Михайло Грушевський про національно-державну ідею в добу української революції ("Хмельниччина": 1650-1657 роки)

Учений, переймаючись відсутністю українських документів про перебіг переговорів у Переяславі, висловлює сумнів стосовно правдивості московських звідомлень (Бутурлін і його товариші запобігали перед царем). Контраверсійними, на думку історика, залишаються такі питання: «.чи справді переяславський договір обійшовся без присяги з московської сторони.»; «.чи був момент договору в Переяславських переговорах, чи скінчилось на повній капітуляції української сторони [.]?» ; «Чи була кінець кінцем переяславська умова, договір, чи були тільки переговори, котрими московські посли в останнім результаті «одговорили».гетьмана і військо від яких- небудь умов і звели все в річище чолобиття цареві.?» [7, с. 752]

Відповідаючи на сформульовані запитання, дослідник проводить аналогію між Зборівськими 1649 та українсько-московськими 1654 років угодами. Нагадує, що під Зборовом козаки ставили умову у формі петиції до Яна ІІ Казимира; натомість отримали відповідь у формі «деклярації ласки на пункти прошення війська Запорозького». «На сій підставі, - коментує М. Грушевський, - польські політики позволяли собі говорити.., що Зборівського договору ніколи й не було - був тільки акт королівської ласки, вчинений на проханнє кримського хана, а з Хмельницьким, як своїм підданим король не входив і не міг входити в ніякі договори. Але фактично вся Польща й инші, заграничні політики знали, що з Хмельницьким був договір.» [7, с. 756]. Історик, згадуючи зборівські перетрактації 1649 року, висновує: «Подібно із переговорами 1654 р. Дарма, що вони велися після того як українська сторона вже зложила присягу, і згідно вимогам Москви прибиралися в форму «чолобить» цареві, - і українська і московська сторона дивились на них як на договір, двустороннє порозуміннє, почате в Переяславі на присязі, продовжено в пізніших переяславських переговорах, завершене московськими резолюціями, прийнятими українською стороною лише постільки, поскільки вони відповідали її пропозиціям» [7, с. 756] О. Апанович підкреслює, що «.не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. Відбулася. малочисельна Переяславська рада, яка носила репрезентативний, декларативний характер» [1, с. 17]..

М. Грушевський, розшифровуючи сутність переяславських перемовин, говорить: «Так, Україна просилася. Але московському правительству було звісно, що свій перехід під царську зверхність вона не мислить инакше, як тільки в формі договору. [.] Те що мало бути в Переяславі в січні 1654 р. московське правительство так і представляло собі як умову...І гетьман...те що було в Переяславі 8 січня...,теж називав «трактатами», і посилаючися на дані там царським іменем обіцянки допевнявся тільки реалізації царськими привилеями того запевнення вільностей українських, яке було вже при- обіцяно українській стороні перед її присягою» [7, с. 756-757]; також див. [13, с. 17].

Для поціновування рівня державницького мислення тодішньої козацько-стар- шинсько-шляхетської еліти вельми важливо співвіднести її вимоги - клопотання з реальним політико-правовим статусом «Війська Запорозького» на час укладання українсько-московського договору. «Фактично від 1648 року Україна, - стверджує М. Грушевський, - користалася всіма функціями самостійної держави... Зійти на становище простої провінції Москви з переходом під протекторат царя - сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики - хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих «отчин» - спадщини великого Володимира» [7, с. 757].

Учений, аналізуючи звідомлення В. Бутурліна, вказує на характеристичний московський аргумент взяття України «під високу государеву руку» - «...забезпеченнє від утиску православної віри» [7, с. 757]. Натомість гетьман педалює на сакраментальній формулі «непорушимості вільностей українських!» «В данім випадку, - пояснює дослідник, - вона означила. захованнє всього політичного і соціально-економічного надбання української революції: української державности, горожанських і економічних привилеїв, всього політичного і соціального укладу українського життя.» [7, с. 757] В. Кравченко вважає, що «козацька адміністрація... в ідейному обґрунтуванні російської протекції робила наголос на двох взаємовиключних поняттях - православній релігійній спільності та юридично обгрунтованому принципі станових прав і свобод, успадкованих, відповідно, з часів Київської Русі та епохи Речі Посполитої» [21, с. 465]. Тобто, в світогляді та практиці козацької еліти поєднувалися візантійська та західна традиції політичної культури. Візантійська - запрограмовувала історико- політичну єдність «.всього православного східного слов'янства на чолі з царем-самодержцем і передбачала визнання патримоніальних прав останнього на всі давньоруські, а в подальшій перспективі - візантійські володіння». Західні традиції «... ґрунтувалися на договірному характері взаємин монарха з підданими, чітко окреслюючи права та свободи соціальних станів-корпорацій» [21, с. 465]..

Не домігшись взаємоприсяги, свою «.підданську присягу гетьман і військо зложили на певних умовах, на виразні запевнення царських уповноважених - .се був цілком виразний договір...Тому гетьман з старшиною й уважали сі переяславські переговори основним моментом в процесі усталення нових відносин: їх пізніше пункти і царські резолюції тільки розвивали і конкретизували. Тому.. справді можна весь сей складний договірний процес...означати назвою «Переяславської умови», чи «договору» [7, с. 758]. І все ж М. Грушевський визнає, що, попри неодноразові спроби, «.тільки дуже рішучого запевнення «слова царського» добився в Переяславі гетьман.» [7, с. 759], «формальної присяги з московської сторони таки не було» [13, с. 10]. Так само відмовив В. Бутурлін у писаній декларації В. Смолій і В. Степанков схиляються до думки, «.що хоча в Переяславі договору як такого не було підписано, все ж по суті Переяславський акт.виступав договором, оскільки кожна із сторін брала на себе певні зобов'язання, а його специфіка полягала у тому, що спочатку одна сторона (український уряд) в усній формі заявила про визнання свого підданства другій (російському урядові), в чому й присягнула за усної обіцянки визнати її права, які пізніше були оформлені другою стороною у формі «пожалування» [25, с. 358]..

Чи стривожила, збентежила непоступливість, упертість московитів гетьманський осередок? Чи відчув він подих абсолютизму? Чи усвідомив, що «.вступив у цілком новий політичний світ.» де мало важитиме «.політичний і дипльоматичний досвід, здобутий в. анархічній єзуїтсько-шляхетській республіці. ?» Чи не легковажили «північними варварами», переоцінивши свою хитрість людей «західньої культури»? На думку М. Грушевського, козацькі провідники «.мало значіння надавали таким зверхнім формам, а покладалися на те, що реальні взаємини сил і обставин визначать фактичні взаємовідносини.» [7, с. 759] Вкраїни і Московії.

Учений закидає Б. Хмельницькому «необережність» у розмовах із московітами у Переяславі, небезпечні «аванси», надані для майбутніх узаємин: «дають обіцянки і навіть присяги, цілком не задумуючись над їх виконаннєм, і діскредитують себе на кожнім кроці» [8, с. 1498]; «Хмельницький.., очевидно, не думав зовсім про якісь тривкі зв'язки з Москвою, а хотів лише осягнути моментальну ціль - втягнути Москву в війну з Польщею [5, с. 238] «.и для достижения ее он не находил нужным считатся с обещаниями и заглядывать в далекое будущее» [12, с. 188]. Історик гадає, що гетьман не вповні усвідомлював «...елєменти внутрішньої слабости свого режиму на Україні і всі небезпечні можливости, які тепер могли виникнути на грунті тіснішого зближення з Москвою і її протекторату» [7, с. 759]; не враховував зміцнення Царства за ослаблення Гетьманщини протягом останніх п'яти років. Натомість царські «.политики, - підкреслює дослідник, - схватились за заявление Хмельницького, неосторожно сделаное им в том смысле, что московское правительство должно утвердить сословные привилегии казачества, шляхты и православного духовенства, а в остальном может править Украиной, занять место правительства польского» [12, с. 188-189].

Розглядаючи національну минувшину в європейському контексті, М. Грушев- ський указує на незреалізовану альтернативу: «.весь хід історії Східної Європи міг би взяти инший і кращий напрямок, колиб Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, іще повна сил, повна людности не зневіреної в своїх провідниках і в піднятім ним ділі, здатною бути опозицією Москві. не дати собі зіпхнути на становище провінції» [7, с. 760]. Вчений підкреслює зумисність, підступність царських політиків, які «.дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення. аби війти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівно рядного союзника, а підручного - котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, «холопа» [7, с. 760].

М. Грушевський, аналізуючи переяславські перемовини, підмічає «епізодичність», «припадковість», другорядність обговорюваних питань, які мали б вирішуватися гетьманською владою, та чомусь передбачалася санкція московської. Все це - «.незмінно принижуючи авторитет гетьмана як зверхника української держави» [7, с. 765].

Учений із жалем констатує: «.старшина не знайшлася в ситуації і не була на висоті в сих переговорах [.]. Вона не витримувала ролі правителів України, хоч би козацької тільки. Не зіставалася на рівні всенародної репрезентації, хоча часом і маркувала таке значіннє козацького війська як політичного поняття тотожнього з цілою країною» [7, с. 765]. Вона не повинна була б допускати ніяких безпосередніх утручань московських урядовців між собою, як адміністрацією (не лише військовою кастою) краю та його людністю; мала би «.все перепускати через свій політичний осередок.» [7, с. 765]. Натомість козацька старшина «.в переговорах 1654 р. ще виступає з сильно зазначеним характером верстви» [18, с. 483] В. Горобець уважає, що Богдан Хмельницький не вповні уявляв характер союзницьких відносин з Московією. Попереднього дипломатичного досвіду гетьманові «.було. замало для вирішення принципово нових завдань. Саме тому. на переговорах, у Переяславі. гетьман і старшина. порушили чимало таких питань, які були рудиментами політики козацького автономізму, не відповідали потребам того часу, а тому не лише стали зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем» [2, с. 762]..

М. Грушевський подає глибоке прочитання політично-наївної, догідливої поведінки новопосталої української еліти. Козацтво «відпольщилось» політично, та натомість знайшло собі нового пана - московського царя. «Варшавське правительство, - пояснює вчений, - давніше регулювало відносини козацької верстви до инших верств і станів, означало становище козацького війська, правило через своїх урядників справами загальної адміністрації, збирало доходи на . державні потреби. - тепер ся роль буде належати московському урядові» [7, с. 765-766]. В процесі революції старшина не спромоглася абсолютно виключити королівський уряд від адміністративних компетенцій у землях гетьманської юрисдикції. Сприйнявши московський протекторат, «вона. не знаходила мотивів для того, щоб відмовити московському урядові того, що. признавала польському...» [7, с. 765-766] В. Кравченко наголошує на заувазі М. Грушевського про нездатність гетьманського уряду «.забезпечити за собою роль єдиного репрезентанта суспільства, дозволивши зробити рівноправним учасником переговорного процесу міщанство» [21, с. 465].

Революційна практика перетворила старшину в державне керівництво («.військові урядники фактично зайняли місця функціонарів королівських, панських і церковних- р.-католицьких, перебрали їх функції, обернули доходи до військового скарбу і т.д....» [7, с. 766], але колишня передреволюційна конституція Речі Посполитої диктувала «православному лицарству» прогнозовану поведінку О. Ясь зазначає на впевненості М. Грушевського, що саме станова обмеженість політичних поглядів гетьмана апріорно зумовлювала відповідну соціальну локалізацію договірних статей; указує на соціально-психологічний вимір Переяслава в баченні М. Грушевського (вважає «такий підхід дослідника до аналізу передумов та наслідків Переяславської злуки. цілковитою новацією для свого часу.» [29, с. 551); підкреслює, що узалежненість, згідно зі статтями, інших станів від Москви, «.була наріжнем каменем, на який спирався московський наступ на Гетьманщину» [29, с. 552]..

М. Грушевський, характеризуючи поведінку козацької старшини в переяславських перемовинах, із сумом констатує: «Одні йдуть в .уступках з своєї державної позиції дальше, другі більш обережні [...]. Але не видно, щоб знайшовсь хоч один, який би крикнув: Стій! по сей дуб миля! тут межа української державності! В свідомости правлячої верстви ся державність, видко, ще не глибоко сиділа.» [7, с. 766].

Як же «.фактично відбувся сей перехід козацької України під московський протекторат.» [7, с. 767]? Упродовж січня-лютого московіти побували майже «.в 200 містах і містечках, привели до присяги і списали на йменні реєстри 2 тис. старшини, 63 тис. козаків, 64 тис. міщанської людности, і неробили .переполоху.» [7, с. 776]. Брутальність, погорда московських дворян, їхнє невігластво - вражали; перепис у поєднанні з присягою - лякав.

Позаяк протектор відмовився «.зафіксувати загальну формулу ненарушимости українських прав, вільностей і володінь.» [7, с. 784] (негативна відповідь В. Бутур- ліна), гетьман і старшина впродовж січня-лютого 1654 року працювали над розробкою проекту договору (козацька петиція в 23-х пунктах, яка була подана адресатам 14 (24) березня; оригінал не зберігся, а тільки московська копія, з дописаними дяком царськими резолюціями до деяких статей) [7, с. 785] М. Грушевський шкодує, що «оригіналів обох козацьких декларацій [від 14 і 21 березня, с. с.] досі не опубліковано - першу видано в московськім перекладі, з актів старого Посольського приказу, другу.. тільки в московській переробці - чорновику (брульоні), вироблені...Алмазом Івановим. З брульону видно, що дяки робили вибірку з декларації козацьких послів, і в такій вибірці, з царськими відповідями сі «статті» були дані послам разом з жалуваними царськими грамотами і різними листами до гетьмана, 27 березня.» [13, с. 11]..

М. Грушевський, скрупульозно аналізуючи козацьку чолобитну, відзначає її безсистемність. Пояснює це тим, що документ зазнав «.ріжних перерібок і доповнень, які були результатом довгих і змінних в своїм складі нарад, що відбивали на собі ріжні погляди, настрої і течії в війську» [7, с. 789].

П'ять пунктів клопотання (1-й - козацькі, 3-й - шляхетські, 4-й - міщанські привілеї; 7-й - маєткові права козацтва; 13-й - непорушність прав і надань духовного та мирського станів) «.становлять, - на гадку вченого, - основу петиції, можливо її перший начерк. Він. розвивав переяславську умову в тіснішїм значінню» [7, с. 789]. Два пункти мали конституційний характер: «.право вільного вибору гетьмана військом (п. 6) і право гетьмана вести заграничні дипломатичні зносини (п. 14)», в пунктах 14-17 «.ясно відчувається...напрям: зробити з України замкнене державне тіло, васальну державу під протекторатом московського царя, закриту для всяких вміщань московського уряду та його агентів до внутрішніх українських справ» [7, с. 790]. українство науковий грушевський гетьманський

Поряд із суттєвими статтями - однозначно другорядні, зайві, що були «.архаїчним пережитком колишніх «ординацій війська Запорізького». Відтак. перейшли до Зборівського трактату,. примішалися і до переговорів старшини з Москвою» [7, с. 789] (це - пункти 2, 5, 8, 9, 10, 11, 12; 21 і 23 - мабуть, додані пізніше).

Але чому ж у петиції залишилися поруч і вимоги державного характеру, і «.дрібні виторговування для війська, для старшини ріжних маловажних уступок з будучого московського режиму, що має.війти.у всі подробиці місцевих відносин» [7, с. 790791]? На думку дослідника, конформізм козацького генералітету зумовлювався або ж його нерішучістю, непослідовністю, або ж відсутністю підтримки у впливової частини своєї верстви, котра не бажала сваритися з Москвою (ймовірно, сподівалася, що реально царський «.уряд своїх централістичних, окупаційних плянів здійснити не зможе, отже нема чого утрудняти відносини даного моменту задля фікцій, які однаково не здійсняться?») [7, с. 790].

М. Грушевський закидає козацтву, що, «взявши... в свою опіку інші верстви,... поминуло тільки «свою праву руку» - селянство, «поспільство»: воно зіставлялось при давніших обов'язках, змінивши лише «власника» [18, с. 483]. Тобто, «.поводирі козаччини, - підсумовує дослідник, - не мали ані в гадках якоїсь соціальної революції» [18, с. 483].

Насамкінець учений висновує, що «статті були складені поспіхом, без розважливого вивчення справи, тому численні питання залишилися без відповіді» [17, с. 320], взагалі, «.петиции не заключали в себе никакой продуманной программы., многое вошло сюда просто по традиции из договоров с польским правителством» [12, с. 189]. Історик уважає, що петиції не вповні відображали політичні устремління старшини, позаяк «.не договаривали до конца очень многого, чтобы не расстраивать только что налаживавшихся отношений» [12, с. 190].

17 (27) лютого - складено козацьку петицію до царя (23 пункти); 20 лютого (2 березня) - депутація в дорозі. Суттєво, що, окрім «Прошення», українські посли привезли дві грамоти: одна - від гетьмана, друга - рекомендувала цареві уповноважених від городян Переяслава (себто, громада міста не визнавала «.свого підрядного становища.» стосовно війська). На думку вченого, в основі «переяславського прецеденту» - польське державне право, згідно з яким «.Запорозьке військо і котра небудь громада міського права були.підпорядковані королеві в двох ріжних вертикалях. Тепер місце короля займав цар в ролі верховної влади.» Знаково, що московити, котрі заперечували польську державну традицію, вхопилися за допущений гетьманом прорахунок - «.звертання українських громад безпосереднє за подтвердженнєм своїх прав і привілеїв, ще перше ніж були уставлені взаємовідносини .України в цілости до її нового протектора» [7, с. 794-795].

У міжчасі царські уповноважені в Києві отримали монаршу інструкцію про засади «.воєводського правління на Україні». Інструкція - доволі характеристична, позаяк визначала обов'язки воєвод у Гетьманщині: «.по-перше - комендантів київської кріпости і московської залоги, по-друге - охорони київської околиці (уїзду) і порядкуваннє певних справ, в її межах, і по-третє - функції представництва московського уряду в розмірах всеукраїнських (козацької чи «черкаської» території): пильнування безпечности, українсько-польських і українсько-татарських відносин, і взагалі московських інтересів на Україні» [7, с.798]. Таємно воєводі доручалося розвідати про колишні королівщини, володіння католицької церкви, шляхти задля подальшого оподаткування та збагачення казни. Та первісно воєводи в своїх діях не були безконтрольними, ба більше, повсякчас (не завжди успішно) зверталися за підмогою до гетьмана.

Між тим козацька депутація прибула до Москви 12 (22) березня; наступного дня відбулася усна нарада українських і московських послів. Учений, аналізуючи записи московських дяків, зауважує на намаганні козацьких дипломатів «.якось відкараскатися або до найменших розмірів звести інститут...воєвод [.] і повернути до необмеженого гетьмансько-військового правління» [7, с.803].

14 (24) березня бояри отримали петицію в 23 пунктах із гетьманським підписом і печаткою Війська Запорозького. У висліді нарад, обговорень у думі з'явилися резолюції царя та бояр на гетьманське звернення. Були вони загалом позитивні, проте відхилялося побажання Б. Хмельницького доручити збір обумовленої данини до царської казни українським урядовцям і право вільних дипломатичних зносин, (натомість - «А з турецьким султаном і польським королем без царського указу зносин не мати» [7, с.809]); невирішеним зосталося питання про платню козацькому війську.

19 (29) березня козацькі посли мали прощальну аудієнцію в Олексія Михайловича, вислухали промову думного дяка Алмаза Іванова - найосвіченішої державної особи в Московії [7, с.810]. По сій промові - царська грамота послам, обід у патріарха; «конференція з боярами, що об'явили їм на їх статті государев указ» [7, с.811].

М. Грушевський стверджує, що на основі переговорів бояри підготували власну редакцію статей: «виключивши те, що могло бути означене окремими жалувальни- ми грамотами, дяки звели зміст козацьких петицій в 11 пунктах [...]. Пропущено ... і деякі особливо дражливі пункти...(про вибори гетьмана, про воєводів і їх відносини до місцевого правління). На всі инші пункти дано царські резолюції.» [7, с.812].

М. Грушевський скептично-саркастично висловлюється про «.сі славні «Статті Богдана Хмельницького.»; називає їх хаотичними, не продуманими, «політичними гадками»; «тимчасовою канцелярською одпискою», відмовляє їм у конституційності. Вчений підкреслює, що «вони не заховалися для нас в оригіналі, а тільки в московськім чорновику, що лежить в актах посольського приказу разом з чорновиками царських жалувальних грамот 27 с. с. березня» [7, с.812]. Дослідник переконаний, що статті в 11-ти пунктах не відповідають гетьманській петиції: «.се московська пере- рібка матеріалу, зроблена в зв'язку з виготовленням жалувальних грамот.» [7, с.813].

Історик полемізує з російським дослідником Карповим, який останньою офіційною редакцією вважав ті статті, що були оприлюднені при обранні гетьманом Ю. Хмельницького у жовтні 1659 року (свого часу «затаєні» Богданом). Натомість М. Грушевський переконаний, що 14-ть пунктів «Переяслава-2» - фальсифікат, «.вони не могли бути зроблені в березні 1654 р. Життє їх висунуло пізніше, і накинути їх старшині і війську московським політикам удалося тільки після упадку Виговського» [7, с.813] .Грушевський подає зміст 11 пунктів як у чернетковому варіанті, так і у власному перекладі [7, с.814-819]; датує статті 27 березнем (с. с.) - днем фактичного відпущення послів..

Учений наполягає, що 11 статей «.були передані послам на виїзді разом з жалу- вальними грамотами; самостійної дати не мали, і їх властиво треба назвати статтями 27 березня - як датовані жалувальні грамоти: днем фактичного, а не етикетального відпуску послів.» [7, с.819].

М. Грушевський характеризує царські документи, котрі регламентували політико- правове становище Козацької держави в спілці з Московією.

Аналізуючи привілей Війську Запорозькому, вчений підсумовує: «.у вступній частині...зісталась ще ся ідея, що військо репрезентує всі верстви України.., але у головній частині . уряд налагоджує тільки справи військової верстви.» [7, с.824]. Шляхетський привілей - незреалізований, та вже видання його мало принципове значення. Дослідник закцентовує на тому, «.що шляхта тут явно не зараховується до війська Запорозького, ані не стоїть під його владою: військо Запорозьке і шляхетська верства входять в поняттє Малої Росії як складові частини, одна від одної незалежні» [7, с.825]. Військо (його адміністрація) клопочеться про права шляхетства не як його протектор, а посередник між царем і «Малою Росію». Тому й вагалися С. Богдано- вич-Зарудний і П. Тетеря: де їм корисніше рахуватися (шляхта перебувала в присуді білгородського воєводи) [7, с.826]. Привілей митрополитові та київському духовенству - затримано (хай упертий Сильвестр Косів сам уклінно прибуде до Москви). Інші привілеї - маєткового призначення. Окрім них - грамоти до Хмельницького, до митрополита; офіційне повідомлення про війну з Річчю Посполитою та участь у ній козацького контингента [7, с.828-829].

На той час до царя прибули гінці з Чигирина, що передали листи від старшини, гетьмана, генерального писаря; переслані універсали Яна ІІ Казимира та Я. Радзи- вілла до української людності (заклики до повернення в лоно Речі Посполитої) [7, с.835-837]. Тобто, Б. Хмельницький та І. Виговський, покладаючися на запевнення В. Бутурліна в Переяславі, нагадували Олексійові Михайловичу, що той «.мусить примножити вільности всякого стану людей і не допустити ніякої «досади» з боку своїх воєводів і зборщиків» [7, с.837]. Інакше - маси відвернуться від гетьмана і царя, підуть до короля.

Цар уважно поставився до гетьманської перестороги (надіслано 10 грамот від 12 (22) квітня), проте «допустив тільки як тимчасовий стан ту державну незалежність і фактичну повноту влади гетьмана, що виробилася в часі війни, і не схотів зріктися вже здобутої позиції - московських воєвод в Києві.» [7, с. 837].

Раніше (зокрема - в процесі переяславських перемовин) для Москви право козацтва представляти всі стани України було беззаперечним. Підґрунтя цього переконання - в ототожненні «руського» народу з православ'ям, із територією замешкання. «Коли козаки підняли боротьбу за стару віру, - роз'яснює М. Грушевський, - ясно, що вони вели боротьбу в інтересах цілого народу й землі, й мали тим самим право їх іменем говорити й їх долю рішати. Вони вирвали сю землю з-під власті невірних латинників, вони «відвоювали» сю землю від польських королевят - тим самим вони стали його панами, правом завоювання» [7, с. 842]. Москва - щиро, чи удавано, догідно для себе - розглядала українсько-польську боротьбу як релігійну (пам'ятаємо, що й Б. Хмельницький «захист православ'я» висував як головний аргумент долу- чення до неї). Відтак В. Бутурлін і його товариші не вважали за потрібне, хоча б про око, скликати якесь зібрання представників різних станів України (щось на кшталт земських соборів Московії). Для московитів раз «гетьман з старшиною присягали, значить мусіли присягти всі, инакше се був би бунт против козацької влади і козацького права» [7, с. 843].

Учений закидає новопосталій національній еліті її зацикленість на обстоюванні «старовинних прав і вольностей» козацтва, тоді як треба було вже в Переяславі «...забезпечити правно свою козацьку гегемонію, патронат і зверхність... над иншими верствами України.» [7, с. 843]. Адже, по-перше, «.козацька Україна рішуче відгороджувалася від Польщі і відкривала свою границю Москві», котра мала інші політичні устої. По-друге, «козаччина. відслужила своє. в справі. визволення і оборони. [Наддніпрянської Русі], і як кожний вислужений, коли не подбав про своє забез- печеннє, мусив наново доказувати своє право на існуваннє» [7, с. 843]. Інші верстви вже не потребували її патронату; понад те, в іпостасі патронеси виступала Московія, за допомогою котрої деякі стани «...підіймалися...витягти з-під сих молодців [козаків] дещо, що вони присіли.» [7, с. 843].

Учений називає іронією долі те, «.що поставивши Москві як умову .послуху їй і служби - подтвердженнє стародавніх прав, вільностей, свобод і дібр всякого стану, козацька старшина бачила себе зобов'язаною клопотатися перед московським урядом за ті стани і організації.» [7, с. 843-844]. Переяславський, київський, ніжинський і чернігівський магістрати вже під час заприсяження отримали згоду В. Бутурліна на підтвердження своїх гідностей. Але «в системі. прав і привілєгій, що мали надаватися на царське затвердженнє за рекомендацією козаччини, - наголошує М. Грушевський, - в тім...світі, опертім на традиціях XV-XVI і ще старших століть, не було місця для козацького режіму.» [7, с. 844]. Лише через кілька десятків літ козаччина «. не стільки виробила собі місце в суспільній єрархії, скільки зайняла порожнє місце шляхетської верстви, поглинувши її наявні елєменти і ототожнившися з нею в ретроспективній перспективі» [7, с. 844].

У взаєминах із царським урядом козацтво завжди бачилося інороднім тілом, із інтересами якого наразі рахувалися. Та, з надходженням до московських приказів старих грамот і привілеїв, нагромаджувався «.матеріал дуже неприязний державним аспіраціям козаччини [.] і ставав. серйозним аргументом против .української держави як такої» [7, с. 844].

Первісно царські грамоти, надані на прохання гетьмана та старшини, були стри- мано-обережними, не передбачали втручання в козацьке урядування. Все ж уможливлювали вилучення міської громади з-під козацького правління, безпосередньо пов'язуючи з царським. Відтак «.міщане надалі крім царя і його агентів уже ніяких инших панів не хочуть мати, ані їх слухати!» [7, с. 846]. Принагідно зауважимо, що така поведінка городян була невипадковою, позаяк міста небезпідставно побоювалися адміністративно-фінансового тиску козацьких урядовців. М. Грушевський проводить аналогією між реакцією поспільства і городян на державно-організаційні заходи Чигирина: «.селянство тікало за кордон, міщанство тікало з-під влади гетьманського уряду» [8, с. 1503].

Отже, за виїмкою козацтва, «інші суспільні верстви введені в безпосередні відносини і залежність від московського уряду» [18, с. 482]. Згодом це стало запорукою успіху в реалізації Царством політики «розподіляй і володарюй», позаяк уже за життя Б. Хмельницького «...всякі незадоволені старшиною елементи пробували опертися на Москві» [18, с. 485]. Остання ж прагнула «.расширять со временем свое непосредственное участие во внутренних отношениях Украины, превращая ее постепенно в обыкновенную провинцию Московского государства» [12, с. 190].

Завершальним кроком у затвердженні станових привілеїв була проща до Москви київського духовенства (липень 1654 року). На думку М. Грушевського, попри те, що в статтях Б. Хмельницького про залежність київської митрополії від московського патріархату не йдеться, «.балачки про се таки велися» [7, с. 853]. У Московії патріарх - «другий великий государ», а тому царські політики вважали, «.що коли Україна переходила під протекторат світської московської влади, вона мусить невідмінно признати також і зверхність духовної». Вже з літа 1654 року «церковний двійник» самодержця «.прийняв титул патріярха Московського і всеї Великої, Малої і Білої Росії.» [7, с. 854].

Київська митрополія, фактично автономна, вповні усвідомлювала небезпеку московської церковної диктатури. Відтак прагнула втримати владний «.козацький осередок, щоб. не давав авансів коштом духовенства» [7, с. 854]. С. Косів зумів переконати Б. Хмельницького в недоцільності своєї поїздки до Москви. Понад те, не надіслав рекомендацій гетьмана до патріарха (не тільки тому, що в них останнього титуловано «зверхнійшим пастирем» України, а щоби унеможливити з'яву питання про церковне підпорядкування Києва Москві) [7, с. 855-857].

28 липня (с.с.) депутація, очолювана І. Гізелем, була прийнята в царському таборі під Смоленськом. У супліках митрополита все було «.покрите загальним постулятом потвердження церковного імунітету, церковних юрисдикцій і церковних надань і свобод» [7, с. 861]. М. Грушевський уважає, що на киян чинився «.сильний натиск.., щоб українське духовенство признало зверхність московського патріярха. Але Гізель рішучо. став на тім, що заховання зверхности царгородського патріярха являється першим постулятом потвердження прав.» [7, с. 863]. Царський уряд змушений був тимчасово відступитися і «.обмежитися тільки потвердженнєм за духовенством тих маєтностей, котрими воно фактично володіє» [7, с. 863].

Позитивний (для Києва) вислід складних церковних переговорів зумовлювався, на думку М. Грушевського, кількома чинника. По-перше, вчений віддає належне по- літико-дипломатичному хистові українського духовенства, що так твердо й мудро оберігало свою автономію («Косів, Тризна, Гізель, Сафонович, Старушик, що стояли на чолі київського духовенства. - се ж був цвіт тодішньої київської інтелігенції»). По-друге, посли київського митрополита «.мали за собою досвід попередніх депутацій - козацької і двох міських». По-третє, «.потреба рахуватися з тими частинами території і установами, що зісталися під владою Річипосполитої.». По-четверте, заступництво «начальника і повелителя нашої землі», «нашого гетьмана» (С. Косів про Б. Хмельницького) за права Київської митрополії. Водночас, учений з гіркотою зауважує, що «.сі політики і патріоти також не могли стриматися, щоб не вмішати нового протектора, котрого так нерадо приймали, до внутрішніх справ України.» [7, с. 864] (йдеться про маєткові інтереси київського духовенства).

Напрочуд глибокими, зваженими є погляди М. Грушевського на форму, історико- правове підґрунтя та політико-юридичну сутність українсько-московського трактату 1654 року В. Кравченко вважає, що «.М. Грушевський, не надавав особового значення питанню про юридичний статус українсько-російських взаємин після Переяславської угоди.» [21, с. 407]; високо поціновуючи загальну картину Переяславської угоди, створену М. Грушевським, усе ж стверджує, що «.концепція, сформульована автором, не повною мірою відповідала потребам тогочасного етапу національного руху. Вона, як і вся народницька історіографія, була позбавлена. історичного оптимізму.» [21, с. 497]..

Історик зауважує, що в сучасному сприйнятті міжнародний договір це - «.конвенція, яка нормує становище двох самостійних, незалежних держав, що входять в умову між собою, конституційна хартія.» [13, с. 5]. Але в ранньомодерну добу міждержавні угоди укладалися в інших формах. Козацтво послуговувалося річпосполитською

практикою: у взаєминах із Короною посилалося «...на вольності і права, признані їй королями,... в дійсності не ...закріплені...сеймовими постановами чи королівськими привілеями, а були витвором. козацької займанщини». Контрагент козацтва - «.московське правительство, .в зносинах з новими підданцями царя. силкувався. прищепити їм. поняття, що цар стоїть понад правом, що кожний акт його - се ласка, пожалування, що в зносинах його з людьми, які піддаються, не може бути відносин рівного з рівним» [13, с. 5-6].

У баченні М. Грушевського, договір, як «.акт об'єднання Української держави з державою Московською.», включав такі підстави: «усна умова гетьмана і війська з царськими послами, скріплена царським словом, переказаним .В. Бутурліним. «Статті Б. Хмельницького», себто домагання, поставлені військом до царського правительства, в формі петицій до царя і його резолюцій на сі петиції. Жалувана грамота царська Запорозькому Війську, в котрій коротко збиралося і затверджувалося головніше, до чого царське правительство договорилося з козацьким посольством щодо дальших відносин України і Москви» [13, с. 6] В. Горобець наголошує, що «наявні документи свідчать про договірний характер українсько-російського об'єднання» [2, с. 760]..

З трьох складників угоди для української сторони найповажнішою була усна домовленість Б. Хмельницького з В. Бутурліним. Знаково, що коли навесні 1657 року В. Бутурлін дорікав козацькому володареві, що той не додержується московських (тобто - «березневих») статей, «.гетьман доволі рішуче дав зрозуміти, що він вважає. [їх] обов'язковими лиш постільки, поскільки вони згідні з Переяславською умовою». Позаяк статті «.на погляд української сторони, - не розгорнули сеї умови відповідно [.] проголошені війську вони не були, зісталися в гетьманськім архіві до смерті Б. Хмельницького, прочитані були тільки на раді при виборі Виговського, а в ширший ужиток увійшли в новій редакції, від часів Ю. Хмельницького, . як затерлася пам'ять про зміст Переяславської умови, а поширилися нові статті».» [13, с. 8] Т. Чухліб підкреслює, що «... сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим із султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, які склалися на середину ХУІІ ст. в Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номінальний характер» [28, с. 772]..

М. Грушевський називає ті пункти, котрі, в розумінні козацького генералітету, порушували «Переяславську умову». По-перше, обмеження активності дипломатії Чигирина через заборону «.зсилатись з турецьким султаном і польським королем, - .найважливішими контрагентами української політики, - без царського дозволу». По-друге, «.нагляд за фінансовою управою України.», позаяк Москва відкинула сприйнятну для українців форму - виплачувати певну суму для царської казни (взамін за військову допомогу і царську платню козацькому війську) - запровадивши різні податки. По-третє, сумнівною залишалася автономія української церкви. По-четверте, небезпека запровадження воєводського правління «.всупереч виразно заявленій позиції українського правительства, що московські урядовці на Україні не бажані» [13, с.12].

Б. Хмельницький і старшина не рахувалися з царськими обмеженнями: «.гетьман вів зносини з усіма сторонніми державами..; Україною правив не допускаючи ніякої участі в тім московського правительства, збираючи всі доходи і не передаючи з них нічого до царської казни.» [13, с.12]. Натомість Московія, ігноруючи «переяславські трактати», посилалася на «московські статті» (насправді ж - «.царські резолюції, які розминалися і з гетьманським листом, і з статтями, предложеними козацькими послами.» [13, с. 13] В. Горобець уважає, що «... загалом умови Переяславсько-московського договору 1654 р. не перекреслювали досягнень української еліти в царині державотворення [.]. Ратифікаційні акти царського уряду, якими утискалися прерогативи гетьманського правління, Хмельницький не допускає до оприлюднення в Україні та намагається всілякими способами уникнути виконання накинутих в екстремальних умовах обмежень суверенітету» [2, с. 762-763]..

Вагоме місце в дослідженнях історика надається з'ясуванню державно-правного характеру «Переяславської умови». Передусім, М. Грушевський окреслює політичний статус Війська Запорозького на час переяславських перетрактацій: «Козацька Україна в 1648-1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою, і як така входила в сих літах в договірні відносини з Туреччиною, Кримом, Польщею, Москвою» [13, с. 18]. Вона зорганізувалася під верховенством гетьмана і його найближчих помічників в управлянні - генеральної старшини й полковників [16, с. 306].

М. Грушевський застерігає від поверхової оцінки «Переяславської умови» (козацькі чолобитні, петиції, статті і у відповідь - царські резолюції - укази, жалувані грамоти); наголошує на договірному характері відносин між Україною і Московією «...аж до Петра...», позаяк царський уряд усі «обмеження українських прав і вольностей» проводив «.не інакше, як в формі. договору - нехай примусового в дійсності, але обостороннього по формі, котрим обидві сторони одміняли умову попередню» [13, с. 19]. Дослідник зауважує, що навіть Петро І після свого «Полтавського тріумфу» «.не важився заперечувати конституційних прав України [.]. І. посадовивши на шию гетьманському правлінню «Малороссійскую коллегію», . заявляв гетьманові, що сій колегії «велено все чинить по трактату, учиненному сь Хмельницькими»; Катерина ІІ, котра зліквідувала гетьманство й українсько-московську угоду, все ж згадує про неї як «уговорні пункти Б. Хмельницького» [13, с. 20]* О. Ясь стверджує, що «переяславські сюжети, представлені в інтерпретаціях М. Грушевського наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., мають чимало спільного з поглядами В. Антоновича (військово-політична кон'юнктура як головна причина українсько-московської злуки, станова обмеженість договору, обстоювання автономістських прав козацтва і шляхти та ін.). Проте реконструкція М. Грушевського виглядає рельєфнішою та масштабнішою. Крім того, вона містить кілька важливих новацій: 1) вплив соціально-психологічної мотивації та політичної культури сторін на процес укладання Переяславської угоди; 2) питання про юридичне визначення договору. Остання ідея була запозичена з російської історіографії, [.] у спробах історико-правничого визначення договору вчений був украй обережним як на ранньому етапі своєї творчості, так і пізніше» [29, с. 553-554]. Вчений уважає, що «.студії Б. Нольда та І. Розенфельда не минули безслідно для М. Грушевського, а стали своєрідним каталізатором для його роздумів щодо державної організації за доби Хмельниччини [.]. Отже, якщо молодий М. Грушевський наголошував на домінуючому характері автономістських змагань української старшини з перспективи станових інтересів, то у 1915 р. він віддавав належне ідеї еволюції державних устремлінь.» [29, с. 559]..

М. Грушевський закцентовує на тому, що «піддаючися «під високу руку» московського царя, Україна зрікалася своєї незалежності, але заховувала виразні прикмети своєї державності.» [13, с. 22]. Вчений підкреслює, що більшість повноважних дослідників визнавали, це а «.розходились тільки в виводах, під яку з форм державних сполучень. належить Україну підвести» [13, с. 22]: унія персональна чи реальна, конфедерація, васальство-протекторат, конфедерація [7, с. 867].

Перед обґрунтуванням власної точки зору, М. Грушевський розкриває посутньо погляди авторитетних російських правників на означену проблему [15, с. 17-18; 24, 25]. Принагідно відзначає, що «.як російські, так і українські теоретики державного права ніколи не змогли дійти згоди у справжній суті юридичних відносин. за договором 1654 р.» [17, с. 320]. Покликається до професора В. Сергеєвича, цитує його: «Малоросія не з'єдналася з Московською державою, а тільки признала своїм государем государя, що царював в Москві, з його потомством» [13, с. 22]. «Сергеєвич, - уточнює історик, - .бачить в зв'язку України з Москвою персональну унію - найбільш слабку з усіх форм державних сполучень» [13, с. 22]; також див. [7, с. 867]; [15, с. 24].

На противагу В. Сергеєвичу інший фахівець Н. Коркунов стверджував, що «унія. - се сполучення двох зовсім незалежних держав наслідком одності особи правителя [.]. Малоросія не стояла в рівноправних відносинах до Росії; вона підлягала їй [.] Се . васальна залежність, а не персональна унія» [13, с. 22-23]; також [7, с.868].

Академік М. Д'яконов відкидає дві попередні оцінки. «Васальна .залежність, - роз'яснює вчений, - буває там, де між володарем-сюзереном і людністю васальної держави нема безпосереднього зв'язку, між ними стоїть особа правителя-васала. Людність присягає на вірність своєму сюзеренові. Людність же Малоросії вчинила присягу (въру) на вічне підданство московському государеві, а гетьманові ніякої присяги не складала. І - треба б призначити прилучення Малоросії до Москви на основі «статей Богдана» за унію реальну» [13, с. 23]; також [7, с. 868]; [15, с.24].

М. Грушевський підкреслює, що судження провідних російських спеціалістів із конституційного права різняться в зарахуванні до типу державного співжиття Війська Запорозького та Царства; натомість вони суголосні у визнанні «. за Україною після її сполучення з Москвою прикмети . державного існування» [13, с. 23]. Лише дехто з них, зважаючи на успіх московського централізму в протистоянні з козацькою автономією аж до її ліквідації, кваліфікував «Переяславську умову» як інкорпорацію, хоча й не повну (І. Розенфельд) [15, с.18-28] або прилучення зі збереженням автономії (Б.Нольде) [15, с.26]; [7, с.867]; також [13, с.24]На гадку В. Смолія і В. Степанкова «... гетьман. домагався. створення на основі Переяславського акта своєрідної конфедерації Російської та Української держав під скіпетром російського царя».

М. Грушевський виокремлює ті характерні риси політико-правового облаштування Війська Запорозького після укладення договору 1654 року, котрі засвідчували збереження його як держави [13, с.24-25].

По-перше, «...територія України мислиться як... «Черкаські городи», відділені митними і політичними кордонами від Московського царства. Її людність стоїть під протекторатом війська. Митрополит зве гетьмана «начальником і повелителем нашої землі». По-друге, «всенародній характер гетьманської влади ... підчеркує московська формула інвеститури гетьмана». По-третє, «устрій України основується на своїм власнім праві, забезпеченім договором з Москвою.». По-четверте, «.автономність українського суду - сеї найбільш яскравої в старім світогляді функції правління». По- п'яте, «.розподіл людности між суспільними верствами...[є] функцією. правління. гетьманського». По-шосте, «свого гетьмана вибирає військо без усякої участи московського уряду і тільки сповіщає про довершений вже вибір». По-сьоме, «військовими силами гетьман розпоряджається вповні незалежно.». По-восьме, «.московського воєводу гетьман допускав тільки в Києві, як маніфестацію воєнної підтримки, . не хотів мати воєводів більше ніде». По-дев'яте, право закордонних зносин Чигирина. Суттєво, що царські обмеження в цій сфері ні гетьман, ні старшина не визнавали. По-десяте, козацькі можновладці «.не допустили на практиці ніяких вмішань московського уряду в сферу українських фінансів.» [7, с. 867].

З огляду на фактичну повноту збереження національної державності М. Грушев- ський уважає «.українсько-московські відносини найближчими до васальства» [7, с. 868]. На гадку вченого, гетьман брав за взірець вибудовування своїх взаємин із самодержцем ті принципи, котрі панували між Оттоманською Портою і васально- залежними від неї Кримом, Молдавією, Валахією та Трансильванією; «.вихваляв ті пропозиції які йому робив султан, і ставив їх в приклад цареві» [7, с. 868]. Понад те, Б. Хмельницький уважав поєднання московського і турецького протекторатів над Військом Запорозьким імовірним, оскільки «.Порта і Московщина не стояли в ворожнечі між собою [7, с. 868][25, с. 363]. Вчені не погоджуються з тим, «.що, пішовши на угоду з Росією, він [гетьман] начебто позбавив Україну незалежності, й якби не ця його «фатальна помилка», Україна процвітала б самостійною державою [25, с. 365]..

Яскравим виявом полівасалітетності Б. Хмельницького було його чергове посольство до Стамбула 21 квітня (н. с.) 1654 року. Гетьманські дипломати мали запевнити, «.що підданє. під московський протекторат не повинно нічого змінити в приязних відносинах Отоманської Порти й її васалів до козаків, се була сумна неминучість, викликана тим, що хан не дотримав свого союзу з козаками в останній війні з Поляками: гетьман був тим змушений пошукати помочи против Польщі у московського царя. Але не вважаючи на се гетьман і військо Запорозьке хочуть далі зіставатися під зверхністю Отаманської Порти, в союзі з ханом та иншими її васалами» [7, с. 781].

Московія за життя Б. Хмельницького позірно рахувалася з реальною державністю козацької України, проте пам'ятала, «.що се були князівства Київське і Чернігівське...- з числа тих отчин.., що їх стільки вона вже зібрала і перетворила в свої провінції, і так само мусить перетворити і сі» [7, с. 868].

Відтак, оповідаючи про надскладну дипломатію Чигирина упродовж квітня 1654 - липня 1657 року, про розчарування гетьмана в своєму новопридбаному союзнику, М. Грушевський із розумінням ставиться до зовнішньополітичних (не завжди вдалих) акцій Б. Хмельницького. Дослідник стверджує, що не можна звинувачувати козацьких керманичів, за те, «.що вони в хвилі, коли московські «дільці» звичним і акуратним рухом накинули їм на шию хорошу московську удавочку, конвульсивно задригали ногами, силкуючись на шось опертись і не повиснути в повітрі - навіть з небезпекою розійтися з чином присяги.» [7, с. 784]. В розумінні та практиці «... козацького війська [договори підданства] не мали в'язати його свобідного розпорядження собою, і по стороннім державам...не перешкоджали трактувати військо як самостійну політичну силу.» [15, с. 23] На думку Т. Чухліба, «визнання українським гетьманом номінальної васальної залежності від московського царя (...) не стримувало Хмельницького проводити самостійну зовнішню політику, яка досить часто розходилася з планами Москви» [28, с. 770]..

Витоки козацької полівасалітетності й суверенності - не в добі Б. Хмельницького. «Від Дмитра Вишневецького.., - пояснює дослідник, - у козаків закорінилося поняття, що військо козацьке може продавати свою службу кому хоче з сусідніх держав, .вести свою заграничну політику, не оглядаючись.» [15, с. 21].

Українсько-московський договір 1654 року був одним із «трактатів підданства» Б. Хмельницького; «.для сучасників.., - припускає М. Грушевський, - не мав зовсім такого переломового характеру, якого надають йому ретроспективно дослідники .». Водночас «він фактично, - визнає вчений, - став вихідним моментом повільного обмеження української самостійності.» [15, с. 23-24]; «з політичного союзу, що мав для його автора лише тимчасове, хвильове значіння, утворилися політичні відносини на довгі віки [18, с. 487], а, відтак, набув зловісного значення для українства» О. Апанович характеризує договір як «військово-політичний союз України і Московщини.», складений для забезпечення української державності, проте став пасткою для неї. «І все ж, - зак- центовує історик, - Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками - лише причинами» [1, с. 92]..

Доволі швидко Б. Хмельницький «.відчув, який нерозважний крок зробив., ув'язавши себе з Москвою, і став шукати нових опорних точок» [18, с. 486] Я. Качмарчик стверджує, що людність українська незабаром якнайтрагічнішим чином переконалася в хибності орієнтації на Москву. «Адже Переяславська рада не закінчила, а розпочала найкривавіший етап боротьби. Наслідком її стала польсько-московська війна, а польсько-татарські війська, здійснюючи акти помсти, винищать Україну, перетворивши її на згарище» [20, с. 271].. М.Грушевський наголошує, що гетьман, як «.доста свідомий носитель державної української ідеї [.] став в рішучій опозиції московській політиці: ухилявся від спільних операцій з московськими військами; відмовляв українські міста.., аби не піддавалися на московське ім'я [.] і рішуче говорив перед старшиною, що з Москвою треба розірвати і шукати собі іншої протекції і помочі» [11, с. 202]. Передусім, поновив союз із Туреччиною та Кримом (1655 рік); наприкінці наступного року - з трансільванським князем Д'єрдєм ІІ Ракоці; налагодив виразні воєнно-дипломатичні взаємини з Карлом Х Густавом «.і хотів із шведською допомогою утворити цілком незалежну самостійну Українську державу» [10, с. 307]. Для гетьмана «.союз з Швецією - державою далекою, яка через те не страшила ніякими мішаннями у внутрішні українські справи, ані претензіями на українські території.» [19, с. 128], був надважливим. «Таким чином, - наголошує дослідник, - Хмельницький потроху сотворяв собі нову політичну систему» [18, с. 486], спрямовану проти Речі Посполитої, спільником якої було тепер Царство [16, с. 307] В. Кравченко стверджує, що, на думку Грушевського, Переяславська угода була глибокою помилкою Б. Хмельницького і гетьман, усвідомивши це, йшов до розриву з Московією, орієнтуючись на Швецію [21, с. 496-497]. Суголосно розмірковує Л. Мельник [22, с. 55]..