Розбудова Київської метрополії (формування єпископської команди) у добу гетьмана І. Мазепи

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗБУДОВА КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ (ФОРМУВАННЯ ЄПИСКОПСЬКОЇ КОМАНДИ) У ДОБУ ГЕТЬМАНА І. МАЗЕПИ

Сергій Павленко

Анотація

Мета. Автор зробив спробу розглянути реалії церковного життя правління гетьмана І. Мазепи як організований процес розбудови Київської митрополії: у ній вживалися заходи щодо збільшення єпархій, кількості єпископів, будівництва церковних споруд, поліпшення матеріального стану монастирів, парафій. Методи: проблемно-хронологічний; моніторинг джерел, студій про події 1690-х - поч. 1700-х рр. Новизна. Автор, оглянувши та осмисливши великий масив джерел церковного життя кінця ХVII - поч. ХУЛІ ст., уперше дає цілісну картину буття Київської митрополії під час гетьманування І. Мазепи. Новизною студії є висвітлення процесів єднання довкола Софійської кафедри всіх церковних структур Гетьманщини, подолання між ними раніших конфронтаційних практик, пом'якшення наслідків неканонічного приєднання Москвою українського духовенства до Московського патріархату, шукання шляхів взаємодії з Константинопольським патріархатом. Дослідження показує, що зусиллями володаря булави, за митрополита Варлаама Ясинського у 1700 р. Київська митрополія змогла вирости до 5 єпархій з 2 митрополитами, 6 єпископами.

Висновки. Намагання Московського патріархату всупереч волі українських духовних ієрархів перетворити Київську митрополію у звичну підлеглу провінційну церковну структуру наштовхнулися на таємний та відкритий спротив Батурина та Софійської кафедри. Попри заборонні дії Москви, Гетьманщина намагалася діяти по-своєму, у власних інтересах, ігноруючи обмеження, спущені зверху. Ліквідація Петром І Московського патріархату поставила Українську Церкву перед вибором подальших дій, зокрема вирішення проблем канонічності. У зв'язку з останнім за кілька років перед 1708 р. активізуються контакти Гетьманщини з Константинопольським патріархатом та іншими патріархатами у формі паломницьких місій, щедрим фінансуванням їх духовних інституцій І. Мазепою.

Ключові слова: Київська митрополія, митрополит, патріарх, єпископ, І. Мазепа, Батурин.

Annotation

Pavlenko Sergiy - editor-in-chief of the scientific historical journal «Siverian chronicle», Chernihiv

DEVELOPMENT OF THE KYIV METROPOLIS [FORMATION OF THE EPISCOPAL TEAM) IN THE ERA OF HETMAN I. MAZEPA

Purpose. The author made an attempt to consider realities of church life of the reign of hetman I. Mazepa as an organized process of development of the Kyiv Metropolis: it took measures to increase eparchies, the number of bishops, the construction of church buildings, the improvement of material condition of monasteries and parishes. Methods: problem-chronological; monitoring of sources, studies about the events of the 1690s, early 1700s. Novelty. The author, having reviewied and comprehended a large array of sources of church life of the late 17th - the early 18th c., for the first time gives a holistic picture of the existence of the Kyiv Metropolis during the hetmanship of I. Mazepa. The novelty of the studio is to highlight the processes of unity around the Sophia cathedra of all church structures of the Hetmanate, overcoming earlier confrontational practices between them, mitigating the consequences of Moscow's non-canonical accession of the Ukrainian clergy to the Moscow Patriarchate, searching for ways to interact with Patriarchate of Constantinople. The study shows that due to the efforts of the mace owner, metropolitan Varlaam Yasynsky in 1700 the Kyiv Metropolitanate was able to grow to 5 eparchies with 2 metropolitans, 6 bishops.

Conclusions. The attempts of the Moscow Patriarchate against the will of the Ukrainian spiritual hierarchs to turn the Kyiv Metropolitanate into the usual subordinate provincial church structure, met with secret and open resistance from Baturin, the Sophia cathedra. Despite Moscow's prohibitive actions, the Hetmanate tried to act in its own way, in its own interests, ignoring the restrictions handed from above. The liquidation of the Moscow Patriarchate by Peter I put the Ukrainian Church in front of a choice of further actions, in particular, solving problems of canonicity. Due to the latter, a few years before 1708, the Hetmanate's contacts with the Patriarchate of Constantinople and other patriarchates activated in the form of crusade missions and generous funding of their spiritual institutions by I. Mazepa.

Key words: Kyiv Metropolis, metropolitan, patriarch, bishop, I. Mazepa, Baturyn.

Виклад основного матеріалу

Церковне життя кінця XVII - поч. XVIII ст. достатньо широко висвітлювалося у відповідній літературі, студіях ХІХ - поч. ХХ ст., зокрема Ф. Титовим Титов Ф.И. Русская православная Церковь в Польско-Литовском государстве в XVII-XVIII вв. Киев: Тип-я ун-та Св. Владимира, 1905. Т. II. (Киевская митрополия - епархия в XVП-XVШ вв.). 481 с.; Його ж. Западная Русь в борьбе за веру и народность в XVII-XVIII вв. (1654-1795 г.). Киев, 1905. Первая половина тома (16541725 г.). 409 с. Чистович И. Очерк истории Западно-русской Церкви. Санкт-Петербург: Тип-я департ. уделов, 1882. 221 с.; Його ж. Очерк истории Западно-русской Церкви. Санкт-Петербург: Тип-я департ. уделов, 1884. Ч. 2. 425 с., І. Чистовичем, В. Антоновичем Антонович В. Очерк состояния православной Церкви в Юго-Западной России по актам (1650-1798). Киев: Ун-кая тип-я, 1871. 99 с. та іншими дослідниками-авторами розвідок про духовних ієрархів мазепинського кола: чернігівських архієпископів Феодосія Углицького Есипов Н.Н. Святитель и чудотворец архиепископ черниговский Феодосий Углицкий. Санкт-Петербург: И.Л. Тузов, 1897. 352 с.; Стефановский Т. Святитель Феодосий Углицкий, архиепископ Черниговский. Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. 1896. № 6. С. 187-192; № 7. С. 224-230; № 8. С. 265-269; Житие святителя Феодосия, архиепископа, черниговского чудотворца. Москва, 1898; К-ій К. Материалы 1666-1677 гг. для жизнеописания св. Феодосия, архиепископа Черниговского. Прибавление к Черниговским епархиальным известиям. Часть неофициальная. 1908. № 10. С. 332-342; Дубровский В.В. Жизнь и дела Феодосия Углицкого (Полоницкого). Екатеринослав: Гос. изд-во Украины, 1925. 86 с., Іоана Максимовича Сулоцкий А. Жизнь Иоанна Максимовича, митрополита Тобольского и всея Сибири. Москва: Тип-я Александра Семена, 1849. 16 с.; Скосырев Н. Очерк жития митрополита Тобольского и всея Сибири Иоанна Максимовича. Москва, 1892; Жизнь Иоанна Максимовича, митрополита Тобольскаго и всея Сибири [С. Ал. Сул.]. Изд. 2-е, испр. и доп. Москва: Тип-я Александра Семена, 1854. 20 с., митрополитів Стефана Яворського⁵ Введенский С.Н. К биографии митрополита Стефана Яворского. Христианское чтение. 1912. № 7-8. С. 892₇919., Димитрія Ростовського (Туптала) Шляпкин И. Св. Димитрий Ростовский и его время (1651-1709). Санкт-Петербург: Тип-я и Хромолитография А. Траншель, 1891. 581 с.; Горский А. Св. Димитрий, митрополит Ростовский. Москва: Тип-я В. Готье, 1849. ₈211 с.. Важливим недоліком практично більшості праць того періоду було те, що вони писалися про яскравих представників Київської митрополії як відомих православних діячів Російської Церкви, з ігноруванням специфіки їхнього буття, зростання в Україні як висуванців гетьмана І. Мазепи. Ця історіографія не дає відповіді, скільки було єпископів у Гетьманщині у 16871708 рр., які церковні реформи намагалися реалізувати в короткі терміни володар булави та митрополит Варлаам Ясинський, чого вони досягли. Дослідник церковних соборів І. Малишевський навіть ужив некоректну фразу, що «останнім київським собором був собор 1691 р.» Малышевский И. Киевские церковные соборы. Труды Киевской Духовной Академии (далі - ТКДА). 1884. № 12. С. 536., хоча насправді в добу правління І. Мазепи їх відбулося щонайменше чотири: 1-2 червня 1690 р., 1 березня 1691 р., 20 вересня 1695 р., 19 жовтня 1707 р.

В. Антонович, В. Біднов основну увагу в аналізі джерел судових справ та інших документів тієї доби надали викриттю духовної експансії польського уряду на осередки православ'я Антонович В. Нарис становища православної Церкви на Україні від пол. ХУІІ до кінця ХУІІІ ст. Руська історична бібліотека. Львів: НТШ, 1900. Т. УІІІ. С. 81-154; Беднов В.А. Православная Церковь в Польше и Литве. Екатеринослав: Тип-я С.И. Барановского, 1908. 511 c.. І. Огієнко взагалі не надав значення цьому періоду, фактично не взяв його до уваги в головній праці про Українську Церкву Огієнко І. Українська Церква. Прага: Вид-во Ю. Тищенка, 1942. Т. 2: Нариси з історії Української Православної Церкви. 221 _с.. Подібне бачимо в монографії Ю. Федоріва Федорів Юрій, свящ. Історія Церкви в Україні. Торонто, 1967. 362 с.. Автор чотиритомника нарисів про історію УПЦ І. Власовський багато уваги приділив нищенню автономії Київської митрополії, церковному розбрату, що сприяв цьому, однак не помітив важливих свідчень спротиву духовних лідерів України вищезгаданим негативним процесам Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк: УПЦ в З.Д.А., 1957. Т. ІІІ. С. 5-20.. На фіксації основних причин втрати самостійності української національноцерковної автономії зосередився В. Климов Климов В. Занепад авторитету та впливу Київської митрополії і поступова ліквідація національних особливостей православної Церкви в Україні. Історія православної Церкви в Україні. Київ: Четверта хвиля, 1997. С. 162165; Його ж. Історія релігії в Україні. Київ: Знання, 1999. С. 211, 215-222.. Коротко, ескізно змальовано цю добу в праці О. Крижанівського, С. Плохія Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія Церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. Київ: Либідь, 1994. Кн. 3: кінець ХУІ - сер. ХІХ ст. С. 101-103.. Найсучасніша студія про Українську Православну Церкву Д. Гордієнка, В. Клоса, Ю. Мицика, І. Преловської Гордієнко Д., Клос В., Мицик Ю., Преловська І. Історія Української Православної Церкви. Харків: Фоліо, 2019. 256 с., хоч і дуже лаконічно відображає мазепинські часи, усе ж містить чимало новітніх спостережень про її історію, зокрема про істотний вплив на орієнтацію вітчизняного духовенства ліквідації у 1700 р. Московського патріархату Там само. С. 84.. Зазначимо, що мовчання про згаданий акт або подання його як елемент реформ Петра І було типовим для істориків-імперців. Проте й досі через їхні напрацюванняпостулати українська історіографія не позбувається офіційних штампів з цього приводу, ми й нині не маємо досліджень про те, як українські ієрархи на поч. 1700-х рр. вирішували для себе проблему канонічності Церкви у зв'язку з неадекватним поводженням царя.

Заслуговують на увагу нотатки про церковну політику І. Мазепи В. Ластовського Ластовський В.В. Історія православної Церкви в Україні наприкінці ХУІІ - у ХУІІІ ст.: історіографічні аспек₁т₈и. Київ: Логос, 2006. С. 96-112., О. Гейди Гейда О. Церковна політика гетьмана І. Мазепи. Сіверянський літопис. 2019. № 2. С. 188-195., Ю. Мицика Мицик Ю. Гетьман І. Мазепа як покровитель Православної Церкви. Сіверянський літопис. 2006. № 6. С. 3846., К. Салія. Так, останній зауважив, що «дослідження політичних взаємин Варлаама Ясинського та Івана Мазепи дозволяє зробити висновок, що прихована опозиційність гетьмана до московської політики стосовно України мала місце значно раніше від початку Північної війни, зокрема самим фактом висунення свого однодумця на митрополичий престол», бо, мовляв, «опозиційність ця виявлялась у тривалому його співробітництві» з ним Салій К. І. Мазепа і Українська Православна Церква кінця ХУІІ - поч. ХУІІІ ст. Київська старовина. 1999. № 4. С. 162.. Із цією тезою можна погодитися лише частково, оскільки володар булави мав у своїй команді ще з 1688 р. багато репресованих Москвою старшин, які повернулися із Сибіру, а, крім того, він був автором написаної орієнтовно в 1692-1693 р. «Думи», в якій закликав полковників, генеральних старшин до повстання за вільну Україну. Цей твір був поширений серед духовних побратимів гетьмана, з якими він таємно розбудовував Руське князівство з великою кількістю церков, аби врешті здобути йому при нагоді незалежний статус.

На жаль, маємо масу книг, статей про мазепинських побратимівієрархів як слухняних «гвинтиків» авторитарної монархічної влади царя Петра І, але аж ніяк як саме українських діячів з прикметними особливостями, їхньою боротьбою за свої права насамперед в Українській Церкві. Наша студія є спробою поглянути на церковні процеси зазначеної доби саме під таким кутом зору.

Уже в перше п'ятиріччя правління гетьман І. Мазепа здійснив низку заходів щодо зміцнення Київської митрополії, усунення наслідків перепідпорядкування ряду православних церковних структур у 1688 р. безпосередньо московському патріархові через спротив духовенства митрополиту Гедеону Четвертинському Дет. про це див.: Поділ Київської митрополії. Павленко С. Гетьман І. Мазепа. Перше п'ятиріччя правління. Київ: Мистецтво, 2021. С. 105-112. А також: Розбудова Київської митрополії. Там само. С. 237-245.. Після смерті останнього 6 квітня 1б90 р. 1690, вересня 26. Москва. Настольна грамота від патріарха Адріана, що видана преосвященному Варлааму Ясинському про посвячення його в митрополити київські у 1690 р. Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / Упор. С. Павленко. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. С. 838. в Гетьманщині стартували процеси консолідації духовних отців довкола митрополита Варлаама Ясинського, посилення ролі Софіївської кафедри в релігійному житті українців.

Межигірський монастир Кузьмук О. Межигірська старовина: нариси з історії Києво-Межигірського в ім'я Преображення Господнього чоловічого монастиря в ХУІ-ХУІІІ ст. Київ: ФОП «Видавець Олег Філюк», 2014. С. 75-76., Києво-Печерська лавра, Чернігівська єпархія Шевченко О.М. Про правовий статус Чернігівської єпархії у др. пол. ХУІІ ст. 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно-історичної конф. (Чернігів, 22-24 вересня 1992 р.). Чернігів: Сіверянська думка, 1992. С. 81., отримавшивідновивши статус ставропігій Сушко Н. Гедеон Четвертинський та Іван Самойлович. Батуринська старовина. Чернігів: Десна Поліграф, 2012. Вип. 3 (7). С. 24. та автономій Києво-Печерська лавра фактично переоформила виборотий раніше ставропігійний статус, узаконила його у нових реаліях. Межигірський монастир же, як доводить дослідження Олексія Кузьмука, опирався, імовірніше, на легенду, сфабриковану верхівкою Московського патріархату: «Загалом до 1687 р. ані у королівських, ані у гетьманських привілеях, ані у царських грамотах не згадується ставропігія Межигірської обителі» (Ставропігійний статус монастиря у ХУІІ-ХУІІІ. Кузьмук О. Межигірська старовина... С. 70). Чернігівська ж архієпископія шляхом сумнівних історичних посилань на попередній тісний зв'язок з Московією, висвячення в архієпископи у Москві Лазаря Барановича аргументувала своє право на автономію, безпосереднє підпорядкування московському патріарху., після зміни духовного лідера Київської митрополії практично швидко втратили інтерес боротися за свої особливі права і відкинули конфронтаційні практики у взаємовідносинах з митрополичою кафедрою. Уже вибори 16 листопада 1690 р. архімандрита Києво-Печерської лаври показали, що Київська митрополія разом з гетьманом І. Мазепою провели їх, порушивши попередні ставропігійні зобов'язання перед очільником Московського патріархату, не узгоджуючи з ним кандидатури генерального судді Михайла Вуяхевича Письмо Адриана, патриарха Московского, гетману Мазепе, с выражением неудовольствия на то, что в архимандриты лавры избран светский человек, Мелетий Вояхевич (1690 г,, декабрь). Архив Юго-Западной Росии, издаваемый Временною комиссиею для раздора древних актов (далі - АЮЗР). Ч. 1. Киев: Губ. тип-я, 1872. Т. У. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату (1620-1694 гг.). С.296-298.. Його за наполяганням володаря булави Лист гетьмана до Івана та Петра Олексійовичів про обрання архімандрита Києво-Печерської лаври та поставлення і посвячення його київським митрополитом. Листи Івана Мазепи. 1687-1691 / Упор. та автор передмови 19. Станіславський (далі - ЛІМ-1). Київ: Інститут історії України НАНУ, 2002. Т. 1. С. 426., проханням лаврських ченців Письмо Паисия, наместника Киево-Печерской лавры, с братиею, патриарху Адриану с просьбою дозволить Мелетию Вояхевичу принять посвящение в архимандрита лавры в Киеве (1691, сентябрь). АЮЗР. 1872. Ч. 1. ₃Т₀. У. С. 311-314., висвятив київський митрополит, а не патріарх Письмо патриарха Адриана наместнику Киево-Печерской лавры Паисию с изъявлением дозволения на то, чтобы Мелетий Вояхевич был поставлен в архимадриты лавры в Киеве митрополитом Варлаамом (1691, октября 31). АЮЗР. 1872. Ч. 1. Т. У. С. 323-325..

Усе ж, незважаючи на позитиви зміцнення Київської митрополії в 1690-1693 рр., митрополит Варлаам Ясинський та гетьман І. Мазепа вважали, що здійснені заходи щодо консолідації духовенства довкола вітчизняного духовного центру, митрополичої кафедри, ще недостатні. У її підпорядкуванні фактично не було потужних гравців релігійного життя - єпископів. Без цього духовного елітного прошарку значимість митрополії применшувалася. На це звернув свого часу єрусалимський патріарх Досифей, який писав про згадане у 1691 р. Варлааму Ясинському «Маю бажання звістити церковному престолу, щоб там, в Україні і в деяких містах, постановлені були єпископи для висвячення священиків, а щоб не було та щоб зникли важкі для православної Церкви наруги, хай один постановляє багатьох на одній літургії, а коли цього не досягнуть, то хай посвячено буде стільки старих архідияконів, достойних честі і будучих у монастирях, щоб справляти належне спорядження, і дай Боже, щоб те сталося» Див.: Грамота патріарха Досифея київському митрополиту Варлааму Ясинському (1691 р.). Величко С. Літопис / Пер. з книжної укр. мови, вст. стаття, комент. В.О. Шевчука; відп. ред. О.В. Мишанич. Київ: Дніпро, 1991. Т. 2. С. 385., а згодом у Москву, що «еже бы где ради многаго народа в Малороссии, епископа и не одного поставити» Письмо патриарха Адриана гетману Мазепе с просьбою иметь наблюдение над странствующими в Малороссии архиереями греческими (1694, декабрь). АЮЗР. 1872. Ч. 1. Т. V. С. 410.. Про останнє він неодноразово нагадував у наступних роках Недостатки и беспорядки во внутренней жизни и управлении собственной киевской митрополии-епархии при митроп. Варлааме Ясинском. Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная (далі - КЕВ). 1905. № 27. ₃С₄. 680, 682..

Привертає увагу в цьому плані турбота І. Мазепи, як і його попередника, про надання прихистку зарубіжним церковним ієрархам, які з певних причин покинули свої землі. Здебільшого це були сербські та грецькі єпископи, які зазнали певних утисків від османів. Відомо, що у 1690 р. майже 200 тис. сербів із патріархом Арсенієм ІІІ Черноєвичем переселилися на територію монархії Габсбургів Лебер Т.А. Правовой статус сербов как коллективного субъекта монархии Габсбургов, 1690-1792. Взаимодействия и конфликты на конфессионально и этнически смешанных территориях Центральной и Восточной Европы 1517-1918. Москва-Санкт-Петербург: Нестор-История, 2016. С. 115.. На перший погляд, у Гетьманщині осідали якісь вигнанці, самозванці, навіть, псевдопатріархи, лжеєпископи, що викликало негативну реакцію патріархів Каллінніка Лист вселенського патріарха Каллінніка московському патріарху (1693, квітень). Величко С. Літопис. Т. 2. С. 413-414 («.треба знати, що є справжніх чотири патріархи й найменовуються: константинопольський, александрійський, антіохійський і святого міста Ієрусалима святійші патріарші апостольські престоли, як навчаємося про це від святих правил, святих і всесвітніх соборів і божественних правил та царських указів, котрі про це звіщають правдиво й увіч, і від давньої традиції, яка завжди діє в католицькій Церкві. А до тих останнім часом поставлено за соборним і правильним зволенням ще й п'ятого патріарха - московського. Оці патріархи, котрі дотепер діють і правлять від Бога, справжні, їх іменують, знають і славлять у цілому світі, а в священних скрижалях явно тільки вони й згадуються. А коли хто найменовується, окрім тих п'ятьох, патріархами - це самовільні архієпископи ахридонський, кіпрський, грузинський та єникейський, які не є возведеними в різні часи з певних причин, чи через бажання царів, або за соборним розглядом - їх постановлено й найменовано просто архієпископами, і таке вони мають ім'я, і так пишуться, тобто архієпископи. А з патріаршим найменуванням вони не мають нічого спільного і непричетні до нього, не мають місця в синодичних скрижалях і не числяться при вичисленні патріархів»)., Досифея Грамота п. Досифея к московскому патриарху Адриану от 5 мая 1693 г., в которой он... просит Адриана сослать куда-нибудь некого лжеепископа, направляющегося по слухам в Москву. Каптерев Н.Ф. Сношения Иерусалимского патриарха Досифея с русским правительством (1669-1707). Москва: Тип-я А. Снегиревой, 1891. Приложения. С. 72-73; Грамота п. Досифея московскому патриарху Адриану от 10 августа 1693 г., в которой он жалуется на учителей московской школы Иоаныкия и Софрония Лихудов и советует п. Адриану, чтобы пришлые в Россию архиепископы не титуловались в ней патріархами. Там само. С. 75-77.. Проте, міркуємо, гетьман, беручи до уваги настанови патріархів, ставився до них критично, він зважав і на думку прибульців, їхні аргументи, що найчастіше спростовували намови, плітки про них. В усякому разі він старався підтримати чужих єпископів матеріально, давав їм можливість брати посильну участь у розбудові Київської митрополії. Загалом ці ієрархи-емігранти значно доповнювали своїм високим статусом провідний прошарок духовного кліру Гетьманщини. Крім того, вони створювали позитивний імідж поза межами Московії гетьманському правлінню, Київській митрополії як прихистку православ'я.

Призренський митрополит Никодим Перебував у Гетьманщині з 1672 р. Як засвідчує універсал І. Самойловича, митрополит свого часу не зміг сплатити османській владі відповідні непосильні податки, через що змушений був емігрувати. Володар булави у цьому зв'язку надав йому у володіння с. Городище Понорницької сотні для отримання відповідних коштів на прожиття. Гетьман зазначав, що «ясне в Богу преосщений его мл отц Никодим, митрополита призрінский, не міючи певноі квоти піняжноі, од престола своего цесару бесурманскому на окуплене оного оддати, для которого невистатченя суми, волного и безпечного до престола своего приступу не может міти, зачим умислил ніякий час в нашом краю, межи православними змешкати. Видячи теди мы помененого, ясне в Бгу преосщенного его мл. гсдна отца Никодима, митрополита прызненского, в таковом агарянском преслідованю зостаючого, на сустентамент ему село Городище в полку Черніговском в сотні Понурницкой лежачое, зо всіма принадлежностями, яко ся в собі міет, особливое нашое синовское ку ему, яко пастирови млсти и любові, конферуемо и надеемо» (1672, вересня 20 (10). Батурин. Універсал-привілей гетьмана І. Самойловича призренскому митрополиту Никодиму на маєтність с. Городище. Сіверщина гетьманських часів / Упор. Ю. Мицик, І. Тарасенко. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України, 2020. Т. 1 ^VH ст.). С. 169). у 1692 р. став митрополичим намісником у гетьманській столиці Гейда О.С. Митрополит без митрополії: спроба відновлення незалежної української православної Церкви у 90-х рр. ХVП ст. Православ'я-наука-суспільство: питання взаємодії. На пошану київського митрополита Євгенія (Болховітінова). Мат. V міжнар. наук. конф. (24-25 травня 2007 р.). Київ: Нац. Києво-Печерський історикокультурний заповідник, 2008. С. 90-91.. Гетьман у своєму універсалі зазначав, що «всегда при боку нашом в Батуріні жиючому ясне в Богу преосвященному его милости господину отцу Никодиму, митрополитові призрінському, надалисмо село... Усте в область, и всякие послушенства и повинности з тяглих людей одбирати позволилисмо» 1694, липня 1 (червня 21). Батурин. Універсал-привілей гетьмана І. Мазепи, даний призренському митрополиту Никодиму на володіння с. Устям. Сіверщина гетьманських часів. Т. 1 (ХУІІ ст.). С. 238.. На гетьманському утриманні був архієпископ Охридський Мелетій, який проживав на українських землях «близ двадесяти літ» і «преставился місяца іаннуаріа (1695 р. - С.П.) в день 31»⁴ Там само. С. 412., він отримав у володіння Комарівку, двір у Ніжині, будував у цьому місті церкву Св. Михайла Архангела, висвячував гетьманціву священники Ченцова В.Г. Мелетій Охридський і синаїти у Ніжині наприкінці XVII ст. Юрисдикційний статус Київської православної митрополії у 1686 р.: богослів'я, канонічне право та культурно-історичний контекст. Київ, 2019.

₄С₂. 104.. Хоча патріарх Адріян Письмо патриарха Адриана Варлааму Ясинскому, митрополиту Киевскому, с просьбою наблюдать за странствующими в Малороссии греческими архиереями (1694, декабрь). АЮЗР. 1872. Ч. 1. Т. V. С. 406-408. за намовою єрусалимського патріарха Досифея Грамота п. Досифея московскому патриарху Адриану от 10 августа 1693 г., в которой он жалуется на учителей московской школы Иоаныкия и Софрония Лихудов и советует п. Адриану, чтобы пришлые в Россию архиепископы не титуловались в ней патриархами. Каптерев Н.Ф. Сношения Иерусалимского патриарха Досифея... С. 75-77; Письмо патриарха Адриана гетману Мазепе с просьбою иметь наблюдение над странствующими в Малороссии архиереями греческими (1694, декабрь). АЮЗР. 1872. Ч. 1. Т. V. С. 410. висловив обурення Варлааму Ясинському з цього приводу, все ж прибулець мав синодальну грамоту, що підтверджувала законне право на архієрейський чин служіння Ченцова В.Г. «Воссоединение» (Рец. на: Воссоединение Киевской митрополии с Русской православной Церковью. 1676-1686 гг. Исследования и документы. Москва: Церковно-научный центр «Православная энциклопе₄д₅ия», 2019. 911 с.). Альянс-Архео. Москва-Санкт-Петербург, 2019. Вып. 30. С. 104.. Разом з тим архієпископ усе-таки в практиці спілкування із віруючими, благодійниками для підвищення свого статусу називався патріархом (лист до Марії Самойлович Два письма Мелетия, бывшего архиепископа Ахридонского от 1691 г., из Нежина, ко вдове стародубского полковника Марии Самойловичевой, урожденной Сулимовой / Публ. М. Бережкова. Труды Черниговской ученой архивной комиссии (1909-1910). Чернигов: Тип-я губернского земства, 1911. Вып. 8. С. 120.), що давало привід константинопольському патріарху Каллініку писати стурбоване звернення про дії подібних духовних осіб у Московію Грамота патриарха Калинника (1693 г.). Собрание разных записок и сочинений, служащих к доставлению полнаго сведения о жизни и деяниях государя императора Петра Великаго, изданное трудами и иждивением Фео4д7ора Туманского. Санкт-Петербург, 1788. Ч. 10. С. 90-93.. Ніжинське грецьке православне братство стало таким собі підпорядкованим Софійській кафедрі автономним осередком («блаженныя памяти Варлаама Ясінского данный патент Грамота Варлаама Ясинского (1696, 3 июля). Федотов-Чеховской А.А. Акты Греческаго Нежинскаго братства. Киев: Е.Т. Керер, 1884. С. 17-22., в котором повелівает братству греческому ні в чом не належати до власти протопопской» Грамота митрополита Иоасофа Кроковского. Там само. С. 29.).

Помічником очільника Київської митрополії у митрополичій резиденції став грецький Згідно зі знахідкою В. Ченцової, у Москві прибульця записали як македонського: «Елацкие земли епископ Дамаскин»» (Російський державний архів давніх актів (далі - РДАДА). Ф. 52. Оп. 1. 1689. Спр. 8). М. Жарких вважає, що московські дяки спотворили титул ієрарха. Насправді, на його думку, він мав титул Велецький, тобто був єпископом у македонському місті Велес (Жарких М. Введенський синодик. Київ, 2017-2018. C. 384). Можливо, єпископ був за походженням грек - тому він фігурує як у жалувальній царській грамоті 1690 р., так і в листі митрополита Варлаама Ясинського як грецький єпископ. єпископ Дамаскин Письмо Варлаама Ясинского, митрополита Киевского, патриарху Адриану, содержащее ответ на вопрос патриарха о странствующих в Малоросии греческих архиереях (1695, 7 февраля). АЮЗР. 1872. Ч. 1. Т. V. С. 413.. Він, як з'ясувала В. Ченцова, 26 травня 1689 р. приїжджав у Москву за милостинею Жарких М. Введенський синодик. C. 384.. У зв'язку із двірцевим переворотом, церковним протиборством, виборами патріарха прибулець отримав царську жалувальну грамоту лише 12 грудня 1690 р. 1690, грудня 22 (12). Москва. Жалуванна грамота царів Івана V та Петра І (регест). Сіверщина гетьманських часів / Упор. Ю. Мицик, І. Тарасенко. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України, 2022. Т. 4 (1741 р. - кінець ХVШ ст.). С. 167. Відповідно до неї йому дозволялося раз у шість років приїжджати до Москви за допомогою для Зографського монастиря Там само.. «А как они (ченці - Упор.), - зазначалося у грамоті, - приедут в наши царского величества малороссийские городы и нашего царского величества подданому Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетману Ивану Степановичу Мазепе и полковником, и иных чинов урядником, кому где ведать належит, нашего царского величества Малые России городам, пропускать ево, епископа, и старцов, и служек без всякого задержания» Там само.. Чи то через довгий час очікування грамоти, чи то з якихось інших причин (збір коштів-милостині) він не повернувся одразу на Афон і проживав у Гетьманщині, правдоподібно у Ніжині, в архієпископа Охридського Мелетія В Охридську архієпископію входила й Велеська єпархія (Там само). Думаємо, що сподівання Дамаскина отримати якісь значні кошти у Москві не виправдалися: як правило, там рідко видавали прибульцям великі суми. А тому єпископ, схоже, вирішив скористатися досвідом архієпископа Мелетія, який хоч і втратив зв'язок зі своєю архієпископією, але мав солідну підтримку І. Мазепи, почувався в Ніжині у великій торговій громаді греків, сербів як впливовий церковний діяч для певного кола купців..

Саме після смерті останнього він почав виконувати місію помічника очільника Київської митрополії. Як повідомляв митрополит у січні 1695 р. патріарха Адріяна, прохач «милостыни сподобился, той нЪкое время при моем смирении поживе по приятию моему, помощи ради старости моея» Письмо Варлаама Ясинского... С. 413..

Причетність єпископа до Зографського монастиря відкриває ще одну важливу подробицю його буття: у Пом'яннику цієї обителі у кінці ХУІІ - на поч. ХУІІІ ст. були зроблені записи прізвищ та імен багатьох українських ктиторів та жертводавців, зокрема І. Мазепи Шумило С. Нове джерело до біографії І. Мазепи та історії зв'язків української козацької старшини з центром православного чернецтва на Афоні. Сіверянський літопис. 2016. № 6. С. 73-84., старшин Шумило С. Представники козацько-старшинських родин Чернігово-Сіверщини в афонському Зографському пом'яннику XVII-XVIII ст. Сіверянський літопис. 2019. № 6. С. 41-63.. Видно, що єпископ Дамаскин їхав від одного сотенного містечка до іншого, зустрічався з війтами, заможними людьми, сотниками, ретельно записував їхні роди, отримував від них пожертви. Навряд чи б ця місія була доручена простому ченцю. Лише зустрічі з титулованим ієрархом з відповідними наданими йому дозволами від І. Мазепи могли позитивно вплинути на розміри пожертв. Географія їх згідно з «Руським Зографським Пом'янником» вражає: до Зографа потрапили кошти з Києва, Переяслава, Чернігова, Батурина, Стародуба, Глухова, Ніжина, Кролевця, Коропа, Сосниці, Почепа, Мглина, Бахмача, Конотопа, Мени, Бережан, Варви, Ічні, Прилук, Козельця, Гадяча, Лубен, Миргорода, Полтави, Сум, Лебедина, Охтирки, Харкова, Ізюма та багатьох інших українських міст Там само. С. 43, 45.. Зібрані пожертви, зокрема 1695 р. Чернігівський архієпископ Феодосій зробив вклад у 1695 р. (Там само. С. 44)., та відповідні записи, думаємо, передані у січні-лютому 1696 та в січні 1702 рр. ігумену Зографського монастиря Максиму Остапчук Е. «Та книга Нового Завета, от Святыя Горы Афонския, в дар принесенная»: о единственном старопечатном Евангелии апракос полном (Киев, 1707). Афон и славянский мир. Мат. междунар. науч. конф., посв. 1000-летию присутствия русских на Святой Горе. Киев, 21-23 мая 2015 г. Афон: Русский Свято-Пантелеи₆м₂онов монастырь, 2016. Сб. 3. С. 307., котрий приїжджав тоді в Гетьманщину. Навряд чи останній зміг за короткий час побувати в багатьох містечках, оскільки головною метою його все ж таки були поїздки до Москви Там само.. Саме єпископ Дамаскин добився у 1690 р. дозволу у царів приїжджати в російську столицю раз у шість років для отримання милостині для Зографського монастиря, а це й мали бути відповідно 1696 та 1702 рр. Архімандрит Максим отримав від Петра І 15 лютого 1696 р. жалувальну грамоту, згідно з якою представникам Зографської обителі можна було приїжджати за милостинею в Москву раз на п'ять років (Мердзимекис Н. Связи Афонского монастыря Зографу с царской Россией. Россия - Афон: тысячелетие духовного единства. Мат. междунар. научно-богословской конф. Москва, 1-4 октября 2006. Москва: ПСТГУ, 2008. С. 251). Проте наступний ₆п₄риїзд очільник монастиря зміг реалізувати лише через шість років. Отже, поїздки ігумена Максима узгоджувалися з церковним ієрархом, який, схоже, набув статусу афонського уповноваженого духовника-представника Святої Гори при Київській митрополії. Можливо, саме через нього координувалися поїздки з Афону до гетьмана, митрополита Варлаама Ясинського представників інших афонських обителей (17 грецьких, сербський Хиландар, болгарський Зограф та руський Святого Пантелеймона Шумило С. «Духовное Запорожье» на Афоне. Малоизвестный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. Киев: Изд. отдел УПЦ, 2015. С. 22.). Відомо, що гетьман мав зустріч у 1688 р., а потім, імовірно, Усі зарубіжні ієрархи, проїжджаючи Гетьманщиною, мали просити дозвільні документи на проїзд у гетьмана. - у 1692 р. з архімандритом «Святой Афонской горы монастыря Павловского» Лист І. Мазепи до царів Івана та Петра Олексійовичів про отримання листа від архімандрита Афонського Павлівського монастиря Ісайї з Бродів (1693, Глухів). Листи Івана Мазепи. 1687-1691 / Упор. та автор передмови 17. Станіславський (далі - ЛІМ-2). Київ: Інститут історії України НАНУ, 2010. Т. 2. С. 386. Ісаєю, у 1702 р. - з ігуменом обителі Св. Павла Василієм, у 1694, 1707 рр. - з архімандритом Ватопедського монастиря Ігнатієм, які в ті роки відвідували Москву Остапчук Е. «Та книга Нового Завета.». С. 307.. Є відомості про приїзд у 1703 р. у Московію та Гетьманщину «из Афонской Горы Пантелеимоновского монастыря архимандрита Христофора за милостынею» История Русского Свято-Пантелеимонова монастыря на Афоне с древнейших времен до 1735 г. / Гл. ред. иером. Макарий (Макиенко). Святая Гора Афон, 2015. Т. 4. С. 291.. Цікаво, що особистий лікар у 16901694 рр. І. Мазепи З епістолярної спадщини гетьмана І. Мазепи / Упор. та автор передмови В. Станіславський. Київ, 1996. С. 114; Станіславський В. Лікарі Івана Мазепи. Сіверянський літопис. 2009. № 6. С. 77-79., богослов та філософ грек Чернухін Є.К. Грецьке ніжинське братство: історіографія та джерела. Київ: Ін-т історії України НАН України, 1998. С. 59. Іван Комнін, покинувши Московію, під враженням від розмов з гетьманом, його (близьким оточенням відвідав святі місця Про це йдеться у передмові його паломницьких нотаток: «...Сподобихся поклонитися честным и Богоходным местом, сущим во святем Божием граде Иерусалиме, и сущим далее, и лобызати со страхом многим и благоговением, не точию всесвятый и живоприемный Гроб Господа нашего Иисуса Христа, и святую Голгофу, на ней же постави Владыка наш и Спас победительное оружие Креста, и на оном распростер пречистыя Своя руки... Не точию, глаголю, сия Богопрославляемая места сподобихся лобызати и целовати со многим благоговением, но и сущий во Вифлееме святый вертеп, иде же Господь родися телесне. И святый гроб Богородицы в Гефсимании, и гору Елеонскую, отнюду же на небеса вознесеся Господь, и прочая Богопочтенная и покланяемая места, сущая внутрь и вне того же града Иерусалима, творя чудное и душеполезнейшее обхождение. От онудуже, по предведению Божию, понужден и управлен, поплых и во святоименованную и Богохранимую гору Афонскую, яко да посещу и яже на оной благочестивыя и царственныя монастыри и священная обиталища, и да поклонюся и сущим во оных честным и чудотворным святым мощем, и восприиму от оных (аще и недостоин) благословение и благодать каковую либо, и да лобызати имам преподобныя руки тамо обретающихся благоговейных иереев, и прозрительных пустынножителей, яко благодатию Божиею во свидетельство истинныя нашея веры, не оскудеша, и от онуду даже до днесь мужи достойны многаго благоговения, и за слово, и за досточудное и добродетельное житие их, яко же ниже из сущих во святем Божием граде Иерусалиме, и из сущих далее честных православных наших монастырей, не оскудеша даже доныне добродетельныя и пустынножительствующия старцы, (ветхия денми), от них же сподобихся видети и самолично...» («Проскинитарий Св. горы» [Бухарест, 1701] / Переклад ієродиякона Дамаскина. Цит. за: Исаченко Т.А. Русь и Святой Афон в забытых «сказаниях» паломников конца XVII в. - див. наступне посилання)., побував на Святій Горі, пожив там деякий час Исаченко Т.А. Русь и Святой Афон в забытых «сказаниях» паломников конца XVII в. Русь - Святая гора Афон: тысяча лет духовного и культурного единства: Междунар. научная конф. в рамках юбилейных торжеств, приуроченных к празднованию 1000-летия присутствия русских монахов на Святой горе Афон. Москва, 2017. С.497-515. Там само. та написав у 1698 р. (а видав у 170І р. у друкарні монастиря Снагова Валахія.) книгу «Проскинітарій Проскинітарій - книга про паломництво. Святої Гори Афону» Куйкина Е. «Проскинитарий Святой Горы Афон» Иоанна Комнина Моливда в славянском переводе иеродиакона Дамаскина (1701 г.). Tyragetia, serie noua. Istorie. Muzeologie. Chisinau, 2016. Vol. X [XXV]. Nr. 2. S. 67-72; Исаченко Т.А., Куйкина Е.С. Афонские рисунки чудовского иеродиакона Дамаскина. Открытия 2015 г. Обсерватория культуры. 2016. Т. 13. № 3. С. 374-375.. Подібну місію здійснив і в 1707-1709 рр. «протосингел (головний помічник єпископа, його адміністратор - С.П.) архиепископии Черниговской» Пелгримация, или Путешественник честнаго иеромонаха Ипполита Вишінского, постриженца святых страстотерпец Бориса и Гліба катедри архиепископии Черниговской, во святый град Иерусалим. Пелгримация, или Путешественник Ипполита Вишенского. 1707-1709 / Подгот. С.Н. Травников, Л.А. Ольшевская. Москва: Наука, 2019. С. 75. Іполит Вишенський История Русского Свято-Пантелеимонова монастыря на Афоне с древнейших времен до 1735 г. Св. Гора Афон, 2015. Т. 4. С. 295; Путешествие иеромонаха Ипполита Вишенского в Иерусалим, на Синай и Афон (17071709 гг.) / Изд. под ред. С.П. Розанова. Санкт-Петербург: Правосл. палест. об-во, 1914. [8], LVI, 196 с.; 27. (Православный палестинский сборник. Вып. 61). Свою оповідь-звіт про мандрівку по святих місцях Іполит Вишенський писав після поразки мазепинців, а тому він деякі моменти старався подати з огляду на можливі репресії, аби не нашкодити собі та причетним до місії. У цьому зв'язку він свого супутника Дамаскина називає в оповіді то «толмачем», то «монахом». Зрозуміло, що в Чернігівській архієпископії міг бути якийсь чернець Дамаскин. Однак те, що він знав грецьку, турецьку, латинську мови, викликає сумнів. Такий збіг малоймовірний. Імовірніше, це й був той уповноважений на збирання пожертв єпископ. разом з Дамаскином.

Вищезгадані деталі зв'язку Батурина, Києва з Афоном красномовно вказують на те, що в Гетьманщині дорожили цим релігійним центром православної Церкви, його належністю до Константинопольського патріархату. Свята Гора дала благословення преподобному Антонію на заснування на Київських горах Києво-Печерського монастиря Нікітенко М. Небо на землі: від Альфи до Омеги. Феномен Спасіння-освячення в Києво-Печерському монастирі (давньоруська доба). Київ: Горобець, 2022. С. 64-65.. Українці це знали Як писав Дмитро Туптало у 1697 р. в «Руні орошенному», «в Богоспасаемом Градэ Ю!евэ, видим святое мэсце по святых и Преподобных отцех Печерских, где первый Преподобный Отец наш Антоній, з Горы Афонской прїнесши благословенїе, постом, малитвами, трудами, потом и слезами своими скропил и освятил землю» (Мазепина Атлантида. Творча спадщина доби 1687-1709 рр. / Упор. С. Павленко. Київ: Мистецтво, 2021. С. 132)., розуміли і стали досить активними вкладниками головних афонських монастирів, зокрема Пантелеймонового Петр (Пиголь), игум. Русские иноки на Афоне в XVIII - нач. XX в. Православная энциклопедия. Москва: Церковно-научный центр РПЦ «Православная энциклопедия, 2002. Т. 4. С. 154., представників яких царська влада Московії старалася обмежити як у візитах І. Мазепа 7 червня 1698 р. звертався до царя за дозволом пропустити до російської столиці архімандрита Синайської гори, оскільки «відаючьі прітительньїй преможный ваш монаршый указ, чтоб таких чужосторонных людей... и иных особ к Москві не пропущати» (1698, 2 июня. Доношение гетмана Мазепы царю Петру. ЭварницкийД. Источники для истории запорожских козаков. Владимир: Типо-лит. губернского правления, 1903. Т. 1. С. 776). На це звернення гетьман невдовзі отримав відповідь: «А Синайскіе горы архимандрита отпустить бы тебі подданному нашему к Москві, а впредь иных таких греческих властей и старцовъ и торговыхъ греков по прежнему нашого ц. в-ва указу к Москві не пропускать» (Письмо Петра І И. Мазепе (1698 г., 21 июня). Там ₈с₄амо. С. 794)., так і в пожертвах Архімандрит Афонського Павлівського монастиря Ісайя, приїхавши в Москву у 1691 р., при поверненні додому в лютому 1692 р. отримав 10 руб., а його двоє служок - по 2 руб. (История Русского Свято-Пантелеимонова монастыря на Афоне с древнейших времен до 1735 г. С. 289). Синодик Пантелеймонового монастиря, як зазначають його дослідники, «красномовно свідчить про падіння інтересу російської влади та представників вищої знаті до Святої Гори» (Там само. С. 299)..