Українська аристократична еліта і родина Скоропадських

У її «Зверненні» до гетьманців висловлюється прагнення до об'єднання всіх політичних течій української еміграції «Їдучи слідами незабутніх Батьків і нашого любого Брата Гетьманича Данила, - зазначалось у «Зверненні», - зі свого боку врочисто й твердо заявляю, що, не покладаючи рук, прагнутиму до об'єднання всіх творчих національно-державницьких українських сил суспільно-політичного і громадського секторів національного життя в одному Всеукраїнському національно-визвольному центрі, розбудованому на основі і в цілях організації найефективнішої допомоги священній справі визволення України з совєтської неволі, в якій справі сподіваюсь знайти відгук так середовищ і об'єднань наших, як і окремих патріотів, та всебічну підтримку й участь з їх боку у спільному ділі визволення України».

У 1958 р. в Детройті (США) відбувся І-й Всегетьманський конгрес, який одностайно схвалив успадкування Марією Скоропадською верховного керівництва гетьманським рухом. Однак розпочати реальне здійснення своїх прав і повноважень гетьманівна Марія не встигла.

12 лютого 1959 р. вона померла в Оберстдорфі.

Після її смерті обов'язки керманича гетьманського руху і провід Союзу гетьманців- державників перебрала гетьманівна Єлизавета Кужім-Скоропадська. Вона фанатично любила свого батька і, як свідчить гетьманівна Олена Отт-Скоропадська, «всім серцем сприйняла українську справу, крах гетьманату залишився незабутньою катастрофою на все її життя». Від 1930-х рр. вона разом із С.Шеметом виконує обов'язки секретаря гетьмана.

Надзвичайно цінними є її оцінки Павла Скоропадського, який постає перед нами як український патріот, перейнятий передусім думками про державницький чин в еміграційному українському середовищі, турботами про подолання в ньому розпорошеності, відсутності в більшості «справжньої жертвенності, лицарскості, справжньої ідейності і патріотизму».

Єлизавета Павлівна наводить низку висловлювань свого батька, які свідчать про його відданість українській справі, віру в Україну, її державне майбутнє. Його політична позиція вигідно відрізнялася від лідерів Центральної ради М.Грушевського і В.Винниченка, завжди схильних до компромісу з більшовиками протягом усієї своєї діяльності. «Треба, щоб українці ніколи не забули, що найгірший їхній ворог - то є більшовики, - зазначав гетьман, - і що на жодні компроміси з ними іти не можна; їх можна лише поборювати або від них тікати. Співпраці з ними бути не може». Ця позиція гетьмана Павла Скоропадського, донесена до нас його донькою Єлизаветою, є надзвичайно актуальною і для нинішнього українського політикуму.

Палка патріотка Єлизавета Скоропадська відчувала себе українкою - як і її сестра Марія та брат Данило. Але її національна свідомість, за свідченням гетьманівни Олени Отт- Скоропадської, мала більш загострений характер і поєднувалася з почуттям винятковості - «у моєї сестри Лілі (Єлизавети - Ю.Т.) ...все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним». Під час поїздки гетьманича Данила до Америки і Канади у 1937-1938 рр. і протягом його перебування в Англії гетьманівна Єлизавета здійснювала часткове керівництво гетьманськими організаціями, що діяли в окупованих Німеччиною країнах Європи.

Слід також згадати і благодійні акції, які проводили гетьманова та її доньки серед українських емігрантів. У 1923 р. в Берліні було створено Українське товариство червонохрестної допомоги, яке очолила дружина гетьмана - Олександра Петрівна Скоропадська. Головною своєю метою товариство проголосило допомогу біженцям, які продовжували приїздити до Німеччини. Інше доброчинне товариство «Комітет допомоги голодуючим в Україні», засноване у 1929 р., очолила гетьманівна Єлизавета. Комітет свідомо обмежив свої функції лише матеріальною допомогою голодуючим, намагаючись притягнути до цієї акції і негетьманців. «Негайна матеріальна допомога голодуючим в УССР можлива тільки при умові повного відокремлення допомогової акції від всякої політичної акції», - зазначалось у заяві гетьманського проводу. Єлизавета Павлівна вела широке листування, намагаючись залучити до збирання коштів для допомоги українцям як перед страшною трагедією, так і під час Голодомору 1932 -1933 рр. Вона навіть їздила до Голландії, щоб провести там збір коштів на допомогу голодуючим в Україні.

У ході радянсько-німецької війни вона опікувалася українками, вивезеними до Німеччини на примусову працю, відвідувала табори, де вони перебували, намагалася забезпечувати їх харчами, одягом, прагнула полегшення умов утримання.

У 1945 р. напередодні наступу радянських військ на Берлін Єлизавета Павлівна разом з батьком вирушили до Оберстдорфа, де в той час уже мешкала гетьманова з донькою Марією та сином Петром. Гетьманівна Єлизавета стала єдиним свідком трагічної смерті Павла Скоропадського, яка сталася 26 квітня 1945 р. внаслідок тяжкого поранення під час бомбардування. Після тривалих пошуків українського священика їй вдалося знайти греко-католицького духівника (отця Григорія Онуфріва), який відслужив молебень над тілом гетьмана на землі Баварія, яка була вже окупована американцями.

Пізніше у своїх споминах, оповідаючи про тяжкі обставини поховання Павла Скоропадського у суворі дні війни, гетьманівна Єлизавета згадувала: «Чи міг хто подумати, що будуть так ховати мого батька, одного з найбільших українських патріотів? Все було таке непривітне, чуже, безнадійне. А проте й у ті суворі часи я мала втіху, і на душі стало легше. В останню хвилину принесли труну і знайшовся священик. У мене було почуття, що то сам Господь Бог його послав. Хоч і не православний був священик, але свій українець. У мене було почуття, що мій батько і я все ж таки не відірвалися від України і що б не сталося, ніколи не відірвемося. Отець Онуфрів немов висловлював жаль і співчуття українського народу».

Ці роздуми Єлизавети Павлівни, палкої української патріотки, є найпереконливішим виявом глибоких національних почувань, які гетьман прищепив своїй доньці, як, зрештою, і всій своїй родині. Водночас вони є незаперечним доказом облудності й фальшивості звинувачень Павла Скоропадського у «російськості» і засвідчують, що він належить до найбільш видатних діячів новітньої української історії, патріотів-державників.

Від червня 1945 р. Єлизавета Скоропадська постійно мешкала в Оберстдорфі. Вона активно займалася політичною діяльністю, сприяла розбудові гетьманського руху в українському еміграційному середовищі Німеччини і здобула на цьому шляху неабияку популярність. У 1949 р. вона виходить заміж за Василя Кужіма, одного з діяльних керівників Союзу гетьманців- державників, соратника гетьмана Павла Скоропадського, близького до його родини. За фахом юрист, він у 1918 р. був українським консулом на Кавказі. Після утвердження в Україні більшовиків В.Кужім емігрував до Німеччини - у Берліні, в середовищі української еміграційної громади був бажаною й шанованою постаттю. І хоча він був переконаним гетьманцем, мав друзів і в інших політичних угрупованнях. В. Кужім був частим і бажаним го стем у сім'ї Скоропадських, поціновувався гетьманом, який, за свідченням гетьманівни Олени Отт-Скоропадської, вважав його «порядною людиною з розсудливими й розумними поглядами». Разом з І.Мірчуком, ДДорошенком, О.Скорописом-Йолтуховським і В.Коростовцем він належав до кола тих діячів, які найчастіше відвідували родину Скоропадських у Ванзеє. У 1959 р. після смерті Марії Скоропадської Єлизавета Павлівна перебирає керівництво гетьманським рухом, яке тривало аж до її смерті 26 лютого 1976 р. Від того часу обов'язки старшого в роді Скоропадських перейшли до найменшої доньки гетьмана - Олени Павлівни Отт-Скоропадської. Її зусилля були спрямовані в основному на поширення інформації про життя і діяльність батька - гетьмана Павла Скоропадського, сприяння проведенню наукових досліджень з історії роду.

У Скоропадських, як і у численних українських аристократичних родин ХІХ - початку ХХ ст., причому як на теренах колишньої Гетьманщини, так і у Правобережній та західних регіонах України, помітними є спільні чинники формування і зміцнення їхньої «українськості». Значною мірою вони проявилися у специфічних ознаках побуту, пов'язаних з безпосередньою участю в господарській діяльності у спадкових володіннях, патріархальним характером взаємин із селянством, тісним повсякденним зв'язком з ним.

У своїх спогадах гетьман констатує, що патріархальний уклад і людські взаємини багато в чому залишалися непорушними. «Основною рисою цих взаємин, - пише він, - була подиву гідна простота і якась близькість один до одного. В цьому відношенні я часто згадував згодом манеру діда мого говорити з простими людьми і відповіді останніх».

Про цю близькість «експлуататорів» та «експлуатованих» промовисто говорить той факт, що на всю величезну Тростянецьку садибу був лише один сторож Іван Коржун, старий солдат, учасник Кримської війни. Двері в будинках не замикалися на ніч, що не було приводом до крадіжок чи якихось інших проявів «класової ненависті» до панства.

Такі обставини життя в Тростянці не були поодиноким явищем. Чимало представників українського панства, знеохочені службою в казенних російських установах, прослуживши короткий час, мерщій тікали до рідних садиб, поринали у звичайний традиційний спосіб життя, знаходили втіху у рідній мові, господарській праці, селянському оточенні.

Таку нехіть до російського казенного побуту виявляли представники іншої давньої козацької родини Лизогубів брати Ілля та Андрій, сучасники Івана Михайловича Скоропадського. Обидва брати були освіченими інтелігентними людьми: Ілля - музикант, Андрій - художник. Як свідчить Олександр Кониський, Андрій Лизогуб був людиною «простою, щирою, гуманною і незалежною». Він не шанував «оцієї служби в канцеляріях, просто гидував нею». Йому «нудно було жити з темним натовпом», його тягло на село до господарства. Обидва Лизогуби були закохані в природу рідного краю, українську мову. У лизогубівському домі в Седневі часто можна було чути українські пісні. Влітку тут гостювали численні гості, художники, артисти. Бував у Лизогубів і Тарас Шевченко. Поета приваблювала в Седневі краса природи і гостинність господарів. Братам належав прегарний будинок, який виходив у великий сад, розкинутий на горі, яку «підперезувала» річка Снов, а за нею - мальовничі луги. Цими живописними краєвидами «упивався» геніальний український поет. 18 березня 1889 р. пожежа спалила вщент головний будинок, а з ним згоріли багато книжок, стародавніх актів і мемуарів, а також чимало малюнків Т.Шевченка, які він тут залишив. Від великої панської садиби до сьогодні збереглася т.зв. кам'яниця Лизогубів, козацька будівля 1690 р. з виразними стилістичними ознаками раннього українського бароко і перебудовами другої чверті ХІХ ст.

Т.Шевченка пов'язували з А.Лизогубом щирі дружні взаємини. О.Кониський свідчить, що у 1847 р., виїжджаючи з Седнева, поет залишив у Андрія Лизогуба чимало своїх рукописних поетичних творів, зокрема поему «Наймичка», яку П.Куліш опублікував у ІІ томі своїх «Записок Южной Руси» без підпису Т.Шевченка. О.Кониський зауважує, що без переховування А.Лизогубом Шевченкових творів «Україна не побачила б ні “Наймички”, ні “Стодолі”, ні “Псалмів Давидових”, ні чимало іншого».

Українська сутність була невід'ємною рисою багатьох панських садиб в Україні ХІХ ст. суттєво впливала на зміст національного життя.

Скасувавши автономію України, російські «реформатори» прагнули до її асиміляції і розриву зв'язків національної еліти і духовенства з основною масою народу. Значна частина нащадків козацько-старшинської верстви, української шляхти перетворилася на російське дворянство, «рабів з кокардами на лобі», за висловом Т.Шевченка. Однак ця трансформація не була абсолютною і незворотною для багатьох українських аристократичних родин.

Саме тісним відносинам з українською аристократичною верствою Тарас Шевченко значною мірою завдячує формуванню своїх світоглядних і суспільних позицій. Подорожуючи Україною, поет встановлював надзвичайно плідні контакти з нащадками козацько-старшинських і шляхетських родин, які і стихійно, і свідомо несли з собою тогочасному українському суспільству давні національно-культурні традиції, розмаїту пам'ять про бурхливу добу Гетьманщини. Досить назвати контакти Тараса Шевченка з представниками українського лівобережного панства 1840-х рр., переважно нащадків знаних козацько-старшинських родів - батьком і сином Тарновськими, Григорієм Галаганом, батьком і сином Марковичами, Андрієм Лизогубом, Олексою Капністом, сином славнозвісного Василя Капніста, які були учасниками тогочасного українського громадсько-політичного і культурного життя і суттєво вплинули на формування суспільної позиції Тараса Шевченка. Зокрема, Шевченкове «Чи діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом, а діждемось таки колись» - мають своїми витоками концепцію українських опозиціонерів на чолі з В.Капністом, які у своїх діях орієнтувалися насамперед на приклад «американського сепаратизму» щодо Англії. Американська аристократична опозиція шляхом збройного повстання проти влади метрополії здобула незалежність, одночасно зберігаючи свої соціальні позиції. Українській аристократії якийсь час здавалося можливим здійснити це в Україні, спираючись на підтримку Пруссії. Цілком ймовірно, що Т.Шевченко був поінформований про акцію Василя Капніста кінця ХVШ ст., спрямовану на реалізацію цього задуму. Адже він тісно приятелював з сином українського опозиціонера Олексою Капністом і міг від нього запізнатися із політичними задумами батька.

Контакти Т.Шевченка з представниками української аристократії почалися ще в Петербурзі. Досить сказати, що саме поміщик Лохвицького і Лубенського повітів, нащадок відомого козацько-старшинського роду Петро Мартос, з яким поет познайомився взимку 1839-1840 рр., видав власним коштом «Кобзар» (1840). Він же познайомив Т.Шевченка з Г.Тарновським, славнозвісним меценатом і мистецтвознавцем, засновником знаменитої колекції українських старожитностей у Качанівці, яка стала засобом утвердження національної свідомості численних учасників українського відродження. український аристократія традиція скоропадський

Взаємини Т.Шевченка з українським «панством» були неоднозначні - адже в цьому середовищі було чимало «дворян з кокардою на лобі». Проте там також не бракувало й постатей, які поєднували свій аристократизм з гуманністю, справедливістю і тактовним поводженням, високістю ідей і почуттів. За свідченням О.Кониського, Т.Шевченко мав «прості, приязні і щирі» відносини з Г.Тарновським, О.Козачковським, А.Лизогубом та багатьма іншими.

Якщо коріння глорифікації Т.Шевченком гайдамаччини лежить насамперед у народних переказах (заради справедливості, одначе, зазначимо, що поетові були відомі і літературні джерела про події, зокрема роман М.Чайковського «Вернигора»), то мрії поета про звільнення України від російського панування тісно перепліталися з поширеними в тогочасних українських аристократичних колах бажаннями відновлення гетьманства. Саме тому Т.Шевченко устами своїх поетичних героїв висловлював сподівання на оживлення традиційної форми національної державності: «оживуть гетьмани в золотім жупані», «в степах України - о боже мій милий - блисне булава!»

Отже, контакти Т.Шевченка з представниками української аристократії, з одного боку, суттєво впливали на вироблення його загальнонаціональної позиції, яка формувала в його свідомості державницьке бачення перспектив національного відродження і не обмежувалася проблемами захисту інтересів лише селянського соціуму. А з другого боку, своєю творчістю поет зміцнював патріотичну поставу української аристократії, створював загальнонаціональне духовне підґрунтя, необхідне усім учасникам українського руху, незалежно від їхньої соціальної приналежності.

Поетичне слово Т.Шевченка виконувало важливу функцію подолання ізольованості верхів українського суспільства від решти українського соціуму, чого так прагнуло досягнути російське самодержавство. Виразним підтвердженням цього є свідчення про зустрічі Тараса Шевченка влітку 1843 р. з великим гуртом українського панства в салоні української поміщиці Тетяни Вільхівської у селі Мосівка Прилуцького повіту. Її перебіг переказує О.Кониський, посилаючись на спогади А.Чужбинського. Поява Т.Шевченка в аристократичному українському середовищі, його полум'яне слово в ім'я визволення України від національного гноблення були з ентузіазмом сприйняті багатьма його представниками.

Після виходу у світ «Кобзаря» поет вже був добре відомий серед згаданого товариства, й воно палко вітало його в салоні Т.Вільхівської. «Цілий день, - зазначає О.Кониський, - увага гостей була звернена на поета. Шевченко небавом став з усіма як своя людина і був наче дома. Чимало вродливенького жіноцтва читало йому з голови його власні твори. Така-то велика, така міцна сила рідного слова! Воно, наче гарячим духом огню, розтоплює, немов віск той, навіть заскорипіле серце; чистим мителем обмиває на душі бруд антинаціональний і попсований організм духовний лагодить і гоїть, а на духові і моральні виразки виливає незримою цівкою цілющого бальзаму животворного! О велика-превелика вага і міць рідного слова!»

Необхідність протидії русифікаторській політиці усвідомлювало чимало представників української аристократії, яка нерідко могла відчути на собі огидні прояви «обрусення» у поєднанні з відвертим вандалізмом, знущанням над українською духовністю. Так, у Густинському монастирі (його відвідав Т.Шевченко у 1840-х роках) присланий з Росії настоятель Паісій понівечив у церквах монастиря все, що не вкладалося в московсько- візантійський чернечий аскетизм і деспотизм і виявляло українську окремішність. Були замазані стародавні фрески, понівечено портретне зображення князя Михайла Вишневецького. Так само був сплюндрований родинний склеп прилуцьких полковників Горленків, з образів зняті шати з їх гербами, а також гербом гетьмана Самойловича.

Попри всі асиміляційні трансформації українського панства, які призвели його до інтегрування в імперську систему, чимало його представників виявляло органічне несприйняття чужої їм системи і намагалося зберегти традиційну прив'язаність до виробленого попередніми поколіннями способу життя.

Звичайно, Т.Шевченко бачив і негативні прояви соціальної поведінки українського панства і гостро реагував на всі її прояви. Адже і нащадки козацької старшини, які, за висловом О.Кониського, були отруєні «чужоземним бюрократизмом і полудою галунів», певною мірою користалися правом продавати людей. Однак поет розумів, що «корень бідування України лежить не єдине в самих тільки панах, а в загальнонаціональній і соціально-моральній темноті і панів, і людей». Саме намагання Т.Шевченка пробудити в свідомості української аристократичної верстви усвідомлення необхідності національно-визвольного чину, протягнути руку селянству заради спільної боротьби за визволення України і було продиктоване його «Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків в Україні і не в Україні сущих».

Попри гостру відразу до проявів антигуманної поведінки українського панства, які спостерігав Т.Шевченко, він, тим не менше, усвідомлював його суспільну роль і значення у визвольній боротьбі. Цього, на жаль, не розуміли пізніші діячі українського народницького руху, які відштовхували представників українських «експлуататорських» верств. Т.Шевченко не припинив контактів з цією верствою, навпаки - він весь час перебував у її середовищі, намагаючись прищепити їй розуміння загальнонаціональних цілей і необхідність стримування негативних «класових» інстинктів: «Обніміте, брати мої найменшого брата - нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами».

Шевченкове прагнення до утвердження в українському суспільстві національної єдності і примирення між українським панством і селянством, крім усього іншого, базувалося на досить виразному соціокультурному підґрунті, яке мало своє історичне обумовлення. Ця певна близькість обох соціумів визначалася традиційною соціально-економічною спорідненістю козацького і селянського землеволодіння, яке склалося в результаті визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Козацтво було відкритим соціумом й увібрало в себе як шляхту, так і селянство з відповідними традиціями обох класів-станів. Козацький побут, спосіб господарювання на землі мало чим відрізнявся від селянського. Багато в чому була спільною художня естетика як селянської хати, так і козацької оселі. Козацька старшина як новий елітарний соціум ще довго зберігала ці загальні ознаки побуту, і лише наприкінці ХУЛІ ст. в оселях козацько-старшинської аристократії почалося вкорінення західноєвропейських художніх смаків у російській обгортці. Підтвердженням може бути, зокрема, портрет прямого предка гетьмана Павла Скоропадського - Михайла Васильовича, одного з найосвіченіших людей свого часу в Україні. У другому шлюбі він був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола, на честь якого Павло Скоропадський назвав свого сина гетьманича. На портреті, який зберігається в Національному художньому музеї України у Києві, Михайло Скоропадський вдягнений у російське вбрання, але цей мистецький витвір має всі стилістичні ознаки української парсуни ХУЛІ ст. із своєрідною іконописною манерою зображення обличчя портретованого, традиційним ракурсом фігури тощо.

Прикметно також, що згадана вище кам'яниця Лизогубів у Седневі також виявляла зв'язок з українською селянською архітектурною традицією - вона повторює планування селянської хати з сіньми, які ділять будівлю на дві частини. У другій чверті ХІХ ст. над ґанком надбудовано зубчасту вежу з контрфорсами. Українські традиції, старосвітські звичаї та звички тривалий час продовжували своє життя у великопанських оселях в Україні аж до буремних подій, спричинених революцією 1917 р.

Ця близькість до українського села та його побуту була органічною у світосприйманні родини Скоропадських, у вихованні дітей, які не були відчужені від традиційної хліборобської праці селянина. Гетьман згадує, як І.Скоропадський привчав його до господарювання - будівництва селянської хати, до всього циклу вирощування і збирання врожаю, його обмолочування та ін. Як уже зазначалося, перебування в селянському середовищі дітей майбутнього гетьмана стало важливим фактором у формуванні їхньої «українськості», вивчення мови й утвердження національної свідомості.

Органічні і розмаїті зв'язки багатьох українських дворянських родин з селянським середовищем безглуздо підміняти лише «класовою боротьбою» та абсолютизувати суперечності між обома класами-станами, як це робилося російськими марксистами та їхніми українськими послідовниками. «Мій Батько, Діди і Прадіди їх (селян- Ю.Т.) працю організували, - зазначає В'ячеслав Липинський, - разом з ними жили і умирали, і мене вони викормили, були свідками моїх радощів і всього мого горя в найкращих моїх літах. Тому вони рідні мені так дуже - як дуже чужа мені більшість наддніпрянської інтелігенції - ці “екскременти”, як каже Труш, російської міської культури».

В.Липинський високо цінував подвижницький чин свого сусіда в Русалівських Чагарах на Уманщині селянина Левка Зануди - «співробітника в сільській праці хліборобській і громадській», якому він присвятив свою знамениту «Україну на переломі». Протягом війни Л.Зануда «беріг у мою відсутність мою хату та в ній оту мою бібліотеку, - писав В.Липинський у присвяті, - і який за те, що хотів зберегти їх і під час російської революції, був убитий злими і темними людьми...»

Постійні контакти В.Липинського з селянським середовищем були життєдайним фактором для нього, його родини, як і для багатьох шляхетських і козацько-старшинських родин в Україні. Ось чому в листі до О.Назарука він зазначає, що саме селяни - «це мої рідні - після моєї верстви (шляхетської - Ю.Т.) - найрідніші на Україні мені люди».

Тісні і тривалі зв'язки нащадків козацької старшини і шляхти з селянством, які мали своїм корінням традиції Гетьманщини, багатий досвід господарської співпраці у подальший період, яка водночас доповнювалася низкою спільних рис щоденного буття, побуту, давали підстави для вироблення взаємодії всіх земельних власників, незалежно від масштабів цієї власності.

Усвідомлення спільності інтересів всіх соціальних верств, які продукували хліб, - і «великоземельних», і «малоземельних» хліборобів, тобто поміщиків і селян, лягло в основу бачення В.Липинським концепції хліборобського класу, який мав, на його думку, стати провідною силою у боротьбі за українську державність. І хлібороби-шляхтичі (чи хлібороби- дворяни), і хлібороби-селяни мали створити нову аристократію, подолавши в ній внутрішні антагонізми. Суттєво послабити це внутрішнє напруження можна було лише шляхом проведенням аграрної реформи, яка мала, з одного боку, бути спрямована проти «паразитарних та спекулянтських елементів» у середовищі поміщиків і примусити їх «бути потрібними й корисними громадянами, а не колоністами “поміщиками”». А з другого боку, у бідніших хліборобів-селян вона мала б викорінити «“землехапство і зненависть до “панів”», оскільки ліквідовувала б поміщицьку надмірну власність і утверджувала би усвідомлення того, що «з більшим посіданням землі зв'язані більші державні, громадські й економічні (більша інтенсивна культура і т.д.) обов'язки».

Ось чому не можна вважати аграрну політику гетьмана Павла Скоропадського, плановану в 1918 р. і спрямовану проти великого поміщицького землеволодіння, його намір парцелювати серед селян поміщицьку землю за такі, що були ворожі селянським інтересам. На зміцнення одноосібного приватного землеволодіння фермерського характеру було спрямоване і відновлення Павлом Скоропадським українського козацтва як стану.

Тяжіння багатьох представників аристократичних родин до села з усіма проявами особливостей його духовного і господарського життя було обумовлено низкою історичних обставин. Після ліквідації автономії України і зруйнування Запорозької Січі українське село виявилося тим сегментом національного організму, який стихійно зберігав мову, віру, звичаї, притаманні йому форми родинного та громадського життя, тобто виявляв виразне консервативне прагнення зберігати традиційний лад та основи суспільного існування.

Завдяки цьому є всі підстави стверджувати, що, попри асиміляційні заходи Російської імперії, застосування нею розмаїтого арсеналу національного гноблення, українці зберегли у своїй суспільній свідомості почуття власної окремішності, пам'ять про історичне минуле. Село виявилося важливим фактором збереження цієї життєдайної духовності, оскільки спиралося на вироблені багатьма поколіннями, усіма його соціумами особливості матеріального і духовного існування. Село створило стійкі і тривалі підвалини національного існування і донесло їх до новітніх часів, попри усі примхи історичної долі.

У своєму органічному спротиві російському централізмові селянство вдавалося до різних форм протидії - від тотальної автаркії усього російського до окремих акцій непокори, фізичної розправи з деякими поміщиками та чиновниками, масових виступів, які часом набували виразного національного забарвлення. У 1855 р., зокрема, таким рухом стала Київська козаччина, яка охопила 500 сіл Київщини і свідчила, що українське селянство стихійно зберігало історичну пам'ять і національну свідомість. Селяни відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, виконувати інші повинності, часом організовували навіть власне самоуправління.

Українське село протиставило імперському централізму прив'язаність до традиційних форм національного буття, зокрема, характерні для українських селян попередніх поколінь взаємозв'язок і взаємопроникнення виробничої і духовної сфер діяльності. Будь-яка господарська праця українця супроводжувалася традиційними естетичними приписами і канонами, поряд з утилітарними завданнями вирішувала життєдайні мистецькі устремління. Українське село донесло до ХІХ ст. національні особливості православ'я, які проявлялись у наявності в церковному житті цілого комплексу традиційних позахристиянських вірувань, звичаїв, форм громадського спілкування, народної естетизації церковної обрядовості.

Важливим чинником національного існування було збереження історичної пам'яті в селянському середовищі, яке виявляло традиційну шану до народних музик - кобзарів, бандуристів, лірників. Вони мандрували селами та містами, поширюючи історичні пісні і думи, підтримуючи пам'ять та національну гордість за історичне минуле. Попри лихоліття часу в селянській свідомості зберігалося чітке уявлення про своє національне минуле, пам'ять про те, «як москалі, орда, ляхи бились з козаками». Невипадково саме духовно-культурницький пласт, створений у селянському середовищі, став важливим компонентом того підґрунтя, на якому формувалось національне відродження ХІХ - початку ХХ ст. Попри тяжкі соціально-економічні умови життя українського села, завдяки консерватизму українського селянина, його високій духовності, пошануванню ним національно-історичних традицій було збережено надзвичайно важливий комплекс духовних цінностей, який надихав українську еліту на творчість і боротьбу за національне самовизначення. Село ставало тим фактором, який підтверджував незнищенність національної духовності українців, надав наснагу і був потужним резервуаром національно-визвольної боротьби в Україні. Звідси український рух постійно черпав людські ресурси, духовні і матеріальні сили.

Значну частину української аристократії відлякував соціальний радикалізм народницької (згодом соціалістичної) інтелігенції, тому вона залишилась поза українським рухом, представленим «Громадами», «Просвітами». Проте ця складова національної еліти брала активну участь у діяльності земств, формуючи, як уже зазначалося, національну орієнтацію їх діяльності. У цілому й ці кола української аристократії зуміли зберегти національну ідентичність і затримати ії до вирішальної фази національно-визвольних змагань у 1917-1921 рр.

Саме представники цієї частини українського дворянства були світоглядно і соціально близькими майбутньому гетьманові України і суттєво вплинули на формування його національної свідомості. «Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенку, Василю Петровичу Горленку, Новицькому та іншим, - згадував П.Скоропадський, - незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну і не тільки як країну з тучними полями, з чудовим кліматом, але й зі славним історичним минулим, людьми, уся ідеологія яких різниться від московської».

Показовою в цьому плані є постать визначного українського літературознавця і критика, тонкого знавця і дослідника українського мистецтва, згаданого П.Скоропадським Василя Петровича Горленка. «Інстинктивний мазепинець», як він сам себе називав, В.Горленко ніби уособлював собою драматичне становище певних кіл українського дворянства, які, з одного боку, відчували гострий біль від репресій проти всього українського в умовах деспотичної самодержавної Росії, а з другого боку, не могли погодитися зі світоглядними позиціями і політичною практикою українських соціалістичних партій, які домінували в українському русі. Ці суперечності особливо загострились у зв'язку з революцією 1905-1907 рр. В.Горленко висловлював неприховане обурення діяльністю українських соціалістів в одному з листів до історика О.Левицького: «Виставляти дірявий і дешевий червоний прапор, а під нього - синій, говорити необдумані, швидкостиглі і напівграмотні дієслова - є божевілля, яке межує з моральним злочином». Як наслідок, під час першої російської революції колишній співробітник журналу «Киевская старина», автор блискучих українознавчих культурологічних монографій «Южнорусские очерки и портреты», «Украинские были», «Отблески», численних яскравих оглядів української літератури, літературних характеристик Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, І.Франка, Я.Щоголева та ін. несподівано став працювати на українофобський часопис «Новое время». Тріскуча соціалістична фразеологія більшості українських політичних партій зрештою призвела до того, що певна частина української аристократичної верстви опинилася в середовищі т.зв. реакції. Їхня протидія революції була настільки сильною, що навіть штовхнула на розрив з власним «українофільським» минулим.

Наскільки руйнівною була політика українських соціалістів для українського національного руху, який конче вимагав об'єднання всіх класів суспільства в процесі національного відродження, досить переконливо свідчить оцінка ситуації відомим діячем УСДРП В.Дорошенком. Він не міг не побачити, що «перед революцією українська ідея знаходила, наприклад, ґрунт серед поміщицтва, навіть досить заможного, але виступ українських лівих партій з далекоідучими аграрними вимогами наполохав їх, українство в їхніх очах стало однозначно з революцією, з “безмежним” поділом землі і таке інше. Загрожені в своїх класових інтересах, вони почули себе ближчими до чужої держави, що їх боронить, як до рідного народу».

Хитання української дворянської верстви в бік російських правих було далеко не остаточним і не означало викорінення з неї української ідентичності. Показовою в цьому відношенні є доля Миколи Стороженка - відомого українського історика, педагога, автора численних документальних видань з історії України. Серед близьких друзів діяча були його вчитель

В.Антонович, П.Куліш, брати Рудченки, О.Левицький, В.Горленко та інші. Події 1905-1907 рр. вплинули на нього так само, як і на його приятеля В.Горленка - він стає учасником київського «Клубу російських націоналістів» і заснованого у 1910 р. «Галицько-Руського товариства». Однак навіть цей крутий поворот не змінив української свідомості М. Стороженка. Переконливим свідченням цього стала його діяльність після повалення самодержавства. «Його українські статті в перших виданнях Української Академії Наук, - зазначав О.Оглоблин, - його українське листування (1918-1919 рр.) і пізніших років українською мовою дуже цікаве. Спогади, його близькі зв'язки з українським науковим світом на еміграції - все це було не тільки чесним завершенням довгого життєвого шляху українського вченого й українського патріота на свій лад, але й виявом остаточного розриву українського консерватизму з російським легітимним, і Російською імперією й російським націоналізмом, що з ним зв'язано було ім'я і діяльність братів Стороженків у Києві до 1917 р.»

У складних умовах постійного тиску російської бюрократично-нівеляційної системи українська дворянсько-шляхетська верства зазнала тяжких випробувань. Адже саме проти неї як носія національно-державних традицій передусім був застосований весь арсенал різноманітних асиміляційних заходів імперії. Внаслідок такого тиску частина дворянсько- шляхетської верстви продемонструвала, що вона не може позбавитися холопського служіння чужій державі, притаманного їй задовго до ліквідації Гетьманату Павла Скоропадського, та не здатна позбутися атрофії природного потягу до свободи, властивого їхній Батьківщині.

Проте була й інша частина українського дворянства, яка зберігала історичну пам'ять, інстинктивно оберігала відчуття власної гідності, потребу національного самоствердження і самовиявлення. Чимало нащадків козацько-старшинської верстви і українського шляхетства на різних історичних етапах брали участь у національно-визвольному русі і прагнули надати йому послідовно державницького характеру.

Усі ці складні вияви суспільної поведінки були притаманні як Скоропадським, так і багатьом іншим українським аристократичним родинам. Прикладом може бути родина Кочубеїв, пов'язана зі Скоропадськими. Більшість її представників, які по-різному виявляли свою етнічну приналежність, майже безвиїзно мешкали у своїх маєтках в Україні, одружувалися з українками з козацько-старшинського середовища і не піддавалися русифікації. Інакше склався життєвий шлях Віктора Павловича Кочубея, прадіда по матері Олександри Петрівни Дурново.

Без сумніву, обдарований, вихований своїм дядьком канцлером і князем Олександром Безбородьком, він увійшов у коло найбільш наближених до імператора Олександра І осіб, які склали т.зв. Комітет громадського порятунку і планували проведення реформ державного устрою імперії. Обійнявши посаду міністра внутрішніх справ, В.Кочубей рішуче обстоював російську централістичну систему і з підозрою ставився до проявів українських симпатій малоросійського губернатора князя М.Рєпніна, звинувачуючи його у «сепаратизмі». В одному з листів до губернатора В.Кочубей писав: «Хоча я по народженню є хохлом, за своїми принципами, своїм становищем і своїми звичками я ще більший росіянин, аніж хтось інший. Мій титул і моя посада підносять мене високо над різними мікроскопічними справами; я розглядаю, на відміну від Вас, справу Вашого генерал-губернаторства з штадпункту загальних інтересів нашої землі». Він переконував М.Рєпніна, що «малороси і росіяни є одне й те саме» і що «віра в царя і неподільна спільна релігія, як і ворожість проти католиків-поляків, об'єднують їх назавжди».

Однак подібна світоглядно-ідеологічна постава зрусифікованого представника відомого українського аристократичного роду не стала абсолютом. Національне відродження і боротьба за українську державність у 1917-1921 рр. послужили важливим стимулом для усвідомлення своєї української національної ідентичності і залучення українського дворянства до політичної реанімації свого класу. Нащадки князя В.Кчубея взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях і політичній діяльності української еміграції. Так, Василь Васильович Кочубей на Всеукраїнському з'їзді Вільного козацтва 16-20 жовтня 1917 р. був обраний генеральним писарем, тобто начальником штабу цієї формації. Він тісно співпрацював у цей період з Павлом Скоропадським, був активним членом Української народної громади і після утворення Української Держави став особистим ад'ютантом гетьмана. Михайло Васильович Кочубей також відіграв важливу роль у створенні Української народної громади - головної політичної сили, на яку спирався майбутній гетьман, готуючи свій прихід до влади.

Микола Васильович Кочубей - брат Василя і Михайла Кочубеїв - був теж одним із діяльних членів Української народної громади. Він став одним із керівників «Всеукраїнського союзу хліборобів-власників», що виник внаслідок відокремлення від Всеросійського союзу земельних «собственников» 20 жовтня 1918 р. Саме в цей час завершилася викристалізація його свідомості як українця і формування його політичної позиції як палкого послідовника ідей В'ячеслава Липинського. До грудня 1929 р. він був головою Гетьманської управи, а невдовзі як вірний прихильник лідера українських консерваторів узяв участь у заснуванні «Братства українських класократів-монархістів, гетьманців», став редактором часопису «Думки гетьманця» (Брюссель, 1930). Миколі Кочубею першому належить уживання терміна «класократія» в його статті у «Хліборобській Україні» для означення домінування хліборобської аристократичної верстви у суспільстві. Цей термін широко використовувався В.Липинським у його політичних працях у контексті повернення українською земельною аристократією свого морального авторитету і необхідних матеріальних засобів для утвердження своєї влади.

Виявлене родиною Скоропадських і численними нащадками козацько-старшинської верстви Лівобережжя прив'язання до української національної традиції було властиве не лише цьому аристократичному прошарку давньої Гетьманщини і Слобожанщини. Воно також характеризувало полонізовану повністю чи частково магнатсько-шляхетську верству Правобережної України, Галичини, Волині і Поділля.

Яскравим свідченням цього був побут багатьох великопанських родин цього регіону, описаний у спогадах графа М.Тишкевича, відомого українського дипломата УНР, нащадка славнозвісного українського магнатського роду. В період, коли українська справа, за його словами, вже майже нічим себе не виявляла політично, у численних представників історичної української аристократії «національна історична традиція майже вигасла, але повна полонізація ще не наступила». У багатьох з них панувало стихійне козакофільство, із своєрідною українською модою в їхніх оселях, де, як наприклад, у резиденції князів Сангушків у Славуті, можна було побачити багато чого з українського побуту, зокрема надвірних бандуристів і торбаністів. «Якась національна іскра тліла у потомках тих, - писав М.Тишкевич, - що колись цілою душею, мовою, піснею і побутом належали до свого народу і свого люду».

Зневага, а часом і ненависть до українського «хлопа», культивовані загалом польською шляхтою, не торкнулися їх. Радше навпаки: все, що було українським, часом ставало навіть модним. Чимало представників і української, і польської історичної аристократії, тісно пов'язаної з Україною бурхливими подіями її історії, естетизували український побут, давні звичаї народу, мову тощо. Як зауважує М.Тишкевич, одна з принцес де Лінь, яка походила з роду князів Масальських, приїхавши в Україну, висловлювала захоплення її людьми, національними строями, піснями і під цими враженнями вбиралась a la cosaque. Її дядько не забував, що він Рюрикович, публічно демонстрував це, чим викликав ремствування місцевої польської шляхти, яка гнівалася, що він «ma Roxolany w glowie». Своєрідне козакофільство захопило таких відомих діячів першої половини ХІХ ст., як наполеонівський маршал князь Юзеф Понятовський, генерал А.Потоцький і навіть мадам де Сталь, яка виявляла зацікавлення українським козацьким танком. Цей інтерес знайшов відображення і в європейському мистецтві цієї доби. Прикладом може бути портрет княгині Чарторийської в українському строї, виконаний відомим французьким малярем Лепренсом.

Українофільські симпатії нащадків історичної аристократії Правобережної України і Галичини, без сумніву, мають своїм корінням своєрідність політичного устрою Речі Посполитої після Люблінської унії. Як зазначав український історик В.Заїкін, окремі землі, з котрих склалася Річ Посполита, насамперед Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, ніби продовжують своє державоподібне існування майже до самого падіння Речі Посполитої. І коли «польські поступовці централісти роблять спроби централізувати Річ Посполиту (Конституція 3 мая), проти них виступають “торговичани”, майже виключно кресовці, котрі боронять притім також певної окремішності “кресових” земель». Ця тенденція зберігалася в польському аристократичному середовищі на «кресах» і після ліквідації польської державності.

Стихійне українофільство в полонізованих колах української шляхти створило грунт для першої серйозної громадсько-політичної акції її представників, пов'язаної з появою «хлопоманства» і знаменитою «Сповіддю» В.Антоновича. Причому «хлопоманство» не було винятково «наддніпрянським» явищем. Уже в середині ХІХ ст. два брати графи Дідушицькі в Галичині одружилися з селянками, покинули шляхетське суспільство і стали своєрідними предтечами Л.Толстого, займаючись селянською працею.

Свідченням початків національного пробудження в середовищі полонізованої української шляхти в Правобережній Україні та Галичині було зростання інтересу до вивчення родинних традицій, зацікавлення участю шляхетських родин в українському історичному і культурному процесі, тобто виявляло тенденцію, аналогічну позиції козацько-старшинської верстви колишньої Гетьманщини. Прикладом є публікація графа Маврикія Дідушицького «Kronika domowa Dzieduszyckich» у Львові 1865 р., де автор наголошував на надзвичайно важливому історичному і культурному значенні родинних літописів. У цьому ж дусі висловлювався інший представник старовинного спольщеного українського магнатського роду граф Ян Дрогойовський - автор класичної двотомової «Kroniki Drohojowskich». Потребу у виданні подібних праць у різний час відчули нащадки давніх українських шляхетських родів, у середовищі яких дедалі сильніше зростала національна свідомість і усвідомлення своєї приналежності саме до української аристократичної верстви. Цей процес тривав протягом усієї другої половини ХІХ - початку ХХ ст. У 1910 р. у Львові відомий галицький бібліограф І.Левицький видав «Bibliographie des Fedorowiczs», де були зібрані матеріали до історії роду Федоровичів. До останнього, зокрема, належав Володислав Федорович, галицький дідич, меценат, голова (1873-1876) і почесний член «Просвіти», якій він пожертвував 12 тис. гульденів. В.Федорович брав активну участь в українському громадсько-політичному житті, був депутатом австрійського парламенту, сенатором.

Серед подібних праць, опублікованих і рукописних, можна назвати родинні літописи Грушкевичів, Петрушевичів, Менцінських, Барвінських та інших, які зберігались у різних установах та родинних архівах. Як зауважував відомий галицький знавець бібліотечно-архівної справи Б.Барвінський, «можна не сумніватися, що серед великого числа наших дрібно- шляхетських і шляхетсько-священичих родів переховуються рукописні родинні літописи. Треба тільки видобути їх на денне світло й оголосити печатно».

Збереження родинних традицій, історичної пам'яті мало неабияке значення для еволюції суспільно-політичних позицій представників історичної української аристократії. Яскравим прикладом у цьому відношенні є родина Шептицького. Граф Іван Шептицький, батько галицького митрополита, хоча й був вихований у польській культурі, пам'ятав про своє українське коріння і зібрав чималий родинний архів. На стінах його оселі в селі Прилбичі висіли портрети Варлаама-Василя, Атаназія-Антонія і Лева Шептицьких. Ця атмосфера поваги до історичного минулого роду, який дав Україні відомих церковних діячів, не міг не вплинути на формування національної свідомості майбутнього голови української греко-католицької церкви Андрія Шептицького. В одному з листів до свого батька він зауважував: «Ти пригадуєш, тату, як ти мені показував відпис листа нашого предка... архимандрита єпископа Варлаама- Василя до коронного гетьмана Адама Сенявського? Я пам'ятатиму до смерті слова листа: “Ми не від учора, ані з чиєї ласки, ані з нобілітації, ані з подружніх зв'язків не виросли, а з давніх предків. Ми такі старі, як стара Русь і віра Христова в ній”». Ця пам'ять дала підстави А.Шептицькому вже у сані станіславівського єпископа сказати у посланні до духовенства - «я українець з діда прадіда». Подібна ситуація багато в чому нагадує обставини формування української національної свідомості Павла Скоропадського та багатьох інших нащадків козацько- старшинської еліти у Великій Україні.

Традиційну прихильність до греко-католицької церкви зберігали Сапіги, починаючи від Л.Сапіги (1557-1663), великого канцлера і гетьмана литовського, засновника могутності цього роду. Його нащадок Лев Сапіга (1803-1878), учасник листопадового повстання 1830 р., прибувши до Галичини (Красичин), активно підтримував національні домагання галицьких українців. Водночас ця підтримка мала спрямувати український рух у русло, прихильне до Польщі і католицизму з огляду на посилення москвофільських тенденцій у тогочасному галицькому суспільстві. Така поведінка української історичної аристократії не означала намірів полонізації, а була застереженням від політичних впливів Росії і православ'я, які могли стати загрозою уніатській церкві і навіть національній самоідентичності галицьких українців.

Відкидаючи перебільшені звинувачення у полонізації «спольщеної» української шляхти, яка брала участь у польському державному житті і набула ознак «польсько-державної цивілізації у формі римо-католицької віри, польської літературної мови», В.Липинський наголошував, що «ця верства залишалась по суті українською, як українською була в ті часи взагалі вся наша малосвідома, й тільки тепер витворююча в собі новочасні форми національного життя, сорокаміліонна нація». Він справедливо зауважував, що «українською народньою разговірною мовою володіють “спольщені” українці не сугірше від українців “свідомих”».

На відміну від представників народницької історіографії В.Липинський усвідомлював, що з шляхетського середовища у різний період її історії вийшов «цілий загін жертвених борців, покоління непоборних - скала, об котру замахи на цілковите знищення України кінець-кінцем мусили розбитися й розвіятися». У ХІХ ст. представники лівобережної шляхти «Котляревські, й інші - з одного боку» і правобережної та галицької - «Чайковські, Осташевські та інші - з другого», «вже під новочасне українське життя, що виросло з давніх традицій, клали нові підвалини».

Свідченням цього були, зокрема, події революції 1848 р., які активізували українське національне відродження в Галичині і не могли не вплинути на суспільну поведінку галицької шляхти. Представники історичної аристократії були у складі спільної українсько-польської секції від Галичини на Слов'янському з'їзді у Празі у 1848 р. Причому більшість записалася в його офіційних документах як русини (українці). Серед них - репрезентанти давніх українських шляхетсько-магнатських родів Йосиф Пузина, Лев Сапіга, Юліан Дідушицький, Станіслав Шумлянський та інші. У листі з Праги членів Головної Руської Ради, учасників з'їзду Г.Гинилевича та А.Заклинського констатується суттєва відмінність у поступованні різних груп польських представників. «Найуміркованьшим з тих, котрі тепер признаються за русинів, здаємися бути князь Сапіга, - зауважував Г.Гинилевич. - Однак кромі него і всі решта русини власну носимо кокарду, то єсть «золоте на синім полі, крім того словянськую три-кольорову: синю, червону і білу».

Цей несподіваний вияв української самосвідомості викликав незадоволення решти польських делегатів, які свою польську національну приналежність визначали як М. і WP (Mazur I Wielkopolanin). Особливо дратувало ці кола, як свідчить Г.Гинилевич, те, що «на секції як і в інших наших бесідах, так з собою як і з інними Словянами навіть і з Поляками говоримо по руськи (українськи), якож і нашії новії, чи поверхнії Русини, яко то: Дзідушицький, Стецький, Поглодовський з нами принаймні тілько бесідують по руськи (українськи)».

У ході з'їзду викристалізувалася національно-державницька позиція української частини польсько-української секції, яка домагалася поділу Г аличини на українську і польську частини, тоді як поляки рішуче виступили проти вимог галицьких українців. Поміркована позиція української історичної аристократії у цьому протистоянні зробила можливим досягнення польсько-українського компромісу. Взамін за згоду не запроваджувати поділ Галичини польська сторона погодилася визнати рівноправність українців з поляками у справі урядування в краї, мовному питанні, релігії, шкільництва, шанування прав кожної національності. Ці положення були зафіксовані у прийнятому обома сторонами (спільною Галицькою комісією) документі «Домагання русинів в Галичині», опрацьованому Заклинським і доповненому А.З.Гельцелем та І.Борисикевичем. Документ підписали серед інших представники історичної аристократії Л.Сапіга та Ю.Любомирський - голова Галицької комісії. Останній, зокрема, під час обговорення на з'їзді проекту «Маніфесту до Європи» висловився за включення до цього документа питання про права русинів з огляду на можливу правно-політичну реституцію польської держави. Отже досягнутий компроміс був шансом і для українців, і для поляків щодо вирішення спільних проблем у дусі толерантності і злагоди.