Українозневажання в сучасній вітчизняній історіографії та його контексти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українозневажання в сучасній вітчизняній історіографії та його контексти

Арсен Зінченко

Анотація

Ключові слова: українозневажання; українофобія; постмодернізм; текст; контекст.

УКРАИНОУНИЧИЖЕНИЕ В СОВРЕМЕННОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ИСТОРИОГРАФИИ И ЕГО КОНТЕКСТЫ Арсен ЗИНЧЕНКО

Раскрывается украиноуничижительное наполнение текстов отечественных историков-постмодернистов, анализируется его социополитический контекст.

Ключевые слова: украиноуничижение; украинофобия; постмодернизм; текст; контекст.

DENIGRATION OF UKRAINE AND ITS CONTEXTS IN MODERN DOMESTIC HISTORIOGRAPHY

This article exposes the contents of texts composed by domestic postmodern historians, which are derogatory to Ukraine; analyzes their sociopolitical context.

Keywords: denigration of Ukraine; Ukraine-phobia; postmodernism; text; context.

Вивчення соціокультурних передумов російського вторгнення на терени Донецького краю в 2014 р. засвідчило поширеність у ментальності й свідомості мешканців цього регіону українозне- важальних та україноненависницьких настроїв, тобто того, що зазвичай називають українофобією. Їх експлуатація стала звичною практикою Комуністичної, Прогресивно-соціялістичної партій, Партії регіонів, їх широко використовували у виборчих президентських кампаніях Віктора Януковича, вони тиражувалися не тільки в засобах масової інформації, що належать олігархам (газети «Сегодня», «Факти», «2000»), але й навіть у деяких ліберальних виданнях. Українозневажальна спрямованість багатьох передач впливових телевізійних каналів давно стала притчею во язиціх. Це й спонукало пильніше придивитися до цього явища, взявши до уваги те, що українське суспільствознавство вже має напрацювання з цієї теми. Загально- ознайомчі статті про українофобію можна знайти в енциклопедичних виданнях [31; 39]. Історичне коріння цього явища, вплив політичної пропаганди доби тоталітаризму, її прояви в національних відносинах в добу незалежнос- ти, їх культурно-психологічний аспект, руйнівний вплив на національну свідомість й політичний клімат у суспільстві висвітлюють Ярослав Дашкевич [8; 9], Іван Дзюба [10; 11], Олег Полян- ський [34]. Вияви українофобії в різних регіонах України аналізуються суспільствознавцями [27] та в публіцистиці [28; 36; 40].

Олександр Музичко визначає українофобію як систему поглядів та дій, що мінімізують, заперечують чи нівелюють вплив на суспільно-політичні та культурні процеси таких фактів, як суб'єктність Української держави, консолідація українського народу та нації, питомих етнокультурних ознак українців, державотворчого потенціялу українців, агресивно нав'язують українцям нетрадиційні для них етнокультурні риси або ігнорують українську мову та культуру, державно-національні символи. Українофобія є головним чинником денаціоналізації та дискримінації українців в Україні та поза її межами. Українофобія є складовою поглядів та діяльності частини не-українців та політико-державних еліт. Українофобія (власне страх перед всім національно-українським) властива частині зденаціоналізованих українців як відображення їх психічної травми, засіб уникнення дискримінації. Засобами реалізації українофобських практик є інформаційна війна проти носіїв україноцентричного образу історії, культури, релігії, створення власних груп підтримки всередині своїх країн та зовні - професійних українофобів, дискредитація борців проти українофобії, борців за права українців, поширення серед українців негативних автостереотипів, нацьковування неукраїнців на українців, маніпуляція загальними гуманістичними принципами [28, с. 9 - 10].

Як правило, тему українофобії в Україні цілком пов'язують зі скандальними виступами й пропагандистськими текстами таких одіозних осіб, як П. Симоненко, Н. Вітренко, О. Бузина, Д. Табачник. Їхні позиції у ставленні до української проблематики, української історії, письменства, до української мови вочевидь перегукуються з аналогічними виступами шовіністичних, агресивних антиукраїнських політиків Росії й підтримуються ними, з іншого боку, вони мають відгук у середовищі п'ятої колони в самій Україні та люмпенізованого обивательства, яке залишається в полі впливу совєтських суспільно-політичних штампів та російської імперської пропаганди.

В українському інформаційному просторі має поширення ще й инший тип українозневажання, який виводиться в колах т. зв. ліберальної інтелігенції, що забезпечує інформаційно-ідеологічне панування російської культури в Україні та фактичне відсунення на другий план українських культурних запитів. Постколоніяльний, а точніше - все ще колоніяльний характер соціюму в Україні зумовлює підрядний статус української етнокультурної спільноти, а отже, й збереження політичного, інформаційного й психологічного середовища для українозневажання.

Під поняттям українозневажання ми розуміємо цілий комплекс рефлективних та свідомісних настанов, орієнтованих на споживання переважно колоні- яльного культурного та інформаційного продукту, на сприймання й інтерпретування української культури як недолугої й відсталої, а також на творення й поширення в інформаційному полі вербального й сценічного продукту, в якому набутки цієї культури подаються в заниженому або й пейоративному ключі, продукування шаржовано-гумористич- них інтерпретацій української культури, йдеться, зрештою, про синдроми латентної українофобії. Залежно від тонусу подачі українозневажальні меседжі можуть трансформуватися в українонена- висницькі (українофобські), тому межа між цими градаціями визначається рівнем вербалізованости й відкритости ін- тенцій.

Українозневажальні меседжі мають поширення як в масовому інформаційно-культурному продукті, так і у внутрішньофахових наукових текстах, в яких українозневажання виступає як супутній продукт позірно модерніза- ційних гуманітарних розробок, пошуку нових інтелектуальних можливостей для гуманітарної науки, критики відста- лости національної науки тощо. Співвідношення модерністських, неомодерніст- ських концепцій історії України, роль національної історіографії розкривається, зокрема, в працях Я. Дашкевича, О. Полянського, до яких ми адресуємо читача [8; 9; 34]. Їхні опоненти наголо- шуть на тому, що творення національних історіографій (як і національних держав) у Західній та Центральній Евро- пі відбувалося в ХІХ - на початку ХХ ст., Україна в цьому процесі явно відстає, а тому її історіографія мусить включатися в постмодерністський дискурс, який, як зазначає Г. Касьянов, «суперечить концепції «національної» чи «націоналізованої» історії і вимагає зовсім інших концептуальних підходів до писання того, що ми називаємо історією України» [20, с. 21].

Тим часом О. Музичко в цитованому вище окресленні українофобії звертає увагу на те, що одним із засобів реалізації українофобських практик є інформаційна війна проти носіїв україноцен- тричного образу історії. У цій статті розглядається діяпазон, так би мовити, вченого українозневажання, яке, зародившись у рамках наукової дискусії істориків першої половини 1990-х років під виглядом плюралізму поглядів, ліберального підходу до трактування історії, потреби її модернізації, набуло ознак українозневажання і в багатьох позиціях перегукується з пропагандистськими практиками відомих українофобів.

Спроба модернізації тоталітарної системи у формі перестройки відкрила певні можливості для українських істориків розширити проблематику досліджень і, зокрема, поглибити вивчення власне історії українського народу, інтерпретація якої впродовж десятиріч була вкрай спотворена і увібгана в рамки російських імперських ідеологем. Українські історики кардинально розширили проблематику досліджень, розгорнули публікацію недоступних раніше джерел. Однак таке розширення не завжди було тотожним підвищенню наукового рівня історичних праць. Тому через деякий час після відновлення незалежности України перед вітчизняними істориками постало питання про те, «що писати?» і «як писати?». Частина істориків, розробляючи національну проблематику й закриті раніше й новопосталі проблеми на основі залучення незмірно ширшого кола джерел, рухалася на рівні відповідних наукових стандартів, здобувшись на цілу низку вартісних індивідуальних та колективних досліджень і публікацій джерел. Не будемо перелічувати ці загальновідомі набутки вчених Інституту історії НАН України, Інституту української археографії і джерелознавства НАН України, Інститутів народознавства та українознавства НАН України зі Львова, вчених інших наукових інституцій та багатьох кафедр вишів. Задля справедливости треба визнати, що, справді, далеко не всі історики в цей час ішли на рівні вимог наукових стандартів, що, зокрема, відзначав свого часу і Л. Зашкільняк [13]. Г. Касьянов описав і відомі прояви корупції під час підготування дисертацій, привласнення праці молодих дослідників їхніми «науковими керівниками», символічного авторства, поширеної купівлі чиновництвом наукових ступенів та звань, що доруйнували етичні норми поведінки на науковому полі, вбачаючи в цьому наслідок загального морального занепаду суспільства [20; 22].

Побічним наслідком демократичної відкритости суспільства стала поява поширюваних з довколанаукового середовища квазіісторичних сюжетів у дусі фентезі, пов'язаних з прямим етнічним ототожненням українців з трипільцями, аріями, скитами тощо. Цей «поверх» історіописання відомий дослідник Л. Зашкільняк називає «парана- уковим». Характеризуючи подібні явища й публікації 1990-х років, він звертає увагу, що вони набули поширення завдяки працям Ю. Шилова, Ю. Канигіна, Степана і Сергія Наливайків і деяких інших авторів, які пишуть фантастичні тексти про минуле аріїв-українців, від яких нібито пішли всі інші народи, і навіть Ісус Христос був «українцем» з Галичини. В подібних текстах розгортаються гадки про трипільську цивілізацію як найдавнішу цивілізацію світу, що на три тисячоліття старша за шуме- рійсько-акадську, в якій було створено колесо, письмо, про праслов'янську державу Аратта і т. д. Це приблизно був той самий варіант «фоменкізму», з яким зіткнулася російська історіографія. У цьому ж контексті Л. Зашкільняк відзначає, що такого роду тексти з'являлися й під грифом Інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, очолюваного тоді Петром Кононенком, претендуючи на статус наукових досліджень. Найголоснішою справою в цьому ряду стала популяризація фальсифікату ХХ ст. т.зв. «Велесової книги», що нібито містить дохристиянське слов'янське письмо. Її було навіть рекомендовано як посібник для середньої школи [13, 25]. Очевидним є те, що подібні роботи завдавали неабиякої шкоди формуванню раціональної історичної свідомости українців, а з иншого боку, ці позанауко- ві видання стали притчею во язиціх для критиків національної української науки загалом, хоча вони вочевидь виходять поза рамки будь-якої науки.

Як зазначає один з учасників тодішнього процесу оновлення історіописан- ня Г. Касьянов, частина істориків стала шукати альтернативний шлях у розвитку історичної науки. У противагу тенденції «переписування» замість «переосмислення» історії, якій піддалися, за його оцінкою, більшість істориків, «сформувалася не надто чисельна, але активна група істориків, які намагаються урізноманітнити український інтелектуальний простір розробками, що очевидно випадають із злагодженого хору офіційної «патріотичної» історіографії» [20, с. 20]. «Більшість істориків пішла найлегшим шляхом. Звичка до директив та ідеологічної одноманітности спрацювала стандартно: раніше писали історію класів чи то класову історію, тепер заходилася писати національну», - іронізує Г. Касьянов. Стверждуючи, що сучасна українська офіційна історіографія «подає майже ідеальний зразок методологічної одноманітности», оскільки в українській історіографії цього періоду мала місце «масова інсталяція» схеми Грушевського на всіх рівнях - від шкільного підручника до монографії, коли «результативна цитата стає або аргументом у дискусії, або засновком» [20, с. 20]. Тим часом, як зауважив Я. Дашкевич, для агресивних

постмодерністів є характерним «рішуче й беапеляційне руйнування національної історії, зокрема тих націй, які у ХІХ ст. визнали неісторичними», табую- вання тем національно-визвольних рухів, соціяльних революцій, заворушень, повстань, бунтів - «почерк замовників також у цьому випадку ясний» [8, с. 344].

Очевидно, що багато з поданих у статті міркувань Г. Касьянова склалися на основі його спостережень конкретних проявів фахової некомпетентности, методологічної безпорадности певного кола осіб, причетних до катедраль- них та інститутських наукових посад й пов'язаної з ними корумпованости та організаційного занепаду науки. Однак при цьому виникає принципове запитання про те, до якої межі можливе подібне узагальнення, чи варто його поширювати на всіх дослідників, які не входять до кола, близького самому Г. Касьянову? Історичне дослідження є здебільшого справою суто індивідуальною, а тому й заслуговує на конкретну оцінку. Колективна відповідальність властива, як правило, підходам тоталітарної доби, але саме цю загальну відповідальність Г. Касьянов покладає на «національних істориків», тобто на всіх відразу, без будь-якого розрізнення. З иншого боку, відомий український історик та історіософ Я. Дашкевич ще в другій половині 1990-х років, застерігаючи від бездумного й механічного перенесення тенденцій модернізму й постмодернізму, наголошуючи, що подібна тенденція йде врозріз із потребами формування цілісности національно-державного усвідомлення української спільноти, скріплення основ історичної пам'яті, ставить під сумнів саме історичне буття українців, а отже, підважує саму соціополітичну перспективу їхнього подальшого існування [8; 9].

У цитованій статті Г. Касьянова було зроблено «спробу дати узагальнений портрет домінантних особливостей сучасної української історіографії», з «базовими принципами», на яких, за його твердженням, «будується сучасне стандартне історичне дослідження». Він виділяє при цьому такі ознаки: 1) еволюціонізм, який передбачає лінійне висвітлення процесів, абсолютизацію безперервности, примат телеологічних версій; 2) детермінізм, який із класового контексту переноситься на національно-державницький; 3) ексклюзивність із явним пріоритетом національної чи «націоналізованої» історії, при цьому національна історія трактується переважно як етнічна. Аналіз цих критеріїв, приписуваних відразу усім і уся історикам, потребує окремого розгляду, тим часом їхня узагальнювальна тенденційність очевидно падає у вічі. Потім цей перелік ознак Г. Касьянов тиражуватиме неодноразово, повторюватиметься його старанними наслідувачами й виступатиме як методологічний прапор загальної критики української історичної науки, вимог щодо кардинальної зміни змісту підручників, які висувала ця група істориків.

Г. Касьянов побачив вихід з інститу- ційної та методологічної кризи вітчизняної історичної науки, на що вплинув і матеріяльний занепад її наукових інституцій через постійне недофінансу- вання галузі, в тому, що наймобільніша частина наукової спільноти створила організаційні осередки, які перебували поза організаційним полем української науки. Посилився й відтік значної частини науковців за кордон, дедалі більше науковців «знаходять недержавні кошти на фінансування своєї діяльности, налагоджують контакти зі спонсорами» [20, с. 22]. Але щойно йшлося про прояви загальної моральної кризи в суспільстві і як її наслідок - руйнування етичного кодексу поведінки науковців. Зрозуміло, що немає гарантій того, що під цю загальну тенденцію не потрапить і згадана наймобільніша частина науковців, що в пошуках зарібку й наукового утвердження вирушила за кордон. Тамтешні спонсори й грантодавці часто мають инші уявлення про те, що і як має писати історик, і мандрівний історик неминуче мусить дослухатися до чужого голосу. Парадокс полягає в тому, що тісні контакти із закордонними науковцями, носіями певних наукових концепцій, пройшовши стажування за кордоном, демонструючи опанування новітніми методиками історичних досліджень й виробивши оригінальний стиль укладання історичних текстів, ці науковці, фінансовані спеціяльними фондами, грантами, стипендіями цих інституцій (як західних, так і російських), виконують замовлення своїх спонсорів [34]. Їхні історичні тексти засвідчують особливу старанність у цьому, особливо ж у тому, що стосується ідеологічно-пропагандистської складової.

Як пише Г. Касьянов, на кінець 1990-х в Україні сформувалася невелика, але досить стабільна спільнота істориків, здатна здійснити ревізію домінуючої схеми національної історії й висунути альтернативні інтерпретації. Крім себе, до цієї спільноти автор відносить також Н. Яковенко, А. Русину, О. Толочка, Я. Грицака, В. Кравченко, О. Журбу та інших [24, с. 71]. Поза всяким сумнівом, дискусійні обговорення, запропоновані цим колом дослідників, сприяли вдосконаленню методик історичних досліджень й розширенню їхньої проблематики. Проте, як відомо, цінність будь-якої новації вимірюється її результатом.

Багато показового для аналізу позицій істориків-новаторів можна побачити і в розтиражованому навчальному посібнику авторства Наталі Яковенко, адресованого вчителям, студентам гуманітарних коледжів і заразом студентам-історикам [42]. У вступі до нього авторка формулює пізнавальне кредо своєї дослідницької праці: «Йдеться передусім про спробу звести історію з високого п'єдесталу науки про суспільство до живої людини цього суспільства. Це не означає, що саме суспільство не варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння механізмів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворена «людським матеріялом», реалізує себе через конкретні - завжди різні в часі і просторі - вчинки людей. Тож від вивчення їхньої поведінки, «знизу», і мусить починатися дослідження всієї системи: на рівні конкретного індивіда; на рівні мікрогрупи, до якої він належить, на рівні його соціяльного прошарку, стану і т. д.» [42, с. 5; 45, с. 14]. Хто сперечатиметься, що вчинки індивіда є важливою цеглинкою історичного процесу, але виникають принаймні два питання: 1) про репрезентативність обраного індивіда для всієї системи, 2) при всій гуманітарній привабливості цих міркувань авторка явно не враховує, що при переході від індивіда через мікрогрупу до макрогрупи й суспільства загалом відбуваються складні якісні зміни і т. д. Як зазначав Я. Дашкевич, «з сумування до купи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макро- історію». І далі пояснює утайнену мету подібних підмін: «Справа, однак, не в цьому. А в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від ма- кроісторичних аналітично-синтетичних досліджень» [8, с. 342-343]. Тут не випадає розгортати подальші міркування з приводу постмодерністської методології історичних студій, цьому буде присвячено окремий розгляд, а тому пропонуємо поглянути на її конкретне втілення в текстах провідних істориків-неомодер- ністів.

Загалом в навчальному посібнику знайдемо справді багато чого нового і в описуванні складних і суперечливих історичних процесів, і в характеристиці історичних діячів, і у влучній передачі елементів історіографічних дискусій. Прикладом може бути залучення різних визначень Визвольної війни українського народу середини XVII ст., за визначальними рисами, що надають їй характеру революції: «Історики називають це наймасштабніше козацьке повстання по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана... Вжите у цій книжці поняття «революція», на думку автора, найбільше адекватно відбиває суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани і соціяльні групи, але й кожну окрему людину. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі - й Туреччини. По-третє, у нововитворе- ній Українській державі була повністю перевернута звична соціяльна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її «правом шаблі» - козацька старшина... по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого в єдиному ритмі почала обертатися і елітарна, і простонародна культура - постать героя-козака, символічного борця «за волю України» [42, с. 177].

Однак у тому-таки посібнику несподівано надибуємо на характеристику козаччини як «хворого органа», авторка, однозначно стаючи на бік її ліквідатора, тобто польської шляхетської держави, зазначає: «.ліквідація козаччини, поглибивши прірву між простолюдом і привілейованим станом, стала ніби ампутацією хворого органа, коли самі причини хвороби не усунуті». У цьому алогічному нагромадженні, якому читач ледве чи дасть раду, можна побачити хіба що незграбну й неаргументовану спробу поставити жирну чорну крапку на цілому соціяльному прошарку, що мав неабияку вагу в історії України впродовж кількох століть. Далі так само без будь- якої аргументації й пояснень із цієї «хвороби» виводиться гайдамаччина і навіть опришківство. На гадку Н. Яковенко, ця «хвороба» «й далі роз'їдала зсередини Україну-Русь, проявляючись, зокрема, у хронічному для XVIII століття соціальному бандитизмові - гайдамаччині та опришківстві» [42, с. 263]. Ці ж оцінки знаходимо й у перевиданому в 2005 р. варіянті [45, с. 466].

Тим часом, як показують останні дослідження, насильство не було рисою, винятково притаманною українському гайдамацтву, вихідцям із Запорозької Січі, опришкам, ця модель поведінки була властивою й шляхетській верстві.

У монографії, присвяченій волинській шляхті, М. Довбищенко показує, що насильство проявляли й шляхтичі, грабуючи не тільки маєтки своїх світських сусідів, але і латинські костьоли й монастирі. Більше того, унійний митрополит другої половини XVIII ст. Феліціян Володкович мав, за зразком світських магнатів, свою варту з 500 надвірних козаків (sic. - А. 3.) й неодноразово посилав її для розорення маєтків не лише світських власників, але й духовних, наприклад, єзуїтів (1765 р.) [48, с. 52-55, 62-64]. Участь митрополичого збройного загону в розправі з православними парафіями на Пороссі в 1766-1767 рр. стала одним із поштовхів до Коліївщини. Без урахування й симетричного висвітлення цих явищ, засвідчених численними джерелами, картина насильств та уманської різанини, вчинена гайдамаками, змальована Н. Яковенко, є однобічною й має цілком певну тенденційність.

У цьому сенсі оцінка гайдамацького руху XVIII ст., яку давав свого часу В. Антонович, оперта на величезний джерельний матеріял, враховує суперечливий характер гайдамацького руху, наявність у ньому як здобичницьких рис, так і рис соціяльного протесту. Характеризуючи гайдамацтво як складне й неоднозначне соціяльне явище, Володимир Антонович вказував на слабкість механізмів регулювання загального правопорядку в Речі Посполитій, про що свідчив «загальний безлад, відсутність органів, необхідних для збереження порядку, навіть і витлумаченого зі шляхетської точки зору». З цього випливали й особливості соціяльної поведінки як панівних верств, так і народних низів: «За відсутности порядку й органів для його дотримання, - особисті пристрасті являються у вигляді розгнузданого свавілля; прагнення до наживи, пограбувань, безчинств і насильств усякого роду». У цьому різнопо- лярні соціяльні групи були подібними: «Особи всіх станів готові за зручного випадку поживитися чужою власністю, вдатися до насильства, відправитися на розбій і пограбування. Заходи такого роду є звичнним явищем; у них беруть участь шляхтичі й селяни, жовніри й міщани, вихідці з сусідніх держав і навіть духовні особи; організуються більш чи менш значні розбійницькі загони й провадяться цілі розбійницькі походи» [1, с. 4]. Варто відзначити, що зневажливе ставлення Н. Яковенко та инших дослідників з її кола до спадщини народницької школи українських істориків, фундатором якої був В. Антонович, й до опублікованого ними величезного масиву джерел стало на перешкоді їх використання для побудови врівноваженої картини гайдамацького руху.

Показовим є й спосіб демонстрації числа жертв Коліївщини. Спочатку Н. Яковенко подає свідчення провідника гайдамаків Максима Кривоноса про уманську різанину, який вказує, що в ній було «не менее как всех мужеска и женска пола, даже до сущих младенцев, тысячи две поколото». Але зауважує, що «гайдамацький ватажок, схоже, применшив число жертв, бо традиційно їх обраховують від 12 тис. або й більше». Однак на тій-таки сторінці, підсумовуючи, пише: «Загалом же, за обрахунками польських та єврейських істориків, число вбитих, спалених чи знищених в инший спосіб сягнуло 200 тисяч, хоч з належною безсторонністю цю цифру й досі не перевірено» [42, с. 275; 45, с. 489]. Тим часом усе-таки варто було подати й инші міркування про числа жертв цих подій. Так, зокрема, у списку літератури Н. Яковенко подає польського дослідника Коліївщини Владислава Серчика. Цей дослідник пише про кількість загиблих так: «В Умані й найближчих околицях загинуло кілька тисяч осіб, більшість із них - після страшних тортур. Встановлення числа жертв різні є справою неможливою. Згодом, із свідчень сучасників, часто повторювалася кількість 20 - 30 тисяч. У першій реляції губернатора Торговицького ключа Якуба Квят- кевича, що з'явилася через три тижні, в Архангороді, він доносив про 12 тисяч жертв: п'яти тисяч шляхти і семи тисяч жидів. Найбільше людей загинуло відразу першого дня здобуття повстанцями Умані, але й згодом допроваджувано сюди шляхту й жидівську людність й страчувано в місті» [49, с. 99]. У пізнішій праці «Гайдамаки» більшу частину цього абзацу збережено, хоча до двох останніх речень В. Серчик вніс зміни: «Число те, певно що перебільшене, «приросло» по дорозі з Умані до Архангорода, попри те, однак, кількість пожертв належить рахувати не в сотнях, а в тисячах» [50, с. 329].

Тим часом історикиня не поминула додати з цього приводу резонування: «Не вивчавши гайдамаччину спеціяль- но, не вважаю за можливе пропонувати готові рецепти пошуків порозуміння (з минулим? - А. 3.). Проте вихід усе-таки бачиться в нагадуванні банального постулату: історик не судить, а намагається зрозуміти своїх героїв, неуперед- жено вислуховуючи і вбивцю, і його жертву». Але «банальний постулат» явно зависає перед підсумково вказаним числом жертв («загалом же... 200 тисяч»). Відгородившись гучною декларацією, Н. Яковенко не стала її втілювати в своєму тексті про гайдамаків, а однозначно подає українських повстанців як різунів, використовуючи при цьому пропагандистський ефект закріплення враження останньою цифрою. Це дуже показово у перебігу нинішніх «історичних війн», які ведуть польські праворадикали проти України.

Однобічний характер мають і оцінки церковної політики Речі Посполитої. «Пам'ятаючи сумний досвід Берестейського собору, - стверджує Н. Яковенко, - ієрархи дипломатично підготували свою паству, тож у цілому наверення величезних територій пройшло без ускладнень. Додатково цьому сприяло й те, що активну участь у церковному житті ще брала дрібна православна шляхта, яка усвідомлювала зміни в релігійній і загальнополітичній ситуації. Лишається додати, що аналогічні процеси відбулися безболісно і в Білорусі» [42, с. 491-492]. Зокрема, твердження «наверення величезних територій пройшло без ускладнень» разюче суперечить історичним фактам, які стосуються і XVII, і XVIII ст. Лінія єпископа Іпатія Потія - Йосафата Кунцевича на насильницьке нав'язування унії, як відомо, викликала масовий спротив і однозначні антиунійні вимоги в ході Визвольної війни. Але авторка навіть не згадує про спеціяльне законодавство Речі Посполитої, спрямоване проти православних, яке неодноразово підтверджувалося сеймовими постановами: заборони їм бути представниками в Сеймі, займати урядові посади, будувати нові церкви, новозбудовані ж церкви підлягали знесенню. Не говориться нічого й про право патронату (воно передбачало й надання презенти на висвяту), яке стало вирішальним у запровадженні унії [12, с. 253-259, 265-266].

Тим часом масові джерела, опубліковані й досліджені вченими київської школи, очолюваної В. Антоновичем, дають можливість побачити ці процеси з ин- шого боку й уникнути необґрунтованих тверджень. Знаний польський історик Тадеуш Корзон, розглядаючи передумови кривавих зіткнень під час Коліївщини, пише про поєднання, з одного боку, «гайдамацтва чи по-простому розбою, вибриків вольности, чи швидше, сваволі козацької, що сполучилися тут з темними релігійним фанатизмом» [47, с. 176], а разом з тим подає міркування короля Станіслава Августа про передумови цих подій, який зазначав, що в них «фанатизм грецький і невольничий бореться вогнем і мечем з фанатизмом католицьким і шляхетським... І певно, що без конфедерації Барської не було б того нового нещастя» [47, с. 193]. Т. Корзон, уточнюючи думку короля («без релігійного гасла в барській конфедерації»), пише, що з цим ми матимемо найточнішу вказівку до розуміння стану умів і причини уманського лиха, яка походить з найповажнішого джерела Т Корзон цитує лист польського короля Станіс-лава Августа від 6 липня 1768 р. до своєї фран-цузької респондентки мадам Жоффрін: «Kilku fanatykow zacz^lo grozic wloscianom naszej Ukrainy wszelkimi nieszczensciami, iesli nie przestan^ byc Grekami-Nieunitami i nie stan^ si§ Grekami- Unitami, t. j. nie przestan^ tlomaczyc Trojcy, tak jak tlomaczona jest w Petersburgu, a nie zaczn^ tlomaczyc na sposob rzymski. Os^dz pani, czy mog^ ci nieszcz^sliwi chlopi rozumiec z tego cokolwiek? Ale tego bylo dosyc, zeby ich poburzyc, a bunt tych ludzi to nie zarty... Fanatyzm grecki i niewolniczy walczy ogniem i mieczem z fanatyzmem katolickim i szlacheckim... » [47, с. 193]..

З одного боку, Н. Яковенко визнає, що «підпорядкування духовних ієрархів Риму не додало рядовому клирові ні освіти, ні широких розумових і політичних горизонтів», а далі формулює нічим не пояснюваний алогічний мікс: «...маса сільських священиків... лишалася далекою від польської мови і культури (а швидше - і від усякої культури (sic! - З.), пояснюючи це тим, що «поліпшення церковної організації впродовж XVIII ст. так і не встигло докотитися до сільських попів, матеріально нужденних, неосвічених і цілком залежних від шляхти - власників поселень»)» [42, с. 277]. Повторення цієї ремарки в перевиданні свідчить про те, що вона не була випадковістю чи помилкою [45, с. 493]. Виділений щойно вигук сам по собі дуже прикметний: дослідники-антропологи навіть у тропічних лісах Нової Гвінеї чи Бразилії цікавляться особливостями культури тамтешніх аборигенів, а не відкидають її як таку. Ідея польського культуртрегерства на українських землях в цьому контексті є також показовою [7]. Н. Яковенко, як бачимо, з одного боку, присвячує цілий розділ «козацькій ері» в історії України, пише про «козацьку державу», «козацько-руську вітчизну» й «козацькі вольності», а з иншого - зривається на репліки про козацтво як хворобу й «хворий орган». Зведення явищ гайдамаччини й опришківства до соці- яльного бандитизму є поверненням до концепцій старої польської історіографії й кроком назад від характеристики цього явища істориками київської школи.

Ці явні вияви українозневажан- ня виразно проступають у спробах Н. Яковенко витіснити на маргінеси історичної науки набутки української національної історіографії, а передовсім історичні праці М. Костомарова, Антоновича, М. Грушевського, внесених все ж задля чемности до ряду «блискучих імен». Для підкреслення гі- перкритичного ставлення до наукової спадщини М. Грушевського Н. Яковенко неодноразово повторювала спроби знайти спільний знаменник у вітчизняній, національній (націоналістичній) науці української діяспори і радянській науці [4, с. 138-141] у тому, що, на її гадку, «обидва згадані напрями виходили з фундаментального принципу служіння історичної науки національним потребам» [43, с. 113]. «Властивий їм погляд на історичну науку як на свого роду «національний проект», - продовжує згадана авторка, - який морально зобов'язує дослідника пропагувати патріотичні цінності, виявився напрочуд співзвучним хвилі ентузіазму після проголошення незалежности Україні». Презентуючи себе як представницю «чистої науки», не обтяженої національним інтересом, рівновіддаленої як від народницької школи Михайла Грушевського, так і державницької В'ячеслава Липинського, Н. Яковенко подає 'їх обох як представників «зачарованого кола однієї і тієї самої концепції», які не мають пізнавальної перспективи, бо спираються на формули-міфеми, що «вкупі витворюють цілісний український національний міф» [43, с. 115-116]. Прикметно, що першою з цих неприйнятних для Н. Яковенко міфем є ствердження генетичного зв'язку української спільноти з Київською державою, одного з базових положень історичної концепції М. Грушевського, який підкреслював те- риторіяльну та етнічну єдність українців, вважаючи, що «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр.» [6, с. 18].

При цьому в цитованій статті міркування М. Грушевського подаються в неохайній мішанині фрагментів радянської історіографії та пропаганди, студентських конференцій, цитат з незграбних квазінаукових видань і підручників першої половини 1990-х та цитат закордонних авторів, суголосних до міркувань Г. Касьянова та Н. Яковенко. Ударною цитатою одного з них (Іржі Коржалка) авторка завершує свій досить таки плутаний текст: «Багатообіцяючим здається середовище молодих істориків, які отримали освіту по закордонних університетах. Думається, що стосовно них поворот до чисто національної концепції історії вже можна не брати до уваги» [43, с. 123]. Але при цьому відкритими залишаються питання: чи ж тотожні завдання стояли в середині 1990-х перед західною й українською історичною наукою, чи можливим на той час було застосування однакових мірок до гуманітарних проблем цих суспільств (навіть у порівнянні Чехії й України), зокрема, проблем історичної пам'яті, впливу спадщини ко- лоніялізму й російської імперської при- сутности? А відтак постає питання: чи тільки мотивація розвитку «чистої» історичної науки рухала авторкою, котра зводить усю спадщину М. Грушевського до кількох «формул-міфем»? Показовою щодо цієї статті є стилістика солідарнос- ти з авторкою й загальної спрямованости міркувань, згодом висловлена Г. Касья- новим: «У світлі її міркувань сама собою напрошується думка про те, що численні й набридливі розмірковування сучасної «націоналізованої» історіографії про історичну «европейськість» України й про її «повернення» до Европи є дзеркальною копією «воссоединительных» схем советской историографии, предлагавших воссоединяться с Россией» [24, с. 71].

«Розвінчування національного міту» Н. Яковенко наполегливо проводила і в наступних розробках Стилістику суджень в оцінці спадщини М. Гру-шевського аналізованого тут тексту Н. Яковенко можна порівняти, наприклад, зі статтями С. Пло- хія та Коліна Гейвуда, вміщеними в одному номері часопису «Критика» [2]. Зокрема, С. Плохій подає думку Джона Армстронга, одного з авторитет-них дослідників націоналізму. За переконанням Дж. Армстронга, «Історія України-Руси» є «при-голомшливою пам'яткою традиції вичерпного документування, притаманної ХІХ ст., яку тільки можна собі уявити». С. Плохій звертає увагу на міркування М. Грушевського про те, що ідея на- ціональности є витвором порівняно недавніх ча-сів, а в минулому вона набирає форм політичної, соціяльної, релігійної, географічної та культурної лояльности, що заперечує спроби подати концеп-цію М. Грушевського в одномірних інтерпретаці-ях. Це стосується й висвітлення автором «Історії України-Руси» й феномена козацтва та його ролі як захисника християнства. С. Плохій цитує: «...Ми знаємо тенденцію козаків - прибирати своє пограничне добичництво ідеальною шатою боротьби «з неприятелем св. Христа» і можемо зрозуміти, що навіть такому здичілому добич- нику, який в потребі не давав спуску однаково ні бусурману, ні своєму одновірцю православному москвитину чи білорусину...» [33, с. 23-26]. Цю ж думку продовжує і Колін Гейвуд, відзначаючи, що М. Грушевський «намагався демітологізувати ко-заків», і ширше - «Грушевський бере на себе роль руйнівника мітів сучасности, а особливо мітів, якими оповите українське козацтво у раніших іс-торичних дослідженнях» [2, с. 27-29].. Н. Яковенко закидає М. Грушевському проросійську лояльність, слов'янофільство, недооцінку ролі шляхти в українській історії. На її гадку, авторові фундаментальної праці «Історія України-Руси» «не вдалося дотриматися задекларованого на початку його львівської кар'єри «неперестанного скептицизму», тобто наукової неуперед- жености. На перешкоді цьому, як вона пише, стали чотири фактори: «українська фольклорна та історіографічна традиція, ґенетична залежність від російської історіографії, слов'янофільський сентимент та біжучі польсько-українські конфлікти галицького сьогодення. «Спектакль вийшов маловиразним», - підсумовує вона.

Але прикметним при цьому є сам механізм аргументування, який конструює Н. Яковенко. «Слов'янофільство» М. Грушевського авторка доводить посиланням переважно на його «Спомини», в яких він згадує про симпатичні йому гасла слов'янського братерства молодих років, і на те, що він сам себе називає вихованцем ідеології Кирило-Методіїв- ського братства, а також нагадуванням того, що «поміркована слов'янофільська орієнтація була притаманна більшості професорів Alma Mater Грушевського - Університету Св. Володимира, у тому числі професорам, які репрезентували так звану Київську документальну школу, з якої Грушевський виріс як історик». Завважимо, що «виріс» аж ніяк не означає, що він залишився в її рамках. На підкріплення додається посилання на студентський щоденник М. Грушевсько- го під 1899 р., в якому майбутній історик пише, що йому «завше трохи не до сподоби, як дуже вже кланяюцця європейській освіті». Із цього юнацького запису Н. Яковенко виводить і «певні антиза- хідні акценти в «Історії України-Руси»». Але при цьому авторка вдається до оберненої хронологічної перспективи: ці висловлення молодого Грушевського видаються наприкінці пасажу про начебто незмінне його «слов'янофільство» й про те, що «простір слов'янофільських пріоритетів Грушевського, як здається, був ширшим». При цьому Н. Яковенко згадує, швидше для годиться, «побіжну згадку Леоніда Зашкільняка про неприйняття Грушевським російського нео- славізму з його імперськими претензіями» та праці С. Плохія, де заторкується це питання [44, с. 99-100].

Але посилання на Л. Зашкільняка вийшло зовсім незграбним й нетактовним щодо присутнього на тій конференції відомого слов'янознавця, методолога історичної науки професора Леоніда За- шкільняка, у доробку якого є поважні праці, присвячені славістичній проблематиці та історіософії Михайла Грушев- ського. Л. Зашкільняк тоді зауважив, що він «написав статтю про слов'янофільські погляди, там Грушевський виступає, якщо не противник, то хоча б протагоніст слов'янофільства» [44, с. 130 (дискусія на 2-й сесії)]. Очевидно. відчуваючи, що її власний спектакль «вийшов маловиразним», Н. Яковенко тут-таки вхопилася за гадку про те, що «неабиякий вплив на концепцію Грушевсько- го справляла його православна ідентичність», і для певности підкреслила: «причому виразно акцентована». Саме тому, на її думку, М. Грушевський «виходить надто далеко за рамки обіцяного автором «безперервного скептицизму», себто об'єктивності» й повертається до своїх тверджень, кажучи про те, що Грушевський «легко міг знайти «наукове» узасаднення своєї антипольськості/ антикатолицькості у слов'янофільстві, а точніше - у слов'янофільському сен- тименті, закладеному, очевидно, ще гімназичним та студентським читанням». І далі, начебто вказуючи на при- чинно-наслідковий зв'язок, підкреслює: «Адже (виділення наше. - А. 3.) слов'янофільський дискурс, на якому формувався Грушевський-учений, пронизує всю російську історіографію ХІХ століття, себто можна було стати слов'янофілом, навіть спеціально того не усвідомлюючи». З точки зору логіки побудови тверджень стосовно дослідника такого масштабу, як М. Грушевський, зачіпка про те, що «можна було стати слов'янофілом, навіть спеціально того не усвідомлюючи», є дуже прикметною для стилістики побудови аргументації Н. Яковенко. Але їй тут ідеться зовсім не про логіку, а про багато разів повторювану акцентацію (щоб міцніше відклалося!). Звернімо увагу, що поняття «слов'янофільство» зовсім не тотожне до поняття «російське слов'янофільство». Однак Н. Яковенко нав'язує читачеві тут власні ототожнення й інтерпретації і їй здається, що з поняття слов'янофільства прямо випливає його належність до російської інтелектуальної традиції. Але при цьому вона не помічає, що це погано суміщається з наличкою «національний» історик», яка в устах Н. Яковенко та її кола рівнозначна інтелектуально-науковій дифамації. Хоча Н. Яковенко часом і маркує М. Грушевського як «геніяльного історика», але його дослідницька спадщина їй явно не смакує.

Мотив нав'язування буцімто генетичної залежности М. Грушевського від російської історіографії дуже наполегливо проводиться Н. Яковенко. Але в цьому контексті вона навіть не згадує про те, що саме М. Грушевському належить відома праця «Обычная схема «русской» истории и вопрос рационального упорядочения истории восточного славянства» (1903), концептуально важлива для подолання впливу російської великодержавної інтерпретації історії Росії й України, що саме він заклав міцні наукові підвалини концепції історії України.

Тим часом для розуміння механізмів і спрямованости інтерпретацій Н. Яковенко варто звернутися до міркувань Л. Зашкільняка, до яких вона начебто апелює. Він бачить спадщину М. Гру- шевського в системі безперечних інтелектуальних набутків української науки, які постали як результат величезної праці історика, що розгорталася в тісному контактуванні із західноевропей- ською історичною наукою. «В історіографії М. С. Грушевського не було місця слов'янофільсько-месіянським ідеям, як і ідеям українського месіянізму або прометеїзму. Вона була сповнена позитивістським розумінням поступу, соціологічними уявленнями «психології народів» (В. Вундт, Й. Ф. Гербарт, М. Ла- царус), яка бачила тісний зв'язок і взаємодію культурних явищ та індивідуальної свідомости, котрі втілювалися у суспільній свідомості, інтеґральним соціологізмом Е. Дюркгейма з його визначенням соціяльної реальности, заснованої на загальнозначимих колективних уявленнях» [17, с. 23], - пише Л. Зашкільняк. У противагу Н. Яковенко, яка не аналізує зміст і спрямованість «слов'янофільства», приписуваного нею М. Грушевському (яким вона «доводить» його прив'язаність до російської історіографії), Л. Зашкільняк розкриває інтелектуальну динаміку розгортання світогляду М. Грушевського упродовж його творчости, що дає йому можливість створити достовірну модель його історіософських поглядів, в якій відповідне місце належить і слов'янству: «...славістика з ранніх років цікавила М. С. Гру- шевського. Слідом за романтиками першої половини ХІХ ст. він сприймав українське національне відродження через концепції слов'янофільства, в якому особливо привабливими були ідеї свободи, ідеї рівності та братства слов'янських народів, що здебільшого залишалися в поневоленому становищі. У наступні роки вчений позбувся романтичних уявлень про слов'янофільство і підходив до слов'янського питання лише з наукових позицій, як до вивчення спільних рис і взаємовпливів слов'янских народів» [17, с. 22]. Ці параметри, як бачимо, не дають аж ніякої підстави механічно прив'язувати наукові погляди М. Грушев- ського до якогось абстрактного слов'янофільства з підозрою на явний російський слід. Загалом слід звернути увагу на разючу відмінність наукової стилістики й логіки викладу в доповідях та виступах у дискусії Л. Зашкільняка та Н. Яковенко, продемонстровану на тій та инших наукових подіях. Л. Зашкільняк переконує зваженістю, глибоким знанням історіографічних фактів та тенденцій в розвитку історичної науки, поважним ставленням до національної наукової спадщини, й у тому числі до спадщини М. Грушевського [14, с. 15]. На цьому тлі міркування Н. Яковенко мали характер недбало зібраної конструкції, логічно непереконливої, зате підпорядкованої цілком певній тенденції - уневажнення національної української історіографії.

Неприйнятними для Н. Яковенко є будь-які натяки на «анархічність» польської держави, де вирішальним чинником ставала шляхетська сваволя, що позначалася й на функціюванні самого державного механізму Речі Посполитої. Чомусь їй при цьому не спадає на гадку те, що у XVIII ст. не тільки місцеві сеймики частіше зривалися, ніж проводилися, а так само часто зривалися й загальнодержавні сейми, сумна практика підкупу посадових осіб й найвищої магнатерії російськими монархами, практики опозиційних шляхетських конфедерацій, які блокували діяльність центрального уряду, тощо, про що пишуть і польські історики, що відзначено в різноманітних джерелах. Н. Яковенко стосовно М. Гру- шевського дозволяє собі зауважити, що цей «акцент на «анархічності» польської держави» є... «вочевидь неусвідом- леним», зумовленим тим, що він «повторював засвоєну зі студентської лави риторику російської історіографії, де інвективи в бік «польської анархії» функціонували як аксіома». Подивуємося й дозволимо собі нагадати бодай те, що всі польські королі - як Саксонської династії, так і останній король Станіслав-Ав- густ Понятовський - одержали корону Речі Посполитої за прямого втручання й підтримки Росії, про нескінченні зривання провінційних сеймиків та столичного сейму, про протиборство магнатських партій, про численні антиурядові шляхетські конфедерації, про самовладство й насильства староств тощо. Про це пише ж і сама Н. Яковенко на кількох сторінках свого посібника. Для певности відсилаємо читача до фундаментальної історії Польщі, виданої відомими львівськими істориками Л. Зашкільняком та М. Крикуном [18, с. 233-235].

Н. Яковенко важливо закріпити за М. Грушевським впливи російської історіографії, «оскільки саме з російською мисленнєвою традицією пов'язаний ще один акцент в «Історії України-Руси» - антизахідний» [44, с. 97]. Для того щоб переконати читача таки в «російській залежности» М. Грушевського та його «слов'янофільстві», дискутантка додає ще один козир - «його православна ідентичність - причому виразно акцентована, що, зрештою, цілком природно для вихідця з православної священицької родини». В тодішній дискусії цей мотив знову й знову акцентується, коли йдеться про те, що вчений «легко міг знайти «наукове» узасаднення своєї антипольськос- ті/антикатолицькості у слов'янофільстві, а точніше у - слов'янофільському сен- тименті, закладеному, очевидно, ще гімназичим та студентським читанням». І далі: «засвоєний в молоді роки слов'янофільський сентимент, переплетений з православною ідентичністю, теж не зник безслідно» [44, с. 131]. Але з цієї удаваної легкости стилістики й перескакування аж нічого не випливає, бо «легко міг знайти» зовсім не означає, що знайшов, а головне - стверджував в історичному наративі.

Але подивімося ближче на цю «православну ідентичність» М. Грушевсько- го-історика. Ось він пише про видовище «такого сумного виродження православної церкви в українських і білоруських землях» в XVI ст., зате з явною симпатією - про гуситський та инші реформатські рухи, відзначаючи, що «на українськім житті, на жаль (!! - А. 3.), цей реформаційний рух відбився далеко менше і слабше». При цьому й критикує Івана Вишенського за православний обскурантизм. Виділяючи значення ді- яльности митрополита Петра Могили в історії Української церкви, з иншого боку, вказує на те, що його авторитаризм та «реакційний напрям наробив великої шкоди», бо «відірвав українську церкву від народного життя». Навіть цей вкрай лапідарний перелік оцінок М. Грушевського подій і осіб в історії української церкви вказує на багатий інструментарій його підходів і міркувань. Одномірні ж твердження щодо його «православної ідентичности» в оцінці спадщини вченого є неприпустимим, з наукового погляду, редукуванням. Сам М. Грушевський і в дорослому житті був православним вірянином, але глибоко обізнаним з українським євангелизмом, спілкувався з його провідними діячами, цікавився життям Української автокефальної православної церкви саме тому, що бачив у ній виразні ознаки реформованої церкви [3].

У ході тієї-таки дискусії на конференції прикметними були й инші «з'ясування» Наталі Яковенко щодо Грушев- ського, в яких вона виступає в супрязі з Георгієм Касьяновим. Після її доповіді Г. Касьянов поставив їй пряме питання: «Бракує в доповіді професора Яковенко одного моменту. Чи був Грушевський антисемітом?». Доповідачка відразу ж відповідає ствердно: «Був, при чому достатньо виразним... Євреї в контексті «Історії України-Руси» позиціонують- ся як «внутрішній ворог», і згадуються у цій непривабливій ролі доволі часто» [29, с. 133]. І далі, розкладаючи ієрархію «внутрішніх ворогів» за Грушев- ським: «Ворог № 3 - вже згадані євреї, які трактуються в контексті так нелюбого Грушевському «польського і німецького міського устрою» - як інструмент руйнації давньоруського міського життя» [29, с. 134]. Звернімо увагу, що тут Г. Касьянов та Н. Яковенко вдаються до прямої підміни понять за визначенням. У М. Грушевського йдеться про соці- яльні функції, які виконувала єврейська меншина в містах Руси-України, вступаючи не раз у конфліктні відносини з руськими мешканцями. Такими були реалії міста доби середньовіччя та Нового часу. М. Грушевський не міг оминути цих соціяльних колізій. З цього аж ніяк не випливають нав'язувані йому Г. Ка- сьяновим та Н. Яковенко ментальна й політична налаштованість проти євреїв і прагнення в реальному житті обмежувати їхні права. Про це яскраво свідчить його діяльність як голови Центральної Ради. Ледве чи можна припустити, щоб згадані автори не робили такого розрізнення, і тому подібна маніпуляція поняттями може розцінюватися як намір певних соціяльних груп кинути тінь на українського вченого через звинувачення в антисемітизмі. Зрештою, практика реалізації прав національних меншин, у тому числі і євреїв, у Центральній Раді, в якій головував М. Грушевський, є достатньо промовистою [37, с. 54-56].