105

Вступ

Актуальність теми. Успішне здійснення реформ в Україні залежить, значною мірою, від розробки та впровадження новітніх платіжних систем, новітніх платіжних інструментів безготівкових міжнародних розрахунків, прискорення темпів економічного зростання шляхом розвитку та удосконалення експортно-імпортних розрахунків, платіжної системи України та узгодження і поєднання їх з міжнародними платіжними системами.

Міжнародні розрахунки в Україні протягом тривалого часу практично не були предметом наукових досліджень, не враховувались їх характерні особливості, широкі зовнішньоекономічні зв'язки. Адже Україна знаходилась у складі СРСР, все було зосереджено у Москві. Українські вчені-економісти питаннями міжнародних економічних відносин та розрахунків майже не займались. Підготовка вчених з цих питань в Україні майже не здійснювалась. Поштовхом до цієї багатогранної роботи стали проблеми впровадження міжнародних розрахунків незалежної України, пошуки узгодження міжнародних платіжних систем, запровадження нових технологій, новітніх інструментів у безготівкові міжнародні розрахунки. Виникла потреба у відповідних фахівцях. Останні роки в Україні дослідження міжнародних економічних відносин проводяться в якісно новому аспекті, який спрямований на пошуки шляхів, засобів, механізмів гармонійного розвитку держав у процесі розбудови національної економічної системи.

Актуальними завданнями, що стоять перед системою міжнародних розрахунків України, є удосконалення і запровадження нових форм та інструментів цих розрахунків, удосконалення схеми проходження платежів через Центральну і регіональні розрахункові палати Національного банку України, проведення усіх міжнародних платежів через цю палату. Розвиток і удосконалення міжнародних розрахунків та платіжних систем ставить перед економічною наукою проблеми, які потребують наукового осмислення та практичного вирішення.

Переважна більшість наукових робіт вітчизняних вчених-економістів зорієнтована на дослідженні загальних тенденцій розвитку банківської системи України та діяльності її суб'єктів. Менше уваги приділяється аналізу проблем валютно-фінансового ринку під час здійснення міжнародних розрахунків. Наведені аргументи, а також недостатній рівень дослідження цієї проблеми та розробки її в умовах переходу України до ринкових відносин обумовлюють актуальність теми кваліфікаційної роботи.

Мета та задачі дослідження. Метою дослідження є виявлення особливостей міжнародних розрахунків, розробка пропозицій щодо впровадження нових сучасних технологій платежів та нових платіжних інструментів у сферу безготівкових міжнародних розрахунків в Україні ринкових умовах господарювання.

Для досягнення мети в роботі були поставлені та вирішені такі завдання:

- розкрити теоретико-методологічні аспекти здійснення міжнародних рохрахунків;

- проаналізувати проблеми та труднощі проведення міжнародних розрахунків;

- дослідити розвиток платіжної системи України та її особливості;

- проаналізувати структуру, динаміку експортно-імпортних операцій по міжнародним розрахункам України;

- розглянути основні елементи платіжних систем, організацію міжнародних розрахунків, платіжні інструменти та їх використання у міжнародних розрахунках;

- провести комплексний аналіз форм міжнародних розрахунків;

- сформулювати методичні та практичні рекомендації комерційним банкам України з підвищення ефективності міжнародних розрахунків;

- окреслити пропозиції по удосконаленню проведення міжнародних розрахунків в Україні.

Об'єктом дослідження є основні форми здійснення міжнародних розрахунків в Україні.

Предметом дослідження виступають міжнародні розрахунки, що здійснюються такими банківськими установами, як «Комерційний банк «Київ», «Укрсоцбанк», «Укрсіббанк» та «ПриватБанк».

Методологічні основи дослідження. У кваліфікаційній роботі застосовані методи аналізу статистичних даних, вибіркового спостереження, порівняння.

Інформаційною основою дослідження є: наукові праці з тематики дослідження, Закони України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», Постанови Верховної Ради, Укази Президента України, уніфіковані законодавчі акти міжнародних фінансово-кредитних інститутів тощо.

Практичне застосування отриманих результатів аналізу основних форм міжнародних розрахунків можливе при написанні реферативних та курсових робіт.

1. Теоретико-методологічні аспекти здійснення міжнародних розрахунків в Україні

1.1 Міжнародні розрахунки як система регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов'язаннями

Поняття міжнародних розрахунків є одним з дискусійних у спеціальній економічній літературі. Професор А.С. Філіпенко та С.Д. Годун [69, 225] дають загальне визначення їх у своїх монографіях: «міжнародні розрахунки - це система організації і регулювання платежів у сфері міжнародних економічних відносин». Таке визначення не враховує науково-технічних досягнень українських науковців та програмістів банківських інформаційно-платіжних систем щодо міжнародних розрахунків, які збагачують їх зміст.

В економічній літературі поки що нема однозначної думки щодо теоретичного визначення предмету міжнародних розрахунків, але виходячи з сучасних вимог, технологій та функцій, що вони виконують у системі ринкових відносин України та в глобальному масштабі, дисертантом дано нове їх визначення.

Лев Азаров [11, 14] так характеризує міжнародні розрахунки: «одним з основних моментів у здійсненні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) є взаєморозрахунки між сторонами - резидентами різних країн, які через їх специфіку прийнято називати міжнародними розрахунками. При цьому такі розрахунки можуть бути пов'язані не лише з торговельними, але і з кредитними, інвестиційними або іншими зовнішньоекономічними відносинами. Учасниками розрахунків можуть бути установи, організації, підприємства й окремі фізичні особи, які є платниками або одержувачами коштів» [11, 14-15].

Міжнародні розрахункові операції провадяться за грошовими вимогами і зобов'язаннями, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб'єктами господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які перебувають на території різних країн.

Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери і банки, які вступають у відносини, пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів. Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн - учасниць розрахунків.

Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про проведення платежів та розрахунків за взаємним дорученням).

Для здійснення міжнародних розрахунків використовуються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та інші комерційні документи. Фінансовими документами, що використовуються для здійснення міжнародних розрахунків є простий вексель, переказний вексель, боргова розписка, чек та інші документи, що використовуються для одержання платежу.

Загалом міжнародні розрахунки здійснюються через уповноважені банки, тобто ті банки, що одержали спеціальний дозвіл на виконання відповідних валютних операцій. Для проведення міжнародних розрахунків банки різних країн встановлюють між собою кореспондентські відносини (відкривають один одному рахунки, зберігають на них кошти, виконують на основі взаємності платіжні та інші доручення) шляхом укладення відповідних договорів, у яких зазначаються всі основні моменти співпраці. Зокрема, договором про встановлення кореспондентських відносин визначається застосування до нього права тієї чи тієї країни. На практиці прийнято застосовувати право тієї країни, у якій відкривається кореспондентський рахунок. Слід зазначити, що банки, здійснюючи розрахунки за зовнішньоекономічними договорами своїх клієнтів, є учасниками тільки розрахунків, але не самих торговельних операцій [11, 16; 23, 156].

Міжнародні розрахунки - це сучасна телекомунікаційна, автоматизована система грошових переказів міжнародних платежів у режимі реального часу між банками, державами, організаціями та фізичними особами за грошовими вимогами і зобов'язаннями, яка працює з банками-учасниками міжнародних платіжних систем за розробленими міжнародними стандартами та уніфікованими міжнародними правилами обробки платіжних документів, на основі закодованої, зашифрованої криптографічними програмно-технічними засобами платіжної інформації, враховуючи діючі національні законодавчо-нормативні акти Національного Банку України (НБУ), транспортує інформацію через систему електронних платежів СЕП в Центральну розрахункову палату (ЦРП) НБУ із подальшим переведенням її у міжнародні платіжні системи S.W.I.F.T., TARGET, TOPAZ, ЄMA та інші [24, 125-126].

Вибір форми розрахунків обумовлюється певними факторами. Інтереси експортерів та імпортерів товарів і послуг у більшості випадків не збігаються: експортер прагне одержати від імпортера платежі в найкоротший термін, тоді як імпортер зацікавлений відстрочити платіж до моменту одержання товару або навіть до його реалізації третім особам. Таким чином, обрана форма розрахунків між сторонами контракту є своєрідним компромісом, у якому враховуються економічні позиції контрагентів, ступінь їхньої довіри один одному, економічна кон'юнктура, оподаткування, політична ситуація тощо.

Акредитив є універсальним і дієвим інструментом забезпечення платежів.

Акредитив визначається як угода, за якою банк-емітент (що відкриває акредитив) за дорученням свого клієнта має сплатити певну суму коштів експортеру (бенефіціару), на користь якого відкрито акредитив, чи акцептувати виписаний бенефіціаром переказний вексель за умови, що експортер надасть відповідно до вимог акредитива документи у встановлений термін.

Розрахунки з застосуванням акредитива передбачають домовленість між імпортером і його банком про те, що банк імпортера відкриває акредитивний рахунок і надсилає експортеру (бенефіціару) лист, в якому гарантує платіж за умови, що документи, які виставляються проти відвантаженого товару, відповідають вимогам.

При розрахунку акредитивом банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний:

- виконати платіж третій особі (бенефіціанту) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

- надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Ці два види операцій є головними акредитивними операціями. При розрахунках акредитивами в економічні відносини вступають такі суб'єкти:

- платник - заявник акредитива, який звертається до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива;

- банк-емітент - банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові;

- бенефіціар - юридична особа, на користь якої виставлений акредитив (продавець, виконавець робіт або послуг тощо);

- виконуючий банк - банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку-емітента виконує акредитив.

Розрізняють такі основні види акредитивів: відкличні і безвідкличні, підтверджені і непідтверджені, трансферабельні, револьверні, покриті і непокриті, акредитиви з «червоним застереженням», резервні. Цей перелік видів акредитива не є вичерпним. У банківській практиці застосовуються й інші види акредитивів, але більшість з них є модифікацією зазначених вище видів [18, 65].

Відкличний акредитив - акредитив, що може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за акредитивом) [13, 8].

Безвідкличний акредитив - акредитив, що може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Підтвердженим безвідкличним є акредитив, за яким банк-емітент доручає іншому банку (часто - авізуючому банку) взяти безпосередню участь в акредитивній операції шляхом надання власного зобов'язання до безвідкличного зобов'язання банку-емітента [28, 65].

Перевагою підтвердженого безвідкличного акредитива для експортера є те, що перед ним відповідає не тільки банк-емітент, а й банк, який підтвердив акредитив. Експортер отримує додаткові гарантії від деяких ризиків, яким не може запобігти банк-емітент (наприклад, ризиків, пов'язаних із забороною в країні імпортера виплати іноземної валюти за торговельним зобов'язанням).

Непідтвердженим безвідкличним є акредитив, за якого авізуючий банк обмежується тільки авізуванням експортера щодо відкриття акредитива та платить лише в тому разі, коли банк-емітент перерахує йому відповідну суму [49, 157].

За валютою платежу акредитиви поділяють на такі, що сплачуються:

- у національній валюті бенефіціара (експортера);

- у національній валюті імпортера;

- у третій валюті [52, 14].

Якщо за акредитивом платіж передбачено в іншій валюті, ніж та, в якій відкрито акредитив, у його умовах має чітко зазначатися курс перерахунку з валюти акредитива у валюту платежу, який необхідно використовувати при здійсненні виплат з акредитива.

За характером платежу (можливістю здійснювати часткові поставки продукції) акредитиви бувають подільні та неподільні.

Подільним є акредитив, яким передбачається виплата експортерові відповідно до контракту певної суми після кожної часткової поставки. Такий акредитив є досить гнучкою формою розрахунків. Вигідний передусім експортерові.

Неподільним є акредитив, яким передбачається, що вся сума, яка належить експортерові, буде сплачена після завершення поставок або після останньої часткової поставки [41, 156-157].

Такий акредитив використовується здебільшого при постачанні окремими партіями обладнання, технологічно тісно пов'язаного, тобто коли непоставка однієї або кількох партій унеможливлює використання обладнання, яке надійшло раніше. Отже, неподільний акредитив захищає інтереси імпортера.

За місцем і суб'єктом виконання акредитиви поділяють на такі, що виконуються:

- банком-емітентом у країні імпортера;

- авізуючим або підтверджуючим банком у країні бенефіціара;

- за участю третьої сторони.

У тих випадках, коли виконуючим банком є банк-емітент, термін дії акредитива закінчується у країні банку-емітента і він оплачується тільки після отримання та перевірки документів, необхідних для розкриття акредитива.

Якщо виконуючим банком є авізуючий банк, можливі кілька видів оплати документів залежно від способу оплати, зазначеного в умовах контракту.

За видом зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарської діяльності (експорту чи імпорту товарів і послуг) акредитиви поділяють на акредитиви на імпорт та акредитиви на експорт [54, 117].

Акредитив на імпорт використовується для розрахунків за імпортовані іноземними фірмами товари та надані послуги. Він відкривається українськими банками за дорученням українських фірм-імпортерів. При розрахунках за імпорт доцільно використовувати акредитиви, якими передбачено платіж в українському банку-емітенті проти документів, що надходять від іноземного експортера. Це дає змогу запобігти можливому заморожуванню валютних коштів суб'єктів господарської діяльності України та банків на рахунках в іноземних банках для наступних платежів за акредитивами. Останніми роками НБУ не рекомендує використовувати такі акредитиви [13, 8-9].

Одним із видів акредитивів на імпорт є транзитні акредитиви. Вони можуть авізуватися, підтверджуватися та виконуватися уповноваженими банками за дорученням іноземних банків-кореспондентів, які відкривають ці акредитиви в інших країнах. Як правило, транзитні акредитиви авізуються за рахунок іноземного банку-емітента.

Акредитив на експорт використовується для розрахунків за експортовані іноземними фірмами товари та надані послуги і відкривається іноземними банками за дорученням іноземних фірм імпортерів.

У розрахунках за український експорт акредитиви відкривають здебільшого іноземні банки з авізуванням їх через українські банки. Найвигіднішим у цьому разі є призначення виконуючим банком уповноваженого українського банку [25, 224].

Крім зазначених, у міжнародній банківській практиці використовують специфічні види акредитивів.

Переказний (трансферабельний) акредитив: експортер може виявити ініціативу повністю чи частково передати свої права за акредитивом іншій стороні, якщо він є не постачальником товару, а посередником між постачальником та імпортером. Цей вид акредитиву дає змогу бенефіціарові (експортерові) передати повністю чи частково свої права за акредитивом іншій стороні (індосатові), яка мусить дотримуватися термінів та умов акредитива для отримання платежу.

Щоб зробити акредитив переказним, експортер має домовитися з імпортером про те, що при відкритті акредитива це буде обов'язково застережено. Такі терміни, як «подільний», «подрібнюваний» для цього не застосовуються. Перш ніж здійснювати передачу, експортер має надіслати до банку, що переказує, письмовий запит. Проте цей банк, незалежно від того, чи підтвердив він акредитив, не зобов'язаний впливати на переказ, за винятком випадків, на які він погодився і доки не буде здійснено банківські комісійні платежі [25, 226].

Уніфіковані правила та звичаї документарних акредитивів визначають умови їх переказу і встановлюють права та обов'язки сторін. Передача акредитива можлива тільки один раз. Отже, акредитив не може бути переданий за запитом другого бенефіціара третьому бенефіціарові [10].

Компенсаційний аккредитив характеризується тим, що як і в ситуації з переказним акредитивом, експортер може бути посередником між постачальником та імпортером. Він може доручити авізуючому чи третьому банку випустити другий акредитив на користь постачальника як альтернативу переказного акредитива, використовуючи для забезпечення акредитив, випущений імпортером на користь експортера.

Компенсаційний акредитив використовують як гарантію випуску другого акредитива для покриття тієї самої угоди [40, 53].

Більшість банків неохоче беруть участь в угодах з використанням компенсаційного акредитива через наявний ризик. Очікуване виконання умов та остаточний платіж за першим акредитивом мають забезпечувати певну гарантію платежу за другим. Однак, виконання умов першого унеможливлюється через дії сторін, втручання уряду чи з інших причин. Наприклад, фактичний постачальник (бенефіціар другого акредитива) може діяти за своїм акредитивом, що регулює рух товарів у його країні, а отже, володіти правом на платіж. Однак, вантажовідправник (експортер чи бенефіціар першого акредитива) може бути неспроможний виконати умови свого акредитива, наприклад, через страйк екіпажа судна, що може зашкодити переміщенню товарів через кордон до закінчення терміну першого акредитива. Це лише один із багатьох можливих випадків, коли вантажовідправник (посередник) може виявитися нездатним виконати умови акредитива [40, 53-54].

Банк-посередник, що відкрив другий акредитив, усе ще буде зобов'язаний сплатити бенефіціарові акредитив, якщо всі документи оформлено правильно, і сподіватиметься на компенсацію від вантажовідправника (посередника). Якщо він не може відвантажити товар кінцевому імпортерові, то не отримає платежу за першим акредитивом і, можливо, не зможе розрахуватися зі своїм банком. З цієї причини, якщо банк погодиться випустити другий акредитив, використовуючи перший як забезпечення, він прагнутиме отримати гарантію того, що в разі потреби експортер зможе компенсувати витрати зі своїх основних фінансових джерел [59, 45-47].

З метою подальшого захисту своїх інтересів банк, що випускає другий акредитив, може поставити вимогу, щоб перший акредитив було підтверджено до розгляду питання про випуск другого. З цих та інших причин більшість банків прагнуть, щоб їхні клієнти використовували домовленості про переказування чи передавання надходжень, а не компенсаційні акредитиви.

Акредитив з «червоним застереженням» передбачає право бенефіціара вимагати фінансування для завершення виробництва товару чи продажу виробів на конкретне замовлення. Досягти цієї мети допомагає акредитив з «червоним застереженням». Назва ця виникла зі звичаю робити записи в цьому акредитиві червоним чорнилом, аби відрізнити його від інших [57, 23-25].

Використовуючи акредитив з «червоним застереженням», банк-емітент за дорученням імпортера уповноважує авізуючий чи підтверджуючий банк надати бенефіціарові грошовий аванс проти його письмового зобов'язання надати документи, що підтверджують факт відвантаження відповідно до умов акредитива.

Цей акредитив дає експортерові змогу одержати аванс у розмірі частини суми кредиту. Після одержання акредитива банк-платник чи негоціюючий банк утримує суму авансу та відсоток зі свого платежу бенефіціарові. Якщо бенефіціар відмовиться відправити товар чи виконати умови акредитива, банк-платник чи негоціюючий банк простежить, щоб банк-емітент отримав компенсацію за всю суму авансу, а також відсотки. Потім банк-емітент стягує цю суму з рахунку імпортера. Перш ніж погоджуватися з проханням експортера використовувати акредитив з «червоним застереженням», імпортер має порадитися зі своїм банком, щоб усвідомити ступінь ризику [24, 105].

Револьверний акредитив відкривається на частину суми платежів і автоматично поновлюється після оплати чергової партії товару.

Такий акредитив:

- використовується для регулювання запланованих відвантажень товару протягом тривалого періоду без випуску нового акредитива чи внесення поправок до існуючого;

- обмежує суму поставок товару;

- регулює частоту відвантажень і допустиму суму поставки товару.

Автоматично відновлювані акредитиви бувають кумулятивними і некумулятивними. Ця класифікація стосується регулювання отримуваних сум. Наприклад, акредитив дає змогу відправляти товари на суму до 100000 дол. щомісяця протягом одного року. Це може означати один з двох випадків.

Кумулятивний акредитив. Якщо у процесі одного із щомісячних відвантажень відправлено товарів на суму менше ніж 100000 дол., то дефіцит, який виник, можна додати до суми за наступний місяць. Наприклад, якщо бенефіціар відправить товар тільки на суму 80000 дол., наступного місяця сума відвантажених товарів становитиме 120000 дол. [66].

Некумулятивний аккредитив передбачає те, що товари, не використані в певному місяці, не можуть бути доданими до наступного. Отже, якщо в певному місяці відвантажено товарів на суму 80000 дол., бенефіціар не може наступного місяця відправити товарів на суму, що перевищуватиме 100000 дол.

Відносини між банком-емітентом і виконуючим банком регулюються кореспондентськими договорами (угодами), в яких передбачається розмір комісійних за авізуванням та інші витрати, пов'язані з відкриттям і виконанням акредитива, а також відповідальність сторін щодо оплати розрахункових документів згідно з умовами акредитива. Кожний акредитив використовується для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований [62].

Для відкриття акредитиву підприємство-покупець подає банку-емітенту заяву, де має зазначити: номер договору, за яким відкривається акредитив; термін дії акредитива (число і місяць закриття акредитива); найменування постачальника; вид акредитива; умови реалізації акредитива (документи, види товарів тощо); суму акредитива.

У разі відкриття акредитива, депонованого у виконуючому банку, банк-емітент перераховує кошти платника на рахунок у банку бенефіціара та повідомляє його про умови акредитиву. Прийнята до виконання заява про відкриття акредитиву враховується банком-емітентом на позабалансовому рахунку «Акредитиви до оплати».

Повідомлення банку-емітента про відкриття акредитиву та про зміни до нього надсилаються до виконуючого банку. У повідомленні необхідно чітко зазначити повноваження виконуючого банку щодо виду акредитивної операції.

Платежі за акредитивом здійснюється так:

1) після відвантаження продукції, виконання робіт або надання послуг бенефіціар подає виконуючому банку необхідні документи, передбачені умовами акредитиву;

2) виконуючий банк ретельно перевіряє подані бенефіціаром документи щодо дотримання всіх умов акредитиву і надсилає повідомлення банку-емітенту, щоб отримати згоду на виконання акредитиву;

3) здійснюються виплати бенефіціару за акредитивом, депонованим у виконуючому банку;

4) кошти з цього рахунку виконуючий банк списує на підставі реєстру документів за акредитивом та інших документів, що відповідають умовам акредитиву;

5) при використанні акредитиву, депонованого у банку-емітенті, цей банк списує кошти та перераховує їх на рахунок бенефіціара;

6) банк бенефіціара, у свою чергу, після отримання коштів від банку-емітента списує суму за акредитивом з позабалансового рахунку [67, 5-7].

Акредитив закривається:

- за заявою постачальника про припинення дії відкличного акредитиву до закінчення його терміну. Банку-емітенту надсилає повідомлення виконуючий банк. Невикористана сума перераховується банку платника на рахунок, з якого депонували кошти;

- після закінчення обумовленого терміну акредитиву. Про закриття акредитиву банк-емітент повідомляє виконуючий банк;

- за заявою покупця за відкличним акредитивом про відмову акредитиву повністю чи частково акредитив закривається або зменшується в день одержання повідомлення від банку-емітента. Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту [67, 3-7].

Розрахунки акредитивами широко використовуються в міжнародних економічних відносинах.

Акредитивна форма розрахунків, з одного боку, гарантує вчасність і повноту платежу постачальникові за відвантажені товари чи надані послуги; з іншого боку, вона сповільнює обіг коштів, тому що потребує депонування покупцем певної грошової суми ще до того, як відбувся акт купівлі-продажу товарно-матеріальних цінностей. Форма розрахунків за акредитивами в наших умовах є засобом адаптації системи безготівкових розрахунків до нових ринкових відносин в умовах кризової економіки. На жаль, акредитивна форма розрахунків у господарському обігові України обмежена і не дає належного економічного ефекту [53, 112-114].

Ще однією, нині менш використовуваною, формою міжнародних розрахунків є інкасо, тобто «одержання, передавання і пред'явлення до оплати векселя, чеку або іншого документа банком, що інкасує, для клієнта з наступним переказуванням коштів на його рахунок» [50, 130]. Інкасо - це банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта, на підставі розрахункових документів одержує належні клієнтові від платника кошти за відвантажені на його адресу товарно-матеріальні цінності або надані послуги й зараховує ці кошти на рахунок свого клієнта в банку, тобто інкасо - це доручення експортера (кредитора) своєму банку одержати від імпортера (платника, боржника) безпосередньо або через інший банк зазначену суму або підтвердження того, що сума буде виплачена у встановлений термін [49, 26-29].

В основі інкасової форми розрахунку лежить домовленість експортера зі своїм банком, що передбачає його зобов'язання передати товарно-супровідну документацію імпортеру тільки за умов виплати останнім вартості відвантаженого товару або домовитися про це з банком, розташованим у країні імпортера [50, 417].

Розрізняють два види інкасо: чисте та документарне.

Чисте інкасо означає інкасо фінансових документів, що не супроводжуються комерційними документами, тобто банки обробляють тільки вексель (простий або переказний), чек чи інші фінансові документи і не обробляють рахунок-фактуру, коносамент, транспортну накладну тощо.

Документарне інкасо - інкасо фінансових документів, що супроводжуються комерційними документами. Являє собою своєрідний компроміс між авансовим платежем (коли покупець розраховує на експортера, який має відправити товар відповідно до замовлення й оплати) і торгівлею за відкритим рахунком (коли експортер розраховує на покупця, який має оплатити відправлений йому товар) [17, 26].

Важливою ознакою документарного інкасо є те, що якщо банку дано вказівку обробляти комерційні документи, до яких входить і коносамент, експортер має змогу зберегти контроль над своїм товаром, поки імпортер (покупець) не заплатить за них або не акцептує переказний вексель. Це зумовлено тим, що коносамент є документом на право власності, й тому банк контролює це право на поставлені товари і має право їх передавати покупцю після того, як він виконає всі умови експортера, зазначені в інкасовому дорученні [75, 215].

Існує кілька видів операцій з використанням документарного інкасо. Це так звані «документи проти платежу», «документи проти акцепту» і «акцепт із платежем проти документів».

Завдяки значно меншим формальним вимогам ця банківська послуга більш дешева і гнучка порівняно з документарним акредитивом. Розрахунок за інкасову форму вигідніший імпортеру, оскільки зберігає його право власності на товар до моменту оплати розрахункових документів. Водночас при розрахунках документарним інкасо експортер, який відвантажує товар, не може бути упевнений у тому, що покупець вчасно оплатить відвантажений товар [78].

Отже, інкасова форма розрахунків застосовується в тому разі, коли експортер не сумнівається у своєму контрагенті за договором, оскільки між двома сторонами діють перевірені часом відносини; політичні, економічні й правові умови у країні імпортера стабільні; у країні покупця немає імпортних обмежень, якщо такі є, останній завчасно отримав усі необхідні дозволи на здійснення угоди; у країні експортера немає твердих обмежень щодо термінів здійснення розрахунків за отриманий товар [65, 124].

Слід зауважити, що банки, працюючи з документарними акредитивами, документарним інкасо, гарантіями, керуються міжнародними правилами і звичаями, які видаються Міжнародною торговельною палатою (МТП). Так при операціях з документарним інкасо використовуються Уніфіковані правила по інкасо; при акредитивній формі розрахунків - Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів [29, 49-52]. Ці правила і звичаї з юридичної точки зору не належать до міжнародно-правових нормативних актів і не є обов'язковими для застосування в усіх випадках здійснення зовнішньоторгових операцій купівлі-продажу товарів (послуг). Проте вони широко застосовуються у практиці міжнародної торгівлі, тому що сприяють однаковому розумінню і тлумаченню умов розрахунків як між контрагентами з різних країн, так і між банками, а також між банками та їхніми клієнтами. Обов'язковість застосування правил МТП з'являється тоді, коли сторони прямо зазначають у договорі, що розрахунки відбуваються відповідно до уніфікованих правил [24, 132].

Незважаючи на те, що зазначені норми і звичаї носять характер рекомендацій, у нашій країні застосування Уніфікованих правил по інкасо й Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів є обов'язковим для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Ця обов'язковість випливає з Указу Президента України «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. №566/94 [9]. Однак таке твердження є суперечливим, оскільки даний Указ протирічить Конституції України.

До недавнього часу вказаними документами правова база по акредитивах та інкасо вичерпувалась. На сьогоднішній день деякі питання щодо акредитивів та інкасо врегульовані Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. №435_IV. Зокрема у главі 74 ЦК України є параграф 3 «Розрахунки за акредитивами» та параграф 4 «Розрахунки з інкасовими дорученнями» [1]. Також слід відмітити ще один документ, а саме Постанову Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. №514, яка вступила в силу 4 січня 2004 р. Цією Постановою затверджено «Положення про порядок здійснення уповноваженими банками операцій за документарними акредитивами в розрахунках за зовнішньоекономічними операціями» (далі - Положення). Вказане Положення детально регулює всі дії банка та клієнта при роботі як з експортними так і з імпортними акредитивами. В цьому Положенні слід звернути увагу на зауваження, що під час розрахунків за зовнішньоекономічними договорами в іноземній та національній валюті клієнти можуть використовувати всі види акредитивів, що передбачені Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів або іншими міжнародними документами, які регулюють питання проведення розрахунків за акредитивами, затвердженими МТП, з урахуванням особливостей, визначених Положенням, які не суперечать законодавству України [8].

Міжнародні розрахунки являють собою систему організації і регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, які з'являються при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, фірмами, підприємствами і громадянами на території різних країн [73, 73].

Міжнародні розрахунки охоплюють зовнішню торгівлю товарами й послугами, а також некомерційні операції, кредити і рух капіталу між державами. Більша частина всіх міжнародних розрахунків здійснюється в процесі опосередкування міжнародних торгових угод.

Основними суб'єктами міжнародних розрахунків являються експортери, імпортери й банки, що їх обслуговують. Вони вступають в певні відносини між собою з приводу руху товаросупроводжуючих документів і поточного оформлення платежів. При цьому головна роль в міжнародних розрахунках належить банкам. В сучасних умовах банки виступають не тільки в ролі посередників між експортерами й імпортерами. Вони виконують функції кредиторів, що фінансують зовнішньоторгові угоди, функції контролю, виступають також в ролі гарантів (в залежності від умов платежу). Банки можуть висувати свої вимоги до умов розрахунку і форм платежу, які експортери й імпортери зобов'язані приймати до уваги [64, 91-92].

Ступінь впливу банків в міжнародних розрахунках залежить від ряду факторів, частково від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни, участі фірм і підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, купівельної спроможності валюти, спеціалізації банків, їх фінансового становища і ділової репутації. Великий вплив на здійснення міжнародних розрахунків здійснює й загальний рівень розвитку кредитно-банківської системи і її інститутів в країні і регіонах країни [48, 11-12; 63, 95].

З початком економічної реформи в Україні відбувається процес залучення комерційних банків у світову систему міжнародних розрахунків. В доперебудовний період зовнішньоторгові розрахунки в країні здійснювались переважно через Зовнішньоторговий Банк СРСР. Реформування економіки, лібералізація ЗЕД, розвиток української банківської системи, встановлення прямих кореспондентських зв'язків з іноземними банками дозволяє українським комерційним банкам самостійно здійснювати зовнішньоторгові розрахункові операції [31, 57-59].

На стан міжнародних розрахунків впливає багато різних обставин: економічні і політичні відносини між країнами; становище країни на товарних і грошових ринках; ступінь державного регулювання ЗЕД і його ефективність; валютне законодавство; міжнародні торгові правила і звичаї; стан платіжних балансів та ін [31, 57-59].

В зв'язку з цим систему міжнародних розрахунків можна розглядати як відносно самостійну, яка має свої особливості.

По-перше, на відміну від внутрішніх, міжнародні розрахунки регулюються не тільки національними нормативними і законодавчими актами, але й міжнародними законами, банківськими правилами і звичаями. Наприклад, такими як Єдиний чековий закон, прийнятий Женевською вексельною конвенцією в 1930 р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів.

По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валютах. Тому, з одного боку, на їх ефективність впливає динаміка валютних курсів. А з другого боку, нормальне функціонування товарно-грошових відносин можливе тільки в умовах вільного обміну національної валюти на валюти інших країн. Інакше кажучи, найбільш ефективна участь тієї чи іншої країни в міжнародному розподілі праці і міжнародних торгових розрахунках можлива тільки на основі конвертованої валюти [31, 57-59].

Отже, міжнародні розрахунки являють собою систему організації і регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, які з'являються при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, фірмами, підприємствами і громадянами на території різних країн.

Здійснюються міжнародні розрахунки через уповноважені банки, тобто ті банки, що одержали спеціальний дозвіл на виконання відповідних валютних операцій.

1.2 Проблеми та труднощі проведення міжнародних розрахунків

У проведенні міжнародних розрахунків неможливо уникнути ризиків. Ризик існує як для імпортера, так і для експортера (кредитора і позичальника, агента і контрагента).

Банківський переказ (платіж) одночасно є і найпоширенішою, і найризикованішою (якщо використовується сам по собі) формою міжнародних розрахунків, оскільки зазвичай неможливо відкликати здійснений банківський переказ коштів, які вже було зараховано на рахунок одержувача (бенефіціара).

Здійснення банківського переказу можна умовно поділити на етапи [11, 45-47]. На першому етапі клієнт подає до банку, що його обслуговує, заяву (платіжне доручення) на переказ коштів зі свого рахунку в цьому банку на рахунок одержувача (який може бути як у цьому банку, так і в будь-якому іншому) із зазначенням суми, валюти, призначення платежу, порядку сплати банківських комісій тощо. Існують два види оплати комісії: за рахунок одержувача або за рахунок відправника. У першому випадку банк відправника і банк-кореспондент справляють комісію за переказ суми з відповідним зменшенням її. У другому - відправник оплачує переказ окремо, і сума переказу має надійти одержувачу в повному обсязі. Однак на практиці буває, що переказ проходить через кілька банків-кореспондентів (два і більше), і тоді не виключено, що якийсь банк вирахує комісію із суми переказу.

На другому етапі банк перевіряє правильність заповнення реквізитів заяви: найменування та банківські реквізити платника і бенефіціара, сальдо рахунку платника, право на переказ коштів в іноземній валюті, правильність зазначення «ланцюжка» проходження платежу через банки-кореспонденти (у разі коли про таку можливість домовлено між клієнтом і банком) та ін. При позитивному результаті перевірки заяви клієнта банк списує кошти з його рахунку на внутрішньобанківський рахунок або блокує їх і надсилає електронне повідомлення до банку-кореспондента. Після одержання підтвердження від банку-кореспондента про те, що він виконав переказ і списав гроші з кореспондентського рахунку, банк списує кошти клієнта й утримує комісію за проведення платежу [11, 49].

На третьому етапі банк-кореспондент, відповідно до договору між банком і ним, надсилає нове повідомлення (або модифікує і відправляє отримане повідомлення) до наступного банку-кореспондента чи до банку одержувача або зараховує кошти на рахунок одержувача платежу (у випадку, якщо банк-кореспондент одночасно є банком одержувача). Після цього повідомляють банк ініціатора платежу про те, що платіж виконано і списано комісійні за переказ коштів [11, 49-50].

У цьому випадку банк діє як довірена особа і посередник між експортером та імпортером. Він, за дорученням експортера, надає імпортерові документи (рахунок-фактуру, відвантажувальні документи, специфікації, сертифікати тощо), які свідчать про відвантаження товару або надання послуг (згідно із зовнішньоекономічним договором), і проти них інкасує належну експортерові суму або одержує акцепт векселя. Операції з документарного інкасо регулюються Уніфікованими правилами по інкасо, видані Міжнародною торговельною палатою в 1995 р., публікація №522 (далі - Правила по інкасо). Указ №566 зобов'язує використовувати Уніфіковані правила (та зміни до них) тільки після офіційного опублікування.

При цьому правила і визначення понять відповідно до Правил по інкасо є обов'язковими тільки в тій частині, в якій не було досягнуто інших явно виражених домовленостей між сторонами і немає національних, державних або інших місцевих законів (постанов), що суперечать цим Правилам і від яких не можна відступити. Сторони мають зазначити у договорі, що інкасо здійснюється на підставі Правил по інкасо [10].

У виконанні доручення з документарного інкасо беруть участь, як правило, такі чотири сторони:

- довіритель - зазвичай продавець (експортер), що подає до свого банку документи з відповідним інкасовим дорученням;

- банк-ремітент - банк довірителя, що надсилає документи відповідно до інкасового доручення банку, який інкасує, у країні покупця;

- інкасуючий банк - банк, що надає документи платнику. Він займається інкасуванням суми платежу або одержанням акцепту векселя відповідно до розпоряджень інкасового доручення, отриманого від банку-ремітента;

- платник - покупець (імпортер), якому надаються інкасові документи [71, 4].

Усі документи, відіслані на інкасо, мають супроводжуватися інкасовим дорученням, що містить повні та точні інструкції. Банкам дозволено діяти тільки відповідно до інструкцій, що їх містить інкасове доручення, і згідно з Правилами по інкасо.

Відповідальність банків при виконанні доручень документарного інкасо обмежується в основному пересиланням і врученням документів проти оплати або акцепту. При цьому банк не бере на себе зобов'язання здійснити платіж, якщо покупець не виконає або не зможе виконати своїх зобов'язань з інкасо. Згідно зі ст. 9 Правил по інкасо банки мають діяти добросовісно і проявляти розумну старанність. Однак вони не несуть ніякої відповідальності за наслідки форс-мажору, затримки або втрати в дорозі документів, якщо вони виникли не з їхньої особистої вини (ст. 15 Правил по інкасо). Документарне інкасо порівняно зі звичайним банківським переказом надає значно вище забезпечення, але тільки для імпортера-покупця [10].

При документарному інкасо продавець відвантажує товар або надає послуги до одержання платежу. Тому такий інструмент розрахунків можна рекомендувати за таких умов:

- між продавцем (експортером) і покупцем (імпортером) існують довірчі відносини;

- не виникає ніякого сумніву щодо готовності та спроможності покупця здійснити платіж;

- політичні, економічні та правові умови в країні імпортера є стабільними;

- міжнародному платіжному оборотові країни імпортера не перешкоджають або не загрожують валютний контроль та інші подібні обмеження [33, 253-254].

У міжнародній торгівлі контрагентам важко оцінити ділові та фінансові можливості партнерів. Тому дуже часто під час виконання контракту необхідним є забезпечення (гарантії) третьої сторони на той випадок, коли сторони будуть не в змозі виконати свої зобов'язання за договором. З метою такого забезпечення вони можуть погодити виставлення банківської гарантії. Широке застосування знайшли банківські гарантії на випадок неплатежу (гарантії платежу) [11, 78].

Таким чином, під банківською гарантією звичайно розуміють безвідкличне зобов'язання банку сплатити зазначену в ній суму у випадку, якщо продавець або покупець не виконає визначені за договором зобов'язання. Гарантія є самостійним зобов'язанням, що не залежить від відносин між продавцем і покупцем за договором. Видаючи гарантію, банк зобов'язується сплатити за першою вимогою, якщо виконано умови, що містяться в тексті гарантії.

Для банківських гарантій застосовується право, яке діє за місцем розташування банку, що видав гарантію. Уніфіковані правила по гарантіях (публікації Міжнародної торговельної палати №325, №406, №458, №503, №524) мають рекомендаційний характер і застосовуються лише у випадку, коли в гарантії зазначено, що вона підпорядковується цим Уніфікованим правилам [34, 59].

Наведемо перелік найбільш розповсюджених видів гарантій, розглянемо їх сутність та вкажемо на певні особливості.

Авансований платіж - вид гарантії, що має на увазі прийняття банком на себе зобов'язання (за дорученням продавця) виплатити імпортерові (бенефіціару) гарантовану суму в разі, коли продавець не зможе виконати свої зобов'язання з поставки відповідно до умов договору. У цьому випадку сума гарантії зазвичай становить 7-10% від суми поставки за договором. На практиці термін дії такої гарантії триває до повного виконання договору.

Якщо умови платежу в зовнішньоекономічному договорі передбачають сплату покупцем авансового платежу для закупівлі продавцем сировини і покриття витрат на виготовлення, покупець може вимагати від продавця гарантії повернення такого авансового платежу. Цей вид гарантії передбачає повернення авансу в разі невиконання продавцем договірних зобов'язань з поставки [11, 79]. Сума гарантії в цьому випадку дорівнює сумі авансових платежів. До того ж вона, як правило, зменшується відповідно до здійснення часткових поставок за договором.

У гарантії авансового платежу має бути передбачено її погашення із закінченням поставок за договором. Гарантія виставляється банком зазвичай до одержання авансового платежу продавцем, але набирає чинності лише після надходження авансу, про що робиться відповідне застереження в тексті гарантії [26, 35].

Гарантія платежу виставляється, зокрема, для забезпечення розрахунків за договором. Наприклад, гарантія може бути виставлена на забезпечення повної оплати поставки товару та послуг. Пред'явлення вимоги про оплату здійснюється продавцем (бенефіціаром), як правило, шляхом письмової заяви про те, що товар поставлено, але оплату з настанням терміну не отримано.

Інша можливість застосування гарантії платежу полягає в частковому забезпеченні довгострокового договору, що укладається між продавцем і покупцем на поставку товарів або виконання послуг. Наприклад, між сторонами укладено договір на загальну суму 120 000 дол. США на термін, що передбачає поставку товару протягом одного року. Сторони обумовлюють, що поставки здійснюватимуться щомісяця рівними партіями на суму 12 000 дол. США кожна. Відповідно до умов договору оплата проводиться через 10 днів після поставки кожної партії. Сторони домовляються, що замість відкриття гарантії платежу на всю суму договору виставляється гарантія платежу на суму однієї партії. При цьому після здійснення оплати покупцем однієї партії гарантія продовжується на наступну поставку [11, 81; 26, 34-35].

Гарантії, як правило, передбачають платіж на першу вимогу. До тексту гарантії бажано включити застереження про те, що у разі пред'явлення вимоги має надаватися документ, який підтверджує невиконання договору.

Банківські гарантії виставляються банком принципала (клієнта банку, за рахунок якого гарантія видається) безпосередньо на користь бенефіціара. Але буває, що бенефіціара не влаштовує гарантія, виставлена визначеним банком (у зв'язку з нестабільною економічною та (або) політичною ситуацією в країні розташування банку або нестабільністю самого банку), і він бажає одержати гарантію більш надійного і стабільного банку. Тоді банк принципала за дорученням клієнта (принципала) просить відповідний першокласний банк (як правило, свій банк-кореспондент) відкрити гарантію на користь бенефіціара (експортера). У разі коли такий банк здійснить виплату по гарантії, він спише відповідну суму з рахунку банка принципала, а той утримає цю суму зі свого клієнта (принципала) [24, 25-26].

Слід мати на увазі, що встановленню терміну дії банківської гарантії треба приділяти великої уваги. Тільки якщо зрозуміло й однозначно обумовлено, коли це гарантійне зобов'язання погашається, банк анулює гарантію автоматично з настанням терміну. У цьому випадку бенефіціару не потрібно повертати гарантію. Але якщо гарантію отримано на паперовому носії, то в разі її анулювання необхідно обов'язково повернути цей документ до банку принципала [18, 214].

Зазначення терміну дії гарантії, наприклад, шляхом застереження «дійсна до підписання протоколу приймання» або подібного, не можна вважати достатнім, оскільки є ризик, що такий протокол буде підписано зі значним запізненням або взагалі не буде підписано. Внаслідок цього гарантія буде чинною набагато довше, аніж було спочатку передбачено. Тому в таких випадках рекомендуємо обумовити в договорі, що термін гарантії закінчується «не пізніше ніж…»

Якщо покупець не виконав повністю або частково договірні зобов'язання, гарантовані банком, бенефіціар висуває вимогу щодо гарантії. Банк-гарант має негайно здійснити платіж, якщо виконано умови використання гарантії [25, 32].

Процес використання гарантії дещо відрізняється, якщо гарантію виставлено через банк у країні її одержувача. При цьому бенефіціар гарантії висуває вимогу місцевому банку-гарантові, і той сам вирішує, чи використовується гарантія відповідно до її умов.

За прийняті на себе зобов'язання з гарантії і понесені витрати, пов'язані з вкладенням власних коштів, банк нараховує комісію, що зазвичай справляється перед виставленням гарантії. Ставку комісії може бути зменшено, якщо особа, яка дала доручення на виставлення гарантії (принципал) зі свого боку надасть банкові забезпечення, наприклад, у формі застави. Якщо видача гарантії проводиться із залученням банку в країні бенефіціара, то витрати з гарантії збільшуються на суму комісії та витрат цього банку.

Документарний акредитив є поширеною формою міжнародних розрахунків, тому зупинимось на ньому більш докладно [71, 6].

Як зазначалось вище, на сьогодні міжнародні розрахунки із застосуванням документарного акредитива регулюються Уніфікованими правилами і звичаями для документарних акредитивів, публікація Міжнародної торговельної палати №500, в редакції 1993 р. (далі - Правила по акредитивах). Слід зауважити, що часто на практиці використовується коротка англійська абревіатура - UCP500.

Відповідно до ст. 1 Правил по акредитивах вони застосовуються до всіх документарних акредитивів, включаючи резервні акредитиви, тією мірою, якою Правила по акредитивах можуть бути до них застосовані. Правила по акредитивах є обов'язковими для всіх зацікавлених сторін при відсутності прямо вираженої домовленості про інше [10].

Стаття 2 Правил по акредитивах визначає акредитив як будь-яку угоду, як би вона не була названа або позначена, згідно з якою банк (банк-емітент), діючи на прохання і на підставі інструкцій клієнта або від свого імені: має здійснити платіж третій особі (бенефіціару) або його наказу, або сплатити чи акцептувати переказні векселі (тратти), виставлені бенефіціаром, або уповноважує інший банк провести такий платіж, або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), або надає повноваження іншому банкові негоціювати проти передбачених документів, якщо дотримано всіх умов акредитива.