Перша світова війна: витоки і наслідки (всесвітньо-історичний контекст)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перша світова війна: витоки і наслідки (всесвітньо-історичний контекст)

Шморгун О.О.

У статті проаналізовано особливості зміни соціально-економічного лідерства наприкінці ХІХ століття. Показано, що відставання Великої Британії від своїх конкурентів на зовнішніх ринках пов 'язано з переходом на екстенсивний алгоритм існування найбільшої імперії світу, яка стала батьківщиною промислового перевороту, її переорієнтацією на фінансово-лихварські механізми отримання надприбутків, що є показником початку стадіально -цивілізаційного занепаду класичної буржуазної формації. Показано, що Німеччина, яку і в наш час багато істориків продовжують вважати головним винуватцем Першої світової війни, в цей період отримує конкурентні переваги насамперед за рахунок форсування інноваційної складової свого розвитку, обумовленого обранням принципово іншої, відносно англо -саксонскої, моделі суспільного ладу посткапіталістичного типу. Важливо, що саме на основі подібних засад нового суспільного ладу вже у ХХ столітті низка розвинених країн Сходу і Заходу здійснили економічне диво.

Доведено, що витоки антагонізму між найпотужнішими геополітичними гравцями, який призвів до Великої війни, обумовлені не стільки так званим колоніальним переділом світу, скільки зіткненням двох несумісних стратегій подальшого існування людства. Причому, приреченість Російської імперії за такого підходу, була пов 'язана саме з тим, що черговий раз втративши історичний шанс власної модернізації, вона у світовому воєнному конфлікті, який був неминучим, через панування в державі компрадорські орієнтованого «класу, що байдикує» (Т. Веблен), обрала статус сателіта Великої Британії та Франції, які на той час були основним форпостом саме загниваючого монопольно-фінансового та загарбницького імперіалізму якісно нового глобального типу, що, врешті-решт, став головною причиною обох світових, а потім Холодної та нинішньої «гібридної», війн (нинішній путінський режим є похідним від сучасної глобальної «світосистеми» вже постмодерного неоколоніалізму).

Також спростовано гіпотезу, що причиною Першої та Другої світових воєн був виключно агресивний націоналізм, який насправді у формі нацизму став лише неконструктивною реакцією на глобально-лихварський паразитизм, що спричинив Першу світову війну та «комуністичний експеримент», породжений громадянською війною, обумовленою катастрофою ще небаченої за масштабами воєнної бійні 1914-1918 років.

Ключові слова: стадіально-цивілізаційний підхід, фінансовий імперіалізм, геополітика, національне самовизначення, неоколоніалізм.

Шморгун А.А. Первая мировая война: причины и следствия (всемирно-исторический контекст).

В статье проанализированы особенности изменений социально-экономического лидерства в конце ХІХ столетия. Показано, что отставание Великобритании от своих конкурентов на внешних рынках связано с переходом на экстенсивный алгоритм существования наибольшей империи мира, которая стала родиной промышленного переворота, её переориентацией на финансово-ростовщические механизмы получения сверхприбылей, что является показателем начала стадиально-цивилизационного упадка классической буржуазной формации. Показано, что Германия, которую в наше время многие историки продолжают считать главным виновником Первой мировой войны, в этот период получает конкурентные преимущества в первую очередь за счёт форсирования инновационной составляющей своего развития, обусловленного избранием принципиально другой, относительно англо-саксонской, модели общественного устройства посткапиталистического типа. Важно, что именно базируясь на подобных основах нового общественного строя уже в ХХ столетии ряд развитых стран Востока и Запада реализовали экономическое чудо.

Доказано, что истоки антагонизма между наиболее мощными геополитическими игроками, которые привели к Великой войне, обусловлены не сколько так называемым колониальным переделом мира, столько столкновением двоих несовместимых стратегий дальнейшего существования человечества. Причём, обречённость Российской империи при таком подходе, была связана именно с тем, что в очередной раз потеряв исторический шанс собственной модернизации, она в мировом военном конфликте, который был неизбежным, по причине доминирования в стране компрадорски ориентированного «праздного класса» (Т. Веблен), избрала статус сателлита Великобритании и Франции, которые в то время были основным форпостом именно загнивающего монопольно-финансового и захватнического империализма качественно нового глобального типу, что, в конце концов, стало главной причиной обоих мировых, а потом Холодной и нынешней «гибридной», войн (нынешний путинский режим является производным от современной глобальной «мирсистемы» уже постмодерного неоколониализма).

Также опровергнута гипотеза о том, что причиной Первой и Второй мировых воен был исключительно агрессивный национализм, который на самом деле в форме нацизма став лишь неконструктивной реакцией на глобально-ростовщический паразитизм, который привёл к Первой мировой войне и «коммунистическому эксперименту», будучи порождением гражданской войны, обусловленной катастрофой военной бойни невиданных масштабов 19141918 годов.

Ключевые слова: стадиально-цивилизационный подход, финансовый империализм, геополитика, национальное самоопределение, неоколониализм.

Shmorgun O. First World War: Origins and Consequences (World-Historical Context).

The article analyzes the peculiarities of changing socio-economic leadership at the end of the nineteenth century. It is shown that Britain's lag behind its rivals in foreign markets is associated with the transition to an extensive algorithm for the existence of the largest empire in the world, the homeland of the industrial revolution, its reorientation to financially usurious mechanisms for obtaining super-profits, an indicator of the beginning of the stadial-civilizational decline of the classical bourgeois formation. It is shown that Germany, which in our time continues to be considered the main culprit for World War I, during this period, receives competitive advantages, first of all, by forcing an innovative component of its development, due to the election of a fundamentally different, relative to the Anglo-Saxon, model of the posteapitalist type of social order. It is important that on the basis of similar principles of the new social system in the twentieth century, a number of developed countries of the East and West have made an economic miracle.

It has been proved that the sources of antagonism between the most powerful geopolitical players that led to the Great War are due not so much to the so-called colonial redistribution of the world, but to the collision of two incompatible strategies for the further existence of mankind. Moreover, the doom of the Russian Empire for such an approach was related precisely to the fact that once again lost the historical chance of its own modernization, it was in the world military conflict that was inevitable, because of the domination in the state of a compradoriously oriented "lazy class" (T. Veblen), elected the status of a satellite of the United Kingdom and France, which at that time was the main outpost of the rotting monopoly financial and invading imperialism of a qualitatively new global type, which eventually became the main cause of both worlds wars, and then the cold and present "hybrid" wars (the current Putin regime is derived from the modern global "postmodern system" ofpostmodern neocolonialism).

The hypothesis that the cause of the First and Second World Wars was the only aggressive nationalism is refuted, which in fact, in the form of Nazism became a non -constructive reaction to the globally-permissive parasitism that caused the First World War and the "communist experiment", generated by the civil war caused by the catastrophe of the unprecedented in terms of the scale of the war of 1914-1918.

Keywords: stadial-civilization approach, financial imperialism, geopolitics, national selfdetermination, neocolonialism.

Парадоксальність історичної ситуації

світова війна капіталізм

Попри величезний масив літератури, присвяченої витокам та подіям Першої світової війни, досі залишається не зрозумілим чому декілька десятиліть поспіль бурхливого економічного розвитку та переважаючого процвітання провідних західних країн, мали завершитись грандіозною воєнною катастрофою. Адже

Запропонована публікація є розширеним та доповненим матеріалом, в якому використані напрацювання автора попередніх років. наприкінці ХІХ ст. індустріальний ривок у розвинених країнах вийшов на такий високий рівень, що багатьом видатним мислителям здавалося, що нарешті з'явилась потенційна можливість поступової ліквідації економічної та соціальної нерівності у всесвітньому масштабі та настання знаменитого кантівського вічного миру. Атмосферу оптимізму і віри в суспільний прогрес, проявом яких стали спроби на знаменитих конференціях у Гаазі розпочати процес загального роззброєння, зокрема, докладно описує Б. Такман у книзі «Європа перед катастрофою. 1890-1914».

Дивує і нерозуміння практично всіма воюючим сторонами масштабу конфлікту, на який вони йшли (воєнні дії планувалось завершити протягом буквально декількох тижнів). Нарешті, залишається незрозумілим, чому взагалі реакційна Росія вступила у військово-політичний союз не з консервативно- юнкерською Німеччиною (з кайзером якої російський самодержець, до того ж, знаходився у родинних стосунках), а зі своїми багатолітніми затятим ворогами - Францією і, особливо, Британією? (Згадаймо, хоча б наполеонівську навалу на Росію, Кримську війну, конфлікти з Англією у Передній Азії або її допомогу Японії у російсько-японській війні).

Абсурдною виглядає затятість у веденні тотальної війни до переможного кінця навіть уже після того, як стало остаточно зрозуміло, що нові види зброї завдають всім воюючим сторонам жахливих матеріальних і людських втрат. Не дуже переконливими видаються і територіальні імперіалістичні зазіхання Росії, які начебто штовхнули її до участі у світовій війні у складі Антанти. Адже концепція «маленької переможної війни» - вираз використаний у 1904 р., російським міністром внутрішніх справ та шефом жандармів, В. Плеве, що вітав насування війни з Японією, в якій він бачив ефективний засіб відволікання загалу від наростаючих негараздів у самій Росії і гасіння революційної ситуації, не спрацювала. Як відомо, після ганебної військової катастрофи, якої зазнала Росія у війні з Японією, стала очевидною не тільки її технічна відсталість, а й повна гнилість існуючого режиму.

Грізним застереженням наступним військовим авантюрам стала Перша російська революція. Згадаймо слова П. Столипіна, який відчайдушно намагався відмовити Миколу І від цієї супер авантюри, про те, що як прем'єр-міністр імперії він прагне не до великих потрясінь, а до створення великої Росії і що йому для утримання позитивних тенденції економічного розвитку держави потрібні хоча б два десятиліття спокою. Не випадково, цар Микола ІІ весь час коливаючись, незважаючи на всі попередження, очевидну технічну, організаційну та економічну, а, головне, соціально-політичну неготовність Росії до великої війни, таки прийняв згубне (у тому числі й персонально для себе та своєї сім'ї) рішення про втягування своєї країни у велику європейську війну, яка врешті-решт стала не просто Першою світовою, а, за кількістю воюючих сторін, страшних руйнувань, людських втрат, - першою Великою війною ХХ ст.

Лідери військової активності на Балканах - Болгарія і, особливо, Сербія - знекровлені попередніми балканськими війнами, вв'язавшись у цю безпрецедентну авантюру, також, на перший погляд, повели себе ірраціонально. Як буде показано нижче, попри всі існуючі антагонізми на економічному ґрунті, об'єктивно не була зацікавлена у руйнівному конфлікті й Німеччина, яка на той час була на потужному економічному підйомі. Проти війни були налаштовані не тільки народи, а й уряди Британії, Франції, і тим більше, США.

Нарешті, не піддається здоровому глузду і те, що після фактично добровільного припинення наступальних військових дій Німеччиною, після обіцянок посередника та міжнародного третейського судді - американського президента В. Вільсона про те, що в цій війні не повинно бути переможців і всім головним «дійовим особам та виконавцям» буде дозволено, так би мовити, зберегти обличчя, за сумно звісною Версальською мирною угодою, країни- переможці не просто наклали великі репарації на переможену колишню Німецьку імперію, а й фактично намагались знищити Німеччину як суверенну націю-державу. Адже, загалом, згідно з умовами договору, Німеччина втрачала V8 частину своєї території і Vi2 частину населення країни, 75% видобутку залізної руди та цинку, 20% видобутку вугілля, 20% виплавки чавуну, 33% виробництва сталі, вже не кажучи про величезні прямі конфіскації сировини і товарів. Уздовж правого берегу Рейну була створена демілітаризована зона.

Німеччині дозволялось мати всього стотисячну армію, її позбавляли військового флоту та авіації. Імперію Вільгельма також змусили відмовитися від усіх своїх колоній та зобов'язали виплачувати репарації в розмірі 269 млрд. золотих марок, що на той час було еквівалентом приблизно 100 000 тон золота (які, не дивлячись на деякі послаблення, остаточно були виплачені лише у 2010 р.). Серйозне обурення в Німеччині викликало і передання чисельних німецьких меншин під владу новостворених Польщі, Чехословаччини, Литви, Латвії, Естонії, Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. - Югославія), а також Франції, Румунії.

Тому не дивно, що вже у 1919 р. знаменитий економіст Дж. Кейнс застерігав, що Версальська угода фактично закладає фундамент Другої світової війни, в якій Німеччина спробує взяти реванш не просто за свою поразку, а й нечуване приниження і практично спробу її знищення як суверенної держави. А одному з переможців, маршалу Ф. Фошу, належать пророцькі слова, про те, що у Версалі між ворогуючими сторонами підписано лише перемир'я на двадцять років. Про цю ж небезпеку попереджали британський прем'єр Л. Джордж, класик філософії історії О. Шпенглер. Отже, не дивно, що деякі історики взагалі вважають Першу світову війну своєрідним прологом до Другої всесвітньої воєнної катастрофи.

Показово, що відомий американський журналіст і політолог У. Ліппман, який фактично був не тільки радником, але й соратником президента В. Вільсона, (а раніше радником Т. Рузвельта), і, крім того, фактично співавтором промови американського глави держави і його знаменитих «Чотирнадцяти пунктів мирної програми» та конвенції «Ліги націй», залишив Паризьку мирну конференцію ще до її закінчення, продемонструвавши цим своє обурення з приводу порушення союзниками-переможцями своїх попередніх домовленостей з Німеччиною, що капітулювала в обмін на гарантії укладення «миру без анексій і контрибуцій» (Невдовзі У. Ліппман напише відомі книги «Громадська думка» і «Фантом публічності», в яких, спираючись на свій недавній досвід участі у міжнародній політиці, буде розвивати тезу про те, що процедурна демократія, з її можливістю тиску на політичних діячів, яким надається в борг своєрідний політичний кредит, під загрозою наступного непереобрання, часто не наважуються на прийняття важливих відповідальних рішень, розрахованих не на сьогоденну підтримку загалу, а стратегічну перспективу).

Військовий імперіалізм як наслідок фінансового глобалізму

Щодо основних причин, що призвели до Великої війни в історичній літературі також продовжує існувати великий різнобій. Уже не одне десятиліття пояснення її виникнення, які пропонуються, дещо умовно можна розділити на об'єктивістський та суб'єктивістський підходи. З першими пов'язують прагнення передусім молодих імперіалістичних хижаків, а саме німецької та російської імперій, переділити світ з метою захоплення нових колоніальних володінь, отже і розширити ринки збуту та джерела надходження сировинних ресурсів. Особливо це стосується саме Німеччини, яка прагнучі наздогнати Велику Британію, розвивалась прискореними темпами і, за словами О. фон Бісмарка, не встигнувши вчасно до банкетного столу, де розподілявся колоніальний пиріг, намагалась надолужити згаяне.

Щодо суб'єктивістських гіпотез, то буцімто саме геополітична гризня між молодими країнами та етносами регіону Східної Європи, що прагнули будь-що розширити свої кордони, врешті-решт, спровокувала грандіозний конфлікт між основними світовими економічними «важковаговиками» - воєнне зіткнення між імперіями, до складу яких здебільшого належали, повністю або частково, так звані неісторичні народи, що прагнули здобуття власної державності. За подібного підходу, сумно звісний постріл в Сараєво якраз мав на меті посилити цю взаємну ворожнечу на ґрунті взаємних територіальних зазіхань, обумовлених інтенсивним переформатуванням політичної карти Центрально-Східної Європи.

До того ж, на перший погляд, обидві подібні точки зору знаходить своє реальне підтвердження. Хоча О. фон Бісмарк ратував за антиколоніальну політику, що вимагала величезних воєнних і ресурсних витрат, на користь свого прусського державного соціалізму національного, а не імперського взірця, після відставки «залізного канцлера», за імператора Вільгельма ІІ, запанувала концепція імперського пангерманізму з її культом кайзера, армії та прагненням до колоніальних захватів, які були невдовзі були частково реалізовані [1].

Окрім того, ця імперіалістична політика підкріплювалась потужним теоретичним обґрунтуванням, а саме концепцією життєвого простору, яка базувалась на пронацистському соціал-дарвіністському підґрунті та передбачала створення Великої Німеччини (Серединної Європи), що корелювалось з багаточисленними територіальними претензіями імперії Вільгельма до різних європейських країн, включаючи Росію, яку взагалі планувалось піддати територіальному перерозподілу. У зв'язку з цим у німецькій пресі розгорнулась велика пропагандистська діяльність під гаслом «Пруссія - під керівництвом прусського короля, Німецька імперія - під керівництвом Пруссії, світ - під керівництвом Німеччини», реалізація якого повинна була гарантувати імперії «місце під сонцем» [2]. Демонструючи реальність своїх намірів наприкінці XIX ст., Німеччина захопила Того та Камерун, Північно-Західну Африку, Каролінські, Маріанські та Маршаллови острови та інші території (хоча колонії Німеччини продовжували поступатись англійським у 11,5 рази за територією і у 32 рази за населенням). Отже, не випадково на імперських зазіханнях Німеччини в якості головної причини Першої світової війни наполягає Президент Франції у 1913-1920 рр. Р. Пуанкаре у своїх «Спогадах» та написаній у 1924 р. роботі «Походження світової війни».

Складається враження, що в даному випадку має місце своєрідне співпадіння суб'єктивістського та об'єктивістського підходів до розуміння витоків Великої війни, позаяк прагнення створити Велику Німеччину було нерозривно пов'язане з ультранаціоналістичними ідеями, які невдовзі розвинулись у нацизм. А така ідеологія цілком узгоджується з імперсько-колоніальними зазіханнями, з їх економічно-загарбницьким підґрунтям, спрямуванням молодого німецького капіталізму, що дуже відстав у боротьбі за колоніальний переділ світу, на максимальну наживу.

Здавалось, на підтвердження сказаного, можна навести аналогічні проекти Великої Італії, що стала одним із членів Троїстого союзу (Німеччина, Австро- Угорщина, Італія) - праобразу нацистської осі «Берлін -Рим - Токіо», а також Великих Сербії, Угорщини, Болгарії, Румунії, Польщі тощо, що буцімто мають засвідчити, що ці держави намагались сповідувати таку ж політику розширення життєвого простору загарбницькими методами, що, власне, і породило феномен «порохової діжки» Балкан, які стали головним детонатором небачено руйнівного вибуху світової війни, на перший погляд, ініційованого Вільгельмівською імперією та батьківщиною нацистських ідей у Європі - Австро-Угорщиною.

Причиною виникнення цього етноцентричного імперського експансіонізму, в основі якого знаходився войовничий реакційний націоналізм, який ніби визначав мотивацію названих держав, часто називають запізнення у формуванні власної державності. Адже не секрет, що Німеччина відстала у процесі свого націотворення, яке «залізний канцлер» О. фон Бісмарк був вимушений проводити «залізом і кров'ю». Здається, теж саме можна сказати і про Італію, поштовх до формування якої в якості модерної нації, як і аморфному конгломерату німецьких князівств, дала Французька революція та наполеонівські війни проти коаліції європейських імперських реакційних режимів (за фасадом яких так чи інакше приховувалась Британська імперія). Щодо Балканського регіону, до якого належали як новостворені держави, так і, так звані, бездержавні етнічні утворення, що входили до тогочасних європейських імперій, то їм також приписується прагнення досягти національного суверенітету та навіть імперської величі, що також підштовхувало до воєнних зіткнень.

Цікаво, що націонал-екстремізм, у тому числі не тільки німецький, а й центрально-східноєвропейський, вважають винуватцем світової війни дослідники з протилежних консервативного, ліберального і навіть марксистського таборів. Згідно з консервативною традицією «... корені зіткнення 1914 р. сягають у глибину XIX століття. ... Боснійська та всі наступні кризи, що закінчилися світовою війною, мали власні передумови, тобто, довгострокові чинники, які зовсім не зводились до ленінських «імперіалістичних протиріч»... Рушійною силою світової політики на початку XX ст. став націоналізм...» [3, с. 438-439].

Щодо неолібералізму, то тут розповсюджена концепція, згідно з якою існує цивілізований конструктивний економічний ліберальний націоналізм і націоналізм периферійний екстремістський, такий собі протонацизм, який, мовляв, врешті-решт і став, як мінімум, детонатором першої світової бойні (хоча насправді соціал-біологізм і похідний від нього расизм як прообраз нацизму, тобто національної форми тоталітаризму, спочатку зародився у Британії, Франції, США, а вже потім отримав друге дихання в Австро-Угорщині).

Як радянські, так і сучасні шовіністично орієнтовані російські історики, якими імперія як геополітичне утворення у переважній більшості розглядається як більш прогресивна за політичну націю форма державного устрою, прямо вказують на націоналізм як головну причину Першої світової війни. Але й сучасні російські «ліві» по суті не відстають від відвертих реакціонерів, вважаючи, що саме його подальший розвиток в Європі у вигляді ідеї самовизначення націй, є головною причиною стрімко зростаючої конфліктогенності Мовляв, про те, що саме різке зростання національної самосвідомості європейських народів «...на практиці... призведе до появи численних нежиттєздатних, більшою мірою авторитарних, держав, етнічних чисток, міжнаціональної різні та культурної деградації цілих регіонів, можна було судити вже за підсумками Балканських війн 1912-1913 рр. Нові кордони, що були сформовані Версальським миром у Центральній Європі, дали той же наслідок, тільки у значно більших масштабах. Але кожного разу трагічний розвиток подій на місцях інтерпретувався як прояв «ексцесів», місцевого «дикунства» або недостатньо послідовного проведення ліберально романтичного принципу, що залишався непорушним» [4, с. 593-594].

При цьому з усіх перерахованих таборів лунає, на жаль, небезпідставна критика на адресу ідей американського президента В. Вільсона щодо права націй на самовизначення на тій підставі, що за ними справді проглядає погано приховане прагнення до американської економічної гегемонії шляхом використання національно-визвольних рухів для руйнування існуючої системи колоніального імперіалізму [5, с. 233-255; 6, с. 58-80].

При цьому часто можна почути, що гасло «мир без анексій та контрибуцій», завдяки якому В. Вільсон спонукав Німеччину до припинення бойових дій (що не завадило країнам переможцям порушити свої обіцянки) він запозичив саме у В. Леніна. Мовляв, «якщо більшовики апелювали передусім до соціального звільнення та класових інтересів трудящих, вбачаючи самовизначення народів одним з елементів загального перетворення політичного світоустрою, то концепція самовизначення Вільсона, вістря якої чітко було спрямоване проти старих імперій, ігнорувала зв'язок між національним і соціальним пригніченням, апелюючи насамперед до національних рухів, що отримали розвиток у напівпериферійних країнах Східної та Центральної Європи» [4, с. 591].

Насправді, саме національне самовизначення та вихід з-під імперського ярма були запорукою соціального звільнення, що забезпечується самостійним економічним розвитком. А значить провина В. Вільсона, як буде показано нижче, полягала не у формулюванні принципу права націй на самовизначення, а недостатньо послідовному його відстоюванні.

Про глибоко антинаціональний і приховано імперський дух будь-якого лівого екстремізму можна судити з праць одного із розробників теорії імперіалізму Р. Люксембург, що була розстріляна у 1919 р. за керівництво спробою радянського перевороту в Німеччині. З позицій комуністичного глобалізму ця відома комінтернівська активістка нещадно критикувала навіть більшовиків за ленінське гасло права націй на самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави, яке вона трактувала як потурання соціал-демократичному ревізіонізму та виправдання «реакційного» націоналізму, даючи хибну, щоб не сказати брехливу, оцінку процесам новітнього національного відродження саме в Україні: «...національний сепаратизм був троянським конем, в якому німецькі «товариші» з багнетами в руках проникли в усі країни... Більшовики створили ідеологію, яка маскувала цей похід контрреволюції... Найкращий доказ - Україна, якій судилося зіграти таку фатальну роль у долі російської революції. Український націоналізм у Росії був зовсім іншим, аніж, скажімо, чеський, польський або фінський... без жодного коріння в економіці, політиці або духовній сфері країни, без будь-якої історичної традиції, позаяк Україна ніколи не була ані нацією, ані державою, без жодної національної культури окрім реакційно-романтичних віршів Шевченка» [7, с. 321].

Як бачимо між «радикальним» марксизмом та імперським російським шовінізмом різниця практично відсутня! (Як тут не згадати головну міфологему сучасного російського імпершовінізму щодо панування в сучасній Україні справжнього фашизму). Важливо усвідомлювати, що ця одностайність тоталітарно орієнтованого комунізму та лібералізму далеко не випадкова, адже попри свою нездоланну антагоністичність в обох цих підходах до розуміння Новітньої історії у них обох є спільні типологічні риси: космополітизм, глобалізм, утилітарний економізм, навіть, як це не дивно, тяжіння до зрівнялівки (соціальних атомів на «вільному ринку» або соціальних елементів, що складають державну мегаструктуру). А головне: в обох випадках має місце заперечення модерного націоналізму як базового чинника структурування сучасного світу, що, до речі, зумовило виродження СРСР з його культом державної власності саме в ультраліберальний проект, а сьогодні, на тлі кризи неолібералізму, чергова активізація в Росії, яка ніколи не була і не буде політичною нацією, лівих ідеологічних брендів.

Насправді, на мій погляд, все було і є набагато складніше, адже щодо націоналізму, то його мобілізуючому потенціалу німецька імперія безумовно зобов'язана своїми успіхами, як мінімум, не менше, аніж мілітаризму і агресивності, нерозривно пов'язаних з протидією тим же Британії, Франції та Росії в процесі становленні німецької модерної держави-нації, якому вони намагались завадити.

Ще більшою мірою некоректно вважати, що причиною воєнної нестабільності Східної Європи стали національно-визвольні рухи в цій геополітичній зоні. Адже, насправді концепція Великих держав передусім у креативному, а не імперіалістичному розумінні національної величі, походить від епохи «Весни народів» і була покликана позбавити «недержавні» етноси комплексу національної неповноцінності та меншовартості, надихнути їх на створення власних модерних націй-держав. Не останньою чергою, саме тому ще наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. класичний націоналізм і лібералізм не тільки не протиставлялись один одному, а навпаки вважались нерозривно пов'язаними.

Що ж до активної імперіалістичної політки імператора Вільгельма, спрямованої на переділ світу на користь Німецької імперії, то в цілому визнаючи її мілітаристсько-екстремістський характер, необхідно визнати, що вона лише наслідувала вже існуючу геополітичну практику започатковану набагато раніше Британією і підхоплену молодим агресивним імперіалістичним хижаком - США з їх «дипломатією канонерок» і політикою «великої дубинки». До того ж, саме Британія, яка створивши безпрецедентну за площею колоніальну імперію (особливо якщо до офіційних колоній додати зони британського впливу та протекторатного контролю), задля її утримання під своїм контролем весь час намагалась підстьобувати гонку озброєнь (достатньо лишень згадати про запуск Британією у масову серію нового покоління броненосців - дредноутів, які значною мірою «обнулили» військові флоти країн суперниць).

Але головне навіть не це. Як це не дивно, насправді, навіть враховуючи юнкерсько-прусські замашки у зовнішній політиці Вільгельма ІІ, об'єктивно

Німеччина мала не так небагато підстав для розв'язування масштабної війни саме з метою безпосередньої анексії британських колоній і переділу світу воєнними засобами, позаяк в описуваний період вона володіла, як мінімум, на європейському континенті безсумнівними економіко конкурентними перевагами, які спирались на її повне технологічно-інноваційне лідерство, яким Велика Британія - батьківщина індустріального перевороту, поступилась саме Німеччині.

Справді, за двадцятиріччя з 1873 по 1900 рр. питома вага Великої Британії у світовому господарстві, у тому числі за рахунок відставання англійської промисловості, скоротилась більше, аніж у два рази (питома вага Великої Британії у світовій промисловості зменшилася з 32% у 1870 р. до 14% у 1913 р.). За цей час експорт промислових виробів з Великої Британії збільшився на 8%, а з Німеччини - на 40%, завдяки чому остання вийшла на друге місце у світі за обсягами промислового виробництва (16,5%), обігнавши Велику Британію за експортом продукції машинобудування (з 1906 по 1912 рр. Німеччина збільшила його на 100%, тоді як Британія лише на 20%).

Саме машини складали майже третину німецького експорту, який на світовому ринку також займав перше місце. Цих показників імперська економіка досягла передусім за рахунок масового розвитку найновітніших прогресивних галузей промисловості: електротехнічної, алюмінієвої, хімічної. Так, до початку війни Німеччина займала перше місце на світовому ринку електротехнічних виробів: її питома вага у світовому експорті цієї продукції складала 50%, а також - перше місце з виробництва хімічних фарб, які використовувала промисловість всіх країн.

Як наслідок, «Англія все більше відставала у технічному відношенні. Обладнання багатьох англійських підприємств застаріло. Пар залишався головною енергетичною силою англійської промисловості, у той час як США и Німеччина вже широко застосовували електрику. Нові галузі промисловості - електротехнічна, хімічна - не отримали в Англії широкого розвитку. Багато галузей англійської промисловості страждали на технічний консерватизм» [8].

Виникає логічне запитання: у чому ж полягала головна причина відставання Британії, яка стала батьківщиною промислового перевороту? Фахівці з економічної історії так чи інакше звертають увагу на те, що розвиток якраз і почало гальмувати володіння Британією величезними колоніями, утримування яких, попри забезпечення величезного приросту ресурсної бази, робочої сили та ринків збуту, все більше входило у нездоланний антагонізм з власне британськими національними, в тому числі економічними, інтересами! У зв'язку з цим, видатний критик не тільки британського, а й новітнього світового імперіалізму, що в той час народжувався, Д. Гобсон, у своїй класичній праці з достатньо виразною назвою «Імперіалізм» доводив, що Британська колоніальна імперія є, по суті, паразитичною, а тому вона згубно впливає на базові економічні засади британського суспільства, причому насамперед на його креативний потенціал [9]. Це проявлялось у тому, що вимагаючи від «Володарки морів» величезних військових витрат для успішного суперництва з іншими світовими імперіалістами та утримування у покорі представників поневолених народів, ресурси колоній не дозволяли компенсувати цю гонку озброєнь передусім на морі, оскільки були недостатніми ринками збуту вироблених товарів через низький рівень потреб, а головне купівельної спроможності місцевого населення.

Але, водночас, маючи можливість, завдяки колоніям задовольняти частину своїх, переважно продовольчих та сировинних потреб за заниженими цінами та продажу надлишку продовольства на світовому ринку, а також отримуючи надприбутки за рахунок надексплуатації своїх сателітів, «імперія над якою ніколи не заходить сонце», все ж таки, мала змогу отримувати додатковий фінансовий капітал, завдяки якому одночасно можна підтримувати високий рівень життя населення у метрополії, а, головне, - розвивати міжнародне кредитування з намірами отримання лихварського надприбутку.

Все це неминуче породжувало невиправдане зростання спекулятивно- банківських пріоритетів над зовнішньо-торгівельним, а значить, і над потребою у розвитку промисловості. Як наслідок, Британська імперія, що була найбільшою колоніальною державою (колонії переважали територію метрополії більше, ніж в 100 разів, а за населенням - у 8 разів), фактично першою вступила в стадію стадіально-цивілізаційного занепаду класичного капіталізму, яка трохи пізніше отримає назву «загниваючого імперіалізму»: «наявність величезних колоніальних володінь та довготривале панування на світових ринках обумовили те, що в Англії тенденція до загнивання та паразитизму виникла раніше і з більшою силою, аніж в інших державах. Англійська буржуазія багато в чому втратила стимул до систематичного вдосконалення виробництва» [10].

Як наслідок виникала парадоксальна ситуація: колонії слугували потужним сировинним додатком до британської промисловості, в якій у метрополії поступово відпадає потреба. Адже, повторюю, надприбутки все більше отримувались не просто завдяки експлуатації колоній на користь розвитку британської промисловості. За доби утворення фінансового капіталу банкіри Англії віддавали перевагу розміщенню своїх «надлишкових» капіталів зовсім не у національну економіку, а під лихварський відсоток на міжнародних фінансових ринках. Саме гонитва капіталістів за найбільшими баришами і призводила до того, що Англія - перша фінансова держава світу - не знаходила коштів для модернізації багатьох застарілих галузей своєї індустрії: напередодні Першої світової війни щорічні капіталовкладення до англійської економіки були в два три рази меншими, аніж капіталовкладення за кордоном.

Якщо говорити більш конкретно, то: наприкінці XIX ст. загальний дохід від капіталовкладень за кордоном досягав 90 мільйонів фунтів стерлінгів, а загальний прибуток від англійської зовнішньої торгівлі не перевищував 18 мільйонів фунтів стерлінгів. Англія все більше ставала світовим лихварем, що збирала данину з усього світу, проте свою промислову перевагу вона незворотно втратила. Тому зовсім не дивно, що за період з 1870 по 1913 рр. Британія перетворюється із країни експортера на країну імпортера: її імпорт збільшився у 2 рази. Отже, говорити про те, що Велика Британія конкурувала з Німеччиною за першість у виробництві та експорті високоякісних товарів, і саме тому між цими двома країнами велась боротьба не на життя, а на смерть за ринки збуту, не має підстав.

Тим більше, що завдяки отриманню відсотків на лихварський капітал Велика Британія отримувала прибутки, що дозволяли їй, фактичного за економічного занепаду мати позитивний платіжний баланс у зовнішній торгівлі. Швидше тут має місце прагнення Лондону будь що позбутись ефективного конкурента передусім в особі Німеччини (США в цей час були ще значною мірою задіяні спрямовані на насичення внутрішнього ринку та економічне завоювання Південної Америки, та регіону Далекого Сходу де, втім, їх інтереси вже також почали стикатись з британськими).

Адже саме Німеччина прагнула завоювати нові ринки збуту для своїх товарів і зруйнувати Британську імперію передусім з метою не стільки захоплення нових колоній, скільки встановлення вигідного їй режиму вільної конкуренції. А це, своєю чергою, загрожувало Британії втратою в процесі світового переформатування джерел надходження капіталу за рахунок її статусу світового банківського центру та емітента на той час резервної валюти - фунта стерлінгів, а значить ролі головного фінансового посередника у міжнародних економічних обмінах. «Лондон займав становище світового фінансового центру. Англійська валюта виконувала роль міжнародних грошей, виступала в якості розрахункової одиниці у світових торгівельних оборудках. Серед найбільш відомих представників фінансової олігархії Англії виділялись такі банкіри, як М. Ротшильд, А. Беринг, Дж. Ллойд, Дж. Чемберлен, капіталовкладення яких розміщувались у більшості країн світу» [11].

Для Німеччини ж навіть колоніальні сировинні ресурси не були настільки спокусливою ціллю, щоб заради цього прагнути широкомасштабної руйнівної війни. Справа у тому, що як зараз, так і в ті часи, інноваційний шлях розвитку економіки за рахунок запровадження нових технологій зменшує потребу у сировинних ресурсах. І навпаки, дуже показово, що на початку ХХ ст. стрімко зростає англійський експорт вугілля: за динними 1913 р., Велика Британія вивезла машин на 37 млн. фунтів стерлінгів, а камінного вугілля - на 54 млн. фунтів стерлінгів.

Нарешті, існувала ще одна, чи не головна, обставина, яка пояснює прагнення Антанти оголосити Німеччині війну на знищення. Йдеться про те, що попри всі прагнення Вільгельма ІІ вписати Другий Рейх у традиційну світову імперіалістичну політику неухильно наростаючого воєнно-економічного паразитизму, Німеччина спиралась на європейську модель соціально- економічного розвитку, принципово відмінну від англо-саксонської: на відміну від американських трестів близько 500 німецьких олігопольних картелів і синдикатів по суті стали особливими корпораціями, що були побудовані на запроваджених ще О. фон Бісмарком засадах стимулювання інноваційних форм підвищення продуктивності праці насамперед за рахунок загальнонаціонального розвитку продуктивних сил що забезпечувало конкурентні переваги Німеччини і на зовнішніх ринках. (Цікаво, що вже згадуваний У. Ліппман розробляв концепцію «вільного колективізму», похідну від ідей фабіанства, австромарксизму, феодального соціалізму та інших європейських і японської ідей національного солідаризму та корпоративізму, типологічно співставних з бісмарківським зовсім не нацистським «націонал-соціалізмом»).

Отже, якщо говорити про глибинні витоки Першої світової війни, то вони, далеко не в останню чергу, полягали у кревній зацікавленості Антанти (і, в більш прихованому вигляді, США) у знищенні Німеччини не просто як конкурента на світовому ринку, а як держави, що будує свою економіку не на засадах акціонерно-лихварського космополітизму, а модерного національно- корпоративного солідаризму [12]. Тобто, саме втрата британцями так званої пасіонарності або креативності - головна причина нездатності бути гідним конкурентом Німеччини не просто у технологічному розвитку, а й у здатності стати лідером у побудові фактично нового суспільно-економічного укладу, який виник внаслідок адекватної системної «Відповіді» стадіального масштабу на «Виклик» історії.

Не дивно, що, саме автор концепції цивілізаційного «Виклику» та «Відповіді», один з основоположників модерної філософії історії та сучасник описуваного періоду, А. Тойнбі, тонко підмітив цей момент: «Британська промисловість неохоче усвідомлювала силу германської промисловості, що суперничала з нею, а усвідомивши, відреагувала на кинутий їй виклик невірно. Британським підприємцям було варто визнати правду: успіх їхніх німецьких суперників забезпечений поєднанням наполегливої праці з високим інтелектом. Німці були піонерами в галузі застосування наукових досягнень до розвитку техніки. Якби англійці правильно сприйняли даний їм урок, то вони заходилися б вивчати нові й більш досконалі німецькі методи з тим, щоб застосувати їх на практиці. Якби англійці виявились достатньо уважними і знайшли свою позитивну «Відповідь» на «Виклик», то вони могли б великодушно визнати, що німці чесно заслужили свій успіх, і змагатися з ними потрібно без недоброзичливості. Замість того, щоб прагнути виграти суперництво з німцями, роблячи ставку на наполегливу працю і підвищення продуктивності, вони намагалися відбити удар, примушуючи своїх співвітчизників розплачуватись за повільний розвиток британської промисловості» [13, с. 174-175]. Звертає на себе увагу той факт, А. Тойнбі відзначає саме не кількісну, а якісну відмінність німецької економіки від британської. Ця відмінність і на думку Д. Травіна та О. Марганія, породжена інноваційністю самого суспільного ладу, який починає запроваджуватись паралельно з національною консолідацією Німеччини вже за часів

Бісмарка [14, с. 439-463; 15, с. 529-561]. Пізніше, саме завдяки цим, фактично вже посткапіталістичним формам організації відбудеться економічне відродження Італії за Б. Муссоліні та навіть економічні успіхи рузвельтівського курсу, а у повоєнний час «економічне диво» у деголлівській Франції та в тій же, вже, звільненій від нацизму, Німеччині під керівництвом Л. Ерхарта та К. Аденаура, а також постімперській Японії [16].

Все це пояснює чому спеціальна комісія, створена для вивчення британського потенціалу конкурентоздатності, запропонувала запровадити приховано протекціоністські заходи, поставивши вимогу, щоб німецькі товари на британському ринку обов'язково мали клеймо «зроблено в Німеччині».

Отже, прагнучи зламати імперські протекціоністі бар'єри Німеччина фактично ставила ті ж самі вимоги вільної міжнародної торгівлі, які намагатиметься провести у життя американський президент В. Вільсон за підсумками Першої світової війни, і які значною мірою буде реалізовано лише після Другої світової війни, безпосереднім наслідком якої буде не тільки чергова поразка Німеччини, а й знов-таки, цілком свідомо підготовлений США крах Британської імперії.

І в цьому плані можна провести певні аналогії з намаганнями Наполеона зламати систему континентальних реакційних імперій, що спирались на підтримку тієї ж Британської імперії і блокували процеси європейського націотворення. Більш того, подібно до Німеччини під час Першої світової війни, Бонапарт зазнав поразки саме тому, що був вимушений воювати на два фронти: одночасно з очолюваною Великою Британією антифранцузькою коаліцією на заході та Росією на сході, яка через компрадорську орієнтованість своєї влади, втратила історичний шанс на самостійний економічний розвиток, що відповідав її національним інтересам. Адже Олександр І розірвав мирні угоди з Францією, вийшов із запровадженої Наполеоном системи континентальної блокади та розпочав проти неї воєнні дії, які привели не тільки до поразки, а й придушення Росією ж у статусі жандарма Європи європейських національно-визвольних революції та збереження аж до часів Першої світової війни європейських загниваючих імперій [17].

Фінансоміка - системна характеристика паразитичного капіталізму

Для початку декілька зауважень загального характеру. Як відомо, саме за капіталізму відбувається докорінний переворот у розвитку продуктивних сил, що знаменує якісний стрибок в еволюції всесвітньої історії, перерву поступовості або, за К. Марксом, перехід від «первинної суспільно-економічної формації» до формації «вторинної». Мета нового суспільно-економічного ладу - максимізація прибутку, тобто капіталу, який є передумовою передусім розширення матеріально-технічної бази, і мінімізація витрат, що дозволяє завоювати ринок збуту, досягти конкурентних преваг, а, значить, і покращити умови свого життя відповідно до тих критеріїв добробуту, які існують за даного історичного часу. Прибутковість може досягатися передовсім за рахунок масовості випуску продукції, попит на яку є стійким, а витрати зменшуються за рахунок стандартизації та уніфікації виробничого процесу, зниження вартості робочої сили (в тому числі задля зниження собівартості продукції у самих колоніях).

До тоого ж, попри початкове існування протекціоністських бар'єрів внаслідок зростання міжнародного поділу праці, розвинені держави все більше ставали на шлях міжнародної економічної кооперації та спеціалізації. Після відносно короткого періоду становлення національного ринку, коли справді необхідно захищати власну ще недостатньо конкурентоздатну економіку, протекціонізм стає просто невигідним, позаяк мінімізувати витрати дозволяє система міжнародного поділу праці, яка дозволяє імпортувати те, що не вигідно виробляти в межах того чи іншого національного ринку. Зокрема, відомий дослідник процесів глобалізації економіки К. Поланьї з цього приводу зазначав: «за сто років, з 1815 по 1914 р., великі держави Європи воювали одна з одною лише протягом трьох коротких періодів... Ми вважаємо, що ця переміна обумовлена характером торгівлі, обсяг і успіх якої в умовах XIX ст. вже не залежали від прямої політики сили, і ...що поступове повернення до практики впливу бізнесу на зовнішню політику був викликаний тим фактом, що міжнародна валютна і кредитна система створили новий тип ділових інтересів, що стояли вище державних кордонів» [18, с. 283-284].

Воєнне суперництво за колоніальний переділ світу також до певної міри пом'якшувалось за рахунок зростання фінансової складової у міжнародному економічному поділі праці, позаяк взаємодія міжнародних банків дозволяла врегулювати і питання міждержавної конкуренції на міжнародному ринку товарів і послуг. Сказане стосується і начебто головного винуватця Першої світової війни, адже «протягом останнього періоду перед війною 1914 р. Німеччина, своєю чергою, приєдналася до «клубу позикодавців», підштовхувана водночас політичними амбіціями та прагненням до економічної експансії. Німецькі банкіри або шукали надприбутків, або прагнули долучитися до великих прибутків, які давали їм контроль над певними галузями індустрії. ...Хай там як, а надлишок капіталів не був прямою причиною ані колоніальних завоювань, ані війни 1914 року» [19, с. 254-255].

Крім того, створення та запровадження нових технологій, що знижують собівартість продукції та підвищують її якість, або навіть, формуючи попит, дозволяють створити товари з принципово новими якостями, все більше розкручувало спіраль людських потреб. Тому очевидно, що саме інтенсивний спосіб збільшення капіталу через вдосконалення виробництва має гранично антимонопольну спрямованість. А ідеалом організації подібної економічної діяльності є вільний ринок, який може дати об'єктивну оцінку більшої якості і дешевизни товарів. Адже тільки через механізм вільної або досконалої конкуренції можна реалізувати свої технологічні та організаційно- інституціональні переваги. Як зазначалось, подібна інноваційна модель навіть знижує інтерес до колоній, адже новітні технології завжди побудовані на досягненні конкурентних переваг за рахунок зниження енерго- та ресурсовитратності, а, головне, виробництва більш якісної продукції, а також товарів з новими властивостями, на які з'являється високий попит.

Саме тому напередодні Першої світової війни Німеччина, володіючи технологічними перевагами в економіці, будь що прагнула подолати протекціоністські бар'єри розвинених країн з великою купівельною спроможністю населення, майже до останнього намагаючись уникнути воєнного конфлікту. Взагалі, як свідчать роботи, присвячені досліджуваній проблематиці, боротьба за колонії була далеко не головною причиною Першої світової війни. «Війна спалахнула, - пише відомий французький фахівець Р. Арон, - не внаслідок колоніальних конфліктів між різними національностями на Балканах. У Марокко французькі та німецькі банки були схильні порозумітися... Англійська опінія була не менш свідома того, що дві економіки не тільки конкурували між собою, а й доповнювали одна одну, будучи одна для одної найкращим замовником і найкращим постачальником» [19, с. 257].

Цієї ж точки зору дотримується і Е. Гобсбаум, який пише про те, що «подібно до того, як свобода проникнення на світові ринки не наносить жодної шкоди сучасній Японії, так і німецька промисловість могла б спокійно насолоджуватись нею до 1914 року». На думку цього відомого історика навіть найбільша з потенційних невдах, Британія, що програла змагання за вдосконалення своєї промисловості, могла б утриматись від державного протекціонізму, позаяк «...її економічні інтереси залишались спрямованими на мирний розвиток, не дивлячись на постійні побоювання конкуренції з боку Німеччини, які різко проявились у 1980-х роках, і незважаючи на реальне проникнення німецького і американського капіталу на британський внутрішній ринок» [20, с. 455].

За такого бачення саме фінансова форма капіталу може сприйматися як єдина альтернатива «дикому» і навіть архаїчному капіталізму військово- імперіалістичного штибу, адже саме вона через свою зацікавленість в економічній стабільності, прагненні економічно глобалізувати світ, була головним чинником, який, здавалось, гальмував військові конфлікти. Більш того, неоліберальна версія наполягає на тому, що саме фінансовий глобалізм є основною базовою засадою так званої постекономіки, що поєднує модель суспільства масового споживання, яка дозволяє вирішити продовольчу і демографічну проблеми людства, та базові засади постіндустріалізму та інформаційного суспільства, на основі яких нарешті стає можливими забезпечити так званий сталий або нульовий розвиток, який принаймні знімає гостроту екологічного алармізму.

Отже, на перший погляд, в суто економічному плані торгівельне посередництво, що поступово набуває форми, саме банківсько-акціонерного капіталу, є найприбутковіша форма підприємництва, яка справді дає можливість досягати граничного зиску, надприбутку, який в принципі не можливий у сфері виробництва. Справді, навіть за економічних спадів у певних регіонах та галузях економіки, експорт грошового капіталу забезпечує високий ступінь гарантованості прибутку. Особливо після появи акціонерної форми грошового кредиту, який можливо мобільно перекидати на великі відстані, за межі власного національного ринку, особливо в місця, де внаслідок неминучої нерівномірності економічного розвитку, на тлі перманентної кризи і дефіциту держбюджету, спостерігається нагальна потреба у кредиті.