Етапи реформування Європейського Союзу

ВСТУП

Реформування Європейського Союзу являє собою вивчення глибоких інтеграційних процесів, це є головною темою даної дипломної роботи. За останні 6 років, ситуація в Європі постійно змінюється, але з кожним роком на краще. Вона пройшла три складних етапа великого реформування, а саме : створено справжній спільний ринок товарів, послуг, капіталів та робочої сили, введена єдина валюта, постійно вдосконалюється політика забезпечення стабільного зростання, досягнуто значних успіхів у зменшені розбіжностей у рівнях економічного і соціального розвитку держав - членів, і тепер міжнародна спільнота наполегливо просувається шляхом вдосконалення. Дедалі більше уваги приділяється політичним аспектам інтеграції. Вже понад двадцять років провадяться прямі вибори до Європейського Парламенту. Прискорено розвивається співпраця в питаннях імміграції, охорони порядку, правосуддя, спільної політики, безпеки і оборони, зовнішньої політики.

На сучасному етапі потреба в подальшому реформуванні значною мірою пов'язана з розширенням Союзу. Одне тільки зростання кількості держав - членів вимагає перегляду механізмів вироблення і ухвалення рішень, гарантування стабільності і ефективності спільного урядування. Але головний напрям реформування - забезпечення високої демократичності загальноєвропейських інституцій. Як відзначається у Лаекенській декларації “потрібно наблизити європейські установи до громадян”. Звичайно, європейські громадяни згодні з головними цілями Союзу, проте вони не завжди простежують зв'язок між цими завданнями та повсякденною діяльністю Союзу. Вони вимагають від європейських інституцій меншої бюрократичної застиглості і особливо більшої ефективності й прозорості. Чимало громадян вважають, що Союз повинен радше займатися їхніми реальними турботами, ніж втручатися детально у справи, які, з огляду на їхній характер, було б краще довірити вибраним органам держав -- членів та регіонів. Деякі громадяни сприймають навіть такий підхід як загрозу для їхньої ідентичності. Проте, ймовірно, ще істотнішим є те, що громадяни думають, що все вирішується часто без їхнього відома, відповідно, прагнуть до кращого демократичного контролю євроінтеграції.

Процес реформування продовжуватиметься й надалі. Таким чином, держави, які прагнуть вступити до Союзу, змушені орієнтуватись на ціль, яка швидко рухається, і мають демонструвати неабияку динаміку. Найближчим часом ми зможемо оцінити, якою мірою відповідає цій вимозі європейська політика України. Вже зараз зрозуміло, що нам доведеться корегувати власну стратегію інтеграції. Зміни, що відбуваються в ЄС, практично ведуть до зникнення інституту асоційованого членства, на набуття якого спрямовані зусилля керівництва держави. При цьому спостерігається недостатня наполегливість у реалізації Угоди про партнерство і співробітництво та готовність використати можливості програми сусідства. Розроблений українськими урядовцями проект Плану дій “Україна - ЄС”, який, на жаль, не став за європейською практикою предметом широкого обговорення фахівців та громадськості, все ж, орієнтований на наближення до норм ЄС і підвищення рівня відносин з Союзом. Залишається сподіватись, що й спрямованість та темпи реформування в нашій країні забезпечать її повно масштабну участь у творенні нової Європи.

Матеріали, включені до дипломної роботи, переважно присвячені розгляду характеристик ЄС, що реформується, і нових умов співпраці в межах Європи. У ній ретельно аналізується Проект Договору, що встановлює Конституцію для Європи, нові правові та політичні засади функціонування та розвитку європейської спільноти, зокрема питання розподілу компетенції між Союзом і державами - членами, застосування європейського законодавства. Окрема увага приділяється проблемам унормування відносин наддержавних і національних владних органів з людиною і громадянином, наповненню поняття “європейське громадянство”.

Також описується одна з найбільш складних та болючих проблем європейської інтеграції - еволюції ролі державного суверенітету членів ЄС.

1. ЄС ЯК НАЙВИЩА ФОРМА ІНТЕГРАЦІЇ

Економічні зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення суспільних потреб та розвитку світового господарства. На сьогодні обсяг міжнародної зовнішньої торгівлі зростає з кожним роком. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення спеціалізації виробництва при забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється інтегрованість країн.

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу -- міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Отже, Європейський союз - найвища на даний час форма інтеграції.

1.1 Загальна характеристика Європейського Союзу

Європейський Союз - це порівняно нове явище в історії Європи. Формально він з'явився на політичній карті 1 листопада 1993 р., коли набув чинності Договір про Європейський Союз, або Маастрихтський договір. Однак насправді Євросоюз - це лише черговий, якісно новий крок у процесі європейської інтеграції, яка має тривалу історію.

Офіційно розбудова об'єднаної Європи розпочалася із започаткування у 50-ті роки ХХ ст. трьох Європейських співтовариств: Європейського об'єднання вугілля та сталі, Європейське співтовариство з атомної енергії та Європейське економічне співтовариство.

Первісно інтеграція мала виключно економічний характер, оскільки держави-члени були не готові поступитися своїм суверенітетом на користь наддержавних інститутів влади. Саме тому національні уряди відкидали ідею інтеграції у політичний та військовій сферах. Однак з часом інтеграційні процеси неминуче стали прямо або опосередковано охоплювати й інші сфери суспільного життя (соціальну сферу, культуру, освіту, охорону здоров'я, молодіжну політику тощо). Це спонукало держави-члени ЄС до створення на основі вказаних Співтовариств Європейського Союзу. Попри очікування, що Європейські співтовариства трансформуються у Європейський Союз, у Маастрихтському договорі була закріплена інша структура відносин між ними. Діяльність Євросоюзу поряд з економічною інтеграцією (так звана І «опора») передбачала також проведення спільної зовнішньої політика та політика безпеки (ІІ «опора»), а також політики в сфері внутрішніх справ та правосуддя (ІІІ «опора»). При цьому Євросоюз не заміняє собою Європейські співтовариства, а функціонує паралельно з ними.

1.1.1 Відносини між Європейським Союзом і державами-членами

Європейців, хоча і не тільки їх, завжди цікавили питання: що таке Європейський Союз, яка його кінцева мета, чи перетвориться він на державу, чи втратять (збережуть) держави, які його утворюють, свій суверенітет? Частково відповіді на ці питання дають установчі договори, які регулюють відносини між Союзом і державами-членами.

Передусім слід зазначити, що виключно держави-члени наділяють Європейський Союз компетенцією для досягнення їх спільних цілей. Відповідно, він може діяти лише в межах цієї компетенції. Союз зобов'язаний дотримуватися правової рівності держав-членів, поважати національну індивідуальність держав-членів, яка властива їх основоположним політичним і конституційним структурам, зокрема в сфері місцевого та регіонального самоврядування. Особливий наголос традиційно робиться на повазі Союзу до здійснення державами-членами їхніх основних функцій, передусім тих, які спрямовані на забезпечення їх територіальної цілісності, підтримання суспільного порядку та охорону національної безпеки.

З іншого боку, відповідно до принципу лояльної (добросовісної) співпраці, як Союз, так і держави-члени повинні проявляти взаємну повагу і сприяння один одному у реалізації завдань, заради яких створено ЄС. Більше того, національні уряди створюють сприятливі умови для виконання Союзом його завдань і утримуються від будь-яких заходів, які здатні поставити під загрозу досягнення цілей Союзу.

1.1.2 Цілі Європейського Союзу

Євросоюз - це унікальна організація влади, яка не має аналогів в світі. Держави-члени, які входять до її складу, послідовно наділяють її все новими суверенними правами, які властиві державі, обмежуючи тим самим свій власний суверенітет. Закономірно постає питання, а заради досягнення яких цілей європейські держави вдаються до таких кроків?

Цілі європейської інтеграції історично змінювалися. Однак реалізація мети кожного попереднього установчого договору ставала прологом для постановки і виконання ще більш амбіційних завдань. Така ситуація надала прем'єр-міністру Бельгії Гі Верхофстадт підстав так охарактеризувати розвиток євроінтеграції: «Європейський Союз як велосипед - якщо він не рухається вперед - то падає».

Перші цілі інтеграції були викладені у Договорі про утворення Європейського товариства вугілля та сталі. Метою даного об'єднання було: сприяння економічному розвитку, зростанню зайнятості та підвищенню рівня життя в державах-членах шляхом запровадження спільного ринку. Набутий досвід і досягнуті за більш ніж 50 років результати дозволяють Європейському Союзу ставити перед собою і державами, що його утворюють, значно ширші цілі. Так, Конституція для Європи в якості цілей ЄС визначає:

· сприяння миру, своїм цінностям і добробуту своїх народів;

· надання своїм громадянам простору свободи, безпеки і правосуддя без внутрішніх кордонів, внутрішній ринок з вільною та чесною конкуренцією;

· забезпечення стабільного розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання і стабільності цін, наявність конкурентної соціальної ринкової економіки, яка прагне до забезпечення повної зайнятості та соціального прогресу, а також високий рівень охорони і підвищення якості навколишнього середовища;

· сприяння науково-технічному прогресу;

· боротьбу із соціальною ізоляцією та з дискримінацією, сприяння соціальній справедливості і соціальному захисту, рівності чоловіків і жінок, солідарності поколінь і охороні прав дитини;

· сприяння економічній, соціальній та територіальній згуртованості та солідарності держав-членів;

· повага до багатства свого культурного і мовного різноманіття, піклування про збереження і розвиток європейської культурної спадщини.

У відносинах з рештою світу Союз стверджує і просуває власні цінності та інтереси. Він сприяє миру, безпеці, сталому розвитку планети, солідарності та взаємній повазі народів, вільній та справедливій торгівлі, викорененню бідності та захисту прав людини, зокрема дитини, а також неухильному дотриманню і розвитку міжнародного права, включаючи дотримання принципів Статуту ООН.

Важливо відмітити, що при досягненні проголошених цілей Союз використовує виключно за допомогою належних засобів і в межах компетенції, яка йому надана.

1.1.3 Цінності Союзу

Цінності ЄС вперше закріплюються лише у Конституції для Європи. Включення їх до змісту Конституції, зумовлено тим, що певне розуміння основних цінностей суспільства передбачає відповідне бачення сутності влади, чи то держави чи Європейського Союзу. Перелік цінностей ЄС є традиційним для правової і політичної культури європейських держав. Виклик глобального масштабу, яким стала Друга світова війна, по - новому поставив проблему людини. Суспільною свідомістю оволодіває думка про нагальний характер поваги до життя і гідності людини. Відтак ці права визнаються найважливішими в каталозі прав і свобод людини і трактуються в широкому і гуманістичному розумінні. Так, життя пропонується розглядати не у вузькому біологічному розумінні, а як певну цілісну соціальну програму. Їй в повсякденному житті загрожує не лише війна чи кримінальні злочини проти особистості, але й аборти, тероризм, расова чи етнічна ненависть, соціальна несправедливість, екологічно небезпечне виробництво, діяльність тоталітарних сект і угруповань тощо. Виходячи з такого трактування, право на життя як право на мирний і вільний розвиток та утворення на цій основі засад певного суспільного устрою, який би забезпечував такий розвиток, об'єднує в єдину цілісну систему всі різновиди прав людини.

З правом людини на життя безпосередньо пов'язаний принцип людської гідності. Ще І. Кант зазначав, що гідність людини отримує свою конкретизацію завдяки природженому і невід'ємному праву людини на свободу і рівність, що нерозривно пов'язані між собою. Важливий крок у розвитку цього принципу свого часу зробив наш співвітчизник Б. Кистяківський, який зазначив, що як особисті і політичні, так і соціально-економічні права об'єднуються єдиним правом на гідне людини існування.

На сучасному етапі державно-правового розвитку стрижньовим у системі цінностей визнається людська гідність, яка дістає конкретизацію завдяки природженому і невід'ємному праву людини на свободу і рівність, що нерозривно пов'язані між собою. Фактично людська гідність є наріжним каменем пануючої в державах-членах ЄС соціальної правової моделі державності, оскільки становить основу конституційно організованого суспільства і утворює багатомірний захищений простір, який оберігає його конституційно-правові надбання.

При тлумаченні змісту людської гідності наголос необхідно робити на такому факті. Принцип людської гідності, який конкретизують права на свободу і рівність, які в силу своєї вагомості розглядаються як самостійні принципи державно-правового устрою, утворює своєрідне ядро незмінних прав людини. Навколо нього формуються інші, похідні від нього категорії прав і свобод. Ці права, а також цілі держави тісно пов'язані з принципом людської гідності: кожна категорія прав конкретизує той чи інший аспект змісту цього принципу, сприяє його захисту. Визнання гідності людини поряд з правом кожної людини на життя основними правами, що зумовлюють можливість реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина, дає підстави для висновку про недопустимість їх скасування або будь-якого обмеження.

Існує і зворотний зв'язок. Він полягає в тому, що саме завдяки непорушності гідності людини визнаються недоторканними і невідчужуваними права людини, в силу чого вони складають основу будь-якого суспільства і справедливості.

Визначена в якості цінності Союзу людська гідність в подальшому формулюється більш суб'єктивно і позитивно в нормах Конституції ЄС, передусім у розділі І «Гідність» Хартії Союзу про основні права. Конкретизація поняття «гідність особистості» відбувається шляхом здійснення ряду логічно пов'язаних між собою кроків. В ході першого визначається об'єкт і сфера життя або реальна ситуація, в яких він потребує захисту. Другий крок пов'язаний з конституційним закріпленням принципу рівності громадян, що означає визнання гідності як ознаки, яка властива будь-якій особистості. Конкретизацію поняття гідності людини забезпечують норми Конституції, які гарантують: право на життя і відповідно заборону смертної кари і право на свою фізичну і психічну цілісність, а також забороняють: заняття євгенікою, особливо якщо метою ставиться проведення відбору між людьми; перетворення людського тіла і його частин в джерело прибутку; репродуктивне клонування людської істоти; катування і нелюдське або таке, що принижує гідність людини, ставлення та покарання; рабство, торгівлю людьми та примусову обов'язкову працю.

На другому місці серед цінностей знаходиться свобода. Слід зазначити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає суттєвих відмінностей, оскільки як права, так і свободи окреслюють певні правові можливості людини в різних галузях життя, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити різницю на основі ступеня визначеності можливої поведінки і механізму державного гарантування.

Термін «право» традиційно застосовується тоді, коли йдеться про конкретні можливості поведінки (право на працю, відпочинок, медичне обслуговування, освіту, соціальний захист тощо). У випадку, коли необхідно підкреслити більший простір вибору варіанту поведінки на власний розсуд і під власну відповідальність, використовується термін «свобода». Тому цілком закономірно, що Конституція ЄС визначає правові можливості

Зміст поняття «свобода» розкривається у розділі І «Свобода» Хартії Союзу про основні права. Так, зміст поняття свободи розкривається через право на повагу свого приватного і сімейного життя, житла і своїх повідомлень; право на вступ у шлюб і створення сім'ї; право на освіту та доступ до професійної освіти і підвищення кваліфікації; право власності; право на притулок, а також низка свобод, а саме: свобода думки, совісті і релігії; свобода вираження думки, зокрема свобода дотримуватися своїх поглядів, свобода отримувати або передавати інформацію без втручання з боку органів публічної влади і незалежно від кордонів; свобода зібрання та асоціацій; свобода мистецтва та науки; свобода професійної діяльності; свобода підприємництва. Євросоюз також гарантує захист даних особистого характеру та заборону вислання або видачі особи в державу, в якій існує реальна загроза застосування до особи смертної кари, катування або іншого нелюдського, або такого, що принижує людську гідність, ставлення и покарання.

Базовою цінністю Євросоюзу слід також визнати демократію. Європейський Союз сьогодні - це організація, яка заснована на принципах свободи, демократії, верховенства права, поваги до прав людини і основних свобод, які є спільними для усіх держав-членів. За останні десятиліття на прикладі успішного досвіду Греції, Іспанії та Португалії, які не мали сталих демократичних традицій до вступу у ЄС, передусім постсоціалістичні країни Європи переконалися у дієвості приєднання до Союзу як засобу забезпечення їх демократичного устрою. Разом з тим слід вказати на існування гострої і справедливої критики ЄС стосовно наявності в ньому саме «дефіциту» демократії.

Ситуацію, що склалася навколо утвердження демократичних цінностей під час організації та функціонуванні Євросоюзу, багато хто із західних дослідників оцінює як кризову, відмічаючи при цьому гальмування процесу формування в Союзі загальноєвропейського громадянського суспільства, відсутність механізмів впливу громадян ЄС на інститути Союзу і відповідальності останніх перед суспільством, обмеженість повноважень Європарламенту в сфері законотворчості та контролю за виконавчими структурами Союзу. Недостатня демократичність організації ЄС протягом останніх десятиліть перетворилася на вагомий аргумент в руках тих, хто заперечує подальше поглиблення процесу інтеграції, продовження практики передачі Союзу суверенних прав держав-членів, створення європейської федерації. Натомість проголошується нова мета політичної інтеграції - створення по-справжньому самоврядної Європи, розвиток європейської представницької демократії на всіх рівнях. Саме тому включення демократії в систему цінностей Союзу виявляється актуальним і цілком закономірним.

Сучасне розуміння демократії передбачає передусім акцентування уваги на юридичному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, яке є одним з найважливіших принципів організації і практичного функціонування основних політико-правових інститутів, організації і діяльності органів влади як на рівні держави і місцевого самоврядування, так і на загальноєвропейському рівні. Характеристика Євросоюзу як демократичної організації влади передусім означає, що Союз:

1) заснований на здійсненні реального народовладдя. Союз покликаний забезпечити можливість громадянам ЄС та їх асоціаціям інформувати Інститути Союзу про свою думку і публічно обмінюватися ними стосовно будь-якої сфери діяльності Союзу. Інститути повинні підтримувати відкритий, прозорий і регулярний діалог з представницькими асоціаціями і громадянським суспільством. Важливою новацією, запровадженою Конституцією, має стати право громадян Союзу у кількості не менше одного мільйона чоловік, які представляють значну кількість держав-членів, виступити з ініціативою запросити Комісію в межах її повноважень подати пропозиції з питань, стосовно яких, на думку цих громадян, необхідно видати правовий акт Союзу з метою застосування Конституції. Важливим проявом народовладдя є процедура ратифікації установчих договорів і Конституції в окремих державах-членах народом цих країн;

2) поважає і реально гарантує здійснення прав і свобод людини і громадянина. Про реалізацію цієї вимоги свідчить запровадження громадянства Союзу, включення до тексту Конституції для Європи Хартії Союзу про осейської хартії про захист прав людини і основних свобод, а також визнання основних прав і свобод загальними принципами права Союзу;

3) забезпечує реальну участь громадян ЄС у формуванні органів влади в ЄС і здійснення контролю за їх діяльністю. На сьогодні про реалізацію даної вимоги свідчить запровадження прямих виборів до Європейського парламенту; діяльність європейського омбудсмана; забезпечення прозорості діяльності інститутів, органів і установ Союзу; заохочення і сприяння з боку Союзу соціальному діалогу.

Поряд з названими важливе місце в системі цінностей займає рівність. Дана цінність конкретизується в положеннях розділу ІІІ «Рівність» Хартії Союзу про основні права. Євросоюз виходить із рівності всіх прав своїх громадян, зокрема рівності чоловіків і жінок (в усіх сферах і передусім в питаннях зайнятості, праці і заробітної платні), а також рівності всіх перед законом. Він не допускає також будь-яку дискримінацію, зокрема за ознаками статі, раси, кольору шкіри, етнічного та соціального походження, генетичних рис, мови, релігії або переконань, політичних або будь-яких інших поглядів, приналежності к національним меншинам, майнового стану, народження, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації.

В контексті розмови про забезпечення правової рівності, слід наголосити на повазі Союзу культурного, релігійного та мовного різноманіття, на забезпеченні прав дитини та літніх людей, а також готовності сприяти соціальній і професіональній інтеграції інвалідів.

Верховенство (панування) права в житті суспільства забезпечує створення демократичних структур влади, гарантування верховенства конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-правового акта, а також правових законів, підвищення їх якості. Конституція Союзу, яка завжди матиме правовий характер, таким чином визначить межі втручання Союзу у справи національних держав, а також у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке має набути субсидіарного (додаткового) характеру і не може зашкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

Завершує перелік цінностей Союзу дотримання прав людини. Це, однак, не означає, що права людини знаходяться на останньому місці серед пріоритетів Союзу. Дотримання прав людини вимагає безумовного визнання, нормативного закріплення, реального здійснення і гарантування Союзом невід'ємних прав і свобод людини. Фактично реалізація всіх вище перелічених цінностей є найбільш дієвим засобом реально забезпечити в житті проголошені численні права і свободи людини і громадянина.

1.1.4 Компетенція Європейського Союзу. Державний суверенітет

Для реалізації проголошених цілей Євросоюз необхідно було наділити відповідною компетенцією. Що представляє собою сьогодні компетенція Союзу, як вона співвідноситься з компетенцією національних держав?

Слід зазначити, що на кожному етапі інтеграційного процесу відбувається досягнення балансу інтересів ЄС та держав-членів. Як наслідок, державно-правовий розвиток в рамках Європейського Союзу відбувається на основі так званого компромісного суверенітету, який передбачає встановлення рівноваги між суверенітетом держав-членів і «суверенітетом» ЄС.

Процес розмежування компетенції між Євросоюзом і держава-ми-членами постійно триває. Сьогодні є достатньо підстав розрізняти такі типи компетенції:

· принципову компетенцію держав-членів;

· виключну компетенцію ЄС (політика конкуренції, спільна торгівельна політика, монетарна політика, митний союз, здійснення єдиної європейської системи надання політичного притулку, контроль за спільними кордонами, збереження біологічних ресурсів моря);

· спільну компетенцію ЄС і держав-членів складають повноваження в переважній більшості галузей, наприклад внутрішній ринок, транспорт, енергетика, соціальна політика, сільське господарство і рибальство, за винятком збереження біологічних ресурсів моря, захист споживачів та деякі інші;

· допоміжну компетенцію (охорона здоров'я, освіта, культура, спорт);

· негативну компетенцію, тобто дії, які заборонені як для дер-жав-членів, так і для Євросоюзу, - вона пов'язана із гарантуванням основних прав і свобод людини і громадянина.

Аналіз цих видів компетенції дозволяє зробити висновок про те, що традиційний підхід до визначення суверенітету у випадку з Євросоюзом виявляється малопридатним. Згідно з ним не являються суверенними ані держави-члени, ані Євросоюз. Фактично слід визнати, що сьогодні в Європі відбувається формування (апробація) нової моделі суверенітету, в якій головні акценти робляться не на владі, а на управлінні, яке має складний багаторівневий характер.

Для сучасного етапу європейського державно-правового розвитку характерно: існування «суверенітету» ЄС, що складається з суверенних прав, переданих йому урядами держав-членів; збереження державами-членами значного обсягу суверенітету, що дозволяє їм в певній мірі не допускати втручання у внутрішні справи і проводити при потребі незалежну зовнішню політику; поєднання колективно виробленої політики з відносно автономною політикою держав-членів; здійснення управлінських функцій через мережі суб'єктів, які включають національні уряди та інститути громадянського суспільства; можливість участі громадян держав ЄС у виборах органів місцевого самоврядування за місцем проживання незалежно від свого національного громадянства; співпраця національних, наднаціональних і субнаціональних владних структур щодо прийняття найбільш важливих рішень.

Сприйняття концепції багаторівневої структури управління цілком відповідає проекту перетворення Євросоюзу на своєрідне конфедеративне утворення і в той же час не заважає поглибленню інтеграції у все нових сферах суспільного життя. Дана концепція реалізується з урахуванням принципів, які характеризуватимуть відносини між Європейським Союзом і державами-членами, а саме: лояльного (добросовісного) співробітництва; субсидіарності (в сферах, що не становлять його виключну компетенцію, Союз діятиме тоді, коли заходи по реалізації певних цілей не можуть бути досягнуті належним чином на рівні держав і, навпаки, краще можуть бути досягнуті на рівні ЄС); пропорційності (зміст і форма дій Євросоюзу не може вийти за межі необхідного для досягнення цілей Союзу).

Існуючий розподіл компетенції свідчить про те, що на сучасному етапі розвитку національні уряди європейських країн в рамках класичного уявлення про державний суверенітет більше неспроможні самостійно з необхідною ефективністю забезпечувати інтереси суспільства та успішно конкурувати в економічній, політичній і соціальній сферах зі США, Японією та Китаєм, а тому вимушені передавати право здійснення ряду суверенних прав Євросоюзу.

Склад Європейського Союзу

Європейський Союз - це високо інтегроване об'єднання дер-жав-членів, що утворене на невизначений строк. Його склад змінюється внаслідок постійного розширення організації. Засновниками трьох Європейських співтовариств були лише шість країн - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція. Перше розширення відбулося в 1973 році, коли до них приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія. У 1981 р. ряди організації поповнилися Грецією, а у 1986 р. - Іспанією та Португалією. Саме ці дванадцять країн підписали у 1992 р. в м. Маастрихт Договір про Європейський Союз. Починаючи з 1 листопада 1993 року держави, які вступають до ЄС, одночасно набувають членства у Європейських співтовариствах. Таку процедуру пройшли Австрія, Фінляндія та Швеція, які вступили до ЄС у 1995 р., та Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія у 2004 р. На сьогодні потенційними кандидатами на вступ до Союзу визнані: Болгарія, Румунія, Туреччина, Хорватія.

Слід зазначити, що попри привабливість Євросоюзу і відповідно бажання багатьох країн стати членом ЄС, процес вступу до Союзу далеко не завжди проходить без проблем. Так, в різні часи заявки на вступ до ЄС подавали Норвегія та Швейцарія. Однак під час референдумів (у Норвегії, до речі, референдум проходив двічі - у 1972 і 1994 роках), які відбувалися в цих країнах, населення висловилося проти вступу в дану організацію.

1.1.5 Умови та порядок вступу до організації

Розглянемо умови і порядок вступу держав до ЄС.

Порядок вступу до кожного з Європейських співтовариств був чітко виписаний в договорах про їх заснування. В них зазначалося, що будь-яка європейська держава може подати заяву з проханням про приєднання до Договору. Національний уряд має подати звернення до Ради, яка, після отримання думки Вищого керівного органу, приймає одностайне рішення. Рада також одностайно визначає умови такого приєднання (ст. 98 Договору про утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі).

З часом, після утворення Європейського Союзу, даний порядок зазнав змін. Маастрихтський договір передбачає, що будь-яка європейська держава, що поважає спільні для всіх держав-членів принципи, може звернутися з проханням про членство у ЄС. Вона направляє заяву до Ради, яка приймає рішення одноголосно після консультації з Комісією і отримання висновку Європейського Парламенту, який приймає рішення абсолютною більшістю голосів. Умови приєднання є предметом угоди між державами-членами і державою-кандидатом.

На сучасному етапі до кандидатів-членів пред'являються ряд вимог. Договір про Європейський Союз чітко вказує на дві з них.

По-перше, держави-кандидати мають бути «європейськими». Однак дане положення слід трактувати не стільки як вимогу щодо її географічного розташування, оскільки, наприклад, Кіпр (член ЄС) і Туреччина (кандидат в члени) розташовані не в Європі, а в Азії, скільки як вказівку на відповідність держави-кандидата європейським культурним, зокрема правовим і політичним, традиціям.

По-друге, держава-кандидат має поважати загально визнані демократичні принципи конституційного устрою, а саме: свободи, демократії, поваги до прав людини і основних свобод, верховенства права.

Окрім цих нормативно закріплених вимог до кандидатів в члени Союзу пред'являються й інші. Так, рівень економічного розвитку держави-кандидата повинен відповідати середньостатистичному рівню економічного розвитку Євросоюзу. Про реальну готовність держави до вступу у Союз буде свідчити приведення нею свого законодавства у відповідність із правом Європейського Союзу, що передбачає досить суттєве реформування переважної більшості галузей права (передусім економічний блок), що потребує тривалого часу. Якщо всі вище названі умови виконані, відбувається вступ країни до ЄС, який оформлюється договором приєднання. Цей договір підписують з одного боку усі члени Євросоюзу, а з іншого - країна (країни) кандидати в члени. Договір набуває чинності лише після того, як його ратифікує кожна з країн Євросоюзу.

1.1.6 Територія Європейського Союзу. Межі дії права ЄС

Євросоюз - це не держава, однак це й не звичайна міжнародна організація. Союз - це наднаціональна організація влади, на користь якої держави-члени поступилися частиною свого суверенітету для досягнення спільної мети. Право Союзу під час здійснення наданої йому компетенції володіє верховенством по відношенню до права держав-членів. Виходячи з цього факту, питання визначення території ЄС має принциповий характер.

Територія Союзу - це простір, в межах якого право ЄС має обов'язковий характер. Юридичні кордони ЄС визначені установчими договорами, передусім Договором про Європейське співтовариство (ст. 299). Прийнято вважати, що територія Союзу складається з територій держав-членів. Як наслідок, вона охоплює не тільки територію Європи, але й територію в інших частинах світу, оскільки окремі держави-члени ЄС мають територіальні володіння за межами Європи (Португалія - Азорські острови і Мадейру, Іспанія - Канарські острови, Франція - Реюн'йон, Гвіана, Гваделупа, Мартініка). Крім того, Договір передбачає, що право ЄС також поширюється на окремі європейські території, які хоча й не входять до території відповідної держави-члена, однак останні здійснюють від їх імені зовнішні відносини (наприклад, Гібралтар - Велика Британія).

Разом з тим слід вказати на той факт, що на окремі території та володіння держав-членів право ЄС не розповсюджується (Фарерські острови - Данія) або поширюється частково (Норманські острови та острів Мен - Велика Британія) і, навпаки, деякі «заморські території» держав-членів отримали особливий привілейований статус.

Існують й інші виключення. Окремі держави-члени можуть не брати участь у досягненні окремих цілей Євросоюзу. Відповідно в цій частині право ЄС не є для них обов'язковим. Наприклад, не приймають участь у валютному союзі (не входять в зону «євро») Велика Британія, Данія та Швеція (відмовилися від участі), а також десять держав, які набули членства з 2004 р. (через невідповідність вимогам валютного союзу); Велика Британія та Ірландія свого часу відмовилися від участі у Шенгенській угоді, яка передбачає вільне пересування територією учасників угоди як громадян держав-членів ЄС, так і іноземців.

1.1.7 Громадянство Європейського Союзу

Хоча Європейський Союз не є державою, однак він має чимало ознак останньої. Однією з таких ознак є громадянство. Що означає дане поняття стосовно Євросоюзу?

Європейські співтовариства виникли і функціонували до 1992 року як об'єднання держав-членів. Однак вже в 70-ті роки ХХ ст., коли почали робитися перші кроки на шляху від економічного до політичного союзу, починається усвідомлення необхідності компенсувати певний дефіцит демократії в Співтовариствах, посилити захист прав і свобод людини, а також підвищити популярність європейської інтеграції серед рядових членів співтовариства. Як наслідок виникає ідея запровадження загальноєвропейського громадянства.

Інститут громадянства історично склався на рівні національних держав і традиційно розглядається як усталений політико-правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, який виражається в сукупності взаємних прав, обов'язків і відповідальності особи і держави. Хоча ЄС реалізує численні суверенні права властиві державі, однак не є власне державою. Внаслідок цього зміст поняття «громадянство Європейського Союзу» не тотожний змісту поняття «національне громадянство». Вперше нормативне оформлення інституту союзного громадянства відбулося при підписанні Маастрихтського договору (розділ ІІ). Відповідні зміни до нього (ст. 17-21) були згодом внесені Амстердамським договором. Нарешті, положення про громадянство ЄС отримали належне відображення також в Договорі про Конституцію для Європи, стаття 8 якого констатує, що громадянином Союзу є кожен, хто має громадянство однієї з держав-членів. Громадянство Союзу додається.

На сьогодні інститут громадянства ЄС (як і Євросоюз в цілому) перебуває на етапі свого становлення. Громадянство Союзу має субсидіарний (додатковий) характер по відношенню до національного громадянства і не замінює собою останнє. Будь-яка особа, яка має громадянство держави-члена Союзу, автоматично набуває громадянства ЄС. Виходячи з цього, оскільки держави-члени ЄС зберігають за собою суверенне право визначати, хто є їхніми громадянами, то відповідно процедура набуття і втрати громадянства ЄС буде різною і визначатиметься національним законодавством держав-членів ЄС.

Громадянство ЄС можна умовно охарактеризувати як нерозвинуту модель національного громадянства, оскільки воно передбачає переважно гарантування прав, що визначають правові відносини між громадянами ЄС та інститутами Союзу (наприклад, вибори до Європарламенту, подання петицій) або полегшують перехід з під юрисдикції однієї держави-члена до юрисдикції іншої (вільне пересування на території Союзу).

Набуття загальноєвропейського громадянства не перешкоджає особі реалізовувати в повному обсязі усі права і свободи як громадянину конкретної держави-члена ЄС і разом з тим гарантує їй отримання комплексу додаткових прав і свобод. До таких додатково набутих прав і свобод слід віднести:

– право обирати і бути обраним на виборах до Європарламенту у державі-члені місця проживання на тих самих умовах, що й громадянин цієї держави;

– право обирати і бути обраним на місцевих виборах у державі-члені місця проживання;

– право особи на розгляд її справ неупереджено, справедливо та у розумні строки Інститутами, установами, службами та агентствами Союзу;

– право на відшкодування Союзом будь-якої шкоди, спричиненої діяльністю Інститутами чи їхніми службовцями під час виконання обов'язків, а також право звертатися до Інститутів Союзу однією з мов Конституції та отримати відповідь тією ж мовою;

– право на вільний доступ до документів Інститутів, установ, служб та агентств Союзу; право звернення до Європейського Уповноваженого з прав людини;

– право на звернення до Європейського парламенту;

– право вільно пересуватися і проживати у межах території дер-жав-членів;

– право громадянина Союзу користуватися захистом дипломатичних та консульських установ будь-якої держави-члена на території третьої країни, де немає представництва держави-члена, громадянином якої є особа.

–

1.1.8 Офіційні символи Європейського Союзу

Європейський Союз, як «квазідержавна» організація, перейняла від держави й іншу ознаку, а саме - запровадження офіційних символів. В 1986 р. Європейські співтовариства, а з 1992 р. відповідно Євросоюз запровадили перші елементи символіки - прапор і гімн, перейнявши їх у Ради Європи.

Прапор ЄС

Історія створення прапору починається у 1955 році. Тоді Європейський Союз існував лише у вигляді Європейського об'єднання вугілля та сталі, до якого входило шість країн. Однак існувала окрема організація з ширшим представництвом - Рада Європи, яка була заснована на кілька років раніше для захисту прав людини та пропагування європейської культури. У той час Рада Європи підбирала собі емблему. Після активних обговорень було прийнято нинішній варіант прапора - коло з 12 золотих зірок на блакитному тлі. Число зірок не має нічого спільного з кількістю країн-членів організації. В різних традиціях „12” є символічним числом, що означає абсолютну досконалість. Це також і кількість місяців у році, і кількість цифр на циферблаті годинника, тоді як коло є ще й символом єдності. Так народився європейський прапор, який представляє ідеал об'єднання народів Європи. На ньому сяє дванадцять зірок, як символ довершеності, повноти та єдності. Прапор залишається незмінним протягом років, не зважаючи на розширення ЄС. Пізніше Рада Європи закликала інші європейські установи прийняти той самий прапор, і у 1983 році його затвердив Європейський Парламент. Усі європейські інституції використовують його з початку 1986 року. Європейський прапор - це єдина емблема Європейської Комісії, виконавчого органу ЄС. Інші європейські установи та органи додають до прапора свою власну емблему.

Європейський гімн

У широкому значенні - це гімн не лише Євросоюзу, але й усієї Європи. Музика гімну взята з Дев'ятої симфонії, яку Людвіг ван Бетховеном написав у 1823 році. У фінальній частині своєї симфонії Бетховен поклав на музику „Оду до радості”, написану у 1785 році Фрідріхом фон Шиллером. У цьому вірші знайшла відгук ідея братання народів, яку поділяв і Бетховен. У 1972 році Рада Європи (той самий орган, який розробив дизайн європейського прапора) схвалила бетховенську тему „Оди до радості” у якості свого гімну. Відомому диригенту Герберту фон Караяну було доручено написати три інструментальні аранжування - із соло для фортепіано, для духових інструментів і для симфонічного оркестру. Без слів, універсальною мовою музики, гімн виражає ідеали свободи, миру та солідарності, на яких тримається Європа. У 1985 році гімн було схвалено президентами та главами урядів країн ЄС як офіційний гімн Європейського Союзу. Цей гімн не має на меті замінити існуючі національні гімни країн ЄС. Гімн ЄС - це утвердження спільних цінностей та їх єднання в усьому розмаїтті національних відмінностей.

Крім вказаних символі Конституція для Європи передбачає також:

Девіз Союзу - «Об'єднаний в різноманітті».

Валюта Союзу - євро

У 1992 році було прийнято рішення створити в рамках ЄС Економічно-валютний союз (ЕВС) і запровадити єдину європейську валютну одиницю, управління якою мав здійснювати Європейський центральний банк. Єдина європейська валюта - євро - стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС (Бельгії, Німеччині, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії та Фінляндії). З 1 січня 2007 року до євро зони приєдналась і Словенія.

День Європи за рішенням Європейської ради (1985 р.) відзначається 9 травня - день оголошення «Декларації Шумана», яка дала вирішальний поштовх для початку інтеграційного процесу в Європі.

Мови Європейського Союзу

На сьогодні Європейський Союз складається з 27 держав-членів. Цей кількісний склад не є кінцевим, оскільки Конституція для Європи зазначає, що Союз відкритий для усіх європейських держав, які поважають його цінності і зобов'язуються впроваджувати їх в життя спільно (стаття І-1).

Безперечним результатом інтеграції слід визнати поступову уніфікацію стандартів життя в ЄС. Проте Союз ніколи не ставив своїм завданням досягнення повної одноманітності, знищення особливостей культур народів, які утворюють його. Навпаки, Європейський Союз поважає, і на цьому зроблено особливий наголос в статті ІІ-82 Конституції для Європи, культурне, релігійне і мовне різноманіття.

Правило, згідно з яким в Європейських співтовариствах, а згодом і в Євросоюзі, використовуються національні мови, було сформульоване ще у першому регламенті Європейського економічного співтовариства (1958 р.). Згідно з цим правилом офіційними мовами ЄС визнані державні мови усіх держав-членів. В Союзі забезпечена рівність мов держав-членів. На сьогодні в Союзі визнано 20 офіційних мов: англійська, грецька, датська, іспанська, італійська, латвійська, литовська, мальтійська, нідерландська, німецька, польська, португальська, словацька, словенська, угорська, фінська, французька, шведська, чеська, естонська. Як ви бачите, кількість офіційних мов менша за кількість держав-членів. Дана ситуація пояснюється тим, що деякі держави мають спільну мову, наприклад Австрія та Німеччина. Відповідно діє правило, яке вимагає, аби усі установчі договори і норми права Європейського Союзу видавалися, опубліковувалися та застосовувалися на офіційних мовах ЄС. З цього правила існує одне виключення: перший установчий договір - Договір про утворення Європейського співтовариства вугілля та сталі був укладений французькою мовою. Усі інші установчі договори завжди мають автентичні тексти на всіх вище перелічених мовах плюс ірландською мовою. Рішення судів Європейського Союзу також перекладаються на всі офіційні мови. Кожен громадянин Союзу має право звернутися до інститутів і органів Союзу на будь-якій з офіційних мов (а також ірландською) та отримати на ній відповідь.

Розташування інститутів і органів Європейського Союзу

Місце розташування інститутів Євросоюзу остаточно визначено Європейською радою під час засідання в Единбурзі у грудні 1992 р. Комісія ЄС знаходиться в Брюсселі. Разом з тим її окремі Відділи (наприклад, Євростат, Бюро публікацій) розташовані в Люксембурзі. Пленарні засідання та сесії Європейського парламенту проходять в Страсбурзі. Його комітети працюють в Брюсселі, а Секретаріат - в Люксембурзі. Рада ЄС знаходиться в Брюсселі, але її сесії у квітні, червні і жовтні проходять у Люксембурзі. Європейська Рада не має постійного місця розташування. Місце і дата проведення її засідання узгоджується заздалегідь. Як правило, чергова сесія Європейської ради проходить в одному з міст держави, яка головує. Місце розташування органів Євросоюзу було визначено на позачерговому засіданні Європейської ради 29 жовтня у м. Маастрихт. Вкажемо на місце розташування деяких з них.Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів - Брюссель; Європейський центральний банк - Франкфурт-на-Майні; Європейське поліцейське бюро (Європол) - Гаага; Бюро по уніфікації Єдиного внутрішнього ринку - Аліканте (Іспанія).

1.1.9 Передумови європейської інтеграції

Створення Європейського Союзу, який на сьогодні перетворився на квазідержавну організацію влади, яка багато в чому нагадує федеративну державу, безумовно не є результатом сваволі або втілення суб'єктивних бажань та амбіцій окремих європейських політиків. Для його виникнення повинні існувати об'єктивні потреби європейських держав і народів. Фактори, які обумовлювали створення, а в подальшому - розвиток європейської інтеграції, можна об'єднати в наступні групи передумов.

Економічні передумови

В процесі європейської інтеграції економічні чинники відіграють вирішальну роль. Невипадково перші інтеграційні ініціативи (заснування трьох Європейських співтовариств) мали виключно економічну спрямованість. Успіх інтеграції саме в цій сфері обумовив в подальшому можливість і потребу розповсюдження інтеграційного процесу на політичну, соціальну, культурну сфери, а також проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки і політики в сфері внутрішніх справ та правосуддя.

Економічний розвиток в ХХ ст. позначився процесом подальшої інтернаціоналізації економічних відносин, внаслідок чого почали формуватися міжнародний і регіональні ринки. Однак розвитку даного процесу в Європі перешкоджала політична роздробленість, яка виникла, як відомо, ще у середньовіччі. Численні кордони, мита, візи та інші бар'єри як економічного, так і політичного характеру суттєво заважали розвитку економічних зв'язків між європейськими народами. Крім того, слід нагади, що європейські країни після Другої світової війни виявилися надзвичайно слабкими у політичному та економічному плані, а тому не могли кожна поодинці конкурувати зі США та Японією.

Необхідність подолання даних перешкод обумовила ініціативу Франції, підтриману ФРН, Бельгією, Італією, Люксембургом та Нідерландами щодо створення на основі трьох Європейських співтовариств загальноєвропейської організації влади наднаціонального характеру, в межах якої можна було б створити спільний ринок з вільним рухом капіталу, товарів та робітничої сили. Результати цих зусиль очевидні. Створення спільного ринку, валютного та митного союзів дозволило ЄС на рівних вести так звані «торгівельні війни» зі США та Японією, а запроваджена Союзом єдина європейська валюта - євро - вже сьогодні суттєво послабила позиції долара США у міжнародних валютних відносинах.

Політичні передумови

На протязі всієї історії Європа страждала від нескінчених війн, які забирали життя величезної маси людей і завдавали значної шкоди господарству, добробуту, культурі. Головна причина частих і кривавих війн криється в значній роздробленості Європи. Численні двох та багатосторонні договори про мир, пакти про не напад неодноразово порушувалися і, відповідно, не могли гарантувати мир і безпеку. Отже існувала нагальна потреба у дієвому засобі припинення війн між самими європейськими державами, а також їх захисту від зовнішнього агресора.

Єдиним, принаймні найбільш дієвим засобом попередження війн в Європі - це ліквідувати самі умови для їх ведення. Для цього необхідно було об'єднати раніше ворогуючі держави в рамках цілісної і життєздатної політичної організації, пов'язати їх спільними, значущими для кожної держави інтересами. Причому це повинна була стати не чергова міжнародна організація (як, наприклад, Ліга націй), яка б не мала реальних важелів впливу на своїх членів і треті країни, а організація наднаціонального характеру з власними органами влади, рішення яких у відповідних сферах життя були б обов'язковими для національних держав, які її утворили. Ідея створення такої організації, створення Сполучених Штатів Європи була особливо популярна під час Першої світової війни. Однак на той час вона не набула втілення. Актуальності цій ідеї добавила Друга світова війна.

Невдовзі після її завершення Уїнстон Черчіль (прем'єр-міністр Великої Британії під час Другої світової війни) в своїй промові в університеті (м. Цюрих 19 вересня 1946 р.) закликав до створення Сполучених штатів Європи. Це звернення мало насправді сенсаційний характер і слугувало першим кроком до примирення на континенті, подолання бідності, пануючого в суспільній свідомості відчуття ненависті та помсти. Конкретний план щодо створення такої організації запропонували у 1950 р. Роберт Шуман і Жан Моне. Саме їх ідеї було покладено в основу плану щодо розбудови об'єднанної Європи.

Ідеологічні передумови

Політико-правові ідеї європейського інтеграції мають широкий діапазон і тривалу історію. Серед них можна зустріти: теологічні концепції об'єднання європейських народів в лоні Католицької церкви (спільне для європейських країн християнське віросповідання на протязі століть використовувалося римськими папами для обґрунтування їх претензії на верховну політичну владу в межах всієї Європи); різноманітні проекти відтворення Священної римської імперії (з 476 р. (розпад Римської імперії) і до встановлення у 1648 р. Вестфальського миру, який запровадив принцип рівноваги між країнами Європи, різними європейськими державами здійснювалися численні невдалі спроби відновити Римську імперію), не менш численні спроби за допомогою військової сили створити на європейському континенті єдину централізовану державу (з цього приводу слід пригадати особливо згубні для Європи спроби Наполеона, Вільгельма ІІ та Гітлера підкорити європейські народи своїй владі); різноманітні демократичні проекти створення європейського об'єднання, що розроблялися переважно у ХХ столітті.