Українозневажання в сучасній вітчизняній історіографії та його контексти

Виділяючи в наративі М. Грушев- ського антипольські настрої, Н. Яковенко вбачає в них передовсім відображення реалій політичного та культурного протистояння між галицькими українцями та поляками наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., заперечуючи його спостереження як дослідника історичних реалій минулих століть, які він пов'язує з підневільним статусом української людности, перетвореної в «народність служебну, підданську, експлуатовану». Теми соціяльного статусу українців в Речі Посполитій, соціяльних відносин у зв'язці дідичі - піддані, маєток і рентні відносини є практично закритими для текстів Н. Яковенко.

Для неґації історичної концепції Михайла Грушевського Н. Яковенко застосовує прийом «майже ототожнення» її з марксистсько-ленінською історіографією та всілякого підкреслювання ідейної застарілости його спадщини. Народницька історіографія, «змінивши назву на «марксистсько-ленінську», плавно увійшла до радянської історичної науки» [42, с. 13], стверджує не моргнувши оком Н. Яковенко. При цьому нехтує, що, по-перше, поняття «народ» у М. Грушевського має значно ширші за- сяги, ніж «експлуатовані маси», воно має передовсім антропологічні, психофізичні ознаки, які характерні для української людности, зосереджується здебільшого довкола селянських мас і козацтва, що зберегли «святиню української культури» [35, с. LXV-LXIX], тобто вказує на український народ як етно- і соціокуль- турну спільноту. Ця невідповідність підриває твердження Н. Яковенко про те, що «зміна термінологічного апарату не зачепила світоглядного каркасу», бо у М. Грушевського «нарід», «маса народ- ня» «перейняті духом демократизму» і громади у противагу пролєтаріятові, класові, обраному марксистсько-ленінською соціософією для моделювання диктатури пролєтаріяту.

Як автор посібника з історії виступив і Г. Касьянов, у творчому набутку якого є, зокрема, й нариси новітньої історії України, які охоплюють час від проголошення незалежности до середини нульових років [23]. Автор поставив перед собою завдання «зробити цей інтелектуальний продукт доступним і цікавим не лише вузькому колу фахівців, але й «середньо- статистичному» інтелігентному читачеві, при цьому прагнучи не впадати в популяризаторський гріх» [23, с. 5]. Привертають увагу й сторінки, присвячені власне українським соціокультурним реаліям. Виразно й влучно схарактеризовано, зокрема, роль націонал-демократів і націонал-демократичного табору як політичного угруповання певного напрямку діяльности в подіях 1990 - 1991 рр. При цьому він критично оцінює потен- ціял державотворення націонал-демократів: «Якщо говорити про національно-демократичний табір, то з погляду вмінь та навичок державного управління й державотворення його представники перебували в ембріональному стані. Частина націонал-демократів, переважно колишні дисиденти, звикли до протистояння з комуністичною владою й ані психологічно, ані організаційно не були готові до конструктивної діяльності навіть в умовах несподіваної свободи, що звалилася на них» [23, с. 37]. Можна загалом згодитися з такою оцінкою, окрім єдиного, але дуже посутнього моменту, коли автор пише про «несподівану свободу, що звалилася на них». Дозволимо собі нагадати, що це було не просто «протистояння з владою», а авангардна діяльність в умовах тоталітаризму з його КГБ, концтаборами, психушками й майже повною загальною притлумле- ністю суспільної думки й пануванням синдромів стадного страху. До того ж автор явно недооцінює й інтелектуального продукту, виплеканого саме в українському дисидентському середовищі, який є яскравою сторінкою української культури. Навряд чи це можна віднести до авторської необізнаности, це швидше стосується поставленими завданнями та засадничими структурами мислення й самих етичних принципів історика.

Очевидно, що саме цим поянюється те, що на сторінках книжки ми не побачимо ґрунтовної й так само виразної характеристики механізмів панування російського тоталітаризму в Україні: політичної системи, функціювання партійних структур, кадрової політики, в основі якої лежав негативізм до всього, що мало глибинні національні українські основи, русифікації, пропаганди. Не знайдемо там і так само яскравих характеристик колишніх партійних і радянських бонз, в чиїх руках опинилася влада після проголошення незалежнос- ти України. Через те подана Г. Касьяно- вим картина виявилася несиметричною: його критицизм, так влучно спрямований саме на націонал-демократів, не поширюється на панівну пострадянську владну верхівку. Пишучи про «угоду з дияволом», тобто зі щойно згаданою номенклатурною верхівкою, на яку пішли українські націонал-демократи і «яка вибила їх на другорядні політичні орбіти, де вони відігравали роль політичного тла у процесах реального перерозподілу влади і власности, яким зайнялася вчорашня партійно-радянська номенклатура», Г. Касьянов виносить присуд саме націонал-демократії: «...в цих колах не було ані масштабних мислителів, здатних запропонувати ідеологію націо- та державотворення, ані крупних політиків з сильними організаторськими здібностями і могутньою харизмою, здатних об'єднати як маси, так і самих націонал- демократів, традиційно схильних до внутрішніх чвар і розбрату». І далі: «Вони фактично забезпечували національну легітимацію вчорашніх комуністичних лідерів, при цьому щиро вважаючи (або вдаючи), що вони слугують справі відбудови «національної держави» [23, с. 39].

Не випадає дивуватися, що з таким підходом під удар потрапляє загалом уся верства української інтелігенції. Зі сторінок книги постає уявлення про це середовище як про безнадійно відстале, у якому немає відчуття часу, новітніх запитів суспільства, де панують орієнтири на давноминулі часи: «Українська національна інтелігенція. мала дуже невиразне уявлення про шлях, який необхідно пройти, аби перетворити населення на націю. Втім, її моделі діяльности - це готові рецепти, створені в епоху «пробудження націй» другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Тому частина цієї інтелігенції обрала «звичну просвітницьку діяльність» зразка ХІХ ст., занурившись у світ приємних етнографічних ілюзій й культурницького месіанства, частина вдовольнилася другорядними посадами в державній системі, частина знову пішла в опозицію до влади, час від часу дошкуляючи їй нагадуванням про занепад української культури та мови» [23, с. 124].

Зведення уявлень і всієї діяльности української інтелігенції до «етнографічних ілюзій» і трактування цілих пластів культурного життя в світлі «шаровар- щини», зверхньо-снобістська її інтерпретація як естетичної архаїчности [23, с. 129-131] стало традиційним прийомом потрактовування української культури й підставою для її відсунення на задвірки суспільного простору як «неформа- ту». Ця диспропорція особливо впадає у вічі за відсутности містких характеристик всього колоніяльного інструметарію зросійщення, використання російської культури як засобу русифікації й збереження в масовій свідомості масового російського культурного ширвжитку.

Втім заради справедливсти треба віддати належне влучності авторських оцінок стосовно реального статусу українців в державі, яка взяла собі 'їхнє ім'я для титулу: «... етнічні українці та 'їхня культура й надалі залишалися «у приймах» у державі, де вони, за лексикою офіційних документів, відігравали «дер- жавоутворюючу роль». І саме ситуацію з рідною мовою «титульної нації» тут можна вважати найпоказовішою. Якщо у сфері бюрократії та освіти державі вдалося переважно адміністративними методами забезпечити мовну «українізацію», то в таких галузях, як культура, масова інформація і комунікації, становище мови «державотворчої нації» й надалі залишалося без елементарного дотримання її культурних прав» [23, с. 132]. Статистика, яку подає при цьому Г. Касьянов, є волаючим свідченням саме такої дискримінації українців як соціо- культурної спільноти.

Цілком зрозуміло, з одного боку, що Г. Касьянов був вимушений неодноразово згадувати про необхідність «творення українців» та відновлення культурних прав титульної нації [23, с. 124] і, зокрема, про «масштабний державний запит на українізовану історію». Зазначимо при цьому, що це був передовсім широкий суспільний, а вже потім - державний, запит. Але, з иншого боку, автор чомусь використовує евфемізм переписування історії, який з явним негативним контекстом і політичним осудом використовувався в надто консервативних компартійних колах ще з часів перестройки. Цим колам йшлося про нейтралізацію суспільних запитів щодо розширення тематики досліджень, доступність архівних фондів, викриття чорних плям тоталітаризму, а в умовах України - страшних реалій національної сегрегації. Замість такого комплексного бачення Г. Касьянов зводить тенденцію розвитку історичних досліджень до осуджуваного ним і близьким йому науковим і політичним середовищем статусного утвердження титульної нації: «Таке переписування історії було притамане фактично для всього пострадянського простору й слугувало одним з базових компонентів етнічно орієнтованого варіанту розбудови націй» [23, с. 125]. От у цьому місці й виступає визначальна позиція російського «ліберала» в Україні, який зневажає право українців на творення власної гуманітарної науки (в т. ч. історії) й, по суті, заперечує право титульної нації на інтелектуальне самовизначення. Але як історик мав би сказати передовсім те, що з крахом тоталітаризму були відкриті спецхрани бібліотек та архівів, стали доступні цілі масиви архівних документів, що давали можливість незрівнянно повніше розкрити історичний процес, у тому числі й української нації, усунути вульгарні російсько-комуністичні пропагандистські штампи, які закріплювали привілейоване становище росіян під вивісками віковічного прагнення українського народу з братнім російським народом, про дружбу народів та інтернаціоналізм (за цією вивіскою приховувалася національна сегрегація та русифікація), про провідну роль російського народу в розвитку культури тощо. Всю складну динаміку історичної науки та її безсумнівні здобутки в умовах незалежности редуковано до осуджуваного в цьому середовищі «етноцентризму» та «інструменталізації історії», в якій саме поняття національної історії лапкується.

Цю позицію Г. Касьянов не лише посилив, але й загострив у наступних публікаціях, трактуючи динаміку історичної науки в ракурсі «переписування» історії або ще гостріше - «боїв за історію». «1990-й рік Україна завершувала вже практично з готовим набором пізнавальних і пояснювальних стереотипів, породжених інтенсивним переписуванням історії під національний канон, - характеризує він цю динаміку в одній із статей. - Фактично вже в 1990 році було розроблено й підготовано до масового відтворення «чорновий» варіянт схеми національної історії, де з формаційною телеологією сусідувала національна, де рушійною силою історії разом з боротьбою класів ставала боротьба націй. Ця схема передбачала етнічну ексклюзив- ність - історія України перетворювалася в історію українців, а инші культури, народи й нації відігравали роль ворожого, нейтрального чи супутнього фону». І далі: «Загалом сформувався й нехитрий словниковий запас, що формує риторику національного канону - зі стандартним набором архаїзмів, антропоморфізмів і наступальної й разом з тим віктимної риторики» [22]. Ось така загальна характеристика процесу формування безособової, безликої, але заздалегідь відомої своєю недолугістю, позаінтелектуаль- ністю й агресивністю національної історіографії.

Концептуальні уподобання Г. Касьянова та Н. Яковенко актуалізувалися в критичних настановах щодо підручників з історії. Ця критичність формулювалася в гострополемічній формі навіть у виданнях, присвячених проблемам толерантності [32]. Саме формування й існування української спільноти трактувалося в дусі сумновідомих «проектів». «Схема Грушевського» створювалася як важлива складова конструювання самої української нації - певного інтелектуального «проекту», який потім було трансльовано в маси тих, хто ще не мав гадки про свою приналежність до будь- якої нації», - стверджує Г. Касьянов. Як пише згаданий автор, наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років українські та зарубіжні суспільствознавці «почали сигналізувати» про існування проблем з версією національного підручника історії, зокрема, йшлося про те, що «вона містить конфліктний потенці- ял у країні, характерною ознакою якої є культурне і навіть цивілізаційне різноманіття, саме й пов'язане з особливостями її історії» [32, с. 16].

«Мені задзвонив його директор, Ігор Рафаїлович Юхновський, і запросив на зустріч, де було погоджено працю над підручником історії.... На старті Ігор Рафаїлович виголосив перед нами промову про потребу славетної історії, а ми поморгали, покивали, проте мали на меті дещо інше. Ігор Рафаїлович - наївний чоловік в історії, але дуже мудрий життєво. З часом ми пояснили йому, що від надмірної глорифікації шкоди більше, ніж користі. І що посилено махати прапором перед носом дитини означає потенційно грати проти патріотизму.

Отак ми видали першу брошуру з описом стану підручників історії, де окреслили недопустимість лобового патріотизму. На нас впала злива протестів, ми там щось пояснювали у відповідь, але потім махнули на це рукою і почали готувати навчальні програми» [46].

А тепер подивімося, на що наставляв «наївний чоловік в історії», тобто директор інституції, яка є за визначенням і статутом плекальницею й розробницею національної пам'яті (і до того ж Українським інститутом національної пам'яті!). Отже, як довідуємося з опублікованих матеріялів першої наради, І. Юхновський в короткій настановчій промові зазначив, що історія хоча й має в полі зору минуле, «мусить мати певну чітку мету майбутнього. Щодо

України, так це позитивний розвиток українського державного суспільства». І далі: «У цьому підручнику з історії мала би бути викладена об'єктивна історія України. Але об'єми дозування опису тих чи інших подій мали би бути такі, щоб підручник сприяв розвиткові у дітей і юнацтва національної гордості, національної самосвідомості й патріотизму. Тобто, як я собі практично мислю, події, в яких нація виглядає переможною і творчою, мали би бути описані яскравіше, а ті моменти, де нація програвала або була нікчемною, описати досить скупо. Україна - молода держава, держава майбутнього. Національна ідея є основною передумовою її існування і розвитку. Але вона буде такою тоді, коли молоде покоління стане позитивно сприймати історію своєї батьківщини» [41, с. 5 - 6].

Отже: «. ми поморгали, покивали, проте мали на меті дещо інше», - так визначила стратегію своєї групи Наталя Яковенко. Як вимагають засади наукової етики (і не тільки наукової!), якщо перед вченим ставлять завдання, які суперечать його позиції, він не братиме участі у подібних проєктах. Але тут підходи були инші: «поморгали, покивали, проте мали на меті дещо інше»! Це «дещо інше» випливало із заперечення критикованої концепції національної історії й було орієнтоване на те, щоб творити шкільну програму на засадах, які ігнорували потреби врахування реального стану історичної свідомости й значні впливи на неї колоніяльних синдромів. Як видно з матеріялів обговорення, позиція групи Яковенко - Касьянова зазнала нищівної критики з боку науковців та педа- гогів-практиків, що брали участь в обговоренні. Стратегія зламу української історичної освіти під виглядом її модернізації на тому етапі провалилася [19].

Зупинимося на розгляді прийомів моделювання оповіди инших праць Г. Касьянова і, зокрема, текстів, присвячених історіографії Голодомору 1932-1933 рр. Тут він повторює ключові підходи історіографічної аналітики, сформульовані ним раніше: «Наприкінці 1980-х - початку 1990-х в Україні було створено (а значною мірою відтворено) стандартний варіант національної історії, побудований на етнічній ексклюзивності, есенціа- лізмі, стандартній культурницькій телеології і романтичних міфах. Це не могло не позначитися на формуванні образу голоду 1932 - 1933 років, способах розуміння його причин і наслідків професійними істориками, які підпали під чари антикварних уявлень про націю та її історичну долю» [25, с. 37]. Зрештою, ціла низка висловлюваних автором суджень явно випадають з тексту наукового аналізу, видають загальну його неґацію болючих проблем українського суспільства, крайню суб'єктивність у ставленні до соціяльних феноменів і домінування емоцій, що заважають вибудувати інтелектуальні координати для розуміння цього соціюму: «...фактично для частини українського політично і культурно активного суспільства Голодомор перетворився на свого роду громадянську релігію зі своїми канонічними текстами, сакральними об'єктами, святими, іконами, обрядами і церемоніалами. Це значно ускладнює обговорення теми в термінах раціонального знання та наукового аналізу, - принаймні, коли йдеться про можливість такої дискусії з носіями і адептами цієї релігії, провокує відповідну тональність і творить культурне тло, в якому надзвичайно важко утримуватися в рамках справжньої, щирої поваги до пам'яті загиблих і вшанувати її без суспільних істерик і публічних сцен в стилі театру абсурду» [25, с. 39].

І цього разу автор не полишає спроб створити узагальнений негативний образ «українських істориків» без розрізнення їхніх індивідуальних дослідницьких особливостей, методик опрацювання джерел та формування наративу. Але навіть у такому жанрі історичних праць, як колективна монографія, тексти окремих розділів чи параграфів пишуть окремі автори, дослідницький почерк яких піддається прочитуванню. У Г. Касьянова на перший план виразно проступає тенденція акумуляції недовіри до праці українських істориків загалом. Це робиться в системі спеціяльних стилістичних прийомів. Стверджується, що в проблематиці висвітлення голоду 193233 рр. «професійна оптика українських істориків значною мірою визначається морально-етичним контекстом проблеми, який виникає не як персональний вибір історика, а як набір сентенцій, накинутих ззовні»,. «тиск «згори» змушує виконувати «держзамовлення»». Ці твердження не базуються на жодних доказах про «тиск згори» й про «держзамовлення». Ні прикладів ідеологічних вказівок, ні «темників» з боку Академії наук, Кабміну чи Адміністрації Президента не подається. Замість аргументів подається ще одна формула логічного крутійства. Виявляється, що «українські історики в переважній більшості цілком свідомо виконують ідеологічне замовлення, яке вони самі ж значною мірою сформулювали» [25, с. 111].

Як стилістичний прийом тут виступає наголошування на сервілізмі їхньої позиції, відсутності принциповости.

«Спочатку українські історики брали участь у формуванні версії голоду 1932-- 1933 років, яка мала бути альтернативною тій, котру можна умовно окреслити як «версію Конквеста - Мейса». Цей період збігається з часом «перебудови» та ідеологічної лібералізації в СРСР. У цей час офіційна історіографія теми зводилася до ідеологічної дискредитації згаданої версії та побудови пояснювальних конструкцій в дусі «правильного» соціалізму і «неправильного» сталінізму» [25, с. 112]. Звертаємо увагу, що спочатку для творення образу використовується загальне поняття «українські історики». Але дещо нижче з'ясовується, що йдеться про офіційну історіографію, що явно не тотожно. Вихід мав би бути один: здійснити персоналізацію позицій «українських істориків».

Надалі ж, як стверджує Г. Касьянов, «історики» (за контекстом, йдеться про тих таки безликих і безіменних «українських істориків») «зосередилися на віктимному аспекті в дослідженні та інтерпретації голоду 1932 - 1933 рр., який поєднувався зі звинувачувальною риторикою, спрямованою на пошук винуватців голоду назовні» [25, с. 113]. Звертаємо увагу на те, що тут застосовано ще один прийом дискредитації. Ці ж історики зосередилися на двох аспектах інтерпретації: віктимному та пошуку винуватців. Цей прийом зводиться до виставляння опонента в оглупленому вигляді, який підходить у вивченні лише до її окремих аспектів. Тут навіть не згадується про основне: про величезну складову дослідницької праці істориків цього й пізнішого часу, спрямовану на виявлення й публікацію архівних джерел з різноманітних архівосховищ, у тому числі й закритих в умовах російського тоталітаризму. Виставляння як недолік чи недолугість віктимности стало для певного кола істориків характерним дискредитаційним прийомом щодо української історіографії [25, с. 113].

Иншим таким дискредитаційним прийомом є використання понять міф, міфологія й застосування його до оцінки досліджень голоду 1932-1933 рр. Українські історики, вкотре підкреслює Г. Касьянов, активно творять офіційний дискурс цієї теми (він забув, що раніше твердив про «тиск згори»), а з иншого боку, трансформують його в елемент національної міфології, «з іншого - самі опиняються під його потужним впливом, що значно обмежило 'їхні можливості в сфері інтерпретацій та пошуків інших вимірів розуміння цього явища». Отакий складний і непривабливий клубок, в який заплутано образ «українських істориків» голоду 1932 - 1933 рр. До цього додається ще й пов'язування цих обмежених «українських істориків» з державно-бюрократичними структурами та політиками «національно-демократичного» табору. Звертаємо побіжно увагу читача на те, що й тут для посилення застосовано прийом негативного лапкування щодо поняття «національно-демократичний». Тут же додається ще один прийом - стандартних підозрілих асоціяцій щодо матеріяльної підтримки діяспори, бо держава надає згаданим дослідникам голоду 1932-1933 років «переважно символічну та ідеологічну підтримку», натомість «матеріальну підтримку надає діаспора» [25, с. 113].

Г. Касьянов для закріплення наголошує, що згадані історики «не лише виконують важливу функцію творців національної міфології, вони напряму виконують замовлення державних установ і включаються в політичні дискусії» [25, с. 113]. Як приклад такого включення подається участь істориків у парламентських слуханнях, присвячених голоду 1932-1933 рр. Справді, парламентські слухання є важливою суспільно-політичною трибуною для широкого усвідомлення суспільних проблем. Спроба негативного маркування істориків за їх участь у «політичних дискусіях» відносить до того ж набору неґаційних стилістичних прийомів. Ігнорується те, що участь у публічних дискусіях є суспільною потребою, спрямованою на нейтралізацію пластів деформованої тоталітарною пропагандою масової свідомости, і ця участь є, без сумніву, важливим політичним актом оздоровлення суспільства, в якому неминуче важлива роль належить історикам. Додамо, що самі масштабні акції тоталітарного режиму кінця 1920-30-х років щодо українського селянства (і не тільки!), такі як насильницькі хлібозаготівлі, розкуркулення, колгоспизація, організація Голодомору тощо, мали характер політичних акцій, що включали заходи ідеологічного, організаційно-політичного, інформаційно-пропагандистського, військово-мобілізаційного, репресивного характеру. Тому ставити дослідникам на карб те, що вони дають політичні оцінки цим політичним за своєю природою явищам принаймні нелогічно. А як инакше, як не цілеспрямованими політичними акціями, слід оцінювати закриття українським історикам доступу до центральних архівів Російської Федерації? Яку політику намагається приховати цими акціями путінський режим?

За Г. Касьяновим, українські дослідники голоду 1932-1933 рр. «цілком свідомо ігнорували певні базові професійні стандарти на догоду «суспільній доцільності», що «вкрай негативно позначалося на науковій якості досліджень, які перетворювалися на безкінечний фактографічний коментар невибагливого набору ідеологічних гасел» [25, с. 115-116]. Подібні оцінкові судження без конкретного аналізу історіографічних явищ та імен дослідників взагалі випадають за рамки наукового дискурсу. Так само за рамки наукового розгляду випадають твердження Г. Касьянова, які він сам оцінює як «цікаві» (!!), про те, що «стандартні дискурсивні практики і стереотипні уявлення про голод 1932-1933 років, яким судилося перетворитися на домінантні, стали предметом інтелектуального імпорту» (виділення наше. - А. З.). Г. Касьянов стверджує, що українські історики наприкінці 1980-х - на початку 1990-х просто перейшли «на рейки» версії Мейса - Конквеста, а їхні розробки, «які претендували на звання наукових», велися «від самого початку в готових інтерпретаційних рамках, імпортованих або з діаспори, або з праць... дослідників «тоталітарної школи». Годі й говорити, що подібна інтерпретація української історіографії проблеми голоду 1932-1933 рр., розгорнута на одній сторінці, сама собою є показовою. Її «викривальна» спрямованість і супровідний стилістичний антураж для уважного читача є цілком знаковими і вказують на маніпуляційні прийоми автора.

На наступних сторінках Г. Касьянов підкреслено скептично оцінює працю Роберта Конквеста «Жнива скорботи» (1986) та діяльности комісії Конгресу США з дослідження голоду 1932-1933 рр. Він невтомно наголошує, що ці перші академічні дослідження з теми «було здійснено в рамках політико-ідеологічного замовлення провідних організацій української діаспори», «ніхто не приховував політико-ідеологічної спрямованості роботи комісії». «Р. Конквест писав своє дослідження на замовлення однієї з найпотужніших громадських організацій української діаспори» [25, с. 117-118]. І тут таки формулює присуд: «...ця обставина (разом із належністю дослідника до «тоталітарної школи») була одним з найпотужніших аргументів для критики і припущень щодо якості інтерпретацій».

Втім у тексті Г. Касьянова як досвідченого автора знайдемо окремі місця, де визнано значення праці Р. Конквес- та, пишеться про репутацію автора, його літературнийй талант і масштаб книги, її величезний розголос, як і те, що «дослідження Р. Конквеста не лише відтворювало вражаючу картину масштабного лиха, яке для західного читача було справді шоковим відкриттям». Але при цьому як майстерний маніпулятор Г. Касьянов ставить його працю в рамки таких оцінок і негативних конотацій, що значення праці американського вченого зі світовим ім'ям у сприйманні читача мимохіть нівелюється. Ставиться під сумнів і значення праці Джеймса Мейса, і величезного зібраного ними різнопланового фактографічного ма- теріялу, а разом з тим і ключових висновків досліджень цих вчених. «Концептуальний консенсус щодо причин і наслідків голоду 1932-1933 років у середовищі українських істориків, який відбувся в рамках переходу на основні позиції «тоталітарної школи», унеможливив науковий пошук. Будь-які новації були можливі лише в рамках Голодомору» [25, с. 139 - 140].

Навіть звернення російського правозахисника С. Ковальова, який попросив в українців вибачення за голод і терор, яке пролунало у травні 1993 р. на конференції в Москві, зневажується Г. Касьяновим. «Ковальовське «Простите нам!», - пише Г. Касьянов, -... перейшло в сферу політичного моралізаторства» [25, с. 141-142]. Це виставлення позиції відомого російського правозахисника й відважного громадсько-політичного діяча, якою він рішуче відмежовувався від сталінсько-путінської Росії, Г. Касьянов подає у блюзнірському супроводі, який руйнує засади не тільки наукової етики, але й можливість повернення довіри до самого автора.

Показовим є й неодноразове прив'язування Р. Конквеста до поняття «тоталітарна школа», накинуте групою дослідників-«ревізіоністів». Г. Касьянов відсилає читача до статей, що стосуються західної історіографії сталінської Росії, а серед них і російського історика І. Павлової, присвяченої «критиці ревізіоністського підходу західних істориків до вивчення сталінської Росії» [30, с. 109]. Двозначність застосування й неодноразове припасовування Г. Касья- новим поняття «тоталітарна школа» до Р. Конквеста та инших дослідників полягає в тому, що воно створює враження, наче ці дослідники були прибічниками тоталітаризму, тоді як зовсім навпаки, в цьому колі вчених сталінська Росія розглядалася як тоталітарна держава, і всю її систему вони розглядали як тоталітарну, що спричинила тотальний характер руйнування моралі й тотальність репресивних акцій. Наличка «тоталітарна школа» була приставлена до цього кола дослідників прибічниками ревізіоністського підходу, які сформувалися в 60-70-ті в умовах наростання критики американської політики у В'єтнамі та в процесі боротьби за громадянські права, в контексті якого розгорнулася критика тоталітарного підходу в західній совєто- логії, який, повторюємо, розглядав саму соціяльно-політичну систему СССР як тоталітарну. У розгортанні цієї критики прибічники ревізії такого підходу (тому й ревізіоністи) парадоксальним чином скотилися до певної апології сталінської Росії. Як один із численних прикладів цього І. Павлова подає Д. Ширера, який для характеристики сталінської влади застосовує поняття «держава в облозі», якій не залишалося більше нічого робити, як розпочати запроваджувати репресії для того, щоб навести порядок в суспільстві [30, с. 113]. Г. Касьянов повторює твердження «ревізіоністів» про те, що картина голоду 1932 - 1933 рр., подана Конквестом, була надто далекою від тверезого наукового осмислення і надто наближеною до ідеологічних інтерпретацій... певної частини української діяспори. Підсумовуючи наукову частину дискусії, Г. Касьянов на перше місце висуває твердження критиків, що «доказова база книги Р. Конквеста була занадто вузькою і містила забагато фактографії, базованої на вторинних джерелах, передовсім забагато посилань на праці, що вийшли з кіл української діяспори» [25, с. 141-142]. Подібне явне солідаризування з позицією ревізіоністського підходу й очевидна неґація української діяспори ілюструє систему маніпуляційних прийомів, за допомогою якої Г. Касьянов намагається дискредитувати дослідників, праці яких є етапними у вивченні Голодомору. Треба взяти до уваги, що Г. Касьянов прямо виводить дослідження українських істориків 1990-х років з концепції Конквеста - Мейса, попри те, що українські історики суттєво розширили джерельну базу досліджень голоду 1932-1933 рр. за рахунок долучення до неї нових архів - них матеріялів, недоступних західним дослідникам, а також нового масиву даних свідків цих подій з материкової України, які ще були живими в перше десятиріччя незалежности. Ігнорування цього є свідченням дискредитаційної спрямованости й позанаукового призначення текстів Г. Касьянова про голод 1932-1933 р. Стандартно ж негаційне цинічне ставлення до української діяс- пори явно сягає корінням тоталітарної пропаганди ще сталінських часів.

Иншою промовистою деталлю є відмінність у називанні праць. Якщо назва праці Р. Конквеста «Жнива скорботи» несе психологічне навантаження співчуття до жертв Голодомору й пошанування їхньої пам'яті, то слововживання «Dance macabre», як і викривлене апелювання до алюзій з відомим Шевченковим у назві «Розрита могила» [21], дає підстави розцінювати авторську позицію як контретичну й відверто зневажаль- ну. У цьому світлі постає ще одна оцінка, яка спрямована начебто на критику української історіографії, Але, з иншого боку, розкриває українозневажальні позиції автора. Подамо її мовою оригіналу: «И в научных работах, и в публицистике довольно часты упоминания о тех или иных энергичных высказываниях И. Сталина, В. Молотова и других представителей высшего партийно-государственного руководства в адрес украинцев. О знаменитом высказывании Н. Хрущева о якобы существовавшем намерении И. Сталина выселить всех украинцев пожалуй не стоит и упоминать - оно уже стало общим местом» [21, с. 263, прим. 55]. Кому-кому, а авторові праць з історії російського тоталітаризму відомо, чого вартували для мільйонів людей ці «энергичные высказывания»

Зрештою, сам Г. Касьянов солідаризується з позицією російських істориків (В. Кондрашин та ин.), які акцентують на тому, що українські історики, прибічники «геноцидної» версії виконують політичне замовлення, слідують політичній кон'юнктурі, що вони «політизують» питання голоду тощо [25, с. 143-147]. Однак при цьому стилістика текстів Г. Касьянова помітно відрізняється агресивною тональністю, близькою до українофобії. Не будучи дослідником ані голоду 1921 р., ані голоду 1932-1933 рр., ані голоду 1947 р., а отже, не знаючи масивів джерел, специфіки їх формування, відповідних дослідницьких методик, Г. Касьянов тиражує свої статті й трактати з історіографії досліджень з цієї теми, роль яких виходить за рамки наукових.

Показовою є й саме контекстування поняття «національна історіографія» у Г. Касьянова. У текстах 1990-х років це поняття має узагальнені характеристики певного історіографічного напрямку, присвяченого дослідженню українців як соціо- й державотворчої спільноти. Г. Касьянов разом зі своїми прибічниками активно пропагує критичне ставлення до цього напрямку як застарілого повтору романтичної, народницької та позитивістської історіографії другої половини ХІХ ст., яка явно відстає від запитів часу. Пізніше до цього поняття застосовується прийом лапкування, покликаний посилити негацію самого поняття. В аналізованих тут текстах «Dance macabre: голод 1932 - 1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії» та присвячених історичній пам'яті й історичній політиці цей істо- ріографічий напрямок подається як тотожний націоналістичному через косу риску, тобто національна/націоналістична історіографія. За цією моделлю подається й трактування культурної й політичної ідентичности як національної/націоналістичної [26]. В кращому разі автор не помічає, що цим сумнівним прийомом він ставить себе в подвійне незручне становище. По-перше, змістове наповнення понять національна та націоналістична не тотожне, по-друге, трактування (або підміна) понять національний і націоналістичний активно використовувалося в практиках тоталітарної пропаганди, спрямованих на нейтралізацію запитів національної свідомости й «боротьбу» з українським буржуазним націоналізмом.

Г. Касьянов, з одного боку, відзначає, що на кінець першого десятиріччя 2000-х років «сформувався достатньо стійкий інтерес до проблем історичної пам'яті», але пов'язує його не стільки із напрацьованим вченими-істориками й культурологами масивом історичних та історико-культурних досліджень та суспільними запитами, як висуває на перший план політичну кон'юнктуру, а сам суспільний інтерес трактує як підігрітий політиками, «які розкусили можливість маніпуляцій з пам'яттю» [26, с. 133]. Негативістський контекст трактування посилення інтересу до національної пам'яті вноситься в свідомість читача як первинний. У такому ж освітленні трактуються загалом дослідження національної пам'яті, й для найпершого сприйняття висувається узагальнене твердження, що «дослідження національної пам'яті в Україні перебувають під серйозним тиском політичної кон'юнктури». Стосовно ж ді- яльности Українського інституту національної пам'яті Г. Касьянов стверджує, що академічна складова діяльности цієї інституції практично маргіналі- зована, й підкреслює посилення цієї тенденції й начебто «звуження простору зваженого академічного дискурсу» [26, с. 135]. Очевидно, що історикові, який зважує соціяльно-політичну й інформаційно-просвітницьку спрямованість діяльности такої інституції, необхідно враховувати передовсім її статутні завдання, аналізувати суспільний контекст цієї діяльности, а разом з тим її участи в розширенні документальної бази історичних студій та запитів суспільства щодо повноти досліджень минулого й мобілізації історичної пам'яті.

Як бачимо, розгортання історичних студій в роки незалежности відбувалося в умовах, з одного боку, широких можливостей для вибору проблематики досліджень та їхніх методологічних засад, суттєвого розширення джерельної бази, а з іншого - за відсутности належної матеріяльної підтримки з боку державних інституцій. Одержавши ін- ституційні можливості для повернення в науковий обіг набутків класичної національної історіографії, українські історики реалізували численні дослідницькі проекти щодо впровадження до наукового обігу та публікації джерел і створення різнопланових тематичних наративів. Частина ж істориків під гаслами постмодернізму та лібералізму розгорнула критику національної історіографії, закидаючи їй методологічну застарілість, ідеологічну упередженість та «націоналізм». Уважне вивчення їхніх дослідницьких практик підтвердило їхнє прагнення заперечити наукове значення класичної національної історіографії та сучасної української історіографії. У цьому запереченні проглядаються їхня ідеологічна за- ангажованість і, попри модернізаційні обіцянки, використання прийомів недоброякісної наукової критики, порушення етики побудови аргументації, а також залежність від вимог зарубіжних наукових центрів.

1. Антоновичъ Владимфъ. Изсл^дованіе о гайдамачествЬ по актамъ 1700 - 1768 г. / Владимфъ Антоновичъ. - К.: Въ университетской типографіи (І. Завадзкаго), 1876. - С. 4.

2. Гейвуд Колін. Козаччина: ґазават по- українському? / Колін Гейвуд // Критика. - 2002. - № 4. - С. 27 - 29.

3. Гирич І. Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського / І. Гирич, В. Ульяновський // М. С. Грушевський. Духовна Україна: збірка творів. - К.: Либідь, 1994. - С. 527 - 537.

4. Гирич Ігор. Ще раз про схему української історії / Ігор Гирич // Генеза. - 1997. - № 1 (5). - С. 138 - 141.

5. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні / М. С. Грушевський // Духовна Україна: збірка творів. - К.: Либідь, 1994. - С. 49 - 77.

6. Грушевський Михайло. Вступні замітки / Михайло Грушевський. Історія Укра- їни-Руси: в 11 т., 12 кн. - Т. І: до початку ХІ віка. - К.: Наук. думка, 1991. - С. 1 - 6.

7. Даніель Бовуа: «Коли Україна була польською колонією...» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.istpravda. com.ua/articles/2014/11/6/145648/

8. Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука / Ярослав Дашкевич // «Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика. - К.: Темпора, 2011. - С. 329-346.

9. Дашкевич Я. Українські історичні традиції: нація і держава / Ярослав Дашкевич // «Учи неложними устами сказати правду»: історична есеїстика. - К.: Темпора, 2011. - С. 41-54.

10. Дзюба Іван. Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття XXI / Іван Дзюба. - Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2011. - 503 с.

11. Дзюба Іван. «Прокислі «щі» від Табачника. Галичанофобія - отруйне вістря українофобії» / Іван Дзюба. - Дрогобич: Вид-во «Коло», 2010. - 112 с.

12. Довбищенко М. В. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI - перша половина XVII ст.) / М. В. Довбищенко. - К.: ПП Сергійчук М. І., 2008. - 882 с.

13. Зашкільняк Л. Замітки про сучасну українську історіографію / Л. Зашкільняк // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: зб. ст. - К., 2009. - Вип. 15, ч. 1. - С. 14 - 30.

14. Зашкільняк Леонід. «Образ(и) польської історії в сучасній українській історіографії» / Леонід Зашкільняк // Образ Іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації (Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ. 15 - 16 грудня 2005 року) / упоряд. і наук. ред. Г. В. Касьянов. - К.: НАН України, Інститут історії України, 2008. - С. 35 - 46.

15. Зашкільняк Леонід. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна історична наука / Леонід Зашкіль- няк // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. Колективна монографія за редакцією Леоніда За- шкільняка. - Львів, 2004. - С. 24 - 57.

16. Зашкільняк Леонід. Методологічні погляди Михайла Грушевського [Електронний ресурс]. - Режим доступу: // http:// old.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/ ProblemyIstoriohrafiji/1-ZASHKILNIAK%20 Leonid.htm

17. Зашкільняк Леонід. Славістика в науковій спадщині та історіософії Михайла Гру- шевського / Леонід Зашкільняк // Проблеми слов'янознавства: міжвідомч. наук. зб. - Вип. 46. - Львів, 1994. - С. 3 - 24.

18. Зашкільняк Л. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л. За- шкільняк, М. Крикун. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. - 752 с.

19. Зінченко Арсен. Про історію підручника з історії і не тільки (Відгук на книжку: Турченко Ф. Україна - повернення історії. Генеза сучасного підручника / Федір Тур- ченко. - К.: Генеза, 2016. - 104 с.) / Арсен Зінченко // Українознавство. - 2016. - № 4. - С. 217 - 233.

20. Касьянов Георгій. Ще не вмерла українська історіографія // Критика. - 2002. - № 4. - С. 18 - 22.

21. Касьянов Г. Разрытая могила: голод 1932 - 1933 гг. В украинской историографии, политике и массовом сознаниии / Г. Касьянов // Ab Imperio. - 2004. - № 3. - С. 237 - 269.

22. Касьянов Георгий. Украина-1990: «бои за историю» // НЛО. - 2007. -№ 83 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: // http://magazines.russ.ru/nlo/2007/83/ka8-pr. html

23. Касьянов Георгій. Україна 1991 - 2007: нариси новітньої історії / Георгій Касьянов. - К.: Наш час, 2007. - 432 с.

24. Касьянов Г. «Национализация» истории в Украине: краткий экскурс / Г. В. Касьянов, А. И. Миллер // Россия - Украина: как пишется история: диалоги - лекции - статьи. - М.: Российский государственный гуманитарный университет, 2011. - С. 71.

25. Касьянов Георгій. Dance macabre: голод 1932 - 1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті - початок 2000-х) /Георгій Касьянов; Ін-т історії України НАН України. - К.: Наш час, 2013. - 271 с.

26. Касьянов Георгий. К проблеме дефиниций: историческая память, историческая политика / Георгий Касьянов // Історія. Пам'ять. Політика. Збірн. ст. / упоряд. Г. Касьянов, О. Гайдай. - К.: Інститут історії України НАН, 2016. - С. 112 - 135.

27. Музичко Олександр. Українофобія: тягар історії та виклики сучасності / Олександр Музичко // Українофобія як явище та політтехнологія: зб. ст. / НАН України. ІУАД ім. М. С. Грушевського. Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка; упоряд.: Гарасим Я., Гречило А., Пилипчук С., Сова А., Халак Н. - Львів, 2014. - Вип. 1. - С. 7 - 11.

28. Музичко Олександр. Хто такі українські історики і чого вони хочуть? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https:// day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/hto-taki- ukrayinski-istoriki-i-chogo-voni-hochut

29. Образ Іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації (Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ. 15 - 16 грудня 2005 року) / упоряд. і наук. ред. Г. В. Касьянов. - К.: НАН України, Інститут історії України, 2008. - 264 с.

30. Павлова И. В. Современные западные историки о сталинской России 30-х годов: (Критика «ревизионистского» подхода) / И. В. Павлова // Отечественная история. - 1998. - № 5. - С. 107 - 116.

31. Перевезій В. Українофобія / В. Пере- везій // Політична енциклопедія. [Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін]. - К.: Парламентське видавництво, 2011. - С. 728.

32. Підручник з історії: проблеми толерантності [Методичний посібник для авторів та редакторів видавництв]. - Чернівці: Букрек, 2012. - 128 с.

33. Плохій Сергій. У пошуках української золотої доби / Сергій Плохій // Критика. - 2002. - № 4. - С. 23 - 26.

34. Полянський Олег. Битви за історію України: від постмодерністських інтерпретацій до прямої українофобії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.vox-populi.com.ua/rubriki/politika/bit vizaistoriuukraienividpostmodernistskihinte rpretacijdopramoieukraienofobiieavtorpolan skijoleg

35. Пріцак Омелян. Історіософія Михайла Грушевського / Омелян Пріцак //Грушев- ський Михайло. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. - Т. І: до початку ХІ віка. - К.: Наук. думка, 1991. - С. LXV - LXIX.

36. Рог В. Українофобія: п'ята колона та її ляльководи / В. Рог. - К., 2012. - 96 с.

37. Солдатенко В. Ф. Єврейське представництво в Центральній Раді / В. Ф. Сол- датенко // Єврейське населення Півдня України: історія та сучасність. Тези до наукової конференції 19-20 листопада 1992 р. - Запоріжжя, 1992. - С. 54-56.

38. Сталин и Каганович. Переписка. 1931 - 1936 гг. [сост. О. В. Хлевнюк, Р. У Дэвис, Л. П. Кошелева и др.]. - М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2001. - 708 с.

39. Українофобія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.wikiwand. com/uk/Українофобія

40. Українофобія - хвороба небезпечна // Кримська світлиця: Всеукраїнська громадсько-політична та літературна газета. -- 2 берез. (№ 9).

41. Юхновський Ігор. Переднє слово // Шкільна історія очима істориків-науковців: матеріали Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України / упор. та ред. Наталі Яковенко. - С. 4 - 6.

42. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.: [навч. посіб. для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак., вузів, вчителів] / Н. М. Яковенко. - К.: Генеза, 1997. - 312 с.

43. Яковенко Наталя. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії / Наталя Яковенко // Дух і літера. - 1998. - № 3 - 4. - С. 113 - 124.

44. Яковенко Наталя. Кого та як іншує Михайло Грушевський в «Історії України- Руси» / Наталя Яковенко // Образ Іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації (Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ. 15 - 16 грудня 2005 року) / упоряд. і наук. ред. Г. В. Касьянов. - К.: НАН України, Інститут історії України,- С. 89 - 103.

45. Яковенко Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - 2-ге вид., перероблене та розширене / Наталя Яковенко. - К.: Критика, 2005. - 584 с.

46. Наталя Яковенко: «Ніколи не будувала кар'єру, тільки власний паралельний світ» // Україна модерна: міжнародний інтелектуальний часопис [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uamoderna. com/jittepis-istory/yakovenko

47. Korzon Tadeusz. Wewn^trzne dzieje Polski za Stanislawa Augusta (1764 - 1794) / Tadeusz Korzon. - T. I. - Krakow; Warszawa, 1897. - 515 s.

48. Nabywaniec Stanislaw. Unicka archi- diecezja Kijowska w okresie rz^dow arcybisku- pa metropolity Felicjana Filipa Wolodkowicza. 1762-1778 / Stanislaw Nabywaniec. - Rzeszow, 1998. - 575 s.

49. Serczyk Wladyslaw. Hajdamacy / Wla- dyslaw Serczyk. - Krakow: Wydawnictwo litera- ckie, 1968. - 462 s.

50. Serczyk Wladyslaw. Koliszczyzna / Wla- dyslaw Serczyk. - Krakow: Nakladem uniwer- sytetu Jagiellonskiego, 1978. - 176 s.

51. Srogosz Tadeusz. Stosunki polsko- ukrainskie podczas panowania Stanislawa Augusta Poniatowskiego w historiografii polskiej w XIX i pierwszej polowie XX wieku / Tade- usz Srogosz // Rocznik polsko-ukrainski. Tom XVII / pod redakj Kazimierza R^dzinskiego Dmitra Herciuka. - Czestochowa; Lwow, 2015. - S. 28 - 39.

References

1. ANTONOVYCH, V (1876). The Study of Haidamak Uprising: According to the Acts of 1700-1768. Kyiv: V universitetskoy tipografii, p. 4. [in Rus.]

2. HEYWOOD, C. (2002). Is Cossackdom a Ukrainian Jihad? Krytyka, (4), pp. 27-29. [in Ukr.]

3. HYRYCH, I., ULIANOVSKYI, V (1994). Religion and Church in the Life and Work of Mykhailo Hrushevsky. In: M. S. Hrushevsky. Spiritual Ukraine: Collection of Works. Kyiv: Lybid, pp. 527-537. [in Ukr.]

4. HYRYCH, I. (1997). Once again about the Scheme of Ukrainian History. Henesa. (1(5)), pp. 138-141. [in Ukr.]

5. HRUSHEVSKY, M. (1994). From the History of Religious Thought in Ukraine. In: M. S. Hrushevsky. Spiritual Ukraine: Collection of Works. Kyiv: Lybid, pp. 49-77. [in Ukr.]

6. HRUSHEVSKY, M. (1991). Introductory Notes. In: Till the Beginning of the 11th Century, Vol. 1 of Hrushevsky Mykhailo. History of Ukraine-Rus. In 11 Volumes, 12 Books. Kyiv: Naukova dumka, pp. 1-6. [in Ukr.]

7. Daniel Bovua: When Ukraine Was a Polish Colony... [online]. Available at: http://www.

istpravda.com.ua/articles/2014/11/6/145648 [in Ukr.]

8. DASHKEVYCH, Ya. (2011). Post

Modernism and Ukrainian Historical Science. In; Teach Me with Undeceiving Lips to Speak the Truth: Historical Essays. Kyiv: Tempora, pp. 329-346. [in Ukr.]

9. DASHKEVYCH, Ya. (2011). Ukrainian Historical Traditions: Nation and State. In: Teach Me with Undeceiving Lips to Speak the Truth: Historical Essays. Kyiv: Tempora, pp. 329346. [in Ukr.]

10. DZIUBA, I. (2011). Thickening the Gloom. From Black Hundreds of the Early 20th Century to Ukraine-Phobia of the 21st Century. Kyiv: Kyiv-Mohyla Academy Press, 503 p. [in Ukr.]

11. DZIUBA, I. (2010). Tabachnyks Sour “Shchi”. Galicia-Phobia as a Poisonous Spear of Ukraine-Phobia. Drohobych: Kolo, 112 p. [in Ukr.]

12. DOVBYSHCHENKO, M. (2008). Volhynia Gentry in Religious Movements (The End of the 16th - the First Half of the 17th Century). Kyiv: PE Serhiichuk M.I., 882 p. [in Ukr.]

13. ZASHKILNIAK, L. (2009). Notes on Contemporary Ukrainian Historiography. Ukraina XX st.: kultura, ideolohiia, polityka: Zbirnyk statei (Ukraine of the 20^th Century: Culture, Ideology, Politics: Collection of Articles). Kyiv, pp. 14-30. [in Ukr.]

14. ZASHKILNIAK, L. (2008). Images of Polish History in Modern Ukrainian Historiography. In: H. KASIANOV, ed., Obraz Inshoho v susidnikh istoriiakh: mify, stereotypy, naukovi interpretatsii. Materialy mizhnarodnoi naukovoi konferentsii, 12-15 hrudnia 2005 r. (Image of the Other in the Histories of Neighboring Countries: Myths, Stereotypes, Scientific Interpretations. Conference Proceedings. December 2005). Kyiv: NAS of Ukraine, Institute of History of Ukraine, pp. 3546. [in Ukr.]

15. ZASHKILNIAK, L., ed. (2004). Methodological Aspects of the Global Historiography Process and Modern Historical Science. In: Ukrainian Historiography at the

Turn of the 20th-21st Centuries: Achievements and Problems. A Collective Monograph. Lviv, pp. 2457. [in Ukr.]

16. ZASHKILNIAK, L. Methodological

Views of Mykhailo Hrushevsky. [online]. Available at: http://old.franko.lviv.ua/

Subdivisions/um/um2-3/Problemy istoriohrafiji/1-ZASHKILNIAK%20Leonid. htm [in Ukr.]

17. ZASHKILNIAK, L. (1994). Slavic Studies in the Scientific Heritage and Historiography of Mykhailo Hrushevsky. In: Problemy slovianoznavstva: mizhvidomchyi naukovyi zbirnyk. (Problems of Slavic Studies: Interdepartmental Collection of Scientific Works), Vol. 46. Lviv, pp. 3-24. [in Ukr.]

18. ZASHKILNIAK, L., KRYKUN, M. (2002). History of Poland: From Ancient Times to the Present Day. Lviv: Ivan Franko National University of Lviv, 752 p. [in Ukr.]

19. ZINCHENKO, A. (2016). About the History of the Textbook on History and Not Only [Review of the Book: TURCHENKO, F. Ukraine: Return of History. Genesis of the Modern Textbook. Kyiv: Henesa, 104 p.] Ukrainoznavstvo (Ukrainian Studies), Vol. 4, pp. 217-233. [in Ukr.]