Перша світова війна: витоки і наслідки (всесвітньо-історичний контекст)

Звідси висновок: проблема не в тому, що В. Вільсон прагнув реалізувати після Першої світової війни задекларований принцип самовизначення націй, який і сьогодні часто оцінюється західними націологами виключно як головний ідеологічний концепт агресивного «племінного націоналізму», що начебто привів до двох світових воєн, а в тому, що цей принцип був реалізований в дуже урізаному і деформованому вигляді [57].

Насправді ж у Версалі та Тріаноні право націй на утворення самостійної держави значною мірою було лише деклароване, а в реальності реалізовано проект геополітичних буферних зон, спрямований передусім на захист інтересів країн-переможців. Заблокувавши процеси нормального націотворення, ця нова геополітична конфігурація справді лише посилила національний екстремізм у Східній Європі. «Отже, ідея самовизначення застосовувалася лише вибірково, або для посилання прямого удару територіальній цілісності Центральних Держав та більшовицької Росії, або задля створення «буферних держав», залежних від «західної» європейської підтримки. Ці держави мали в майбутньому запобігти німецькій експансії на схід (Польща) та південь (Чехословаччина та Югославія), або ж просуванню Росії на захід (Польща, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва). «Буферні держави» мали бути достатньо сильними, аби виконати це завдання. Стосовно Чехословаччини та Югославії це завдання потребувало радше федеративного, поліетнічного устрою, ніж етнічно спаяних геополітичних утворень» [58, с. 190].

Взагалі, геополітична конфігурація у вільсонівській інтерпретації припускала існування 26 (а у перспективі ще більшої кількості) самостійних суб'єктів федерації у Європі, а так звані, малі або неісторичні нації і народності, мали утворити або нові конфедеративні об'єднання чи увійти до складу титульних націй на правах автономій, або просто бути асимільовані. А етнокультурна самобутність цих народностей, які до того ж піддавались багатолітній дискримінації у складі європейських імперій, у даному випадку розглядалась скоріше як перешкода для об'єднання у єдиний національний ринок, аніж перевага.

Що ж до України, то, як було показано вище, внаслідок переважно фінансово-паразитичних мотивів держав-переможців, нашу державу було фактично насильницьки залишено у складі тепер уже більшовицької імперії.

Все це, насправді, суперечить уявленням про культурний федералізм, який, завдяки етно-культурному багатомаїттю, і є основою державотворчого потенціалу будь-якої політичної нації, у тому числі передбачаючи її територіальний поділ не за принципом політичної та економічної уніфікації, а на засадах історико-культурних традицій (що є вкрай нагальним і для України, адміністративно-територіальний поділ якої має здійснюватися не за «областями» або «регіонами», а за етно-культурними автономіями - землями [59]).

Але намагаючись приховати за гуманістичною ідеєю права націй на самовизначення власні геополітичні та геоекономічні інтереси країни переможці фактично досягли протилежного результату. Адже незважаючи на відчайдушні прагнення переможців за допомогою версальського безпрецедентного пограбування Німеччини раз і назавжди позбавити її статусу хоча б європейського економічного лідера, саме в силу існування величезного техніко-економічного та наукового (а значить і потенційно воєнного) потенціалу цієї держави та відсутності великих руйнувань на її території, де не велись бойові дії, виконати це завдання не вдалось. «Ні в абсолютних, ані у відносних термінах Німеччина не була послаблена до тієї міри, яку часто припускали у 20-ті роки. В абсолютних термінах промислові та транспортні ресурси Німеччини лишились переважно незайманими, тому що Перша світова війна не розгорнулася на її території. У відносних термінах територіальне упорядкування, стверджене на національному принципі, як наприклад, це сталося у 1919-1921 роках, фактично залишило Німеччину другою європейською країною після Росії» [60, с. 13].

Більше того, спроба створити на Сході Європи свого роду філіал Антанти (згадаймо хоча б спробу організації так званої Малої Антанти шляхом об'єднання Чехословаччини, Югославії, Румунії, яке насправді більшою мірою носило антиугорську, аніж антигерманську спрямованість), який би одночасно дозволяв стримувати як можливі чергові реваншистські зазіхання як Німеччини, так загарбницькі наміри Радянського Союзу фактично призвели до протилежних результатів. «Центральна позиція Німеччини лише посилювалась цими змінами. Саме існування цих новітніх незалежних, але дуже вразливих держав Східно-Центральної Європи, узаконених західними союзниками- переможцями, схилило політичний та дипломатичний баланс на користь Німеччини. Це (а) перш за все створювало буфер проти повені більшовицької революції, (б) потім спонукало радянську Росію до співробітництва з Німеччиною у 20-ті роки, а згодом і розпалу цього регіону 1939-1940 років і (в) максимально розладнало зусилля радянсько-західної співпраці, спрямованої проти нацистської Німеччини наприкінці 30-х років, оскільки Захід тоді утримувався у своїх зобов'язаннях щодо тих держав від того, аби розрахуватись з Радянським Союзом за таке співробітництво, жертвуючи справжньою незалежністю Центрально-Східної Європи» [60, с. 13-14].

Отже, внаслідок імітації процесів реального націотворення на території Східної Європи з метою створення на континенті додаткової воєнно-політичної противаги своїм потенційним майбутнім противникам, Англії і Франції не вдалось вирішити завдання європейської демілітаризації. Адже, з одного боку, на частині територій новостворених незалежних держав проживали етнічні німецькі меншини, а самі ці території донедавна входили до складу Другого рейху. З іншого - частина або вся територія нових суверенних країн довгий час входила до складу Російської імперії, правоспадкоємцем якої де факто став СРСР, який за короткий час свого існування вже встиг налякати як мінімум Польщу, Румунію і Прибалтику своїми експансіоністськими зазіханнями під гаслами експорту світової пролетарської революції. Як наслідок, склалась абсурдна ситуація зачарованого кола: західні гаранти територіальної цілісності країн і непорушності кордонів у Європі, після своєї мюнхенської зради Чехословаччини, були вимушені підтримувати союзницькі стосунки з новими країнами Східної Європи, тим самим позбавляючи себе можливості укласти антигітлерівський пакт з СРСР, а ці країни (в тому числі і Польща) не тільки не бажали навіть тимчасово надавати радянським визволителям своєї території для воєнної протидії Гітлеру, а створивши воєнні націоналістичні диктатури, таємно і навіть відкрито почали співробітничати з нацистами. Більше того, «побоювання Росії та комунізму з боку Східно-Центральної Європи тривало в роки війни та німецької окупації. Згодом внаслідок цих побоювань кілька рухів після першого етапу опору врешті решт схилились до співробітництва з окупантами» [60, с. 16]. Тим більше, що загальноєвропейську нестабільність постійно посилювали взаємні територіальні претензії і економічні негаразди в Східній Європі, що нацисти нерідко використовували на свою користь.

Отже, альтернатива двом тоталітарним монстрам, які прагнули світового панування виявилась позірною. «Ця альтернатива також заперечувалась численними поділами та суперництвами, які породжувались обопільними територіальними вимогами, утисками етнічних меншин, соціально- економічними злиднями, взаємно роздратовуючими національнимим психологіями та відвертою політичною короткозорістю. Ці фатори трансформували внутрірегіональні стосунки на арену боротьби та полегшували гітлерівську програму завоювань. навряд чи є перебільшеням вважати, що як загальне правило у міжвоєнній Східно-Центральній Європі спільні кордони спричиняли ворожі відносини. таким чином. «звинувачення» у зраді регінальної незалежності має адресуватися власним фундаментальним слабкостям, нестабільності інстиутцій та безвідповідальності урядів, так само як і активним та пасивним провинам великих держав» [60, с. 17-18].

Доводиться визнати, що подібне потворне трактування історичної справедливості права націй на самовизначення негайно запустило процес воєнної ескалації, що неминуче мав завершитись новою світовою воєнною катастрофою. Зокрема, перед реальною загрозою чергової бійні між традиційними воєнним супротивниками, у новостворених східноєвропейських країнах перемогли авторитарні націоналістичні диктатури. У Польщі, за керівництва Й. Пілсудського, відбулось формування новітнього імперського синдрому, що знайшов прояв у планах створення Великої Польщі від Балтійського до Чорного моря та навіть отримання нею заморських колоній, що не забарилось проявитись у проведенні міжнародної політики, внаслідок якої у жовтні 1920 р. відбулось військове захоплення Польщею міста Вільнюс і Вільнюського краю у Литви, на що союзники заплющили очі, узаконивши цю анексію 15 березня 1923 року на конференції послів Англії, Франції, Італії та Японії.

Знов таки, фактично під прикриттям Антанти, користуючись тим, що у 1921 р. у Німеччині відбулась урядова криза поляки 3 травня 1921 р. знову ж таки застосовуючи військову силу захопили частину Верхньої Сілезії. Далі, незважаючи на «диво на Віслі», коли у вирішальній битві радянсько-польської війни 1919-1921 рр., у результаті якої Польська Республіка зуміла відстояти свою незалежність, завдавши поразки військам Радянської Росії, у тому числі завдяки тому, що на боці Польщі виступили українські військові з'єднання УНР, не погоджуючись із «лінією Керзона», яка встановлювала східний кордон Польщі за принципом етнічного домінування, 25 квітня 1920 р., польські війська захопили частину українських та білоруських земель, зрадивши своїх недавніх союзників у боротьбі з більшовицькою навалою. А потім, з метою заручитись підтримкою Німеччини перед загрозою з боку Радянського Союзу почалось загравання Польщі з гітлерівським режимом, в руслі якого була і категорична відмова пропустити війська Червоної Армії через свою територію, для буцімто надання допомоги зрадженій внаслідок Мюнхенської змови Чехословаччині.

Все це навіть дає підстави антиукраїнські налаштованим авторам оцінювати надання Антантою незалежності не лише Польщі, а й Фінляндії, Латвії, Литві, Естонії, лише як розпалювання сепаратизму на окраїнах царської Росії з метою її ослаблення і заявляти про хибність рішення про створення незалежних держав, раніше окупованих Російською імперією (з одночасним з виразним підтекстом щодо неправомірності нинішнього існування незалежної України).

Дуже показово і, на жаль, повчально в контексті реакції західних гарантів територіальної цілісності України в обмін на наше добровільне ядерне роззброєння згідно з Будапештською угодою, що деякі західні історики і сьогодні головну хибу версальско-тріанонівського поділу Європи в тому, що ці їх договірні гарантії виступити на захист щойно утворених держав у разі спроби агресії проти них тієї ж Німеччини (йдеться насамперед про Чехословаччину і Польщу, що, як відомо, стали жертвами Мюнхенської змови), вважають, що ці угоди зашкодили співробітництву з СРСР проти гітлерівської Німеччини, позаяк позбавляли Францію та Велику Британію можливості не реагувати на окупацію Польщі Третім Рейхом та сталінським режимом [61].

Хоча насправді, головною метою Британського прем'єра Н. Чемберлена після того, як стало зрозуміло, що політика умиротворення не принесла Європі миру, було зовсім не прагнення надати Польщі реальну воєнну допомогу, а лише намагання запобігти ще більш тісному співробітництву Польщі з нацистською Німеччиною, що створювало для останньої міцний тил у разі нападу на Францію та Велику Британію. Як відомо, все це закінчилось змовою між сталінським та гітлерівським режимами, німецьким вторгненням значно більшими силами, аніж розраховували поляки на їх суверенну територію, офіційним початком Другої світової війни і наступним поділом Польщі за пактом Молотова-Ріббентропа. А потім Гітлер таки розпочав війну проти західної коаліції.

На превеликий жаль, після Другої світової війни під тиском хибних ідеологічних неоімперських стереотипів як радянського Сходу, так і квазіліберального Заходу, в гірших традиціях Версалю та Тріанону знову було обрано все той же принципово невірний шлях національного будівництва у Східній Європі. Замість того, щоб створити належні передумови для взаємної інтеграції титульних і нетитульних етносів та навіть національних меншин на засадах загальнонаціональної патріотичної консолідації, при формуванні післявоєнної Європи країнами-переможцями проводилась абсолютно деструктивна політика штучного створення у Східній Європі «повноцінних» максимально моноетнічних держав класичного капіталістичного взірця. Адже з точки зору лібералізму, для якого, за великим рахунком, саме націоналізм є головним винуватцем двох світових війн, комплекс заходів, спрямованих на послаблення міжетнічної напруги та розвиток великих національних ринків, мав би забезпечити створення передумов для подальшої глобалізації та виникнення так званої Пан-Європи.

Саме тому у Статуті ООН, були прописані міжнародні стандарти прав і свобод людини без різниці раси, статі та мови, але так і не були згадані

національні меншини. А також, не дивлячись на створення при ООН підкомісії з попередження дискримінації та захисту прав меншин, навіть у загальній Декларації прав людини (1948 р.), де проголошувалось, що всі люди мають однакове право на захист від дискримінації, не згадувались права національних меншин. Тому, якщо говорити про історичні долі Центрально-Східної Європи, то прихований за гаслами про право націй на самовизначення шовінізм, спрямований на глобальне економічне домінування, саме в процесі підготовки ялтинських і потсдамських рішень зіграв вкрай негативну роль. «Втіленню в життя демократичних принципів післявоєнного переустрою була покликана слугувати Організація Об'єднаних Націй (ООН). ...В основу інтенсивних повторних переселень в регіоні було покладено принцип гомогенної, мононаціональної держави, що дозволяв, як уявлялось, силовими методами позбавитись національних протиріч та пов'язаних з ними проблем, полегшити вирішення завдань міжнаціональних відносин. Нові державні кордони в багатьох випадках співпали з рубежами етнічного розселення, меншини значно скоротились, а етноконфесійне прикордоння якісно видозмінилось» [62, с. 48].

Подібне принципово невірне бачення призвело до того, що на основі рішень, прийнятих в Ялті і Потсдамі, у повоєнні роки в Європі почались масові депортації, і навіть примусові заходи зі зміни національної ідентичності, причому не тільки німців, а й угорців, українців, білорусів, поляків та представників інших народностей, в яких однаково активну участь брали як тоталітарний Радянський Союз, так і самі лідери країн Східної Європи, фактично заохочувані західними переможцями у Другій світовій війні. Наслідком цієї згубної антинаціональної політики стала депортація та репатріація сотень тисяч німців, угорців, словаків, українців, поляків у повоєнний час. А тому реалізація політики «зустрічних переселень» на практиці нерідко значною мірою означала не що інше, як етнічні чистки, а значить безумовно призводила до ущемлення прав, національних меншин, які і до того зазнавали утисків потягом століть і появи нових антагонізмів і дискримінації на етнічному ж ґрунті [62, с. 49]. (Як відомо внаслідок цієї політики постраждала і Західна Україна: операція «Вісла», проведена у 1947 р. була нічим іншим, як саме такою етнічною чисткою).

Якщо додати до цього «відсоткові домовленості» стосовно зон впливу на Східну Європу між У. Черчилем та Й. Сталіним, принципову згоду західних лідерів на поділ Європи на зони впливу з СРСР (яку Сталін використав для насадження у Східній Європі комуністичних режимів), які західними авторами оцінюються як «східно-західні» територіально-державні ігрища найцинічнішого та махінаційного штибу», пов'язані з прагненням «до повного знесилення Німеччини шляхом її розчленування та послідовної деіндустріалізації» [58, с. 313], та «закривання очей» на окупацію всіх країн Східної Європи, окрім Югославії, Радянським Союзом, стає зрозумілою поява в історичній пам'яті народів цих держав поняття-символу - «Ялтинська зрада» [63, с. 25].

Проведений аналіз свідчить, що саме перед Першою світовою війною закладались фундаментальні засади того світопорядку, який після породжених ним же двох катастроф світових війн, Холодної війни і розпаду СРСР, нарешті остаточно утвердився на планеті в останні десятиліття ХХ ст., спричиняючи появу найбільших загроз для подальшого існування людства. До речі формування єльцинсько-путінської Росії (як і компрадорських режимів на так званому пострадянському просторі) також не могло відбутись без перемоги цього неоліберального паразитичного фінансизму, який до того ж намагається видавати себе за найбільш прогресивну модель існування людства у безкризовому режимі [64].

При цьому глобалістський неоліберальний проект оголошує відмирання нації, що цілком співзвучно з комуністичною ідеєю відмирання держави, що насправді призведе до втрати уніфікованим космополітичним людством креативності, нерозривно пов'язаної з етнонаціональним розмаїттям [65].

У цілому ж доводиться констатувати, що система міжнародного паразитичного фінансового імперіалізму, яка протягом практично двох сторіч породжувала і продовжує породжувати все наростаючі за масштабами глобальні економічні кризи, продовжує зберігати провідні позиції у сучасній глобалізованій економіці. У вже згадуваній фундаментальній праці «Витоки тоталітаризму» Х. Арендт зазначала, що дом Ротшильдів у ХІХ ст. зайнявши космополітичну позицію збереження «балансу сил», у тому числі шляхом фінансування міждержавних воєнних конфліктів у континентальній Європі, фактично підтримував монархічні імперії проти молодих республіканських національних держав, гальмуючи в них зростання повноцінного середнього класу. Причина полягала в тому, що Ротшильди «надавали явну перевагу монархічним урядам перед республіканськими .. .тому, що республіки, як вони справедливо підозрювали, більшою мірою спирались на волю народу, якому вони інстинктивно не довіряли» [31, с. 59]. Тому вони не сприяли розвитку середнього класу, позаяк «не брали участі в його капіталістичному розвитку. Вони мало були представлені у промисловому підприємництві, а коли на останніх стадіях своєї історії в Європі стали великими працедавцями, то наймали службовців, а не робітників (сьогодні це так звані креакли або офісні представники «четвертого» невиробничого сектору - О.Ш.)» [31, с. 47].

Саме тому на думку дослідниці у ХІХ столітті клан Ротшильдів, який в той час захопив монополію у міждержавному лихварстві, по суті виступав як реакційна сила (зокрема, головний скарбник створеного Росією проти європейських національних революцій Священного Союзу, що по суті став символом військово-фінансового імперіалізму, що народжувався). «Фінансова діяльність дому Ротшильдів, нагромаджені ними величезні багатства, і ще більшою мірою те, що вони з початку ХІХ ст. стали мало не символом, досить добре відомі. Вони увійшли до великого бізнесу в останні роки наополеонівських воєн, коли протягом 1811-1816 рр. через них проходила майже половина англійських субсидій континентальним державам. Коли після поразки Наполеона вся континентальна Європа потребувала великих урядових позик для реорганізації державних механізмів і створення фінансових структур за зразком Англійського банку, Ротшильди посіли майже монопольне становище в оборудках з державними позиками. Це тривало протягом трьох поколінь, і за цей період вони змогли подолати як єврейських, так і неєврейських конкурентів у цій сфері. «Дім Ротшильдів став, - як висловився Капефіг, - головним скарбником Священного Союзу» [31, с. 59]. (Причому єврейський капітал зберігав свій вплив на міжнародні події навіть під час підписання Версальських угод [31, с. 55]).

І в цьому плані символічно і, водночас, трагічно, що все той же клан Ротшильдів, і сьогодні, на тлі нескінченних розмов про небачений стрибок людства до «революції 4.0» і «п'ятого технологічного укладу», багато в чому продовжує проводити фактично вже постнеоколоніальну стратегію електронно- фінансового закабалення цілих країн і регіонів, за якого транснаціональна фінансова група, маючи можливість скуповувати суверенний борг начебто незалежних країн, отримує можливість активно втручатись у їх внутрішню і зовнішню політику.

Тому аж ніяк не сприяє оптимізму стосовно перспектив відродження України інформація про те, що саме в ротшильдівському сліпому трасті знаходились активи П. Порошенко, а також те, що після першого туру президентських перегонів кандидати на президентську посаду в нашій державі В. Зеленський та П. Порошенко чомусь відправились, за словами журналістів, «на оглядини» саме до колишнього працівника банку Ротшильдів французького президента Е. Макрона, який, судячи з виступів «жовтих жилетів» дуже м'яко кажучи, не користується довірою своїх співвітчизників [66].

Нарешті, не може не викликати тривогу той факт, що фінансові компанії саме Ротшильдів стали володарем значної частини викупленого реструктурованого боргу України протягом наступних 20 років, що дозволить їм не тільки отримувати доходи, пов'язані з обслуговуванням боргових зобов'язань нашої держави взятих свого часу відверто антинаціональними силами, що фактично узурпували владу, а й претендувати на привласнення чи не останнього стратегічного активу - української землі, вимога приватизації якої (незважаючи на перебування України у стані війни) за дивним збігом обставин є однією з традиційних вимог надання нам кредитів з боку МВФ [67]).

Отже, виходячи з проведеного аналізу важливо зазначити, що розуміння антитоталітарної природи модерного націотворення важливе ще й тому, що без його відродження в принципі неможливим є не тільки створення справжньої української незалежної держави, а й подолання кризових явищ на загальноєвропейському і навіть світовому рівнях. Що ж до тез про відповідальність націоналізму за соціальні катастрофи Нового і Новітнього часу, то вони грішать відвертою ідеологічною упередженістю і, головне, не дають можливості знайти ефективні шляхи подолання стрімко наростаючої чергової глобальної кризи, яка внаслідок формування гігантського знеособленого космополітичного неототалітаризму, елементи якого виразно проглядають, наприклад, у проекті так званого соціального кредиту, що уже реалізується в Китаї, неминуче приведе людство до самознищення.

Альтернативою подібному сценарію може бути лише глобальне переформатування світу на засадах реального національного відродження, в тому числі економічно розвинених країн, які у не далекому за всесвітньо-історичними мірками, минулому стали творцями сучасної моделі нації-держави. Ці зміни стадіально-цивілізаційного масштабу, позитивна тенденція до яких сьогодні нарешті починає проглядати, неминуче відбуватимуться на засадах боротьби з фінансово-паразитичним імперіалізмом, що, як показує Новітня історія, насправді є вкрай руйнівним не тільки для світової периферії, а й для світосистемного ядра, що неухильно втрачає свою креативність. Отже, будемо сподіватись, що сценарію, який уже призвів до двох світових воєн, спільними зусиллями відроджуваних націй вдасться запобігти.

Список використаних джерел та літератури

Бялог Ю. Германия: от политики Бисмарка к колониальной политике. [Електронний ресурс].

- Режим доступу: https://invirostov.livejoumal.com/163725.html

Самсонов О. Германия на пути к Первой мировой войне. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://topwar.ru/8533-germaniya-na-puti-k-pervoy-mirovoy-voyne.html

Шимов Я. Австро-Венгерская империя. - М.: Эксмо, 2003. - 608 с.

Кагарлицкий Б.Ю. От империй - к империализму. Государство и возникновение буржуазной цивилизации. - М.: Изд. дом Гос. ун-та - Высшей школы экономики, 2010. - 680 с.

Галин В.В. Политэкономия войны. Как Америка стала мировым лидером. - М.: Алгоритм, 2012. - 400 с.

Галин В.В. Политэкономия войны. Торжество либерализма. 1919-1939. - М.: Алгоритм, 2007. - 416 с.

Люксембург Р. О социализме и русской революции. Избранные статьи, речи, письма. - М.: Политиздат, 1991. - 399 с.

Англия в конце XIX в. Отставание от основных конкурентов. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tourism-london.ru/spavochnik-po-velikobritanii/istoricheskoe-stanovlenie- velikobritanii/626-angliya-v-konce-xix-v-otstavanie-ot-osnovnyh-konkurentov.html

Федотов Г. Учение об империализме в одноименной книге Д.А. Гобсона. [Електронний

ресурс]. - Режим доступу http://ruskline.ru/analitika/2014/10/21/

uchenie_ob_imperializme_v_odnoimennoj_knige_da_gobsona/

Англия накануне первой мировой войны. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tourism-london.ru/spavochnik-po-velikobritanii/istoricheskoe-stanovlenie-velikobritanii/637- angliya-nakanune-pervoy-mirovoy-voyny.html

Экономическое развитие ведущих капиталистических стран с 70-х гг. ХІХ в. и до Первой мировой войны. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Econom/golub/04.php

Шморгун О. Універсальні характеристики неокорпоративізму в цивілізаційному вимірі // Людина. Розум. Історія: за матеріалами філософських читань пам'яті І. В. Бойченка. - Зб. наук. праць «Філософські діалоги'2011». - К., 2011. - С. 222-237.

Тойнби А.Дж. Пережитое. Мои встречи. - М.: Айрис-пресс, 2003. - 672 с.

Травин Д., Маргания О. Европейская модернизация: В 2 кн. Кн. 1. - М.: АСТ, СПб.: Terra Fantastica, 2004. - 665 с.

Травин Д., Маргания О. Европейская модернизация: В 2 кн. Кн. 2. - М.: АСТ, СПб.: Terra Fantastica, 2004. - 572 с.

Шморгун О. Солідаристсько-корпоративна парадигма антикризового розвитку України // Культурно-цивілізаційний простір Європи і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку. К.: Інститут європейських досліджень НАН України, 2010. - С. 389-403.

Шморгун О. Цивілізаційна сутність епохи бонапартизму та історичний шанс альтернативного розвитку Російської імперії // Вітчизняна війна 1812 року в контексті поступу всесвітньої історії. - К.: Фенікс, 2013. - С. 207-235.

Поланьи К. Великая трансформация. Политические и экономические истоки нашего времени. - СПб. : Алейтея, 2002. - 320 с.

Арон Р. Мир і війна між націями. - К.: МП «Юніверс», 2000. - 688 с.

Хобсбаум Э. Век империи. 1875-1914. - Ростов н/Д: Феникс, 1999. - 512 с.

Гильфердинг Ф. Капитал. Новейшая фаза в развитии капитализма. - М.: Государственное издательство, 1924. - 480 с.

Ільїн В.В. Фінансова цивілізація. - К.: Книга, 2007. - 528 с.

Парето В. Компендиум по общей социологии. - М. : Изд. Дом ГУ ВШЭ, 2008. - 511 с.

Веблен Т. Теория праздного класса. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. - 368 с.

Кори Л. Морганы. Династия крупнейших олигархов. - М.: ЗАО Центрполиграф, 2012. - 477 с.

Шморгун О. Світова фінансова криза в цивілізаційному вимірі // Філософська думка. - 2009.

№2. - С. 56-72.

Хобсбаум Э. Век капитала. 1848-1875. - Ростов н/Д: Феникс, 1999. - 480 с.

Бураков Ю.В., Питльована Л.Ю. Нариси історії Англії нового часу. - Львів: Центр Європи,

- 128 с.

Сорель Ж. Социальные очерки современной экономии: Дегенерация капитализма и дегенерация социализма. - М.: КРАСАНД, 2011. - 376 с.

Экономическая история капиталистических стран. - М.: Издат. Московск. ун-та, 1986. - 360 с.

Арендт Х. Джерела тоталітаризму. - К.: Дух і Літера, 2005. - 584 с.

Гобсон Дж. Империализм. - М.: Книжн. дом «ЛИБРОКОМ», 2010. - 288 с.

Кузнєцов О. Англосаксонська модель глобального капіталізму. - К.: Освіта України, 2010. - 494 с.

Кропоткин П. А. Хлеб и воля. Современная наука и анархия. - М.: Правда, 1990. - 638 с.

Катасонов В. Центробанки на службе «хозяев денег». Кн. 1.: Центробанки история и современность. - М.: Библиотека РЭО им. С. Ф. Шарапова, 2018. - 304 с.

Бухарин Н.И. Проблемы теории и практики социализма. - М.: Политиздат, 1989. - 512 с.

История СССР. XIX - начало ХХ в. - М.: Выс. шк., 1987. - 542 с.

Покровский М.Н. Империалистическая война. - М.: Изд-во Коммунистич. Академии, 1931. - 340 с.

Кагарлицкий Б. Периферийная империя: Россия и миросистема. - М.: Ультра. Культура,

- 528 с.

Колпакиди А., Потапов Г. Николай святой или кровавый? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://loveread. ec/read_book.php?id=65334&p=2

Тарновский К. Социально-экономическая история России. Начало ХХ в. Советская историография середины 50-х - начала 60-х годов. - М.: Наука, 1990. - 292 с.

Ерохина О. Германский капитал в российской экономике в конце ХІХ - начале ХХ века // Вестник Челябинского государственного университета. - 2009.12(150). - История. Вып. 31.

С. 36-41.

Цареградская Ю. Государственный долг в дореволюционной России: историко-правовые аспекты становления и развития // Актуальные проблемы российского права. - 2015. - №7 (56) июль. - С.65-70.

Бовыкин В.И. Французские банки в России. Конец XIX - начало XX в. - М.: РОССПЕН, 1999. - 256 с.

Сироткин В. Вехи отечественной истории. Очерки и публицистика. - М.: Междунар. отношения, 1991. - 272 с.

Антонов М. Капитализму в России не бывать! - М.: Яуза, Эксмо, 2005. - 672 с.

Чунтулов В.Т. и др. Экономическая история СССР: Учеб. для экон. вузов. - М.: Высш. шк., 1987. - 368 с.

Россия во внешнеэкономических отношениях: уроки истории и современность: материалы к конференции. - М.: Российская академия наук, Ин-т науч. информации по общественным наукам, 1993. - 228 с.

Маевский И. К вопросу о зависимости России в период Первой мировой войны. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://scepsis.net/library/id_644.html

Хальгартен Х. Империализм до 1914 года. - М.: Издательство иностранной литературы, 1961. - 695 с.

Галин В. Капитал Российской империи. Практика политической экономии. - М.: ООО «Издательство Алгоритм», 2015. - 352 с.

Мартьянов А. России: как мы веками были страной-должником. [Електронний ресурс]. -

Режим доступу: http://www.odnako.org/blogs/kreditnaya-istoriya-rossii-kak-mi-vekami-bili-

stranoy-dolzhnikom/

Шморгун О. Демографічна катастрофа як чинник глобальної воєнної загрози. Частина 2. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kontrast.org.ua/news/2591.html

Упрямцев С. Финансовая Антанта: первые военные займы русского правительства на англофранцузском денежном рынке (1914 год). [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://ist- konkurs.ru/raboty/2014/1530-fmansovaya-antanta-pervye-voennye-zajmy-msskogo-pravitelstva- na-anglo-frantsuzskom-denezhnom-rynke-1914-god

Финансовый крах Российской Империи. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://arctus.livejournal.com/101381.html

Єлавич Б. Історія Балкан. XX століття. - К.: Свенас, 2004. - 600 с.

Шморгун О. Суспільно-політичний дискурс міжнародних проблем Європейського континенту // Україна в Європі: контекст міжнародних відносин. - К.: Фенікс, 2011. - С. 7799.

Геффернен М. Значення Європи. Географія та геополітика. - К.: Дух і Літера, 2011. - 464 с.

Шморгун О. Місцеве самоврядування як основа європейської моделі громадянського суспільства // Історичний досвід становлення інститутів громадянського суспільства в країнах Європи. Збірник наукових праць. - К.: Державна установа «Інститут всесвітньої історії», 2012. - С. 165-191.

Ротшильд Дж. Східно-центральна Європа між двома світовими війнами - К.: Мегатайп, 2001. - 496 с.

Лозунько С. «Уродливое детище Версаля», из-за которого произошла Вторая мировая война. - К.: «2000» : «Довіра», 2011. - 431 с.

Национальная политика в странах формирующегося советского блока 1944-1948. - М.: Наука, 2004. - 551 с.

Європа та її болісні минувшини. - К.: Ніка-Центр, 2009. - 272 с.

Шморгун О. Всесвітньо-історичні тренди розвитку людства: порятунок чи катастрофа?! Проблеми всесвітньої історії. 2018, №2 (1). - С. 17-37.

Шморгун О. Модерні етнонаціональні процеси: потенціал антикризового розвитку України // Проблеми всесвітньої історії: науковий журнал. - №2. - 2016. - С. 30-49.

Брыль Р. Ошибка Ротшильда. Почему популизм Макрона может похоронить ЕС.

[Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.dsnews.ua/economics/oshibka-rotshilda-

pochemu-populizm-makrona-mozhet-pohoronit-28082017220000

Тимофеев В. Украинский бизнес властителей мира: зачем Гройсман встречается с бароном

Ротшильдом. [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://kp.ua/politics/580231-ukraynskyi-

byznes-vlastytelei-myra-zachem-hroisman-vstrechaetsia-s-baronom-rotshyldom

Размещено на Allbest.ru