Михайло Грушевський про національно-державну ідею в добу української революції ("Хмельниччина": 1650-1657 роки)

«Заручившись новыми союзниками, - висловлює здогад учений, - он очевидно, решил освободиться от своей зависимости от Москвы и занятъ положение вполне самостоятельного государя» [12, с. 192-193] («конституційною хартією» називає історик грамоту гетьмана, надану в червні 1657 року шляхті Пінського повіту, котра засвідчувала, «...что Хмельницкий в это время считал себя уже вполне государем Украины» [12, с. 193]).

За такого геополітичного розкладу «розрив між Московією і Україною, - переконаний М. Грушевський, - був неминучий;» («Розпочата з 1657 роком спільна кампанія України, Швеції й Семигороду против Польщі була. повною емансипацією України від Москви» [11, с. 203] і лише «смерть Хмельницького...зіставила Україну зв'язаною з Московщиною» [18, с. 486-487]. Відтак «узол зав'язаний ним на швидку руку, лишився нерозв'язаним» [5, с. 239].

Звернімося ж до прискіпливого, надкритичного, всебічного аналізу вченим набутку Великого Богдана як державного політика!

Передусім, історик стверджує, що гетьман мало керував політикою (десь із середини 1651 року нею відав політик-європеєць І. Виговський, «.тим часом як Богдан - стихійна сила. просто таки азійського характера» [8, с. 1497]). Дослідник закидає Б. Хмельницькому низку фатальних помилок у царині як зовнішньої, так і внутрішньої політики На гадку В. Кравченка учений «.не завжди дотримувався позиції стороннього спостерігача. Академічний історик-позитивіст у його творах постійно. змагається з політичним і громадським діячем.». Історик мовить про «.полемічно загострену антипольську налаштованість.». М. Грушевський, внаслідок чого «... він не бачив можливостей для українсько-польського порозуміння в рамках тогочасної Речі Посполитої» [21, с. 495]. В. Кравченко на сторінках своєї статті цитує виїмки з робіт М. Грушевського, в яких ідеться про докори вченого на адресу козацьких керманичів у ході як переяславських перемовин, так і складання петицій [21, с. 495-496]; у негативній оцінці Б. Хмельницького вбачає безпосередній зв'язок поглядів М. Грушевського з ідеями його попередників, починаючи від Т. Шевченка..

По-перше, глибокої осені 1648 року «.козаччина легкодушно пройшла повз тих можливостей в політиці супроти Польщі, котрих потім шукала так жадібно і даремно пізніш.» [8, с. 1497].

По-друге, влітку 1653 року, «.після того як господарство волоське. повернене Лупулові, і Тиміш став фактичним співрегентом. треба було тільки закріпити корисний стан речей, а замїсть того розпочато війну з Валахією, спровоковано Ракоція, утворено тим польсько-дунайську лігу і тріскучо провалено справу.» [8, с. 1498].

По-третє, у московській політиці Чигирина - «ніякого сліду послідовного переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожества» («замість політики - дипльоматія самої невисокої марки.») [8, с. 1497].

По-четверте, М. Грушевський наголошує, що в розвою революції козацтво «.стало представником інтересів свого народу й прийняло на себе державне будівництво України» [9, с. 266], а тому «.тільки повною байдужістю до державних аспірацій Козаччини» можна пояснити «.депутації українських станів до Москви по потвердження прав, .вислані за згодою і підтримкою козацького уряду». «Се були голоси минулого століття, - висновує історик, - подані.новому протекторові в такий критичний момент» [8, с. 1498].

По-п'яте, у формуванні шведсько-семигородсько-дунайської ліги - «.брак ясної платформи, виразно поставлених домагань.» [8, с. 1498]. Водночас учений визнає, що за тодішніх геополітичних реалій проводити програму єдиної України було надскладно.

По-шосте, дослідник указує на нерозважливість політики гетьмана супроти Московії, позаяк, зорганізовуючи нову антипольську (почасти - й антимосковську) коаліцію, він не поривав із царем. Цим «дали Москві можливість супроти таких брехливих союзників уважати себе свобідною від усяких союзних зобов'язань.» [8, с. 1498-1499].

По-сьоме, найганебнішою стороною Хмельниччини М. Грушевський називає «.сферу відносин козацько-татарських». «З дивним засліпленням..,- із гіркотою констатує історик, - Хмельницький і Ко дивляться на Кримську Орду як свою двірську гвардію, . а в дійсності зробили з них рішаючий чинник української політики» [8, с. 1499] (в 1653-1654 роках хан пропонував гетьманові стати васалом

Криму). На гадку дослідника, союз із ханом був потрібний для Війська Запорозького в 1648 році, а після Зборова, Берестечка та Жванця - ілюзорно-наївним. М. Грушевський упевнений, що, за бажання, маючи за собою Москву (Польща - вкрай знесилена), Богдан міг би «пройти Крим здовж і поперек, ... поставити на чолі... приборканої Орди вірних приятелів, в ролі фактичних васалів.., а не протекторів» [8, с. 1500]. Натомість гетьман запобігав кримської ласки і в 1656-7 рр. був цілком звязаний в своїй політичній акції непевністю Криму», прагнучи унезалежнення в зовнішній політиці, «.змушений був бити чолом за московською поміччю супроти кримського наступу» [8, с. 1500].

По-восьме, стверджуючи, що «.в сфері державної політики величатись Хмельниччині трудно.», М. Грушевський пояснює це «.недостачею ясного політичного пляну, державної ідеї, політичного проводу.». Зазначене зумовлювалося тим, що керманичі української революції були людьми річпосполитської системи, а тому «.найменше були здатні творити новий державний лад» [8, с. 1500]. Козацькі старшини «занадто. були замариновані в соціяльнім, політичнім і культурнім укладі Річипосполитої. Свідомо чи несвідомо.жили під домінуючою ідеєю дати реванш всім тим хто викривив їх карієру., на злість їм. утворити нову «вільну Річпосполиту» на взір і подобу її ж» [8, с. 1501]. «Над розваленням Польщі, - повторює історик, - працювали люди, що виховались на суспільно-політичних ідеях самої ж Польщі й не представляли собі інакшого суспільного устрою» [18, с. 487]; «.их чувство оскорблялось только тем, что господами были поляки, люди чужой народности и веры, или тем, что претендовали на панство люди худородные, не заслуженные» [12, с. 201].

По-дев'яте, вчений уважає слабкою стороною гетьмана «.нерозуміння потреб народних мас, несвідомість потреби опертись щиро на сі народні маси, для них із їх становища, не з становища козачої верстви, будувати суспільний політичний устрій» [18, с. 488] (це відобразилося в ігноруванні запитів поспільства в Зборівському та Білоцерківському договорах, у козацьких петиціях до царя в часі творення українсько-московського трактату тощо).

Водночас дослідник зважено-поміркований у своїх закидах на адресу Б. Хмельницького; пояснює, що гетьман просто «.стояв на рівні з усією сучасною інтелігенцією». «Можемо жалувати, - розмірковує М. Грушевський, - що в таку рішучу для нашого народу хвилю не найшов він провідника, котрий піднісся би над поглядами свого часу і повірив у будущину, тільки ж того ні від кого й не вільно вимагати» [18, с.488].

Зазначаючи, як хибу соціально-політичного облаштування Війська Запорозького, невизнання в формально-юридичному сенсі фактичного розкріпачення селянства, дослідник усе ж не звинувачує в цьому Богдана. Принагідно зауважує, «.що поняттє свобідного селянства для тих часів було занадто радикальним, .реальний факт його існування не міг влізти в старшинські голови і в них усвідомитись як щось дане і управнене до існування і консервування» [8, с. 1502].

По-десяте, якщо вади гетьманського урядування в селянському питанні були, на думку вченого, історично зумовленими, то взаємини козацького генералітету з містами - найнебезпечніша помилка «. в будові гетьманської України». Історик підкреслює вагомий внесок міщан у розвій визвольної боротьби: «.міста дали величезні контінгенти козацтву і старшині; .своєю інтелігенцією, організаційною ініціятивою й енергією вони відіграли величезну ролю в формуванні нового ладу» [8, с. 1502]. Козаччина віддячила: «.навалилася на міське життя. безпардонно. Гетьманський уряд так . брався до експльоатації міського промислу і торгівлі індуктою і евектою, - що міста першим ділом постарались забезпечити себе царськими привилеями від претенсій Війська» [8, с. 1502-1503].

По-одинадцяте, відзначаючи принади козацького устрою за часів Б.Хмельницького (чіткість роботи козацької машини, що є унаочненням талантів гетьмана як військового керівника), М. Грушевський зауважує на брак «великої конструктивності». Вчений указує на незмодифікований полковий устрій («полковники зістались полковниками, прилучивши до того виморочні функції старостів [.], з перевагою функцій поміщицьких над адміністрційними. Гетьманський осередок майже не виліз з функцій штабу армії» [8, с. 1503-1504]. Хиткість конструкції такої мілітарної держави полягала в тому, що «инші верстви... не чули над собою опіки Української держави..; .уставляли відносини до Гетьманщини як війська» [8, с.1504]. Пізніше в такі шпарини державної структури Вкраїни спритно вліз московський централізм. Водночас дослідник визнає, що наявні недоліки державного облаштування можна було би виправити, «коли б Гетьманщина дістала якісь спокійніші часи, років на кіль- кадесять; коли б їй дали змогу спокійно подумати над своїми порядками і справами в 1650-х роках.» [8, с. 1503].

По-дванадцяте, усупереч старій українській традиції, котра звеличує Б. Хмельницького «.в заходах коло реституції національних прав.», М. Грушевський уважає, що і в цій царині - «.мало будівництва, .богато механічних повторень старих гасл релігійної боротьби XVI-XVII вв.!» [8, с. 1504]. Аналогічна ситуація в культурництві: «будування церков, потвердженнє володінь монастирям, додавання нових.» [8, с. 1504].

І, насамкінець, зовсім песимістичний висновок автора: «.десятиліттє Хмельниччини не було добою будівництва, не визначилася творчою і конструкційною ініція- тивною державного, гетьманського осередку на полі культури - так же як у справах економіки, кольонізації, господарства» [8, с. 1504].

М. Грушевський указує на «.два найтяжчі моменти» в діяльності керівного осередку Гетьманщини - «.занедбаннє і знищеннє західнього пограничча і руїнні марші татарської орди навіть через суто козацькі території» [8, с.1504]. Як наслідок - «бунти 1653 року», на які Богдан «.відповідав терором, потайним душенням помічених в бунтівництві.» [8, с.1505].

М.Грушевський не погоджується з тими, хто вважає гетьмана «.унікумом дер- жавно-будівничих здібностей.», який через передчасну смерть не зміг «.викінчити монументальної старшинсько-національної української держави від фундаментів до шпилів». На гадку вченого, «.мало є підстав на те, щоб противставляти се Богданове будівництво Руїні його наступників, солідарність і консолідацію всіх верств і течій України за Хмельниччини - пізнішій розтічі, дезертирству і партизанству» [8, с.1505].

Гетьман умирає 27 липня (6 серпня) 1657 року від апоплексії, зумовленої звісткою про заколот старшинських верхів супроти Ю. Хмельницького. «Ся смерть, - констатує дослідник, - не була фатальним нещастєм, що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана - се був вияв тої страшної руїни, розвалу української революції, що вже зазначився.» [8, с. 1506]. Відтак для репутації Б. Хмельницького «.було щастєм, що він відійшов в сей мент, і . упадок Гетьманщини . впав цілим тягарем на рахунок його епігонів» [8, с. 1506].

Дорікаючи Богданові за суттєві помилки володарювання, історик водночас указує і на об'єктивні чинники Руїни, котрі в їхньому зловісному переплетінні кінцево запрограмували могилу національної державності.

По-перше, «нещаслива географія України»,тобто - «.відсутність природних границь української території, відкриті фронти на всі боки. Фронт польський, московський і татарсько-турецький, - пояснює М. Грушевський, - не давали змоги українському громадянству і його політичним провідникам хоч на хвилю скупити увагу на своїм внутрішнім будівництві.» [8, с.1507].

По-друге, «дефективність» українського соціуму: «.недорозвиненість українського міста, слабосилість міської верстви, інтелєктуальна і чисельна слабина інте- лігенських верств.» [8, с.1507].

По-третє, культурна осібність України. Приналежна в минулому до візантійської культури, вона «.не знаходила опертя в якімсь новім культурнім ціклі: ні в католицькім, ні в протестантськім. Для одного і для другого являлась вона тільки «стороннім слухачем», [.] ішла з опізненнєм. за католицькою реакцією сучасної Польщі» [8, с.1507].

За таких несприятливих умов надскладно «.було, - на гадку М. Грушевського, - досягти чогось великого і нам треба дивуватися здібностям і енергії як нашої етнічної маси так і її провідних елементів, що все таки [...] творились... соціяльні і культурні вартости, ... національна традиція» [8, с. 1507].

Попри те, що керманичі Української революції «.зовсім не одушевлялись народними змаганнями - економічного і суспільного визволення, знищення привілеїв станів та запровадження рівності в громадських відносинах, права праці в економічних» [18, с. 488], усе ж набутки «великого руху» були вагомими.

В чому ж «чари Хмельниччини»?

По-перше, зі звільненням з-під Речі Посполитої було ліквідовано старий шляхетський лад: «.зникли ... перегорожі привілєгій клясових і прирожденних, і перед «простим чоловіком» простелилась можливість переходу в ряди «лицарства», про- моції на уряди в міру енергії, здібности і заслуг, без передумов уродження, протекції, богацтва і виховання» [8, с.1508].

По-друге, «від Хмельниччини, - підкреслює М. Грушевський, - веде свій початок . український конституціоналізм і автономізм, що жив в козацькій старшині дуже довго і мав свою ролю як одна з складових частин в ґенезі Нового українського націоналізму» [18, с. 488]. Породжені та стверджені революцією «.ідеї політичної свободи, непорушності народних прав, краєвої автономії.» [18, с. 488] стали засадни- чими в дипломатичній практиці спадкоємців гетьманської булави (втілені в пунктах Гадяцької унії 1658 р., Жердівських статтях 1659 р., українсько-шведському альянсі 1708-1709 рр., «Конституції» 1710 р., петиціях шляхетсько-козацької еліти 1763 р.), відображені в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства тощо. Народна пам'ять про перемоги «.в минувшості світила поколінням . в пітьмі неволі й пониження як заповідь такої ж побіди - але вже побіди тривкої, не скороминущої в будучності» [3, с. 335].

По-третє, зініційований православним лицарством і активно сприйнятий поспільством «козацький міф» України став утіленням «.ідеї свободи, і народна пам'ять . законсервувала сю ідею, доки козацька традиція не знайшла дороги в свідомість нової українсько-руської інтелігенції, що розвинула вложені в неї ідеї рівності і свободи вже відповідно народним вимогам без історичних козацьких ограничень» [18, с.488].

По-четверте, визвольна боротьба українства сприяла його національній само- ідентифікації, бо ж «.рух, соціально-економічний в основі, був сильно перейнятий національною краскою - се була боротьба пригнічених руських верств і груп проти гнобительських польських» [18, с.488-489]. Тодішнє націєтворення сфокусувалося в «.ідеї етнографічної України-Русі в її цілості», що прозвучала вже 1649 року в переяславських «дезидератах» Б. Хмельницького, відтоді ця «.ідея етнографічної території України жила в старшині.» [18, с.489].

По-п'яте, Українська революція мала яскравий гуманітарний вимір, адже це «велике потрясіння» високо підняло «простих людей»: «дало їм почути себе людьми - не простими, а повноправними. Оживило . потяг до відзискання свого людського стану не на коротку хвилю, а «навіки» [8, с.1508].

М. Грушевський, виступаючи проти нездорової ідеалізації доби й гетьмана, водночас наголошує, що «від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії» [8, с.1508].

Аналіз поглядів ученого на вузлові проблеми Української революції («Хмельниччина» в 1650-1657 рр.) уможливлює низку висновків.

По-перше, М. Грушевський переконливо стверджує, що «.прилучення України до Москви було лише однією з ниток тієї дипломатичної сітки, яку плів Хмельницький на Польщу» [18, с.477]. Православний чинник мав для гетьмана виразний політичний підтекст: оборона грецької віри як засіб легітимізації власної боротьби з католицькою Річчю Посполитою та залучення до неї Московії. Натомість «.святий обовязок боротьби з мусульманським світом не перешкоджали йому бути повним індіферентистом в сих справах.» і «.він був би, - вважає вчений, - твердим прихильником Отаманської системи, якби вона могла послужити для нього твердою політичною базою» [8, с.1494]. Але тодішня Туреччина не була таким опертям, і, не зрікаючись султана, гетьман звернувся до царя. «...Хмельницький і Ко, - неодноразово повторює дослідник, - зовсім не відчували епохального, фатального значіння сього акту [українсько-московського договору]; для них це був ціний в даних обставинах мілітарний союз, ще оден в додаток до союзу з Татарами, з Турками, з Молдавою» [8, с.1494-1495], «щоб заховати і примножити для себе і потомства. за поміччю Божою зброєю здобуту і кров'ю. вернену свободу.» [4, с. 387] В. Горобець сприймає договір 1654 р. як логічний «...результат розвитку українсько-російських політичних взаємин 1649-1653 рр., ... [який] враховував конфігурацію регіональної міжнародної взаємодії. у Центрально-Східній Європі. Разом з тим укладання договору не варто сприймати як прояв жорстко детермінованого. процесу. Адже зміна будь-якого компоненту міжнародної взаємодії [.] могла призвести до того, що справа визнання Військом Запорізьким протекції російського царя стала б неактуальною» [2, с. 763]..

По-друге, в розумінні М. Грушевського «Переяславська умова» (об'єднання України і Московії) включала такі складники: усна домовленість гетьмана та козацького генералітету з московськими послами, скріплена царським словом, переказаним В. Бутурліним; «статті Б. Хмельницького», тобто вимоги, сформульовані в формі петицій до царя та резолюцій (указів) останнього на ці чолобитні; монарша жалувана грамота Війську Запорозькому.

Учений шкодує щодо відсутності автентичних «статей Б. Хмельницького»; не має сумніву стосовно чигиринського авторства 23 пунктів, поданих козацькими дипломатами 14 березня (с. с.); водночас уїдливо саркастично мовить про 11 пунктів від 21 березня (с. с.); трактує останні як «московську перерібку», зроблену дяками в зв'язку з виготовленням жалуваних грамот (датує ці «11 статей» 27 березня (с. с.) - днем від'їзду гетьманських послів).

По-третє, М. Грушевський уважає, що переяславсько-московський договір 1654 року передбачав відносини, котрі є «найближчими до васальства». Водночас, історик визнає наявність однієї «прикмети», котра заважає класифікувати їх як класичний васалітет - безпосередня присяга української людності перед московськими урядовцями. «Але відносини сполучених держав, - розважливо продовжує вчений, - взагалі настільки різнорідні, комбінації настільки змінні, що нелегко укладати їх в ті кілька форм, прийнятих наукою державного права.» [13, с. 23]. Дослідник аргументовано доводить, що об'єднання Вкраїни з Московією було союзом, із «.задержанням державного права і після сполучення» [13, с. 23] М. Грушевський називає тих учених, які характеризують взаємини між Москвою і Чигирином як сюзеренно-васальні: О. Коркунов, В. Сокальський, В. Мякотін, М. Покровський, М. Слабченко [15, с. 25]; [13, с. 23]..

По-четверте, вчений наполягає на необхідності розрізняти реальний статус Війська Запорозького в 1648-1657 роках із формальним, юридичним, який устаткувався різними договорами. Зокрема, «буква статей 1654 р. далеко розходилася з фактичними відносинами, утвореними актом 1654 р..». Гетьман і старшина вважали, що «московські статті» не відповідали «переяславським домовленостям». «Статті 1654 р., - підкреслює дослідник, - не були проголошені на Україні і не введені в життя.» [15, с. 28].

По-п'яте, згідно з козацьким правом (тобто - річпосполитською традицією), договір, підписаний/сприйнятий гетьманом або ж його уповноваженими, обов'язково мав бути схвалений Генеральною радою. Оскільки «.московські статті і грамоти українською стороною не були прийняті», - констатує М. Грушевський, - «.гетьман сих . статей не об'явив війську, так як не об'явив свого часу зборівського договору - тому що одно і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їх для себе обов'язковими» [7, с. 866].

По-шосте, М. Грушевський солідаризується з тими російськими ученими (П. Шафранов, Б. Нольде, І. Розенфельд), які кваліфікували 14 пунктів 1659 року («переяславські статті - 2», подані О. Трубецьким під час обрання Юрія Хмельницького гетьманом) як «новотвір» [13, с. 15], «довільну перерібку-фальсифікат» [7, с. 866]. Іронією долі стало те, що в зв'язку з успіхами московської централізаційної політики («їхала на швидкім коні, раз у раз щось урізуючи з українських прав...»), «фальсифікат 1659 року» став документом, на котрий старшина посилалася «.в своїй боротьбі з новими обмеженнями українських вольностей» [13, с. 16]. Натомість справжній українсько-московський договір 1654 року, не знаний і юридично нелегітимний, вийшов із історико-правової свідомості українського громадянства.

По-сьоме, вчений закцентовує, «що «взяття України під високу государеву руку» не знівелювало її суверенності загалом, і в царині дипломатії - зокрема. Зовнішня політика Чигирина традиційно базувалася на засадах полівасалітетності. Так, у квітні 1654 року, перед турецьким султаном «.Хмельницький старався довести, що ... «союз» з Москвою тільки політичний маневр, який нітрохи не перешкоджає йому бути далі васалом Отаманської Порти. .Москву запевняв, що він тільки з політичної необхідності підтримує добрі союзні відносини з Портою й Кримом, і вони не стоять в суперечності його підданству Москві.» Дослідник спростовує звинувачення в аморальності козацьких керманичів. «Се. не була зовсім чиста політична гра, - погоджується він, - але звичайна в політиці, відколи існує політика; піднімати тут мову про її моральність чи неморальність цілком недоречно [7, с. 784]; також [5, с. 238]. Спадкоємці гетьманської булави «.на взір старого Хмельницького пробували опиратися на всі можливі міжнародні комбінації і фактори - Москву, Швецію, Туреччину, Крим» [4, с. 392] - задля унезалежнення Вкраїни. Зокрема, аналізуючи українсько- шведський союз 1709 року, історик закцентовує на історичних аналогіях: «Все, що планувалося правительством Хмельницького і не дійшло до кінця тоді, спадало як моральний обов'язок на його потомків, старшину 1700-х років» [19, с. 127]. І перші українські політемігранти в своїй «славній хартії» 1710 року пов'язували «.союз Мазепи і Карла ХІІ з старим союзом з-перед п'ятдесяти літ.» [19, с. 129] і «вважали себе. продовжателями Богдановими, виконавцями історичного заповіту великого гетьмана - визволення України і народу українського»[11, с. 203].

По-восьме, М. Грушевський закидає Великому Богданові те, що він, «як оборотний дипломат, вихований у найвищій школі дипломатії - орієнтальній, . не робив скру- пулів в обіцянках і формах, якими позискує собі союзників. Змушений зрадою татар до трактатів з Польщею, він .признає себе підданим польської республіки, заразом укладає умови з Турцією, де за обіцянку помочі і пресії на татар признає над собою зверхність Оттоманської Порти.» [5, с. 236]. Москва хотіла прилучення, признання власті московського царя - sit tibi [от тобі й на!]. очевидно, - розмірковує вчений, - він однаково не надавав значіння ані тому васальству, ані тому підданству щодо самої речі» [18, с.479]. Відтак усі гетьманські «трактати підданства» (полівасалітетність) - як тактичні ходи задля унезалежненої й соборної Вкраїни. Але Московія вправно використовувала не лише всяку документально зафіксовану похибку (легковажність гетьманських уповноважених), а й багатообіцяючі спокусливі заяви Хмельницького як юридичне підґрунтя для своєї експансії, обмеження/нищення козацької державності. Гетьман «.перечислився, - уважає дослідник, - міряючи відносини до Москви практикою своїх відносин до безсильного правительства анархістичної Польщі» [5, с. 238]; доволі швидко усвідомив помилковість своєї чергової дипломатичної комбінації. Відтак національно-визвольна боротьба, котра «розпочалась розривом з Польщею, мала закінчитись, - упевнений історик, - розривом з Москвою; але в тім моменті вмер Хмельницький, зіставивши все в непевності» [18, с. 487].

По-дев'яте, в змалюванні непересічних постатей національної минувшини М. Гру- шевський завжди керується принципом: історик - не іконописець, а прискіпливий і чесний дослідник. У своїх синтетичних працях, історичних розвідках він виступає проти нездорової «.ідеалізації доби й індивідуальности Хмельницького.» [8, с. 1507], закидає йому низку фатальних помилок, визнаючи, що чимало з них - об'єктивно зумовлені. «Український народ, - категорично висновує вчений, - не пережив свого раю в часах Богдана - ні в инший добі. Наші соціальні, політичні й культурні ідеали лежать перед нами, а не за нами» [8, с. 1508].

По-десяте, порівнюючи ролі народних мас і їхніх керманичів у національно-визвольних змаганнях, М. Грушевський уважає, що «Хмельницький і Ко пустилися поправляти свої соціяльні позиції в Річипосполитій і непомітно проробили з народніми масами... ту величезну революцію, що стала підставою Нової України і перерисувала карту Східної Європи» [8, с.1501]. Вчений підкреслює, що козацький генералітет не прагнув революції, а відтак і не здатний був порахуватися з її значенням і наслідками.

По-одинадцяте, М. Грушевський закликає «.не піднімати його [Б. Хмельницького] на якусь недосяжну височінь над наступниками - так як і над. сучасниками - товаришами недолі.» [8, с.1507]. Історично необґрунтованою є думка про наявність у Богдана плану побудови «.монументальної старшинсько-національної української держави від фундаментів до шпилів» [8, с.1505]. (Великий гетьман, мовляв, «забрав. секрет з собою в могилу», а недолугі наступники кинули Вкраїну в тридцятиліття Руїни). Натомість учений стверджує, що «.Руїна починалась уже за Хмельницького [.] крива революції заломилася під Зборовом; з моменту коли шведський король утік від Ракоція і козаків, провалилась остання політична комбінація Хмельниччини й почалася руїна в повній формі. Москва вважала себе звільненою з усяких зобов'язань супроти гетьманського уряду .3 ханом знову конфлікт. На Запоріжжю бунти. В війську повстаннє. Треба було знову стинати, давити або ластитись і упокорятися; клеїти угоду з Беньовським, робити уступки Москві. Се було вже чисто Вигівщина - але вона почалася за Хмельницького [8, с.1496].

По-дванадцяте, гіперкритично поціновуючи гетьмана та його добу, історик кінцево висновує: «.Хмельниччина була все таки великим етапом в поході Українського народу. до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів» [8, с.1508], а Хмельницький «.лишається не тільки. репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу - найбільшої революції ним пережитої, - але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями» [8, с.1507] В. Смолій і В. Степанков у висновках до своєї монографії дають високу оцінку постаті та діяльності Б. Хмельницького як політика, фундатора Козацької держави, дипломата, воєначальника [25, с. 485487]..

Говорячи про трагедію Б. Хмельницького, «.розбитого невдалими наслідками політичного визволення перед смертю.», вчений закликає закінчити її, «.осудивши помилки й хиби, оцінити те, що було в нім і в його діяльності близького, рідного й дорогого нам» [3, с.334].

Література

1. Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність / О.М.Апанович. - К.: Варта, 1994. - 96 с.

2. Горобець В. Переяславський вибір Богдана Хмельницького 1654 року / В.Горобець // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 747-763.

3. Грушевський М.С. Богданові роковини / М.С. Грушевський // Грушев- ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2005. - Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори (19071914)». - С. 332-337.

4. Грушевський М.С. Виговський і Мазепа / М.С. Грушевський // Грушев- ський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2005. - Т 2: Серія «Суспільно-політичні твори (19071914)». - С. 386-396.

5. Грушевський М.С. 250 літ / М.С. Грушевський // Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2002. - Т 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)». - С.236-241.

6. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / М.С. Грушевський / АН України, Ін-т укр. археографії, Ін-т історії України. Вступна стаття В.А. Смолія, П.С. Соханя. - К.: Наукова думка, 1992. - 544 с.

7. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський /

Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1996. - Т 9, кн. 1. Хмельниччина роки 1650-1654. - 880 с.

8. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М.С. Грушевський / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1997. - Т 9, кн. 2. Хмельниччина роки 1654-1657. - 776 с.

9. Грушевський М.С. Козацтво на Україні / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (19171923)». - С. 266-277.

10. Грушевський М.С. Короткий огляд української історії / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2007. - Т 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». - С. 303-321.

11. Грушевський М.С. «Мазепинство» і «Богданівство» / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2005. - Т.2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)». - С. 199-206.

12. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / М.С. Грушевский / Сост. ист.-биогр. очерк Ф.П. Шевченко; В.А. Смолия; Примеч. В.М. Рычки; А.И. Гур- жия. - К.: Лыбидь, 1990. - 400 с.

13. Грушевський М.С. Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти / М.Грушевський // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 5-54.

14. Грушевський М.С. Про батька козацького Богдана Хмельницького / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - С. 267-402.

15. Грушевський М.С. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - С. 17-35.

16. Грушевський М.С. Україна. Історія / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2009. - Т 9: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - С. 274-335.

17. Грушевський М.С. Українська справа в її історичному розвитку / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2007. - Т 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». - С. 312-338.

18. Грушевський М.С. Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2002. - Т 6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895-1900)». - С. 466-490.

19. Грушевський М.С. Шведсько-український союз 1708 року / М.С. Грушевський // Грушевський М.С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Голов. ред. П. Сохань. - Львів: Світ, 2007. - Т 8: Серія «Історичні студії та розвідки (1906-1916)». - С. 123-134.

20. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький / Я. Качмарчик. - Перемишль- Львів, 1996. - 328 с.

21. Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії / В.Кравченко // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 463-523.

22. Мельник Л.Г. Гетьман Богдан Хмельницький у вітчизняній історіографії / Л.Г.Мельник. - К.: РВЦ «Київський університет», 1997. - 72 с.

23. Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - ХХ+890 с.

24. Плохій С. Переяслав 1654: православний дискурс та політична культура / С.Плохій // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 775-795.

25. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет) /В.А. Смолій, В.С. Степанков /. - К.: Либідь, 1993. - 504 с.

26. Смолій В., Степанков В. Проблеми Української революції XVII століття у висвітленні Михайла Грушевського /В. Смолій, В. Степанков // Український історик. Журнал історії і українознавства. - 1998. - №1-4 (136-139). - С. 122-134.

27. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (16481676 рр.) / В. Смолій, В. Степанков . - К.: Вид дім «Києво-Могилянська академія», 2009. - 447 с.

28. Чухліб Т Проблема ратифікації Переяславсько-московських домовленостей 1654 року / Т.Чухліб // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 764-774.

29. Ясь О. Образи Переяслава в українській історіографії академічної доби (початок ХІХ - кінець 80-х років ХХ століття) / О.Ясь // Переяславська рада 1654 року (Історіографія та дослідження) / Редкол. П.Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін. - К.: Смолоскип, 2003. - С. 524-604.

Анотація

Об'єктом розгляду є ідея національно-державного буття українства за доби «Хмельниччини» в науковому доробку М. Грушевського, а предметом - вияв її в пере- трактаціях гетьманських дипломатів із послами сусідніх держав, угодах Війська Запорозького з останніми впродовж 1650-1657років. Наукова непроминальність доробку найвидатнішого вітчизняного історика засвідчується порівнянням його суджень і висновків із міркуваннями авторитетних сучасних дослідників означеної доби.

Ключові слова: М. Грушевський; Б. Хмельницький; Українська революція XVII ст.; Хмельниччина; козацтво, Річ Посполита; Ян II Казимир, Іслам-Гірей III; Українська державна ідея, Українсько-московський договір.

Ключевые слова: М. Грушевский; Б. Хмельницкий; Украинская революция XVII в.; Хмельниччина; казачество, Речь Посполитая; Ян II Казимир, Ислам-Гирей III; Украинская государственная идея, Украинско-московский договор.

The object of consideration is an idea of nationally-state existence of Ukrainians in a day of “Khmelnychchyna» in М. Hrushevskyi's scientific work, and the subject - its display in hetman's and his diplomats' interpretation with the row of encroachments of the other states, in agreements of Zaporizhian Host with the last-mentioned states during 1650-1657 years.

The analysis of scientist's vision on the key problems of Ukrainian revolution of the determinate period enables the row of conclusions. Firstly, М. Hrushevskyi convincingly affirms that the «Muscovite vector» was one of the directions of B. Khmelnytskyi's multivectorial diplomacy that in the geopolitical situation of that time became determinative. Secondly, in scientist's understanding «The Treaty of Pereyaslav» (association of Ukraine and Muscovy) included such constituents: the hetman's and the cossack generals' verbal arrangement with the Muscovite ambassadors, clamped by the tsar's word, retold by V. Buturlinthe «B. Khmel'nitskyi's articles», id est the requirements set in the form of petition to the tsar and resolutions (decrees) of Oleksiy Mykhailovych on these petitions; monarch given charter to Zaporizhian Host. Thirdly, a historian considers that Pereyaslav-muscovite agreement of 1654foresaw relations which were the nearest to vassalage. Fourthly, a scientist insists on a necessity to distinguish the real status of Zaporizhian Host in 1648-1657, with formal, legal that was equipped by different agreements. Fifthly, according to the Cossack right (Polish- Lithuanian Commonwealth tradition), agreement signed by a hetman or his authorized persons certainly had to be approved by General Council (General Rada). As a hetman did not promulgate the «articles» then legally an agreement was invalid. Sixthly, М. Hrushevskyi considers 14 points of 1659, given by О. Trubetskoy during Yu. Khmelnytskyi' selecting as a hetman, new «formation», «counterfeit» which forced out this real Ukrainian-muscovite agreement of 1654 from historical legal consciousness of Ukrainian citizenship. Seventhly, scientist accentuates «that taking Ukraine under a high sovereign hand» did not level its sovereignty in general, and in the area of diplomacy - in particular. The foreign policy of Chygyryn was traditionally based on principles of poly vassalage. Eighthly, in the depiction of outstanding figures of the national past М. Hrushevskyi always follows principle: a historian is not an icon-painter, but captious and honest researcher. In his synthetic works, historical secret services he argues against the idealization of epoch and B. Khmelnytskyi's individuality, pelts him the row of fatal errors, acknowledging that quite a bit of them - were objectively predefined. Ninthly, hypercritically evaluating the hetman and his time, historian certainly concludes: B. Khmelnytskyi remains not only the representative of determinate epoch in life of Ukrainian people but also its main actor, a man really large by his capabilities and acts.

Keywords: Hrushevskyi; Bohdan Khmelnytskyi, Ukrainian Revolution of the XVII th century.; Khmelnychchyna; the Cossacks, Polish-Lithuanian Commonwealth (Pol. Rzeczpospolita); Muscovy; Ukrainian state idea; Ukrainian-muscovite agreement («The Treaty of Pereyaslav») of 1654.