Особливості зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств уКРАЇНИ

План

1. Організаційно-правові умови зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств

2. Конкурентоспроможність туристичних підприємств в умовах формування відкритої економіки України

3. Структура та динаміка зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств

Висновки

Література

1. Організаційно-правові умови зовнішньоекономічної діяльності

туристичних підприємств

Для здійснення успішної економічної діяльності на зовнішніх ринках в сучасних умовах значного загострення конкуренції, глобалізації та регіоналізації світогосподарських зв'язків туристичним підприємствам недостатньо володіти факторами виробництва. Їх міжнародні конкурентні переваги залежать і від того, у якому середовищі вони функціонують. При цьому туристичні підприємства як суб'єкти ЗЕД повинні бути не тільки інформованими про зовнішнє середовище, але й вміти його аналізувати, оцінювати та враховувати у своїй діяльності.

Важливою складовою середовища здійснення зовнішньоекономічної діяльності туристичними підприємствами є правові передумови - сукупність міжнародних конвенцій, договорів, чинне національне законодавство країни у сфері туризму, дво- і багатосторонні міжурядові угоди і договори, міжнародні угоди окремих туристичних підприємств, що регулюють їх відносини з іноземними партнерами.

„Сучасні умови розвитку відкритих економік, зокрема трансформаційні реалії України, вимагають ґрунтовної та комплексної оцінки можливостей національної інтеграції до світового господарського простору. Актуальність проблематики такої інтеграції, а також практичні потреби в ній зумовлюються потенціалом торгово-інвестиційного партнерства, розвитку спеціалізованого виробництва, причому процеси реалізації означеного потенціалу зумовлюються факторами глобального економічного середовища, взагалі тенденцій цивілізаційних процесів” [116, с.3].

Істотною умовою, що може як активізувати, так і гальмувати розвиток зовнішньоекономічної діяльності туристичної галузі країни, є стан міжнародного та національного законодавства.

Перетворення туризму на потужну галузь світової економіки викликало потребу у максимальній уніфікації національних законодавств у цій сфері, а також усунення перешкод на шляху міжнародної торгівлі туристичними послугами, зокрема спрощення візового режиму, митних процедур, удосконалення режиму перетину кордонів та ін. Для України, туристичний потенціал якої використовується лише незначною мірою, таке удосконалення правової бази є актуальним.

Нормативно-правова база, що регламентує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, ґрунтується на загальновизнаних принципах, які закріплені у міжнародних правових документах. Найважливішими міжнародними правовими документами у галузі туризму, в яких сформульовано основні норми та принципи, що мають бути покладені в основу національних туристичних законодавств та використовуватись при підписанні міжнародних угод, є: Загальна резолюція Конференції ООН щодо міжнародного туризму та подорожей (1963); Манільська декларація зі світового туризму (1980); Хартія туризму (1985); Гаазька декларація з туризму (1989); Глобальний етичний кодекс туризму (1999); Осакська декларація тисячоліття (2001).

На основі цих документів, а також інших рішень Всесвітньої туристичної організації (у вигляді численних міжнародних декларацій та угод) Міжпарламентською конференцією по туризму підготовлено низку рекомендацій щодо розвитку туризму, які можуть бути покладені в основу при формуванні національних законодавств у цій сфері. Їх можна об'єднати у дві групи.

По-перше, національне туристичне законодавство повинне мати комплексний характер. З одного боку, нормативно-правові акти щодо розвитку туризму мають узгоджуватися та враховувати положення інших законодавчих документів, що стосуються технологічно або іншим чином пов'язаних господарських сфер (наприклад, транспортне, медичне обслуговування чи послуги зв'язку). З іншого боку, туристичне законодавство повинне бути цілісним, тобто основні положення не повинні дублюватися при одночасному усуненні всіх існуючих прогалин. Загальним напрямом вдосконалення нормативно-правової бази рекомендується спрощення системи регулювання міжнародного та внутрішнього туризму з урахуванням наявних міжнародних норм. Зокрема, це дозволяє уникнути помилок, що допускалися іншими країнами.

По-друге, в основу туристичного законодавства мають бути покладені три цільові положення: захист туристів, захист країни, розвиток туризму. Щодо першого положення, то повинні передбачатись чіткі заходи щодо гарантування безпеки туристів, їх страхування, швидкої репатріації у разі замахів на їх здоров'я чи майно, повернення вкраденого майна тощо. Держава має сприяти формуванню туристичної свідомості, культури гостинності щодо іноземних туристів як працівників туристичних підприємств, так і співробітників митних, прикордонних, імміграційних органів, широкої громадськості. Повинні бути передбачені заходи протидії будь-яким проявам національної, релігійної і т.д. дискримінації. Водночас туристична політика має сприяти розвитку країни, а не створювати небезпеку для її громадян (наприклад, масовий міграційний наплив іноземців під виглядом туристів). Що стосується третього положення, то мають бути ліквідовані всі перешкоди, що уповільнюють чи обмежують розвиток туризму (передусім міжнародного) в країні. Зокрема, Гаазькою декларацією Міжпарламентської конференції з туризму передбачено положення про те, що уряди країн повинні забезпечувати базову інфраструктуру для розвитку туризму і вживати спеціальні заходи з підтримки туристичної галузі, що „зароджується”, особливо малих підприємств та регіонів, що розвиваються. Така підтримка може набувати форми прямих капіталовкладень, фінансових стимулів для приватних інвесторів, а також витрат на рекламно-інформаційну діяльність.

На шляху вступу України до Світової Організації Торгівлі (СОТ) важливо вже на даному етапі враховувати положення Генеральної угоди про торгівлю послугами (GATS), що діє в рамках СОТ. Зокрема, нею передбачено, що іноземні постачальними послуг та самі послуги повинні користуватися тим самим режимом, що й національні; на державному рівні має забезпечуватися режим найбільшого сприяння (за умовами якого кожна із сторін договору зобов'язана надавати іншій стороні, її фізичним і юридичним особам такі ж сприятливі умови в області економічних, торговельних та інших відносин, які вона надає будь-якій третій державі); повинно бути забезпечено відкриту публікацію усіх законів, адміністративних положень і розпоряджень, а також іншої інформації, що стосується регулювання торгівлі послугами; забезпечення постійної лібералізації усіх сфер послуг.

Національне туристичне законодавство в Україні знаходиться на стадії формування. Найістотнішим кроком в цьому напрямку було ухвалення Закону України „Про туризм” 15 вересня 1995 року. Із вступом України до Всесвітньої туристичної організації (1999 р.) в державі було запроваджено засади міжнародної нормативно-правової бази у сфері туризму, зокрема з питань стандартів, сертифікації, ведення статистичної звітності, захисту безпеки туристів.

Нині туристичне законодавство України складається з двох частин. Перша - Конституція України, закони України, укази Президента та постанови Кабінету Міністрів України, що прямо чи опосередковано стосуються розвитку туристичної галузі. Друга - численні міжнародні договори щодо розвитку туризму, у яких бере участь Україна.

Основним нормативно-правовим документом, що регламентує туристичну діяльність, є Закон України „Про туризм”, прийнятий Верховною Радою України із змінами, що вступили в дію з 1 січня 2004 року і мали на меті вдосконалення законодавчої бази щодо забезпечення безпеки туристів, уточнення прав і обов'язків туристів, туристичних фірм тощо. Цим законом розвиток туризму визнано одним з пріоритетних напрямів господарської діяльності, що передбачає проведення стимулюючої державної туристичної політики.

Закон України „Про туризм” визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Він встановлює засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов'язані з організацією і здійсненням туризму на території України [57].

Правові засади зовнішньоекономічної діяльності в Україні визначає Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року із змінами та доповненнями, внесеними протягом 1992-2000 років. Він містить визначення основних термінів, декларування принципів, перелік суб'єктів і видів зовнішньоекономічної діяльності, найважливіші питання щодо зовнішньоекономічних договорів, визначення функцій органів державного та місцевого управління ЗЕД, принципи та механізми оподаткування, митного регулювання, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій, запровадження спеціальних правових режимів ЗЕД, характеристику можливостей економічних відносин України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями, розкриття питань щодо захисту прав і законних інтересів держави й інших суб'єктів зовнішньоекономічної і господарської діяльності України, засади відповідальності суб'єктів ЗЕД, а також порядок розгляду спорів у зовнішньоекономічній діяльності [56].

З інших законів України питань зовнішньоекономічної діяльності у сфері туризму стосуються закони „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 року, „Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 року, „Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 року, а також Митний, Цивільний кодекси України.

На вдосконалення механізмів здійснення туристичної діяльності в країні спрямовано ряд указів Президента України, зокрема: „Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року” від 10 серпня 1999 року; „Про підтримку розвитку туризму в Україні” від 02 березня 2001 року; „Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму” від 14 грудня 2001 року; „Про деякі заходи щодо розвитку туристичної та курортно-рекреаційної сфер України” від 11 березня 2003 року.

Для оптимізації розвитку туристичної галузі в Україні прийнято і низку важливих постанов Кабінетом Міністрів України, зокрема: „Про заходи подальшого розвитку туризму” від 29 квітня 1999 року; „Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки” від 29 квітня 2002 року; „Про утворення Наукового центру розвитку туризму” від 17 серпня 2002 року; „Про затвердження заходів щодо підтримки розвитку молодіжного та дитячого туризму” від 12 травня 2004 року; „Про затвердження заходів щодо розвитку іноземного і внутрішнього туризму” від 27 червня 2003 року. Розроблено проект постанови Кабінету Міністрів України „Про створення та впровадження єдиної інформаційної системи в туристичній галузі”.

Принципове значення щодо впорядкування управління туристичною діяльністю в Україні мав Указ Президента України „Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму” від 14 грудня 2000 року, відповідно до якого Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму реорганізовано у Державну туристичну адміністрацію України. Згодом ще ряд Указів президента було спрямовано на вдосконалення управління туристичною галуззю в Україні: „Про призначення заступників Голови Державної туристичної адміністрації України” від 15 березня 2002 року, „Питання Державної туристичної адміністрації України” від 11 квітня 2002 року, „Про внесення змін до Положення про Державну туристичну адміністрацію України” від 8 жовтня 2002 року.

На вдосконалення діяльності центрального органу з управління туристичною діяльністю спрямовано й Постанови Кабінету Міністрів України „Про деякі питання Державної туристичної адміністрації України” від 14 лютого 2002 року та „Про колегію Державної туристичної адміністрації” від 14 листопада 2002 року.

З метою стимулювання розвитку провідних туристичних регіонів України прийнято такі нормативні акти: „Про економічний експеримент «Курортополіс Трускавець»” від 18 березня 1998 року, „Про заходи щодо розвитку курортної зони Великої Ялти” від 9 квітня 1997 року, „Про Фонд «Намисто Славутича»” від 27 вересня 1996 року (укази Президента України), „Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець»” від 9 серпня 1999 року та „Про затвердження Програми розвитку Криму як цілорічного курортно-рекреаційного туристичного центру” від 29 січня 2003 року.

Опосередковано питання здійснення зовнішньоекономічних операцій в туризмі регламентують постанови кабінету міністрів України „Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті” від 21 червня 1995 року, „Про Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію” від 29 грудня 1995 року, „Про Положення про порядок організації направлення дітей на оздоровлення за кордоном” від 02 березня 1998 року, „Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в'їзду в Україну” від 20 лютого 1999 року, „Про затвердження тарифів консульського збору, що справляється за оформлення візових документів для в'їзду в Україну” від 9 серпня 1999 року, „Про внесення доповнення до Правил оформлення візових документів для в'їзду в Україну” від 05 травня 2000 року, „Про затвердження переліку органів ліцензування” від 14 листопада 2000 року, „Про забезпечення дотримання законодавства під час надання послуг іноземцям та особам без громадянства” від 17 серпня 2002 року.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки” та з метою створення якісного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити потреби широких верств населення, забезпечення на цій основі економічного, соціального розвитку регіонів України обласними державними адміністраціями розроблені Програми розвитку туризму до 2010 року, які затверджено обласними радами.

Отже, на сьогодні створено багаторівневу систему нормативно-правових актів, що регламентують та регулюють зовнішньоекономічну діяльність туристичних підприємств в Україні. На їх основі формується державна туристична політика країни.

Державна туристична політика - це комплекс заходів правового, економічного і організаційного порядку, підкріплений відповідними управлінськими інститутами, діяльність яких пронизує всі управлінські рівні і спрямована на узгодження державних, бізнесових і місцевих інтересів на ринках туристичних послуг різного порядку.

Реалізація державної туристичної політики, згідно чинного законодавства України, здійснюється шляхом: визначення і реалізації основних напрямів державної політики в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму; визначення порядку класифікації та оцінки туристичних ресурсів України, їх використання та охорони; спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм розвитку туризму; визначення основ безпеки туризму; нормативного регулювання відносин у галузі туризму (туристичного, готельного, екскурсійного й іншого видів обслуговування громадян); ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право здійснення туристичного супроводу; встановлення системи статистичного обліку і звітності в галузі туризму та курортно-рекреаційного комплексу; організації і здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі туризму; визначення пріоритетних напрямів і координації наукових досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму; участі в розробці та реалізації міжнародних програм з розвитку туризму [57].

Державне регулювання в галузі туризму в Україні спрямоване на:

- забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

- гарантування безпеки туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб'єктів туристичної діяльності та їх об'єднань, прав та законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок, будівель та споруд;

- збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних та громадських інтересів при плануванні та забудові територій;

- створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму, підтримку пріоритетних напрямів туристичної діяльності.

Основними інститутами державного регулювання туристичної галузі в Україні є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державна туристична адміністрація, а також Верховна Рада та Рада Міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи в межах їх компетенції.

До повноважень Верховної Ради України в галузі туризму належать визначення основних напрямів державної політики в галузі туризму; затвердження загальнодержавних програм розвитку туризму; визначення правових засад регулювання відносин в галузі туризму, їх удосконалення та адаптація із загальновизнаними нормами міжнародного права; визначення в законі про Державний бюджет України обсягу фінансового забезпечення туристичної галузі.

Згідно чинного законодавства України, Кабінет Міністрів України здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики в галузі туризму; розробляє загальнодержавні програми розвитку туризму в Україні і фінансує їх виконання відповідно до бюджетного законодавства; приймає нормативно-правові акти, що регулюють відносини в галузі туристичної діяльності; забезпечує раціональне використання туристичних ресурсів і вжиття заходів для їх збереження; сприяє розвитку туристичної індустрії та створенню ефективної туристичної інфраструктури; вживає заходів щодо забезпечення безпеки туристів, захисту їх прав, інтересів і власності; організовує та забезпечує реалізацію державної інвестиційної політики в галузі туристичної діяльності; готує та подає на розгляд Верховної Ради України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки проектів і програм з розвитку туризму; інформує Верховну Раду України про виконання загальнодержавної програми розвитку туризму в Україні; створює державну систему наукового забезпечення в галузі туристичної діяльності; здійснює міжнародне співробітництво в галузі туризму тощо [57].

На сьогодні до функцій Державної туристичної адміністрації України належать організація та забезпечення реалізації державної політики в галузі туризму; участь у підготовці проектів нормативно-правових актів у галузі туризму, розробка і затвердження нормативно-правових актів (у межах своїх повноважень), узагальнення практики застосування законодавства в галузі туризму, курортно-рекреаційної сфери, внесення пропозицій щодо його удосконалення; забезпечення реалізації загальнодержавних програм розвитку туризму в Україні; організація обліку туристичних ресурсів України, забезпечення їх раціонального використання та охорони; участь у розробці стандартів, діяльності з метрології та сертифікації, у проведенні робіт з підтвердження відповідності в законодавчо регульованій сфері; організація здійснення контролю за якістю наданих туристичних послуг; реалізація державної інвестиційної політики в галузі туризму та курортно-рекреаційній сфері; участь в розробці програм облаштування транспортних магістралей об'єктами туристичної інфраструктури, у підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації кадрів, визначенні пріоритетних напрямів наукових досліджень в галузі туризму та проведенні науково-дослідних робіт у цій галузі; проведення досліджень туристичного ринку, підготовка і поширення інформації про Україну та її туристичні можливості на світовому та внутрішньому ринку туристичних послуг; розробка, укладання і виконання міжнародних договорів в галузі туристичної діяльності (у межах своєї компетенції), представлення інтересів країни у міжнародних туристських організаціях і на міжнародних заходах щодо туризму; сприяння розширенню міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому ринку туристичних послуг; сприяння координації діяльності виконавчих органів, суб'єктів туристичної діяльності та їх об'єднань, надання їм методичної, консультативної та іншої допомоги; поширення соціальної реклами в галузі туризму тощо.

Місцеві державні адміністрації та Рада міністрів АРК здійснюють виконавчі та інші організаційно-розпорядчі функції щодо організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму; розробляють проекти регіональних програм розвитку туризму і подають їх для затвердження відповідно Верховній Раді АРК, обласним і районним радам; вживають заходів щодо виконання регіональних програм розвитку туризму; сприяють туристичній діяльності у своєму регіоні і створенню сучасної туристичної інфраструктури; розробляють і впроваджують заходи для захисту місцевих туристичних ресурсів; видають дозволи на право здійснення туристичного супроводу; аналізують ринок туристичних послуг у межах адміністративно-територіальних одиниць, представляють центральному органу виконавчої влади в галузі туризму необхідні відомості про розвиток туризму в регіонах; здійснюють соціальну рекламу туристичних ресурсів, утворюють відповідні інформаційні центри; беруть участь у підготовці, перепідготовці і підвищенні кваліфікації кадрів у галузі туристичної діяльності, що фінансуються за рахунок коштів місцевого бюджету; надають суб'єктам туристичної діяльності методичну і консультативну допомогу щодо організації їх діяльності; подають Державній туристичні адміністрації пропозиції стосовно включення заходів з регіональних програм розвитку туризму до загальнодержавних програм тощо [57].

У складі місцевих державних адміністрацій створені відповідні управління туризму або відділи з питань туризму з метою реалізації державної політики у сфері туристичної діяльності, створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку туризму, розроблення та виконання регіональних комплексних і цільових програм розвитку туризму та курортів, становлення місцевих ринків туристичних послуг з достатнім рівнем конкуренції, розбудови матеріально-технічної бази туристичної галузі, забезпечення раціонального використання та збереження туристичних ресурсів, природного й історико-культурного середовища в регіонах, проведення обліку підприємств і організацій, які займаються туристичною діяльністю, здійснення заходів щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для туристичних підприємств, проведення інформаційної, рекламної та видавничої діяльності у галузі туризму, організації та проведення вітчизняних і міжнародних виставок, ярмарків, методичних і науково-практичних семінарів, конференцій тощо.

З метою створення рівних можливостей суб'єктам туристичної діяльності на ринку послуг та забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян, захисту навколишнього природного середовища, підвищення рівня туристичного обслуговування, згідно чинного законодавства України впроваджено ліцензування туроператорської та турагентської діяльності. Суб'єкти підприємницької діяльності, які отримують ліцензії на туроператорську діяльність, мають виключне право на надання послуг з оформлення документів для виїзду за межі України, можуть здійснювати також і турагентську діяльність без отримання відповідної ліцензії.

В Україні діє і державна система стандартизації у сфері туристичної діяльності, яка спрямована на захист інтересів споживачів і держави з питань безпеки туризму, життя і здоров'я громадян, охорони майна та довкілля, класифікацію туристичних ресурсів України, забезпечення їх охорони, встановлення гранично припустимих навантажень на об'єкти культурної спадщини та довкілля, підвищення якості туристичних послуг та супутніх товарів відповідно до потреб споживачів, гарантування безпеки об'єктів туристичних відвідувань з урахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій тощо.

З метою запобігання реалізації туристичних послуг та супутніх товарів, небезпечних для життя, здоров'я людей та майна і довкілля, сприяння споживачам у свідомому їх виборі, забезпечення дотримання обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та екологічної безпеки, гармонізації стандартів, норм і правил з міжнародними стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, що стосуються вимог до об'єктів відвідування і туристичних послуг в Україні запроваджено сертифікацію товарів, робіт, послуг у сфері туристичної діяльності. Перелік туристичних послуг, що підлягають обов'язковій сертифікації, визначається Кабінетом Міністрів України.

Чинним туристичним законодавством України передбачено й регулювання професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів у галузі туризму, що здійснюються державними, комунальними та приватними навчальними закладами. Підготовка окремих категорій фахівців туристичного супроводу (гідів-перекладачів, екскурсоводів, спортивних інструкторів, провідників тощо), які не потребують здобуття професійно-технічної або вищої освіти, може здійснюватися юридичними чи фізичними особами або шляхом самоосвіти. Державна туристична адміністрація зобов'язана брати участь у підготовці навчальних планів і програм навчання фахівців у галузі туризму, їх професійній підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації, затверджувати перелік посад фахівців туристичного супроводу, кваліфікаційні вимоги до них та порядок видачі дозволів на право здійснення туристичного супроводу.

Наукові дослідження розвитку туризму, що проводяться з метою наукового забезпечення державної політики в галузі туризму, прогнозування та визначення перспектив його розвитку, встановлення методик класифікації та оцінки туристичних ресурсів, режиму їх охорони, збереження та відновлення, порядку використання, обліку гранично припустимих навантажень на об'єкти культурної спадщини та довкілля, розробки пропозицій щодо проектів загальнодержавних, регіональних та місцевих програм розвитку туризму, а також щодо визначення ліцензійних умов, удосконалення професійної підготовки фахівців у сфері туристичної діяльності координуються науковим центром розвитку туризму.

Правову основу міжнародного співробітництва в галузі туризму складають міжнародні договори України, укладені відповідно до Закону України „Про міжнародні договори України” - друга складова туристичного законодавства України. Органом державної влади, що забезпечує представництво і реалізацію інтересів України в галузі туризму у відносинах з іншими країнами та з міжнародними туристичними організаціями, є Державна туристична адміністрація, яка у встановленому порядку бере участь в укладенні міжнародних договорів з питань туризму. Україна бере участь у діяльності міжнародних туристичних організацій відповідно до міжнародно-правових зобов'язань та статутних документів таких організацій. Зокрема, Україна є членом Виконавчої ради Всесвітньої туристичної організації (з 1999 року), Міждержавної ради з туризму країн СНД (з 1993 року), Робочої групи по туристичному співробітництву (спеціалізований міжурядовий допоміжний орган) Чорноморського економічного співробітництва ( з 1994 року).

На рівні Кабінету Міністрів України підписано низку двосторонніх міжурядових договорів про співробітництво у сфері туризму, зокрема: з Киргизстаном (1993), Туреччиною (1994), Узбекистаном (1995), Ізраїлем (1995), Болгарією (1996), Хорватією (1996), Грецією (1996), Кубою (1997), Грузією (1997), Туркменистаном (1998), Азербайджаном (1999), Бразилією (1999), Росією (1999), Вірменією (1999), Латвією (2000), В'єтнамом (2000), Македонією (2000), Словаччиною (2001), Китаєм (2001), Республікою Кореєю (2001), Іраном (2002).

На рівні Державної туристичної адміністрації укладено договори про співробітництво у сфері туризму з Литвою (1993), Білоруссю (1993), Польщею (1994), Естонією (1994), Тунісом (1995), Єгиптом (1995), Фінляндією (2000), Угорщиною (2001).

З метою розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому ринку туристичних послуг та ефективного використання її туристичних ресурсів окремі повноваження з представництва інтересів України в галузі туризму за її межами, згідно чинного законодавства, покладено на торгові представництва. Торгові представництва відкриваються за поданням Державної туристичної адміністрації Кабінетом Міністрів України.

Ще одну складову організаційно-правових умов зовнішньоекономічної діяльності в галузі туризму становить сукупність міжнародних договорів, укладених українськими туристичними підприємствами з їх іноземними контрагентами.

Розглянемо їх на прикладі українського підприємства ВАТ „Генеральне агентство по туризму «Інтурс-Київ»”, яке створено за рішенням Державного комітету по туризму від 29 грудня 1994 року шляхом перетворення державного підприємства „Генеральне агентство по туризму в місті Києві та Київській області” у відкрите акціонерне товариство з державною формою власності відповідно до Указу Президента України „Про корпоратизацію підприємств” від 15 червня 1993 року. Основним партнером підприємства щодо іноземного туризму є російська фірма „Інтурист Оуверсіз Лтд”, яка є правонаступницею колишнього „Інтуристу” у місті Москва. Їх відносини регулюються відповідним договором від 19 січня 1995 року, за умовами якого „Інтурист Оуверсіз Лтд” замовляє обслуговування туристів через систему електронної пошти і фактично є посередником між іноземними фірмами-замовниками та ВАТ „Інтурс-Київ”. Щодо зарубіжного туризму, то тут структура зв'язків з іноземними партнерами є доволі диверсифікованою. Договірні відносини зв'язують ВАТ „Інтурс-Київ” з такими підприємствами: “OSG reisegienst”, “Kompass-reisen” (Австрія), “Reisebuero Helios Gmbh”, “Mercur reisen Gmbh”, “Reiseagentur Dr Amels gmbh”, “One way reisebuero” (Німеччина), “Ocean House”, “Intourist travel Ltd” (Велика Британія), “Kinissi tour operator” (Греція), „Софінтур” (Болгарія), „Інтурист-Варшава” (Польща), „Вікторія”, „D.S.R.”, „Інтуртрансрашен”, „Інтурист Оуверсіз Лтд” (Росія), “Stars travel bureau” (Ізраїль), “J.S.P. Cargo & travel company” (ОАЕ), “Dnipro Gold” (Бразилія), “Eastern Europe travel bureau” (Австралія) та ін.

Таким чином, створення розгалуженого та впорядкованого туристичного законодавства України у відповідності до міжнародних принципів і норм у галузі туризму, є важливим позитивним чинником розвитку зовнішньоекономічної діяльності туристичних підприємств, виходу і закріплення їх на світовому ринку на основі використання потужного туристичного потенціалу країни в цілому та окремих регіонів зокрема.

Водночас чинна нормативно-правова база України створює і певні ускладнення для розвитку міжнародного туризму в державі. Узагальнюючи думки експертів, серед найпроблемніших аспектів туристичного законодавства України можна відзначити:

- перманентне реформування інституційно-організаційної структури управління туристичної галуззю в Україні, що значно ускладнює проведення послідовної туристичної політики і не стимулює приплив капіталовкладень;

- відсутність домовленостей з Європейським Союзом, у межах якого фактично завершено створення єдиної системи туристичного законодавства. За оцінками експертів, існує обопільна зацікавленість у відповідних угодах. Так, для Євросоюзу важливо чітко врегулювати відносини з метою запобігання використання туристичних структур для нелегальної трудової міграції, секс-туризму, контрабандного бізнесу тощо. Зацікавленість України полягає у можливості залучення туристів з економічно розвинених країн з високим рівнем платоспроможності;

- недосконалість визначення правового статусу іноземних туристів на території України, що регулюється Законом України „Про правовий статус іноземців” і вимагає істотної деталізації;

- наявність значної кількості візових, митних, прикордонних формальностей, що істотно стримує розвиток задекларованого як пріоритетного для України іноземного туризму. Особливо це стосується туристичних потоків є розвинених європейських країн, що обмежуються не лише невисоким рівнем сервісу, але й численними в'їзними формальностями;

- недосконалість фінансового забезпечення розвитку туристичної галузі, зокрема, необхідність розробки законодавчих актів щодо державних гарантій повернення інвестицій, вкладених у туристичну сферу, зменшення відсотків за надані кредити, надання „податкових канікул” суб'єктам господарювання, що здійснюють будівництво та реконструкцію туристичних об'єктів, на період проведення цих робіт тощо.

2. Конкурентоспроможність туристичних підприємств в умовах

формування відкритої економіки України

Конкурентоспроможність національної економіки є одним з найважливіших об'єктів наукових економічних досліджень. Зарубіжними та вітчизняними вченими глибоко обґрунтовано сутність міжнародної конкурентоспроможності на різних рівнях конкурентної боротьби, а також виробничо-інноваційні чинники її досягнення. Проте розвиток процесу глобалізації та інші зміни конкурентного середовища залишають постійно актуальними питання щодо оцінки впливу ринкових факторів конкурентоспроможності різних галузей господарства, зокрема сфери послуг.

Національний ринок туристичних послуг в Україні розвивається „в умовах дедалі більш вираженої відкритості економіки, зростання впливів з боку глобалізації. Фактично відбувається швидке становлення цього ринку, формування відносин між його суб'єктами, а також самих цих суб'єктів в умовах тісної міжнародної конкуренції” [115, с.248]. Водночас в умовах формування відкритої економіки істотно загострюється конкуренція і на національному ринку туристичних послуг.

Поняття конкурентоспроможності інтерпретується і використовується в економічному аналізі „залежно від об'єкта дослідження, а критерії, характеристики і фактори динаміки конкурентоспроможності товару, підприємства, галузі та національної економіки в цілому мають свої особливості” [122, с.17].

Конкурентоспроможність туристичного продукту як товару трактується як рівень його відповідності умовам певного сегменту ринку туристичних послуг за економічними, технічними та іншими характеристиками; це „ті властивості, які відрізняють його від турпродуктів конкурента за ступенем відповідності конкретній суспільній потребі й за витратами щодо її задоволення” [2, с.202]. Ця категорія включає в себе поняття „технічного рівня” і „якості” туристичних послуг.

Індикаторами оцінки конкурентоспроможності турпродукту є частка на внутрішньому і світовому ринках, обсяги продажів, чистий доход на одного зайнятого, кількість конкурентів тощо. Конкурентоспроможність турпродукту не є стабільною, а постійно змінюється відповідно до змін зовнішнього середовища.

Конкурентоспроможність туристичного підприємства розглядається у фаховій літературі як узагальнююча характеристика стійкості підприємства, що обумовлюється ефективністю використання наявного ресурсного потенціалу, здатністю надавати привабливі за ціновими і неціновими характеристиками туристичні послуги, можливістю адаптуватися до змін динамічного конкурентного середовища. Основними рисами категорії є порівняльність, пов'язаність з певним видовим (регіональним) ринком, динамічність, комплексна оцінка [25, 26].

Індикаторами оцінки конкурентоспроможності туристичного підприємства є частка підприємства на внутрішньому, регіональному, світовому ринку туристичних послуг, рівень рентабельності, фінансова стійкість, якість туристичних продуктів, „відомість імені”, досвід роботи, кваліфікація персоналу, ефективність системи управління, наявність постійних клієнтів та надійних партнерів, стосунки із владою тощо. Поняття конкурентоспроможності туристичного підприємства включає як складову конкурентоспроможність його турпродуктів, що реалізуються на ринку. Як правило, конкурентоспроможним вважається підприємство, яке тривалий час залишається прибутковим в умовах відкритої економіки.

Конкурентоспроможність туристичної галузі країни - це інтегральна характеристика відповідності туристичних послуг, що надаються, потребам ринку в умовах глобалізації та відкритої економіки. Конкурентоспроможна галузь визначає профіль міжнародної спеціалізації країни.

Індикаторами оцінки конкурентоспроможності туристичної галузі є: частка у світовому експорті послуг в цілому та туристичних зокрема, рівень забезпеченості ресурсним потенціалом та ефективність його використання, рівень прибутковості галузі, ефективність управління тощо. Поняття конкурентоспроможності туристичної галузі країни включає як складову конкурентоспроможність окремих туристичних підприємств.

На підставі результатів досліджень компаній різних країн відомий економіст М. Портер зробив висновок, що „міжнародна конкуренто-спроможність підприємства визначається характеристиками національного „даймонду” країни базування, їх динамікою та взаємозалежністю” [122, с.19]. „Даймонд” - це ідеальна модель конкурентних переваг підприємств країни, що включає чотири детермінанти конкурентних переваг та дві додаткові змінні, які сприяють або перешкоджають створенню конкурентного ринку.

Детермінантами конкурентних переваг країни, за М. Портером, є:

- фактори виробництва (природні, трудові, матеріально-технічні, інфраструктура);

- умови попиту;

- пов'язані та підтримуючі галузі (наявність та відсутність національних постачальників та пов'язаних галузей, які конкурентоспроможні у міжнародному масштабі);

- стратегія фірми, структура та конкуренція (внутрішньонаціональна конкуренція фірм та умови створення, організації і управління фірмою).

Додаткові змінні - це роль уряду та випадкові обставини [122, с.19].

Отже, вирішальним фактором міжнародної конкурентоспроможності національних підприємств є їх здатність ефективно використовувати ресурси, що дислокуються усередині країни. Інтерпретуючи „даймонд” М.Портера до об'єкту дослідження, модель конкурентних переваг туристичних підприємств можна представити у вигляді запропонованої автором схеми, що представлена на рис.2.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.1. Застосування моделі М. Портера до оцінки конкурентних переваг туристичних підприємств при виході на зовнішні ринки (удосконалено автором)

Розглянемо вплив основних детермінант та додаткових змінних на конкурентні переваги туристичних підприємств України з точки зору їх виходу на зовнішні ринки. По кожній конкурентній перевазі будемо оцінювати позицію національних туристичних підприємств за такими градаціями:

- сильна позиція;

- порівняно сильна позиція;

- нейтральна позиція;

- порівняно слабка позиція;

- слабка позиція.

Найстабільнішою у часі детермінантою конкурентних переваг підприємств є забезпеченість ресурсами - власне туристичними, фінансовими, людськими.

Рівень забезпеченості туристичних підприємств України туристичними ресурсами для виходу на пізнавально-розважальні сегменти зовнішніх ринків є дуже високим. По-перше, в Україні сконцентрована величезна кількість культурно-історичних ресурсів. Так, Центральна Україна багата на історичні пам'ятки, пов'язані із запровадженням і розвитком української державності та культури, Південна Україна є територією, де виявлено чимало пам'яток античної культури, Західна Україна виділяється етнічними особливостями, пам'ятками фольклору, народної архітектури і т.п. В Україні налічується понад 200 тисяч об'єктів пізнавального туризму, понад 300 музеїв. Всесвітньо відомими є історико-культурні заповідники Києво-Печерський, Луцький, Острозький, Бердичівський, Переяслав-Хмельницький, Хортиця, Поле Полтавської битви; історико-архітектурні заповідники - Львівський, Кам'янець-Подільський, Чернігівський, Новгород-Сіверський, Софіївський (Київ) тощо. Важливе значення мають палацово-паркові комплекси Криму (Воронцовський, Лівадійський та ін.) та Поділля, старовинні замки (Олеський, Мукачівський на Закарпатті, Луцький на Волині), фортеці (генуезькі фортеці Криму - Судак, Ялта, Феодосія; Хотинська на Буковині, Кам'янецька на Поділлі), залишки стародавніх міст - Ольвії (Очаківський р-н), Херсонеса (Севастополь), Неаполя Скіфського (Сімферополь), численні скіфські кургани (напр., Нечаєва могила у Нікополі).

По-друге, важливим ресурсом є місця паломництва - православних (Печерська, Почаївська Лаври), греко-католиків (Зарваниця на Тернопільщині, Крехів на Івано-Франківщини), хасидів (Умань) тощо. Етнографічне походження мають туристичні центри Коломия (Гуцульщини і Покуття), Косів (Гуцульщини), Сколе (Бойківщини). Туристичними ресурсами є і місця, пов'язані із життям та діяльністю видатних вітчизняних та зарубіжних митців, вчених, громадських і військових діячів, зокрема, Т.Шевченка (Канів), І.Котляревського (Полтава), Б.Хмельницького (Чигирин) та ін., що приваблюють туристів із численної української діаспори.

По-третє, в Україні значна кількість унікальних та естетично привабливих природних ландшафтів, що придатні для тривалого відпочинку та пригодництва у поєднанні з місцевими пам'ятками культури та природи. Зокрема, це гірські території Карпат (у т.ч. гірськолижні центри, наприклад, Ворохта) та Криму (наприклад, Ай-Петрі), приморські ресурси Південного берегу Криму та морських прибережних територій Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької і Донецької областей, а також практично безмежні річкові ресурси, що передусім пов'язані із мальовничими ландшафтами навколо Дніпра, Десни, Південного Бугу та ін. За оцінками експертів, одночасна місткість ландшафтів України з урахуванням допустимих навантажень та вимог охорони природи становить 48,5 млн. чол., фактичне ж їх використання - 8,5 млн. чол.

Рівень забезпеченості туристичних підприємств України туристичними ресурсами для виходу на рекреаційно-оздоровчі сегменти зовнішніх ринків також є високим. В Україні розміщена значна кількість курортних місцевостей, передусім бальнеологічні курорти Свалява, Поляна-Квасова, Поляна-Купель в Закарпатті, Трускавець, Немирів, Моршин на Львівщині, Хмільник на Вінничині, Миргород на Полтавщині, бальнеогрязеві курорти Криму (Саки, Євпаторія), на Одещині (Куяльницький, Хаджибейський лимани), на узбережжі Азовського моря (Бердянськ, Кирилівка), кліматичні курорти на узбережжі Чорного (Велика Ялта, Алушта, Євпаторія і т.д.) та Азовського морів, в Карпатах (наприклад, Яремче), на Поділлі (Хмільник, Сатанів). Лікувально-оздоровче значення мають лісові ресурси.

Рівень забезпеченості туристичних підприємств України туристичними ресурсами для виходу на ділові сегменти зовнішніх ринків є достатнім. Передусім це потужний науково-промисловий потенціал України - численні всесвітньовідомі науково-дослідні установи (інститути електрозварювання імені Патона, технічної теплофізики у Києві, монокристалів у Харкові, конструкторські бюро при підприємствах ракетно-космічної техніки тощо), провідні навчальні заклади, стратегічні промислові підприємства металургійної, машинобудівної, хімічної, а також харчової та легкої промисловості. Вони приваблюють іноземних туристів з метою наукового співробітництва, встановлення бізнес-контактів.

Водночас рівень забезпеченості туристичних підприємств України туристичною інфраструктурою є недостатнім. Найістотніша проблема - відсутність достатньої кількості готельних комплексів, мотелів. У 2004 році в Україні функціонувало 1192 закладів розміщення (у 2000 р. їх було 1308). Проте лише 148 готелів в Україні мають сертифікат категорії, з них лише два п'ятизіркових - „Прем'єр Палас” у Києві та „Донбас Палас” у Донецьку. У стадії завершення будівництво чотиризіркових готелів „Редісон САС”, „Опера” та п'ятизіркового „Софія Шератон” та другої черги готелю „Прем'єр Палас” у Києві [37, с.91].

Показник одноразової місткості закладів розміщення у 2004 році становив лише 2,2 місць на 1000 жителів при нормативі у 10 місць. В межах України цей показник коливається від 6,1 в АР Крим, 5,6 у Києві до 0,9 у Вінницькій, 1.0 - у Кіровоградській, 1,1 - у Луганській, 1,2 - у Хмельницькій областях (див. додаток Е4). При цьому існують певні диспропорції між забезпеченістю окремих регіонів України туристичними ресурсами та закладами розміщення. Коефіцієнт кореляції між бальною оцінкою туристичних ресурсів та місткістю готелів становить r = 0.87. Інша сторона проблеми - відсутність готелів вищих класів, які користуються попитом іноземних туристів із розвинених країн. Рівень завантаженості готелів в Україні становить лише 31% при нормативі у 60-70%. Найвищі значення цього показника у Києві - 56%. Водночас у Житомирській, Луганській, Херсонській, Дніпропетровській, Донецькій областях він не перевищує 20% (див. додаток Е2).

Щодо забезпеченості санаторно-курортними (закладами оздоровлення та відпочинку), то у розрахунку на 1000 жителів припадає лише 10,1 місць, коливаючись від 63,9 в АР Крим до 1,7 у Чернівецькій та Хмельницькій областях (див. додаток Е4). Кількість санаторно-курортних закладів в країні в цілому - 3268 закладів із загальною місткістю 481036 місць. Істотною проблемою є відсутність чіткої системи реалізації санаторно-курортними закладами послуг іноземним туристам.

Рівень забезпеченості туристичних підприємств України фінансовими ресурсами є низьким. Хоча функціонування власне туристичних підприємств і не потребує значних капіталовкладень, проте утримання туристичної інфраструктури вимагає значних інвестицій. Загальні інвестиції у сферу туризму у світових масштабах становлять 802,3 млрд. доларів США, з яких третина - державні. В Україні останнім часом спостерігається поступове зростання приватних інвестицій у будівництво, реконструкцію та модернізацію готелів. Загальна сума вкладень в середньому складає понад 350 млн. грн., а з урахуванням інвестицій в інші об'єкти туристичної галузі ця цифра збільшується до 500 млн. грн. Зокрема, здійснюється модернізація та будівництво нових об'єктів у Закарпатській області в рамках програми ТАСІС, відновлення туристичних об'єктів Львова фінансується Британським Фондом „Ноу-Хау”, створення в Криму інформаційно-комунікаційного центру за рахунок Світового Інвестиційного Фонду „Глобус Холдінг” та спільної турецько-британської туристичної корпорації „Афекс”, розробляється проект створення кримського „Диснейленду”, розробником та потенційним інвестором якого є нідерландська компанія „Мега-Парк”. У 2006 році буде проінвестовано будівництво у Києві готелю, що увійде до готельного ланцюгу „Хілтон” із загальним обсягом інвестування у 120 млн. доларів США. Рівень же державних капіталовкладень у туристичну галузь залишається низьким.

Рівень забезпеченості туристичних підприємств України трудовими ресурсами є порівняно достатнім. Середньооблікова чисельність працівників туристичних підприємств України у 2002 році становила 23,5 тис. осіб. Частка працюючих безпосередньо у сфері туризму становить 0,3% від середньорічної кількості працівників усіх галузей економіки України, а з урахуванням сезонності та мультиплікаційного ефекту кількість зайнятих у сфері туризму зростає до 14% (майже 1,9 млн. працівників). Зокрема, у санаторно-курортних закладах працює 121,1 тис. осіб. З урахуванням існуючого в Україні рівня зареєстрованого безробіття (3,6%, 2004 р., за методологією МОП - 9,1%) потенційна кількість працюючих у сфері туризму може істотно збільшуватися, особливо з урахуванням загальносвітової тенденції перерозподілу трудових ресурсів на користь сфери послуг.

Рівень кваліфікації працівників туристичної галузі України є задовільним. Понад 50% зайнятих мають вищу освіту. З метою підвищення якості підготовки фахівців у цій сфері на основі узгодженої політики більшість навчальних закладів, у середині 1990-х рр. утворили Асоціацію працівників навчальних закладів України туристичного і готельного профілю, яка увійшла до складу відповідної структури ВТО.

Наступною детермінантою конкурентних переваг туристичних підприємств є умови внутрішнього попиту. Обсяг внутрішнього попиту в Україні є порівняно незначним. У 2002 році туристичні послуги на внутрішньому ринку отримали лише 8,1 млн. осіб, що складає 17,0% населення країни. У 1998 році таке співвідношення складало 11,3%, у 2002 році - 14,8%.

Низький рівень внутрішнього попиту пояснюється низьким рівнем платоспроможності населення. Так, середня вартість однієї подорожі (путівки) у 2004 році складала 1131 грн. (у 2000 році - 399 грн.), в той час як середньомісячна заробітна плата працівників - лише 590 грн. (у 2000 році - 230 грн.). Середня вартість одного туродня (170 грн.) перевищує у 4,5 рази одноденні доходи населення.

Отже, внутрішній ринок туристичних послуг в Україні знаходиться лише у стадії формування. Як наслідок, порівняно низький рівень конкуренції на місцевих ринках. У 2004 року послуги в Україні надавали лише 2519 тисяч туристичних підприємств, з них - 994 туроператори та 1525 турагентів. При цьому їх розподіл по регіонах є дуже нерівномірним. 44,0% туристичних підприємств працювало у АР Крим та містах Києві і Севастополі. Водночас у ряді регіонів частка туристичних підприємств не перевищує 1% (Сумська, Житомирська, Кіровоградська, Вінницька, Чернігівська області). Така ситуація на внутрішньому ринку істотно знижує конкурентні переваги вітчизняних туристичних підприємств на зовнішніх ринках, не сприяє вдосконаленню відповідних управлінських механізмів.

Третя детермінанта - рівень розвитку пов'язаних та підтримуючих галузей, їх конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Такими галузями щодо туризму є транспорт, зв'язок, громадське харчування, банківські послуги, страхування, виробництво сувенірів.

Конкурентні переваги для українських туристичних підприємств створює розвинений транспортний комплекс країни. Мережа автомобільних шляхів в Україні у 2004 році складала 169,4 тис. км, щільність автошляхів - 27,3 км/100 км² (в країнах Західної Європи - понад 90 км/км²). Мережа автобусного сполучення нараховує 13,3 тис. маршрутів, у томі числі 4,2 тис. міжнародних. Міжнародне пасажирське сполучення забезпечується із 16 країнами Європи, міжнародні автомобільні перевезення налагоджено із 46 країнами світу. Водночас якісь автошляхів України не відповідає міжнародним стандартам, зокрема щодо швидкості руху, забезпечення сучасними дорожніми знаками і розміткою, необхідною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, відпочинку та харчування.