Перша світова війна: витоки і наслідки (всесвітньо-історичний контекст)

При цьому банківська діяльність не вимагає великої кількості робочих місць, матеріальних сировинних ресурсів і промислових потужностей, які потребують постійної ремонту, модернізації, розширення. Фінансові потоки значно легше долають будь-які національні бар'єри, аніж товарно-промислова продукція, адже попит на унікальний товар - гроші - за умов капіталізму є незмінно великим навіть у протекціоністськи-орієнтованих економіках, які намагаються захистити власний ринок від іноземних товарів задля розвитку власного виробництва.

Звідсіля цілком прагнення фінансового капіталу позбутись статусу обслуговування реального сектору економіки і вирушити у «вільне плавання». Адже «конкуренція на грошовому ринку має суттєво інший характер, аніж конкуренція на товарному ринку. Найважливіша відмінність полягає, перш за все, в тому, що на грошовому ринку капітал має форму грошей, а на товарному ринку капітал ще доводиться перетворювати із товарного капіталу в грошовий капітал. Але при цьому можливо, що перетворення виявиться невдалим, тобто, товарний капітал знецінюється, і замість прибутку отримаємо збиток. ...Коли конкурують між собою грошові капітали, капітал, як такий, гарантований і справа полягає лише в тому, наскільки він зросте, якою буде величина відсотку» [21, с. 203]. Ось чому «разом з капіталістичним розвитком постійно зростає і та сума грошей, яку невиробничий клас надає у розпорядження банків. ...Отже, з розвитком капіталізму та організації кредиту, залежність промисловості від банків зростає» [21, с. 264].

Отже, напрошується висновок про те, що саме фінансова складова з її символічно неречовою віртуальною домінантою (феномен електронних грошей) найбільшою мірою пов'язана спочатку з економікою послуг (третій сектор), а потім і високими технологіями, інтелектуальною власністю, а фінансова цивілізація виступає другим боком медалі так званого постіндустріального або інформаційного суспільства [22, с. 448]. За такою логікою, яку буде покладено наприкінці ХХ століття у статтю Ф. Фукуями «Кінець історії», яка стала своєрідним маніфестом неолібералізму, капіталізм як суспільний лад має невичерпні можливості до соціальної адаптації та подолання будь-яких загроз виникнення серйозних соціальних конфліктів і завдяки цьому здатен обірвати споконвічну людську традицію нескінченних воєнних протистоянь.

Крім того, докорінна модернізація існуючої технологічної бази за всіх часів, і особливо, за постійної зміни ринкової кон'юнктури, має достатньо серйозні ризики. Так, через значну інерцію мислення споживач часто або взагалі не здатний оцінити нових якостей товару або не бажає платити, як йому здається, надто високу додаткову ціну за нові товари і послуги внаслідок прихильності до традиційних способів споживання або через надто високу еластичність попиту на нові вироби за ситуації, коли купівельна спроможність населення, внаслідок його орієнтації на товари нееластичного попиту на тлі погіршення кліматичних (неврожай) або геополітичних (війна) умов, є недостатньою (що породжує перевиробництво). Не сприяє розвитку венчурного бізнесу і протекціоністська політика держав, спрямована на швидкий розвиток власного виробництва. Крім того, використання конкурентами корупційних методів для утримання монополії на виробництво і продаж однотипних товарів і послуг, попри навіть гіршу їхню якість, також часто не дають отримати належний прибуток за рахунок конкурентних преваг. Все це може зводити нанівець творчі надзусилля прихильників інноваційного шляху розвитку економіки.

Більш того, будь-яка докорінна модернізація має серйозні системні вади. Адже в процесі будь-якого «творчого руйнування» (термін належить видатному економісту та політологу Й. Шумпетеру), тобто докорінної зміни (реструктуризації) існуючого суспільного ладу, в тому числі і буржуазного, за необхідністю послаблюється вже існуюча соціальна структура, яка хоч якось забезпечувала функціонування соціуму. Тобто утворюється часова пауза, коли старі неефективні механізми вже не працюють, а нові ще не запрацювали. У соціальному плані такий стан неминуче супроводжується ще більшим погіршенням рівня життя внаслідок необхідності великих первинних капітальних витрат на докорінну перебудову існуючої матеріально-технічної бази виробництва, запровадження нових не тільки промислових, а й соціальних технологій інституціональних і кадрових змін, які вона тягне за собою (звідсіля концепція вимушених непопулярних заходів підчас реформ).

Все це призводить до актуалізації вирішення проблеми мінімізації витрат та максимізації прибутку за рахунок екстенсивних методів функціонування промислового капіталу шляхом не створення нових, а розширення вже існуючих промислових потужностей. І, на перший погляд, це цілком прийнятна стратегія, адже навіть на рівні людської природи як форми загальносистемного гомеостазису (притаманного і тваринам) діє потужна мотивація до мінімізації фізичних та інтелектуальних зусиль, яка спрямована на те, щоб перечекати важкі часи, уникнути прямого зіткнення, досягти бажаного найменшою ціною тощо, яка знаходить свій прояв і в ринковому принципі мінімізації витрат і максимізації зиску.

На наявності прямого зв'язку між механізмами самоорганізації соціуму за умов буржуазного суспільства, спрямованими на консервацію існуючого, колись досягнутих комфортних умов, робить акцент і вже згадуваний автор фундаментальної класифікації цивілізацій, А. Тойнбі: «Проте в людській природі закладена тенденція уникати роботи - або принаймні уникати дуже важкої роботи, тим більше якщо ти володієш «незалежним статком». ... Великобританія почала позбавлятися свого привілейованого становища, що приносило їй надзвичайно високі прибутки приблизно протягом століття і дозволяло їй називатися «майстернею світу» [13, с. 174].

Знов таки, як було показано вище, саме фінансовий капітал є справді граничним проявом подібної заощаджувальної з точки зору витрат креативної енергії, стратегії, а фінансоміка, на противагу промисловості є способом легкого отримання надприбутків, які і не можливі у виробництві або навіть торгівельному бізнесі.

Але річ у тім, що мінімізація зусиль за рахунок відриву банківського капіталу від промислового (внаслідок чого утворилось уявлення про так званий монетаризм як самостійний напрям економічної думки), неминуче підриває засади національної економіки, позбавляючи її належної фінансової підтримки, породжує міф про те, що «гроші роблять гроші», який К. Маркс з позицій трудової теорії вартості називав «грошовим фетишизмом», а відомий фінансист Дж. Сорос охрестив «ринковим фундаментализмом», явно вказуючи на реакційність цього явища. Тобто сучасний монетаризм в даному випадку оцінюється як прояв свого роду тоталітарного лібералізму.

Справді, з системної точки зору здатність фінансового капіталізму до максимізації прибутку без постійного головного болю щодо забезпечення необхідної кількості й якості виробництва нових товарів та збуту вже готової продукції, надає можливість надзбагачення лише у короткостроковій перспективі. У перспективі ж стратегічній фінансовий капіталізм у чистому вигляді підриває будь-яку економічну систему внаслідок втрати нею здатності до виживання за умов конкуренції. Більше того, економія витрат врешті-решт обертається на економію творчих зусиль, тобто здатності до креативності, яка і є запорукою не тільки інтенсифікації виробництва, а й, головне, здатності долати будь-які кризові явища.

Принципову різницю між промисловими капіталістами та «кліками спекулянтів», що на початку XX ст. домінували у Франції та Італії, з позицій так званої економії зусиль, підкреслював видатний соціолог та економіст, один з основоположників теорії еліт, В. Парето. Причому він наголошував саме на системному характері базової мотивації спекулятивного капіталу на тотальну екстенсивність, яка на висхідній фазі капіталістичної еволюції виступає у формі максимальної заощадливості та раціональності: «Спекулянти - це люди, які піклуються про власні справи, ... рухаючись шляхом найменшого спротиву» [23, с. 374].

Звідси і поява «байдикуючого класу», прошарку, що поєднує паразитизм розваг з агресивністю, аморалізмом, виникнення якого видатний американський економіст Т. Веблен справедливо пов'язував з неухильною втратою підприємцями так званої протестантської етики: «За сучасної, миролюбної системи діяльність у сфері перерозподілу сприяє, головним чином ... квазімиролюбивим, хижацьким здібностям і звичкам. Іншими словами, заняття у фінансовій сфері дають спеціалізацію в тій галузі практичної діяльності, яка і складає шахрайство, а не у сфері занять, що відносяться до більш архаїчного засобу - насильницького захоплення. ...Капітан індустрії - це людина скоріше хитра, аніж винахідлива, а його капітанство має більш фінансовий, аніж виробничий характер» [24, с. 232]. До того ж, «ідеальна грошова людина виявляє також цікаву подібність до злочинця в одній з супутніх варіацій характеру хижака» [24, с. 238]. Про що, між іншим, переконливо свідчить саме історія США [25].

Трагізм в тому, що саме подібні механізми надзбагачення, за якого грошове посередництво набуло особливих віртуальних форм, згаданий вище механізм поступової втрати здатності виробляти через зацикленість на позичанні, притаманний практично всім державам, які розпочинали як лідери капіталістичного світу [26, с. 57-59]. І саме цей чинник, за великим рахунком, став першопричиною Першої і Другої світових війн.

Але спочатку ці проблеми майже непомітні, адже втрата конкурентоздатності, яка і породжує протекціонізм як форму загальнодержавного монополізму, здається з легкістю компенсується за рахунок вивозу капіталу (тим більше, що внаслідок попереднього розвитку часів промислової революції та за рахунок колоніальної експансії утворюється його надлишок). Так поступово розпочинається епоха фінансового імперіалізму. «Ще більш важливим економічним чинником імперіалізму є його сприяння в справі розміщення капіталів. Зростаючий космополітизм капіталу є найбільшим економічним фактором нашого часу. Будь-який передовий промисловий народ прагне розмістити більшу частину свого капіталу за межами власної політичної території, в чужі країни або колонії і отримати з цього джерела постійно зростаючий дохід» [27, с. 59].

Причому зростаюча нездатність до адекватної творчої реакції на запити часу породжує все більшу спокусу обрати більш легкий шлях розв'язання своїх проблем, яким, на перший погляд, і видається фінансово-спекулятивний механізм надзбагачення: «Заміна устаткування вимагала значних додаткових вкладень капіталу, прибутки від яких надійшли б через тривалий час. Власники капіталів не бажали зволікати й прагнули миттєвого збагачення. Вони намагалися відшукати інші джерела отримання максимальних прибутків, оскільки англійська промисловість вже не забезпечувала значних грошових надходжень. Одним з них була банківська справа. Надаючи свої капітали для кредитування різноманітним місцевим і, особливо, іноземним компаніям, банки отримували високий і постійний прибуток. Ще прибутковішою справою виявився вивіз капіталу за кордон... З кінця XIX ст. експорт капіталу став відігравати в Англії більш важливу роль, ніж експорт товарів» [28, с. 110]. І саме в цей період «фінансисти набули в світі такого значення, що вони часто затушовують в очах публіки розвиток промисловості» [29, с. 330].

Ось чому з об'єктивною необхідністю «Англійські капіталісти віддавали перевагу не капіталізації свого прибутку шляхом встановлення нового обладнання на вітчизняних фабриках, де воно примушувало б викинути величезну масу застарілого устаткування, а вивезенню його за кордон. ...Англійська буржуазія стала найбільшим позичальником, а лондонський фінансовий ринок - фінансовим центром світу. Англія зі світової фабрики стала країною-утримувачем іноземних облігацій. Основа її потуги перемістилася з заводів у банки та на грошові ринки... За 1870-1900 рр. її національних дохід виріс у 2 рази, в той час, як доходи від закордонних інвестицій - у 9 разів» [30, с. 197].

Що стосується Франції, то не зважаючи на своє єврейське етнічне походження, відома дослідниця деструктивних процесів у західному світі, що породили феномен тоталітаризму, Х. Арендт визнає існування обернено пропорційного зв'язку між розвитком у Франції банківського капіталу та прогресом у царині промислового розвитку: «Позиції банкірів в економіці Франції були значно сильніші, ніж в інших капіталістичних країнах, а промисловий розвиток Франції після короткочасного підйому за правління Наполеона ІІІ настільки відстав від інших держав» [31, с. 82], що разом із радикально соціалістичними тенденціями, на думку авторки, в цій країн і зростав і антисемітизм, не в останню чергу обумовлений, граничною ідеологічною всеїдністю лихварського капіталу. Адже «французьким Ротшильдам у 1848 р. навряд чи знадобилися 24 години, щоб перенести свої послуги від уряду Луї-Філіпа до нової недовговічної Французької Республіки, а потім до Наполеона III. Такий самий процес повторився в дещо повільнішому темпі після падіння Другої Імперії і встановлення Третьої Республіки» [31, с. 58].

А головне, банківський капітал і в цій країні все більше переорієнтовувався з фінансування правлячих паразитичних класів на міжнародне кредитування, що підривало розвиток національної промисловості. «У 1870-1914 рр. темпи вивозу капіталу значно перевищували темпи зростання промислового виробництва: якщо за цей період обсяг промислового виробництва збільшився в 3 рази, то експорт промислового капіталу - в 6 разів. Більше того, до 1914 р. обсяг вивезеного капіталу в 1,6 разу перевищував загальну суму капітальних вкладів до промисловості і торгівлі Франції. ...До 1914 р. вартість різноманітних цінних паперів у Франції складала 104 млрд. франків, з них на долю вітчизняної промисловості і торгівлі приходилось лише 9,5 млрд. франків. Різко зросла кількість рантьє, що жила на доходи з цінних паперів. До початку Першої світової війни чисельність рантьє досягала 2 млн. чоловік... Французькі капітали спрямовувались, головним чином, у європейські країни і перш за все в Росію. На початку XX ст. в Росії використовувалося 10-11 млрд. франків» [30, с. 206-207].

Тож невипадково у своїй програмній праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» В. Ленін саме Францію, в якій фінансовий капітал фактично придушував капітал промисловий, вважав еталоном «лихварського капіталізму». Хоча Велика Британія на момент початку війни все ж залишалась лідером світового позичкового кредитування, що і було головним мотивом її зовнішньої політики.

Водночас, важливо врахувати, що фінансовий імперіалізм нерозривно пов'язаний з воєнним. Саме тому Дж. Гобсон у класичній праці «Імперіалізм» підкреслював: «Ці великі комерційні махінації - грюндерство банків, маклерське посередництво, обрахування векселів, облаштування позик та організація акціонерних товариств утворюють центральний нервовий вузол сучасного капіталізму. ... Чи стане хтось стверджувати серйозно, що європейські держави можуть розпочинати великі війни або розміщувати великі державні позики без згоди банкірського дому Ротшильдів або його союзників?» [32, с. 64].

Проте, проблема полягає в тому, що бажаючих поживитись за чужий рахунок навіть на геополітичному рівні ніколи не бракує. Звідсіля зацікавленість саме представників британського фінансового імперіалізму у його доповненні імперіалізмом військовим. Тобто в даному випадку йдеться вже не лише про наживу, отриману за рахунок фінансування всіх воюючих сторін, і навіть не про можливість вкладати гроші в промисловість колоній, а про збереження свого статусу світового фінансового посередника, який після Другої світової війни, коли американський долар набув статусу міжнародного платіжного засобу, досяг небаченої прибутковості. «Багатство великих банкірських домів, розмах їхніх операцій та їхня космополітична організація роблять їх першими і рішучими прибічниками імперіалістичної політики. Вони, володіючи найбільшою ставкою у справі імперіалізму, найширшими засобами, можуть нав'язати свою волю міжнародній політиці» [32, с. 66].

Адже головна мета міжнародних фінансових монополістів - не допустити до величезного акціонерно-посередницького джерела надзбагачення, яке утворюється внаслідок витонченої економічної форми пограбування решти світу, нових державних утриманців. Ось чому Перша світова війна була справді пов'язана не тільки і не скільки з боротьбою за переділ колоній, скільки з протистоянням за світове економічне лідерство, забезпечуване насамперед за рахунок монопольного контролю світових фінансових потоків, який довгий час здійснювала і багато в чому продовжує нині здійснювати Велика Британія, навіть поступившись США роллю глобального лихварського посередника, які, доларизувавши світову економіку, і сьогодні отримують посередницький надприбуток [33].

Навіть кайзерівська Німеччина, попри її розвиток за більш передовою стадіально економічною стратегією, не могла до кінця втриматись від спокуси взяти участь у всесвітній фінансовій піраміді. Тому, на наш погляд, мотив смертельного протистояння Німеччини та Великої Британії на ґрунті боротьби за військове морське, а значить і торгівельне, світове панування також, насамперед, пов'язаний не стільки з завоюванням контролю над колоніальною торгівлею, скільки з включенням Германської імперії у боротьбу за рівне місце на вершині глобальної фінансової піраміди в економічній структурі світу, що сьогодні остаточно сформувалась, намагання розділити з Британією і Францією роль світових лихварів, і навіть у перспективі захопити лідерство у так званому світосистемному ядрі (що вже за підсумками Першої світової війни зробили США).

Отже, не даремно ще за декілька років до початку Першої світової війни, прогнозуючи її неминучість, видатний мислитель та ідеолог анархізму, як антиімперської ідеології людської солідарності, П. Кропоткін робить наступний концептуальний висновок: «Нині існує в кожній державі особливий клас, або, точніше, - шайка, безкінечно більш могутня, аніж промислові підприємці, і ця кліка також штовхає до війни. Це - вищі фінансисти, великі банкіри. Вони втручаються у міжнародні відносини і готують війни» [34, с. 503]. Далі він продовжує: «Там, де наївні люди сподіваються відкрити глибокі політичні причини або національну ворожнечу, нема нічого, окрім змов, створених піратами фінансів. Вони експлуатують все: політичні та економічні суперництва, національну ворожнечу, дипломатичні традиції і релігійні зіткнення. В усіх війнах останньої чверті століття проглядає рука великих фінансів» [34, с. 504-505].

До речі, уже після укладання Версальської угоди та початку кредитування США, які протягом Першої світової війни подвоїли свій золотий запас, зруйнованої Європи, в тому числі Німеччини, не здатної виплатити безпрецедентні репарації, відбулась Світова економічна криза, пов'язана з черговою розкруткою позичкового маховика (до 1929 р. новий фінансовий гегемон у п'ять разів наростив свої зовнішні грошові вливання, спрямовані на отримання надприбутку). Фінансова катастрофа і запустила механізм кризи економічної та підготовки Другої світової війни. І хоча створення Федеральної Резервної Системи США у 1913 р. не є безпосередньою причиною початку Першої світової війни, як вважає, наприклад, В. Катасонов, діяльність цієї організації справді створювала передумови для неконтрольованої грошової емісії та виникнення нових інструментів спекулятивного акціонерного капіталу [35, с. 61].

Тобто, насправді головна боротьба, яка призвела до світової війни, відбувалась не тільки за колонії як такі, а й за світовий монополізм у праві отримувати найбільш швидкий і гарантований лихварський надприбуток, з одного боку, і за те, щоб врешті-решт зламати систему фінансового імперіалізму, досягши соціального і національного визволення - з іншого. На жаль, цей же механізм глобального паразитизму не тільки не вдалось подолати, а навпаки, - сьогодні він набув безпрецедентних масштабів.

Але справа у тім, що на етапі становлення вже міжнародної фінансової піраміди світового лихварства (за якої, як вірно зазначає Е. Гобсбаум, нові кредити надаються з відсотків, отриманих за попередні позики) неминуче наступає ситуація за якої кредитор уже не може існувати без лихварських надприбутків, позичальник, національну економіку якого придушують боргові зобов'язання, більше не в змозі їх виконувати. Це і породжує потребу у «великий дубині» - військово-імперіалістичній потузі, за допомогою якої вибиваються борги з держав-клієнтів за фактичного банкрутства вже національних урядів, які підсіли на боргову наркотичну голку (сьогоднішня світова фінансова система з її доларизацією і діяльністю МВФ була просто неможлива без здатності США достатньо довгий час виконувати функцію «світового жандарма»). Вже не кажучи про постійне прагнення потужних економічних гравців перетворити сучасну англо-американську тоталітарну фінансову монополію як мінімум на олігополію.

Звідсіля і затятість у веденні бойових дій «до переможного кінця». З цього приводу у відомій праці «Світове господарство та імперіалізм» М. Бухарін зазначав: «Експорт капіталу становить найбільш зручний метод економічної політики фінансового капіталу і найлегше захоплює нові галузі, підкорюючи їх монопольному пануванню «національних» фінансових груп. Ось чому загострення конкуренції між різними державами набуває тут особливо яскравих форм. Так, інтернаціоналізація господарського життя і тут неминуче тягне за собою розв'язання спірних питань вогнем і мечем» [36, с. 70].

Як відомо, ця праця вплинула і на зміст ленінської розвідки «Імперіалізм як вища стадія капіталізму», де серед головних ознак сучасного імперіалізму згадується переважання вивозу капіталу над вивозом товарів. Втім, на мій погляд, найбільш переконливо зв'язок між фінансовим та військовим типами модерного імперіалізму в процесі міжнародної конкуренції банківського капіталу розкрито у фундаментальній монографії Х. Хальгартена «Імперіалізм до 1914 року».

Причому, на превеликий жаль, навіть через сто років після цієї світової бійні можна констатувати не тільки збереження, а й посилення цих руйнівних процесів глобального лихварства. А віртуально-фінансові схеми надексплуатації справді завжди нерозривно пов'язані загальносвітовою військовою ескалацією.

Хто ж розпочав світову бойню?

Відомий історик М. Покровський, який спочатку встиг побувати у засновниках радянської історичної школи, а потім у антимарксистських ренегатах історії, переконливо доводить, що хоча Росія справді не була готова до широкомасштабних військових дій, цар Микола ІІ постійно коливався, а реформатори на чолі зі М. Столипіним будь-що прагнули уникнути вступу Російської імперії, яка ще не оговталась від ганебної поразки у російсько- японській війні, у новий, вже катастрофічний для неї, воєнний конфлікт, не тільки так звана партія війни, яка складалась із «реакційної воєнщини», а й об'єктивний стан речей, штовхали імперію до війни проти Австро-Угорщини і Німеччини.

У статті «Причини великої війни» М. Покровський зазначає, що внаслідок постійно зростаючої конкуренції на світовому продовольчому ринку, Росія постійно втрачала надходження від головної статті експорту - зерна, що ставило її економіку на межу катастрофи. Тому єдиним виходом було збільшення цього експорту за демпінговими цінами за допомогою надекслуатації штучно законсервованої російської общини. Адже «за 50 років (1861-1911 рр.) експорт зерна з Росії зріс в більш, ніж 11 разів, причому, якщо в 60-70-ті роки ХІХ ст. через Балтійські порти вивозилося 54%, а через Чорноморські - 46%, то у 1907 р. по Балтійському морю було відправлено всього 11%, а через Босфор і Дарданелли - 89% хліба. Між тим, зростання німецького впливу в Туреччині, прагнення Німеччини не тільки підкорити собі економіку Османської імперії, а й поширити свій контроль на її збройні сили становили і пряму загрозу Росії: панування Німеччини на берегах Босфору привело б до повної залежності від неї економічного розвитку... Росії...» [37, с. 418-419]. Що, зокрема, свідчить про зростання ролі України і чорноморських портів у складі імперії (яка до того ж продовжувала залишалась житницею уже й за часів радянської імперії).

Більше того, готовність Росії до військового конфлікту з Німеччиною стає ще зрозумілішою, якщо взяти до уваги, що внаслідок італо-турецьких та балканських війн турецький уряд закрив Босфор, завдаючи важкого удару по експортерах російського зерна. «Завдяки низці війн, що почались з 1911 року (італо-турецька, балканська, турецько-грецька тощо) знамениті «проливи» - Босфор та Дарданелли - більшу частину часу були закриті для плавання. Що означало це для російського хлібного вивозу не важко зрозуміти, якщо згадати, що цей вивіз за трьохріччя 1906-1908 рр., наприклад, на 89% йшов через порти Чорного моря. ...Збитки від закриття Дарданелл російський уряд оцінював у 30 млн. руб. щомісячно». І це за ситуації постійного падіння вивозу внаслідок неефективності російського сільського господарства. Причому М. Покровський констатує нерозривний зв'язок паразитичного фінансового капіталу із сировинним експортом. «З гегемонією банків це чудово пов'язується, позаяк ми знаємо, що банки брали активну участь у спекуляції хлібом. І тим не менш, яким би наочним не видавалося це пояснення, тут ми маємо лише найбільш реальний привід війни. Причини ж знаходяться глибше» [38, с. 114].

Наростала і конкуренція з боку більш продуктивного німецького сільського господарства. Ось чому, як свідчить М. Покровський, саме Росія, знов-таки, прикриваючись гаслами про слов'янське братерство, фактично нацьковувала Сербію на Австро-Угорщину, віддаючи собі звіт у тому, що у війну вступить і Німеччина, у поразці якої були зацікавлені і Франція, що прагнула зберегти колонії та повернути Ельзас і Лотарингію з їх природними покладами, і Велика Британія. Остання ж, окрім всього іншого, через зростання німецького військового і торгівельного флоту ризикувала втратити свій статус «володарки морів» (згадаймо знамениту тезу одвічної британської геополітики: «хто володіє морями, той володіє світом»). Тобто, під всіма слов'янофільськими міфологічними мареннями про Росію як третій Рим, що покликаний звільнити православний Константинополь, насправді приховувався геоекономічний інтерес - володіння середземноморськими протоками для виходу торгівельного флоту з Чорного моря.

Вищезгадана критична залежність від сировинного експорту виникла тому, що в російській імперії, попри всі декларовані здобутки цивілізації та сучасної економіки, продовжували панувати механізми надприбутку, що базувались на надексплуатації безпосереднього виробника та вивозі відновлюваних і невідновлюваних ресурсів у розвинені країни під гаслом «не доїмо, але вивеземо», яке нерідко трансформувалось у зловісну формулу «помремо (від недоїдання), але вивеземо» (як відомо, «нафтою і газом», тобто головним експортним товаром у царській Росії було зерно на той час). Спираючись на дослідження того ж М. Покровського, Б. Кагарлицький пише: «Активний торгівельний баланс можливо було підтримувати лише вивозом хліба з країни. У середині 80-х років вивозили 17% від загального виробництва зерна, на початку 90-х - уже чверть. При цьому світові ціни падали. Зростання вивозу повинно було перекрити зниження, але російський експорт, що зростав, сам давив на світовий ринок, погіршуючи становище» [39, с. 389]. Виникало зачароване коло: задля виплати боргів, підтримки золотого карбованця, без якого неможливо було отримати кредити та хоч якось розвивати промисловість, влада зберігала архаїчні кріпосницькі форми експлуатації, а це, своєю чергою, вело до розорення села, збільшувало соціальне напруження і готувало революцію 1905-1907 рр. [39, с. 402-403]. Надбудовою над цією все ще по суті здебільшого кріпосницькою системою праці був уже безмежно здеградований в інтелектуальному та моральному відношеннях царизм [40].

Зокрема, паразитичний верхній прошарок російського суспільства потребував величезних фінансових ресурсів для підтримання свого надвисокого рівня життя на тлі тотально зубожілого населення (і тут аналогії з сучасним станом путінської Росії також, як то кажуть, напрошуються самі собою). А це означає, що російський правлячий паразитичний клас за великим рахунком був не зацікавлений у реальній динамічній модернізації імперії, яка б неминуче невдовзі призвела до його усунення від влади. У цілому його влаштовувало отримання надприбутків за рахунок вивозу зерна, пов'язаного з надексплуатацією селянства, адже модерними управлінськими стратегіями цей прошарок не міг оволодіти в принципі (і, знов таки, тут напрошуються паралелі з якістю економічної та політичної квазіеліти на пострадянському просторі). Якщо ж далі проводити аналогії з нинішнім часом, зокрема кредитуванням МВФ заздалегідь злочинних правлячих режимів на пострадянському просторі, то особливо показовим є те, що міжнародні фінансисти, як це було і за часів Наполеона, і на етапі підготовки Першої світової війни, всіляко підтримували реакційний царський режим, що був запорукою перманентно стагнаційного, а отже, кредитозалежного стану Росії. «Сприяючи капіталістичній індустріалізації країни, іноземні капітали водночас всіляко підтримували самодержавство, головну перешкоду на шляху економічного та соціального прогресу» [41, с. 74].

Саме обранням фінансово залежної моделі капіталістичного квазірозвитку і була обумовлена чергова переорієнтація Росії на своїх традиційних партнерів із світосистемного ядра, майбутніх творців «Антанти» - Велику Британію та Францію, що неминуче призвело до її віддалення від Німеччини. І це за умови, що на протилежність до франко-англо-бельгійського капіталу, який передусім прагнув отримати надприбутки за рахунок загону країни позичальника у боргову кабалу (як це сьогодні робить МВФ), співпраця з Німеччиною відкривала Росії шлях національного економічного розвитку і подолання статусу якщо не периферійної, то, принаймні, напівпериферійної імперії. Адже на протилежність до світових лихварів «німецькі підприємства не тільки випускали готову продукцію та збували її в багатьох регіонах Росії, а й вивозили за кордон» [42, с. 38], розвиваючи російську промисловість. Німецькі «інвестиції сприяли створенню низки промислових галузей, без яких неможливою б була індустріалізація країни: гірсько-металургійна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна» [42, с. 40].

І навпаки, завдяки «щиросердній» допомозі спочатку Франції, а потім Великій Британії «до Першої світової війни Російська імперія за загальною сумою держаного боргу займала друге місце після Франції, а за розмірами державного боргу була першою у світі...» [43, с. 69]. Більше того, «до 1917 року Росія стає найбільшим позичальником у світі, на якого припадає приблизно 11% обсягу світового боргу.» [43, с. 68].

Причому процес втягування Росії на економічну орбіту антинімецької коаліції не тільки з лихварськими, а й з військово-політичними намірами, розпочався ще у ХІХ ст. Адже Петербург почав отримувати позики на паризькій біржі ще з кінця 80-х рр. XIX ст. Загальна сума позик у 1889-му та 1891-му роках склала близько 6 млрд. 500 млн. франків! Причому показово, що левова частка банківських операцій (більше 5 млрд. франків) з надання Росії кредитів здійснювалась банківською групою французьких Ротшильдів, які з часів Наполеона прославились своєю здатністю отримувати надприбутки завдяки війнам та іншим кризовим станам, в які потрапляли країни Європи [44, с. 52].

Далі борговий зашморг у «кращих» традиціях нинішньої системи фінансового імперіалізму, становлення якої відбувалось саме напередодні Першої світової війни, почав швидко затягуватись: «...фінансовий агент в Парижі умовив голову фінансового дому Ротшильдів приїхати до Росії і влаштував йому зустріч з Миколою II. Наслідком цього стало переміщення з 1896 р. російських цінних паперів (облігацій) з Німеччини у Францію. Процес цей віддзеркалював... посилення франко-російського військово-політичного зближення (формування Антанти)...» [45, с. 151].

Вельми показово, що саме на початку 80-х років ХІХ ст., тобто фактично водночас з отриманням перших французьких позик, Росія, вже контрольована французьким капіталом, розпочала з Німеччиною митну війну, спрямовану на віддалення від неї, внаслідок чого уже у 1887 р. імпорт з Німеччини знизився з 46% до 27%. Самі позики були перед усім обумовлені витратами, що виникли під час Російсько-турецької війни, яка, між іншим, значною мірою була обумовлена прагненням Великої Британії зіштовхнути Росію з Османською імперією задля ослаблення (а значить і збільшення фінансової залежності) обох імперій. А вже наприкінці ХІХ ст. майже вся російська банківська система належала іноземцям [46, с. 589].

А далі вже повна фінансово-економічна залежність від своїх геополітичних хазяїв неминуче вела Російську імперію до загибелі. Адже її наслідком стало засилля іноземних монополій в економіці країни, внаслідок чого величезні надприбутки, що не стільки інвестувались у розвиток російської економіки, скільки виводились за кордон: «У 1900 р. іноземні вкладення складали 45% всього акціонерного капіталу в країні. Іноземні капіталісти щорічно вибивали з Росії величезні суми в якості відсотків за кабальними позиками, що були надані царському уряду. За потурання царизму англійські, французькі, бельгійські монополії захоплювали основні галузі важкої промисловості Росії, її багаті природні ресурси» [47, с. 111].

І саме через свою величезну заборгованість, абсолютно не готова економічно і політично до війни Росія була вимушена йти у фарватері Антанти: «Своєрідність становища Росії в системі світового імперіалізму полягала в тому, що вона, з одного боку, була однією з «великих грабіжницьких держав», що боролися за поділ та переділ світу, а з другого, - сама виступала об'єктом активних інвестицій фінансового капіталу найбільш багатих імперіалістичних держав. Для фінансового капіталу західноєвропейських держав Росія з її невичерпними запасами сировини та дешевою робочою силою була сферою найбільш вигідного розміщення капіталу. Тенденція зростання імпорту іноземного капіталу залежала і від витрат держави на бюрократію, військові потреби, що зростали. До 1914 р. державний борг Росії досяг 4,5 млрд. руб. До 35% боргу за державними й гарантованими позичками використовувалось у невиробничій сфері. Причому ввіз іноземного капіталу до Росії мав яскраво виражений кабально-лихварський характер. Більш 80% ввезеного капіталу розміщувалось у державні позички, що робило царизм все більш залежним від європейського грошового ринку» [37, с. 305-306].

Як наслідок, протягом 1881-1913 рр. Росія виплатила в рахунок погашення відсотків з позик та взятих кредитів 5 млрд. руб., втративши при цьому велику частину свого золотого запасу, що складало у 1,5 рази більше, аніж вона отримала від закордонних інвесторів [48, с. 11]. Отже, переорієнтувавшись на світову банківську олігархію на початку ХХ ст., Росія вдруге після розриву союзу з Наполеоном, проґавила можливість уникнути сировинної залежності та стати на шлях самостійної економічної модернізації завдяки економічному співробітництву з Німеччиною.

Звідсіля цілком справедливий концептуальний висновок про те, що знаходячись практично у статусі напівколонії, «Росія вступила у Першу світову війну не тільки за власними спонуканнями і мотивами, але й під впливом англійського та французького капіталу, що прив'язав її (за допомогою позик, інвестицій тощо) до своєї колісниці ще задовго до Першої світової війни; подруге, економічна залежність Росії від своїх старших партнерів - Англії та Франції - дозволяла останнім нав'язувати їй в ході війни, особливо за позики, що надавались, та поставки зброї, такі умови зводили нанівець її самостійну роль у цій війні та примушували Росію воювати не стільки за свої імперіалістичні, скільки за чужі інтереси» [49].

Причому, військову промисловість також переважно контролював іноземний капітал, націлений перш за все на отримання надприбутків, внаслідок чого темпи виробництва зброї та боєприпасів знижувались, знижуючи і боєздатність імперії [50, с. 631]. Тому зовсім не дивно, що апологетично налаштовані сучасні російські історики у своїх оцінках причин переорієнтації Росії від співробітництва з Німеччиною на кабальний «союз» з англо-французьким банківським капіталом, часто суперечать самим собі, з одного боку, визнаючи, що «перевага німецьких інвестицій полягала в тому, що вони, були переважно прямими, у той час як французькі переважно фінансовими» [51, с. 232], а, з іншого, підтримуючи вимоги розірвати підписану завдяки зусиллям Вільгельма ІІ у 1894 р. на 10 років російсько-німецьку торгівельну угоду, яка буцімто заважає розвитку вітчизняної промисловості та торгівлі [51, с. 238].

Насправді, проти співробітництва з Німеччиною виступало англо- французьке компрадорське лобі, для якого власні комерційні інтереси були набагато вище за російські (не випадково, проти розриву договірних стосунків з Німеччиною виступав відомий ліберал С. Вітте і правий консерватор П. Дурново).

Але й це ще не все, фактично напередодні небаченої воєнної катастрофи, саме за допомогою фінансового зашморгу, Росію буквально примусили взяти на себе офіційні зобов'язання не просто вплутатися у збройний конфлікт на стороні Антанти, а й воювати з використанням всього свого воєнного потенціалу (тут пригадується як Британія заплатила Олександру І за участь у війні з Наполеоном за таксою 250 тис. фунтів стерлінгів за 100 тисяч боєздатного війська). Більш конкретно: саме після отримання у 1906 р. величезної довгострокової позики від Франції розміром у 1200 млн. французьких франків, обумовленої катастрофічним станом імперії після поразки у війні з Японією, до тексту військово-політичного франко-російського союзу 1891 року було внесено поправки, згідно з якими, у разі нападу Німеччини на Францію, Росія зобов'язувалась виставити не 800 тис. солдатів, як це передбачалось раніше, а «все військо, яким володіє» (що перевищувало чисельність французької армії втричі) [52].

Таким чином, економічними та воєнно-політичними засобами, черговий раз використовуючи для цього Російську імперію, світові фінансово-імперські монополісти фактично загнали Німеччину в економічну блокаду, внаслідок якої вона не могла реалізувати конкурентні переваги своєї економіки на зовнішніх ринках з метою мирного «економічного проникнення», що придушувало її промисловість і, водночас, вони ж створювали для Другого Рейху реальну загрозу війни на два фронти з катастрофічними для свого головного геоекономічного суперника перспективами.

Причому особливо важливо зазначити, що союзницькі стосунки з Росією у війні проти Німеччини зовсім не завадили її фінансовим кредиторам і надалі заганяти Росію у жахливу боргову пастку, щоб максимально нажитись за її рахунок. Отже, згорнувши економічне співробітництво з німецьким капіталом, переважно спрямованим на розвиток реального високотехнологічного сектору за допомогою прямих інвестицій до російської економіки на користь кредитування англо-франко-бельгійського банківського позичкового капіталу, що орієнтувався на отримання передусім лихварських надприбутків, імперія Романових черговий раз обрала екстенсивно-застійний алгоритм свого існування, що неминуче мало закінчитися її крахом.

Тому коли М. Покровський писав про ініціативу Росії з розв'язування війни, пов'язану передусім з мотивом будь-як збереження морських транспортних шляхів хлібного експорту, він все ж недооцінював ще один потужний чинник, до речі, нерозривно пов'язаний з так званою проблемою проливів. Йдеться про фінансову залежність Росії від своїх «союзників», що дозволяла країнам Антанти натравлювати Росію на Австро-Угорщину та Німеччину з метою реалізації власних геоекономічних інтересів та штовхала Росію до продажу ще більших обсягів зерна за демпінговими цінами.

Втім, і сам М. Покровський в процесі аналізу передумов Першої світової війни був вимушений визнати, що глибинні причини війни були обумовлені далеко не тільки одними геополітичними намірами контролю над Босфором та Дарданеллами з метою забезпечення безперебійного експорту зерна з чорноморських (українських) портів Російської імперії: «:.. .говорити лише про російський імперіалізм було наполовину вирішенним завданням. Уже з кінця ХІХ століття ми маємо російсько-французький імперіалізм. На континенті Європи він стояв проти німецького імперіалізму: англійський імперіалізм був «третім, що радіє в цій суперечці» [38, с. 147]. Тому історик зазначає: «зрозуміло одне: величезна участь не-російських капіталів у російському господарстві мала виводити його з національних меж і примушувати розділити долі світових кон'юнктур» [38, с. 139].

Справді, без будь-яких «сараєвських інцидентів», тобто замаху сербських терористів на австрійського ерцгерцога, за якими на думку М. Покровського також стояла Росія, Франція та Британія штовхали вільгельмівську воєнну еліту до розв'язання війни. Адже після створення Антанти: «якщо навіть не брати до уваги жахливе ускладнення, що могло виникнути у разі англійського втручання, німецький імперіалізм був приречений на поразку, вимушений протистояти комбінованій потузі Франції та гігантської Російської імперії, яка на противагу німецькій індустріальній державі з її... браком робочої сили черпала поповнення з багатого людського резервуару. З того часу, як Росія приступила до систематичного навчання все нових військових частин - влітку 1914 року під прапором «російської армії мирного часу» уже знаходилось 1,8 млн. людей, - співвідношення сил між Німеччиною та її противниками постійно змінювалось не на користь Німеччини. Цей безсумнівний. розвиток міжнародних відносин складав вкрай серйозну загрозу для всезагального миру» [50, с. 638].

Якщо додати до цього, що, як пише О. Зайончовский у двотомній роботі «Перша світова війна 1914-1918 рр.», сили одного флоту Англії переважали силу військових флотів всіх центральних держав, а англійський та французький флоти мали повну можливість діяти спільно, блокуючи німецький флот (що фактично і відбулось), то стає зрозумілим, що подібне співвідношення збройних сил не могло не штовхати німецький генералітет до дій на випередження, аби наносячи удар першою, їх країна хоча б мала перевагу в ініціативі ведення бойових дій і можливість забезпечити собі тил, спробувавши розгромити погано озброєну російську армію.

Як відомо, аналогічна необхідність війни на два фронти, з якою першим зіткнувся Наполеон, потім стала непідйомною у ресурсному відношення і для гітлерівської Німеччини (незважаючи на її розгромні перемоги над Червоною Армією). А вже після Другої світової війни між молотом фінансово паразитичного капіталізму та радянського імперіалізму опиняться деголівська Франція, ерхартівська Німеччина; тітовська Югославія (внаслідок чого був інспірований розпад цього державного утворення); нарешті сучасні країни Східної Європи, які задля власного виживання за умов проведення Євросоюзом згубної політики по-суті неконтрольованого глобалізму, вимушені загравати з Росією [53].

Про те, яким нерівноправним членом Антанти з самого початку була Росія свідчить те, що після початку війни, Франція, що мала на своїй території основну суму російських золотих запасів, призначених для виплат за кредитами, наклала мораторій на ці активи, вимагаючи від Росії, щоб за рахунок урядових вкладів обслуговувались не тільки державні позики, але й приватні. «Неймовірним виглядало і те, що союзник, а не ворог, запровадив заборону на використання російських грошових заощаджень. Міністерство фінансів не могло сплатити перших воєнних замовлень за кордоном. Окрім потреб воєнного відомства валюта була потрібна для приватної промисловості і торгівлі» [54]. Як наслідок Росія, що не могла фінансувати воєнних замовлень (передусім зброї та боєприпасів), заплатила за заморожування своїх авуарів за кордоном, сотнями тисяч життів своїх підданих.

Врешті-решт, будучи зацікавленою в участі Росії у війні, яка, між іншим, забрала життя приблизно у 600 тис. українців, вже Велика Британія, відкрила кредити для імперії й під час Першої світової війни. Наслідки цієї «допомоги» були вражаючі: складаючи на початок 1914 р. приблизно 9 млрд. руб., на перше липня 1917 р. зовнішній борг Росії сягнув позначки 43,9 млрд. руб, а на початок 1918 р. трохи не дотягнув до фантастичної цифри у 60 млрд. руб. золотом! [55]. Причому вимога сплати всіх боргів за будь-яких обставин не підлягала перегляду (як відомо, часткове погашення французьких цінних паперів у розмірі 400 млн. дол, з метою покращення стосунків з Заходом, було здійснене навіть урядом М. Горбачова).

А це означає, що заради збереження свого боржника - Російської імперії - Антанта в принципі не могла піти (і не пішла) на надання незалежності Україні, чим, між іншим заклала додатковий геополітичний чинник, що сприяв Другій світовій війні.

Взагалі, геополітична конфігурація, що виникла в Європі завдяки Версальській системі, за якою Україну було розділено по живому, була не стільки фіксацією кордонів титульних етносів, що претендували на власну державність після розпаду Австро-Угорської імперії, як це сьогодні нерідко пишуть у вітчизняних підручниках, скільки цілком свідомим створенням часто штучних кордонів з метою збереження Російської імперії, яка б знову загрожувала Німеччині, або, в крайньому випадку, вибудовуванням «санітарного кордону» проти більшовицької Росії.

Хоча насправді подібний антибільшовицький «Східний вал» був би набагато міцнішим, якби до його складу увійшла незалежна Українська держава. Адже у разі утворення країнами Східної Європи спільного військово-політичного Союзу нацистська Німеччина навряд чи наважилась напасти на Чехословаччину і Польщу.

З іншого боку, версальське приниження Німеччини і, як наслідок, спроба підтриманого більшовиками комуністичного перевороту у знекровленій війною країні, фактично призвели до виникнення нацизму, який фактично став екстремістською (а іншої і не могло бути за тих історичних умов) реакцією на зазіхання як фінансово-паразитичного ультралібералізму, так російського комунізму (що, між іншим, завжди підкреслювали у своїх програмних працях як Гітлер, так і головний ідеолог Третього Рейху - А. Розенберг, будуючи всю свою пропаганду на боротьбі водночас проти єврейського банківського капіталізму та російського більшовизму). Взагалі символічно, що спроба захоплення влади комуністами з метою встановлення радянської влади в Німеччині та Версальський договір припали на один і той самий 1919 рік.

Сучасне: продовження минулого чи початок майбутнього?

Звичайно не можна заперечувати, що напередодні Першої світової війни активізувались спроби перетворити ті чи інші етноси у територіальному складі конкурентів за європейську гегемонію - Російської, Австро-Угорської, Османської та Німецької імперій - у своєрідних троянських коней, або п'яту колону, покликану підірвати зсередини свого геополітичного конкурента, що не тільки реально посилювало різні сепаратистські рухи, а й реанімувало справді архаїчну етноцентристську міфологію великодержавності, так званих пан-рухів, в основі яких лежало вже прагнення не новітнього державотворення, а імперська ілюзія власної гегемонії принаймні у Східній Європі (згадаймо хоча «братню» допомогу Росії Сербії проти Австро-Угорщини та Болгарії проти Туреччини).

Втім, конфлікти на етнічному ґрунті і до того не одне століття розпалювали імперські європейські метрополії за старим як світ принципом «розділяй і владарюй» (на жаль, і сьогодні територіальні претензії її сусідів до України все більше затуляють нагальну необхідність східно-європейської консолідації для протистояння будь-яким реакційно-імперським зазіханням). А багатолітня практика дискримінації етносів, що перебували в складі європейських імперій, багато з яких, за нормального еволюційного розвитку стадіально- цивілізаційних процесів у Європі, на той час були потенційно готові до набуття культурно автономного статусу в складі більш чисельних титульних державотворчих етносів і новітніх держав федеративного типу, безумовно справила вкрай негативний вплив на можливості конструктивної федералізації Східної Європи.

Але і тут потрібно взяти до уваги, що останні десятиліття перед Першою світовою війною зростанню воєнно-політичної напруги у Центрально-Східній Європі, знов-таки, сприяла фінансово-імперіалістична політика основних на той час країн світосистемного ядра по відношенню до так званої периферії, безпосереднім наслідком якої стало посилення економічних негараздів і як наслідок - соціально-політичної нестабільності та проявів екстремізму в новоутворених балканських країнах: «Більшість сучасних балканських історіографів наголошують, що відсталість регіону напередодні Першої світової війни була спричинена тогочасними зовнішніми впливами: слабкість місцевої інфраструктури зумовлювалася ще наслідками османського правління, однак надалі національні економіки не могли розвинутися через імперіалізм та експлуатацію з боку інших європейських держав. ...До 1914 р. загальна сума боргу балканських країн далеко переросла рівень їхнього національного багатства: Болгарія боргувала 850 млн. франків, Сербія - 903 млн. франків, Румунія - 1,7 млрд. франків, а Греція - 1,25 млрд. франків. Відсоткові виплати по цих позиках незабаром стали забирати суттєву частину національного валового продукту цих держав» [56, с. 33].

Якщо ж говорити про розпалювання небезпечного агресивного шовінізму на Балканах, то безсумнівно, що його здійснював у своїх інтересах все той же паразитичний капітал, в тенетах якого опинились країни цього регіону. «Таким чином, французька військова промисловість до самого кінця утримувала свої позиції в Сербії, інтереси французької воєнної індустрії, інтереси французького позичкового капіталу, що притікав у Белград через Франко-Сербський банк, та, нарешті, союз Франції з Росією - такими були три основні сили, на які перед війною спирався французький імперіалізм як в Сербії, так і скрізь на Балканах. Разом з тим, завдяки балканським війнам та підтримці французького капіталу сербський шовинізм і націоналізм посилились до такої міри, що невдовзі Франція не могла задовольняти попит на зброю» [50, с. 642-643].

Тобто, щодо так званих недержавних або «неісторичних» націй або етносів Центрально-Східної Європи, а також перерахованих новоутворених східноєвропейських держав, які багато в чому отримали свою державність в процесі геополітичних маніпуляцій європейських імперій, то їхній затятий етноцентризм та агресивність, яка справді дає підстави говорити про Балкани як про порохову діжку Європи, то вона була обумовлена не тільки імперськими зазіханнями тієї ж Австро-Угорщини, Росії, та Османської імперії, а й штучним гальмуванням економічного та духовного розвитку цього регіону в складі все тих же напівпериферійних імперій у попередні, як мінімум, сто років та, не меншою мірою, тим новим типом паразитичного гегемонізму, який отримав назву «фінансовий імперіалізм».