Українська аристократична еліта і родина Скоропадських

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет

Українська аристократична еліта і родина Скоропадських

Ю.Терещенко

Анотація

У статті узагальнено суспільну поведінку української аристократичної верстви в добу національного відродження, висвітлюється місце в цьому процесі нащадків давнього козацько-старшинського роду Скоропадських, який відіграв важливу роль у відновленні української державницької традиції.

Ключові слова: Скоропадські, українська аристократична еліта, національна свідомість.

Аннотация

В статье обобщается общественная позиция украинской аристократии в период национального возрождения, освещается место в этом процессе потомков древнего казацко- старшинского рода Скоропадских, который сыграл важную роль в восстановлении украинской государственной традиции.

Ключевые слова: Скоропадские, украинская аристократичная элита, национальное самосознание.

Summary

This article summarizes the social behavior of the Ukrainian aristocratic stratum in time of the national revival, determines in this process the place of descendants of the ancient Cossack Hetman Skoropadskiy family that played an important role in the restoration of Ukrainian statehood traditions.

Key words: Skoropadskiy family, Ukrainian aristocratic elite, national consciousness.

Звертаючись до історичного досвіду народів Європи, можна констатувати, що запорукою їхнього національного самоствердження була солідарність усіх основних класів суспільства, а не якогось одного соціуму чи групи суспільних верств. В Україні в силу конкретних історичних обставин національний рух ХІХ - початку ХХ ст. хибував на певну соціальну «недосконалість», оскільки спирався головним чином на селянські прошарки, керовані інтелігенцією. В.Липинський характеризував цей стан як «смертельну однобічність нації» і вважав за необхідне розвинути диференційовану класову структуру суспільства, яка мала охоплювати усі його верстви, у тому числі і т.зв. експлуататорські класи. В цьому процесі реасиміляція традиційної української аристократичної еліти (нащадків козацько-старшинської і магнатсько-шляхетської верстви) набувала особливої ваги. Адже саме в цьому середовищі були вкрай необхідні для повнокровного існування нації, реалізації її державницьких зусиль найбільш досвідчені організатори виробництва (сільськогосподарського і промислового), військові фахівці і державні управлінці, особи найбільш досвідчені політично, схильні до утвердження правопорядку, відповідальності, раціонального і конструктивного способу думання.

Ці риси повною мірою були притаманні українській аристократії, значна частина якої була змушена обслуговувати інтереси чужої держави і тим самим завдавала непоправної шкоди власному національному організму. Попри певну відчуженість від нього українського аристократичного соціуму останній інстинктивно зберігав чимало виразних національних рис суспільної і культурної поведінки, які створювали об'єктивне підґрунтя для його реанімації і включення у національно-визвольний рух. У добу змагань за державність цей неоднозначний процес уособлював нащадок давнього козацько-старшинського роду Павло Петрович Скоропадський.

З іменем голови цієї родини гетьманом Павлом Скоропадським пов'язані надзвичайно важливі події новітньої української історії - повернення до активної суспільно-політичної і державотворчої діяльності. Центральною подією в цьому процесі було проголошення нащадка старовинного українського козацько-старшинського роду Павла Петровича Скоропадського гетьманом усієї України (29 квітня 1918 р.). Цей акт означав відновлення української національної державницької традиції, яка була сформована козацтвом у союзі з українською шляхтою, а також припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів Центральної ради і спрямування України на шлях класового співробітництва та цивілізованого реформаторства в інтересах держави.

Для українського суспільства, яке тривалий час перебувало в полоні ліберально-демократичних і соціалістичних ідей, ця історична подія мала надзвичайну вагу, оскільки українська аристократична верства досі, здавалось, не виявляла своєї політичної самостійності. Однак глибока криза, спричинена «класовою» політикою українських соціалістичних партій, активізувала діяльність консервативних сил, вони виступили з наміром організувати державне життя в Україні на засадах об'єднання всіх верств суспільства, а не лише «трудящих мас».

На той час у середовищі українських політичних партій, які входили до складу Центральної ради, утвердився як незаперечний погляд, згідно з яким українська аристократична еліта нібито вже повністю і остаточно зрусифікувалась або полонізувалась і опинилась у ворожому для українства таборі. Така позиція зумовила відверто вороже ставлення лідерів Центральної ради до представників українського шляхетства, насамперед його землевласницького прошарку. На цьому тлі поява на політичній арені у 1917 р. Павла Скоропадського викликала негативну налаштованість до нього з боку Центральної ради і цілу низку безпідставних звинувачень у ворожості до України, реставраційних намірах тощо.

Подібне ставлення в цей час було поширене і щодо багатьох інших представників українського дворянського середовища попри те, що всією попередньою працею на благо України чимало з них довели свою органічну приналежність до Батьківщини і зробили надзвичайно вагомий внесок в український рух. Досить навести оцінку Євгена Чикаленка, чий доробок у національному відродженні важко переоцінити. «А коли настала революція 1917 р., - зазначав діяч, - і я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги приймати участь у будуванні України Держави». Так само був відсторонений від українського державотворення у 1917 р. В'ячеслав Липинський через його соціальний статус поміщика і римо-католицьке віросповідання. Промовистим фактом у цьому зв'язку було відхилення Центральною радою пропозицій В.Липинського його коштом сформувати і поставити на службу українській справі кавалерійський полк.

Такого невиправданого відчуження зазнало чимало представників дворянської верстви, які щиро прагнули служити Україні. Соціалістичні лідери Центральної ради відверто вороже ставилися до генерала П.Скоропадського, який на кінець 1917 р. виразно стояв на позиції української державності. Причиною відторгнення Центральною радою професійного військового, яких так потребувала українська держава, була його приналежність до «експлуататорського класу» і поміркований, виважений підхід до найгостріших політичних і соціальних проблем доби. Перелік подібних фактів можна суттєво продовжити. Однак неупереджений погляд на суспільну поведінку нащадків козацько-старшинської верстви та української шляхти свідчить, що ці верстви значною мірою зберігали свою національну ідентичність і не були байдужими до долі своєї Батьківщини. Водночас для більшості історичних великопанських родин, пов'язаних із Гетьманщиною, була властива лояльність до російських монархів. Вона була не випадковим явищем, а результатом складних процесів у середовищі вищих прошарків козацької аристократії, яка тривалий час коливалася між двома тенденціями розвитку гетьманської влади. Одна з них, виразно монархічна, започаткована Б.Хмельницьким, тяжіла до трансформації гетьманства в інститут спадково-династичної одноосібної влади. Інша виявляла намір утвердження виборного гетьманства як інституту козацько-старшинської олігархічної системи демократії за польським взірцем. Визнання Україною від 1654 р. верховної влади за російським царем одразу виявило загрозу для перспектив її стабільного національно-державного розвитку. Ось чому Б.Хмельницький та низка наступних гетьманів прагнули запровадити в Україні монархічно-спадковий принцип правління, який мав би забезпечити повну суверенність Козацької держави не лише де-факто, а й де-юре.

Однак, як відомо, тенденція розвитку монархічних ознак влади не закріпилася. Прийняття Бендерської конституції 1710 р., яка була колективним витвором козацької старшини за участю Пилипа Орлика, означало, зрештою, остаточну перемогу олігархічної старшинської аристократії над гетьманським монархізмом. Не виробивши і не сприйнявши національного монархічного концепту, козацько-старшинська еліта виявилася позбавленою послідовного бачення самостійницьких перспектив України. Проте ця верства не втратила своєї національної ідентичності й громадсько-політичної активності в інтересах України.

Неспроможність української еліти виробити і прищепити монархічну ідею українському суспільству створювала відповідний вакуум у суспільній свідомості, який заповнював монархізм російський. Ситуація, що склалася, призвела до того, що в численних українських аристократичних родинах національні почуття химерно переплелися з абсолютною лояльністю російському монарху. При всьому тому їхній зв'язок з Україною не був обірваний, він виявлявся в різних проявах господарської діяльності, тісних зв'язках з селянським середовищем, активним сприйняттям багатобарвної української духовності. Гетьман Павло Скоропадський наголошував, що його родина була вірною російським царям, «але в усьому підкреслювалося якимось чином, що ми не великороси, а малороси, як тоді говорилося, знатного походження».

Свідченням цього була, зокрема, суспільна поведінка Скоропадських після ліквідації гетьманства. Безпосередній предок гетьмана Павла, останній генеральний осавул Іван Михайлович Скоропадський виявив виразне прагнення до збереження «українського партикуляризму» попри уніфікаційні устремління російського уряду. Через три роки після скасування гетьманату він був уключений від Глухівського повіту до складу «Комиссии для составления нового уложения» як неабиякий знавець державного права.

Велика популярність цього діяча в українському суспільстві і козацтві, зокрема, породила сподівання, що після праці в Москві у складі комісії він повернеться до України гетьманом. Високий рівень освіченості Івана Скоропадського (закінчив Київську Академію і продовжив освіту в Європі) не завадив тому, щоб він “при всех науках... остался козаком», як зазначав малоросійський губернатор граф П.Румянцев. У листі до Катерини ІІ цей царський вельможа зауважував, що «Скоропадский всех прочих руководитель, ибо возмечтал быть выбранным в гетманы». У відповідь Катерина ІІ писала, що «Скоропадский ведет себя как волк, и ни с кем из наших знаться не хочет».

У перші десятиліття ХІХ ст., ставши перед фактом втрати ще донедавна звичних форм суспільного і культурного життя, українська козацько-старшинська еліта попри акцептацію зовнішніх ознак російського побуту, зберігала чимало особливостей давнього традиційного способу життя. Саме ця верства виявилась найбільш активним учасником процесу національного відродження, визначила його суспільний зміст і засоби вираження. Нащадки козацької старшини склали основний контингент численних опозиційних гуртків, де обговорювалися гострі політичні проблеми, в тому числі відновлення гетьманства, реанімація козацького стану, традиційних суспільних інститутів. Такі гуртки були створені у Новгороді-Сіверському, Чернігові, Полтаві, Києві, нерідко вони виникали й у великопанських садибах, зокрема у Капністів в Обухівці або Миклашевських у Понурівці тощо. Нащадки панівної верстви Гетьманщини зосереджувалися також навколо симпатика українських традицій малоросійського губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою гетьмана Кирила Розумовського.

Серед них були В.Тарновський, В.Лукашевич, С.Кочубей, П.Капніст. М.Рєпнін підтримував дружні зв'язки з В.Полетикою, ГКвіткою-Основ'яненком, П.Гулаком-Артемовським. Саме в цих колах виникла думка про князя Рєпніна як імовірного кандидата на гетьмана України. Капністи, Лук'яновичі, Тарновські, Миклашевські, Шершевицькі та ін., беручи участь у загальноросійських опозиційних структурах (їх було чимало у Товаристві об'єднаних слов'ян і серед декабристів), вносили специфічний український автономістський фермент у погляди опозиціонерів на майбутній устрій Росії.

Українська дворянська верства була головним учасником українського літературного процесу. Українські літератори-романтики 20-40-х років ХІХ ст., які стали виразниками української духовності, належали переважно до відомих козацько-старшинських родин, які відігравали помітну роль в історичних подіях доби Гетьманщини. Вони стали носіями романтизму, з яким було пов'язане формування національної свідомості народів Європи. На цьому ґрунті формувались опозиційні настрої щодо нових порядків, заведених в Україні російською централістською системою.

Тотальне несприйняття українцями імперських порядків протягом усього ХІХ ст. констатувалося багатьма обсерваторами тодішньої української дійсності. «Я не знаходив у Малоросії жодної людини, з якою мені вдавалось говорити, вигідно до Росії налаштованої; скрізь панував явний дух опозиції, - писав про свої відвідини України в 1824 р. генерал О.Михайловський-Данилевський. - У них є прислів'я: «він усім гарний, але москаль», тобто росіянин і отже є злою або небезпечною людиною. Така ненависть виходила з порушення прав Малоросії, від занепаду кредиту і промисловості, від підвищення податків, які в Малоросії витворили бідність і від поганого облаштування судочинних місць, де совість була продажною». У такому ж дусі висловлювався німецький географ і мандрівник Йоган-Георг Коль, який у 1841 р. відвідав Україну. «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю, і це почуття протягом сімнадцятого століття скоріше зміцнилося, ніж ослабло, коли країну загарбала Московська імперія... - писав він. - Під час перших ста років після союзу Малоросія продовжувала мати своїх власних гетьманів і зберігала багато своїх стародавніх конституцій і привілеїв, але всі вони були зметені ретроградними реформами попереднього і теперішнього століття. Навіть слово “Малоросія” від 1837 року було скасовано, воно вже не зустрічається в офіційних документах». Водночас Й.-Г.Коль висловив пророче переконання: «якщо одного дня колосальна Російська імперія розлетиться вщент, можна не сумніватися, що малоросіяни утворять окрему державу».

При цьому німецький мандрівник зміг розгледіти те, чого пізніше не хотіла бачити пануюча в українському суспільному русі ХІХ ст. народницька інтелігенція - він констатує, що українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях».

Водночас Й.-Г.Коль помітив надзвичайно важливий фактор упливу дворянства на суспільне життя українців ХІХ ст. Він наголошує, що українці «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями. Можна сказати, що їх національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи».

Ця «провінційна знать», тобто українська дворянсько-шляхетська верства, разом із селянством стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Тяглість цього процесу проявлялася протягом усього ХІХ ст., аж до революційних потрясінь 1917-1921 рр.

Таке незаангажоване спостереження реалій українського національного життя ХІХ ст., місця і ролі в ньому української шляхетської еліти, перегукується з оцінкою В.Липинським «класу родових землевласників», їхнього внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Як відомо, лідер українського консервативного руху гостро критикував українських націонал-демократів за їхнє намагання поставити українську аристократію за рамки новітнього національного процесу. Він наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників, які закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».

Серед них В.Липинський бачить Є.Гребінку, обох Гоголів, М.Марковича, О.Стороженка, Г.Квітку-Основ'яненка, А.Метлинського, П.Куліша, М.Костомарова, В.Білозерського, М.Максимовича, О.Лазаревського, О.Чубинського, О.Потебню, О. та М.Марковичів (М.Вовчок), П.Рудченка (Мирного), О.Кониського, М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Старицького, Лесю Українку (Косач), М.Лисенка і т.д. До цих нащадків переважно козацько-старшинської верстви він додає речників полонізованих українських шляхетських родин Правобережжя, які також активно включилися в українську громадську і науково-культурну працю: З.Ходаковського, ТОлізаровського, Т.Падуру, М.Чайковського, С.Осташевського, А.Шашкевича, П.Свєнціцького, К.Михальчука, Б.Познанського, Й.Юркевича, В.Антоновича, Т.Рильського і т.д. В.Липинський наголошує, що саме на кошти «земельної буржуазії» було засновано «Українське Наукове Товариство у Львові (фундатори “поміщики”: Єлизавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного Товариства й Археологічна Комісія в Києві, Історичний Музей Богдана Ханенка в Києві, Національний Музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові» та низку інших наукових і культурних установ та інституцій.

У 60-70-х роках ХІХ ст. в український національний рух широким струменем влилася різночинна верства, яка доповнила його соціальним радикалізмом, культивованим російськими поступовими колами. Домінуючим суспільним напрямком в українському русі стає народництво з його запереченням національної аристократичної традиції і різко негативним ставленням до поміщицького соціуму.

Частина української дворянської верстви продовжувала брати активну участь у національному відродженні, однак при цьому вона рідко зберігала свою соціальну ідентичність, натомість поривала з власним аристократичним середовищем і втрачала класове самоусвідомлення. Опинившись у демократично-народницькому таборі, українські поміщицько-землевласницькі елементи сповідували властиве останньому безоглядне «народолюбство», глорифікували стихію селянсько-козацьких повстань, гайдамаччину, скептично ставилися до державотворчих зусиль національної еліти в минулому (В.Антонович і «хлопомани», М.Костомаров, О.Лазаревський та ін.).

Інша частина українського дворянства зв'язала свою долю з російською державною системою і намагалась інтегруватися в її чиновницько-службову та військову ієрархію. Однак вона водночас не розривала свого зв'язку зі своєю національною стихією, традиційним побутом, звичаями, історичними спогадами, пам'ятками давнього побуту, мистецтва тощо. Осередками цієї національної духовності, матеріальної культури і господарського життя були панські садиби, які рясно вкривали терени Гетьманщини, Правобережжя, Волині, Поділля і Галичини. Чимало з них диспонували домашніми музеями, розмаїтими колекціями старовини, садовопарковою архітектурою та ін. Водночас вони були своєрідними місцями публічного обговорення багатьох земських починань, у тому числі проблем, які мали національно-культурний і соціальний характер.

Яскравим зразком такого осередку був родовий маєток Скоропадських у Тростянці на Полтавщині. В ньому була зібрана безцінна колекція історичних та мистецьких пам'яток, зразки української «парсуни», козацька зброя, старовинний посуд, меблі, стародруки. Як згадує сам гетьман Павло Скоропадський, у їхній тростянецькій оселі «повсюду висіли старі портрети гетьманів і різних політичних і культурних діячів на Україні, було кілька зображень старовинних “Мамаїв”».

Удома постійно співали українських пісень, дуже шанували бандуристів, які виконували думи і яких щедро винагороджували. Отримували «Киевскую старину», читали й обговорювали книги Костомарова, багатьох українських письменників. Прикметно, що серед старовинних українських портретів у Скоропадських висів портрет гетьмана Івана Мазепи, до якого «ставилися з симпатіями». Взагалі в сім'ї суворо дотримувалися старовинних традицій не лише в домашньому побуті, а й у релігійних обрядах, там, де давні українські звичаї відрізнялися від новіших російських. Так, під час хрещення сестри гетьмана Єлизавети за наполяганням її діда новонароджена була облита святою водою, а не занурена у воду за російською традицією. «Одним словом, - зауважує П.Скоропадський, - політики не було, але все українське було нам дорогим, і за нього трималися».

Національні риси повсякденного життя Скоропадські намагалися зберегти і в еміграції, про що свідчить обстановка кабінету гетьмана та інших приміщень гетьманського будинку у Ванзеє, описаних чоловіком гетьманівни Єлизавети Василем Кужімом. Ці свідчення дають можливість ознайомитися з деякими деталями побуту гетьманської родини в еміграції, який зберігав свій український характер, вироблений на Батьківщині. У Ванзеє будинок Скоропадських привертав до себе увагу, зокрема в святкові дні, коли він прикрашався поряд з німецьким прапором ще й великим синьо-жовтим, українським. Вхід у дім вів у передпокій, звідки можна було потрапити до вітальні, кабінету гетьмана і далі - ще однієї вітальні. Інтер'єр прикрашали старовинні меблі з дуба й горіха, у кожній кімнаті висіли образи, на стінах - чимало світлин, родинних портретів. У їдальні стіни були оздоблені портретами українських гетьманів, серед яких - Богдан Хмельницький і Павло Полуботок, Данило Апостол і Петро Дорошенко, Іван Скоропадський і його дружина Настя з Марковичів, мати останнього гетьмана Кирила Розумовського - стара Розумиха. Слід згадати, що це були копії портретів, які прикрашали стіни маєтку Скоропадських у Тростянці і які загинули під час селянських заворушень. Копії портретів виконала подруга Олександри Петрівни Скоропадської - Ольга Мордвінова.

У кабінеті гетьмана - старі дубові меблі, великий стіл постійно завалений книжками й паперами. На стінах - розмаїті малюнки, фотографії і портрети родини та найближчих співробітників, чимало українських краєвидів, три автентичні малюнки Т.Шевченка. Чимало речей, пов'язаних з українською гетьманською державністю, зокрема цінний архів з історичними документами, збірка державних грошових знаків. Привертає увагу турецька ратифікаційна грамота визнання Української Держави Туреччиною, де в кінці тексту - власноручний підпис останнього султана.

В інших кімнатах - кілька родинних портретів, чимало різьбарських праць гетьманівни Єлизавети, у тому числі бюст гетьмана у бронзі, гетьманової, маленької гетьманівни Оленки, чимало різних вишивок роботи гетьманівни Марії.

Гетьман і його родина любили сад і город, які займали гектар землі і в яких залюбки працювали Скоропадські, самі обробляючи ділянки. Як згадує гетьманівна Олена, родина повністю забезпечувала себе продуктами харчування і робила запаси на зиму, частину з яких дарували друзям. Ця любов до землі, до природи була відгомоном традиції цілої низки поколінь, які утверджували хліборобський дух української аристократії.

Натхненником української духовності в родині Скоропадських, дотримання національних традицій і звичаїв був дід майбутнього гетьмана Іван Михайлович Скоропадський. Він двічі був прилуцьким повітовим, а згодом полтавським губерніальним маршалком дворянства і суттєво впливав на його суспільну позицію. О.Пріцак, автор історично-генеалогічної студії роду Скоропадських, характеризує І.Скоропадського як визначного громадського та культурного діяча, який брав активну участь у скасуванні кріпацтва, опікувався розвитком української народної освіти, на власні кошти заснував низку українських шкіл. І.Скоропадський був типовим представником тієї частини української аристократії, яка попри лояльну службу в російській армії та державних установах, не асимілювалася і залишалась українською. Як зазначає у своїх спогадах гетьманівна Олена, Скоропадські належали до таких родин, «які високо шанували своє історичне коріння і український спосіб життя». У гостинній оселі І.Скоропадського, «наповненій свідченнями славетної української минувшини, українських звичаїв дотримувались у повсякденному житті як за давніх часів». Зокрема, в ній містився портрет І.Скоропадського, оригінал якого згодом зберігався в Музеї Тарновського в Чернігові. «Копія цього портрета, - зазначає Олена Скоропадська, - завжди висіла у Ванзеє над письмовим столом мого батька». Гетьман з великим пієтетом ставився до свого діда, який без сумніву відігравав важливу роль у формуванні його української ідентичності.

Завдяки І.Скоропадському, - як згадує гетьман, - Тростянець був центром місцевого життя, куди кожного четверга з'їжджались навколишні поміщики, чимало з яких були активними земськими діячами, незалежно від розмірів своїх земельних володінь. Деякі з них публічно демонстрували свою «українськість», як, наприклад, Павло Петрович Зоц, який розмовляв виключно українською, незмінно з великим чубуком у руках або роті... Саме завдяки цим українофільським поміщицьким прошаркам діяльність окремих земств на теренах України набрала виразно національного характеру. Символічним виразом українського компонента в земській діяльності є будинок Полтавського земства в стилі «українського модерну», за проектом відомого архітектора Василя Кричевського.

Виразні ознаки шанобливого ставлення до свого національного і станово-історичного коріння виявляли й інші члени родини Скоропадських. Як відомо, Іван Михайлович Скоропадський був одружений з Єлизаветою Петрівною Тарновською. Маєток нащадків українського козацько-старшинського роду, до якого вона належала, - Качанівка - був розташований за 30 км від Тростянця. Українська ідентичність у Тарновських виявлялася не менш виразно, ніж у Скоропадських. Григорій Степанович Тарновський, перший з цього роду власник Качанівки, започаткував у своєму маєтку обстановку, яка виявилася такою притягальною для багатьох знакових українських діячів, які залишили свої підписи в альбомі відвідувачів. Саме Г.Тарновський започаткував знайомство сім'ї з Тарасом Шевченком, який мав з ним, за свідченням О.Кониського, «прості, приязні і щирі» відносини.

Поет також підтримував тісне знайомство з Василями Тарновськими - батьком і сином, засновниками славнозвісної колекції українських старожитностей, а також малюнків, рукописів, автографів Т.Шевченка. Отже, обидві родини - і Скоропадські, і Тарновські - мали виразне українське обличчя, чимало з них виявляло громадську активність, беручи участь у багатьох національно-культурних і освітніх заходах українських громадських організацій. Від згаданого шлюбу І.Скоропадського та Є.Тарновської народилося дві доньки і син. Єлизавета Іванівна (тітка майбутнього гетьмана) у 17 років вийшла заміж за представника української аристократичної родини графа Льва Григоровича Милорадовича. Його племінник Григорій Олександрович Милорадович був чернігівським губерніальним маршалком дворянства, генерал-лейтенантом російської армії, входив до складу Ради Міністерства хліборобства і державного майна. Державну службу поєднав з інтенсивними заняттями українською історією та генеалогією. Він був організатором і першим головою Чернігівської вченої архівної комісії. Досліджував історію Лівобережної України, був упорядником «Родословной книги черниговского дворянства» у двох томах, автором низки генеалогічних та біографічних нарисів про Полуботків, Милорадовичів, Туманських, Кочубеїв, Миклашевських тощо. Єлизавета Іванівна Милорадович після смерті свого чоловіка особливо активно включилася в українське громадське життя. Вона була дієвим учасником полтавського просвітницького товариства «Українська Громада», сприяла українському освітньому руху, підтримувала матеріально українські видавництва, школи. Наслідком її активної культурно-національної діяльності стала пильна увага до неї російських урядових чинників, в результаті чого було розпочато слідство у справі нібито керованим Є.Милорадович товариством, яке ставило за мету відновити гетьманство в Україні. Громадська праця Є.Милорадович дістала важливе загальнонаціональне визнання і мала резонанс по всій Україні. Діячка прекрасно усвідомлювала надзвичайно важливу політичну і культурницьку роль Галичини з огляду на виграшне становище українського руху в конституційній і правовій Австро-Угорщині. Саме тому активно підтримувала український рух у Галичині матеріально, жертвувала чималі кошти на діяльність Львівського товариства «Просвіта», на часопис «Правда» (разом з П.Кулішем та О.Кониським), який був провідним пресовим органом галицьких народовців і одночасно загальноукраїнською трибуною літературного і наукового життя. Важко переоцінити роль Єлизавети Милорадович у заснуванні і діяльності Наукового товариства ім. ТШевченка. Вона була серед його основних фундаторів і пожертвувала на потребу товариства 9000 гульденів. На честь Є.Милорадович одна з доньок Павла Скоропадського отримала ім'я Єлизавета.

Серед інших сусідів Скоропадських у другій половині ХІХ ст. слід згадати Григорія Павловича Галагана, члена Державної Ради, власника величезних маєтностей на Чернігівщині і Полтавщині. Його велична садиба в Сокиринцях, розташована за 12 км від Тростянця, була також масштабним осередком української духовності, як і маєток Скоропадських. Обидві родини підтримували тісні контакти.

ГГалаган особисто був знайомий і листувався з ТШевченком, М.Максимовичем, П.Кулішем, В.Антоновичем, багатьма членами Київської Громади. Він дотримувався ліберальних поглядів, входив до складу Комісії зі скасування кріпосного права, обстоював інтереси українського селянства і при цьому вживав конкретні заходи - зокрема, відкрив у Сокиринцях першу в Україні селянську позичково-ощадну касу. ГГалаган активно сприяв розвитку освіти в Україні. За його ініціативою і матеріальною допомогою було відкрито гімназію в Прилуках і чимало народних шкіл. У пам'ять рано померлого сина діяч заснував у Києві колегію Павла Галагана, маючи на меті створити тип нової школи, в основі якої лежали б принципи англійської системи освіти й виховання. Вона мала поєднати риси аристократичного бачення формування молодої людини з кращими рисами демократії. В цьому контексті гімназії суттєво поступалися колегії, яка прищепила десяткам своїх вихованців поняття гідності людської особистості, етики, громадського обов'язку, товариськості, честі. При цьому завдяки зусиллям самого Г.Галагана заклад сповідував традиції української духовності, носієм якої був засновник колегії. Ці особливості навчального закладу особливо культивувалися в перші роки його існування, коли серед викладачів були члени Київської «Старої Громади» П.Житецький, Є.Тригубов та інші. На жаль, ці традиції перервалися після смерті Г.Галагана та його дружини. Однак тривалий час у закладі ще відчувався національний дух, культивований його фундатором. «Тому в стінах Колєгії, - згадує колишній її вихованець, активний діяч УСДРП Микола Галаган, - не можна було почути якогось зневажливого слова на адресу “Малоросів”, їхньої мови, звичаїв, традицій і т.д. Тим менше могло б статись так, щоб хтось дозволив собі знущатись з якогось “Малороса”...»

Для характеристики цього сусіди Скоропадських слід також додати, що він фінансував часопис «Киевская Старина», плекав хорове і театральне мистецтво, сам досліджував історію українського театру, був відомий як автор «Сборника этнографических материалов, касающихся Малороссии» і «Южнорусских песен с голосами» тощо. 1873 р. Г.Галагана було обрано головою «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства», фактичного центру українознавчих досліджень у тогочасній Росії, він працював також у Київській археографічній комісії.

Від 1654 р. російський царизм усіма способами намагався подолати партикуляризм української козацької еліти. Чи не найпершим з її середовища на ці наміри відгукнувся гетьман Іван Брюховецький, який одружився з російською княжною Дарією Долгорукою.

Згідно з Коломацькими статтями (1687 р.) вперше після Переяслава царським самодержавством було поставлене відверте централізаторсько-асиміляційне завдання: «Народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением».

У розвиток цієї та інших постанов Петра І уряд імператриці Анни Іоанівни дав фактичному управителю Україною князю Шаховському таємну інструкцію: «Секретно... малороссиян от свойства с смольняны (білорусами - Ю.Т.) и с поляки и с другими зарубежными жителями отводить, а побуждать их и искусным образом привадить в свойство с великороссийскими».

Практична реалізація цих і подібних настанов посилилася за доби Катерини ІІ і в подальший період. Скоропадські, як і чимало інших українських аристократичних сімей, увійшли в родинні зв'язки з визначними представниками російської аристократії. Однак при цьому на відміну від багатьох уже зросійщених представників українського панства в Петербурзі «малоросійське походження» Скоропадських було предметом їхніх гордощів. Прикметним було в цьому контексті усвідомлення П.Скоропадським історичної значущості своєї родини, її вищості порівняно з новими російськими родичами.

Цей високий рівень родинної свідомості, загальноукраїнського призначення Скоропадських зумовлювався їх тісними зв'язками з представниками багатьох найвизначніших козацько- старшинських і шляхетських родин, які яскраво засвідчили свою участь в історичних подіях козацької доби. О.Пріцак називає серед них Апостолів, Бутовичів, Гамаліїв, Дуніних- Борковських, Забіл, Закревських, Кочубеїв, Лизогубів, Лисенків, Лобисевичів, Марковичів, Миклашевських, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Посудевських, Розумовських, Сулим, Тарновських, Туманських, Чарнишів.

Чимало представників цих сімей, як і Скоропадські, входили в родинні зв'язки з представниками російського дворянства, які досить часто «вростали» в український грунт і створювали з нащадками козацько-старшинської верстви певну територіально-культурну єдність. Ця єдність була одним з проявів тенденції до формування українського територіального патріотизму - складової ідеологічних засад новітнього українського консерватизму і розбудови Української Держави, проголошеної П.Скоропадським.

Напередодні одруження з Олександрою Петрівною Дурново, яка належала до однієї з найвідоміших аристократичних родин Росії, майбутній гетьман писав своєму брату: «Ти абсолютно неправий, припускаючи, що я нібито виходжу з родини, порядна людина з такої родини, як наша, не виходить, а вводить туди свою дружину, котра, якщо вона кохає (в чому я в даному випадку не маю сумнівів), поділяє усі переконання і моральні поняття родини чоловіка. Тобі відоме моє ставлення до Дурнових, і тобі відомо, наскільки ми всі самолюбні.»

Для росіянки Олександри Петрівни Дурново було дещо несподіваним сходження чоловіка на найвищий щабель державної влади в Україні. Однак і вона сама, і її батьки не були зовсім відчуженими від української дійсності й української історичної традиції. Її батько, один з найбагатших людей Петербурга, Петро Павлович Дурново був яскравою особистістю, надзвичайно енергійний і працьовитий, зробив блискучу кар'єру, був генерал-лейтенантом російської армії і генерал-ад'ютантом почту царя Миколи ІІ. Він володів численними маєтками в Росії та Україні, які були прекрасно організовані і давали чималі прибутки. Якийсь час він був губернатором Харківської губернії. Як свідчить гетьманівна Олена Скоропадська, її мати і до одруження, і після любила влітку перебувати у батьківських маєтках, їй подобався цей побут в Україні і, як і її чоловік, вона завжди виявляла інтерес до української історії і культури. Її мати Марія Василівна Дурново була уроджена княжна Кочубей, що не могло не викликати розмаїтих рефлексій, пов'язаних з Україною та її минулим.

Олександра Петрівна Дурново, як і мати гетьмана Марія Андріївна Миклашевська, зв'язала Скоропадських з іншими відомими родинами російської аристократії - Олсуф'євими, Васильчиковими, Салтиковими, Голіциними та ін. Чимало з них мали маєтності в Україні, вростали в побут української козацько-старшинської еліти і не спромоглися подолати їх «українськість». Досить сказати, що президент другої Малоросійської Колегії, генерал- губернатор Малоросії граф Петро Рум'янцев у другий період свого урядування в Україні, підпавши під вплив козацько-старшинських кіл, навіть почав виявляти незадоволення російською політикою в Україні. П.Рум'янцев увійшов у близькі стосунки з українськими автономістами і виявив протидію «тиранії» Потьомкіна, що переросло у відкритий непослух наказам імператриці Катерини ІІ. Зрештою Рум'янцев був відсторонений від керівництва російською адміністрацією в Гетьманщині і на його місце був призначений генерал М.Кречетніков.

Останні роки опальний управитель Малоросії проживав у своїх українських маєтностях, пошанований українськими аристократичними колами. Міністр освіти імперії, українець, граф П.Завадовський, зокрема, писав, що П.Рум'янцева «обожают» в Україні. Цю «трансформацію» засвідчив також автор «Історії Русів», позитивно оцінюючи постать малоросійського губернатора.

Ще більш виразні українські симпатії, як уже зазначалося вище, виявляв губернатор Лівобережної України, нащадок чернігівських удільних князів (походив з родини Волконських) князь Микола Рєпнін. Він послідовно, наскільки це було можливо в умовах імперії, обстоював місцеві інтереси, захищав селян від зловживань поміщиків, склав проект відновлення козацьких полків, співчував автономістичному руху нащадків козацької старшини. До цього слід додати його зацікавлення українською історією, сприяння у виданні «Истории Малой России» ДБантиш-Каменського. Щира любов до України, намагання зберегти її давні традиції викликали підозру бюрократичного Петербурга у малоросійському сепаратизмі і зрештою усунення М.Рєпніна з посади генерал-губернатора.

Решту життя він мешкав у своєму маєтку в Яготині, де у 1843-1844 рр. бував Тарас Шевченко, до якого князь і його донька Варвара ставилися з глибокою симпатією і дружніми почуттями. Невипадково в середовищі української автономістичної еліти 20-30-х років князь вважався найбільш імовірним кандидатом у гетьмани України.

Отже, мішані російсько-українські подружжя далеко не завжди давали той асиміляційний ефект, на який розраховувало російське самодержавство. Не завадили вони й родині Скоропадських плекати українську національно-культурну традицію, яка трансформувалась у політичну діяльність, спрямовану на відновлення української державності.

Хоча Олександра Петрівна Дурново, згідно з власною сімейною традицією, відчувала себе росіянкою, проте виявила абсолютне розуміння історичної значимості діяльності свого чоловіка, який після тривалої служби імперії став гетьманом України. Під час свого перебування в Києві вона, як свідчить Олена Скоропадська, «з абсолютною лояльністю стала на бік чоловіка й чим тільки могла, допомагала у його справах. Вона повністю зі справжнім переконанням сприйняла його ідею новоствореної України...»

Гетьманівна Олена свідчить, як багато зробила Олександра Петрівна Дурново «для української справи» вже в еміграції у Ванзеє. Причому її причетність до політичних справ гетьмана не усвідомлювалася багатьма його співробітниками. Гетьманова не втручалася в організаційні деталі, натомість створювала атмосферу, вкрай необхідну для ефективного вирішення українських справ. «.Вона була тією людиною, яка найкраще знала його (гетьмана- Ю.Т) хід думок, - зауважує гетьманівна Олена Скоропадська. - Опосередковано, протягом усіх цих десятиліть з часу гетьманату вона надавала батькові в українській справі велику підтримку і допомогу».

Відданість Олександри Павлівни своєму чоловікові і українській справі виразно була продемонстрована після трагічної смерті гетьмана. Ще перед війною Павло Скоропадський завбачливо розпорядився, що у разі його смерті син Данило, який з 1939 р. мешкав у Великобританії, мав стати його спадкоємцем з відповідними правами й обов'язками щодо гетьманського руху. У разі неможливості це здійснити провід мав перейти до найстаршої особи в родині.

Ситуація, що склалася, не дозволяла чекати повернення гетьманича Данила, адже в Німеччині в той час скупчилися десятки тисяч українців-військовополонених і примусових робітників, чимало з яких влилися в гетьманський рух, що вимагало неперервності політичної роботи. Саме цим було продиктоване надзвичайно сміливе рішення гетьманової перебрати на себе керівництво гетьманським рухом до того часу, поки вона зможе передати справу свого чоловіка в руки Данила. Членами Регенційної Ради було призначено близьких співробітників гетьмана Дмитра Дорошенка і Бориса Гомзина. Більшість гетьманців в цілому схвально сприйняли рішення Олександри Петрівни.

Надзвичайно важливе суспільне значення мало дослідження гетьмановою генеалогії родів Скоропадських та Дурново, а також інших родів, які поріднилися з ними. Воно дало можливість побачити, що родове дерево гетьмана Павла Скоропадського глибоко вкорінене в найдавніші пласти українських і литовських княжих династій, а через них тривалий час з панівними династіями Візантії, Англії, Швеції, Литви, Росії, Польщі, Фландрії. Усвідомлення спорідненості Скоропадських з ними відіграло важливу роль в утвердженні ідеї спадкової монархії в гетьманському русі, легітимізувало його персоніфікацію, надавало йому тривкості і міцно зв'язувало з усіма попередніми етапами державного життя України.

Отже, російська аристократка Олександра Петрівна Дурново повністю вписалася в українську традицію Скоропадських і жодною мірою не намагалася навернути своїх дітей на сповідування ксенофобських тенденцій російської еліти у будь-якому варіанті. Вона була справжньою душею родини, в якій панувала українська духовність, усвідомлення суспільної ролі Скоропадських в українському історичному процесі, а також у тогочасному політичному житті. І Марія, і Данило, і Єлизавета повністю відчували себе українцями, як свідчить гетьманівна Олена Скоропадська. Коли родина на літні місяці виїздила до своїх маєтків у Тростянці і Полошках, Марія, Єлизавета і Данило опинялися в українській мовній стихії, просто спілкуючись із сільськими дітьми, пізніше - вивчали мову, читаючи українські книжки.

З-поміж дітей гетьмана особлива увага родини була прикута до його сина Данила. З особою гетьманича пов'язувалися надії усього гетьманського загалу на утвердження ідеї спадковості інституту гетьманства, його легітимності й неперервності, успішного продовження національно-державницької справи.

Від 14 років Данило опиняється в Києві - столиці Української Держави, проголошеної його батьком. Пізніше він писав про свої молодечі враження: «Я був свідком існування Української Держави 1918 року. Бачив ту нашу Державу визнану чужинцями. Бачив наше військо, нашу адміністрацію державну і розбудову нашої національної культури на рідній землі. Бачив, як та наша держава завалилася. І завалена була таки українськими руками». Ці суперечливі переживання, пов'язані з надзвичайно творчим процесом українського державотворення доби другого Гетьманату, які поєдналися, на жаль, з руїнницькими тенденціями, залишили свій глибокий слід у свідомості гетьманича Данила. У Києві він продовжує навчання в українській гімназії В.Науменка і водночас цікавиться усім тим, що відбувалося в гетьманській резиденції.

Після падіння Гетьманату і мандрівок у чужинецькому світі, закінчивши французьку гімназію в Лозанні, Данило оселяється у Німеччині, де (у Ванзеє біля Берліна) вже замешкала гетьманська родина. Спочатку він працює простим робітником на фабриках Сіменс-Шукерт у Берліні, згодом, закінчивши Вищу технічну школу в Шарлотенбурзі, працює інженером на електротехнічних фабриках Сіменс і Гальске. Гетьманич тісно контактує з головним ідеологом гетьманського руху В'ячеславом Липинським, відомим істориком державницького напрямку Д.Дорошенком, під їхнім безпосереднім впливом формує свої державницькі позиції. У 1925 році обидва діячі звернулися до Данила із запитом - чи можуть вони, як і всі гетьманці, бути певними, що він погодиться після батька перебрати на себе усі права й обов'язки, пов'язані з гетьманським рухом. Гетьманич попросив рік, щоб всебічно обдумати це питання і дати відповідь. Вона була позитивною, оскільки «тільки в гетьманській ідеї», за словами Данила, він «бачив єдиний і певний шлях до нашого державного відродження».

Від 1933 р. гетьманич залишає професійну працю і присвячує себе виключно українському руху. В день свого 60-ліття гетьман Павло Скоропадський урочисто проголосив, що всі права й обов'язки старшого в роді Скоропадських переходять після нього до його сина Данила, який мав стати також на чолі гетьманського руху.

Згідно з волею батька гетьманич чотири роки поспіль працює в гетьманському центрі і виконує доручення батька у внутрішніх і зовнішньополітичних справах гетьманського руху. У 1937-1938 рр., за дорученням гетьмана, Данило Скоропадський відвідує США і Канаду. Під час візиту він успішно виступав з численними промовами перед духовенством, підприємцями, фермерами і робітниками, в середовищі яких здобув численних нових прихильників гетьманського руху.

Продовж чотирьох місяців американська, англійська і французька преса не переставала писати про тогочасне становище України, про сина гетьмана Скоропадського, його контакти з визначними постатями політичного, наукового і промислового життя США і Канади, про політичні стремління українців. Подорож гетьманича була суттєвим імпульсом для поглиблення гетьманського руху, посилення його політичних позицій в українському емігрантському середовищі.

У 1939 р. на початку серпня, знову ж таки за дорученням батька, Данило Скоропадський виїздить до Англії. Передбачалося, що на випадок війни гетьманич буде керувати гетьманським рухом поза межами Європи і водночас підтримувати зв'язок із політичними колами західних держав. Цим рішенням Павло Скоропадський забезпечував собі «вільні руки» для проведення незалежної державницької політики і зайвий раз розвіяв міфи про нібито «німецьку орієнтацію» гетьманського руху.

У Лондоні гетьманич Данило працює за своєю професією і водночас активізує діяльність у гетьманському русі разом з В.Коростовцем. У повоєнний час він закладає нові підвалини українського руху в Англії, де опинилося понад 30 тис. українських втікачів і вояків колишньої дивізії «Галичина». Від 1949 р. гетьманич стає почесним головою «Союзу українців в Великій Британії» і співпрацює з «Антибільшовицьким блоком народів». У повоєнний час Данило Скоропадський налагоджує розмаїті контакти з новою хвилею еміграції з України. Своєю тактовністю і ввічливістю, доступністю й контактністю він викликав загальне захоплення в цьому середовищі без огляду на територіальне походження, віросповідання чи партійно-політичні симпатії. Сестра гетьманича Єлизавета Скоропадська наводить його оцінку Павлом Скоропадським у 1945 р., який не бачив свого сина протягом довгих шести років. «Я так хотів передати йому ведення всіх справ Гетьманського Руху, - зазначав гетьман. - Він має багато якостей, яких я не маю. Він буде кращим організатором. Я хотів би стояти в стороні й йому лише помагати».

Від 1948 р. Данило Скоропадський перебрав верховне керівництво гетьманським рухом і справді виявив неабиякий хист у його подальшій розбудові. Окрім усього іншого, неабияким його здобутком було налагодження співпраці гетьманців з ОУН та її лідером Степаном Бандерою, що була започаткована Павлом Скоропадським. Подібна співпраця мала вагому політичну перспективу і сприяла загальній консолідації українців в еміграції. Однак 23 лютого 1957 р. несподівана смерть обірвала творчий злет гетьманича Данила, гідного спадкоємця гетьмана Павла Скоропадського.

Єлизавета Скоропадська ще маленькою дівчинкою, не вміючи писати, почала систематично вивчати українську. З часом вона почала виписувати в окремий зошит слова й мовні звороти, а пізніше, вже в Берліні, здивувала відомого українського вченого Зенона Кузелю своїм точним знанням полтавських ідіом. Єлизавета по-справжньому дружила з сільськими дітьми, взимку з Петербурга систематично листувалася з кількома селянськими дівчатками - звичайно, українською. На цю стихійно сформовану українську духовність благодатно вплинуло її знайомство під час останнього року навчання в гімназії в Орлі з молодою вчителькою, переконаною українкою. Під її впливом Єлизавета дізналася про український визвольний рух, почала серйозно вивчати українську історію.

У листопаді 1918 р., коли загострилася внутрішня обстановка в Україні, Павло Скоропадський відправляє своїх дітей у супроводі довірених осіб за кордон. Наприкінці 1921 р. вся сім'я Скоропадських збирається в Німеччині і оселяється у Ванзеє неподалік Берліна. Марія завершила своє медичне навчання і стала асистентом відомого медика-ортопеда професора Віхрова. Єлизавета почала навчання в Берлінській академії мистецтв і з часом стала визначним скульптором.

Усі діти Павла Скоропадського брали активну участь в українському гетьманському русі, Марія і Єлизавета, зокрема, були одружені з активними його учасниками. У 1927 р. найстарша донька Марія Скоропадська одружилася з графом Адамом Монтрезором. Він походив з французького аристократичного роду, далекий пращур якого був учасником Фронди і був змушений рятуватися втечею до Польщі від переслідувань уряду. Під час походу Наполеона в Росію прадід А.Монтрезора у складі французької армії брав участь у бойових діях. Рід Монтрезорів осів на Поділлі і від кінця ХІХ ст. його представники брали участь в українському русі. Адам Монтрезор був близьким другом В 'ячеслава Липинського, сусідом його посілостей у Русалівських Чагарах на Уманщині, брав участь у акціях, спрямованих на залучення правобережної шляхти до українського руху. Вже від початку 1921 р. Адам Монтрезор був активним діячем гетьманського руху і входив до складу Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників - керівного органу гетьманців. В'ячеслав Липинський характеризував його як людину «щиро віддану українській державно-національній ідеї». Оселившись у Польщі від 1930 р., він разом з гетьманівною Марією Скоропадською активно співпрацював з українськими діячами у Варшаві, створив там Гетьманський центр. У 1939 р. під час вторгнення радянських військ у Польщу А.Монтрезор потрапив до рук радянських спецслужб, відтоді про нього нічого не відомо - всі спроби відшукати бодай якісь його сліди були марними. У 1944 р. Марія Скоропадська переїхала до Німеччини й оселилася у батьків у Ванзеє. У жовтні 1944 р. разом із матір'ю та братом Петром вона переїхала до Оберстдорфа у Баварії. Після смерті гетьманича Данила Скоропадського у 1957 р., згідно з «Актами про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства», затвердженого гетьманом Павлом Скоропадським, гетьманівна Марія стає керманичем гетьманського руху та його основної політичної структури - Союзу гетьманців-державників.