, Китаєм, Індією, арабськими країнами. Він вважав невиправданим і згортання стосунків з Латинською Америкою. Беззастережну орієнтацію на США і ЄС новий міністр намагався хоч би частково урівноважити теоретизуванням про тенденцію до формування багатополярності, якій він надавав роль інструменту обмеження всевладдя Сполучених Штатів. Але будучи реалістом, Е.М. Примаков не спокушався з приводу співвідношення можливостей між світовими державами і не ставив під сумнів курс на партнерство з найпотужнішими і перспективнішими з них. Своє завдання як міністра він бачив не в протиставленні російських інтересів західним, а в тому, щоб привчити Захід до необхідності погоджувати з Москвою усі великі рішення, які зачіпають її інтереси [37, С.180].

У 1991-1995 роках російська дипломатія не сміла зазіхати навіть на це. У першій половині 1990-х років Москва була поглинена завданням «сподобатися» західним партнерам, запевнити їх у своїй лояльності і прихильності демократії, прагненням виключити розбіжності із Заходом навіть ціною відмови від власної думки. У другій половині цього десятиліття на перший план вийшло інше. Дипломатія була зорієнтована на мінімізацію збитку від тих основних міжнародних процесів, в які Росія була об'єктивно включена, але в регулюванні яких вона фактично не брала ніякої участі. Це була нова логіка - прагматична і по-своєму раціоналістична: зовнішньополітичні ресурси країни залишалися украй обмеженими. Е.М. Примаков продовжував говорити про біполярність як системи організації світу, в якій відсутній явний лідер. Важливо, що не ставилася під сумнів орієнтація на партнерство із Заходом. Новизна полягала в переході Москви до активнішого захисту своїх інтересів. Особливо - у випадках, коли ті ущімлювалися, були під загрозою в силу природного ходу історичних подій [38, С.203].