Михайло Грушевський про національно-державну ідею в добу української революції ("Хмельниччина": 1650-1657 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 323.12:94(477.43)«1650/1657»

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИИ ПРО НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНУ ІДЕЮ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Ірина Діптан

М. Грушевський у передмові до першої книги дев'ятого тому «Історії України- Руси» так визначає зміст своєї праці: «В фокусі панорами стоїть великий політичний переворот: перехід України з-під влади Польської Річипосполитої «під високу руку» московського царя...» [7, с. 6]. Вчений, ставлячи головним завданням дослідження ролі мас «.у сім великім зламі українського життя.», зауважує на нестачу безпосередніх джерел. А тому історик більше відтворює «.розвій політичних подій, які в кінцевім рахунку означали дальші напрями народнього життя» [7, с. 6]; «зріст свідомості в громадянстві і масах: їх усвідомленнє соціальне і політичне, державне і національне» [7, с. 6-7].

Об'єктом нашого розгляду є ідея національно-державного буття українства за доби «Хмельниччини» в науковому доробку М.Грушевського, а предметом - вияв її (зрідка - виразно, частіше - фрагментарно, пунктирно) в перетрактаціях гетьманських дипломатів із послами сусідніх держав, угодах Війська Запорозького з останніми впродовж 1650-1657 років*.

Завдання нашої історіографічної розвідки зумовлюються тими питаннями, що, як вузлові, постають у двох книгах дев'ятого тому «Історії України-Руси», в синтетичних працях і низці статей ученого з означеної теми. Наріжною, згідно з істориком, є проблема українсько-московського договору 1654 року («Переяславської умови»). Висвітлюючи її в доробку М. Грушевського, дотримуємося його ж застереження-побажання: «як можна судити українських політиків 1654 року [...]: Та се й не наше діло: читати їм мораль; нам треба перед усім зрозуміти ситуацію і в зв'язку з нею діло, що було її витвором» [7, с. 784] В.Смолій і В.Степанков, мовлячи про дослідження М. Грушевського в царині Української революції ХVII ст., підкреслюють, що вони й «.по сьогодні не втратили свого непересічного значення як своєрідної «енциклопедії» знань з історії боротьби і створення національної держави» [27, с. 19]..

Відтак маємо зреалізувати низку завдань.

По-перше, розкрити засадничі принципи дипломатії Б. Хмельницького після Зборова й до Переяслава. Задля цього виокремлюємо найважливіші зовнішньополітичні акції Чигирина в оцінці М. Грушевського. Йдеться, передусім, про вересневий молдавський «бліцкріг» 1650 року; турецьку карту, як козирну в «дипломатичній колоді» Богдана (формальне сприйняття на початку 1651 року турецької протекції; ймовірність чергового визнання васальної підлеглості Війська Запорозького Отто- манській Порті влітку 1653 року); Білоцерківський договір 1651 року; геополітичний вимір одруження Т Хмельницького та Р. Лупул; молдавські походи гетьманича як провал планів Б. Хмельницького опертись на Туреччину та її васалів у протистоянні з Річчю Посполитою; воєнно-політичні наслідки Жванецької кампанії 1653 року тощо.

По-друге, проаналізувати, згідно з М. Грушевським, московську політику Війська Запорозького та, відповідно, українську - Царства до «Переяславської умови» 1654 року.

По-третє, з'ясувати чинники, котрі, на думку вченого, зумовили московський вибір Чигирина на початку 1654 року.

По-четверте, висвітлити погляди М. Грушевського на «Переяславську умову» (українсько-московський договір 1654 року): форму, зміст, політико-правовий статус Війська Запорозького згідно з трактатом; відображення в «статтях» Б. Хмельницького рівня державницького мислення козацько-старшинської еліти.

По-п'яте, виокремити помилки у царині як зовнішньої, так і внутрішньої політики гетьманської адміністрації, що їх учений уважає фатальними для долі Козацької держави.

По-шосте, розкрити історичне значення Української революції («чари Хмельниччини»), діяльності її керманича в інтерпретації М. Грушевського З проблематики теми є кілька спеціальних розвідок. У праці Л.Г.Мельника [22] розділ 3 присвячений висвітленню державотворчої діяльності гетьмана в оцінках М. Грушевського [22, с. 42-47] та В. Липинського. Важливою є неодноразово цитована нами в попередніх статтях робота В. Смолія і В. Степанкова [26]. Опосередковано, в контексті оглядів вітчизняної історіографії з'ясовуються погляди М. Грушевського в дослідженнях Я. Качмарчика [20], В. Кравченка [21], С. Плохія [24], В. Смолія і В. Степанкова [25] і [27], Т. Чухліба [28] і О. Яся [29], які вміщені в академічному збірнику [23]..

Зборівська угода 8 (18) серпня 1649 року - суперечлива в своїй сутності, обкроєно ратифікована вальним сеймом, не оприлюднена перед козацьким загалом і не стверджена не скликаною Військовою радою - таїла в собі неминуче воєнне зіткнення Речі Посполитої й Війська Запорізького [12, с. 186].

Коронний гетьман М. Потоцький закликав шляхетство не довіряти Б. Хмельницькому, ратував «.за єдиний спосіб розвязання козацького питання - затупити польські шаблі на козацьких шиях.» [7, с. 12]. Натомість старий воєвода-миротворець А. Кисіль просив «.зріктися претенсій на доходи з української людности, приборкати жовнірів.» [7, с. 24] (добре розумів, що розкріпачене українське селянство «.ніякими карами на горло не можна загнати назад в передреволюційне ярмо, і сей «плебс» або знайде собі иншого протектора, або вивтікає за кордон Річипосполитої» [7, с. 21]. Констатуючи знеохоченість поспільства до Корони, А. Кисіль уважав за можливе порозумітися з гетьманом і старшиною; треба «.тільки піти на зустріч її вимогам: їй до Польщі ближче як до Москви» [7, с. 38]. В головах прибічників «партії миру» відроджувався давній план Володислава IV - Є. Оссолінського - роз'єднати козаків із татарами та спрямувати «сваволю» на Туреччину. А. Кисіль заохочував Б. Хмельницького разом із Польщею воювати Москву. М. Грушевський уважає прихильно-чемні відповіді гетьмана доказом його майстерного лицедійства [7, с. 33, 39, 40]. Насправді ж у цей час Чигирин задумав план розчленування Речі Посполитої, котрий зреалізовуватиметься 6-7-ма роками пізніше: «...московський цар візьме Литву, Шведи Прусію, Ракоцій Краків і т. д.» [7, с. 32].

Вчений, закцентовуючи на доволі активних дипломатичних контактах українців і московитів, задається риторичним запитанням: «.якою б то дорогою пішли справи, якби московське правительство справді послухало тоді козацьких рад і пішло на розрив з Польщею, і Україна перейшла під протекторат Москви три з половиною роки скорше, ще не обезкровлена війнами і еміграцією 1651-3 років?» [7, с. 45]. Та Московія цікавилась боротьбою Хмельницького передусім із перестороги: «.щоб. не звернувсь проти неї, як то скільки разів вже було протягом XVII в. з українськими козаками. Коли показалось, що Хмельницький. шукає опори в Москві, .заспокоїлась, не жалувала йому компліментів і соболів, .але. боялася зривати «вічну згоду» з Польщею, і ніякі улещування Хмельницького, ніякі перспективи Царгорода і Єрусалима не могли її звабити» [18, с. 478]. До того ж, Московія не наважувалась прийняти під свою протекцію Україну, бо надто боялася війни з Польщею [17, с. 320].

Отже, «ліга православних» під проводом московського царя виявилася не на часі: завадили як привид «смутних часів», так і справа Т Акундинова, та й польські інспірації стосовно готовності Б. Хмельницького разом із Ісламом-Гіреєм ІІІ йти на Москву мали вагу.. Відтак гетьман (хай позірно) змушений був рахуватися з Варшавою, Венецією (посол другої А. Віміно сподівався на козацько-татарську підмогу в боротьбі зі Стамбулом).

Та в дійсності уже влітку 1650 року «.Хмельницький, - наголошує М. Гру- шевський, - притакуючи польським плянам, весь час шукав опертя проти Польщі, і після того як Москва відновила свою «вічну згоду» з Польщею, більш - ніж коли небудь почав працювати над скірпленнєм своїх зв'язків з Отоманською Портою і перетвореннєм їх в правно-державний союз: в підданство султанові і перехід України до категорії таких турецьких васалів як кримський хан, воєвода молдавський, мун- тянський, князь семиградський» [7, с. 53] Грушевський указує на козацько-турецькі дипломатичні взаємини вже «по зборівському замиренню», посольство до Стамбула і у відповідь - на початку 1650 року; говорить про заявку гетьмана на турецьку протекцію (одержана в Стамбулі 27 квітня 1650 року); про прибуття турецького посольства до Чигирина в липні 1650 року [7, с. 53-54; 60, 61-62].. Історик стверджує, що козацько-турецькі перетрактації увінчалися «.на початку 1651 року...формальним признаннєм України васальною державою . й інвестицією гетьмана знаками сього васальства» [10, с. 54] (султанська грамота отримана в лютому 1651 року) В. Смолій і В. Степанков не погоджуються з тим, що у «..листопаді 1650 р. було вирішено питання про васалітет Хмельницького, який було оформлено на початку 1651 р. султанською грамотою». Підтримують І. Крип'якевича: «... гетьман погодився на підписання з Туреччиною договору...як володар незалежної держави» [25, с. 235]; уважають, що Хмельницький «.ставати васалом Туреччини...не збирався» [25, с. 234].. Набута протекція формально вводила Військо Запорозьке до підданців султана й мала забезпечити приязне ставлення Криму, Валахії, Молдавії та Трансильванії до України. Хоча й надалі Порта реальної участі у протиборстві з Короною не брала, все ж для гетьмана вельми важливим «.був вплив через Константинополь на хана,.хоч хан і не показував ніколи особливої пильності в виконанні султанських розпоряджень» [18, с. 478] Я. Качмарчик стверджує, що, «якщо в Москві Хмельницький шукав передовсім військової допомоги, то в Стамбулі мусив отримати гарантії неповторення Зборова, коли татарська зрада врятувала Яна Казимира й Річ Посполиту. Козацький гетьман усвідомлював.., що хан є надто потужним союзником, щоб рахуватися з козацькими інтересами» [20, с. 201]..

Ключовою подією 1650 року був козацько-татарський похід у Молдавію. М.Грушевський, висвітлюючи різні версії - старшинську, татарську, польську, молдавську, австрійську - щодо його причин, подає власну інтерпретацію збройної акції [7, с. 82-84]. «Взагалі Хмельницький, - гадає вчений, - вчинив свій похід на Волощину без попередньої дипльоматичної підготовки. Не тільки для його послів, висланих на початку серпня с.с. до Царгороду, але і для всеї старшини, і для нього самого сей похід був несподіванкою, викликаною непередбаченим рішеннєм хана, .що замість походу на Черкесів...визначив козацькому війську похід на Москву» [7, с. 85]. Гетьман, розраховуючи на потенційну підмогу Царства в боротьбі з Польщею, вирішив спрямувати татарську експансію на Волощину, господар якої Лупул надто заприязнився з М. Потоцьким (історик трактує лист останнього до Б.Хмельницького від 3 серпня як програму «...нового приборкання козаччини»...» [7, с. 74]. Походом на Молдавію гетьман «...ратував... Москву, як будучого союзника.» [7, с. 85].

Вересневий молдавський «бліцкриг» не лише збагатив переможців, а й «осліпив» сучасників імовірними політичними наслідками. На думку М. Грушевського, складалася «.дуже інтересна комбінація, не просто династична, а й політична в повній мірі» [7, с. 93]. По-перше, «оженення гетьманича з господа- рівною» надавало домові Хмельницького певні права на ясський трон (щоправда, він купувався на султанському дворі). По-друге, Лупул мусив переорієнтуватися з Варшави на Чигирин. По-третє, Я. Радзивіл бачився «природнім» союзником, як провідник протестантської партії, толерантної до православних, сепаратистськи налаштований «некоронований король» Литви та швабр Богдана (одружений з домною Оленою - старшою донькою В. Лупула). Для Хмельницького зазначене - підстава сподіватися на нейтралітет Литви в черговому польсько-українському протистоянні (в оцінці М. Грушевського цей гетьманський задум був політично перспективним, як переконливо засвідчили події 1655 - 1656 років) [7, с. 93-94]. По-четверте, союз швагрів міг, із одного боку, зміцнити становище Литви, а з другого - «.скріпити союз православних України-Білоруси з цілим євангелицьким союзом, представленим в Литві-Польщі. Янушем Радивилом, а на західній границі Польщі - Семигородом (Трансильванією), Бранденбургом, Швецією. Сей союз. [у] козацькій політиці . лежав здавна.» [7, с. 94]. На переконання дослідника задум «.не був цілком фантастичним.», але виявився «.за тонкий і складний як на такий час!» [7, с. 95].

А на разі Б. Хмельницький заспокоював усіх володарів, дотичних до «молдавського епізоду» (пропозиція «ліги дунайських князівств»; «замирення» з Польщею після «згідливого» листа М. Потоцького до гетьмана) [7, с. 98-99].

Московія посідала важливе місце в дипломатії гетьмана. Справа самозванця Т Акундинова була для Б. Хмельницького одним із засобів упливу на позицію Царства в українському питанні. Марно домагалися московські посланці видачі авантюриста [7, с. 110-120]. Знаково, що, відмовляючи цареві, гетьман опосередковано (через А. Суханова) 9 (19) листопада 1650 року звертався до самодержця з проханням-засте- реженням: «.щоб з нами милостиво поступив, прийняв нас під свою державу і поміч нам дав, а я йому буду служить. Нехай нас не пускає до бісурмен!... А коли государ нас не пожалує., що йому буде, як я зложуся з Турками, з Татарами, з Волохами, Мунтянами, Венграми, та піду і землю його спустошу так як Волоську?» [7, с. 122].

Отож володар Козацької держави, прагнучи її легітимізації, унезалежнення, вдається до варіативної тактики в пошуках «доброго» сюзерена: щодо царя - запобігання його протекції; в разі відмови - «примучування» до її надання (турецька карта - козирна в боротьбі за «московську ласку»). Зважаючи на «чесність» Москви в дотриманні Поляновського миру 1634 року, гетьман наголошував на «лядському лукавстві» й переконував Олексія Михайловича: «.коли папа . відступник благо- славляє і розгрішає ляхів., то наскільки більше. можуть розгрішати государя наші благочестиві патріархи.? Особливо в такім добрім ділі, що ми благочестиві будемо об'єднані і визволятимемо з неволі церкву божу і християн!» [7, с. 123]. Суттєво, що «.інтереси...православної віри, - неодноразово підкреслює М. Грушевський, - мали служити покривкою політичних комбінацій, і в недалекій будучности.оправдати перехід козаччини під московський протекторат [7, с. 24.]

Натомість польські розвідники передали цареві кілька копій гетьманських листів до султана, щоби переконати в зрадливості козацького керманича, неможливості сполучення України з Московією [7, с. 132-133]. В одному з листів ішлося про те, що Б. Хмельницький «.піддався цісареві турецькому і иншого пана над собою не знає: держить закон Магометів, а не грецький - так казав йому при смерті батько...» [7, с. 134] С. Плохій зауважує, що «...на початок Хмельниччини козаччина не приховувала толерантності у своїх поглядах стосовно релігійної належності потенційних партнерів та союзників» [24, с. 775]. Історик, говорячи про формальне сприйняття (після поразки під Берестечком) протекції Османської Порти, вважає, що «тільки неготовність Османів підтримати цей акт військовою силою та надати дієву допомогу...козацькому гетьманові у .боротьбі з Польщею зупинила Україну на шляху до подальшої політичної інтеграції з імперією. Цей шлях полегшувався тим.., що в релігійній політиці Османи толерували православ'я та протестантизм своїх східноєвропейських підданих, протиставляючи ці релігійні конфесії католицизмові головних суперників Порти в Європі - Габсбургів» [24, с. 776]..

Турецьке підданство Б. Хмельницького сполошило монарші двори Європи. Зокрема, австрійський посол до султана барон Шміт так лаконічно схарактеризував сутність нових українсько-турецьких взаємин (березень 1651 року): «.цісар турецький проголосив гетьмана Хмельницького князем, з повною свободою від дани, з ріжними привілєгіями і наданнями, але з обовязком посилати своє військо, куди султан схоче, і держати Чорне море безпечним і чистим від усякіх нападів» [7, с. 135]. У цій же реляції Шміт згадує зізнання константинопольського патріарха Партенія про те, «.що гетьман хоче покористуватися турецькою помічю тільки для скріплення свого становища проти Польщі (розуміти - не проти православних!)» [7, с. 137]. Проаналізувавши донесення австрійця, М. Грушевський висновує: «...об'являючи себе підданцем турецького султана, Хмельницький заразом. завязував зносини з патріярхатом. і немов під його протекторат віддавав свої відносини до Порти [.]. Назверх можна було похвалитися певною координацією козацької політики з інтересами православної церкви» [7, с. 137].

А між тим геополітичні потуги Б. Хмельницького змобілізували Річ Посполиту, котра вже з осені 1650 року готувалася до превентивної війни (по раптовій смерті Є. Оссолінського 9 серпня 1650 року «.все голосніше стали лунати голоси прихильників безоглядного реваншу.» [7, с. 140]). Водночас Варшава не погоджувалася діяти з відкритим забралом, а тому впродовж осені 1650 - весни 1651 років «ведеться гра хитрощів против хитрощів.» [7, с. 144]. Принагідно зауважимо, що супротивники вбачали в Хмельницькому нового Маккіавеллі, «.пекельного монстра, чоловіка проклятого, злого, фальшивого.» [7, с. 141]. Відтак при варшавському дворі вкотре згадали про А. Кисіля.

На гадку М. Грушевського уряд не втаємничував старого дипломата у свої плани, позаяк можновладці «.Кисілеві не вірили, вважали лукавим зрадником, [.] провідником. українсько-православної акції». Насправді ж воєвода, спираючись «.на єрархію і старшину - роздмухуючи їх олігархічні потяги.», намагався звести «.уступки признані урядом українській стороні...». Історик переконаний, що «миротворець» мав рацію: ігнорування його пропозицій - «.фатальна помилка тодішньої польської дипльоматії.». Друга помилка Речі Посполитої полягала в тому, що вона задержала «.на козацькім фронті зненавидженого Потоцького, хоч вважала його тактику супроти козаччини...майже провокаційною» [7, с. 145].

М. Грушевський, оповідаючи про екстраординарний Варшавський сейм (5-24 грудня (н. с.) 1650 року), наголошує на європейському контексті українських подій (можливість збройного конфлікту між країнами різних релігійно-конфесійних таборів). Кінцево сейм відкинув проект А. Кисіля і санкціонував нову війну з Україною [7, с. 152, 161, 177].

За два місяці по тому, 19 лютого 1651 року, Земський собор у Москві благословив царя «.прийняти в підданство козаків і тим нарушити союзний договір, . очевидно, - уточнює М. Грушевський, - .в інтересах «православія»» [7, с. 208]. Вчений, аналізуючи ухвалу собору, констатує: «.в березні 1651 р. московський уряд мав в кешені.постанову про війну з Польщею і приймленнє козацького війська під царську руку - .і не зробив з сього вжитку.» [7, с. 210], навіть не повідомив про це Б. Хмельницького.

М. Грушевський розмірковує над тим, чому тільки навесні 1653 року посольство Репніна-Оболенського виставило ультиматум Короні й поновило соборне рішення?

Можливо, «...в московських колах... перебували під враженням польських успіхів смутного часу, довго не зважувалися розірвати «вічний мир» з Польщею» [16, с. 306]. Ймовірно, Москву «збентежив. нещасливий оборот весняної кампанії. і вона захотіла почекати, чим.скінчиться, а після Берестечка вважала Козаччину розбитою.?» Безперечно, стривожив союз із Портою, «.злякав можливими ускладненнями з Туреччиною та її васалами?». Напевне, що комплекс чинників зумовлював таку вичікувальну тактику Москви, але це «.дійсно зарізало кампанію 1651 року та й українську справу взагалі.» [7, с. 212].

Не тільки Московія, а й інші потенційні партнери гетьмана поводилися далеко не гречно. Я. Радзивіл своїми діями супроти козаків на землях Білорусі та Сіверщини показав, що «.скінчилась литовська нейтральність» [7, с. 228]. Принагідно зауважимо, що «козацький білоруський фронт» породив в українського уряду «.переконаннє, що Білорусь. мусить бути включена в рамки Козацької Республіки.» [7, с. 218].

Гетьман переконався, що «ніхто з. союзників. не хотів прийти з реальною поміччю. Хана не можна було дочекатись. Москва віддячувала «милостивими словами» та соболями. Ракоцій все обіцяв, а на границю не йшов. А. військо нудилось, тільки об'їдало непотрібно край і ситуація .гіршала з кожним днем» [7, с. 255].

Певною втіхою була відсутність дієвих союзників у Речі Посполитої. Зокрема, Венеція підставою для фінансування військових витрат Корони вважала її напад на Туреччину; папа обмежився освяченням королівського меча і шолома, наданням золотої рожі та частки святого хреста в золотій скриньці для королеви [7, с. 230]; зсередини Польщу тривожило повстання під орудою Костки Наперського [7, с. 266-267].

Велику увагу в розвою Української революції М. Грушевський надає Берестецькій битві (18 (28) червня - 30 червня (12 липня) 1651 року), її передісторії, перебігу подій, наслідкам. Зупинимося на деяких оціночних судженнях ученого.

На його думку, «Хмельницький...тягнув - поки прихід хана не змусив його нарешті кинути банк, і програти його - через нову зраду того ж хана» [7, с. 275-276]. Підступність Іслам-Гірея ІІІ мала ту ж мотивацію, що й під Зборовом: «.ханові й Татарам, коли вони стали на віч перед перспективою великої рішучої розправи козаків з Поляками, здалось зовсім неінтересним своєю участю. послужити на знищеннє котрого небудь з сих противників,. в їх інтересах була певна рівновага і ворожнеча між собою Польщі й України» [7, с. 288]; також [14, с. 400] В. Смолій і В. Степанков: «Іслам-Гірей не збирався доводити справу до розгрому польської армії й напередодні вирішальної битви увійшов у контакт із королем» [25, с. 262]; поведінка хана під Берестечком «... була логічним завершенням його політики стосовно війн України з Польщею» [25, с. 265]..

Відсутність гетьмана у війську дослідник уважає одним із чинників поразки козаків, але самі відомості про полон, ув'язнення у кайданах, обставини визволення - поціновує дуже скептично. По-перше, відкидає версію Освенціма та Гонсєвського: «.Хмельницький з Виговським і кількома повірниками втікли з ханом тому, що боялись, аби поспільство їх не видало королеві [7, с. 289]. По-друге, виїздив гетьман «.з табору.., - розмірковує вчений, - не для того, щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками» [7, с. 289]. По-третє, оповіді про тривале і примусове утримання Хмельницького ханом історик називає «.фантастичними і тенденціозними вигадками. В дійсності він зістававсь у хана мабуть недовго і стільки, скільки сам хотів» [7, с. 306]. Тобто, недотримання ханом обіцянки про зворотний рух під Берестечко (дана 30 червня, та Орда дійшла тільки до Вишнівця), унеможливило своєчасне повернення гетьмана до табору [7, с. 307] Я. Качмарчик зауважує на різні версії щодо зникнення Б. Хмельницького з-під Берестечка: бажання повернути Іслам-Гірея ІІІ; викрадення ханом гетьмана і генерального писаря, за голови яких польський король вибачив би татарам їх союз із козаками; гетьман тікав, бо побоювався, що чернь видасть його в руки короля. «За такої великої розбіжності джерельних переказів, - підсумовує історик, - усталення справжніх обставин і мотивів залишення Хмельницьким поля битви видається не можливим» [20, с. 206-207]..

Аналізуючи сприйняття висліду Берестецької битви, М. Грушевський виокремлює дві лінії: в польських колах «.її оцінювали, як...реванш по всіх пониженнях понесених Поляками від козаків»; в козацьких - «.як компромітацію козаччини, козацької старшини, і її голови - самого гетьмана персонально» [7, с. 300], позаяк «берестецька трагедія» породила зневіру, ворожнечу.

Польські політики, котрі «...будували свої пляни повного приборкання України...на сих моментах...знеохочення до козацького проводу...» [7, с. 318], вважали, що «чернь» вдовольниться амністією, а «політична роля Хмельницького.» [7, с. 319] скінчилася. Знали у Варшаві, що Чигирин не отримає підтримки ззовні: після Берестечка «.московські політики передбачали повний розвал і ісход козацького війська і меньше всього мали охоту тепер вязатися з ним» [7, с. 314]; у серпні 1651 року у Стамбулі стався двірцевий переворот, який «.змів саме найближчих протекторів Хмельницького і козаччини.» [7, с. 317]; 4 серпня 1651 року Я. Радзивіл узяв Київ [7, с. 330]. Справді: для Вкраїни не було заслонів ні від Польщі, ні від Литви [7, с. 321]. Та, попри всі нездоланні перешкоди, гетьман і старшина упродовж місяця опанували ситуацію. Вже наприкінці липня польська шляхта зрозуміла: «Знову встала Україна!» [7, с. 320].

М. Грушевський розмірковує над тим, чому поляки утрималися від остаточного розгрому козацького війська. Вчений виокремлює такі гальмівні чинники: по-перше, недовіра до короля у значної частини шляхетства (пішли «.поголоски, що король був куплений козаками за великі гроші»); по-друге, негативне для Корони пророцтво астрологів; по-третє, «.небажаннє шляхетського «посполитого рушення» йти далі на Україну». Відтак «король був ображений на шляхту, шляхта на короля [.], і се обопільне відчуженнє мало неабиякий вплив на дальший фатальний для Польщі розвій політичних подій» [7, с. 335] Я. Качмарчик виокремлює ті чинники, котрі «.перекреслили воєнне значення берестецької перемоги»: десятиденна облога козацького табору; король усвідомлював необхідність негайного походу у глиб України задля приборкання козацької сваволі, та шляхта відмовлялася від чергового посполитого рушення; повстання селян у Польщі (ймовірно, спровоковані Хмельницьким) спонукали шляхетство до повернення в свої маєтності [20, с. 210-213]..

У результаті королівсько-шляхетського розбрату польське військо, кероване М. Потоцьким, скоротилося з 30 до 12 тисяч найманців із додатком «волюнтаріїв». Стомлене, зголодніле, невдоволене воно рухалося руїною волинсько-подільського прикордоння, південною Київщиною (північна - спустошена литовцями).

Деморалізація війська та неспростовні дані про підхід орди перетворили коронного гетьмана в прибічника щирого «пацифікатора» А. Кисіля. 22-23 серпня 1651 року були започатковані польсько-українські переговори, що увінчалися (не без драматизму!) підписанням 18 (28) вересня Білоцерківського договору [7, с. 340-355].

Згідно з документом (автентичний - відсутній), юрисдикція гетьмана поширювалася тільки на територію та людність Київського воєводства; реєстр скорочувався до 20 тисяч; козацьке військо - лише в королівщинах Київщини; жовніри могли прибути в Брацлавське та Чернігівське воєводства по складанню реєстру (після Різдва); тоді ж і приватні власники мали змогу повернутися в маєтності й збирати податки; Чигирин надавався на гетьманську булаву; права православної церкви мали б пошановуватися (про скасування унії - не йшлося); оголошувалася амністія для шляхти та міщан, які в час протистояння перебували у Війську Запорозькому; євреям дозволялося мешкати й оренди тримати у маєтностях королівських і шляхетських; Хмельницький зобов'язаний був або привести татар до союзу з Річчю Посполитою, або ж розірвати спілку з ханом і разом із королем ударити на Крим [7, с. 365-366]. Коронне військо мусило відступити до зложення реєстру, а козацьке - розійтися по домівках; орда - відійти з володінь Речі Посполитої, не завдаючи шкоди [7, с. 366-367]; також [14, с. 402]

М. Грушевський указує на чинники українсько-польського «порозуміння». Для Польщі «.замирення з козаками було річчю неминучою і невідкладнопекучою». Але що ж штовхнуло козацький провід «.на такі значні уступки против Зборівських пактів, в супереч волі і настроєві. мас.» [7, с. 370]? На гадку вченого, «Мара «Руїни» мусіла вставати перед очима керманичів України.» [7, с. 371]. Дослідник, визнаючи складність «вилущення» інформації з джерел про рефлексії козацтва та поспільства на «фінал кампанії», все ж зауважує на враження «революції» [7, с. 374]. «Обкроєні зборівські статті в формі Білоцерківської умови - підсумовує історик, - не могли утворити тривкої згоди, коли не могли зробити сього в своїй повній формі [18, с. 477]; також [12, с. 186]; [6, с. 291].

Контраверсійним залишається питання: чому після Білої Церкви гетьман і старшина споглядали, понад те - влаштовували «...кари смерті над непослушним селянством, що не хотіло миритись ані з поворотом панів, ані з жовнірськими «консистенціями», тероризування маси.» [18, с. 477]? Не виключено, що Хмельницький підозрював річпосполитський уряд у підступних намірах знищити його руками повстанців, поклавши нездійсненні обов'язки скорочення козацтва та недоторканості панського володіння. Історик припускає, що гетьман міг «.протиставити макіявелізм макія- велізмові: польськими руками знищити опозицію, і до останньої міри роздражнену панськими і жовнірськими претензіями, здирствами, екзекуціями українську масу вивести знову на знищення панської Польщі» [7, с. 400]. Учений нагадує, що козацький керманич «.проходив подвійну школу тонкої інтриги: єзуїтську й орієнтальну!» [7, с. 390-391]. Ймовірно, просто вичікував.І все ж, попри численні відомості про «бунти» антигетьманські, з'яву самозванців, «.ніякого конкретного. повстаннє не було відомо.» [7, с. 393].

20 листопада 1651 року в своєму подільському маєтку помер М. Потоцький, який з «провідника пімсти і рішучого приборкання козаків. зійшов. на речника трівкого замирення і обопільних уступок» [7, с. 394]. По його смерті всі «.способи консервування спокою», запропоновані сеймові А. Кисілем, були «.під міновані - невдалими розпорядженнями польської сторони, з одного боку, а з другого - рішучою опозицією мас» [7, с. 397].

Згодом зникли юридичні перешкоди для недотримання обопільно взятих зобов'язань: березневий сейм 1652 року відкинув Білоцерківський договір («лібе- рум вето» Сіцінського) [18, с. 477]. Відтак чигиринська рада козацьких старшин і татарських послів санкціонувала розрив із Польщею та звернення за татарською підмогою у «волоській» справі.

«Ясський кидок» Б. Хмельницького зумовлювався передусім тим, що В. Лупул «.грав роль вірного союзника - секунданта Польщі» [7, с. 428], всіляко дискредитував гетьмана перед ханом і султаном, налаштовував литовське магнатство супроти козацького реґіментаря.

Переможна битва під Батогом (2-3 червня (н.с.), одруження Тимофія з Розандою - щаблі Богданового успіху після Берестечка [14, с. 403]. М. Грушевський, характеризуючи геополітичний вимір шлюбу в Яссах 1 вересня 1652 року, порівнював системи союзів у Центральній і Південно-Східній Європі до і після нього. До з'яви нового династичного зв'язку «.Волощина в особі Лупула спиралася на магнатську... Польщу, .на дві могутні династії: Радивилів і Потоцьких. Натомість Валахія [.] і Семигород [.],- побоюючися амбітних плянів. Лупула, шукали опертя у противників Польщі: у Хмельницького і через нього у хана, з одної сторони, у протестантської ліги з другої. Ракоції, самі кальвіністи, являлися природними противниками польського короля й німецького цісаря, що в інтересах католицтва підтримував Польщу. Таким чином творилася така система: Польща, Волощина, Німецький цісар, і - папа, по одній стороні; Україна, Крим, Валахія, Семигород, протестантська ліга (Швеція, Бранденбург і т. д) - з другої» [7, с. 484].

З пошлюбленням Тимофія та Розанди постала дилема: «.хто кого потягне в свій бік - Лупул Хмельницького перехилить в бік Польщі, чи навпаки: Хмельницький наблизить Лупула до Криму, до протестантської ліги від Польщі відтягне і поставить в позицію нейтральну, а навіть неприхильну, замісць теперішньої союзної?» [7, с. 484].

У поновлених (за посередництвом В. Лупула) перетрактаціях (вересень 1652 року) поляки воліли повернення до Білоцерківської, українці ж - до Зборівської угод. Я. Радзивіл актуалізував ідею компромісу - «замість розриву України з Польщею перенести розрив на український грунт: відірвати козацьку верхівку від мас притягнувши її до правлящої польської верстви» [7, с. 466]. Традиційно розважливим був А. Кисіль, який закликав Корону прийняти «.під свою протекцію сей новий династичний звязок, коли не вміла йому запобігти» [7, с. 485].

На загал українсько-польські взаємини були вкрай анемічними. Корона не готова була діяти енергійно; на заваді - «.розєднання двору з шляхетським громадянством, утома і вичерпаннє від попередньої війни.», пошесть, «.що навістила Польщу і

Україну»... [7, с. 449]; «...незаплачене військо не хотіло йти в похід і грозило конфедерацією» [7, с. 491]. Все ж у другій половині березня 1653 року коронний гетьман С. Потоцький почав воєнні дії, зважаючи на втрати козацтва від чуми та сварки в середовищі старшини [7, с. 492].

Чигирин, дотримуючись стратегії унезалежнення Війська Запорозького, розігрував одночасно всі карти дипломатичної колоди. «Відносини з Портою, - мовить М. Грушевський, - зіставалися дуже добрими, навіть сердечними»; «...царгородський диван в усім підтримував козацькі побажання перед ханом.» [7, с. 468].

Останнє непокоїло Московію. Вона побоювалася «.глибшого входу України в політичну систему Отоманського протекторату.», перетворення зі спасенного буфера, на «.серйозну і необчислену в своїх наслідках небезпеку» [7, с. 452]. Зважаючи на цей царський острах, гетьманський посланець С. Богданович заявив у Москві (грудень 1652 року): «Коли цар...прийме...під свою руку, то військо зараз відстане від Орди» [7, с. 470]. «Так військо, - відкоментовує дипломатичний хід Б. Хмельницького вчений, - віддавало в руки цареві рішеннє дальшої своєї політики: з Москвою чи з «бісурменами»? [.] се була ціна, за яку козацьке військо годилося розірвати свій союз з Ордою. Инакше союз повний і абсолютний - хоч би й против Москви» [7, с. 471].

Обережно-ухильна відповідь московських дипломатів 27 грудня 1652 року змінилась принциповим рішенням земського собору 3 березня 1653 року: «.або добиватись козакам від короля зборівських умов (сим разом під контролем царя - так як під Зборовим. поруку брав на себе хан) або прийняти козаків під царську руку і воювати за них з королем» [7, с. 488]. Але від ухвали собору до її реалізації - цілий рік!

3 травня 1653 року в Бересті помер А. Кисіль. М. Грушевський характеризував його як останнього учасника «.великої парляментарної боротьби, котрою українсько-білоруська шляхта силкувалася розвязати національну проблему, доки сама не розплилася в новому «плебейському морі». Кисіль пережив сю парляментарну боротьбу - і не знайшов собі місця в нових умовах революції» [7, с. 509]. Польська магнатерія не готова була до порозуміння з козаччиною (визнання її рівноцінною православною шляхтою); новопостала українська еліта вже не вдовольнялася дещицею королівської милостині, позаяк боролася за власну Річ Посполиту.

Улітку 1653 року Чигирин змушений був перейматися молдавськими справами (на початку червня Лупул уже повернувся до звільнених Тимошем Ясс), але подальша «мунтянська авантюра» гетьманича, віроломна поведінка татар (учений припускає, що понад Бугом «.хан домагався від гетьмана не просто союзної, а васальної.» угоди [7, с. 664]), «.викликали сильне незадоволеннє на гетьмана і трохи не привели до одвертого бунту в війську [7, с. 545]. А тому Б. Хмельницький удався до радикальних засобів самозбереження: «.тихенько, по східньому зробив кінець кільком найбільш небезпечним провідникам опозиції і помирившися з Виговським, рішив зліквідувати неприємну і небезпечну ситуацію і раптово обірвав невдалу кампанію, щоб почати заново» [7, с. 559].

На липень 1653 року «Хмельницький і старшина, - констатує М. Грушевський, - опинилися в незвичайно складнім і труднім становищі»: по-перше, «.дозрівала справа московського протекторату і воєнного союзу України і Литви против Польщі.» [7, с. 559]; по-друге, «.перспектива польської кампанії. і кріза волоських плянів більше ніж коли небудь вимагали від гетьмана заховання приязних відносин з Туреччиною й Кримом [.] Порта так невчасно зажадала оформлення васальних відносин гетьмана.» [7, с. 559] Турецьке посольство приїхало в Україну наприкінці квітня або початку травня 1653 року і, мабуть, за травень-червень до Чигирина прибуло кілька посольств зі Стамбула [7, с. 536-537].; . Чухліб уважає, що відмова Генеральної ради (кінець червня - початок липня 1653 року) легітимізувати попередній українсько-турецький договір зумовлювалася не надмірними вимогами Туреччини, а тим, «.що переговори про османський протекторат були лише певним відволікаючим маневром української дипломатії». (Щоби відвернути увагу Речі Посполитої від головного - московського - напряму зовнішньої політики Чигирина і, водночас, «заохотити» царя «вступитися» за «одновірців» [28, с. 769].; В. Горобець виокремлює низку чинників, які зумовили несприйняття Б. Хмельницьким турецького протекторату в травні- червні 1653 року: релігійне протистояння християнського та мусульманського світів; ненадійність турецького васала - Кримського ханства, збройні сили якого мали стати головною складовою військової допомоги Порти; мілітарна слабкість Османів, котрі у той час вели затяжну війну з Венеційською республікою. Дослідник висновує, що гетьман намагався (і це йому вдалося) «... успішно розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою» [2, с. 758]..

Дипломатичним порятунком для гетьмана став «...миролюбний жест у бік Польщі...» [7, с. 559-560]: сприйняття посередництва московитів у справі польсько-українського замирення (цар устами своїх «великих послів» погоджувався пробачити Короні всі образи в титулах у разі повернення до Зборівського компромісу).

По від'їзду місії А. Матвєєва (після 16 липня 1653 року) до Чигирина прибув стольник Ладиженський з царською грамотою (від 22 червня (с. с.)), у якій «заявлялось, що цар приймає Запорозьке військо під свою зверхність і збирає військо для оружної інтервенції.» М. Грушевський характеризує декларацію як «важний акт», який «.становив дійсно епоху історії Східньої Європи, не тільки .України» [7, с. 569]. Вчений уважає, що 20 липня (н. с.) у Чигирині обговорювалася перспектива московсько-українського виступу, план «білоруської кампанії» [7, с. 570].

Та знову нагальною стала «волоська справа»: «.воєнний союз Польщі з Рако- цієм против Лупула і Хмельницького.» [7, с. 577]. Вона мала особисто трагічний фінал - загибель 2 (12) вересня Тимофія (жаданого спадкоємця булави) [7, с. 589]; [14, с. 403]. Водночас були й далекосяжні наслідки: «.смерть Тимоша, капітуляція Сучави, подтвердженнє на господарстві воєводи Стефана - означали. провал. пляну: опертя на Отоманській Порті та .її васалах [.] Хмельницький опинився в ворожих відносинах з господарями молдавським і мунтянським і князем трансільванським, .його волоська інтервенція [.] прохолодила відносини з ханом» [7, с. 609]; див. також [8, с. 1498].

Саме останнє було для Війська Запорозького найнебезпечнішим, позаяк кримсько-польський союз ставав реальною перспективою. Відтак перед козацтвом постала дилема: або капітуляція перед магнатерією, або ж протекція Царства. «Можна думати, - розмірковує М. Грушевський, - що гетьман і старшина не виявили б такої згідливости супроти московських вимог .в переговорах 1654 р. коли б відносини з Кримом не були так простужені, як се сталося підчас осінніх кампанії і грудневих переговорів 1653 р.» [7, с. 610].

«На щастє чи нещастє України.» [7, с. 610] і московський уряд стривожився: «.а що буде, як Хмельницький стратить можливість опиратись намаганням Польщі і ся страшна коаліція - Польщі, України й Криму впаде на Москву?» [18, с. 478]. До того ж у Московії «.неудачи, которые терпела Польша в борьбе с казаками, возбуждали . желание воспользоваться ее затруднительным положением, чтобы вознаградить себя за утраты, понесенные в эпоху Смутного времени» [12, с. 187]. Відтак царські посланці були частими гостями в Чигирині, активно діяли у Варшаві.

Московсько-польські переговори (3-21 (н. с.) серпня 1653 року) «.за кілька днів безвихідно застрягли між протилежними позиціями .в козацькій справі» [7, с. 619]. Зрештою, посли пересварилися; «одвітне письмо» Яна ІІ Казимира Олексієві Михайловичу було підставою для розриву взаємин. На думку М. Грушевського, «король не схотів московського посередництва. Хотів. пройти до Київа, розложити військо за Дніпром і безповоротно продиктувати козацтву свою волю» [7, с. 650].

Після тривалих вересневих перемовин українських і московських дипломатів Земський собор у Москві 1 (11) жовтня 1653 року прийняв рішення: про початок війни з королем (за «царську честь»); «. гетьмана ж Б. Хмельницького і все військо Запорізьке. з городами й землями прийняти під свою високу руку задля православної віри і святих божих церков» [10, с. 648]. М. Грушевський наголошує на тому, що все було «поставлено.., по давнім звичаям, на релігійний грунт.» [6, с. 292]; «.гетьман і його однодумці старанно підчеркували релігійний мотив боротьби з польським клерикальним магнатством. Інтереси козацької верстви маскувались інтересами всіх православних. України і Білоруси, Московщини і Балканських країв» [7, с. 466]. Щоправда, московські владоможці й не приховували першопричини ухвали: «.щоб не допустити їх [козаків] в підданство турецькому султанові або кримському ханові.» [7, с. 648].

М. Грушевський лаконічно розкриває політичний сенс ухвали Земського собору 1 (11) жовтня 1653 року: «Формула «веліл их принять под свою государеву высокую руку» означала переведеннє до присяги цареві гетьмана і війська і наданнє їм інвеститури від московського царя замість тої що гетьман і військо мали досі від польського короля (і від турецького султана останніми часами!)» [7, с. 649].

«Запорозьку посилку» (царське посольство до Війська Запорозького) було відправлено якнайшвидше - 19 жовтня; грамоту гетьманові й секретний наказ надано навздогін, наступного дня, а «інвеституру» (клейноди) - ще пізніше Склад посольства: очільник - ближній боярин Василь Бутурлін («намісник тверський»); Іван Олферь'єв («намісник муромський») - окольничий; думний дяк Ларіон Лопухин; 9 стольників; 3 стряпчих; 7 дворян; 11 піддячих; стрілецький голова Артамон Матвеев з двома сотнями стрільців [7, с. 649].. «Завданням було, - коментує вчений, - привести до присяги гетьмана, військо, духовенство і городи, а в подробицях ... все полишалось розсудові послів...» [7, с. 649]. Через тиждень - призначено воєвод у Київ (боярина, князя Ф. Куракіна та боярина, князя Ф. Волконського); 2 листопада (н. с.) 1653 року Московія офіційно оголосила війну Речі Посполитій.

Остання поспішила замиритися з Ханатом. М. Грушевський виокремлює такі чинники кримсько-польського компромісу 5 (15) грудня 1653 року: «ханові треба було утримати в можливій рівновазі Польщу і Україну, тим більше що українсько- московське порозуміннє не лишалось для нього секретом»; [7, с. 701]. До того ж цього жадав турецький диван.

Позаяк Кам'янецька угода - усна домовленість, зміст її «.можна собі уявити тільки приблизно.» [7, с. 711]. На основі повідомлень сучасників, учений висновує: «.основою порозуміння хана з королем було відновленнє Зборівського трактату» [7, с. 713-714], формальним поручителем якого був Іслам-Гірей ІІІ На думку В. Горобця, Кам'янецька угода «... лише в деяких своїх положеннях відбивала зміст Зборівського договору 1649 р., а натомість ігнорувала питання збереження адміністративно-територіальної автономії Війська Запорозького, заборони для стацій коронним військам на Подніпров'ї, задоволення потреб православної церкви тощо. Угода передбачала негайну окупацію козацької України польськими військами, повернення туди шляхти і, відповідно, поновлення старих повинностей селян і міщан» [2, с. 759].; В. Смолій і В. Степанков уважають, що Кам'янецька угода не передбачала відновлення Зборівського договору, «... оскільки обидві сторони зуміли знайти компромісні рішення без надання автономії козацькій Україні» [25, с. 350]. Натомість Я. Качмарчик гадає, що суть Кам'янецької угоди 5 (15) грудня 1653 року «.полягала в підтвердженні Річчю Посполитою зборівських умов. Це стосувалося як. польсько-татарського трактату, так і «Декларації милості Й.К.М. шляхетному гетьманові і Військові Запорізькому» [20, с. 249]..

М. Грушевський зауважує на специфіку поведінки Б. Хмельницького після Кам'янця порівняно з його діями після Зборова. По-перше, різке відмежування від угоди 5 (15) грудня 1653 року. За зізнанням гетьмана, «з королем і з Ляхами у нього ніяких переговорів. не було, порозумівався з королем кримський хан.» [7, с. 697]. По-друге, «.в 1653 р. Хмельницький і його військо досить старанно відмежувались від татарської облави на українську людність, санкціонованої королем і сенатом Річипосполитої» [7, с. 716]. Тобто, Богдан уповні засвоїв гіркі уроки 1649 року.

У тлумаченні М. Грушевського воєнно-політичні наслідки Жванецької кампанії (попри заяви козацьких очільників) залишалися контраверсійними. По-перше, вчений уважає ймовірним, що, «при крайній перфідності Яна-Казимирового договору і чисто орієнтальній безоглядности в таких справах двору гетьманського, .якесь тайне порозуміннє у гетьмана з королем...сталось» [7, с. 718]. По-друге, дослідник припускає збереження контактів гетьмана з ханом хоча би й для того, аби «.не до- пустити...польсько-татарського союзу проти Козаччини і побору ясиру з козацької території» [7, с. 718]. По-третє, «.ні Хмельницький ні Виговський.., - уже категорично стверджує історик, - зовсім не думали про розрив з ханом. Поки Москва не була випробувана в ролі союзника-протектора, було б абсурдом відпихати від себе старого союзника.» [7, с. 720].

Загалом же «1653 рік, - за оцінкою вченого - був одним з найбільш похмурих на небозводі сеї кампанії, й інтервенція Москви була незвичайно потрібна щоб переплисти се Mare Tene-Grarum (море мряки)» [8, c. 1495]. А тому «цілком байдуже сипали вони обіцянками, аби тільки прискорити московську інтервенцію - зовсім не журячися тим, як то прийшлось би здійснювати сі обіцянки на практиці» [8, с. 1495].

Відтак московська карта, котра «...була тільки одною з карт в його [Богдана] зручній і скомплікованій політичній грі.» [18, с. 485], стала на даному етапі Національної революції визначальною й «доленосною», започаткувавши відлік «пропащого часу» (за М. Драгомановим) для українців під Московським царством М. Грушевський указує на козацько-турецькі дипломатичні взаємини вже «по зборівському замиренню», посольство до Стамбула і у відповідь - на початку 1650 року; говорить про заявку гетьмана на турецьку протекцію (одержана в Стамбулі 27 квітня 1650 року); про прибуття турецького посольства до Чигирина в липні 1650 року [7, с. 53-54; 60, 61-62]..

31 грудня 1653 року (10 січня 1654 року), саме тоді, коли «.Москва виповідала війну Польщі, в'їздила до Переяслава надзвичайна московська місія - Бутурлин, Алферьев, Лопухин для полагодження «великого земського діла.» [7, с. 728].

М. Грушевський наголошує на винятковій цінності для дослідника текстів «церемоніальних промов» і «присяжних записів». Для Московії процедура й тексти мали величезне значення, адже йшлося про «.об'єднання під рукою.царя всіх володінь старої Руської, Київської системи - спадщини Володимира Великого. Політична гадка московських політиків напружено працювала, силкуючися вложити в сі тексти промов і присяг далекосяглий зміст, котрий потім можна б було як найповніш використати в інтересах московської політики» [7, с. 729].

6 (16) січня до Переяслава прибув гетьман, а 7 (17) січня - генеральний писар. За підрахунками вченого «.в актах 8 (18) січня брало участь від війська коло 200 - коло 100 сотників, коло 100 ріжної старшини і козаків від полків - небогато.» [7, с. 736]; також [14, с. 404] В. Смолій і В. Степанков не погоджуються з тим, що у «.. .листопаді 1650 р. було вирішено питання про васалітет Хмельницького, який було оформлено на початку 1651 р. султанською грамотою». Підтримують І. Крип'якевича: «... гетьман погодився на підписання з Туреччиною договору.як володар незалежної держави» [25, с. 235]; уважають, що Хмельницький «... ставати васалом Туреччини... не збирався» [25, с. 234]..

У неділю, 8 (18) січня, вранці відбулася таємна нарада в гетьмана з полковниками, суддями та військовими осавулами, котра дала згоду на прийняття царської протекції. О другій годині дня - рада на майдані [7, с. 736-737]. Опісля - до «збірні», де В. Бутурлін передав царську грамоту гетьманові та Війську Запорозькому. А потім - знаковий інцидент у соборній церкві Переяслава, викликаний відмовою В. Бутурліна присягнути за царя, «що він государ, гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорозьке польському королеві не віддасть і за них буде стояти, вільностей не порушить, хто був шляхтич, козак або міщанин і взагалі в якім будь стані до сього часу був і маєтности мав, щоб так був і далі.» [7, с. 739]; також [13, с. 9]; [14, с. 404]. У розгляді інциденту вчений відзначає посутнє: «тут стрінулось два політичних світогляди: козацький - по-теперішньому... конституційний і московський автократичний [18, с. 481]; [5, с. 238] С. Плохій уважає, що інцидент у соборній церкві Переяслава засвідчив декларативну «.єдність обох сторін на основі спільної релігійної традиції, з одного боку, а з іншого - різне сприйняття характеру єдності на правовому рівні.» [24, с. 779-780]..

Незгода В. Бутурліна умотивовувалася самодержавством царя, котрому піддані присягають, а навпаки ніколи не буває [5, с. 239]; [12, с. 188]; [6, с. 294]. Б. Хмельницький опинився перед дилемою: розрив із Олексієм Михайловичем і війна з антиукраїнською коаліцією або ж - одностороння присяга України з подальшим юридичним оформленням взаємин із Московією. Козацька еліта обрала другий варіант. М. Грушевський убачає в цій поступливості як тиск неприхильних обставин, так і «.вплив політичного виховання в порядках Польської корони. Вирісши в державі без екзекутивної власті, де закон і суд не мав сили, особливо, «яко на Україні», .старшина привикла легковажити...правну сторону, уважаючи лише на фактичні відносини.., і се. перенесла в нові відносини з державою. іншого типу, з сильною екзекутивою, з дріб'язковим педантизмом і формалізмом бюрократичної машини [18, с. 481].

Історик, аналізуючи реляції московських послів, виокремлює засадниче: визнання всенародного характеру гетьманської влади та репрезентативності козацької верстви (надаючи протекцію гетьманові та козацтву, цар приймав увесь край) ; дії царя легітимні, бо - в інтересах «...єдиної праведної православної релігії, в обороні котрої .повстало козацтво,...покликало до помочі, як зверхника .московського царя» [7, с. 751].

М. Грушевський, характеризуючи стратегію поведінки Москви на переговорах у Переяславі, вказував на такі складники: «традицію попередньої, польської дер- жавности.старалася .ослабити або й розірвати. Підчеркувала, що король цареві не приклад, як невірний і обмежений конституційний монарх («не самодержець»), так само польські порядки - не пара новим порядкам під московською зверхністю»; над «Військом Запорозьким», «.хотіла мати як найбільше свобідну руку [.] в дальшим порядкуванню українських справ [7, с. 751] С. Плохій уважає, що український «.офіційний (з особливими наголосами на православній єдності) погляд на угоду був продуктом, виготовленим переважно «на експорт», і лиш «ситуативно» вживався гетьманською адміністрацією. [.] Саме через зазначену «ситуативність» православної риторики Хмельницького, спрямованої до Москви, в його політиці мирно вживалися і кинутий ним. заклик до царя створити всесвітню православну монархію, і його постава в Переяславі, де Хмельницький вимагав присяги від імені царя.» [24, с. 789-790]..