Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "Народу руського" (1569-1648 рр.)

Трохи забігаючи наперед, зауважу, що у судових земських і ґродських книгах Волинського воєводства можна натрапити на згадки, де шляхта, боронячи свої права, посилалася на привілей та «унію», яка прислужилася його постанню («за униею и сприсяженемъ едности» Там само. - Ф.27. - Оп.1. - Спр.9. - Арк.120 зв.). Водночас в одній і тій самій справі можна зустріти поняття «унії»/«з'єднання» та «приєднання» як синонімів: «доводили тежь того свядецства своего привилъемъ унеи» -- «по зъедначенью и прилученъю воеводства Волынского с Короною Полскою» Там само. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.31. - Арк.1160. Там само. - Спр.23. - Арк.341 (аналогічно: Там само. - Спр.22. - Арк.598, 1581 р.). Попри те, що «унія» могла в різних контекстах виступати синонімом «приєднання» як інкорпорації, а не з'єднання, усе ж варто пам'ятати про ширші конотації поняття «унії» як спілки рівноправних партнерів, котрі неминуче були присутні за будь-якого смислового навантаження.. Широковживана була формула «ведле привилею, на унии в Люблине воеводству Волынскому даного»⁵⁵. Щоправда, мені зустрілася і згадка про «реституцію» у випадку, де сторона боронила вживання руської мови у судочинстві: «[Позов] мел быти писаныи руским писмом водле привилею, при реституции до Короны воеводства Волынского в Люблини тисеча пятсот шестдесят девятого року даного» Там само. - Ф.28. - Оп.1. - Спр.18. - Арк.210.. А проте зустрівся й інший приклад: шляхта, апелюючи до люблінських привілеїв, мислила характер зв'язку Волині з Короною як «конфедерацыю, которою ест злучоно воеводство Волынское с Короною Полскою» Там само. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.21. - Арк.419 зв.. Такий зв'язок мали творити рівноправні сторони: «панства Волынского [...] на унеи зъедночене се с Короною стало» Там само. - Ф.28. - Оп.1. - Спр.19. - Арк.526 зв..

Чи могла шляхта не помітити унію?

8 липня 1570 р. на сеймі волинські, брацлавські та київські посли звернулися до короля з проханням внести зміни в текст підтверджувального привілею на «вольності та права» Великого князівства Литовського, які були отримані в Любліні 1569 р. Послів не задовольняв фраґмент, де йшлося про приєднання до корони «Київських, Волинських і Підляських земель». Ось як звучав текст, що викликав нарікання: «[...] ні в чому не понижуючи привілеїв, [наданих] з приводу повернення Київських, Волинських і Підляських земель, які і щодо екзекуції, і в інших всіх артикулах мають бути збережені в силі та цілості на вічні часи».

Замість нього посли пропонували такий варіант: «[...] ні в чому не понижуючи привілеїв, наданих їм від нас [короля] згідно з усіма їхніми вольностями з приводу повернення до Корони тих земель, Київського, Волинського та Бацлавського воєводств; мають бути збережені [ті привілеї] і щодо екзекуції, яка їх ніколи не зачіпатиме, так і в усіх артикулах, в силі та цілості на вічні часи» АМа ипіі... - S.384. Див. також: Літвін Г. Київщина, Волинь і Брацлавщина у 1569 р. ... - С.430..

Тобто посли, з одного боку, пропонували об'єднати Київське, Волинське та Брацлавське воєводства як реципієнтів привілеїв, вилучивши з цієї комбінації Підляшшя Нагадаю, що Брацлавське воєводство не отримало окремого привілею, а було долучене до привілею Волинській землі як його частина, тож текст підтверджувального привілею загалом взорувався на реальну ситуацію - існування привілеїв Волинській землі, Київському князівству та Підляській землі. Така комбінація вписана й у перший параграф «Підтвердження унії» від 11 серпня 1569 р., де йшлося про приєднання до Корони Волинської, Київської та Підляської земель ще перед унією її з ВКЛ.. З іншого -- було зазначено різницю у характері привілеїв, наданих Підляській землі й українським воєводствам: перша отримала свої права на Люблінському сеймі у зв'язку з приєднанням, решта -- «згідно з усіма їхніми вольностями», тобто привілей лише закріпив права, якими населення цих теренів володіло раніше. А це повертає нас до питання про те, чим уважала інкорпораційні привілеї українська шляхта: лише долученням до коронних «свобод і вольностей», а чи ґарантією збереження своїх власних вольностей і можливістю на цій підставі претендувати на осібне місце в новопосталій Речі Посполитій?

У відповідь на вимогу українських послів, канцлер і підканцлери відмовили, заявивши, що підтвердження («забезпечення») привілею для ВКЛ уже видане й оприлюднене (публіковане), тож до нього неможливо внести жодних змін. Цей арґумент не переконав послів і вони вимагали, аби в такому разі українським воєводствам було видано окремі підтвердження люблінських привілеїв, як це зроблено для Великого князівства Литовського. Для нас же важливий не лише зміст претензій, заявлених представниками української шляхти, а й сама поява цього акта. Він представляє королівський лист, виданий на прохання послів «для ліпшої віри і свідчення у братії», тобто його мали пред'явити посли своїм виборцям на реляційних сеймиках під час звіту про сейм та їхню діяльність. Отож посли напевно знали настрої, рівень обізнаності й очікування тих, чиїми репрезентантами виступали, відповідно - дбали про доказ своїх клопотань із приводу додаткових ґарантій для місцевих «вольностей». Мусили знати, що принаймні активна частина шляхетського загалу розуміє різницю між поняттями «надані привілеєм права» і «привілей, наданий згідно з усіма їхніми вольностями».

Десь наприкінці 1569 р., тобто трохи більше, аніж за півроку до цих «лінґвістичних» дебатів, шляхта Волинської землі зібралася на свій з'їзд у Луцьку для «слухання привілею». В останньому, одинадцятому, його пункті було записано, що всім тим «артикулам, свободам і вольностям» жодні акти, зокрема й ухвалені на сеймі, не можуть шкодити, ґарантією чого служила королівська присяга. Поза сумнівом, на з'їзді мали витлумачити суть центрального питання приєднання українських воєводств до Корони - приєднання «до прав» чи приєднання «з правами». Дражливість самого факту зібрання волинської шляхти засвідчує відповідь короля 11 січня 1570 р. на її звернення, що було підготовлене в Луцьку. Першим пунктом королівського листа йшла довга тирада про те, що волиняни посміли «чинити собі з'їзди» «з великої сміливості та ваги» без погодження з монархом і відповідної його ухвали. І хоч мета зібрання була «добра та учтива» -- «для слухання привілею», однак для всіх важливих справ є відповідний час і місце, тобто повітові сеймики. Натомість такі нелеґальні зібрання, ішлося в королівському листі, дуже підозрілі, адже під виглядом «пристойних справ» можуть «діятися і множитися якісь шкідливі для Речі Посполитої бучки». Очевидно, що творці Речі Посполитої побоювалися хиткості своєї конструкції.

Ці дві події засвідчують, що українська шляхта не лише чула про унію, присягаючи на вірність королю й Короні по своїх воєводствах після ухвалення акта інкорпорації на Люблінському сеймі, а й була добре обізнана з текстами привілеїв. Цілком можливо, що шляхта збиралася для «слухання привілею» не лише наприкінці 1569 р., і не лише в Луцьку. Про те, як жваво шляхтичі обговорювали по міщанських садибах і корчмах важливі події, приїжджаючи до міста чи там мешкаючи, свідчить дещо пізніший епізод, пов'язаний із так званою образою королівського маєстату, яка трапилася у володимирській корчмі відразу по обранні на трон Сиґізмунда ІІІ Вази Старченко Н. Образа королівського маєстату: волинські репліки останньої третини XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип.15. -- К., 2015. -- С.93--97.. Цим каналом інформації теж не варто нехтувати.

Водночас ці два епізоди додатково засвідчують, що центральним питанням у дискусіях на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських воєводств було приєднання «з власним правом», що забезпечувало доволі високий рівень суб'єктності шляхетним мешканцям цих теренів, а чи приєднання «до права», тобто розчинення в Короні. Цей важливий перший раунд руська шляхта виграла, хоч і заплативши неминучими компромісними рішеннями.

Річ Посполита воєводства Волинського в обороні «свого» права.

Люблінські привілеї versus уніфікаційні процеси

Король, відповідаючи на звернення волинян своїм листом від 11 січня 1570 р., відразу після тиради про недопустимість нелегальних зібрань торкнувся мовного питання. Волинська шляхта скаржилася, що коронна канцелярія, усупереч привілею, надсилає на Волинь листи, писані польською мовою. Волиняни хвилювалися не безпідставно. У луцькій ґродській книзі за 1569 р. можна знайти кілька актів, написаних польською, однак перекладених і вписаних руською мовою: королівський універсал про присягу від 25 травня, універсал від 6 травня з вимогою негайно сплатити податки, королівський лист від 3 червня з Любліна у приватній справі Павла Брянського з його матір'ю Ографеною Хоревською з приводу розподілу маєтку Бряни; згадується також лист, писаний латиною, у справі про присягу подружжя Харленських ЦДІАК України. - Ф.25. - Оп.1. - Спр.11. - Арк.252-253, 297 зв. - 298, 260 зв. - 262, 324 зв. - 225.. Імовірно, що саме ці факти підштовхнули шляхту зібратися в Луцьку для ознайомлення з привілеєм. Тож підозри короля щодо протестного характеру волинського зібрання могли бути цілком умотивованими. У відповідь король обіцяв розпорядитися, щоб так надалі не чинили, а проте додавав: із канцелярії йому відповіли, що готують і видають листи тією мовою, якою бажають прохачі Semkowicz W. Ро wcieleniu Wolynia (Nielegalny zjazd w Циски 1569 г. і sprawa ї^укгоа па Wolyniu) // Ateneum Wilenskie. - R.2. - №5/6. - 1924. - S. 186-187.. П.Кулаковський інтерпретує королівську репліку як легітимацію порушення привілею персоналом канцелярії Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569--1673 рр.: Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. -- Острог; Л., 2002. -- С.76.. Тож далі спробую проаналізувати, із чим могли зіткнутися (й зазвичай стикалися) особи, які «просили» про листи польською, коли надходив час пред'являти їх у волинських судах.

5 жовтня 1570 р. в луцькому земському суді адвокат Казимир Ледницький вимагав не брати до уваги королівський лист, писаний по-польському, який подав слуга холмського підкоморія Миколая Дзялинського -- супротивника клієнтів Ледницького. У листі оповідалося, що Дзялинського не мають позивати до будь-якого суду, допоки він перебуває «на послузі господарській» і Речі Посполитої «в Інфлянтах». Присутні на «роках» королівські маршалки князь Лев Сангушкович Кошерский, Петро та Василь Загоровські, а з ними й уся шляхта, що зібралася у суді, «усилне о то мовили и за то жедали», аби такі листи, «противко волностямъ и свободам всихъ обывателеи земли Волынское», не приймалися, адже вони могли порушити привілей. Судді, зваживши на пораду, відхилили королівський лист, обґрунтувавши своє рішення пильністю задля збереження «вольностей і свобод»:

«[...] штобы реч посполитая на волностях своих уближеня жадного не терпила, кгды ж привилеемъ земскимъ от г[оспо]д[а]- ря к[о]р[оля] его м[и]л[о]сти естъ то обваровано, иж с канцля- реи его к[о]р[олевское] м[и]л[о]сти в кождых справах болших и меншихъ листы писмом польским на вряд и до каждых особъ выдаваныи быти не мають, с тых слушных причин, жебы тым привилеи волностеи и свободъ н[а]ших всее речи посполитое нарушеня жадного не милъ» ЦДІАК України. - Ф.26. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.238-240 зв..

Під поняттям «речі посполитої» напевно малася на увазі «річ посполита воєводства Волинського», як дещо пізніше окреслюватиме себе в подібних випадках волинська шляхта, боронячи «власне» право і свою суб'єктність. У підсумку Дзялинського визнали особою, що не з'явилася до земського суду.

Саме факт існування на момент Люблінської унії високої суб'єктності українських шляхти може пояснити цей та інші приклади з судової практики, де шляхта протестувала проти будь-якого порушення привілеїв, реального чи уявного Низку прикладів із відстоювання свого права та своєї мови можна знайти: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. ... - С.51-85 (з деякими інтерпретаціями, щоправда, я не згодна); Mazur K. W strong integracji z Koronq; Sejmiki Wolynia i Ukrainy w latach 1569-1648. - Warszawa, 2006. - S.364-386; Старченко Н. Честь, кров і риторика: Конфлікт у шляхетському середовищі Волині: Друга половина XVI - початок XVII ст. - К., 2014. - С.344-352.. Примітно, що й у 1590 р. в аналогічній справі судді відреагували так само, як і в 1570 р. Іван Одинець заявляв, що лист, надісланий Криштофом Риминським через уповноваженого Комаровського з повідомленням про хворобу свою і дружини, не має братися до уваги, адже написаний по-польському. Тож відповідачі були визнані суддями за осіб, які ухилилися від судового позову: «Не такие [листы], якобы ся годило, але писмомъ таковымъ, то есть полским, которое водлугъ прав н[а]ших и при- вилию, на унии на сейме в Люблине даного, и конъстытуцыи на сеиме в року прошлом осмъдесятъ девятом у Варшаве учиненое, тутъ у воеводстве Волынъском у каждого суду и права приимовано быти не маеть» ЦДІАК України. - Ф.26. - Спр.7. - Арк.75 зв. - 78, 1590 р..

Такі випадки не були рідкістю у волинських судах. Урешті шляхта не обмежувалася лише реагуванням на порушення привілею на регіональному рівні, а й зверталася зі скаргами до короля, причому не лише волинська. Так, київські шляхтичі у своїй петиції 1571 р. просили, аби вся офіційна документація та «кожна справа» згідно з привілеєм, «при сконченю уніи» виданим, «не иншими литерами и словы, одно рускими литерами и езиком до земли Киевское писаны и выдаваны были». Щоправда, вони додавали й суто прагматичну арґументацію свого прохання: нерозуміння польської, якої їх не вчили. А водночас пропонували, аби привілей був перекладений і виданий під печаткою та підписом короля Z dziejow Ukrainy: Ksi^ga pami^tkowa ku czci Wlodzimierza Antonowicza, Paulina Swi^cickiego i Tadeusza Rylskiego. - Kijow, 1912. - S.77..

Це питання було озвучене волинською шляхтою й перед щойно коронованим Стефаном Баторієм на Торунському сеймі (19 жовтня -- 29 листопада 1576 р.), про що довідуємося з відповіді короля, вписаної до луцьких земських книг:

«З стороны писма руского, ижъ просятъ, абы всякие справы их воеводства Волынского руским писмом выдаваны и од- правованы были, тые се водле потребы кождое с канцлереи к[о]р[оля] его м[и]л[о]сть не инакшим, одно руским писмомъ выданы и отправованы бывают. Што ся дотычеть справъ сполных коронных, которые ся звыкли были полским писмом выдавати и выдаваны до того часу были, росказати его кролев- ская м[и]л[о]ст рачи на потом в таковых всих справъ сполныхъ коронных до воеводства Волынского руским писмом преклады посылать» ЦДІАК України. - Ф.26. - Оп.1. - Спр.5. - Арк.72 зв., 1585 р. Сейм відбувався між 19 жовтня і 29 листопада 1576 р..

7 липня 1577 р. вже брацлавська шляхта листовно звернулася до короля через свого посланця Яцковського з приводу позивання окремих осіб на королівський суд польськомовними позовами. Брацлав'яни демонстрували на позір свою слухняність монаршій волі, пояснюючи, що ті позвані шляхтичі не могли прибути на суд через татарський напад. А водночас заявляли, що така практика «нам деет над право и волности наше, же листы з с канцлерее Вашеи кролевскои милости до нас писмом полскимъ выдавают», і пропонували на цій підставі звільнити «братію» від судового провадження. У підсумку автори листа, під яким стояли 22 печатки, «покірно» просили, аби король «при привилею и свободах наших нас заховати а до нас листы с канцлерее Вашей кролевское милости руским писмом выдавати росказати рачил» Звткотіег Ш. Ро wcieleniu Wolynia... - S.188-189..

Така ж реакція очікувала і спроби запровадження до судочинства будь- яких нових елементів чи норм, навіть якщо їх появу вмотивовували нагальні потреби Ширше приклади цієї аргументації див.: Старченко Н. Волинська шляхта у боротьбі за «своє» право: втрати і здобутки (1569 р. -- початок XVII ст.) // Феномен мультикультурності в історії України і Польщі. -- Х., 2016. -- С.154--172. Див. також: Кулаковский П. Люблинская уния 1569 г. и эволюция правовой системы украинских воеводств Речи Посполитой // Праблемы інтеграцьіі і інкарпарацьіі у развіцці Цэнтральнай і Усходняй Ууропы у перыяд ранняга Новага часу: Матерыялы міжнароднай навуковай канферэнцыр прысвечанай 440-годдзю Люблінскай уніі. -- Мінск, 2010. -- С.246--259.. Прагматика, схоже, відступала там, де йшлося про підозри на порушення норм ІІ Литовського статуту, чия недоторканність захищалася люблінськими привілеями. Волинська шляхта швидко засвоїла той факт, що лише вона сама має ексклюзивне право на внесення змін до статуту: «Мы те право сами только на себе и воеводство наше творимъ» ЦДІАК України. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.47. -- Арк.162, 1595 р.. І навіть король, як зауважував адвокат під час одного судового процесу на Волині, не може його порушувати: «Волна поправа статуту Великого князства Литовского воеводству Волынскому у привилею волынском, при оним на сойме Любелском даным, ест воеводству Волынскому позволена. Тогды покол тот статут стоит и в уживаню ест, [...] тогды не толко [...] суд який, але ани корол его милост того ламати, нарушати албо отменяти не може» Там само. -- Ф.27. -- Оп.1. -- Спр.5. -- Арк.149, 1579 р..

Тож підозра на вторгнення до сфери «свого» судочинства коронних елементів відразу оприлюднювалася та наражалася на гостру критику. Як-от поява на Волині возних із питомо коронних територій (попри те, що ґенеральні возні вповноважені були виконувати свої функції на теренах усієї Корони, а чи й Речі Посполитої). Так, у Володимирському ґродському суді 5 квітня 1609 р. адвокат князя Олександра Заславського заявляв, що хоч возний і показав свій «автентик» на вознівство в межах Корони, однак у ньому не зазначено, що він може вручати позов на Волині, яка «право свое особное и звычаи правные мает». Далі правник уточнив, що під «правом» він мав на увазі привілей від 1569 р.: «Привилием униею то остережено, иж водлугъ права, воеводству Волынъскому служачого, а нє правом корунным обиватєли тутошние сужоны и писмом руским справы их отправованы быти маютъ» Там само. -- Ф.28. -- Оп.1. -- Спр.41. -- Арк.123 зв., 1609 р..

Текст Люблінського привілею, на який посилалися під час судового процесу в разі порушення (а чи підозри на порушення) певних норм, схоже, належав до обов'язкового набору нормативних актів в адвокатському «портфелі». Так, адвокат Андрій Черневський, заперечуючи визнання у суді письмового свідчення возного, оформленого польською мовою, не лише посилався на привілей, а й продемонстрував його перед судом: «На то поведил, ачъ уния воеводства Волынского с Короною Полскою дошла, але под право коронное не подлегает, на што показал приви- леи любелски и конституцию краковскую, иж под тые поступки правные не подлегает воеводство Волынское, але статутом Великого кн[я]зства Литовского судити се мает» Там само. -- Ф.27. -- Оп.1. -- Спр.9. -- Арк.120 зв. Низку подібних прикладів можна знайти в моїй статті, присвяченій люблінським унійним привілеям як арґументу шляхти на захист своїх прав (див.: Starczenko N. Unia lubelska jako legitymacja regionalizmu wolynskiego (na przykladzie praktyki sqdowej pierwszych pounijnych dziesi^cioleci) // Unia Lubelska: idea i jej kontynuacja. -- Vilnius, 2011. -- S.190--201). Копії привілеїв українським воєводствам було виготовлено 6 грудня 1570 р., як зазначалося, згідно з конституцією сейму 1569 р., в якій передбачалося, що копії видаватимуться тим, хто їх потребуватиме, під коронною печаткою (див.: Akta unii... - S.387-388)..

Будь-який акт, що міг бути витлумачений як порушення Литовського статуту, видається, викликав побоювання в можливості підваження леґітимності привілею у цілому (створювався небезпечний прецедент). Саме таке розуміння демонструє фраґмент пізнішого полемічного тексту, де на правових арґументах вибудовувалася низка доведень: «Зміна одного права тягне за собою упадок усіх прав» Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов (далі -- Архив ЮЗР). -- Ч.1. -- T.VII. -- К., 1887. -- С.523. (детальніше про це див. нижче). Тож сторони й судді щоразу мали зважувати і приміряти ступінь ризику для «волинського права», яке могло бути порушене через найменші зміни. Відповідно, для «новин» шукалися аналогії у статутових приписах. Так, скажімо, «шкрутинію» («всгиїішит») -- слідчу процедуру через опитування свідків, що ввійшла до волинських судів після ухвалення конституції 1588 р. -- адвокати порівнювали з прописаним у статуті доведенням через свідків. Очевидно, що за деякими протестаціями приховувався звичайний прагматизм -- спроби однієї зі сторін затягнути судовий процес на свою користь. Можна також витлумачити їх як спротив шляхти модернізаційним процесам і звичну орієнтацію на «старовину» Про ті зміни, які відбувалися у судовій практиці Волинського воєводства, та реакцію на них шляхти див.: Старченко Н. Волинська шляхта у боротьбі за «своє» право.... А водночас можливе й інше пояснення -- боротьба за збереження власної суб'єктності в рамках Корони та, ширше, Речі Посполитої. Це виразно декларувалося у заяві волинського шляхтича, який наголошував, що у суді стереже не лише своїх маєтностей, а й «посполитыхъ правъ, свободъ и волностеи того панъства Волинъского, абы ся [...] правомъ обчимъ и констытуцыями правъ и волностеи наших посполитых не ламано» ЦДІАК України. -- Ф.28. -- Оп.1. -- Спр.23. -- Арк.253..

Адвокатська риторика з приводу недопущення норми, якої не містив ІІ Литовський статут, могла сягати високого рівня осмислення права як фундаменту буття народу та важливості зберігати його в непорушності, хіба примножувати за рахунок монарших надань. Адвокат Іван Бобрикович наголошував, що у суді йдеться не про приватну справу його клієнта, а про те, «абы на потом нас и брати н[а]шое, и потомковъ н[а]ших таковьіє речи над волности н[а]ши не потыкали», адже «їхні» предки вміли не лише «потужно» берегти давні «свободи і вольності», а й збільшували наданнями від володарів за їхні заслуги:

«Не ку жадным приватом н[а]шимъ, [...] але наболшеи ку воли, праву, свободамъ и волностям н[а]шимъ, кгдыж кождое панство и кождыи народ не толко тут в панствах его королевское м[и]л[о]сти, але и в ынших панствах хрестянских, навет в земляхъ и народех поганских, з волностеи, прав и свобод своих веселятся. Немнеи тежъ з веков давных продкове н[а]ши, по- родевшися в обфитых свободах и волностях своих, не толко же, деи, бы их про неострожностъ або недбалостъ свою упустит и в чомъ уменшити мели, але за учтивыми поступками и заслугами своими у господареи своих, помазанцовъ Б[о]жих, от часу болшеи набывати и того добре а потужне стеречи умели, што се и нам, потомком ихъ, вцале и ненарушоне зостало» Там само. -- Спр.21. -- Арк.696 зв. -- 697..

Леґітимаційним ресурсом таких заяв виступав акт Люблінської унії: «Привилеи, на унии в Люблине нам даныи, права, волности и звычаи н[а]ши правные потвержают и во всемъ при моци зоставуют» Там само. -- Арк.697. Див. аналогічну заяву: «За приверненьемъ земли Волынское ку Коруне Польской данъ есть привилей, абы земля Волынская своимъ правомъ и статутом справовалася, и листы его кролевской милости до всих обывателей земли Волынское абы не инъшим языком ани писмом, толко руским писаны были» (див.: Там само. -- Ф.25. -- Оп.1. -- Спр.23. -- Арк.341, 1590 р.).. Однак важливим аспектом є і твердження про давність прав, наданих попередніми монархами, які лише були підтверджені на сеймі в Любліні. Навіть якщо припустити, що подібні заяви були передусім адвокатською риторикою, спрямованою на потребу конче виграти процес, немає сумніву -- вони апелювали до знайомих загалу цінностей і виголошувалися за присутності великої кількості шляхтичів, які слухали, сприймали їх за зразок реагування в разі потреби, та принагідно відтворювали.

Звичайно, судова сфера - прагматична, тож напевно важко сказати, кого мав на увазі адвокат Іван Бобрикович у цитованій вище справі, говорячи про «наших» предків, які від народження володіли сумою прав, примножених за їхні славні вчинки «Богом даними» володарями. Чи йшлося лише про волинську шляхту, а чи ширше -- про терени, долучені до Корони на Люблінській унії? Другий варіант цілком можливий. Нагадаю про вияв солідарності волинських, брацлавських і київських послів уже на сеймі 1570 р. На користь існування відчуття єдності між шляхтою трьох українських воєводств на той час свідчить також той факт, що з початком коронування Сиґізмунда ІІІ Вази (1588 р.) конституції зазвичай ухвалювалися відразу для них усіх. На цей час припадає й поява протестацій на сеймах від послів цих воєводств проти поширення на них окремих загальнокоронних конституцій. Ми не знаємо, чим же вони арґументували свої заперечення, адже про них довідуємося з принагідних згадок у самих конституціях. Однак із великою долею ймовірності можна говорити про випробувані в місцевих судах прийоми -- заяви про відсутність цих норм у ІІ Литовському статуті, яким судилися українські воєводства згідно з люблінськими привілеями, тож -- порушення самих унійних привілеїв. Можна, звичайно, припустити, що поштовхом до активізації протестацій на сеймах із приводу запровадження нових норм, яких не знало «волинське» право, послужила Берестейська унія та спровоковане нею відчуття загрози для своєї окремішності. Однак ця гіпотеза потребує детальнішого дослідження. У будь-якому разі, наприкінці 1580-х рр. шляхта українських воєводств і її представники, схоже, уже узгоджували свої позиції перед сеймом і під час його тривання, а це засвідчує розуміння ними своєї єдності. З іншого боку, ця єдність вже мала бути очевидною і для гравців центральної політичної сцени, зокрема й через публічну позицію українських послів.

Отож судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало не на щодень шляхта «приєднаних» до Корони українських воєводств відточувала арґументи на захист своїх прав і своєї території. Під час таких дискусій вона утверджувала стійке й цілком конкретне уявлення про себе як окремий політичний «народ». Цей процес ішов паралельно з інтелектуальними зусиллями слуг та клієнтів (переважно католиків і протестантів, «поляків» і нешляхтичів) значних княжих родів щодо творення ідеї князівського сакрум - віртуального простору влади руських князів-воло- дарів над руськими теренами, які охоплювали на заході й Руське та Белзьке воєводства, тобто всю українську етнічну територію. На такий спосіб в останній чверті XVI ст., як уважає Н.Яковенко, закладався фундамент для руської ідентичності, паритетної польській. Ця картина суттєво підважує усталену в історіографії думку, що процес творення руської ідентичності йшов обіч із захистом православ'я, поставленого на межу існування Берестейською унією, а в основі конструйованої «руськості» лежав чи не винятково конфесійний чинник Яковенко Н. Топос «з'єднаних народів»... -- С.231--269; Її ж. Внесок геральдики у творення «території з історією»... -- С.202--203..

Люблінські привілеї та концепт «руського народу» в полемічних наративах

Звичайно, Берестейська унія змусила проартикулювати складні питання, пов'язані з поняттям «руськості», значно детальніше, перенісши їх у центр публічних дискусій та боротьби наративів. Під пером православних авторів швидко категоризувалося й саме поняття «руський народ», і його місце поміж інших у Речі Посполитій. У боротьбі наративів було розширено ресурс арґу- ментів на захист «старожитної руської віри», зокрема активно розпочалося «пригадування» давньоруського минулого Див.: Затилюк Я. Минуле Русі у київських творах XVII ст.: тексти, автори, читачі: Автореф. дис. ... канд. іст. наук. -- К., 2013.. Проте важливою їх частиною залишалося право, у тому числі й люблінські привілеї 1569 р., -- підґрунтя шляхетської моделі окремішності українських воєводств. Т.Хінчевська-Генель у своїй статті, присвяченій правовим аспектам боротьби шляхти за «заспокоєння релігії грецької», коротко згадує про них Chynczewska-Hennel T. «Do praw i przywilejow swoich dawnych»: Prawo jako argument w polemice prawoslawnych w pierwszej polowie XVII w. // Mi^dzy Wschodem a Zachodem: Rzeczpospolita XVI-XVII w. - Warszawa, 1993. - S.53-60.. Однак присутність згадок про люблінські привілеї та їх контекст у полемічній літературі досі детально не проаналізовано. Тим часом уведення цього параметра в дослідження може суттєво скоригувати наші відповіді на питання, що саме полемісти вкладали в поняття «руський народ» та як за допомогою унійних привілеїв і «старожитних прав» викроювали місце для третього члена на вже сформованій мапі Речі Посполитої Двох Народів. Очевидно, що для подібного студіювання потрібний спеціальний фронтальний аналіз полемічних творів. У цій статті спробую попередньо продемонструвати перспективи такої дослідницької опції, узявши за основу тексти двох авторів (Мартіна Броневського й Захарії Копистенського), які згадували ці питання принагідно, та детально аналізуючи досить суперечливий наратив Мелетія Смотрицького, для якого формулювання «руський народ» набуло болісно-особистісного пошуку.

Твір «Апокрисис Христофора Філалета», що з'явився польською мовою невдовзі по Берестейському соборі (1597-1598 рр.), належав перу клієнта князя Костянтина Острозького, етнічного поляка та протестанта Мартіна Броневського «Арокг^ш аЬо odpowiedz па кБІ^гкі о Synodzie Brzeskim 1596». Руською мовою це видання побачило світ у 1598--1599 р. (див.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. -- Т.7. -- Кн.1: Памятники полемической литературы в Западной Руси. -- Санкт-Петербург, 1882).. Із великою долею ймовірності можна стверджувати, що автор у своєму тексті відтворював уявлення про «руський народ» шляхти та інтелектуальної еліти Волині, того середовища, до якого на той час належав. Для Філалета православні -- «церкви Оріенталной Греческой сынове», «старожитной Греческои рели люде», духовні і світські - водночас мешканці Корони Польської, Великого князівства Литовського і «панствъ, до Короны належачих» Там же. -- С.1034. Див. також: «насъ, Греческои рели людей, особливе обывателей великаго князства Литовського».. Леґітимність «набоженъства старожитного хрестіянского» була забезпечена існуванням «правъ, привилеовъ и конфедерацій и присегъ» Там же. -- С.1044 («за утверженемъ правъ, привилеовъ и конфедерацій и присегъ спокоине держано»)., тобто сукупністю вольностей, отриманих від «княжат Русскіх» і пізніше підтверджених польськими королями Там же. -- С.1070.. Передусім це стосувалося, згідно з авторським твердженням, привілеїв, даних королем Сиґізмундом Авґустом під час «повернення» Волинської землі та Київського князівства до Корони Польської, які містили пункт про рівність «Грецького і Римського закону» (в «Апокрисисі» цитувалися відповідні фраґменти обох привілеїв) Там же. -- С.1071.. Далі автор звертався до Варшавської конфедерації (акта про релігійний мир), ухваленої на сеймі 1573 р. представниками «Великої і Малої Польщі», Великого князівства Литовського, «Кіева, Волыня, Подляша, земли Русской и прочая» Там же. -- С.1076.. Попри неясність згадки про «Руську землю», її важко проінтерпретувати інакше, аніж збірну назву для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств і Підляшшя, адже поряд із цими територіями фіґурували Велика та Мала Польща, тобто власне Польське королівство, і Велике князівство

Литовське. На ототожнення «Руської землі» саме з воєводствами, що були приєднані до Корони на Люблінському сеймі, указувала й наступна згадка, де автор, скаржачись на кривди вірних грецької церкви, звертався до короля як «присяглого сторожа прав і свобод», «абы, ведлугъ привилеовъ, народо- ви Рускому и Литовському наданыхъ, урядовъ духовныхъ рели Греческой не затлумялъ» Там же. - С.1292.. Очевидно, що малися на увазі люблінські привілеї, надані «литовському народові», котрий мешкав у ВКЛ, і «руському народові», тобто обивателям Волинського, Київського та Брацлавського воєводств. Складовою частиною обох народів були вірні східного обряду Цікаво, що Філалет лише в поодиноких випадках говорить про руський народ як про сукупність православних. Скажімо, у польськомовному фраґменті: «Azaz ипіа Florentska Ruskiego пагс^и duchowne z zwierzchnosci patryarchow Greckich Ьуіа wyi§!a?» (див.: Там же. -- С.1171).: православний «зацний Руский а притомъ Литовский народ» Там же. -- С.1584..

Отож в «Апокрисисі» коронні «панства», які містилися обабіч Великої та Малої Польщі -- це «руська земля», населення якої має своєю складовою православних, точнісінько як і литовський народ, що мешкає у Великому князівстві Литовському Про литовський і руський народ див. також: Там же. -- С.1330.. Відповідно, православні не складають окремого народу, натомість руський народ постає як сукупність мешканців Русі, шляхти та міщан, наділена на Люблінському сеймі 1569 р. окремими правами На існування в «Апокрисисі...» територіально-правової моделі руського народу звернула увагу Н.Яковенко (див.: Яковенко Н. Топос з'єднаних народів... -- С.257)..

У «Палінодії» Захарії Копистенського (1621 р.) кілька разів зринала тема Люблінської унії як «зъедноченя народу Роского зъ Ляхами» Русская историческая библиотека, издаваемая Императорской археографической комиссией. -- Т.4. -- Кн.1: Памятники полемической литературы в Западной Руси. -- Санкт- Петербург, 1878. -- С.955. і ширше -- як рівноправного об'єднання трьох народів, «[...] правом вчным през кроля Августа всю реч посполитую народовъ и становъ Полскихъ, Роскихъ и Литовськихъ естъ варовано и упривилеевано, и присягами на онъ часъ, и отъ наступуючихъ кролевъ» стверджено Там же. -- С.1043.. В одному з фраґментів, присвячених цьому сюжетові, поряд із Великим князівством Литовським і Короною Польською поставали Київ та Волинь (найімовірніше, згідно з привілеями): «[...] въ року 1569 на сейм въ Люблин, князство Литовское и Шевъ и Волынь зъ королевствомъ Полскимъ зъедночилися заедно быти, и еднихъ волностій и свободы заживати, и заровно тяжары поносити» Там же. -- С.1042.. В іншому місці Копистенський об'єднував руські землі під назвою «Волинь», яка виступала партнером «Литви» й «Королівства Ляцького»: «гды Литва и Волынь з кролевствомъ Ляцкимъ за кроля Августа свои зъедночили панства» Див.: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. -- Т.7. -- С.38.. А вже через речення автор, пишучи про те, що на Люблінському сеймі та пізніше королями під час коронацій були підтверджені привілеї, надані різним станам «руськими князями» (особливо щодо віри), водночас апелював до Варшавської конфедерації 1573 р. «становъ Полского и Литовского, Роского народу» Русская историческая библиотека... -- Т.4. -- С.1075.. Тобто цілком очевидно, що у цих сюжетах Захарії Копистенського Русь поставала територіальною одиницею, окресленою люблінськими привілеями, а її мешканці різних станів складали спільноту «руський народ». Водночас останній в автора -- це й сукупність православних, які мешкали в «панствахъ Корунныхъ и Литовскихъ, поготовю въ Рускихъ» Там же. - С.1056.. Очевидно, що й у цьому фраґменті йшлося саме про спільноту православних: князі Вітовт, Казимир, Олександр «дали Руси и Литві, христіанскую віру ведле церкве всходной вызнаваючимъ, привилеи и волности, варуючи имъ, абы вічними часы въ вірі своей без жадныхъ перешкодъ зоставали» Там же. - С.1033-1034.. Чи, скажімо, митрополит і пятеро владик, порушивши присягу, дану константинопольському патріархові, та перейшовши під зверхність папи, тобто вдавшись до кривоприсяжництва, говорили «іменем всього народу Руського», який нічого про те не відав Там же. - С.1055..

Отож у «Палінодії» Копистенський увиразнить рівноправне партнерство в Речі Посполитій трьох народів: «народъ Росскій многій и можный, зъ народомъ Полскимъ и Литовскимъ въ згоди и въ милости живучій, и повино- вацтво зъ собою маючій; сполный межи ними о речи посполитой промыслъ, на войни згода, ровностъ и пошанованье вшелякое» Там же. - С.1146.. Це -- політичні народи, рівні у своєму доступі до влади вирішувати державні питання. Територія, на якій проживав «руський народ» Копистенського, як і Мартіна Броневського, збігалася з межами трьох українських воєводств. Однак, як і у другого, у першого православні не складали окремого народу, а були частиною руського й литовського народів. Водночас у текстах цих авторів фіксується імпліцитне розуміння руського народу принаймні як католицького і православного, особливо в тих фраґментах, де вони цитували люблінські привілеї. Із цими на позір суперечливими конструктами в полемістів проблем не виникало.

Варте зауваги і твердження Захарії Копистенського про вічність і непорушність люблінських привілеїв, які, за автором, неможливо скасувати жодними іншими правовими актами, адже їх ґарантовано присягою королів, Сиґізмунда Авґуста і його наступників «Тое право такъ есть важное и такъ вечное, же ему жадное вынайдоване, жадніи привилеи, жадніи конституціи соймовыи, прешлыи и пришлыи, не могутъ и мочи не мають шкодити, и ни въ чомъ уближати вечными часы» (див.: Там же. - С.956). В «Апокрисисі...» теж зустрічаємо згадку, що Берестейська унія скасовує всі головні коронні права (див.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. - Т.7. - Кн.1. - С.1112--1113).. На цій деталі як на базисі правового статусу вірних східного обряду після укладення Берестейської унії фокусує увагу Г.Литвин. Він зауважує, що проголошення унії церковними ієрархами на соборі в Бересті мало винятково синодальний характер і не могло анулювати акт конституційного рівня, якими були люблінські привілеї. Не міг позбавити православних свободи віровизнання й королівський універсал від 15 грудня 1596 р., що затверджував унію. Натомість уніати не мали жодного привілею, який реґулював би їхню релігійну свободу. Можна припустити, що вони перебирали на себе права вірних східної церкви, однак, як зауважує Г.Литвин, обґрунтувати цю правову колізію було не так просто, чим уповні скористалися православні Літвін Г. Правовий статус православної та унійної церков у Речі Посполитій у XVII ст. // Його ж. З народу руського... -- С.169..

Відновлення православної ієрархії спровокує на самому початку 1620-х рр. спалах полеміки між православними під зверхністю константинопольського патріарха та прихильниками «послушенства» папі. Найпалкішим захисником «старожитної грецької віри» виявиться нововисвячений єпископ, блискучий полеміст Мелетій Смотрицький. Тож за основу візьму його тексти початку 1620-х рр. у період його полеміки з уніатами. У найранішому з них -- «Veryficatia niewinnosci» (1621 р.) -- Смотрицький, на відміну від попередніх авторів, спробував розробити конфесійну модель руського народу, ототожнивши його винятково з вірними православної церкви, а поляків і литвинів -- із католиками: «Ми Русь східного послушенства і визнання -- люди mere релігії Грецької Католицької: Панове Поляки і Литва Західного послушенства і визнання -- Релігії Римської Католицької» Див.: Архив ЮЗР. - Ч.1. - Т^ІІ. - С.325.. Територія цього конфесійного руського народу досить плинна, адже він мешкає «по всіх Коронних і Литовських Панствах і Руських» Там же. - С.301., що мало збігатися з Київською митрополією, а водночас -- у «панствах наших руських» як сукупності адміністративно-територіальних одиниць Там же. - С.319.. «Панства руські» в окремих випадках конкретизувалися як воєводства Волинське й Українське Див., напр., згадки про «воєводства Волинське і Українське» (Там же. - С.284, 293).. Водночас у Мелетія Смотрицького з'явилося поняття «країни нашої Руської», схоже, як політичний концепт. Він стверджував: народ руський «старожитної релігії» -- духовні і світські -- на основі контракту з польськими королями отримав від них певні права, підтверджені монаршою присягою Там же. - С.342.. Права руського народу поширюються не лише на конфесійний народ (шляхту та «люд посполитий» Там же. - С.308.), а й на всю його територію -- країну Руську Там же. - С.309. («права країни нашої Руської»). Смотрицький підкреслював важливість для кожної країни зберігати в непорушності свої права і трактував будь-які зміни як нелеґітимні Натомість уніати «права країни нашої руської порушили та іншу незвиклу форму духовних прав до церкви руської запровадили, тому вони самі й та незвикла форма в нас важна не була й бути не може» (див.: Там же. - С.312)., застерігаючи, що зміна релігійних форм тягне за собою скасування світських прав: «Якби те, що королі їх милості, пани наші милостиві, під своєю присягою нам затвердили, самі порушили, залишилися б узагалі ні при чому, самі б усіх наших вольностей позбулися».

Водночас Мелетій Смотрицький у «Верифікації...» підкреслював, що власне право має лише руський народ «грецької віри». Тож піднесено вигукував: «Де хоч одне право, хоч одна конституція, хоч один привілей, який народові руському на послушенство західне і в обороні у нас релігії римської служить? Жодне -- але всі служать людям релігії грецької послушенства східного» Там же. -- С.341.. Утім патетика цього пасажу, згідно з яким народ руський поставав як моноконфесійна спільнота з окремими правами, що мешкає у своїй країні Руській, непрямо вказувала на існування іншої думки, з якою й полемізував Смотрицький. Хиткість такої конструкції «руського народу», схоже, розумів і він сам. У другому виданні «Верифікації...» автор відступив від своєї попередньої концепції та вказав ще на одну ознаку руськості - кров або походження, що єднає і православного русина, і русина-католика, тобто запропонував поряд із конфесійною етнічну модель народу:

«Не вироджується зі своєї крові той, хто міняє віру. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає одразу ж іспанцем чи італійцем, а по-старому залишається шляхетним русином.

Отже не віра русина -- русином, поляка -- поляком, литвина -- литвином робить, а народження і кров руська, польська, литовська» Smotrycki М. Verificatia niewinnosci. -- Wilno, 1621. -- S.60..

Власне, це твердження не стало винаходом Мелетія Смотрицького. Скажімо, до поняття народу як єдності крові раніше апелював і Ян Щасний Гербурт (католик із Перемишльської землі, чиї предки були вихідцями з Силезії), подаючи свій голос на захист православної Русі «в Русі» Він акцентував на своєму походженні від «зацного народу руського», «з якого і я, і дружина моя кров узяли» (див.: Z dziej6w икгаіпу... -- S.89). Добре знайомство з текстом Гербурта на той час демонстрував, скажімо, інший православний автор, Захарія Копистенський, розлого цитуючи його у своїй «Палінодії»..

Як уже зауважувалося, для Мелетія Смотрицького існували ще два важливих чинники, окрім власної релігії і «крові», що виокремлювали руський народ із решти «обивателів» Речі Посполитої -- наявність власних прав і території. У «Верифікації.» автор, з одного боку, стверджував, що свої права руський народ отримав від королів, які скріпили їх непорушність присягою, тим самим узявши на себе функції «опікунів, сторожів та оборонців» свобод і вольностей. А водночас він мимохідь указував на давнє існування «старожитних прав» русинів. У наступному творі -- «Verificatiey» (1621 р.) -- Смотрицький однозначно розв'язав цю дилему на користь існування в руського народу власних прав, наданих їм «руськими» княжатами. Ці права польські королі лише підтвердили під час інкорпорації руських народів до Корони й Великого князівства Литовського. Автор майже точно цитував текст люблінських привілеїв Волинській землі та Київському князівству, «приєднуючи», однак, до Польського королівства не Волинь, Київщину і Брацлавщину з їхніми обивателями -- волинянами, брацлав'янами чи киянами, а «Руську землю» та «народ Руський» -- «як людей рівних до рівних, вільних до вільних». Характерно, що серед реципієнтів вольностей і свобод Люблінського привілею, себто народу руського, що мешкав у Руській землі, виявляються рівною мірою «духовні стани римського і грецького закону». Приєднання руського народу до Корони подавалося проте як повернення власного і правдивого члена до раніше єдиного тіла та зрівнювання всіх і кожного, духовних і світських, «із честю, вольностями і свободами» цієї ширшої спільноти Архив ЮЗР. - Ч.1. - T.VII. - С.349-350.. Відповідно, Смотрицький трактував долучення русинів до коронних прав як уніфікацію, відмову від своїх власних прав, однак це твердження стосувалося лише світської сфери, натомість духовні права церкви в «панствах коронних» паритетні римському костелові й не підлягають жодним змінам Там же. - С.392.. Щоправда, автор, задекларувавши на позір правову уніфікацію світської сфери, водночас підкреслив момент суб'єктності руського народу як співвласника колективного коронного спадку:

«Хіба то не руське право, коли король зволить говорити: “Приймаємо народи руські, як людей рівних до рівних, вільних до вільних усіх станів кожного згідно з його становищем, станом, достоїнством, усіх привілеїв, вольності свобод Королівства Польського, так, як інші обивателі Корони Польської нарівні уживати, постановляємо й чинимо”» Там же. - С.438-439..

Наголошення на єдності світських прав для всієї Корони для Мелетія Смотрицького могло бути риторичним прийомом для виокремлення особливих прав православної церкви. Адже він не міг не знати, що одним зі здобутків українських воєводств на Люблінському сеймі було збереження у судочинстві «старого права» -- ІІ Литовського статуту. Цілком можливо, що Смотрицькому арґумент про особливі права православних у Польському королівстві міг знадобитися як відповідь на твердження уніатів у тексті «Sowita wina» (1621 р.): «У вільній Речі Посполитій, де всі уживають одного права, водночас веселяться з прав і свобод своїх, усіляка нерівність шкідлива». Тож, за автором, «панства руські», інкорпоровані до Корони, підлягають тим правам і звичаям, які на той час були в Короні; якщо ж православна церква має особливі права, то повинна на підтвердження продемонструвати свої привілеї Там же. - С.452-453.. На цей чи подібний пасаж, схоже, відповів Мелетій Смотрицький, виділивши права старожитної руської церкви, підтверджені королем, як цілком окремішні.

У наступному своєму трактаті «Elenchus» (1622 р.) Смотрицький, окреслюючи «народ руський» через кривди, завдані йому в Литві та Білій Русі, очевидно мав на увазі православних. Д.Фрік, хоч і зауважує існування у Мелетія Смотрицького Русі як етнічного та політичного народу, однак схильний уважати, що все ж в основі виокремлення «народу руського» лежав конфесійний чинник Frick D. Meletij Smotryc'kyj and Ruthenian Question in Early Seventeenth Century // Harvard Ukrainian Studies. - Vol.8. - №3/4. - 1984. - P.356, 358-359.. Утім характерно, що Смотрицький, уживаючи лексему «народ руський», зазвичай уточнював: «народ наш руський, що перебуває під східним духовним послушенством» Elenchus pism uszczypliwych, przez zakonniki zgromadzenia Wilenskiego Swiзtey Troyce wydanych... // Архив ЮЗР. - Ч.1. - T.VIII. - К., 1914. - С.604-605 (див.: «narod nasz Rusky, pod wschodnim posluszenstwem duchownym bзd^cy»).. Тобто, з одного боку, у нього «церква наша руська» однозначно тотожна церкві східного обряду Там же. - С.609., натомість «народ руський» -- поняття в багатьох випадках, схоже, ширше, ніж спільнота православних. Фраґмент з інкорпораційних привілеїв, процитований у «ОЬгопа Verificatiey» -- «духовні стани римського і грецького закону» -- з'являється невипадково. В «ЕІепЛив» Смотрицький зупинився на ньому дуже детально, розвинувши ідею руського народу не як монорелігійної спільноти, а єдності двох конфесій. Він, спираючись на інкорпораційний привілей, стверджував, що народ руський поділений на два «закони» - «грецький» і «римський». Обидві Русі володіють усіма правами та свободами Корони Польської, натомість у привілеї немає згадок про уніатську Русь, адже її документ не фіксував. Утім уніати теж належать до народу руського, хоч і відступилися від прав, наданих руській спільноті двох «законів» Мелетій Смотрицький не відмовляв у «руськості» й уніатам (див.: Там же. - С.438, 441-442).. «Русь уніатська» має визначитися: якщо вона Русь «закону римського», то повинна остаточно відмовитися від прав Русі «закону грецького». Смотрицький розвивав свою думку далі, стверджуючи, що русин, який переходить з однієї леґітимної конфесії до іншої, лише змінює одне «руське» право на інше «руське» право:

«Якщо русин закону грецького стає русином закону римського, то тим самим він переходить із права, даного русі закону грецького, до права, даного русі закону римського. І навпаки, русин закону римського, стаючи русином закону грецького, через такий свій учинок переходить із права, даного русі закону римського, до права, даного русі закону грецького» Там же. - С.611-612 («Krol Zygmunt August, przywiley narodowi Ruskiemu pod czas inkorporaciey dai^c, ludzie narodu Ruskiego na dwa zakony dzieli: jedne bye mienie zakonu rzymskiego, drugie zakonu graeckiego. A oboiego tego zakonu Rus wszytkich praw, swobod y wolnosci y zawolania Korony Polskiey uczestnikami czyni»; «Takiey, iakiey wy iestescie, unitskiey rusi y prawa nasze nie znaiq; nieznal y krol jego m. August, ktory to prawe ferowal y rozdzial ten miedzy rusi^ a rusi^ powazny uczynil, bo o niey zadney zmianki w tym swym, narodowi Ruskiemu danym, przywilieu nie czyni, ale czyni o rusi zakonu rzymskiego y o rusi zakonu graeckiego. Iesli wy rus unitska iestescie, rus zakonu rzymskiego, macie przestawae na prawie y wolnosciach rusi zakonu rzymskiego danych, a nam, rusi zakonu graeckiego, y prawom naszym macie dae сzysty pokoy, bo do nich nie nalezycie, poniewaz nie iestescie tego zakonu graeckiego rus, ktorego byli ci, ktorym to prawo iest dane»; «Zostaie ktory rusin zakonu graeckiego rusinem zakonu rzymskiego, tym samym przechodzi z prawa, rusi zakonu graeckiego danego, do prawa, danego rusi zakonu rzymskiego. Y wprzeciw, zostaie rusin zakonu rzymskiego rusinem zakonu graeckiego, tym samym swym pоst§pkiem przechodzi z prawa, rusi zakonu rzymskiego danego, do prawa, danego rusi zakonu graeckiego»)..