Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного "Народу руського" (1569-1648 рр.)

Тож коли Смотрицький писав «весь народ наш руський, який є під послушенством східним» Там же. - С.614, 617., це не конче означало, що він мав на увазі тотожність «весь народ наш руський -- під послушенством східним». Цілком можливо, що в авторській нарації йшлося лише про православну частину спільноти «руський народ», яка не дорівнює цілому.

Отож якщо підсумувати висловлені Мелетієм Смотрицьким у його полемічних трактатах 1621--1622 рр. тези, інколи досить суперечливі, то отримаємо таку картину: руський народ із давніх-давен мав старожитні права від своїх князів, а коли був зі своєю «країною Руською» інкорпорований до Корони Польської, то отримав права, спільні з усією Короною, зокрема власні права отримали русини православні й русини-католики. Наявність осібної території і прав, що поширюються на все населення «країни Руської» «грецького й римського закону», перетворювало спільноту «руський народ» на політичний суб'єкт. Під «Руською країною», очевидно, розумілися три воєводства, яким належали інкорпораційні привілеї -- Волинське разом із Брацлавським і Київське, що мало другу назву -- Україна. Звичайно, русини жили й за межами «Руської країни» -- це православні, а водночас ті, хто походив із руського народу. Очевидно, що поняття -- «руський народ», «власні права», «інкорпораційні привілеї», «Руська земля» -- були широковживаними до Смотрицького, однак у результаті полеміки вони актуалізувалися, під впливом різних чинників (зокрема й арґументів супротивників полеміста) сповнилися напруги та виросли до рівня концептів. Суперечності, що трапляються по текстах Смотрицького, засвідчують інтелектуальний процес вироблення складних понять, які самі по собі сповнені суперечностей, що їх автор якраз і намагався подолати. Політична суб'єктність руського народу, що поставав під пером Мелетія Смотрицького, здобулася на своє завершення в тексті «Justificacia niewinnosci», поданому від імені православного духівництва на сейм 1623 р., і який традиційно атрибутують саме Смотрицькому. Автор виводив на авансцену три рівних народи Речі Посполитої -- руський, польський, литовський. Він стверджував: руський народ, приєднавшись до Корони зі своїм власним правом і тим самим ставши одним цілим із двома іншими «вільними» народами, отримав «свободи» «поряд з їхніми милостями з двома народами польським і литовським, як із рівними, сидіти у сенаторській поважності, про добро своїх панств і вітчизни радитися, тішитися з належності до всіх достоїнств, прероґатив та урядів, свобод, прав і вольностей Польського королівства» Архив ЮЗР. -- Ч.1. -- T.VII. -- С.515 («obok Ich M. zarowno z dwiema narodami Polskim i Litewskim w senatorskiej powaznosci siadac, o dobrym panstw ich a oyczyzny swej radzlc, y ze wszyskich krolestwa Polskiego dostoienstw, praerogatiw, urz^dow zawoiani, swobod, praw, y wolnosci cieszyc si§»).. Свої права руський народ, зберігши в непорушності та отримавши їх підтвердження через королівські привілеї і присягу, має зберігати й надалі, до «кінця світу», поки існує сам руський народ і його «великі княжата» Там же. -- С.515 («народ наш руський при княжатах своїх вольності тої набув, із нею до преславного Королівства Польського інкорпорований, її королі їх милості польські привілеями і присягою підтвердили, її він упродовж усіх минулих часів зберігав непорушною, її він має сьогодні втримати й перелити на своїх потомків, і переливати повинен за Божою поміччю поки триватиме він сам і його великі княжата, тобто аж до кінця світу. Із тою такою вольністю з вільними народами польським і литовським руський народ з'єднався в одне тіло та з однією головою пов'язався і сперся». Про «пов'язання» руського народу і його володарів-князів див.: Яковенко Н. Топос «з'єднаних народів»... -- С.232--236.. Реципієнтами прав, які урівнювали руський народ із польським та литовським, згідно з люблінськими привілеями, постають князі, пани, шляхта, рицарство, духовні й міщани, себто всі стани. Очевидно, що тут ішлося не про конфесійні народи (литовці та поляки -- католики, русини -- православні). Автор говорив про політичні народи, ті, які вирішують державні справи на сеймах, зокрема як сенатори, дбаючи про добро «панств своїх і своєї ойчизни», де «панства», найочевидніше -- це питомі території проживання трьох народів, що забезпечені окремими правами (себто Литва, Корона та «країна Руська»), а «ойчизна» чи Вітчизна -- Річ Посполита Д.Фрік зауважує, що Смотрицький уживав поняття «вітчизна» лише на такий спосіб (див.: Frick D. Meletij Smotryc'kyj and Ruthenian Question... -- Р.355). Утім попри кількісне переважання саме такої тотожності, у Смотрицького зустрічається й «Руська земля, ойчизна наша» (див.: Архив ЮЗР. - Ч.1. - Т.УП. - С.391)..

На підтвердження своїх слів Смотрицький цитував Волинський і Київський унійні привілеї, однак вони, як і в раніших його текстах, поєднувалися в один, даний «усій Руській землі». Я.Пеленський, порівнюючи люблінські привілеї для ВКЛ та українських воєводств, зауважує відсутність в останніх будь-яких згадок про народ чи народи руські на відміну від привілею Великому князівству Литовському, яке населяють «народи литовські, руські, жмудські та інші» Pelenski J. Inkorporacja ukrainskich ziem dawnej Rusi do Korony... -- S.237.. Цілком імовірно, що брак згадки про руські народи у Волинському та Київському привілеях, отриманих на Люблінському сеймі, пояснювався домінуванням на той час саме коронного варіанту приєднання цих теренів як «повернення» частини до колись роз'єднаного цілого. Смотрицький урешті виправив цю історичну помилку.

Наостанок він ще раз повернеться до питання про джерела права руського народу та підкреслить: король Сиґізмунд Авґуст надав руському народові не «нове якесь, ніколи не існуюче право», а затвердив «давнє їх право і старожитні звичаї», з якими вони були прилучені до Корони Польської Архив ЮЗР. - Ч.1. - Т.УП. - С.524.. Автор також нагадував про необхідність зберігати права як сукупність у недоторканності, адже «зміна одного права тягне за собою упадок усіх прав» Там же. - С.523..

Отож і з коротких згадок у творах Мартіна Броневського та Захарії Копистенського про «руський народ» у контексті його стосунків із двома політичними народами Речі Посполитої -- поляками та литвинами, і з напруженого пошуку Мелетієм Смотрицьким підстав для виокремлення третього члена «об'єднання», «руський народ» поставав передусім як поліконфесійна спільнота зі своїми правами на своїй території, а не розмита єдність вірних «старожитної релігії грецької», як прийнято вважати в доволі широкій історіо- графії Див., напр.: Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. - Warszawa, 1985. - S.115 (авторка вважає погляди Мелетія Смотрицького дуже оригінальними, невластивими навіть освіченій частині руської спільноти, для якої саме православ'я було тим елементом, що визначав «народ руський»). О.Неменський зауважує, що критерії руськості у Смотрицького, вибудувані на етнічно номінованій території без прив'язки до церковних інституцій, дуже нагадують структури сучасної ідентичності,. Власне, опертя цих оборонців православ'я на люблінські привілеї як підставу суб'єктності руського народу спонукало саме до такої конструкції. Утім питання, як було представлено подібний концепт в інших наративах, і чи був він представлений, потребує ширшого дослідження.

«Руський народ» на політичній авансцені

Характерно, що в тексті «Суплікації», поданої на сейм 1623 р. від імені усіх православних мешканців Речі Посполитої, імовірно авторства волинського шляхтича Лаврина Древинськогооднак уважає, що такі погляди були, по-перше, ориґінальними, а по-друге -- відображали не «формування у Смотрицького якихось нових певних форм ідентичності, нових концепцій руськості», а «метання, пов'язані з утратою старих понять і гострою потребою в отриманні нових» (див.: Неменский О.Б. Формы русской идентичности у Мелетия Смотрицкого // Анфологион: власть, общество, культура в славянском мире в средние века. -- Вып.12. -- Москва, 2008. -- С.312). Щоправда, пізніше О.Неменський детально зупиниться на формуванні у православних полемістів концепції Люблінської унії як договору трьох рівноправних народів, де руський народ представлено всіма станами, що об'єднані у своєрідну корпорацію зі своїми власними правом і правовою історією. Дослідник говорить про унікальність такої концепції для тогочасної Європи, де руський народ нагадує модерну європейську націю. Утім, указуючи на конструювання православними полемістами протонаціональної ідентичності, він несподівано завершує свій аналіз твердженням, що ця протонація не була світським об'єднанням, адже членство в ній повністю обумовлювалося належністю до православної церкви. Попри існування, як на мене, й інших дискусійних моментів у статті О.Неменського, багато його спостережень безперечно цікаві (див.: Неменский О. Протонационализм в западнорусской мысли первой половины XVII в. // Вопросы национализма. -- 2013. -- №3(15). -- С.174--189). Для С.Плохія теж «географічні кордони руської нації, конструйованої в перебігу церковної полеміки, збігалися з ареалом розселення русинів у польсько-литовській Речі Посполитій і територією канонічної юрисдикції київської митрополії». Він уважає, що релігійна солідарність руської еліти «була суттєво міцнішою за солідарність, що ґрунтувалася на історичних і правових засадах» (див.: Плохій С. Походження слов'янських націй: Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі / Пер. з англ. -- К., 2015. -- С.221--222). Попри цей висновок, історик говорить і про спроби Мелетія Смотрицького роз'єднати релігію й етнічність, які, утім, не знайшли підтримки у спільноті (див.: Там само. -- С.214).

¹³⁴ Був клієнтом князя Костянтина Острозького й ревним оборонцем православ'я (див.: Supplementum Synopsis z Manifestati^ y Revelati^ // Архив ЮЗР. -- Ч.1. -- T.VII. -- С.585)., знаходимо таке ж обґрунтування «руського народу», як і у «Виправданні невинності» Мелетія Смотрицького. Схоже, що писалися два тексти в одному колі. Можливо, що розмежування істориками тогочасної руської спільноти на окремі середовища--духівництво та шляхетський загал, що виробляли свої специфічні моделі «руського народу», є радше дослідницьким методом, аніж реальністю. Адже духівництво, котре конструювало тогочасні знакові наративи, попри закиди недоброзичливців щодо його сумнівного (нешляхетського) походження, принаймні культурно виростало зі шляхетського середовища. Отож на початку «Суплікації» руський народ поставав як конфесійний народ, тобто сукупність вірних «руської» церкви східного обряду, якому чиняться кривди («видерті нам права, видерті свободи і вольності»)^{135 Z dziejow Ukrainy... -- S.100 («wydarte nam prawa, wydarte swobody i wolnosci»).}. Нав'язувані зміни, що стосуються церкви, нищать права народу руського^{136 Ibid. - S. 102.}, здобуті кров'ю «при боці княжат їх милості руських і королів польських»^{137 Ibid. - S. 105.}. Ці права було підтверджено в момент добровільного приєднання народу руського до польського народу й надалі ґарантуються королями. Руський народ, «великий і могутній, із народами польським і литовським у згоді та любові живуть та родичаються між собою» Ibid. - S.107.. Така громадянська згода («zgoda civilos unionis») тримається на збереженні цілісності Вітчизни, «свобод, прав і вольності усіх трьох народів», інакше вона має шанс перетворитися на фікцію, унію між вовком і вівцею Ibid. -- S.110 («Pфki tedy jeszcze stoi zupelna, ku obronie calosci Ojczyzny, swobфd, praw i wolnosci wszystkim trzem narodom, tedy si§ ta zwady kose, fictitiae unionis, z posrodku ich niech wyrzuci»..

Отож конфесійний руський народ, задекларований на початку «Суплікації», перетворювався на народ політичний, що мешкає на певній території поряд із двома іншими народами («панства» «Polonia, Lithuania, Russia» Ibid. -- S.107.) та володіє сумою прав, отриманих під час «інкорпорації». Автор також уточнював, що король Сиґізмунд Авґуст розділив «шляхту народу руського» інкорпораційним привілеєм на два «закони» -- «римський» і «грецький». Відповідно, «не діється тому праву ґвалт, не призводить то до зневолення вольності, коли русин грецької релігії переходить з неї і стає русином релігії римської», адже «добровільно відступається від прав, які служать грецькій релігії, і зостається при правах релігії римської». Наводячи фраґмент інкор- пораційного привілею, який підтверджував збереження честі й достоїнства князів обох «законів», автор констатував: обидві частини руського народу володіють однаковим комплексом «свобод, вольності та прав» Ibid. -- S.105.. Себто руський народ поставав як політична спільнота, паритетна Польській Короні й Великому князівству Литовському. Членство в ній належало однаковою мірою і католикам, і православним, що мешкали на певній території (за винятком уніатів, яких не фіксував привілей, отже вони мали проживати в руських землях як іноземці).

Очевидно, що автор «Суплікації» добре розумів плинність поняття «руський народ», тож мав розмежовувати і його конфесійне значення, і політичне. Він давав собі раду з цією проблемою, зазвичай уводячи уточнення в тих випадках, де говорив про вірних східного обряду - «руський народ із релігії старожитної грецької» Ibid. -- S.100., «народ руський релігії грецької» Ibid. -- S.110.. В одному місці він удався до уточнення, яку саме «Русь» мав на увазі, через протиставлення: порушуються права, свободи й вольності «не всієї Русі, але лише Русі грецького набоженства під послушенством грецьким», які були надані привілеєм Сиґізмунда Авґуста Ibid. -- S.103 («nie simpliciter Rusi, ale specialiter Rusi greckiego nabozenstwa pod posluszenstwem greckim»).. Примітно, що перераховуючи міста Корони Польської та Великого князівства Литовського, в яких порушувалися права православних, автор не користувався на означення скривджених прикметником «руський», а називав їх «людьми набоженства старожитного грецького, які право» мають від польських королів та великих княжат литовських і руських Ibid. -- S.108..

Тобто права, що їх отримали православні Київського, Волинського, Брацлавського воєводств, були поширені на всіх православних Корони і ВКЛ, однак не всі православні тотожні народу руському. Підпис під текстом «Суплікації» теж містив указівку на те, яка саме Русь скаржиться на свої кривди: «Обивателі коронні і Великого князівства Литовського Русь релігії грецької старожитної послушенства східного».

Поширеність серед шляхти ідеї політичного «народу руського», ознакою якого було проживання на території українських воєводств та володіння «власними» правами, затвердженими під час інкорпорації, засвідчувала волинська сеймикова ухвала від 21 серпня 1632 р. Шляхтичі, зокрема католики і протестанти, заявляли, що з усіх правових порушень («ексорбітан- цій») «руські» воєводства найбільшою мірою турбує проблема «заспокоєння релігії грецької», причому вона стосується не лише православних, а «нас усіх, народ руський». Тож волиняни вимагали, аби права були відновлені «totaliter, так, як містить привілей інкорпорації Київського, Волинського і Брацлавського воєводств» Архив ЮЗР. - Ч.ІІ. - Т.1. - С.203.. Папський нунцій Вісконті в листі до понтифіка оцінював волинський сеймик як найдошкульнішу поразку церковної унії: «Найбільше мене однак обурило те, що у Волинському воєводстві, де велика кількість католицької шляхти, всі їхні (схизматиків) пропозиції пройшли без спротиву» Kaczorowski W. Sejmy konwokacyjny i elekcyjny w okresie bezkrolewia 1632 r. -- Opole, 1986. - S.59.. Хтозна, чи зрозумів нунцій той факт, що саме належність воли- нян-католиків до руського народу і їхня солідарність із «братією» виявилася сильнішою за конфесійну лояльність, а відновлення всіх прав «релігії грецької» означало збереження леґітимності буття «руського панства». Очевидно, що не унія зазнала найдошкульнішої поразки, а сформована територіально- правова руська ідентичність здобула блискучу перемогу.

Немає сумніву, що у своїй знаменитій промові на сеймі 1641 р. Адам Кисіль, захищаючи право руських князів на вживання титулів, використав арґументи, добре знайомі на той час руському мовцеві. Як зауважив Ф.Сисин у своїй статті, присвяченій детальному аналізу цього тексту, у центрі уявлень Киселя про «старожитний руський народ» лежала концептуалізація «своєї» території та її окремого правового статусу, витвореного люблінськими привілеями Sysyn F.E. Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility's Grievances at the Diet of 1641 // Harvard Ukrainian Studies. - Vol.6. - №2. - 1982. - Р.167-190. У додатку - текст самої промови Киселя (див.: Ibid. - Р.186-190).. Князівські титули, цілком можливо, були для спадкоємного волинця тим, чим для руських католиків -- права «старожитної грецької віри». Порушення привілею у частині, де король обіцяв збереження князям їхнього символічного капіталу -- гідності, влучало, на думку тогочасних людей, по самому привілею та його непорушності, ґарантованій королівською присягою монархів.

Адам Кисіль підкреслював, що право, тобто люблінський привілей, який поєднував чотири руських воєводства з Короною Польською, представляв собою договір двох народів. Це право було надане й підтверджене королями «не тій Русі, якої ще не було, а тій, яка вже була», і як окрема територія -- руські князівства, і як народ - «руські сармати», що добровільно об'єдналися з «польськими сарматами». Право, яке мало реґулювати становище Русі, за словами Киселя, включало у себе три фундаментальних вольності -- свободу совісті, себто рівність грецького закону з римським, непорушність «стародавніх» почестей і достоїнств шляхти та князів, недоторканність власності. Однак усі ці права було порушено, відтак руський народ опинився «в ярмі неволі». Наостанок промовець ще раз нагадав про суб'єктність Русі й народу, до якого належав, у фраґменті, що сягав рівня метафори: «Ми приєдналися до нашої спільної Вітчизни не як до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і почестей, але з титулами й почестями» ІЬіа. -- Р.189.. Промова Адама Киселя цілком резонувала з позицією його предків на Люблінському сеймі, котрі, заявивши про себе як окремий народ, спромоглися отримати ґарантії власних прав, що стануть підставою для розбудовування їхніми нащадками концепції Русі як третього члена Речі Посполитої.

Невипадково в інструкції послам від Волинського воєводства, датованій 7 січня 1645 р., знаходимо вимогу домагатися обрання маршалком (головуючим) у Трибуналі раз на три роки (поперемінно з представниками Малої та Великої Польщі) представника від воєводств, що судяться «Статутом і письмом руським». Волиняни заявляли, що в разі іґнорування їхніх вимог вони готові організувати власний трибунал у Луцьку, до чого прагнуть, зокрема, і через те, що коронярі зневажають їхнє право Архив ЮЗР. -- Ч.ІІ. -- Т.1. -- С.295.. Ідея окремої апеляційної інстанції для українських воєводств, яку не вдалося зреалізувати в 1578 р. (через непевні причини відбулася лише одна сесія Луцького трибуналу), виявилася досить живучою.

Цілком імовірно, що на середину XVII ст. руській ідентичності, у формуванні якої люблінські привілеї прислужилися важливим ресурсом, виявилося затісно в рамках, заданих для «почтивого» руського народу творцями Речі Посполитої на сеймі 1569 р. Затісно виявилося для шляхти, яка заявляла про паритетність руського народу з литовським і польським у політичній сфері; затісно -- для православного духівництва, котре взорувалося у своїх претензіях на католицьких ієрархів, представлених на сеймі та у Трибуналі; затісно -- для козаків, новоявленого «рицарства», яке претендувало на рівність зі шляхтою завдяки своїй військовій службі на захисті Вітчизни. У підсумку козацька шабля в розламі старої форми виявилася дієвішою від інтелектуальних наративів і парламентських способів боротьби політичних русинів-шляхти.

Про деякі історіографічні перспективи

Отож попри розпливчатість поняття «руськості», ті, хто вважав себе причетними до Русі, не переймалися винайденням нового точнішого самоозначника, а намагалися закріпити за собою старий, конкретизуючи його на той спосіб, який увиразнював їхнє правонаступнитцтво й щодо руської землі-території, і щодо символічних ознак руськості, зокрема давньої руської спадщини. Засоби монополізації, попри зазвичай міфічне зображення минулого, були цілком сучасними. Символічні арґументи відступали там, де в полеміці вимагалося покласти на стіл останній і найвагоміший доказ -- право. Ним якраз і володіли три руських воєводства (а з 1634 р. - уже чотири), моделюючи його частини так, як того вимагав момент. Люблінські привілеї були тим матеріалом, який скріплював українські воєводства в окремий реґіон - як руський народ на своїй території, водночас сепаруючи його від іншої «русі», що мешкала у Великому князівстві Литовському й Короні Польській. Однак чи були ці території поза виокремленою привілеями «легітимною» руссю рівною мірою «чужі»/«свої» для неї? Себто чи вважалася коронна русь більшою мірою своєю, аніж русь Великого князівства Литовського?

Проведене Н.Яковенко дослідження процесу конструювання клієнтами князя Костянтина Острозького в кінці XVI ст. князівського сакрум -- віртуальної влади законних господарів політичної Русі, демонструє збіг українських теренів у складі Корони (включно з Руським і Белзьким воєводствами) з уявною руською «державою» Яковенко Н. Топос з'єднаних народів... -- С.250--251.. Видається, проте, що панегіристи не стільки конструювали територію Русі під владою своїх питомих руських князів, скільки вишивали за вже готовою канвою. Існування уявлень про єдність руських (українських) земель, що нарешті опинилися в одній державі -- Польському королівстві, попри майже двохсотлітнє існування в межах різних державних утворень, насправді засвідчив ще період перших двох безкоролів'їв (1572--1576 рр.). Так, белзький староста Ян Замойський у своєму листі до Якуба Гербурта в листопаді 1572 р. пропонував перед скликанням сеймиків 13 грудня в межах усієї Корони зібрати з'їзд руських воєводств для подальших солідарних дій, «аби окремо про те радячися, ті землі не розірвалися» Archiwum Jana Zamoyskiego, kanclerza i hetmana wielkiego koronnego. -- T.1 (1553--1579). -- Warszawa, 1904. -- S.15 («aby roznie o tem rzqdz^cz, the ziemie nie rozerwali szi§»).. Ця спільнота обіймала Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське та Київське воєводства. Далі майбутній канцлер підкреслював давню традицію спільного врядування цих земель: «[...] у такий час і в таких речах за предків наших ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності» Ibid. («pod taki czas i w takowych rzeczach tedy za przodkow naszych te wszystkie woiewodztwa spolem o sobie i o swych wolnoscziach, a nie osobno radzili»).. Показовим було й утягування шляхтою Руського, Белзького воєводств своєї волинської «братії» в політичне життя новопридбаної «Ойчизни» під час двох перших безкоролів'їв та опіка над нею. Прикметна спроба монтування холмськими шляхтичами спільного руського минулого з волинянами. Так, 29 вересня 1572 р. холмська шляхта, зав'язуючи конфедерацію та шукаючи підґрунтя такої практики в минулому, «згадувала» конфедерацію 1436 р. на річці Раці. Про цю подію відомо хіба те, що її проголосило Руське воєводство. Утім в ухвалі холмської шляхти підкреслювалося: поряд із предками шляхти з різних земель Руського воєводства (Холмської, Перемишльської, Галицької, Сяноцької) стояла подільська та (sic!) волинська шляхта. Тож на знак цієї давньої єдності сеймик постановив вислати послів для координації дій: Амброзія Жулинського -- до Київського, Волинського і Брацлавсь- кого воєводств, Щасного Луговського -- до Руського й Подільського, Яна Замойського -- до Белзької землі Akta sejmikowe ziemi chelmskiej 1572--1668. -- Lublin, 2013. -- S.26--28.. Таким чином було окреслене коло «своїх», які у ситуації небезпеки мали виявляти солідарність і триматися разом. «Літописець» подій перших безкоролів'їв Свентослав Ожельський згадував про домовленість взаємодопомоги поміж руськими воєводствами (русини, подоляни, белжани, кияни, волиняни) на елекції 1575 р. [Orzelski S.] Bezkrфlewia ksiqg osmioro, 1572--1575 / Przei. W.Spasowicz. -- Т.1. -- Petersburg, 1856. - S.285-286. Тож спеціальне дослідження ширшої єдності, аніж воєводства, на які поширювався Люблінський привілей -- ще попереду.

Очевидно, що окремого студіювання вимагає проблема ідентичності тієї шляхти, що не була етнічно руською, яка прибувала на Волинь чи Київщину й закріплювалася тут, отримавши нерухомість в українських воєводствах завдяки службі місцевим князям і панам, або через королівські надання, переважно за воєнні заслуги Litwin H. Napiyw szlachty polskiej na Ukraine 1569-1648. -- S.121.. Зауважу, що повноправними «громадянами», які могли брати участь у всіх самоврядних інституціях воєводства, уважалася лише осіла шляхта (та, що володіла нерухомістю) в межах цієї адміністративно-територіальної одиниці. Володіння землею формально перетворювало прибульця з території Корони чи Литви на «громадянина» «речі посполитої» воєводства Волинського, Київського чи Брацлавського, себто «політичного русина» (своєрідне «gente polonus natione rutenus»). На нього поширювалися всі права, надані «обивателям» українських воєводств люблінськими привілеями, однак ми не знаємо, що діялося з ідентичністю таких новопосталих «русинів». Відповідь на це питання зазвичай перебуває у сфері гіпотез, адже через брак відповідних джерел ми «не чуємо» голосу пересічного шляхтича. Однак спостереження за малими людьми, що прибували на Волинь із Корони в пошуках кращої долі, засвідчує швидку вмонтованість частини з них у шляхетську спільноту. Ті, кого нам удається «побачити», це переважно люди, так чи інакше пов'язані з судовою сферою, яка пропонувала досить швидкий шлях до отримання бажаного. Однак у судівництві обов'язковим було знання руської мови й тонкощів руського судочинства (статут, судова практика), що жодним чином не ставало на заваді активним прибульцям. Очевидно, що лояльності та мережа зв'язків, які формувалися впродовж їх перебування на Волині й отримання в підсумку нерухомості -- перепустки до світу повноправних членів шляхетської корпорації -- витворювали з них «політичних русинів». Вони у судах, на сеймиках і сеймах нарівні з етнічними русинами відстоювали інтереси своєї «руської» корпорації як її частина. Г.Литвин зауважує, що багато з прибульців на Київщину і Брацлавщину, особливо ті, хто діставався до земських і ґродських урядів, зазвичай втрачали зв'язок із теренами походження, а часто й цілковито асимілювалися Ibid. - S.156-157.. Як ілюстрацію цієї тези можна пригадати фраґмент листа Станіслава Оріховського до папського нунція Джованні Франческо Комендоні (1564 р.), в якому він розповідає про своїх предків польських шляхтичів, які, одружившись із русинками та осівши в Руській землі, перетворилися на руських воїнів. Себто Оріховський пов'язував свою руськість із походженням і територією проживання/осілістю Див.: Плохій С. Походження слов'янських націй... -- С.189. Про «політичну литуанізацію» поляків див.: Zakrzewski A.B. Jeszcze o Polakach w Wielkim Ksi^stwie Litewskim w XIV--

XVIII wieku // Przez Kresy i historic po obrzeza polityki. -- T.1. -- Torun, 2011. -- S.258--266..

Отож у підсумку можна сказати, що виразно сформовані на середину 17 ст. політичні претензії руської шляхти підважують тезу про її уніфікацію з польською та пріоритетність загальношляхетської станової свідомості над регіональною руською. С.Плохій у своїй праці, присвяченій формуванню домодерних ідентичностей в Україні, Росії та Білорусії, зокрема й «руській» у Речі Посполитій, спираючись на студії Д.Алтоена, акцентує увагу на тому, що ця та аналогічні концепції були, схоже, винаходом модерної української й польської історіографій XIX ст. як інтелектуальних національних проектів Плохій С. Походження слов'янських націй... -- С.184--185.. А це ставить сучасну вітчизняну історіографію перед викликом -- розірвання з традиційним підходом до історії Речі Посполитої як чужої, де український народ, за М.Грушевським, перебував або у стані пасивного об'єкта чужої «управи», або «в більш, а чи менше виразній та гострій опозиції до сієї чужої управи» Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. -- Т.1. -- К., 1991. -- С.16.. Шляхетський проект руського народу як політичної «нації» зі своєю територією і своїм правом у складі Речі Посполитої, себто зіпертий на руськість як територіально-правове поняття, окреслив спільноту русинів як поліконфесійну, поліетнічну, полікультурну. Цим самим таке минуле виставляє бар'єри для звичного поділу історії на свою й чужу за традиційною мовною, становою чи конфесійною ознаками. Воно змушує «одомашнювати» Річ Посполиту як країну багатьох народів і провокує до писання її історії з «українським обличчям». Себто не до автоматичного засвоєння чужого й перелицьовування його на новий кшталт, а до інтелектуальних дослідницьких зусиль над пошуками та вичленовуваннями «своїх» і «свого» в багатоманітті минулого -- мирного, конфронтаційного чи переважно ситуативного.

Водночас маємо визнати: той варіант української історії, у центрі якого козацький стан -- це історія, написана переможцем, незалежно від наших оцінок цієї перемоги. Вона -- лише частина українського минулого. Козацький стан за допомогою шляхти, що складала значну частину його верхівки, на середину XVII ст. монополізував шляхетський проект руського народу, щоправда суттєво його урізавши. Тим самим було практично перекреслено можливість для руської шляхти, яка залишалася в межах Речі Посполитої, надалі апелювати до своєї руськості в політичній сфері без ризиків бути звинуваченими у зраді своєї Вітчизни. Урешті серед неї виявилися й волиняни, чиї князі та шляхта на Люблінському сеймі заявили про себе як окремий народ зі своїми власними правами і свободами. Події вже цілком іншої -- модерної -- доби української історії з її героями, що «віднаходили» своє українське минуле, тим часом дедалі нагальніше вимагають серйозних досліджень річпосполитської України ХУП--ХУШ ст.

Література

1. Bardach, J. (1999). Od aktu w Krewie do Zar^czenia Wzajemnego Obojga Narodow (1385--1791). Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie Srodkowo-Wschodniej, 12-44. Lublin. [in Polish].

2. Bilous, N. (2010). Lublins'ka uniia 1569 r.: istoriografichni pogliady ta interpretacii (do 440-richchia lublinskoi unii). Ukrains'kyi istorychnyi zhurnal, 1, 65-83. [in Ukrainian].

3. Borz^cki, J. (1999). Unia lubelska jako czynnik ksztaltowania si§ ukrainskiej swiado- mosci narodowei. Unia lubelska i tradycje integracyjne w Europie Srodkowo-Wschodniej, 60-83. Lublin. [in Polish].

4. Chynczewska-Hennel, T. (1985). Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i ko- zaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. Warszawa. [in Polish].

5. Chynczewska-Hennel, T. (1993). «Do praw i przywilejow swoich dawnych»: Prawo jako argument w polemice prawoslawnych w pierwszej polowie XVII w. Miqdzy Wschodem a Zachodem: Rzeczpospolita XVI-XVII w., 53-60. Warszawa. [in Polish].

6. Chynczewska-Hennel, T., Jakowenko, N. (2000). Spoleczenstwo - religia - kultura. Miqdzy sobq: Szkice historycznepolsko-ukrainskie, 111-151. Lublin. [in Polish].

7. Frick, D. (1984). Meletij Smotryc'kyj and Ruthenian Question in Early Seventeenth Century. Harvard Ukrainian Studies, 8(3/4), 351-375.

8. Grzeskowiak-Krwawicz, A. (2018). Dyskurs polityczny Rzeczypospolitej Obojga Narodow. Torun. [in Polish].

9. Jakowenko, N. (1999). Rus jako trzeci czlon Rzeczypospolitej Obojga Narodow w my- sli ukrainskiej I polowy XVII wieku. Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie Srodkowo-Wschodniej, 79-83. Lublin. [in Polish].

10. Kaczorowski, W. (1986). Sejmy konvokacyjny i elekcyjny w okresie bezkrolewia 1632 r. Opole. [in Polish].

11. Kempa, T. (2001). Kniaziowie Ostrogscy wobec idei unii polsko-litewskiej w XVI wieku. Velyka Volyn: Ostrohiana v Ukraini i Yevropi: Materialy mizhnarodnoho naukovoho sympoziumu 29-30 chervnia 2001 r., 23, 12-23. Starokostiantyniv. [in Polish].

12. Kempa, T. (2001). Magnateria ruska wobec unii lubelskiej (1569). Bialoruskie zeszyty historyczne, 16, 5-25. [in Polish].

13. Kempa, T. (2007). Ziemie ruskie inkorporowane do Korony w 1569 roku - obr§b- nosci prawnoustrojowe i postawy szlachty ukrainskiej (ruskiej) do polowy XVII wieku. Rzeczpospolita w XVI-XVIII wieku: Panstwo czy wspolnota, 129-148. Torun. [in Polish].

14. Kempa, T. (2010). Rusini wobec unii lubelskiej: Czy ruscy mozni i szlachta chcieli scislejszego pol^czenia z Polsk^ w 1569 roku. Unia lubelska: Unia europejska, 83-94. Lublin. [in Polish].

15. Kempa, T. (2011). Moznowladztwo i szlachta ukrainska wobec unii lubelskiej (1569). Liublino unija: ideja ir jos tqstinumas / Unia lubelska: idea i jej kontynuacja, 172-187. Vilnius. [in Polish].

16. Kempa, T. (2012). Volyniany i Liublinska uniia 1569 roku. Studii i materialy z istorii Volyni, 240-265. Kremenets. [in Ukrainian].

17. Kulakovskyi, P. (2002). Kantseliaria Ruskoi (Volynskoi) metryky 1569-1673 rr. Studiia z istorii ukrains'koho rehionalizmu v Rechi Pospolytii. Ostroh; Lviv. [in Ukrainian].

18. Kulakovskyi, P. (2010). Liublinskaia uniia 1569 g. i evoliutsiia pravovoi sistemy ukrainskikh voievodstv Rechi Pospolitoi. Prablemy integratsyi i inkarparatsyi v razvitstsi

Tsentral'nai і Ushodniai Ushodniai Evropy vperiiad ranniaga Novaga chasu: Materyialy mizhnarodnai navukovai kanferentsyi prysviachenai 440-goddziu Liublinskai unii, 246-- 259. Minsk. [in Russian].

19. Litvin, H. (2016). Z narodu rus'koho: Shliakhta Kyivshchyny, Volyni ta Bratslavshchyny (1569--1648). Kyiv. [in Ukrainian].

20. Lulewicz, H. (2002). Gniewow o uni§ ciqg dalszy: Stosunki polsko-litewskie w latach 1569--1588. Warszawa. [in Polish].

21. Mazur, K. (2003). Nieznana petycja shlachty wolynskiej do krola w dobie sejmu lubel- skiego 1569 r. Соціум: Альманах соціальної історії, 2, 41--56. [in Polish].

22. Mazur, K. (2006). W strong integracji z Koronq; Sejmiki Wolynia i Ukrainy w latach 1569--1648. Warszawa. [in Polish].

23. Nemenskii, O.B. (2008). Formy russkoi identichnosti u Meletia Smotritskogo. Anfologion: vlast, obshchestvo, kultura v slavianskom mire v srednie veka, 12, 305--316. Moskva. [in Russian].

24. Nemenskii, O. (2013). Protonatsionalizm v zapadnorusskoi mysli pervoi poloviny XVII v. Voprosy natsionalizma, 3(15), 174--189. [in Russian].

25. Pelenski, J. (1974). Inkorporacja ukrainskich ziem dawnej Rusi do Korony w 1569 roku. Ideologia i korzysci -- proba nowego spojzenia. Przeglqd Historyczny, 65, 2, 243-262. [in Polish].

26. Plokhii, S. (2015). Pokhodzhennia slovianskykh natsii: Domoderni identychnosti v Ukraini, Rosii ta Bilorusi. Kyiv. [in Ukrainian].

27. Polishchuk, V. (2008). Prokhannia predstavnykiv Volynskoi zemli na valnykh sei- makh Velykoho kniazivstva Lytovskoho 1547-1568. Parlamentskiya struktury vlady v sisteme dziarzhavnaga kirovannya Vialikaga kniastva Litovskaga i Rechy Paspalitai u XV--XVIII stagoddziah: Materyialy mizhnarodnai navukovai kanferentsyi, 61-79. Minsk. [in Ukrainian].

28. Starchenko, N. (2014). Chest', krov i rytoryka: Konflikt u shlakhets'komu seredovysh- chi Volyni: Druha polovyna XVI -- pochatok XVII st. Kyiv. [in Ukrainian].

29. Starchenko, N. (2015). Obraza korolivs'koho maiestatu: volyns'ki repliky ostannioi tretyny XVI st. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi, 15, 93--97. [in Ukrainian].

30. Starczenko, N. (2011). Unia lubelska jako legitymacja regionalizmu wolynskiego (na przykladzie praktyki s^dowej pierwszych pounijnych dziesi^cioleci). Liublino unija: ideja ir jos tqstinumas / Unia lubelska: idea i jej kontynuacja, 190--201. Vilnius. [in Polish].

31. Starchenko, N. (2016). Volyns'ka shlakhta u borot'bi za «svoie» pravo: vtraty i zdobut- ky (1569 r. -- pochatok XVII st.). Fenomen multykulturnosti v istorii Ukrainy i Polshchi, 154--172. Kharkiv. [in Ukrainian].

32. Starchenko, N. (2017). Oath as Evidential Tactic in the Legal Procedure in Volhynia: Legislation and Practice (1566 -- early 17^th century). Lietuvos statutas: Temides ir Klejos teritorijos. - Specialusis «Lietuvos istorijos studiju» lejdinys, 13, 259--277. Vilnius.

33. Sysyn, F.E. (1982). Regionalism and Political Thought in Seventeenth-Century Ukraine: The Nobility's Grievances at the Diet of 1641. Harvard Ukrainian Studies, 6, 2, 167--190.

34. Yakovenko, N. (2002). Paralel'nyi svit: Doslidzhennia z istorii uiavlen' ta idei v Ukraini XVI--XVII st. Kyiv. [in Ukrainian].

35. Yakovenko, N. (2005). Narysy istorii seredniovichnoi ta ranniomodernoi Ukrainy. Kyiv. [in Ukrainian].

36. Yakovenko, N. (2009). Skilky istorykiv -- stil'ky unii (z nahody 440-littia Lublinskoi unii). Ukrains'kyi humanitarnyi ohliad, 14, 9--42. [in Ukrainian].

37. Yakovenko, N. (2012). Dzerkala identychnosti: Doslidzhennia z istorii uiavlen ta idei v Ukraini XVI -- pochatku XVIII st. Kyiv. [in Ukrainian].

38. Zatyliuk, Ya. (2013). Mynule Rusi u kyivs'kykh tvorakh stolittia: teksty, avtory, chy- tachi: avtoref. dys.... kand. ist. nauk. Kyiv. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru