1.1 Проголошення незалежної Словаччини

Повалення тоталітарного режиму в Чехословаччині відбулося в досить сприятливих міжнародних умовах. Так, радянське керівництво, очолюване М. Горбачовим, толерантно поставилося до формування некомуністичного уряду в Польщі, вітало здійснення радикальних перетворень в Угорщині та з певним задоволенням сприйняло зміни в НДР після усунення від влади Е. Хонекера. Антикомуністичні революції в сусідніх країнах, відмова керівництва СРСР від «доктрини Брежнєва» привели врешті-решт до ізоляції та краху комуністичного режиму в Чехословаччині.

Розвиток подій у країні був прискорений масовою втечею громадян НДР до ФРН через Чехословаччину та Угорщину влітку 1989 р. Саме цей відчайдушний приклад жителів Східної Німеччини дав можливість чехам та словакам на власні очі переконатися у можливості успіху акцій громадянської непокори. Внутрішні ж передумови для здійснення радикальних змін у Чехословаччині давно визріли. Кінець 80-х років ознаменувався кризою, яка охопила «верхи» - керівництво КПЧ, що надало подіям стрімкості й нестримності [43, 21].

Головними чинниками, які руйнували тоталітарну систему в Чехії та Словаччині, стали громадянські сили. Якщо до середини 1989 р. їхні виступи проти існуючого режиму мали здебільшого моральний характер та фактично не несли реальної загрози для існуючого державного устрою, то всі наступні події та їхня зростаюча бойовитість, послідовність і масовість вказували на рішучість «низів» - пересічних громадян Чехії та Словаччини відмовитися від тоталітаризму.

Саме в цей доленосний і визначальний момент історії справжніми моральними лідерами чехословацького суспільства виступили діячі культури, інтелектуали-нонконформісти, правозахисники та дисиденти.

Видатна роль у пробудженні духу опору проти тоталітарного режиму належала активістам «Хартії-77». Серед лідерів опозиційного руху кінця 80-х років найбільшою популярністю користувалися В. Гавел, І. Дінсбер, кардинал Томашек, Ф. Кригель та Й. Гаєк. Реформаторські сили у Словаччині гуртувалися навколо А. Дубчека, М. Ковача, М. Князка та Й. Чорногорського. Лідери опозиції неодноразово пропонували керівництву КПЧ розпочати діалог відносно перспектив суспільного розвитку. Але правлячі кола не тільки недооцінювали своїх опонентів, а й зробили ставку на силові методи протидії опозиційно налаштованим студентам та інтелігенції [43, 27].

Визначним моментом у розвитку подій осені 1989 р. став розгін 15-тисячної студентської демонстрації в Празі 17 листопада. Проти радикально налаштованих студентів були застосовані спецпідрозділи поліції. У ході зіткнень було поранено 143 особи, а понад сто - заарештовано. 18 листопада студенти та актори столичних театрів закликали до проведення впродовж наступного тижня страйку протесту. До страйку приєдналося багато студентської молоді та творчої інтелігенції.

На пленумі ЦК КПЧ 24 листопада все партійне керівництво на чолі з М. Якешом подало у відставку, а партію очолив К. Урбанек. У короткий термін усі державні та громадські структури, на які спирався режим, дистанціювалися від своїх учорашніх патронів. На захист влади виступив лише генералітет армії та лідери профспілок.

25 листопада на Летенському полі в Празі відбувся організований ГФ 750-тисячний мітинг, учасники якого зажадали рішучих змін у суспільстві. Динаміка подій, які відбувалися в житті країни у ті листопадові дні, була вражаючою. Один журналіст із цього приводу влучно зауважив: «Те, на що полякам треба було десять років, угорцям - десять місяців, східним німцям - десять тижнів, чехи й словаки здійснили за десять днів!» [43, 31].

Слабкі намагання влади нейтралізувати наростання опозиційного руху в країні не мали успіху, а комуністи та їхні прихильники (без підтримки Кремля) перебували у стані повної розгубленості. Вирішальним у двобої керівництва режиму та опозиції став успіх загальнодержавного страйку 27 листопада. Влада змушена була піти на діалог з чеським ГФ та словацьким ГПН, які вже через два дні оголосили про своє об'єднання для продовження боротьби проти режиму під гаслом: «Ми прагнемо жити у вільній, демократичній, квітучій Чехо-Споваччині».

Після революційних подій 1989 р. та створення Чехо-Словацької Федерації перед суспільством обох республік постали три невідкладні завдання:

1) створення плюралістичної демократичної системи;

2) переведення економіки від директивно-планової системи на «ринкові рейки»;

3) визначення місця країни у новому геополітичному просторі [29, 216].

У контексті вирішення останньої необхідно було також остаточно з'ясувати державно-правове становище Словаччини.

На початку 90-х років міжнародна ситуація була досить сприятливою як для здійснення реформ, так і для відновлення суверенітету країни в повному обсязі. Поразка СРСР у «холодній війні» унеможливлювала його втручання у внутрішні справи країн Центрально-Східної Європи. В цих умовах зовнішньополітична орієнтація ЧСФР була визначена гаслом «повернення до Європи». Під цим розумілося не тільки відновлення традиційних цінностей, а й приєднання до інтеграційних процесів, які відбувалися в країнах Західної Європи у другій половині XX ст. Тому вступ до ЄС та НАТО був визначений як головна мета у сфері зовнішньої політики федерації.

Великі сподівання покладалися і на «Вишеградську трійку», названу на честь міста, в якому відбулося підписання угоди про співробітництво між ЧСФР, Польщею та Угорщиною. Однак «трійка» (згодом - «четвірка») стала жертвою певного егоїзму цих країн, які віддавали перевагу власним прагненням якнайшвидше потрапити до західноєвропейських структур.

У перші місяці 1990 р. в Чехословаччині відбувався бурхливий процес зміцнення державної незалежності та демократизації всіх сфер життя суспільства. Федеральні збори затвердили нову назву країни - Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). Уже в першому півріччі відбувся вивід 75-тисячного контингенту радянських військ, а керівництво країни заявило про готовність ЧСФР вийти зі складу ОВД та РЕВ [29, 231].

Нова влада зайняла жорстку позицію в питанні трансформації політичного ладу. Парламент затвердив понад шістдесят законів, які регламентували діяльність партій та засобів масової інформації. До загострення політичної ситуації в країні призвели загальна департизація державних установ, силових структур та навчальних закладів, а також прийняття у жовтні 1991 р. закону про люстрацію, згідно з яким заборонялося посідати керівні посади в державних установах особам колишньої партійно-державної номенклатури. Курс на переведення економіки країни на «ринкові рейки» був підсилений прийняттям закону про приватне підприємництво.

Запровадження ринкових відносин та утвердження демократії розширили прірву між чехами й словаками. Справа полягала в тому, що за період існування ЧСФР та діяльності президента В. Гавела у напрямі побудови проголошеного ним ідеалу «інтелектуального та справді культурного суспільства» держава зіткнулася з певними негативами. Так, суспільство ЧСФР було розколоте и досить корумповане, позбавлене загальних позитивних прагнень та єдине лише в ненависті до комуністичного минулого. Визначальний вплив на формування громадської думки тоді справляла позиція авторитетних політичних діячів.

Вузловою проблемою політичного життя ЧСФР стало національне питання. Непримиренність провідних чеських та словацьких партій, які мали визначити після виборів спрямованість розвитку федеративної держави, сприяла поширенню відцентрових тенденцій у обох частинах федерації. У цих умовах у Словаччині домігся масової підтримки лідер партії РДС В. Меч'яр, який на противагу прихильникам чесько-словацької федерації фактично очолив рух словаків за національний суверенітет. За незалежність виступили також і словацькі емігрантські організації США й Канади.

Загострення чесько-словацьких відносин стало проявлятися вже навесні 1990 p., коли у Федеральних зборах обговорювалося питання про нову назву країни. Після прийняття компромісної назви - ЧСФР - розпочалися нові суперечки, які торкалися повторного розподілу компетенціи між чеським та словацьким урядами. У цих умовах певним компромісом став прийнятий у грудні 1990 р. закон про компетенції [43, 56].

Словацький уряд у липні 1991 р. очолив Я. Чорногурський, який ініціював укладення особливого чесько-словацького договору. І хоча чеська сторона погодилася на цю пропозицію, у Словаччині все настирливіше лунало гасло утворення суверенної держави. Словацькі політики розраховували на те, що Прага піде на створення конфедерації, однак більшість чеських політичних сил уже в 1992 р. відкидала цей варіант як неприйнятний. Таким чином, питання про майбутнє федеративної держави було зумовлене позицією певних чеських і словацьких політиків, хоча це ще не означало фатальної невідворотності розпаду федерації. Каменем спотикання стала вимога словацького керівництва надати Словаччині самостійність у зовнішньополітичній сфері.

Голові чехословацького уряду та лідерові чеської ГДП В. Клаусу, який прийшов до влади у червні 1992 p., вдалося створити собі імідж прагматика, орієнтованого виключно на економічні питання, а міжнаціональну політику він начебто віддавав на відкуп голові словацького уряду В. Меч'яру. Проте В. Клаус як «батько економічних реформ» виявив себе дуже жорстким політиком, який не тільки вміло розіграв карту словацького сепаратизму, а й «прив'язав» до своєї концепції навіть президента ЧФСР В. Гавела. Саме В. Клаусу належить визначення регламенту «розлучення» обох республік у економічній сфері.

У свою чергу В. Меч'яр виступав як прихильник конфедеративних відносин. Ще за часи свого прем'єрства він зробив спробу «підредагувати» урядовий сценарій економічних реформ з метою пристосування його до умов Словаччини, що врешті-решт стало однією з причин його відставки.

Під час проведення червневих (1992) парламентських виборів посилилося протистояння чеських і словацьких лідерів. Так, В. Меч'яр почав звинувачувати чехів у розпаді федерації, ніби вони підштовхують Словаччину до незалежності, хоча остання до неї ще не готова. Тим часом В. Клаус, рішуче відкидаючи ідею створення конфедерації, головною причиною кризи держави вважав словацький сепаратизм. Як бачимо, чеські та словацькі лідери виступали з прямо протилежних позицій. Якщо чеська ГДП була прихильницею союзу, то словацький РДС виступав за роз'єднання федерації. Так, В. Клаус обстоював принципи «вільного ринку», а В. Меч'яр був противником «шоковоїтерапії». Однак опитування громадської думки, проведене в червні 1992 p., засвідчило, що за поділ ЧСФР на самостійні Чехію і Словаччину висловилося 35,5 % опитаних чехів та 35 % словаків, хоча більшість була переконана в тому, що розділ федерації неминучий [43, 59].

За підсумками парламентських виборів, у червні 1992 р., в яких брали участь понад сорок політичних партій і рухів, у Чехії ГДП отримала 30 % голосів (до Федеральних і чеських Національних зборів), а в Словаччині РДС - відповідно 34 % до федеральних зборів і 37,2 % до СНР. Саме перемога двох непримиренних політичних сил визначила й долю ЧСФР [29, 242].

Після того як Меч'яра вибрали лідером РДС, він виступив із заявою про те, що відтепер у країні будуть здійснюватися дві економічні реформи. Для ГДП подібний підхід був неприйнятний, а її лідер В. Клаус заявив, що «цивілізоване розлучення краще за формальне співіснування». У свою чергу, В. Меч'яр зажадав перегляду ряду федеральних законів та ліквідації восьми (з 12) федеральних міністерств.

Напередодні виборів СНР відхилила пропозицію президента ЧСФР В. Гавела про проведення референдуму щодо майбутнього устрою федерації, а також проект угоди про розподіл державних функцій між керівництвом Чехії та Словаччини. Спираючись на зростаючу підтримку словаків, лідер РДС В. Меч'яр висунув вимоги проголошення суверенітету Словаччини через референдум, обрання президента та прийняття конституції, побудову відносин між Чехією та Словаччиною лише на основі договору. Якщо словацький РДС вважав за можливе збереження ЧСФР як конфедерації, то лідери чеської ГДП категорично заявляли: або федерація, або розлучення.

Словацький уряд В. Меч'яра 14 липня 1992 р. оголосив Словаччину суб'єктом міжнародного права, а через тиждень ГДП та РДС уклали договір про «розлучення» двох республік. Для цього було створено чотири комісії, які повинні були до 30 вересня підготувати відповідні документи про ліквідацію Федерації та розподіл майна, збройних сил, транспорту тощо.

1 вересня 1992 p. CHP ухвалила конституцію, згідно з якою Словаччина проголошувалася суверенною державою. У вересні Федеральні збори визначили, що спільне майно повинне розподілитися між Чехією та Словаччиною в пропорції 2:1. Уся нерухомість належала тій республіці, на території якої вона знаходилася. На час перехідного періоду укладалися фінансова та митна унії.

25 листопада 1992 р. Федеральні збори затвердили закон про ліквідацію ЧСФР з 31 грудня й поділ країни на Чеську та Словацьку Республіки.

Таким чином, без референдуму та за угодою між ГДП та РДС ЧСФР було ліквідовано. Наприкінці грудня уряди Чехії та Словаччини підписали договір про добросусідство, дружбу і співробітництво терміном на п'ятнадцять років, а також ще понад двадцять договорів та угод з конкретних питань двосторонніх відносин.

Після виникнення 1 січня 1993 р. Словацької Республіки треба було швидко розбудувати всю систему управління молодої держави. За конституцією Словаччина визначалася як парламентська республіка, в якій законодавча влада належить Національній раді, а виконавча - президентові та уряду, що підзвітний парламенту. У лютому 1993 р. президентом країни був обраний М. Ковач. Продовжував свою діяльність уряд на чолі з лідером РДС В. Меч'яром, сформований ще за підсумками виборів у червні 1992 р. Водночас були доукомплектовані існуючі міністерства та утворені нові (наприклад, оборони).

Словацька Республіка була визнана майже 120 державами світу. Невдовзі країна стала членом ООН, Ради Європи, ОБСЄ, МВФ, Всесвітнього банку та інших міжнародних організацій. У жовтні 1993 р. Словаччина стала асоційованим членом ЄС, а у 1995 р. вона приєдналася до програми НАТО «партнерство заради миру» [43, 72].

Розділ власності між Словаччиною та Чехією був здійснений досить швидко на основі співвідношення чисельності населення, хоча при розділі військового майна, крупних транспортних систем та закордонної власності виникали певні ускладнення. Чехія знаходилася у більш вигідному становищі, оскільки вже до цього контролювала головні економічні установи в Празі та готувалася до розділу заздалегідь. Однак спірні питання не створювали неподоланних бар'єрів у взаємовідносинах обох країн. З'явилися національні (словацька і чеська) грошові одиниці, а митний союз дозволив зберегти певний обсяг спільної торгівлі.

Однак становлення Словацької Республіки відбувалося в досить несприятливих економічних умовах. Річ у тому, що основу економічного потенціалу країни становив військово-промисловий комплекс (ВПК), підтримка якого вимагала значних коштів. У лютому 1993 р. перестав діяти валютний союз між Чехією і Словаччиною, що відразу ж привело до скорочення товарообігу на 40 %. Розрив єдиного з Чехією ринку, спад виробництва в оборонній промисловості, відсутність стабільних зовнішньоекономічних зв'язків призвели до зниження ВВП до 4 %, безробіття досягло понад 14 %, а інфляція - 25 %. Усі економічні хвороби обтяжувалися бюрократизмом, відсутністю прогресу в приватизації та хвилею відставок в уряді.

Політичну атмосферу в країні значною мірою визначали не лише процес формування багатопартійної парламентської системи, а й суперечки між президентом М. Ковачем та прем'єр-міністром В. Меч'яром щодо темпів та методів здійснення «великої приватизації», демократизації суспільного життя, а також визначення основних напрямків розвитку країни. Так, президент був прихильником форсованої системи інтеграції Словаччини до західноєвропейських структур, залучення в економіку країни іноземного капіталу, подальшої демократизації при формуванні органів влади всіх рівнів. Прем'єр виступав за зміцнення національного суверенітету, підтримку національного капіталу та обмеження іноземного.

У березні 1998 р. після закінчення строку перебування на посаді президента М. Ковача його функції згідно з конституцією перейшли до прем'єра В. Меч'яра. Саме в цей період на референдумі про вступ до НАТО більшість словаків висловилася «проти». Однак, за підсумками виборів у вересні 1998 p., за РДС було віддано 27 % голосів, до влади прийшли опозиційні сили - Словацька демократична коаліція (СДК - 26,3 %), Партія угорської коаліції (ПУК - 9,1 %), Партія громадянської злагоди (ПГЗ), Партія лівих демократів (ПЛД). Коаліційний уряд у грудні очолив М. Дзуринда [43, 77].

Так закінчилося майже шестирічне перебування при владі уряду В. Меч'яра. За цей період РДС втратив не тільки підтримку певної частини виборців, а й західноєвропейських країн та США. Але Словаччина перебувала в «авангардній» групі країн-кандидатів на вступ до ЄС і НАТО.

РДС за цей час продемонстрував явне небажання співробітничати із своїми партнерами по коаліції. Не зовсім переконливою була позиція уряду В. Меч'яра, коли мова заходила про дотримання конституційних прав громадян, свободу інформації, боротьбу проти корупції та організованої злочинності. Словацькі виборці змогли переконатися в неспроможності РДС та його лідера забезпечити своїй країні вступ у ЄС, гарантувати їй свободу та процвітання.

У травні 1999 р. прямим голосуванням громадян президентом Словаччини було обрано лідера ПГЗ Р. Шустера, який разом з урядом М. Дзуринди взяв курс на прискорення інтеграції країни в західноєвропейські структури, широке залучення іноземних інвестицій для реконструкції й модернізації економіки, розробив трирічний план завершення приватизації.

Словаччина має майже стокілометровий кордон з Україною і є найближчим її сусідом. Відносини між двома країнами мають давні традиції, які в 1993 р. знайшли своє продовження в договорі про добросусідство, дружні відносини та співробітництво. У травні 2004 р. Словацька Республіка була прийнята до ЄС.

Отже Оксамитова «ніжна» революція в Чехословаччині у 1989 році стала початком нового історичного відліку для словацького народу. Суспільство було налаштоване на свободу, демократію, ринкову економіку та інші фундаментальні принципи державно-суспільного устрою. Водночас з ейфорією ліквідації тоталітарного режиму в національних елітах визрівало розуміння того, що європейська система суспільних цінностей визначається не географічною приналежністю до Європи, а конкретним змістом цивілізаційних параметрів - правової держави, розвиненої демократії, ефективної економіки та відповідних їм системи організації влади і публічного управління.

Відсутність цих фундаментальних цивілізаційних основ сучасної демократичної держави, за часів комуністичного тоталітаризму, диктувала лише один шлях у майбутнє для народів Словаччини і Чехії - через глибокі реформи у всіх сферах суспільного життя. І слово «реформи» й до сьогодні є найбільш вживаним у лексиконі політиків, громадських діячів і урядовців, підприємців і пересічних громадян Словаччини і Чехії.

Визначально, що уже на початку нової історичної доби для народу Словаччини європейська інтеграція стала пріоритетом не лише зовнішньої політики, але й рушійною силою внутрішніх суспільних трансформацій та найбільш впливовою мотивацією реформ.

1.2 Основні напрямки зовнішньої політики Словаччини і місце в ній відносин з державами-сусідами