Українська аристократична еліта і родина Скоропадських

Є підстави стверджувати, що окремі представники шляхетської групи українсько-польської секції Галичини підтримали вимогу українських делегатів поділу Галичини на українську і польську частини з окремими адміністраціями і окремими сеймами. Принаймні, за свідченням І.Заклинського, «поляки піднесли страшну ворожнечу проти членів шляхетської делегації, а передовсім проти голови комісії князя Сапіги, за те, що позволив вести в комісії дискусію над поділом Галичини і навіть рішити того роду проект. Деякі польські фанатики грозили за те кн. Сапізі смертю». Саме зважаючи на прохання князя, українські делегати змінили свою позицію у той спосіб, що рішення питання про поділ Галичини мало бути віддано крайовому сейму.

Лінію Л.Сапіги продовжував його син Адам (1828-1903). Вихований у мішаному етнічному середовищі, він жваво цікавився життям місцевої української людності і вільно розмовляв українською мовою. Під час виборів до Галицького Сейму у 1861 р. князь виразно декларував перемиським селянам «захист національності руської»; у школах і урядуванні визнавав рівноправ'я обох мов.

Заслуговує на увагу той факт, що Адам Сапіга стояв на позиціях самостійності і соборності українців. В одному зі своїх виступів він заявив: «Русини були і є; для мене Русь, то не тільки кілька послів у цій палаті (Галицькому Сеймі - Ю. Т.) і не кілька мільйонів у цім краї, для мене Русь сягає ще далі». При цьому він передбачав, що стосунки між поляками та українцями у майбутньому будуть полагоджені не у Львові, і тим більше не у Відні, а у Києві та Варшаві.

У той час А.Сапіга був прихильником відбудови державності польської та української в етнічних межах і поєднання їх обох габсбурзькою монархією. У цьому контексті захист українців від впливів Москви був для нього одним з найважливіших завдань. Сапіга гостро виступав проти москвофільства, яке набувало небезпечних масштабів. Наприкінці 60-х років близько 500 родин галицької інтелігенції емігрувало до Росії, а сильні промосковські і православні тенденції активно виявлялись навіть у найближчому оточенні галицького митрополита.

Усвідомлюючи необхідність зміцнення позицій української аристократичної верстви, князь Адам висунув проект, аби десять католицьких аристократичних родів українського походження перейшли в уніатський обряд і одночасно сам задекларував таке бажання. Однак ці плани не були переведені у практичну площину, оскільки лідер польської еміграції та духовний авторитет поляків князь Адам Чарторийський (дядько Адама Сапіги) виступив проти такого кроку. У листі до племінника він висловив побоювання, що зміна конфесії може трактуватись як бажання отримати матеріальну користь. Водночас Чарторийський заохочував Адама Сапігу опікуватися українською інтелігенцією та уніатським кліром, оскільки, як він зауважував, краще було б, щоб «самі українці могли здійснювати провід в життю національному і культурному».

У 1880-х рр. перед патріотичними українськими колами постала можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести у практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е.Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», де висловлювалася погроза Російській імперії щодо відторгнення її західних провінцій. Чільне місце у проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об'єднати більшість української етнічної території.

У 1888 р. О.Барвінський відвідав Київ, де в той час в українських гуртках жваво обговорювався проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П.Житецький звернувся до нього з словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?» Наслідком контактів О.Барвінського з киянами був приїзд до Львова О.Кониського - активного прихильника польсько-українського порозуміння, який виявляв особливу довіру до А.Сапіги і навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами.

Факти свідчать, що вже в цей період окремі українські діячі усвідомлювали надзвичайно важливе значення повороту української історичної аристократії до своєї національності й участі в українському русі. Контакти з її представниками у справі польсько-українського примирення в Галичині були важливою ланкою цього процесу. Про це, зокрема, свідчить зауваження О.Кониського до програми часопису «Правда», який мав стати загальноукраїнським пресовим органом, причому за матеріальної підтримки князя А.Сапіги. «Програма демократична, але без боротьби проти аристократії, треба тільки радити перевертням, щоб вернулись назад до свого гнізда, але без лайки», - зауважував Кониський І.Франку, який був у складі редакції часопису. Не менш красномовно висловлюється відомий український літератор Корнило Устиянович у листі до князя Лева Сапіги (сина князя Адама) від 16 лютого 1886 р.: «.. .При вашій допомозі станемо на ноги швидше і завдячуватимемо за усе вам. Вірте мені, князю, що то є єдина дорога, що поєднає нас із сучасним нашим становищем; єдина сила, котра нас зобов'яже вам і віддалить чи скоріше відверне наші очі від всіляких блудних аспірацій (москвофільська “объединительная” політика - Ю. Т.), котрі останніми часами - як ніби якісь примарні світила серед темної ночі починають нас вабити».

Подібні звернення до української аристократії ґрунтувалися на досить помітному зацікавленні останньою українськими справами і виразними виявами національного самовираження. Це стосувалося насамперед посвоячених княжих родин Сангушків і Сапіг. Про українські симпатії останніх уже згадувалося. Зауважимо також, що дружина А.Сапіги Ядвіга з Сангушків взагалі вважала обидва роди українськими. «Ми - родини руські», - зауважувала вона в листі до чоловіка. Характерно, що в сім'ї князя у певні дні тижня спілкувалися лише українською мовою. Інша представниця роду Сангушків Марія Потоцька, дружина галицького намісника Альфреда Потоцького, за власною ініціативою посилала довірену особу до В .Антоновича, щоб з'ясувати ставлення учасників українського руху у Великій Україні до можливості угоди з поляками. Здавалося, що у частини української магнатерії знову ожила традиційна нехіть до централізації і намагання відігравати самостійницьку роль у політичному процесі. В цьому контексті цілком імовірним здається припущення сучасного дослідника нової ери І.Чорновола, що саме сину князя А.Сапіги - Леву Сапізі призначалася корона проектованого Київського королівства. Можна сказати, що Сапіги в Галичині відігравали ту ж саму роль, яку дещо пізніше Скоропадські відіграли у Великій Україні.

Прикметно, що у середовищі галицьких політиків народився проект - утвердити на греко- католицькому митрополичому престолі когось з представників місцевих аристократичних родів і таким чином зміцнити консервативний напрямок українського руху. Публічно з таким проектом виступив граф Станіслав Бадені, брат тогочасного намісника Галичини графа Казиміра

Бадені. Йшлося насамперед про одного з синів Адама Сапіги, а точніше - наймолодшого з них Адама-Стефана (1867-1951) - майбутнього митрополита краківського і кардинала. Князь Адам-батько охоче привітав цю пропозицію, яка фактично реалізувала його давню ідею, відкинуту Адамом Чарторийським. Проте його син Адам-Стефан - тоді вісімнадцятирічний юнак - ще не почував у собі покликання до чернецтва і відкинув цю пропозицію. Проект був здійснений іншим представником української аристократії, кузеном князя Адама-Стефана - Андрієм Романом Шептицьким. Саме А.Шептицький виявив бажання прийняти уніатський обряд і повернутися до українського табору, а папа Лев ХІІІ підтримав ідею всеукраїнського патріархату, який мав очолити галицький митрополит. Цікаво, що ця сама ідея знову виникла у частини українського синоду за часів гетьманування П.Скоропадського.

У тому ж таки 1888 р. завдяки В.Антоновичу та іншим громадівцям у галицький громадсько-культурний процес включається згаданий вище граф М.Тишкевич, нащадок старовинного українсько-литовського роду, власник великих маєтків на Київщині. Граф згадував, що В.Антонович познайомив «його з О.Кониським (незвичайно симпатичним), з Вовком- Карачевським і з відомим польським істориком України О.Яблоновським. Через Антоновича я увійшов у зносини з “Просвітою” у Львові». Тишкевич засновує т.зв. Михайлову премію при Львівській «Просвіті», яка присуджувалася кращим творам з історичного минулого України, жертвує чималі кошти Науковому Товариству ім. Т.Шевченка, активно підтримує український культурно-національний рух. Пізніше він надавав підтримку часопису «Przegl^d Krajowy» В.Липинського у пропаганді повороту правобережної шляхти до українства.

Отже, загострення загальної політичної ситуації на сході Європи, «привід» реанімації української державності не могли не вплинути на активізацію українофільства шляхетсько- аристократичної верстви по обидва боки Збруча. У цій ситуації український рух отримував ще один історичний шанс поступово повернути у материнське лоно свою полонізовану аристократію, брак якої так гостро відчувався у визвольній боротьбі. Ця можливість була тим імовірнішою, що шляхта ще не була пройнята польським шовінізмом, що було характерним для пізніших часів загострення польсько-українських стосунків.

У 1896 р. О.Барвінський створює «Католицький русько-народний союз», який у 1911 р. був реорганізований у Християнсько-суспільну партію. Намагання створити самостійну консервативну політичну партію на тривких католицьких засадах було викликане потребою протистояти православ'ю в його російських шатах, поширюваному молодими москвофілами. Одночасно зусилля О.Барвінського та його партії спрямовувалися проти релігійного лібералізму галицьких радикалів, які активно намагалися прищепити його селянству.

Основні завдання галицьких консерваторів були викладені у своєрідному програмному документі - «Проекті організації народної роботи», укладеному О.Барвінським у середині 90-х років. У ньому не було вимог політичного характеру, натомість висувалося завдання глибоких перетворень свідомості широких верств галицького загалу, прищеплення йому національної ідеї, піднесення освіти, загального рівня культурного та економічного розвитку. Предметом постійної уваги мало стати: «1) життя родинне і домашнє; 2) виховання дітей і забезпечення їм будучності; 3) віра і життя моральне; 4) життя товариське і публічне; 5) просвіта і образовання; 6) гігієна народна; 7) звичаї і обичаї; 8) ноша; 9) господарка і добробут одиноких людей; 10) політика або господарка народна...»

Зростання національної свідомості в аристократичному галицькому середовищі і участь його окремих представників в українському русі сприяли стабільності консервативних впливів у галицькому політичному житті на зламі ХІХ-ХХ століть. У цьому зв'язку важко переоцінити поворот Андрія Шептицького до свого українського коріння. Саме завдяки його патріотичній діяльності греко-католицька церква стала органічною складовою українського національного організму, остаточно позбавившись вузькопровінційного «рутенства», послідовно пов'язала себе з боротьбою України за незалежність.

Шептицькі, Дрогойовські, деякі інші родини нащадків галицького боярства якнайдовше чинили опір польській релігійній і національній нівеляції. Лише наприкінці XVIII ст. обидві родини остаточно засимілювалися з польською аристократією. Граф Андрій Шептицький, онук по матері польського магната, відомого письменника О.Фредри, отримав польське виховання, однак не виявляв будь-якої ненависті до українського народу і греко-католицької церкви. Навпаки, часті, майже щоденні відвідини Шептицькими греко-католицького храму в селі Прилбичах біля Яворова, де був їхній маєток (згідно з тодішніми законами вони здійснювали патронат над місцевою парафією), чисто українське навколишнє оточення сприяли поступовому пробудженню національної свідомості в юнака А.Шептицького. Отже, як і у випадку сім'ї Скоропадських, знову бачимо приклад суттєвого впливу селянського середовища, збережених ним духовних сутностей на пробудження національної свідомості української аристократичної верстви.

У 1887 р. Шептицький відвідав Київ, де познайомився з В.Антоновичем. На майбутнього галицького митрополита справило неабияке враження те, що фактичний на той час лідер українського руху вийшов з польського шляхетського середовища, однак розірвав з ним і прилучився до українства. Контакти з В.Антоновичем, а також іншими українськими діячами у Києві, залишили глибокий слід у душі молодого А.Шептицького, послужили підставою для його подальших кроків у напрямку повернення до віри предків і служіння своєму народові. Пізніше він згадував, що «повною пригоршнею черпав їхні розуми, їхні твердження і цю глибоку віру в наш народ». Захоплення Шептицьким грецькою патристикою, якою він зацікавився під час хвороби, спричинило його вступ до чернечого ордену отців Василіан. 24 березня 1888 р. А.Шептицький був прийнятий на спеціальній аудієнції папою Левом ХШ, якому повідомив про своє бажання стати Василіанином і присвятити себе служінню греко-католицькій церкві.

Осип Назарук, оцінюючи пізніше цей крок А.Шептицького - представника української аристократії, вважав це зразком «дійсно органічного контакту з плєбейською нацією», важливою ланкою бажаного для українських консерваторів напливу в українській рух «сил з вищої верстви», який, на думку галицького політика, «був би дуже радо і навіть гарячо прийнятий». У 1912 р. вже у сані митрополита Шептицький вдруге відвідав Київ, де відправив панахиду по Тарасу Шевченку у костелі св. Миколая і виголосив патріотичну проповідь про Кобзаря. Її громадське значення було тим вагомішим, що у той час російський уряд забороняв публічні відзначення Шевченкових роковин.

Участь А.Шептицького в українському суспільному процесі одразу набрала різнобічного характеру, сприяючи поєднанню церковних і національних інтересів, піднесенню духовної ролі ієрархів у національно-культурному змаганні галицьких українців. Обійнявши станіславівську єпископську кафедру в лютому 1898 р., він заявив, що «справу українську вважає за свою». І ця національно-патріотична позиція Андрія Шептицького знайшла своє підтвердження вже у перший рік його перебування на престолі галицьких митрополитів (з січня 1901 р.).

А.Шептицький відіграв дуже важливу роль у протидії русофільській пропаганді в Галичині і Закарпатті, викликану двома циркулярами царського міністра внутрішніх справ від січня 1910 р. і лютого 1911 р. В останньому висувалося завдання боротьби «проти руху, відомого в наші дні під назвою український, який уособлює ідею реставрації колишньої України». В зв'язку з цим греко-католицька церква на чолі з Шептицьким доклала чимало зусиль для заміни локальних етнонімів в Галичині «руський», «русин», які перетворилися на синонім москвофільства, на «український», «українець». Це безперечно сприяло піднесенню національної свідомості галицьких українців, посиленню почуття їхньої єдності з українцями в Російській імперії і викликало гострі звинувачення Шептицького москвофілами у «ворожості російському народові».

А.Шептицький виступив палким прихильником збереження в греко-католицькій церкві елементів східної духовності й обрядовості. У цьому його позиція була однаковою з позицією ідеолога українського консерватизму В.Липинського, який, попри своє римо-католицьке віросповідання, негативно ставився до латинізаційних тенденцій частини галицького духовенства. Власне вся діяльність А.Шептицького сприяла послідовному утвердженню національного характеру української греко-католицької церкви.

А. Шептицький підтримував тісні стосунки з багатьма представниками галицької аристократії, культивуючи в їх середовищі прихильне ставлення до українського руху і греко- католицької церкви. Прикладом можуть бути його стосунки з Сапігами, що виявляли, як вже зазначалося, неабияке зацікавлення українською проблемою. Зокрема, контакти митрополита з Павлом Сапігою сприяли активному залученню останнього до справ греко-католицької церкви. П.Сапіга разом із дружиною організував харитативну і релігійну діяльність серед греко-католиків, прагнув до забезпечення представництва українців у всіх організаціях та інститутах, на які мав особистий вплив. При цьому у всіх подібних справах консультувався з галицьким митрополитом.

Певні зрушення у галицькому аристократично-шляхетському середовищі і безпосередню участь його представників в українському відродженні у Галичині зафіксував В.Липинський. Констатуючи у 1909 р. досить глибоку політичну диференціацію в Галичині, він говорить про «клерикально-консервативних українців, які групуються навколо щоденника “Руслан” і тижневика “Основа”, патронованих митрополитом гр. Шептицьким». «Руслан», як відомо, був органом заснованого О.Барвінським та А.Вахнянином Католицького Русько-Народного Союзу, який у 1911р. був перейменований на Християнсько-суспільну партію. В.Липинський констатує, що «шляхта, яка досі вважалась польською у тій частині Русі-України, де польська стихія є найсильнішою і кількісно, і культурно, йдеться тут про Галичину», починає працювати над вирішенням питання своєї національної приналежності.

Стихійне, часом ірраціональне спрямування української історичної аристократії до свого національного коріння могло стати підґрунтям, спираючись на яке ця верства могла повернутися до цілком природної української державної і національної творчості. Саме під таким кутом зору розглядали цей процес В.Липинський та інші представники консервативного руху в Україні.

А. Липинський наводить уривок з газети «Slowo Polskie», яка зазначала, що в середовищі східногалицької шляхти відбувається «щось подібне як з тими княжатами німецькими, які сидять на тронах державок балканських; відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів... Тому то недавно один з найвидатніших подоляків висловив думку, що сам не знає, чи є більшим поляком, чи русином». В.Липинський зауважує: коли відкинути «вшехпольську» іронію з цих слів, то вони будуть означати, «що навіть шляхта східногалицька починає нарешті потроху розуміти своє невиразне і ненормальне становище, і що “один з найвидатніших подоляків” починає нарешті задумуватися над тим, чи поляком він є, чи українцем». В.Липинський висловлює з огляду на це сподівання, що і граф А.Шептицький, відомий галицький дідич В.Федорович і кілька років тому померлий князь А.Сапіга «не будуть становити там в Галичині, - під поглядом своїх національних переконань - винятків». Це сподівання В.Липинського справдилося щодо одного з представників іншої гілки роду Сапіг - князя Іллі Сапіги, який брав активну участь в українському національному русі - в період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. у Великій Україні і у подальші часи на еміграції. Князь І.Сапіга (20.VHI. 1889 - 28.VIII. 1969) народився на Сахаліні, куди його батька князя Юрія Сапігу запроторив царський уряд, звинувативши в участі в антимонархічному русі. Князь був позбавлений усіх своїх маєтків на Чернігівщині, князівського титулу і засланий на Сахалін як «ссыльно-каторжный крестьянин». Ілля Сапіга закінчив комерційний інститут в Москві.

Під час Першої світової війни був мобілізований і служив на залізничному транспорті. У 1917 р. він організував «Комітет українців Поволжжя, Уралу й Сибіру», брав участь у протигетьманському повстанні, у боях проти білогвардійців. Директорія доручила йому формувати корпус залізничників, певний час він був керівником департаменту у міністерстві шляхів сполучення УНР.

На еміграції І.Сапіга став діяльним членом Української Народної Республіканської партії, яка зажадала від С.Петлюри покласти край «соціалістичним експериментам» в уряді і Раді Республіки. Згодом тривалий час належав до Союзу гетьманців-державників. Одночасно він виявив себе прихильником зближення українських віровизнань, православного і греко- католицького: 18 років видавав журнал «Україна і Світ». Керований ним часопис відігравав важливу роль в ознайомленні українців з духовними досягненнями Заходу і тими культурними процесами, які відродилися в Україні після смерті Сталіна.

В.Липинський надавав неабиякої ваги процесам самопізнання полонізованої української шляхетської верстви і поверненню її до українського національного життя на всіх теренах України, в тому числі і в Галичині. На його думку, «якщо шляхтич східно-галицький відкрито і щиро... назве себе Українцем, то це буде спасінням для нього як суспільної одиниці і корисним не тільки для України, але навіть і для Польщі».

При цьому В.Липинський висував принцип територіалізму у Великій Україні та інших регіонах, який передбачав співробітництво «з Поляками на нашій Землі, по скільки вони себе признаватимуть горожанами України». Такий підхід стає для Липинського засадничим у визначенні політичних взаємин українців і поляків вже у цей початковий період його громадсько-політичної діяльності. Виступаючи проти традиційного шляхетського демократизму «поляків Варшавських», він стає на шлях пошуків співпраці з тими польськими консервативними елементами, які були зацікавлені у збереженні місцевих традицій, місцевого самоврядування і яким було властиве усвідомлення «спільних інтересів спільної землі». Принципів територіального патріотизму послідовно дотримувався гетьманський рух на чолі з Павлом Скоропадським і після смерті В'ячеслава Липинського.

Повалення самодержавства в Росії поставило перед значною частиною українського дворянства проблему більш чіткого національного і соціального окреслення своєї діяльності. Необхідно було визначатися у складному переплетінні міжнаціональних і класових зіткнень після лютого 1917 р. і насамперед у визначенні свого ставлення до українського руху. Зречення царя Миколи ІІ фактично означало звільнення українських класів-станів від присяги династії Романових згідно з Переяславською угодою. Український історик, правник Сергій Шелухін переконливо показав, що «Україну московський народ не завоював, а сама вона по своїй волі прилучилася до Московії чи на умовах унії, чи умовах васалітету... шляхом єднання через царя. увільнившись революцією од царя і не бувши в підданстві у великоросів, Україна тепер повернула собі всі попередні свої суверенні права, які були над нею у царя, і стала, як була до акту 1654 р., суверенною демократичною республікою. Політичний зв'язок, встановлений між Росією і Україною через персону Олексія Романова, з його абдикацією розірвано, і Україна фактично повернула свій суверенітет». Ця позиція поділялась і відомими російськими істориками права, зокрема В.Сергієвичем. Останній зауважував, що «Україна не була прилучена як провінція подібно Твері, Рязані та ін. князівствам. Україна зосталась окремою державою, з своїм окремим державним ладом... Це прилучення мало характер персональний, а не реальний. Україна не злучалася з Московською державою, а тільки визнала своїм царем царствуючого в Москві царя з його нащадками. Але як обрано було на Україні московського царя з його нащадками, то злука повинна тягтися до того часу, поки тягтиметься потомство Олексія Романова». Цього, на жаль, не хотіли зрозуміти лідери Центральної ради на чолі з М.Грушевським, безглуздо і вперто обстоюючи протягом усього часу свого лідерства політичну концепцію федеративного зв'язку з Росією.

Зречення Миколи ІІ викликало глибоку суспільну метаморфозу суспільної свідомості у Павла Скоропадського. Завжди наголошуючи на вірності Скоропадських династії, він 12 березня 1917 р. у листі до своєї дружини Олександри зазначає, що «з моменту зречення я відчув себе вільним, і звичайно, хоча мені його особисто жаль, але я тепер дихаю на повні груди і щасливий...» У цьому ж листі він зауважує, що майбутній гетьманич Данило має вчитися українською, очевидно, усвідомлюючи, що радикальні суспільні зміни мають бути усвідомлені всією його родиною. Водночас П.Скоропадський зазначає, що він теж «збирається можливо зробитись українцем» «Українцями» в той час називали діячів українських політичних партій, які були представлені в Центральній раді і брали участь в українському русі.. Отже, він виразно відчув звільнення себе і власної родини від історичного зв'язку з Москвою і необхідність служити Україні і виконати перед нею суспільний обов'язок. Конкретно-історичні події 1917 р. показали однак, що шляхи П.Скоропадського і тодішньої більшості українського політикуму, який сповідував соціалізм, не перетиналися.

П.Скоропадський чітко зазначив про це у своїх спогадах, наголосивши: «вірно те, що мало знаю і абсолютно не співчуваю тому українському руху, який тоді панував, що він надто лівий, що з цього ніякого добра не вийде, що я сам “пан”, а весь цей рух спрямований проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу злитися з рештою лідерів руху».

Водночас, провівши українізацію очоленого ним 34-го корпусу, П.Скоропадський фактично своїми військовими знаннями і досвідом служив українській державній справі. На противагу М.Грушевському, В.Винниченку, С.Петлюрі, які рішуче виступали проти творення української регулярної армії, П.Скоропадський починає формувати І Український корпус як основу майбутнього українського війська. Зростання його авторитету у військових колах, налаштованих на розбудову української армії, зумовило проголошення П.Скоропадського отаманом Вільного козацтва.

Усвідомлення необхідності включитися в політичне життя, публічно виявити своє національне і класове обличчя в нових умовах стало властиве не лише поодиноким представникам козацько-старшинських родин, але й цілим соціальним групам. Про це, зокрема, засвідчила несподівана поява серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації у Києві 19 березня 1917 р. заклику «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі!»

Суспільна трансформація української аристократичної землевласницької верстви в бік повернення до національної історичної традиції, яка здійснювалася протягом усього ХІХ ст., забезпечила їй вихід на суспільну арену. Її поява в українському політичному житті супроводжувалася виникненням відповідних політичних структур, що творили об'єктивні суспільні передумови постання українського консервативного державного проекту - Гетьманату Павла Скоропадського.

Нарешті українські землевласницькі елементи, переважно поміщики, представники середніх і заможних верств селянства засвідчили живучість національної консервативної традиції, утворивши 29 червня 1917 р. у м. Лубнах Українську демократично-хліборобську партію. Після установчого з'їзду місцеві організації партії починають утворюватися на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, тобто насамперед у регіоні колишньої Гетьманщини і Слобідської України. Саме в цьому регіоні сформувалася козацько-старшинська верства, яка творила українську національну еліту козацької держави і на довгі роки визначала її політичну поведінку і культурно-духовне обличчя.

Повалення самодержавства сприяло суттєвим зрушенням у настроях української поміщицької верстви, зростанню її національної свідомості та посиленню громадсько-політичної активності. Серед засновників УДХП були поміщики М.Макаренко, І.Корнієнко, В.Чигрин, М.Боярський, В.Шкляр, Володимир та Сергій Шемети. Ідеологом партії, автором її програми та ініціатором найважливіших політичних кроків став В'ячеслав Липинський.

Введення у політичний ужиток терміна «хліборобська партія» свідчило про намагання вивести на суспільну арену «хліборобський клас», який об'єднував тих, хто володіє землею і власною індивідуальною працею бере участь у виробництві. Такий підхід мав об'єднати політично відповідні прошарки і з поміщицького, і з селянського середовища та вибити ґрунт з-під ніг політичної демагогії більшовиків і українських соціалістів у їхніх намаганнях більшовизувати настрої селянства крайніми радикальними гаслами. Концепція «хліборобського класу», його місце і роль у творенні Української Держави знайшла свій глибинний виклад у «Листах до братів-хліборобів» В.Липинського і стала одним із постулатів українського гетьманського руху.

Однак ні політична позиція нової української партії, яка чітко дотримувалася принципу соборності і суверенності України, ні намагання П.Скоропадського творити регулярну українську армію для захисту державності України не знаходили розуміння в Українській Центральній раді. Влітку 1917 р., коли УДХП запропонувала М.Грушевському і В.Винниченку включити представників партії до складу Центральної ради, позитивного рішення не було отримано. В листопаді 1917 р. І Український корпус генерала П.Скоропадського своїми рішучими діями не допустив захоплення більшовицькими частинами Києва і врятував українську державність. У той час він не мав жодних політичних аспірацій чи персональних амбіцій, однак не допустив втрати влади Центральною радою. Без П.Скоропадського ця інституція була б знищена вже в листопаді 1917 р., а період Центральної ради трактувався б як дрібний епізод російської буржуазної контрреволюції.

Проте Центральна рада виявляла безпідставні підозри і невдоволення не лише генералом П.Скоропадським, який не виконав наказу більшовицького «главковерха» М.Криленка, а й І Українським корпусом. У результаті з метою збереження цієї єдиної боєздатної національної частини, яка вигідно відрізнялася дисциплінованістю серед загальної маси здеморалізованих солдатів російської армії, П.Скоропадський подав рапорт про звільнення його з посади корпусного командира.

Потрібен був певний час, щоб Центральна рада остаточно скомпрометувала себе в очах суспільства й активізувала альтернативні сили для утвердження української державності і спрямування її розвитку на шлях європейського цивілізаційного реформаторства. Власне це завдання мали розв'язати консервативні сили українського суспільства на чолі з їхнім речником Павлом Скоропадським у союзі з ліберально-буржуазними верствами України.

Зв'язки родини Скоропадських з численними представниками родин української козацької аристократії стали об'єктивним підґрунтям для її участі у державницькому процесі в Україні за доби Гетьманату П.Скоропадського. В урядових установах Української Держави і придворному оточенні гетьмана ми бачимо Лизогубів, Ханенків, Кочубеїв, Дорошенків та ін. До цих нащадків козацько-старшинської верстви було долучено ліберально налаштованих фахівців, часто земських діячів, приналежних переважно до партії кадетів, тісно пов'язаних з Україною, її економічним, культурним і громадським життям. Цьому сприяла позиція представників багатьох активних діячів партії, які належали до її регіональних організацій в Україні. Їхня незалежна від загальноросійської партійної структури політика почалася з утворенням Павлом Скоропадським «Української народної громади», членами якої було чимало українських кадетів. До того ж ідеологічні засади «Громади» у багатьох позиціях збігалися з програмовими положеннями конституційних демократів. Вже з весни 1917 р. чимало кадетів, які територіально належали до України, почали дистанціюватися від загальноросійської партійної структури. Зрештою, 8-11 травня 1918 р. крайовий з'їзд Партії народної свободи (кадетів) ухвалив рішення заснувати українську конституційну демократичну партію й обрав її Головний комітет у складі 38 осіб від різних міст України.

Першим головою гетьманського уряду призначено Миколу Устимовича, який був великим землевласником, лояльним до влади. Попри свою відстороненість від українського руху він, однак, як і чимало представників української поміщицької верстви, заховав глибинні національні традиції, брав активну участь у діяльності земства. Племінник М.Устимовича відомий український діяч О.Шульгін називає свого дядька «останнім козаком на Полтавщині». М.Устимович з дитинства мріяв про відновлення козацтва і визволення України. У 1918 р., коли визначались кандидатури на гетьмана, М.Устимович належав до кола претендентів. Проте саме він супроводив П.Скоропадського на Софійську площу, підтримав його проголошення гетьманом і став отаманом (головою) Ради Міністрів. М.Устимовичу як активному члену Української народної громади і голові уряду було доручено розпочати переговори про формування уряду з «відомими українськими діячами з-поміж українських кругів». Однак вчорашні діячі Центральної ради, як відомо, відкинули пропозицію співпраці з гетьманським урядом. Сини М.Устимовича Кирило та Андріан, опинившись в еміграції, продовжили батьківську традицію і виявляли виразні українсько-гетьманські симпатії.

Після короткотривалого перебування М.Устимовича, а згодом М.Василенка на чолі уряду головою Ради Міністрів і міністром внутрішніх справ став Федір Лизогуб. Він походив зі старовинного козацького роду, представники якого відігравали важливу роль в історичних подіях доби Гетьманщини, обіймаючи високі посади в козацькому урядуванні. Батько Ф.Лизогуба був близьким приятелем ТШевченка, який неодноразово гостював у Седневі, родовому гнізді Лизогубів. Його брат був учасником «Народної Волі» і скараний на смерть у 1879 р. Ф.Лизогуб був глибоким знавцем земської справи, активно працював у земських установах, зокрема очолював Полтавське земство, яке за його сприяння стало важливим осередком української культури.

Міністром закордонних справ став Дмитро Дорошенко, який також належав до старовинного козацько-старшинського роду, був активним учасником українського національного руху, одним із фундаторів Центральної ради, діяльним членом Української партії соціалістів-федералістів і Товариства українських поступовців. Його дядько Петро Якович Дорошенко, активний земський діяч на Чернігівщині, сприяв створенню музею В.Тарновського і музею старовини у Глухові, від 1917 р. - директор 1-ї української гімназії в Чернігові, заснованої його зусиллями. У гетьманській адміністрації очолив Головне управління в справах мистецтва і національної культури. Від 6 серпня 1918 р. П.Дорошенка номіновано наступником гетьмана на випадок його смерті, тяжкої хвороби або перебування за кордоном України.

До старовинних шляхетських українських родин, польських чи російських родин, здавна осілих в Україні, належали військовий міністр Олександр Рогоза, міністр фінансів Антон Ржепецький, міністр юстиції Михайло Чубинський, державний контролер Георгій Афанасьєв, міністр земельних справ Василь Колокольцев та ін.

Серед міністрів та інших урядових посадовців було чимало професорів-науковців, фахівців з різних галузей економіки, державного управління, освіти, науки і т.п. Деякі з них, як, скажімо, міністр освіти Микола Василенко, відомий український історик, брали активну участь в українському національному культурному і науковому русі. Професор Київського університету Василь Зіньківський на посаді міністра сповідань виявляв особливу чутливість до вживання української мови. Його найближчими помічниками були Володимир Чехівський і Костянтин Мирович - відомі українські діячі. Інші - зокрема, міністр охорони здоров'я Юрій Любинський, міністр шляхів Борис Бутенко - належали до «Української народної громади» і брали безпосередню участь у підготовці приходу Павла Скоропадського до влади. Водночас серед урядовців також мали місце люди, налаштовані нейтрально до українського руху, але як професіонали-фахівці були готові працювати на благо української державності. Серед них виділялися міністр праці Юлій Вагнер - завідувач кафедри у Київському політехнічному університеті, Василь Колокольцев - міністр земельних справ, учений-агроном, талановитий організатор земського господарства і агрономії, медицини, шкільництва тощо.

В уряді Ф.Лизогуба була група міністрів, яка зорганізувалася приватно з метою неухильного і твердого проведення українського національного курсу у внутрішній і зовнішній політиці Української Держави. До неї належали Б.Бутенко, ДДорошенко, І.Кістяківський, Ю.Любинський, О.Рогоза.

Чимало послідовних прихильників української державності, приналежних до української дворянсько-шляхетської верстви, було у складі міністерств уряду. Серед них В.Липинський, князь І.Токаржевський-Карашевич, М.Воронович, В.Кулябко-Корецький, П.Холодний, К.Мирович, П.Чубинський, А.Лукашевич, М.Гижицький, С.Завадський та ін.

Очевидно, що підбір урядовців в Українській Державі був не випадковим. Національно- визвольний процес, як уже зазначалося, вніс суттєві зрушення в суспільні позиції дворянсько- землевласницької верстви, яка з падінням Центральної ради дістала змогу активно включатись у процес державотворення. Так, князь І.Токаржевський-Карашевич - поміщик з Поділля, який до гетьманського перевороту, за свідченням Д.Дорошенка, «виступав, як “polak kresowy”, але весною 1918 р. під впливом покійного Липинського, станув на українську державну службу». В.Липинський, власне, який був шкільним товаришем князя, разом з Дорошенком сприяли тому, що князь І.Токаржевський-Карашевич вступив на державну службу як старший радник посольства Гетьманату в Австро-Угорщині. Попри свою приналежність до римо-католицтва і відданість своїй конфесії він «усім серцем прилучився до українства» й ефективно працював на користь Української Держави. Зрештою В.Липинському вдалося зробити одну з найкращих українських репрезентацій за кордоном, запросивши до місії осіб з високим освітнім та інтелектуальним цензом, представників дворянсько-шляхетських, землевласницьких верств суспільства, які відзначилися серйозними професійними дипломатичними здібностями.

Усі міністри були так чи інакше пов'язані з Україною або походженням, або своєю діяльністю. Як правило, це були фахівці високого рівня з довголітнім стажем і досвідом роботи у державних структурах, яких не було в урядах Центральної ради. Це свідчить, що закиди українських соціалістів про те, що члени гетьманського уряду були ворожі українству і чужі для України, не витримують критики. Досить згадати оцінки українським есером П.Христюком гетьманських міністрів: М.Василенко - «російський кадет», «малорос»; С.Гутник - «кадет», «єврей», «спекулянт»; Ю.Соколовський - «кадет», «агроном», «малорос»; Ю.Вагнер - «кадет»; Ю.Любинський - «власник медичної лабораторії у Києві»; Б.Бутенко - «кадет», «землячок»; М.Гижицький - «поміщик»; Ф.Лизогуб - «полтавський поміщик», «октябрист» і т.д. Не дивно, що всупереч усім фактам П.Христюк безпідставно характеризує гетьманський уряд як «цілком буржуазний, російський, україножерський». Насправді уряд П.Скоропадського прагнув до консолідації всіх суспільних сил і спрямування їх на реальну розбудову національної державності.

Дуже коротке (лише сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття від закордонної політики і військового будівництва, творення державної адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії, П.Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна і регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури. Саме на цьому шляху уряд П.Скоропадського досяг безсумнівних успіхів, які значною мірою стали можливими завдяки самоорганізації і активному входженню в політичний процес української аристократичної еліти.

Размещено на Allbest.ru