Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "Народу руського" (1569-1648 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ЯК РЕСУРС ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТУ ПОЛІТИЧНОГО «НАРОДУ РУСЬКОГО» (1569-1648 рр.)

Наталія Старченко

докторка історичних наук, старша наукова співробітниця, відділ теорії і методики археографії та джерелознавчих наук, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАНУ (Київ, Україна); наукова співробітниця (за сумісн.), сектор соціальної історії, Інститут історії України НАНУ (Київ, Україна)

Annotation

Natalia Starchenko

Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Senior Research Fellow, Department of Theory and Methodology of Archeography and Source Studies, M.S.Hrushevskyi Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies

NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine); Research Fellow, Sector of Social History, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

THE UNION OF LUBLIN AS A RESOURCE FOR FORMINGTHE NOTION OF THE POLITICAL "RUTHENIAN NATION" (1569-1648)

The article analyzes how the privileges granted to the Volodymyr, Kyiv and Bratslav Voivodeships at the 1569 Lublin sejm contributed to the establishment of these regions' szlachta's self-perception as a political nation (with Rus' as the third member of the Polish- Lithuanian Commonwealth). The article is comprised of the three main parts. In part one, the scholar focuses on the issue she sees as seminal for the discussions at the Lublin sejm regarding the merger of the Ukrainian (Ruthenian) Voivodeships and the Crown of the Kingdom of Poland. Volynian szlachta, which juggernauted the struggle at the sejm, treated the union as a merger where their own rights would be secured and guaranteed by the oath sworn by the king, the Senate, and szlachta ambassadors. This fact highlights the agency of Ukrainian szlachta and its belief that it could negotiate with the Crown szlachta as equals. Representatives of the Crown meanwhile believed that these territories were to be returned as an integral part of the state, and that the local szlachta were to have the same rights accorded to the Crown szlachta; their rights were to be confirmed by uniformly swearing an oath to the king and the Crown. Eventually the Volynians dropped their demand that representatives of the Crown should swear an oath to affirm their rights; in exchange they were allowed to compile a privilege document describing their rights themselves, and the king was to safeguard their rights with an oath. Obviously, the text suggested by the Volynians was edited by the committee created by the other side, resulting in certain contradictions in rhetoric. These clashing expectations regarding the merger, and whether they will be incorporated "with rights" or "into rights", can be traced in the Volynians' grievances after the Union too. The scholar analyzes Volynian legal practice, which attests to szlachta's insistence on staunch adherence to two privileges: that Ruthenian (Old Ukrainian) language be used in the justice system and administration, and that the Statute of Lithuania be used as the "local" law for Volynian, Kyiv and Bratslav Voivodeships. She contends that the day-to-day court dealings became the sphere where Ukrainian szlachta perfected the arguments defending their rights and territories ever since the Union of Lublin, and with it their understanding of themselves as a separate political "nation". These arguments will be utilized again in the religious polemic following the Union of Brest (1596). The scholar analyzes how the Lublin privileges contributed to the construction of a territorial and legal notion of the "Ruthenian nation" (inhabiting a certain territory and endowed with unique rights) in the polemical texts by Marcin Broniowski, Zakhariia Kopystenskyi and Meletii Smotrytskyi. This notion posed serious competition to a religion-based model of identity (Ruthenian nation as the Orthodox Christian population). This notion was simultaneously expounded by Ukrainian szlachta on the political scene in the 1620s-1640s. By relying on the privileges granted with the Union of Lublin as the basis for the subjectivity of the Ukrainian voivodeships, the authors of religious treatises and szlachta parliamentarians have developed the notion of a Ruthenian nation as the third component of the Polish-Lithuanian Commonwealth, equal to Poles and Lithuanians, by the mid-17th century. To conclude, the scholar offers some of her thoughts regarding future directions in Ukrainian history writing.

Keywords: Polish-Lithuanian Commonwealth, Grand Duchy of Lithuania, Kingdom of Poland, Union of Lublin, sejm, szlachta, privilege, law, courts, polemical literature, Union of Brest.

Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний «народ руський» - третього члена Речі Посполитої. Стаття складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному, як видається, питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути ґарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб'єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із «коронярами». Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла коронна, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог - взаємної присяги коронних представників на підтвердження їхніх прав - отримали можливість самим скласти текст привілею, що включав їхні права, які король мав ґарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною - членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. люблінський сейм воєводство полемічний

Цей незбіг очікувань сторін щодо об'єднання (приєднання «з правами» чи «до прав») буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Аналізується судова практика Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та ІІ Литовського статуту як «свого» права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний «народ». Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. Аналізується, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захарії Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції «руського народу» (що проживає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620-1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб'єктності українських воєводств автори релігійних трактатів та шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Насамкінець пропонуються деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.

Пошуки витоків ідеї руського народу як третього члена Речі Посполитої, що постане під час дискусій над Гадяцькою угодою 1658 р. й Великим князівством Руським, неминуче повертають дослідника до «початку» історії -- багатоликої Люблінської унії. Вона, трансформувавши персональну унію між Великим князівством Литовським і Короною Польською у спільну державу Річ Посполиту Двох Народів, стала для українських теренів новою точкою відліку та сильним поштовхом у формуванні шляхтою своєї окремої від литвинів і поляків¹ «руської» ідентичності. Перебіг подій Люблінського сейму 1569 р. детально прописано², тож я зупинюся лише на тих його моментах, які демонструють рівень самосвідомості волинських князів і шляхти та задають дещо інший модус для аналізу подальшої історії українських земель у складі Польського королівства. Як видається, вони до сьогодні недооцінені досить великою та різноманітною у своїх підходах ^* історіографією Див., напр., огляди історіографії з приводу Люблінської унії: Яковенко Н. Скільки істориків -- стільки уній (з нагоди 440-ліття Люблінської унії) // Український гуманітарний огляд. -- Вип.14. -- К., 2009. -- С.9--42; Білоус Н. Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації (до 440-річчя Люблінської унії) // Український історичний журнал. -- 2010. -- №1. - С.65-83.. Передусім аналізуватиму, як люблінські привілеї, надані «Волинській землі» (Волинське і Брацлавське воєводства) й «Київському князівству» Такі формулювання вживалися у привілеях, хоч на той час ці адміністративно- територіальні одиниці існували як Київське й Волинське воєводства., стали важливим ресурсом для формування у шляхти прилучених до Корони українських теренів уявлень про себе як про політичний народ - третього члена Речі Посполитої Див. таку спробу: Borzqcki J. Unia lubelska jako czynnik ksztaltowania si§ ukrainskiej swiadomosci narodowej // Unia lubelska i tradycje integracyjne w Europie Srodkowo-Wschodniej. -- Lublin, 1999. -- S.60--83. Однак у цьому разі йдеться радше про історіографічний огляд, аніж про дослідження. Натомість ця тема, хоч і не спеціально, так чи інакше зринає в розвідках Н.Яковенко, присвячених різним аспектам складання ідентичності руських князів і шляхти (див.: Яковенко Н. Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI -- початку XVIII ст. -- К., 2012. -- С.16, 378--380).. Для дослідження реакції української шляхти на Люблінський сейм і його наслідки для мешканців руських воєводств я скористалася матеріалом волинських судових книг, адже саме вони демонструють, за яких обставин у судовому повсякденні «пригадували» отримані привілеї. Цей матеріал практично не використовувався в історіографії, адже його пошуки пов'язані з копітким переглядом записів судових процесів, під час яких сторони або їхні адвокати апелювали до люблінських привілеїв (на жаль, подібні матеріали для Київського і Брацлавського воєводств не збереглися).

Важливим джерелом стала також полеміка між прихильниками та супротивниками Берестейської унії після 1596 р. Її значення для формування уявлень про руський народ було зауважене й частково проаналізоване дослідниками, а проте їхній висновок про переважно конфесійний характер поняття «руський народ» потребує серйозної корекції з уведенням до аналізу ще одного параметра - люблінських привілеїв. Саме «власне право», отримане/підтверджене на Люблінському сеймі, у контексті леґалістичного мислення ранньомодерної людини Про важливість права для тогочасної політичної думки Речі Посполитої як засадничого елементу мислення про державу, суспільство, стосунків між особою і спільнотою, міжперсональних взаємин див.: Grzeskowiak-Krwawicz А. Dyskurs polityczny Rzeczypospolitej Obojga Narodow. -- Torun, 2018. -- S.77--137. -- важлива складова конструювання православними авторами концепції «руського народу» як політичного народу Речі Посполитої (паритетного полякам і литвинам), що мешкає на власній території й «сидить» під «своїм» правом. Велике питання - чи були ці автори конструкторами, а чи лише відповідно оформили шляхетські уявлення - потребує прискіпливішого дослідження. Однак цілком можливо, що підвалини для територіально-правової моделі «руського народу», яка оформилася в полемічних наративах і водночас озвучувалася українською шляхтою на політичній сцені 1620-1630-х рр., було закладено впродовж перших трьох десятиліть по Люблінській унії. Ці та інші питання, які розглядатимуться (частково артикулюватимуться) нижче, мають спонукати вітчизняних дослідників до ширших рефлексій над історією української шляхти як політичного суб'єкта в Речі Посполитій, відповідно й над способами писання про українську Річ Посполиту.

У рамках ґранд-наративу М.Грушевського та в тих його модифікаціях, що існують на сьогодні в українській історіографії, Люблінська унія -- це «чорна» дата, що відкрила браму на українські терени для польського панування в усіх сферах. Певними захисними бар'єрами перед домінуванням «коронярів» стали умови Люблінської унії, однак вони, за М.Грушевським, були швидко зламані, зокрема й через інтенсивну полонізацію та покатоличення руської-української шляхти. Уважається, що руська еліта -- князі і шляхта -- згаяли свій шанс на Люблінському сеймі ввійти в новопосталу державу рівноправним її членом: вони його «проспали» чи не помітили Для Н.Яковенко важливо було «десакралізувати» цю дату через антропологізацію історії, ураховуючи той факт, що для ранньомодерної людини зв'язок із державою значною мірою мислився як зв'язок із володарем, спільним для ВКЛ та Корони. Тож, на думку дослідниці, Люблінська унія практично не була помічена її сучасниками. Вона зауважує, що на самому сеймі послам від шляхти «випало зіграти роль радше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. [...] Зокрема, шляхетські посли на Люблінському сеймі взагалі мовчали, передавши слово князям», а ті висували мінімальні вимоги (див.: Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України / Вид. 2-ге, перероб. та розшир. -- К., 2005. - С.200-202)., задовольнившись мало не подарованими привілеями як платою за лояльність. Водночас Я.Пеленський, котрий активно дотримувався цієї думки та акцентував увагу на мінімалізмі люблінських надань, зауважив, що українські князі та шляхта не могли претендувати на більше, адже не мали у складі Великого князівства Литовського бодай якоїсь автономії. Брак претензій князів і шляхти на повноправне членство в Речі Посполитій, як зауважує історик, демонструє не стільки низький рівень їхньої політичної активності чи самосвідомості, скільки специфіку правової ситуації Pelenski J. Inkorporacja ukrainskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku: Ideologia i korzysci -- prцba nowego spojrzenia // Przeglqd Historyczny. -- T.65. -- Z.2. -- 1974. -- S.243-262..

Суттєві зміни в підходах до Люблінської унії можна зауважити у статтях, що з'явилися на момент 440-ї річниці цієї події. Зокрема Н.Яковенко свій тематичний огляд української та польської історіографії підсумовує спостереженням: нові студії увиразнюють присутність у Речі Посполитій «третього члена» з власною позицію, часто відмінною від решти мешканців Республіки ЯковенкоН. Скільки істориків -- стільки уній (з нагоди 440-ліття Люблінської унії)... -- С.35.. Власне, це увиразнення в межах української історіографії передусім завдячує і проблематизацією, і дослідженням багатьох її аспектів самій Н.Яковенко Див., напр., спільну працю Н.Яковенко й Т.Хинчевської-Геннель, підрозділ якої безпосередньо стосується формування уявлень про руський народ як про третього члена Речі Посполитої в першій половині XVII ст., спровокованого, зокрема, полемікою навколо Берестейської унії: Chynczewska-Hennel T., Jakowenko N. Spoleczenstwo -- religia -- kultura // Miзdzy sob: Szkice historyczne polsko-ukrainskie. -- Lublin, 2000. -- S.111--151. Див. також: Jakowenko N. Rus jako trzeci czlon Rzeczypospolitej Obojga Narodфw w mysli ukrainskiej I polowy XVII wieku // Unia lubelska i tradycje integracyjne... -- S.79--83.. Зміни, що стосувалися безпосередньо аналізу унії, чи не найяскравіше представлено у працях Г.Литвина й Т.Кемпи. Перший, детально аналізуючи перебіг приєднання до Корони Польської українських воєводств на Люблінському сеймі, уперше в історіографії говорить про високу суб'єктність волинських князів і шляхти, котрі запропонували себе як повноправного партнера в перемовинах. Дослідник звернув увагу, що у привілеях Волинській землі та Київському князівству не стільки йшлося про «інкорпорацію», скільки про права шляхти цих теренів, відповідно привілеї нагадують радше суспільну угоду двох відносно рівноправних сторін, аніж акт приєднання. Як зауважує Г.Литвин, рівень партнерства українських земель щодо Польського королівства був, поза сумнівом, дещо іншим, аніж у Великого князівства Литовського, яке мало статус члена федерації. А проте реґіональна автономія українським воєводствам була ґарантована Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... -- С.431.. Т.Кемпа, який розпочав свої дослідження задовго до ювілейної дати, говорить про потребу відмовитися від підходів, де позиція волинських князів і шляхти сприймається винятково як підпорядкована інтенціям двох головних гравців -- коронярів і литовської еліти. Він наголошує на власній позиції української сторони та її ключовій ролі в постанні Речі Посполитої, адже за солідарних її дій із литовською елітою та жорсткої відмови від входження до Корони наслідки Люблінського сейму могли бути іншими. Натомість позиція волинян, що ґрунтувалася на розумінні своєї окремішності у Великому князівстві й вигодах від входження до Корони, вибила з рук литвинів карти для можливих торгів. Т.Кемпа детально зупиняється на причинах, які штовхали князів і шляхту українських теренів до об'єднання з королівством: вони тривалий час були відтиснуті від ключових позицій у Литві і як православні (за умовами Городельської унії), і як мешканці далекої провінції, обмежені в наданнях урядів, нерухомості переважно своєю територією. Звичайно, траплялися унікальні ситуації, як тримання православним князем Костянтином Івановичем Острозьким урядів гетьмана, віленського каштеляна, троцького воєводи, однак великий князь під тиском литвинів окремо застеріг, що воєводство князеві надавалося як виняток. Входження до Корони натомість забезпечувало українським князям і шляхті нові можливості -- участь на рівних із представниками інших воєводств у політичному житті країни та збільшення потенціалу для кар'єрних і майнових очікувань Тим більше, що матримоніальні пов'язання найвпливовішого на Волині князівського роду Острозьких на той час уже сягнули Корони: князь Ілля Острозький був одружений із Беатою Костелецькою, а його брат Василь-Костянтин -- із Софією Тарновською. Про стосунок князів Острозьких до унії див.: Kempa T. Kniaziowie Ostrogscy wobec idei unii polsko-litewskiej w XVI wieku // Велика Волинь: Острогіана в Україні і Європі: Матеріали міжнародного наукового симпозіуму 29--30 червня 2001 р. -- Т.23. -- Старокостянтинів, 2001. -- С.12--23. Про позицію руських князів і шляхти в переддень і під час унійного сейму див.: Kempa T. Magnateria ruska wobec unii lubelskiej (1569) // BiaJoruskie Zeszyty Historyczne. -- T.16. -- 2001. -- S.5--25; Idem. Rusini wobec unii lubelskiej: Czy ruscy mozni i szlachta chcieli scislejszego pol^czenia z Polsk^ w 1569 roku. -- Unia lubelska. Unia europejska. -- Lublin, 2010. -- S.83--94; Idem. Moznowladztwo i szlachta ukrainska wobec unii lubelskiej (1569) // Liublino unija: ideja ir jos t^stinumas / Unia lubelska: idea i jej kontynuacja. -- Vilnius, 2011. -- S.172--187; Кемпа Т. Волиняни і Люблінська унія 1569 року // Студії і матеріали з історії Волині. -- Кременець, 2012. -- С.240--265. Ширше про становище українських земель у Речі Посполитій див.: Kempa T. Ziemie ruskie inkorporowane do Korony w 1569 roku -- obr^bnosci prawnoustrojowe i postawy szlachty ukrainskiej (ruskiej) do polowy XVII wieku // Rzeczpospolita w XVI--XVIII wieku: Panstwo czy wspolnota. -- Torun, 2007. - S.129-148..

Остаточна ліквідація Сиґізмундом Авґустом обмежень для православних у Литві привілеями 1563 і 1568 рр. в переддень Люблінського сейму 1569 р. була яскравою демонстрацією цих авансів і мала збільшити, як зауважував Ю.Бардах, ряди симпати- ків унії серед руської шляхти Bardach J. Od aktu w Krewie do Zar^czenia Wzajemnego Obojga Narodow (1385--1791) // Unia Lubelska i tradycje integracyjne... -- S.18..

Люблінський сейм як незбіг очікувань: волинська «пристойна спілка» versus коронна «реституція»

Тож зупинімося на кількох подіях весни 1569 р. Нагадаю, що в ніч на 1 березня представники Великого князівства Литовського покинули Люблінський сейм на знак протесту проти намагань коронярів позбавити Литву ознак суверенності. їхній приклад наслідували й волиняни, щоправда дехто без зайвого поспіху Скажімо, ще на тиждень затримався в Любліні князь Костянтин Острозький.. У відповідь на сеймі прозвучала пропозиція вилучити Волинь (Волинське, Брацлавське воєводства) та Підляшшя зі складу ВКЛ і приєднати їх до Корони. 5 березня король видав інкорпораційні привілеї. Інформацію про це було надіслано волинянам у вигляді королівського універсалу, яким князям та представникам шляхти наказувалося прибути на сейм для складання присяги на вірність королю й державі. Однак волиняни до Любліна не квапилися, почергово надсилаючи листи з відомостями про наглу хворобу, що спіткала чи не всіх без винятку регіональних достойників. 29 березня на своєму зібранні волиняни уклали петицію до короля, в якій заявляли, що загалом раді «пристойному сполку» з Короною, однак для них неприйнятний у цій справі примус -- декрет чи наказ, адже вони люди вільні, рівні у правах із коронною «братією». Волиняни пропонували зібрати окремий сейм на кордоні свого воєводства й Польського королівства, де могли б обговорити умови унії. Позицію волинян К.Мазур потрактував як таку, що перебувала у фарватері литовської політики й була спровокована тиском на них литвинів із метою затягнути час Mazur K. Nieznana petycja szlachty wolynskiej do krola w dobie sejmu lubelskiego 1569 r. // Соціум: Альманах соціальної історії. -- Вип.2. -- К., 2003. -- С.50.. На користь такого пояснення свідчать кілька листів, якими представники литовської еліти обмінялися між собою та з деякими волинськими князями. Волиняни на по- зір виявляли готовність координувати свої дії з литвинами та запевняли їх у своїй лояльності. Утім навряд чи можна напевно розраховувати у цій ситуації на щирість гравців. Т.Кемпа зазначає, що декларована солідарність волинян дисонувала з подальшими подіями -- неочікуваною для литвинів поступливістю позірних союзників у питанні унії по прибутті їх до Любліна в кінці травня Kempa T. Rusini wobec unii lubelskiej... -- S.84, 93.. Звернімо увагу на фраґмент листа литовського земського підскарбія Миколая Нарушевича до віленського воєводи Миколая Радзивілла Рудого від 11 червня 1569 р., уже після включення до Корони Польської Київського воєводства, де він із гіркотою мав констатувати: «Підляшани, без найменшого сумніву, самі прагнули того одірвання, але і по панах волинцях теж бачу, що [вони], не відчуваючи на собі великого тиску, самі до того поспішили». Більше того, як зауважував підскарбій, саме вони виступали ініціаторами відмежування від ВКЛ Бреста й Пінська аж по річку Ясельду Ширше цитата звучить так: «[...] o Podlaszany nic nie wqtpic, ze sami tego pragneli oderwania, alie y po panach Wolyncach tosz widz, ze tesz tak wielkiego gwaltu na si§ nie mieli, alie si§ sami pospieszyli do tego. Jakosz i teraz: instigatorow wikszych nie masz przeciwko Litwie, iako panowie Wolyncy, chociasz snac nie wszystcy (bo y Brzesc Litewski wszystek y Pinsk takze aze po Jasiold§ rzek odgraniczaj do Corony)? A zwlaszcza pan Bokiej, ktorego panowie Poliacy, dla wielkiei wiadomosci rzeczy, cronik zow» (див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. -- Т.7. -- Вильно, 1870. -- С.44)..

У цьому контексті логічно інтерпретувати петицію як вияв суб'єктності волинської шляхти. Вона не заперечувала проти входження до складу Корони, однак розглядала цей акт не як «інкорпорацію», а як унію, зокрема й на власних умовах, запропонувавши себе як рівноправного самостійного партнера в перемовинах.

Волинські князі та шляхта, прибувши наприкінці травня, після тривалого зволікання, до Любліна, у відповідь на вимогу присягати на вірність королю й Короні висунули свої побажання. Спочатку посли від шляхти 23 травня «домовлялися -- якщо мають присягати, аби також корона їм присягла» Дневник Люблинского сейма 1569 года: Соединение Великого княжества Литовского с Королевством Польским / Изд. О.Коялович. -- Санкт-Петербург, 1896. -- С.377 («domawialy, -- gdi may przisyadz, aby thyz korrona onim przisiegla»). У підсумку того дня представники волинської шляхти присягнули. Серед них були: луцький земський суддя Гаврило Бокій (людина великих знань, якого називали «Хронікою»), господарський маршалок і володимирський городничий Василь Загоровський, володимирський земський суддя й активний учасник у майбутньому політичного життя волинян Богдан Костюшкович-Хоболтовський, луцький ключник, знаний парламентар під час перших безкоролів'їв і майбутній луцький староста Олександр Жоравницький, представники двох дрібніших князівських родин -- Якуб Воронецький (зі Збаража) та Остафій Сокольський., а наступного дня і князі погоджувалися присягати лише в тому випадку, якщо їм складуть присягу навзаєм король, пани-рада (сенат) і коронне рицарство, тобто всі репрезентанти Польського королівства. За такою схемою 1 липня відбулося присягання представників Корони й Великого князівства Литовського, тож чи не може ця вимога вказувати на розуміння волинськими князями і шляхтою входження до Корони як партнерського союзу? Чим були в такому разі унійні привілеї для української шляхти: мінімумом, отриманим із ласки, а чи компромісом поміж їхніми вимогами та позицією короля, коронних сенаторів і послів?

Коронний варіант передбачав приєднання Волині як акт реституції -- повернення територій, що віддавна належали Польському королівству й були певний час від нього відірвані Там же. -- С.378 («tho przislo za sprawiedliwym decretem iego kroliewskiei mosczi, ze wroczycz raczil, czo bylo zdawna koronnego»).. Ось таке пояснення прозвучало у відповідь на вимогу волинян взаємної присяги від короля та Корони. Волинська шляхта отримувала в результаті свого «повернення» ті права, якими користувалася їхня коронна «братія» як рівні з рівними. Ці права та свободи вже було підтверджено присягою короля, а коронна шляхта, своєю чергою, присягла на вірність йому й королівству. Тож українська шляхта, долучаючись до Корони, мала поклястися у вірності її репрезентантам, отримуючи ґарантований, спільний для всіх, набір «свобод і вольностей» Там же. -- С.377 («nam niepotrzeb thego, abysmy waszmoscziom przisiegacz miely, abowiem waszmoscziow bierzemy na przysiegy na swe, ktoresmi przisiegly koronye, yz waszmoscziow, yako braczy^ do wsitkich wolnosczi swich bierzemi; nyechczemy miecz nycz wieczei nad waszmoscziow; przethoz nam thego niepotrzeba, bo wsitkiego sczensczya wespolek z waszmoscziami uzywacz bedziemy, niesczзsczia -- takze, yakoz braczy^ a czlonki yuz koronnimi»).. Як додав маршалок Посольської ізби від імені послів, наголошуючи на рівності обох сторін та прагненні коронярів до братерства: «Просимо, аби ваша милість не відмовлялися чинити згідно з повинністю своєю, адже сталося те за справедливим декретом його королівської милості, який вирішив повернути, що здавна було коронним» Там же. -- С.378 («zawzdi rowni z rownego sie weseli, a my sobie waszmoscziow za rowne bicz we wsem rownemi rozumiemy: przetho thyz z waszmoscziamyi braterstwa pragniemi. Prosimy, abysczie sie waszmosczie z powinnosczy swey czynycz niewymawyaly, gdyz tho przislo za sprawiedliwym decretem iego kroliewskiei mosczi, ze wroczycz raczil, czo bylo zdawna koronnego»)..

Однак волинська шляхта мала власне уявлення про акт приєднання. Звичайно, можна припустити, що, вимагаючи від короля й Корони присяги, волиняни лише хотіли ґарантувати собі «участь у всіх свободах і правах коронної шляхти» Halecki O. Przyl^czenie Podlasia, Wolynia i Kijowszczyzny do Korony... -- S.160., як і підляшани, котрі перед тим теж вимагали присяги від Корони. Однак події 24 травня підважують цю тезу. Того дня про вимогу взаємної присяги заявила волинська еліта-князі -- воєвода волинський Олександр Чарторийський, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький, київський воєвода, волинський маршалок і володимир- ський староста Костянтин Острозький, Костянтин Вишневецький. Спочатку князь Корецький наголосив у своєму виступі на договірному характері приєднання: важливо, аби присягали не лише ті, хто приєднується, а й «той присягав, хто кого до себе бере» Дневник Люблинского сейма 1569 года... -- С.381. Князь Корецький відповів: «Gdiz to wola wassei krolewskiei mosczi, abismi przysiege czinili, tedi prosimi, abi tez nam przysiega bila ucziniona od wassei krolewskiei mosczi y od rad koronnich y od riczerstwa, gdiz to iest slusna rzecz -- kto komu przisiega, a do kogo przystaie, abi ten przisiagl, czo go do sibie bierze». Він також пояснив зволікання волинян із приїздом на сейм тим, що надісланий до них королівський лист було скріплено печаткою Корони, чого ніколи не бувало (цей арґумент став аналогічним раніше висловленому в березневій петиції волинської шляхти).. Далі князь Костянтин Вишневецький нагадав королю, що стосунки його предків укладалися з предками волинян згідно з правом, відповідно й нинішній монарх мав чинити так, щоб ні у чому не було порушено їхні вольності. Вишневецький заявляв: «Приєднуємося як люди вільні, аби не були в почтивості своїй шляхетській принижені, адже ми є народ такий почтивий, що жодному народові не поступимося, і чуємося в тому шляхетстві рівними кожному народові» Там же. -- С.381--382 («Iz przistaiemi liudzie wolni, swobodni, abismi nie bili w zacznoscziach swich slacheczkich unizeni, gdizesmi iest narod tak potcziwi, iako zadnemu narodowi na swieczie naprzod nycz niedami, y czuiemi sie w tim, zesmi kazdemu narodowi s^ rowni sliachecztwem»).. Отже волинський воєвода окреслив суб'єктність спільноти, що її він репрезентував, як окремого народу зі своїми власними «вольностями»-правами, а не частини, що поверталася до цілого.

Г.Литвин задається доречним питанням: який же народ мав на увазі князь? І відповідає: очевидно, «руський». Однак, на його думку, поняття «русь» і «руський» надто розмиті для того, щоб можна було говорити про опертя «руської національної програми» Вишневецького на певну територію чи етнічну спільноту. Зайве полемізувати з тезою про багатоаспектність поняття «русь» для останньої третини XVI ст., яке залишалося таким і для першої половини XVII ст., позначаючи, скажімо, сукупність православних у рамках Київської митрополії, себто в Короні та ВКЛ, а водночас спільноту трьох (а з появою Чернігівського воєводства -- чотирьох) українських воєводств, чия суб'єктність виразно оприявнена на 1630-1640-ві рр. Тож чи не потрапляємо ми в лінґвістичну пастку, ототожнюючи розмитість означника з розмитістю/браком власної ідентичності в етнічних спільнот, що назагал називали себе «русинами»? Чи багатоаспектність поняття «руський народ» може напевно свідчити про те, що етнічні українці не відділяли себе від етнічних білорусів? Листування представників литовської еліти між собою й окремими волинськими князями під час унійних перегонів фіксує розуміння руською шляхтою єдності Київщини, Волині та Брацлавщини, а, можливо, і ширших етнічних теренів. Про належність до цієї спільноти заявила й шляхта Берестейського воєводства, для якої страх розірватися із «братією» інкорпорованих воєводств виявився сильнішим за можливе прощання з «отчизною» -- Великим князівством Литовським Див., напр., про ширші претензії волинян на Берестя й Пінщину: Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... -- С.427.. Н.Яковенко, аналізуючи творення панегіричної та геральдичної традиції князів і шляхти українських теренів від 1570-х рр., зазначає, що в їхній ментальній географії за межами «свого» простору як політичної цілості «абсолютно і безальтернативно» залишалися російські й білоруські терени Про окреслення території української «Русі», що обіймала руські воєводства Корони «від Києва до Львова», див.: Яковенко Н. Внесок геральдики у творення «території з історією»: геральдичні легенди волинської, київської і брацлавської шляхти кінця XVI -- середини XVII ст. // Її ж. Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI -- початку XVIII ст. -- К., 2012. -- С.175; Її ж. Топос «з'єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (біля витоків української ідентичності) // Її ж. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI--XVII ст. -- К., 2002. -- С.250--251. Авторка зазначає, що її дослідження «переконливо заперечує поширену серед істориків думку, нібито сприйняття “Русі” як суцільного українсько-білоруського масиву розщепилося на Україну й Білорусію лише під час/внаслідок Хмельниччини» (див.: Там само. -- С.250)..

Утім князь Вишневецький не конче мав готову та вичерпну відповідь на питання, задане істориком, однак можемо констатувати існування вужчої спільноти «своїх» -- волинян, брацлав'ян і киян, засвідчене дискусіями й подіями навколо Люблінської унії Характерно, що шляхетні мешканці новоприєднаної коронної «русі» по Люблінській унії надійно «забудуть» про свою недавню «милу ойчизну», усіляко виявляючи вірність посталій Речі Посполитій уже за три роки по унії, у часи двох перших безкоролів'їв. Див.: Lulewicz H. Gniewow o uni§ ciqg dalszy: Stosunki polsko-litewskie w latach 1569--1588. -- Warszawa, 2002. -- S.162, 202.. В осерді прокресленої території, чиї шляхетні обивателі надалі активно формуватимуть цю єдність, перебуватиме Волинське воєводство, зокрема і як «вітчизна» кількох десятків князівських родів. Характерно, що волиняни, клопочучись про приєднання Київського воєводства до Корони, твердили про належність Києва саме до

Волині, а не до Русі, під якою у цьому випадку розумілися руські землі ВКЛ Археографический сборник документов... -- Т.7. -- С.38..

Власне, є ще одне питання, відповідь на яке поки що лежить у сфері гіпотез, однак принаймні сформулювати його варто: про які права «почтивого народу» говорив князь Вишневецький у своїй промові? Претензії волинян на паритетність із Короною як окремого народу (чи частини народу) з власними правами, озвучені під час дебатів про унію, відкривають для істориків зворотну перспективу -- потребу у скрупульозному дослідженні становища українських земель у складі ВКЛ та факторів, що могли сприяти формуванню у князів і шляхти цих теренів уявлення про свою окремішність Перспективним видається дослідження тих актів, в яких мешканці Волині та Київщини формулювали свої потреби. Див., напр., статтю, присвячену аналізу прохань від волинян до великого князя напередодні Люблінського сейму: Поліщук В. Прохання представників Волинської землі на вальних сеймах Великого князівства Литовського 1547--1568 // Парламенцкія структуры улады у сісгаме дзяржаунага кіравання Вялікага княства Літоускага і Рэчы Паспалітай у XV--XVIII стагоддзях: Матэрыялы міжнароднай навуковай канферэнцьп. -- Мінск, 2008. -- С.61--79. Цілком імовірно, що периферійне становище українських земель та осібність місцевої шляхти, її орієнтація на просування соціальними щаблями винятково в межах свого реґіону, сприяли формуванню в неї окремої ідентичності.. Можливо, варто детальніше придивитися до шляхетських прохань, звернених до короля в останні десятиліття перед Люблінським сеймом 1569 р. Чи не є, бува, підтвердження великим князем у 1547 р. Волинського земського привілею, який до запровадження I Литовського статуту 1529 р. (загальнодержавного кодексу) реґулював правові стосунки у Волинській землі, яскравим фактом важливості для волинян «свого» права, відмінного від решти територій ВКЛ? Любавский М. Очерк истории Литовского-Русского государства до Люблинской унии включительно. -- Москва, 1910. -- С.364--367. Дякую Д.Ващуку, який звернув мою увагу на цей факт. Особливо у ситуації, коли це право вже перетворилося на символ.

Автор щоденника Люблінського сейму, цитуючи промову князя Виш- невецького, перерахував ті «вольності», збереженням яких переймалися волиняни (а чи волинські князі) -- передусім права князів як еліти, непорушність руської церкви та свободи совісті її вірних, недоторканність власницьких прав шляхти на нерухомість, тобто вилучення шляхетних обивателів Волинської землі з-під екзекуції маєтків. Назагал вимог набиралося небагато, як констатують історики. Особливо порівняно з унійними привілеями, що прокреслили автономні «кордони» для трьох «інкорпорованих» воєводств, задекларувавши незмінність території, збереження в недоторканності права -- ІІ Литовського статуту, до якого могла вносити зміни лише місцева шляхта за погодженням із королем, руську мову як мову суду й адміністрації, рівність православної релігії з католицькою та заборону силоміць переводити її вірних в іншу конфесію, надання королем земських урядів лише місцевій шляхті Volumina Constitutionum. - Т.ІІ (1550-1609). - Vol.1 (1550-1585). - Warszawa, 2005. - S.221-232.. Утім вимог волинян могло бути й більше, адже автор щоденника лаконічно підсумував їхні виступи: «Інші прохання подавали, яких тут не писали, бо не потрібні були інші» Дневник Люблинского сейма 1569 года... -- С.382 («Jnnich prozb czinili, ktore sie tu niebissali, bo niepotrzebne bili drugie»).. Отож що саме автор уважав неважливим для фіксації та чому? Тому, що пунктів у «князівській програмі» було більше, аніж виявилося в підсумку в інкорпораційних привілеях, а чи волинські вимоги на сеймі звучали надто дражливо для коронних вух? У будь-якому разі очевидно, що претензії представників Волинської землі були більшими від зафіксованих у щоденнику Люблінського сейму.

Аналізуючи перебіг унії, варто пам'ятати, що історик, на відміну від учасників сейму, знає, чим закінчилися драматичні баталії, тож часто не зауважує інших можливостей, що відійшли в небуття під тиском різних обставин, зокрема ситуативних. Зволікання волинян із приїздом на сейм могло бути пов'язане не з їхнім «огляданням» на литвинів, а з обережним ставленням до непевного майбутнього, світоглядним упередженням щодо змін тогочасних людей, які творили нову реальність, щоразу шукаючи у старовині зразки для майбутнього. Опис сейму кінця травня 1569 р. навіть за лаконічності автора щоденника сповнений напруги справжньої драми. Учасники подій з обох сторін напевно не знали, чим завершиться справа унії, і ця непевність виразно проступала в низці деталей: у паузі, яку фіксував автор, що зависла по тому, як позиції та вимоги сторін (коронярів і волинян) було озвучено, однак жодна не погоджувалася на поступки; у нарадах короля із сенаторами після чергових заяв із боку непоступливих русинів; у стійкості князів у справі присяги («Ми приїхали добровільно, а не з примусу будь-кого») Там же. - С.384.. Король серед гамору -- коли посли намагалися вмовити волинян присягнути -- заявив: «Дайте їм спокій, не вмовляйте їх, бо вони вільні присягати або не присягати, не робиться тут нічого з неволі, а лише за доброю волею. Якщо не хочуть, хай ідуть, а я вчиню згідно з правом» Там же. - С.385.. «Чинити згідно з правом» у цій ситуації означало: спадковий володар -- великий князь литовський Сиґізмунд Авґуст -- мав можливість позбавити непокірних урядів і маєтків. Зайве говорити, що це був сильний арґумент, який і поставив крапку у справі Люблінської унії. Варто згадати, що в тексті королівського універсалу від 25 травня, надісланого на Волинь до всіх обивателів Волинської землі, «так рыцерского, яко теж и местского стану», із вимогою присягнути на вірність королю й Короні, звучало попередження: хто не присягне, «именя его, которые бы мел на Волыни, конфишковат будем». А старости або їхні заступники були зобов'язані укласти список неприсяглих і вписати його до актових книг, віддавши виписи комісарові, «абысмы оттол ведати могли, против которым яко непослушным правомъ поступоват бысми мели» Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -- ЦДІАК України). -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.11. -- Арк.252 зв. Луцька шляхта присягла 16 і 17 червня, міські урядники і представники міщанської (на магдебурзькому праві) єврейської, вірменської та караїмської громад -- 23 червня. Володимирські шляхтичі й міські урядники чинили присягу 16--18 червня. Водночас значна частина шляхти не з'явилася. Можливо, була непоінформована. Адже, як зазначено у запису про присягу, ті, хто не мав справ у місті, можуть до замку по кілька років не з'являтися (див.: Akta unii Polski z Litw^ 1385--1791 / Wyd. S.Kutrzeba, W.Semkowicz. -- Krakow, 1932. -- S.321--324, 325--328). Джерел, що засвідчили б спротив присязі на локальному рівні, немає. Найпізнішу зафіксовану в луцьких книгах присягу -- Миколая Харленського з дружиною, було вчинено 11 липня згідно з королівським листом, в якому монарх наказував старості або підстарості прийняти від них присягу згідно з універсалом від 25 травня (див.: ЦДІАК України. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.11. - Арк.324 зв. - 325)..

Претензії волинян на окремішність свого «почтивого народу» як цілком паритетного коронній шляхті в Польському королівстві, які можна ідентифікувати за пропозиціями, уміщеними до волинської березневої петиції, чи настійливими вимогами взаємної присяги на підтвердження власних вольностей, не мали шансів на реалізацію. І через початкові інтенції коронної шляхти, що гарячково шукала в королівській канцелярії та в давнішій історії підстав для твердження про споконвічну належність теренів Волинської землі та Київського князівства до Польського королівства, і через розтягнутість у часі приєднання до Корони окремих територій, де мешкав «почтивий народ» (Волині з Брацлавщиною й Київщини) Справа приєднання Київського воєводства, яку значною мірою зініціювали самі волиняни після присяги на вірність королю й Короні, викликала на сеймі дебати та остаточно була залагоджена після присяги князя Костянтина Острозького як київського воєводи 6 червня 1569 р.. Годі у цьому разі було сподіватися на повноправне членство українських воєводств у новопосталій Речі Посполитій, куди Корона ввійшла вже зі своїми щойно набутими, «повернутими, прищепленими, впаяними в одне єдине і нероздільне тіло» час- тинами Volumina Constitutionum. - Т.ІІ. - Vol.1. - S.222, 228 (другий пункт інкорпораційних привілеїв Волинській землі та Київському князівству).. Невипадково ця обставина -- належність «Волинської, Київської та Підляської земель [...] до Польської Корони власне і здавна ще перед початком тієї унії» -- була підкреслена в першому параграфі «Підтвердження унії між народами польським і литовським, скінченої на Люблінському вальному сеймі 1569 року», датованого 11 серпня того ж року Ibid. - S.243.. На цей факт звернув увагу своїх читачів і свідок тих подій Лукаш Ґурницкий: «[...] унія відбулася, але не раніше, аніж король приєднав Підляшшя і Волинь до Корони» «Skonczyla si§ unia, lecz nie pierwiej, az krol Podlasze i Wolyn do Korony przyl^czyl» (див.: Gornicki b. Dziela wszystkie. - T.3: Pisma oryginalne: Dzieje w Koronie Polskiej od r. 1538 do r. 1572. - Warszawa, 1886. - S.235)..

А однак звернімо ще раз увагу на акт присяги, проти якої виступали волиняни, мотивуючи свій спротив страхом обтяжити сумління кривоприсяжництвом. Адже, присягаючи королю та Короні, вони мали зламати попередню присягу великому князеві й ВКЛ. А порушення слова, де ґарантом виступав Бог, належало до категорії «смертних гріхів». У відповідь коронярі запевняли волинян, що візьмуть можливу «образу сумління» своїх «братів» на себе: згідно з тогочасними уявленнями більший гріх падав на того, із чиєї волі вона чинилася, аніж на особу, що присягала з примусу Starchenko N. Oath as Evidential Tactic in the Legal Procedure in Volhynia: Legislation and Practice (1566 - early 17^th century) // Lietuvos statutas: Temides ir Klejos teritorijos. - Specialusis «Lietuvos istorijos studiju» lejdinys. - T.13. - Vilnius, 2017. - P.259-277.. Очевидно, що Сиґізмунд Авґуст як великий князь мав «зняти» присягу зі своїх підданих, щоб вони могли присягнути йому як королю. Автор щоденника, проте, згадував про цей ритуал лише у зв'язку з присягою князя Романа Сангушка, який спізнився та виголошував її окремо. 1 червня король як помазаник Божий перед цілуванням князем хреста поклав руку на голову укляклому перед ним гетьманові й тим звільнив його від попередньої присяги представників його роду великому князеві та князівству Дневник Люблинского сейма 1569 года... -- С.399--400.. Примітно, що перший пункт привілеїв для Волинської землі й Київського князівства звучав так: король, «узявши на себе їх присягу», запевняв, що «то їм і їхньому потомству нічого і ні в чому і ніде не буде шкодити на вічні часи» Volumina Constitutionum. - Т.ІІ. - Vol.1. - S.222.. На відміну від привілеїв Волинській землі та Київському князівству, у привілеї Підляській землі (другий артикул) зауважувалося лише, що підляшан король «випускає з юрисдикції» ВКЛ Ibid. - S.217.. А у завершальній частині привілеїв, виданих українським воєводствам, зазначалося, що король ґарантує всі їх пункти своєю присягою, натомість у привілеї Підляській землі монарх лише скріпив його своїм підписом і печаткою Ibid. - S.219, 225, 231..

Важливість взаємної присяги для подібних «альянсів» зауважував і Миколай Нарушевич у своєму листі до віленського воєводи Миколая Радзивілла. Він, указавши на корисність для ВКЛ триматися унії на зразок привілею великого князя Олександра, тобто практично варіанту персональної унії, далі писав:

«Панове волинці, які самі так просто присягу Короні учинили, не забезпечивши собі наперед святою присягою взаємних зобов'язань від панів коронних, тепер уже до того прийти не можуть. Але те їм дано, аби, висадивши своїх депутатів, самі собі привілей написали, як найкраще і найкорисніше [для себе] розуміють. А його королівська милість із Короною обіцяли їм такий привілей дати. Наші [литвини], бачу, уважають, аби були взаємні зобов'язання, якщо до того прийде» Лист від 5 червня 1569 р. (див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Т.7. - С.41)..

Наостанок автор листа долучив текст присяги волинців. Примітно, що литвини ще на початку червня, менше, аніж за місяць до унії, розглядали можливість взаємної присяги з боку Корони як гіпотетичну. Звичайно, категорична відмова від присяги двох коронних станів, що представляли державу на сеймі (сенату й послів від шляхти), знизили рівень паритетності угоди між Польським королівством та українськими воєводствами. Однак поступка волинян, як зауважив Нарушевич, забезпечила їм можливість компромісу -- пріоритетну участь в опрацюванні своїх привілеїв. Ця обставина, очевидно, і прислужилася постанню саме такого тексту, який був ґарантований українським воєводствам королівською присягою. Він містив кілька моментів, що дозволяли трактувати його як унію поміж Руссю й Короною: і на рівні конкретних «прав і свобод», наданих українським воєводствам, і на рівні риторики, яка ввійде пізніше в арсенал арґументів на користь тези про Русь як третього члена Речі Посполитої (скажімо, широковживаний фраґмент привілею, де декларувалося приєднання українських теренів «як рівних до рівних, вільних до вільних [...] з усім і всіляким правом, панством і власністю») Volumina Constitutionum. - Т.ІІ. - Vol.1. - S.222, 227-228.. Г.Литвин, аналізуючи зміст привілеїв та процес їх узгодження на Люблінському сеймі, підсумовує, що за фактом «відбулося укладення своєрідного державного зв'язку між Короною та “поверненими землями” на підставі двосторонньої угоди» Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... - С.429.. Особливо це очевидно на фоні приєднання Підляшшя й тексту виданого для нього привілею, де йшлося про фактичне включення цих теренів до складу Корони. Водночас волинський і київський привілеї містили низку суперечливих риторичних формул, які, очевидно, були наслідком компромісних рішень руських парламентарів, що подали королю свій варіант 13 червня, і коронярів, членів принаймні двох комісій, які скликалися для доопрацювання привілею. Остаточний його варіант постав десь в останні дні червня Про напружену роботу над привілеєм див.: Kutrzeba S. Unia Polski z Litw^ // Polska i Litwa w dziejowym stosunku. - Warszawa, 1914. - S.611.. Скажімо, декларуючи поширення на населення цих теренів «всіх привілеїв, вольності, свобод Польського королівства», тобто правову уніфікацію, монарх водночас ґарантував українським воєводствам збереження окремої від Корони правової системи, до якої могла вносити зміни лише місцева шляхта Volumina Constitutionum. - Т.ІІ. - Vol.1. - S.224.. А стверджуючи давню належність Волині та Київщини до Корони, король присягав не порушувати їхніх кордонів.

У першому пункті унійного акта між Польським королівством і Великим князівством Литовським було задекларовано, що землі Волинська, Київська й Підляська, які належали до Корони ще до завершення об'єднавчого процесу, прилучені до неї «коронним привілеєм vigore restitutionis, [...] як до власного тіла його властиві члени» Ibid. - S.243.. Утім так звану «реституцію» самі сучасники вважали унією, скажімо, вписуючи київський привілей до Коронної метрики як «privilegium unionis terrae et ditionis Kijoviensis cum Regno Poloniae», або реєструючи шляхту, яка у Володимирі 16--18 червня 1569 р. «присягу о унею з Короною Полскою [...] вчинили» Akta unii Polski z Litw^ 1385-1791. - S.325; Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... - С.430.. У тексті королівського універсалу від 25 травня, надісланого на Волинь із вимогою присягти всім обивателям Волинської землі на вірність королю та Короні, повідомлялося, що за попереднім королівським універсалом вони мали ставати «под унию» ще 14 травня ЦДІАК України. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.11. - Арк.252 зв..