принцип (режим) найбільшого сприяння - зобов'язання надавати державі-партнеру, на основі взаємності, пільгові, найбільш сприятливі умови, що закріплюються нормами міжнародних договорів. Це правило, зокрема. було закріплено Генеральною угодою про тарифи і торгівлю від 10 квітня 1947 року (стаття І);

принцип національного режиму, зафіксований в деяких міждержавних угодах (наприклад, ст. Ш Генеральної угоди 1947 року), означає, як правило, прирівнювання на основі взаємності в правах іноземних фізичних та юридичних осіб до національних фізичних та юридичних осіб у деяких видах правових відносин (зазвичай - стосовно цивільної правоздатності іноземних осіб);

принцип преференційного режиму передбачає торговельні пільги. зокрема, стосовно митних зборів, які застосовуються економічно розвинутими країнами відносно країн, що розвиваються, а також між самими країнами, що розвиваються. В цій сфері діє рекомендована Конференцією ООН з торгівлі і розвитку система преференцій. В Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 року (ст.4), Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 року (ст. 19) зафіксовано положення, згідно яких надання преференційного, невзаємного і недискримінаційного режиму країнам, що розвиваються вважається одним з принципів перебудови міжнародних економічних відносин;

принцип невід'ємного суверенітету над природними ресурсами - означає повний постійний суверенітет держави над усіма своїми багатствами, природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання та експлуатацію. З метою забезпечення цього принципу Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974 року проголосила право країн, що розвиваються і народів, які знаходяться під колоніальним і расовим пануванням та іноземною окупацією, на відновлення ефективного контролю над своїми природними ресурсами і економічною діяльністю та на відшкодування і повну компенсацію за експлуатацію, виснаження і за збитки, заподіяні природним та всім іншим ресурсам цих держав, територій і народів;

принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв'язків - передбачає право укладати двосторонні та багатосторонні договори, що відповідають потребам міжнародного економічного співробітництва Дмитриев А.Г. Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губернський - К.: Юрінком Інтср. 2000. - С. 565. ;

принцип розвитку міжнародних економічних відносин - визначає розвиток міжнародних економічних відносин як одне з найважливіших завдань для всіх членів ООН, як обов'язок співробітництва в економічній, соціальній, культурній, науковій і технічній галузях з метою сприяння економічному і соціальному прогресові;

принцип імунітету держави - означає непідкорення однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави і непоширення на одну державу або її органи юрисдикції іншої держави.

Міжнародно-правове регулювання економічного співробітництва досягається шляхом застосування принципів та норм міжнародного економічного права, які закріплені в певних зовнішній формах. Вони утворюють систему, що включає в себе міжнародні економічні договори, рішення (рекомендації, постанови) міжнародних організацій тощо. Найбільш поширеною та типовою серед них є міжнародний договір Почкаева М.В. Международные экономические договоры (учебное пособие).М., 1983. - С. 12-15. .

Поряд з універсальними міжнародно-правовими актами, які слід розглядати і як джерела міжнародного економічного права, останнє має свої характерні джерела. Незважаючи на значення багатосторонніх договорів, співробітництво в економічній сфері здійснюється здебільшого на основі двосторонніх угод. Прикладом цьому є “Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами”, підписана 14 червня 1994 року (Угоду ратифіковано Законом України від 10 листопада 1994 року).

За терміном дії, міжнародні економічні договори поділяються на безстрокові (укладені на невизначений строк), довгострокові (укладаються терміном на п'ять і більше років, як, наприклад, вищевказана Угода від 14 червня 1994 року, укладена на десять років з можливістю наступного її продовження на щорічні періоди) та короткострокові (укладаються на строк до трьох років). Залежно від органу, який підписав договір, - на міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. За сферою розповсюдження дії договору - на універсальні, регіональні та локальні.

Для більш повного з'ясування особливостей договірного регулювання міжнародної економіки варто детальніше розглянути класифікацію міжнародних економічних договорів за критерієм об'єкту регулювання, оскільки, як вже було зазначено, саме договір на сьогодні є основним інструментом міжнародно-правового регулювання співробітництва держав в економічній сфері.

Торгові договори - встановлюють загальний правовий режим (режим найбільшого сприяння, преференційний та інші режими), який сторони взаємно надають одна одній по відношенню до обкладання митом, торгового мореплавства, транспорту і транзиту, діяльності юридичних і фізичних осіб однієї країни на території іншої. Торгові договори СРСР передбачали також визнання за Радянським Союзом права мати власне торговельне представництво у відповідній країні та детальне регламентування їх правового положення Международное право: Учебник/Под ред.Н.Т. Блатовой, Л.А. Маджорян. - М.: Юрид. лит.. 1979. - С. 464. .

Угоди про товарооборот (угоди про взаємні поставки товарів) укладаються між урядами країн. В них обумовлюється порядок здійснення поставок товарів або взаємних поставок товарів, порядок розрахунків, встановлюються умови платежів, визначається зустрічний контингент (квота) експортного та імпортного постачання товарів, інші питання Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. Підручник для вузів. - К.: Либідь, 1995. - С. 73. .

Кредитна угода - це договір між державами, згідно якого держава-кредитор надає іншій державі (позичальнику) обумовлену суму грошових коштів або поставляє товари, а друга сторона зобов'язується у визначений строк сплатити суму боргу на передбачених умовах, а також сплатити встановлену сторонами винагороду за користування кредитом. Таким чином, мова йде про боргові зобов'язання між державами.

Угоди про міжнародні розрахунки являють собою договори про порядок здійснення розрахунків в міжнародних економічних відносинах. Їх характерною рисою є те, що вони часто оформляються не як самостійні документи, а включаються в склад інших міжнародних економічний угод. Практика поділяє угоди про міжнародні розрахунки на платіжні, клірингові та платіжно-клірингові.

Суть угод першої групи полягає в тому, що платежі між державами здійснюються у вільно чи обмежено конвертованих валютах. Уряди при цьому зобов'язуються дозволити переводи валюти згідно діючому в їх країнах законодавству. Клірингові угоди - це міжнародні договори, які передбачають взаємне зарахування надходжень і витрат у зустрічних торговельних та економічних операціях між договірними сторонами без переводу валюти. Головною ознакою клірингової системи розрахунків вважається встановлення державами на основі міждержавної угоди централізованого порядку безготівкових розрахунків у взаємному товарообороті та інших платежах. В таких міжнародних актах обов'язково фіксується валюта клірингових розрахунків, ліміт взаємного кредитування, порядок і спосіб погашення заборгованості. Альтштулер А. Б - Международное валютное право. - М.: Международные отношения. 1984. - С. 228. Під платіжно-кліринговими угодами розуміють міжнародні економічні договори, за якими кредитори мають право вимагати від боржників виплати заборгованості золотом або шляхом переводу вільно конвертованої валюти в частки, що перевищують певний, встановлений угодами ліміт.

Угоди про економічне і технічне співробітництво - договори комплексного і довгострокового характеру, в межах яких здійснюється зовнішньоекономічна діяльність держав в різних галузях економічного і промислово-технічного співробітництва.

Угоди про науково-технічне співробітництво - це міжнародні економічні договори, які визначають зовнішньоекономічну діяльність держав у конкретних галузях науки і техніки на основі двосторонніх та багатосторонніх домовленостей. В період, „холодної" війни набули поширення угоди про надання технічної допомоги, завданням яких є підтримка країн, що розвиваються. В 1966 році була створена Програма розвитку ООН, яка стала найбільш впливовою міжнародною організацією з питань надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, з метою прискорення їх економічного і соціального розвитку.

Угоди про режим інвестицій укладаються між окремими державами і визначають порядок усіх видів майнових цінностей, що вкладаються у відповідні підприємства, галузі економіки.

Податкові угоди - це міждержавні економічні договори, спрямовані на усунення подвійного оподаткування товарів, послуг, що надаються в межах економічного та науково-технічного співробітництва Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. Підручник для вузів. - К.: Либідь, 1995. - С. 74-75. .

Динаміка та інтенсивність міжнародних економічних відносин, розвиток міжнародного економічного співробітництва все більше вимагають побудови таких відносин на основі багатосторонніх домовленостей. Це приводить нас до поняття інституційно-правових форм регулювання міжнародних економічних відносин, під якими слід розуміти ті багатосторонні угоди, які утворюють організаційно-правовий механізм здійснення економічного співробітництва держав Георгіца А.З. Міжнародне публічне право. Особлива частина. - Чернівці: Рута. 1996. - С. 57.

На рубежі ХХ-ХХІ століття міжнародні економічні відносини держав набули зовсім нової природи. Процеси глобалізації світової економіки супроводжуються регіоналізацією - економічним зближенням держав по територіальній ознаці. Економічний регіоналізм виявляється в двох основних формах: економічному співробітництві і регіональній інтеграції. В основі обох форм лежить міжнародний договір. Економічне співробітництво не торкається державного суверенітету, у той час як регіональна інтеграція припускає добровільне обмеження суверенітету держав-членів. Для економічного співробітництва як методу правового регулювання характерний метод координації, а для регіональної інтеграції - метод субординації.

Регіональна інтеграції - це процес об'єднання суверенних держав з метою встановлення єдиного економічного простору. Вона може приймати наступні договірно-інституціональні форми:

зона (асоціація) вільної торгівлі, що встановлює більш сприятливий режим торгівлі без пошлин і обмежень між державами-учасниками, при цьому у відносинах із третіми державами кожен учасник проводить самостійну торгову політику;

митний союз, що означає введення єдиного тарифу і проведення єдиної торгової політики держав-учасників;

загальний ринок, що припускає зняття всіх тарифних і нетарифних бар'єрів при переміщенні товарів усередині групи держав, що інтегруються;

економічний союз, що характеризується вільним переміщенням усередині групи держав товарів, що інтегруються, послуг, капіталів і фізичних і юридичних осіб, а також єдиною зовнішньоекономічною політикою у відносинах із третіми державами;

єдиний економічний простір, де крім волі переміщення всіх економічних факторів, характерних для економічного союзу, у обіг вводиться єдина валюта і засновуються наднаціональні органи, покликані регулювати і координувати інтеграцію держав-членів Европейское международное право: Учебник / Отв. Ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова, П.В. Саваськов. - М.: Междунар. отношение, 2005.С. 188-189. .

Регіональна інтеграція являє собою невід'ємну частину глобальної тенденції організації єдиного загальнопланетарного економічного простору. Вона активно здійснюється на всіх континентах і концентрується навколо центрів економічної сили. Одним з таких центрів виступає Європа Борко Ю. Расширение и углубление Европейской интеграции. Мировая економика и международные отношения, № 7, 2004. .

На європейському просторі одночасно спостерігаються процеси як економічного співробітництва, так і регіональної інтеграції. Ступінь інтенсивності інтеграції й ефективності економічного співробітництва визначається головним чином історичними, культурними, соціальними й економічними особливостями європейських держав. До початку XXІ століття держави західної і північної частини континенту, що характеризуються розвитий економікою, досягли найвищої інституціональної міжнародно-правової форми інтеграції. У Східній і Центральній Європі зосереджені в основному держави з перехідною економікою, що визначає характер відносин цієї групи держав. З однієї сторони, з кінця 90-х років XX сторіччя проявилося прагнення більшості держав цієї частини континенту повноправно включитися в регіональну інтеграцію західноєвропейських держав з метою витягу усіх властивих їй економічних переваг, з іншого боку намітилася тенденція до встановлення міцного економічного співробітництва один з одним у рамках двосторонніх і багатобічних відносин.

Більш того, у 90-ті роки XX століття між західними і східними європейськими державами зароджуються нові форми економічного зближення - інтеррегіональне співробітництво, а в інтеграційних об'єднаннях держав з'являються субрегіональні інтеграційні утворення Харламова В.Н. Международная экономическая интеграция. Учебное пособие. - М., 2002 С. 54. .

Економічне співробітництво і регіональна інтеграція держав Європи здійснюються переважно в рамках регіональних економічних міждержавних організацій, що функціонують на основі міжнародних договорів.

Після закінчення Другої світової війни європейські держави, що переживали серйозні економічні і соціальні труднощі, заклали основу економічного співробітництва з метою пожвавлення ринкової моделі господарства. “План Маршалла” (по імені державного секретаря США того періоду) став великомасштабним заходом у цьому напрямку. План уперше був привселюдно оголошений у виступі Маршалла 5 червня 1947 р. у Гарвардському університеті, що зводився до тези про те, що економіки держав світу взаємозалежні. Для проведення в життя „плану Маршалла” європейські держави на рівні консультацій міністрів закордонних справ розробили схему „загальноєвропейського економічного співробітництва”.

Найбільш активну роль в тому процесі відігравали Англія і Франція, що улітку 1947 р. почали спробу домогтися згоди СРСР на вступ у „план Маршалла”. Однак по ідеологічним причинам Радянський Союз споконвічно був набудований негативно до будь-яких економічних ініціатив західних країн. По суті справи, післявоєнна політика СРСР привела до того, що Європа була розділена на два табори. Останній шанс створення загальноєвропейського економічного співробітництва був упущений 12-15 липня 1947 р. коли відбулася у м. Парижі (Франція) Нарада європейських держав. Із запрошених 25 країн були присутні 16, а 9 - Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща Румунія, СРСР, Фінляндія, Чехословаччина і Югославія - відмовилися від участі. Слід зазначити, що з числа країн, що брали участь у цій Нараді, 9 країн воювали проти Німеччини, 5 - зберігали нейтралітет, а 2 країни були союзниками Німеччини (Італія, Австрія). Ціль Наради складалася у визначенні необхідних обсягів економічної допомоги з боку США. У підсумковому документі було зафіксовано, що країнам-учасницям була потрібна американська допомога протягом чотирьох років починаючи з 1948 р. на суму 27 млрд. амер. дол. Трохи пізніше, у вересні 1947 р., в остаточній доповіді західноєвропейських держав уряду США сума була уточнена. У підсумку допомога, що проситься, оцінювалася в розмірі 22 млрд. амер. дол.

До числа європейських держав, що включилися в “план Маршалла”, відносилися: Австрія, Англія, Бельгія, Голландія, Греція, Данія, Західна Німеччина, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Туреччина, Франція, Швейцарія і Швеція (у складі об'єднаної англо-американської окупаційної зони “Бізон” і французької окупаційної зони). Вільна територія Трієст також брала участь у “плані Маршалла” аж до її повернення в 1954 р. під суверенітет Італії і Югославії.

Для ефективного здійснення “плану Маршалла” треба буде створити спеціальний організаційно-правовий механізм.16 квітня 1948 р. у Парижі відбулося пленарне засідання конференції 16 країн-учасниць “плану Маршалла”, на якому були підписані Угода про заснування Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС) і до нього два додаткових протоколи: про права і привілеї Організації європейського економічного співробітництва і про фінансове господарство країн-учасниць. У США відповідно до плану була створена спеціальна Адміністрація економічного співробітництва. Задачі ОЄЕС зводилися до підготовки програми оздоровлення економіки європейських країн, а також розподілу одержуваної американської допомоги.

Незважаючи на видиму ефективність, практична реалізація “плану Маршалла” стикнулася із серйозними труднощами восени 1949 р. США змінили політику у відношенні допомоги, не бажаючи сприяти інтеграції держав Європейського континенту Европейское международное право: Учебник / Отв. Ред. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова, П.В. Саваськов. - М.: Междунар. отношение, 2005. С 189-191. .

Проте європейські країни вибрали курс тісного економічного співробітництва. Під егідою ОЄЕС у 1950 р. був створений Європейський платіжний союз (ЄПС) для досягнення наступних цілей:

1) усунення утруднень у торгівлі, зв'язаних з неконвертованістю європейських валют;

2) скасування кількісних обмежень у торгівлі;

3) припинення негативної двосторонньої торгової практики.

Механізм ЄПС являв собою компенсаційний фонд, з якого покривався дефіцит платіжного балансу європейських держав на основі квотування. ЄПС досяг поставлену цілей і припинив свою діяльність у грудні 1958 р., відразу ж після того, як європейські держави оголосили про вільну конвертованість своїх національних валют стосовно долара США.

У 1950 р. в ОЄЕС був розроблений план дій по економічній інтеграції європейських держав, що базується на глибокій міжнародній спеціалізації виробництва, міжнародному поділі праці й інтеграції держав Європи в єдиний ринок. План, що одержав назву “план Стіккера” по імені голови Ради ОЄЕС, включав і інші заходи, спрямовані на прискорення лібералізації торгівлі. Згодом у порядку реалізації “плану Стіккера” європейські держави уклали ряд основних угод по заснуванню Європейських співтовариств.

Провідна роль у регулюванні міжнародних економічних відносин належить універсальним міжнародним організаціям, зокрема, ООН з її спеціалізованими установами та допоміжними органами. В Статуті ООН питанням економічного співробітництва присвячено дві глави. Згідно положень Глави IX Організація Об'єднаних Націй сприяє підвищенню рівня життя, повної зайнятості населення та економічного і соціального прогресу і розвитку, а також вирішенню міжнародних проблем в економічній сфері. Для цього створюються різноманітні спеціалізовані установи, які діють у взаємодії з Організацією Об'єднаних Націй. Питання міжнародного економічного співробітництва належить до найважливіших в діяльності Генеральної Асамблеї ООН, як одного із вищих, головних її органів.

У відповідності із Главою Х Статуту в рамках Організації утворено Економічну та Соціальну Раду, до функцій якої віднесено: проведення досліджень та складання доповідей з міжнародних питань в цій галузі, надання рекомендацій, підготовка для подання Генеральній Асамблеї проектів конвенцій з питань, що входять до її компетенції, та інші функції, перелічені в Статуті, або які можуть бути покладені на неї Генеральною Асамблеєю (ст. ст.61-66 Статуту ООН). При Економічній і Соціальній Раді діють п'ять регіональних економічних комісій ООН (для Азії і Тихого океану, для Африки, для Європи, для Західної Азії, для Латинської Америки І Карибського басейну), а також понад 20 постійних комітетів і комісій.

В рамках ООН 1974 року були прийняті Декларація про встановлення нового економічного порядку та Хартія економічних прав і обов'язків держав, які в цілому підтвердили солідаристські тенденції в міжнародно-правовому регулюванні світової економіки.

З іншого боку, центральне місце в системі економічних міжнародних договорів займає Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ) 1947 року і пакет Маракеських угод від 15 квітня 1994 року, пов'язаних з модифікацією ГАТТ і створенням Світової організації торгівлі (СОТ). Правила, ініціатором і захисником яких є ГАТТ, націлені на ще ширшу лібералізацію міжнародного обміну. ГАТТ - багатостороння міжнародна угода про режим торгівлі і торговельної політики, з питань митних тарифів, регламентації експорту та імпорту, податків на ввезені товари тощо. В той же час, постійний характер і форми її діяльності (проведення конференцій, утворення постійних органів) зближують її з міжнародними економічними організаціями, під якими розуміють організації, членами котрих є держави та неурядові структури, що створені на основі міжнародних договорів для координації дій їх членів для співробітництва в певних галузях Дмітрієв А І., Муравйов В І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губернський - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 573. . Порушення правил ГАТТ однією із сторін-учасниць дає змогу іншій стороні розпочати процедуру врегулювання, яка полягає у скликанні спеціальної групи незалежних експертів та за необхідності прийняття органами ГАТТ рішення щодо санкцій у формі схвалених заходів у відповідь на порушення. Прикладом може бути справа, розглянута Комісією по врегулюванню спорів СОТ на самому початку діяльності цієї організації в 1995-1996 роках.29 січня 1996 року Комісія задовольнила скаргу Венесуели та Бразилії на дискримінаційні нововведення Сполучених Штатів Америки стосовно експортерів бензину в США, якими порушувались вимого положень ГАТТ. Рішення Комісії було підтверджено Апеляційною радою СОТ, після чого, в червні 1996 року, США поінформували СОТ про прийняття відповідних заходів для приведення законодавства США у відповідність рішенням Комісії та Апеляційної ради Світової організації торгівлі Блищенко И. П.. Дориа Ж. Прецеденты в международном публичном и частном праве. - 2-е изд. доп - М.: Издательство МНИМП. 1999. - С. 307-313. .

Для України, на сьогодні є вкрай важливим такий крок, як приєднання до системи ГАТТ/СОТ та набуття дійсно рівноправного статусу в міжнародному економічному співтоваристві відповідно до принципів, норм і стандартів міжнародного торговельного права, зокрема, системи ГАТТ/СОТ. Адже, антидемпінгові процедури й інші захисні процедури і заходи, які визначені як такі у рамках ГАТТ/СОТ, на сьогодні застосовуються практично на всіх ринках світу як універсальний механізм “спілкування” з країнами, які не є членами СОТ. Тобто Україна у цьому випадку знаходиться в нерівному становищі порівняно з країнами - членами СОТ Покрещук О. Міжнародно-правові питання приєднання України до Генеральної Угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та вступу до Світової Організації Торгівлі. //Право України. - 1999 №8. - С. 122.

До багатосторонніх міжнародних економічних угод можна також віднести Статут Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) від 8 квітня 1979 року, Європейську енергетичну хартію від 17 грудня 1991 року, Договір про Європейській Союз (Маастрихтський договір) від 7 лютого 1992 року, Договір про створення Економічного союзу (країн СНД) від 24 вересня 1993 року (останні три - регіонального характеру) та багато інших.

Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) - створена у 1964 р. як головний орган Генеральної Асамблеї ООН у цій галузі. Її основною метою є сприяння розвитку міжнародної торгівлі для прискорення економічного зростання і розвитку країн, що розвиваються. Членство в ЮНКТАД відкрите для будь-якої держави-члена ООН. Виконавчий орган ЮНКТАД - Рада з торгівлі і розвитку, розглядає міжнародні наслідки макроекономічної політики і питання, що стосуються взаємозалежності економік світу, а також проблеми торгівлі і валютно-фінансових відносин, торговельної політики, структурної перебудови та економічних реформ.

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) - заснована в 1967 році рішенням Генеральної Асамблеї ООН. З 1985 року вона є спеціалізованою установою ООН, метою якої є виконання центральної координуючої ролі у галузі промислового розвитку в рамках системи ООН, сприяння промисловому розвитку і співробітництву на глобальному, регіональному, національному та галузевому рівнях, ЮНІДО пропонує інформацію з питань промисловості, бізнесу і технологій через мережу ІНТІБНЕТ, з'єднану з Банком промислової і технологічної інформації ЮНІДО-ІНТІБ; систему обміну технологічною інформацією, бази даних, а також різні публікації, довідники, статистичні матеріали, щорічні звіти.

Центральне місце в міжнародній фінансовій системі займають Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація МФК), Банк міжнародних розрахунків (БМР), в межах яких зосереджено практично усе співробітництво у валютно-фінансові сфері на глобальному рівні.

Зокрема, Міжнародний валютний фонд - це міжурядова валютно-кредитна організація. МВФ було створено у 1945 році як результат підписання “Статей угоди про Міжнародний валютний фонд”, вироблених на валютно-фінансовій конференції, яка відбулася в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 році. МВФ є спеціалізованою установою ООН. Його основними цілями є: сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і взаємодії з валютних проблем; створення стабільності валютних ресурсів, підтримка упорядкованих валютних взаємовідносин, запобігання девальвації валют, що спричиняється конкуренцією; надання на тимчасовій основі фінансових засобів країнам-членам для коригування їх платіжних балансів; скорочення тривалості і масштабів дефіциту міжнародних платіжних балансів держав-членів.

Менш відомою але не менш важливою структурою в цій системі є Банк міжнародних розрахунків. Його можна назвати “центральним банком центральних банків” (членами БМР є центральні банки 29 країн) Тускоз Ж. Міжнародне право: Підручник. Пер, з франц, - К.: “АртЕк", 1998. - С. 255. . БМР впровадив у життя співробітництво між центральними банками та певний контроль за діяльністю приватних транснаціональних банків. БМР обмежує міжнародну спекуляцію та бере участь у підтримці певного міжнародного валютного порядку. З цією метою БМР реалізує кредити, гарантовані його капіталом, за допомоги яких він надає позики своїм членам. Він діє як повірений на користь своїх членів, здійснюючи міжнародні державні позики. Нарешті, він є членом він є центром експертизи, досліджень, переговорів та співробітництва найвищого рівня в галузі міжнародних фінансів. Сам банк бере участь як спостерігач у роботі комітетів МВФ, різних комітетів Організації економічного співробітництва та розвитку тощо.

Зважаючи на специфіку окремих видів транспорту та зв'язку, міжнародне економічне співробітництво і правове регулювання в цих галузях і на глобальному, і на регіональному рівнях здійснюється в окремих підгалузях. Серед інституційних форм, які регулюють питання економічного співробітництва держав у вищезгаданих галузях, можна відзначити Європейську конференцію з пасажирських тарифів (залізничний транспорт), Міжнародну асоціацію залізничних конгресів, Міжнародну спілку автомобільного транспорту, Всесвітню поштову спілку, Міжнародну спілку електрозв'язку. Слід також згадати про розвиток в останні десятиріччя міжнародного правового регулювання економічних відносин держав у галузі супутникового зв'язку в межах міжнародних організацій „Інтелсат" та „Інмарсат”.

Специфічною інституційно-правовою формою регулювання міжнародних економічних відносин є міжнародні товарні угоди, які регулюють міжнародну торгівлю окремими сировинними товарами (кавою, цукром, каучуком, маслиновою олією тощо). Шляхом укладення багатосторонніх угод у різні роки були створені відповідні міжнародні організації за участю або держав імпортерів і експортерів (наприклад, пшениці, цукру, кави), або тільки експортерів (з нафти та інших товарів).

Висновок до ІІ розділу

Отже, правове регулювання міжнародної економіки балансує між неоліберальною та солідаристською економічними концепціями.

Міжнародне економічне співробітництво здійснюється на основі як загальних, основних принципів міжнародного права, так і спеціальних, галузевих, характерних для міжнародного економічного права: принцип взаємної вигоди, принцип недискримінації, принцип (режим) найбільшого сприяння, принцип національного режиму, принцип преференційного режиму, принцип невід'ємного суверенітету над природними ресурсами. принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв'язків, принцип розвитку міжнародних економічних відносин, принцип імунітету держави.

Найбільш поширеною та типовою серед форм міжнародно-правового регулювання економічного співробітництва є міжнародний договір, який можна класифікувати на такі види: безстрокові, довгострокові та короткострокові; універсальні, регіональні і локальні. За змістом міжнародні економічні договори розрізняють на наступні види: торгові договори, угоди про товарооборот, кредитна угода, угоди про міжнародні розрахунки (платіжні, клірингові та платіжно-клірингові), угоди про економічне і технічне співробітництво, угоди про науково-технічне співробітництво, угоди про режим інвестицій, податкові угоди.

В сучасних умовах характерною є ознака регіоналізації економіки, тобто економічним зближенням держав по територіальній ознаці. Економічний регіоналізм виявляється в двох основних формах: економічному співробітництві і регіональній інтеграції, в основі яких лежить міжнародний договір. Економічне співробітництво не торкається державного суверенітету, у той час як регіональна інтеграція припускає добровільне обмеження суверенітету держав-членів. Для економічного співробітництва як методу правового регулювання характерний метод координації, а для регіональної інтеграції - метод субординації. Регіональна інтеграції - це процес об'єднання суверенних держав з метою встановлення єдиного економічного простору. Вона може приймати наступні договірно-інституціональні форми: зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; загальний ринок; економічний союз, єдиний економічний простір. Економічне співробітництво і регіональна інтеграція держав Європи здійснюються переважно в рамках регіональних економічних міждержавних організацій.

Важливе значення в правовому регулюванні міжнародних економічних відносин відіграють багатосторонні міжнародні угоди та інституційно-правові форми регулювання названих відносин. До такого роду угод належать міжнародно-правові акти універсального характеру, акти, що стосуються регулювання міжнародних фінансово-економічних відносин: Статут ООН, Декларація про встановлення нового економічного порядку та Хартія економічних прав і обов'язків держав 1974 року, Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ) 1947 року і пакет Маракеських угод від 15 квітня 1994 року тощо.

Також активний регулюючий вплив на дані відносини здійснюють міжнародні економічні організації, серед яких: ООН та її спеціалізовані установи і допоміжні органи. Світова організація торгівлі. Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація МФК), Банк міжнародних розрахунків (БМР) та багато інших.

Розділ ІІІ. Регіональні організації як суб'єкти економічного співробітництва