Чекістський терор: або "Донбас ніхто на ставив на коліна"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чекістський терор: або “Донбас ніхто на ставив на коліна”

Попри те, що радянські громадяни з другої половини 20-х рр. ХХ ст. слухняно і все більш ревно святкували річницю перемоги Жовтневої революції, насправді остання, принаймні у своїй терористичній складовій, не припинялася аж до “хрущовської відлиги”. З розмаїтості форм збройного та ідеологічного протистояння 19171921 рр. революція була переобрамлена кремлівськими керманичами у латентний терор, що набув вигляду низки суспільнополітичних кампаній, таких як: всілякого роду чистки, ліквідація куркульства як класу, відкриті і закриті процеси, викривальні кампанії тощо. Специфіка періоду полягала в тому, що складові суспільства, проти яких скеровувалися згадані акції, були позбавлені всіх можливостей опиратися, боротися за власне існування чи то зі зброєю в руках, чи то на рівні ідейного протистояння. Переведення революційного процесу на рівень послідовного винищення опонентів більшовицького режиму стало універсальною знахідкою кремлівських керманичів, що забезпечила їм півсторіччя панування. Як тільки терор притлумився, запустилися механізми самовідтворення природної опозиції і розпочався відлік кінця більшовизму.

Аби зрозуміти, в який спосіб більшовики домоглися показної масової підтримки свого курсу в Донбасі, слід розпочати з перших кроків радянської влади в опануванні суспільно-політичними настроями мешканців регіону.

Постанова РНК Росії від 5 вересня 1918 р., що, як і більшість російських постанов та розпоряджень, автоматично поширюваласяна всі території, підконтрольні більшовицькій владі, проголосила початок Червоного терору. Йшлося про ізолювання ворогів пролетарської держави у концентраційних таборах, а також про розстріл усіх тих, хто мав стосунок до білогвардійських організацій, антирадянських заколотів та заворушень. Улітку 1920 р. на території України вже діяли 24 концтабори, розраховані на 20 тисяч ув'язнених. На початку 1921 р. в них утримувалося 6 тисяч осіб, серед яких 43-45% складали ув'язнені на термін до 5 років, 38-40% -- ув'язнені до кінця війни, 5-6% становили заручники та стільки ж -- військовополонені, 4-5% отримали строки понад 5 років.

Вузловою структурою в системі надзвичайних органів в Україні була ВУНК (Всеукраїнська надзвичайна комісія, рос. -- ВУЧК). Наприкінці 1919 р. ЦК РКП(б) направив в Україну В. Манцева (колишній голова Московської ЧК), який очолив структуру. З травня до липня 1920 р. в Україні перебував очільник Російської ВЧК -- Ф. Дзержинський, який керував зміцненням більшовицьких позицій в опанованій важкими зусиллями Україні. В цей період провадилася розбудова місцевих ЧК, при яких часто створювалися військові формування.

У 1920-1921 рр. у повітах Донецької губернії було створено та діяло чотири політбюро (Олександро-Грушівське, Дебальцівськоме, Слов'янське та Юзівське) та шість повітових відділів (Бахмутський, Гришинський, Луганський, Маріупольський, Старобільський й Таганрозький) надзвичайної комісії. Кожен із повітів було розподілено на 4-5 дільниць, які очолювали дільничні уповноважені. Створювалися НК і в армії -- у вигляді особих відділів. Особий відділ при Донецькій губернській ЧК проводив роботу у військових частинах та на підприємствах мілітаризованої промисловості. Наказом від 26 лютого 1921 р. відбулось злиття відділів із Донецькою губернською ЧК та її органами на місцях. Так, було ліквідовано посаду уповноваженого особого відділу в Шахтинському районі, а також при Старобільському, Слов'янському, Юзівському політбюро та Луганській повітовій ЧК. В Алмазнянському, Бахмутському, Должанському, Горлівському, Криндачівському та Семейкінському районах уповноважені особих відділів залишалися в якості “уповноваженого Донецької губернської ЧК”, і територіально підпорядковувалися в500 адміністративно-господарському відношенні відповідним політбюро або повітовим ЧК .

Тодішній очільник Донецької губернської ЧК К. Карлсон закликав підлеглих, враховуючи перехід до мирного будівництва, забути про попередні методи роботи, зокрема “масові операції, масові арешти”, практику заручництва тощо. На його думку органи державної безпеки мали перейти від прямих каральних акцій до “повсякденної нелегкої охорони наших завоювань від ворогів радянської влади..., перетворивши ЧК на орган всевидющий, який має за всім стежити, все доносити у відповідні органи про відхилення тих чи інших органів від їх безпосередніх завдань; і тільки у випадках, що вимагають рішучого запобігання злочину, ЧК повинні взятись за арешти, масові операції та облави”. Вводився мораторій на переслідування технічних кадрів -- їх дозволялося арештовувати тільки у випадку наявності доведеного обвинувачувального матеріалу і тільки з відома губернської ЧК. На початку 1921 р. місцями Донецької губернії був поширений наказ Ф. Дзержинського щодо згортання арештів серед спеціалістів за “старими справами”, негайне звільнення арештованих та залучення їх на відновлення промислових об'єктів під поручительство відповідальних комуністів, зацікавлених у справі .

Певна лібералізація методів діяльності ВУЧК-ВЧК суттєво вплинула на становище донського козацтва, станиці якого розміщувалися в кордонах Луганщини й Донеччини. Нагадаємо, що взаємини його із більшовиками складалися за драматичним сценарієм, набувши обрисів геноциду. Інструментарій замирення козачих станиць докладно ілюструє циркулярний лист ЦК РКП(б) про розкозачення від 24 січня 1919 р. Серед акцій, перераховуваних у ньому: масовий терор проти заможних козаків (поголовне знищення); масовий терор проти решти соціальних груп козацтва, що брало участь у боротьбі із радянською владою; конфіскація хліба; доселення в станиці прийшлої бідноти, забезпечення її землею за рахунок фондів станиць; здійснення роззброєння та розстріли зазберігання зброї після завершення строку здачі, розміщення в станицях озброєних загонів з числа немісцевих мешканців.

Наприкінці березня 1922 р. функції ВУЧК у дещо видозміненому форматі перейшли до Донецького губернського відділу ДПУ. До кола його повноважень входило придушення контрреволюційних виступів та їхнє упередження; боротьба зі шпигунством, політична охорона кордонів, боротьба із контрабандою та незаконним перетином державного кордону, виконання спеціальних доручень Президії ВУЦВКу та РНК стосовно охорони революційного порядку. Налагодивши регулярний збір та акумуляцію відомостей, складання секретних оглядів стосовно політично-економічної ситуації, ДПУ а через нього й політбюро КП(б)У взяли Донбас під цілковитий невсипущий контроль. Тим більше, що спирався він на цілком відчутну воєнну силу -- Донецьку дивізію (сформована 25 лютого 1921 р.) військ ВЧК України та Криму, на яку покладалося завдання в умовах паливної та транспортної кризи забезпечити безперебійний вивіз вугілля та продуктів харчування з Донбасу. На неї, крім придушення антирадянських виступів та рухів , покладалося також завдання охорони зсипних пунктів, державних споруд, станцій, підприємств кам'яновугільної промисловості. До запровадження непу та притлумлення так званого політичного бандитизму 17-та бригада дивізії утримувала Гришинський район, що був своєрідним “зеленим коридором” для формувань Запоріжжя та Катеринославщини, 16-та бригада наглядала за Старобільською округою, а 15-та -- Юзівським та Єнакіївським. Після реорганізації ЧК у квітні 1922 р. названі вище функції Донецької дивізії перейшли до особих військ, що діяли у розпорядженні ДПУ.

Місцевий бандитизм випалювали розпеченим залізом: у розпорядженні названих вище органів було широке коло засобів, включаючи практику заручників із так званих куркулів (по одному на десять осіб), мобілізацію чоловічого населення “бандитської місцевості” віком від 19 до 45 років до лав Червоної армії або примусове502 виселення до віддалених регіонів Росії. За вбивство членів комнезамів розстрілювали за подвійною нормою шляхом жеребкування між відповідальними за злочин. Якщо вбитого знаходити поза межами населених пунктів відповідальними вважалися сусідні поселення .

Спецапарат на Донбасі формувався з певним запізненням, за образом і подобою російських відповідників. Кадри також були переважно російського походження . Після укладення воєнно-політичного союзу між Росією та Україною уряд останньої почав вимагати повернення російських міліціонерів на попередні місця роботи. За наказом начальника Головного управління міліції УСРР О. Чайковського, всі міліціонери, відряджені з губерній РСФРР на територію Донецької губернії, повинні були не пізніше 1 січня 1921 р. повернутись до Росії. Втім більшість із них все ж лишилися в Україні, але на загальних умовах -- вони перестали отримувати добові за відрядження і були переведені на місцевий оклад.

Роботи в них, слід відзначити вистачало. Українські історики цілком обґрунтовано зазначають, що криміногенна ситуація на Донбасі в буремні 1920-і рр. була тяжкою. Давалися взнаки й роки воєнно-революційних потрясінь, і транзитний характер регіону на шляху наступу/відступу усіх збройних формувань, і наплив біженців, позбавлених засобів існування, і безробіття в промислових центрах, і, врешті, системна економічна криза, що унаочнилася в голоді 1921-1922 рр.

Проте варто наголосити, що криміногенна ситуація в Донбасі на той час була дійсно доволі складною, але не складнішою аніж нарешті території Країни рад. Органи правопорядку, що створювалися в контексті розбудови радянської державності, передовсім розбудовувалися саме для зміцнення влади, а вже побічним напрямком своєї діяльності мали боротьбу із злочинністю. Ґрунтовне дослідження Оксани Міхеєвої не підтверджує широко розповсюджених стереотипів про те, що Донбас був чи не осердям кримінального розгулу. Так, з кінця 1921 р. міський кримінальний бандитизм перетворився на серйозну суспільну проблему. Зграї по 4-5 злочинців грабували й роздягали міських мешканців, грабували крамниці, втім обставини, на фоні яких це відбувалося, були типовими для Степової України, охопленої голодом. Як переконливо довела дослідниця, впродовж 20-х рр. левову частку правопорушень (понад 70%), зафіксованих у регіоні, складали майнові. Впродовж голоду 1921-1922 р. зростання кількості побутових майнових злочинів було зрозумілою реакцією соціуму на катастрофічні умови життя. В 1924-1926 рр. відзначався сплеск майнових злочинів, пов'язаний із кампанією розвантаження бупрівта напливом “гастролерів” з інших регіонів СРСР.

До того ж, зростання показників економічної злочинності, як видно з матеріалів праці, було пов'язане передовсім не з погіршенням ситуації як такої, а з щорічними змінами засад державного регулювання приватної економічної ініціативи. Левову частку правопорушень в роки непу складала спекуляція, однак, слід пам'ятати, що влада занадто широко і жорстко кваліфікувала явище спекуляції. Між тим життєві умови самі генерували зловживання на споживчому ринку. В умовах вкрай обмеженого внутрішнього ринку, дефіциту товарів народного вжитку та нужденних умов існування поширювався типовий для радянських часів рух “несунів”. Наступним джерелом поповнення яток торговців були товари, отримані по соціальних каналах (собезах). Спекулювали державними фабричними виробами (наприклад, мануфактурою або шкірою). На ринки потрапляли не тільки викрадені з підприємств вироби, а й видані робітникам у вигляді зарплати (так, наприклад, на Петровському заводі видавали зарплату каустичною содою (3-4 пуди на кожного), яка майже відразу опинялася у спекулянтів. Внаслідок розкрадання в розряд товару переходили речі, викрадені з державних складів продовольчих органів, млинів тощо. На ринок потрапляло і вугілля,504 винесене вибійниками (за тогочасними підрахунками, шахтарі в середньому за півмісяця приносили додому близько 50 пудів вугілля). “Ходовим” товаром після проголошення державної монополії на продаж й, відповідно, зростання ціни, стала сіль. У Таганрозькому повіті її продавали вагонами нібито від установ, а в Луганському, навпаки, з-під поли невеликими партіями. Як бачимо, цілком сучасна ситуація.

Не кращим чином на кримінальну ситуацію в містах впливала велика чисельність безпритульних дітей та підлітків. Слід зазначити, що під час голоду 1921-1922 рр. у рамках допомоги голодуючим Поволжя та Уралу на територію республіки було перевезено 56 тис. дітей. У 1922 р. дитячі будинки УСРР на 75% були укомплектовані дітьми, які прибули з РСФРР. Багато безпритульних підлітків прибувало в Україну самовільно. Відсоток рецидивів серед неповнолітніх сягав 25-30%. Соціалізація неповнолітніх, позбавлених батьківського нагляду, і далі залишалася великою суспільною проблемою, повсякчас ускладнюючи життя місцевих мешканців. Так, дитячий будинок м. Сталіно розташовувався неподалік базару, що створювало постійні проблеми із крадіжками. Через настійливі скарги городян дитбудиновців переселили у дитмістечко № 2 поза межі міста, однак загальної ситуації це не змінило, та й змінити не могло. Власне, не тяжкий спадок воєнного лихоліття і не малолітні бомжі не дозволяли суспільству жити мирним життям. В підоснові соціального напруження, що виривалося назовні відразливими соціальними хворобами, перебував власне радянський лад і більшовицький режим, що його встановив. Запроваджені більшовиками виробничі, товарно-грошові, суспільно-політичні відносини нехтували життєвими потребами, природними і громадянськими правами широких верств населення, яке по мірі розбудови радянської системи, зокрема її карально-репресивної складової, чимдалі більше втрачали можливості хоча б щось змінити в своєму житті на краще. Винятків не було в середовищі жодної соціальної групи чи класу, включаючи робітництво, що знемагало від безробіття та злиднів.

Однією з перших жертв тотальної соціальної агресії стали інженерно-технічні працівники, які отримали презирливе прізвисько “специ”. Чекісти своєю чергою не лише не стримували соціальну агресію працівників проти керівного складу підприємств, а й часом вміло режисували її. Переслідування спеців на Луганщині розпо-чалися задовго до “Шахтинської справи”. Так звана “Кадіївська справа” була сфабрикована чекістами ще наприкінці 1923 р. за доносом колишньої дружини на головного інженера Кадіївського рудоуправління Гулякова. Разом із головним інженером по справі проходили ще п'ять ІТР (Балтайтіс, Манукьян, Годзевич, Овсяний, Вейман). Всіх звинуватили в тому, що вони не лише через представника польського консульства Ружицького підтримували зв'язки із колишніми власниками шахт, інформували останніх про стан підприємств, а й приховували від пролетарської держави (на користь колишніх власників) найбільш продуктивні пласти вугілля, за що ті їм щедро платили. Фігуранти справи отримали від двох до десяти років позбавлення волі. Хвиля викриттів “спеців”, що підтримували зв'язки із колишніми заводчиками і фабрикантами, прокотилася Донбасом. Стараннями радянської преси вони були перетворені на опудало, робітникам настійливо вправляли думку -- саме “специ” є безпосередньою причиною проблем на виробництві, саме вони є втіленням економічної контрреволюції .

В 1923 р. Бахмутський окрвідділ ДПУ розкрутив так звану справу “Кабель” проти трьох “спеців”, звинувативши їх у створенні антирадянської організації на станції Лиман. 1927 р. справа була реанімована, але вже з іншими діючими особами.

Втім не лише ІТР були постійною мішенню чекістських спецоперацій. Власне, жодна з соціальних груп регіону не почувалася у безпеці. 1924 року в практику життя Донбасу було введене “Положення про права Об'єднаного державного політичного управління щодо адміністративних висилок, заслань та ув'язнень в концентраційний табір”. Визнані соціально-небезпечними особи могли на термін до трьох років висилатися з забороною проживати в низці місцевостей та губерній, перелічених у спеціальному списку ДПУ; чи висилати ся до відповідних територій, визначених ДПУ; чи ув'язнюватися в концентраційному таборі, або ж висилатися за межі державного кордону СРСР. Долю потенційних вигнанців мали вирішувати “Особливі наради” при республіканських ДПУ, що складалися з трьох членів колегії ОДПУ та прокурора.

Цей документ започаткував сумно звісну в радянські часи практику позасудового переслідування не лише окремих осіб, а й цілих соціальних і етнічних верств. За допомогою низки супровідних рішень більшовики врешті перетворили обмеження свободи пересування на безвідмовний інструмент соціальної мобілізації, переслідування інакомислення, розвитку певних галузей промисловості та Донбас (Донецьк) географічних зон, примусити освоювати які можна було тільки адміністративними засобами.

Додатковим інструментом стабілізації суспільно-політичної ситуації, який активно застосовували більшовики з перших днів приходу до влади, було зміцнення і розширення тотального нагляду за всіма потенційними противниками, спеціалістами та експертами, громадськими авторитетами, а згодом -- цілими виробничими колективами і стратегічними населеними пунктами. На засадах глибокої конспірації трудові колективи Донбасу були пронизані мережею сексотів та чекістів, імплантованих у колективи, що тримали спільноти під невсипущим контролем. На їхнє утримання, до слова, виділялися оглядні суми. За підрахунками авторів та упорядників першого тому “Реабілітованих історією” по Донецькій області, 87% опрацьованих ними справ були порушені на підставі інформації сексотів чи інформаторів ДПУ.

Окреме слово слід сказати про процесуальні особливості радянського правосуддя часів непу. Слід зазначити, що загальна політична відлига жодним чином не позначилася на стилі діяльності спецслужб. Звичайно, це вже не був Червоний терор у його початковій версії, але в справах не витримувалися елементарні правила ведення слідства, не гребували “слідчі” банальним підлогом обвинувального псевдокриміналу (зокрема, протоколів зборів і характеристик). У низці справ взагалі були відсутні протоколи допиту обвинуваченого та протоколи очних ставок, на підставі яких мали б виноситися присуди. Не поодинокими були випадки, коли доля людини вирішувалася заочно, без відправки до столичного ДПУ, без заслуховування сторін. І це, наголосимо, задовго до епохи Великого терору -- у відносно спокійних 1924-1925 рр.

З середини 1920-х рр. діяльність ДПУ в Донбасі набула вигляду централізовано спланованих кампаній. Передовсім вони скеровувалися проти сіоністських організацій та груп -- “Гехолуц”, “Цафім”, “СТП”, “ССМ Гістадрут”, “ЦСЮФ”, “ЄВОСМ”, “Гашомер Гацоір”, “Маккабі” та “ССП”.

Наступною мішенню прицільного знищення стали колишні учасники меншовицької партії та анархісти, а також служителі культу.

Характерним зліпком часу стала справа настоятеля СвятоПреображенського собору в м. Сталіно Дмитра Полікарпова, датована травнем 1926 р. Панотець, який упродовж 1911-1917 рр. бувсвящеником собору Зимового палацу і щороку запрошувався до Царського Села, являв собою очевидну небезпеку для нової влади. Й передовсім не через свою нібито контрреволюційну діяльність, а як живий носій того досвіду і тих свідоцтв про знищений більшовиками світ, якого, зважаючи на масовість аудиторії їх поширення, залишати на місці було просто-таки недалекоглядно. Саме таким чином, здається, просувався хід думок партійно-радянського керівництва Юзівки. Пошита білими нитками справа призвела до арешту та ізоляції чоловіка поважного віку. Втім, на той час авторитет духовного отця та самовідданість церковних громад ще були на високому рівні: 3 серпня 1926 р. натовп з майже чотирьохсот прихожан намагався звільнити священика. Розганяти його довелося силами частини особого призначення та пострілами в повітря. Полікарпова відіслали спочатку до Харкова, згодом до Москви, а звідтіля -- до Казахстану, де його сліди загубилися. Постраждала також і частина “заколотників”.

Послідовним і плановим напрямком діяльності чекістів була боротьба з так званою економічною контрреволюцією, оформлена в “Шахтинську справу”, вістря якої було спрямоване проти старих спеціалістів та колишніх власників шахт.

Залучивши спеціалістів із дореволюційним стажем до відновлення промислових об'єктів, радянська влада ніколи не забувала, ким вони були за царя. Таємний політичний лист “Про вивчення питання про спеціалістів” не залишає жодних сумнівів у тому, що роль, відведена їм у стратегії радянської модернізації, полягала не лише у використанні їх знань для розвитку промисловості та підготовки зміни, а й у невідворотному знищенні, причому руками самої ж інтелігентської верстви, а також використання таких акцій на користь зміцнення політичної гомогенності суспільства. В листі технічну інтелігенцію класифіковано наступним чином: старі верхи, середні прошарки та молоді прошарки. “Старі верхи” виставлялися у документі як цілком ворожа верства, а її існування на початковому етапі соціалістичного будівництва припускається лише через те, що це був за висловом того ж листа “висококваліфікований елемент”, замінити який на той час було просто неможливо. “Поставити їх на місце” партійне керівництво планувало, використавши ворожнечу між групами інтелігенції.

Не менш “творчо” для тиску на цей прошарок використовувалося і робітництво, тим більше, що це було нескладно: доволі високі зарплати “колишніх” у період непу спрощували справу нацьковування пролетарів на “буржуїв”. Дослідники відзначають, що хуліганство, побиття і навіть вбивства спеців мали місце задовго до “Шахтинської справи”.

Думки про те, що останнім недовго лишилося пити трудову кров існували в робітничому середовищі завжди. Із затвердженням ідей останнього комуністичного штурму настав їх зоряний час. Красномовним свідченням тогочасних настроїв є лист колишнього заступника керуючого трестом “Донвугілля”, а на час його написання (16 січня 1925 р.) -- голови ВРНГ УСРР К. Максимова до голови Раднаркому В. Чубаря, секретарів ЦК КП(б)У Е. Квірінга та А. Медведєва, голови ЦКК Д. Лебедя. В ньому зокрема йдеться про те, що специ, як переважно злочинний і контрреволюційний контингент, баласт радянської держави, що до того ж є соціально небезпечним, слід комплектувати в спеціальні групи і переселяти у віддалені регіони СРСР, переважно -- Сибіру. Використовувати їх пропонувалося за прикладом Римської та Російської імперій для колонізації віддалених околиць. На приклад ефективності такого підходу наводилася Росія, яка силами злочинного і втікацького елементу впродовж ХУІІ-ХІХ ст. колонізувала Новоросію. Підхід, як бачимо, доволі сучасний. Зауважимо, що тогочасний очільник ВРНГ УСРР та партійно-радянський функціонер, попри весь партійний ідеологічний багаж, знання та ідеї управлінського натхнення черпав, як видно, в російській імперській історіографії. На жаль він був такий не один. Врешті відповідна колективна позиція була реалізована в щоденній практиці партійно-радянського будівництва.

Шахтинська справа. Публічний судово-політичний процес у справі “Про економічну контрреволюцію в Донбасі”, більш відомий як “Шахтинська справа” проходив у Москві, в Колонному залі Будинку Союзів, з 18 травня по 6 липня 1928 р. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві , створенні підпільноїшкідницької організації. Під час судового слідства “визнали” свою провину повністю 20 обвинувачених, частково -- 11, не визнали -- 22. Вирок оголошено 5 липня 1928 р.: 11 обвинувачених засуджено до розстрілу; трьох -- до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років та конфіскацією майна; 21 -- на термін ув'язнення від 4 до 8 років; 10 -- від 1 до 3 років; четверо -- засуджені умовно; четверо (німецькі спеціалісти) -- визнані невинними.

Перші арешти кількох техніків, інженерів і управлінців Донецько-Грушевського “Донвугілля” відбулися в червні-липні 1927 р., при цьому тільки троє з них надалі опинилися в числі підсудних, долю решти вирішувала колегія ОДПУ. Наступна серія арештів майбутніх “шахтинців” сталася 9-11 листопада 1927 р.: тоді були заарештовані п'ять осіб. Ще один піддався арешту 3 грудня 1927 р., потім ще п'ятеро в січні-лютому 1928 р. Таким чином, до початку березня 1928 р., коли члени Політбюро ЦК ВКП (б), поінформовані про розкриття “змови”, прийняли рішення надати справі широкий розголос, під арештом знаходилася приблизно чверть з тих, хто потім опинився на лаві підсудних. Найбільш активно арешти, проведені головним чином харківськими чекістами, здійснювалися впродовж 3-10 березня: тоді були затримані відразу 19 осіб. Після цього протягом місяця були взяті під варту ще 20. Останні ордери на арешт майбутніх підсудних датовані 15 квітня 1928 р. Таким чином, початкова фаза слідства, що включала шахтинський і частково ростовський етапи, була затяжною і повільною з точки зору слідчих результатів і перейшла в перспективну для чекістів стадію лише в січні-лютому 1928 р. Для цього були вагомі причини: чекісти довгий час не могли вибудувати доказову базу для того, щоб перекваліфікувати факти халатності та недбалості на звинувачення у шкідництві і шпигунстві.

Влада використала інформаційний привід повнотою: цей, по суті, перший показовий процес, побудований на сфабрикованому обвинуваченні, широко висвітлювався в пресі: передові статті, репортажі, фейлетони, карикатури і т. і. закладали підвалини відповідного суспільного дискурсу. Створений і закріплений у ньому образ “шкідника”, принаймні, до середини 1930-х рр. наміцно закріпився за інтелігенцією. Більше того, в масовій свідомості навіть гіпотетично не підіймалося питання його невідповідності реальності. Періодизація “шкідницької” діяльності донецьких інженерів, яка накладалася на відповідні етапи економічного і політичного розвитку СРСР, увійшла в радянські підручники та масмедіа в якості аксіоми. Чимало сил і красномовства державних прокурорів було витрачено, аби довести: “шахтинці” представляють смертельну загрозу для робітничого класу. “Тихою сапою” назвав свої замальовки з процесу відомий журналіст А. Аграновський, кваліфікувавши “Шахтинську справу” як форму економічної інтервенції, а “шахтинців” -- як диверсійний загін світового капіталу. Демонізація і карикатуризація обвинувачуваних, а в їх особі і “шкідників” як особливої суспільної групи, перетворилася на дієвий інструмент соціальної мобілізації -- деструктивної і антигуманної за своїм спрямуванням. Робітники в ній були сліпим інструментом більшовицької соціальної політики, однак, слід відзначити, виконали покладену на них функцію з ентузіазмом. В суспільній думці фізичне знищення “спеців” підносилося як вищий прояв радянської кадрової політики, правомірна заміна старого на нове і прогресивне. Деструктивні наслідки таких соціальних експериментів далися взнаки вже в невіддаленому майбутньому.

25 жовтня 1928 р. в Харкові був арештований головний інженер Рутченковського рудоуправління Р. Шапіро. Його засудили до трьох років позбавлення волі без жодних доказів провини, суто по аналогії із загальновідомою “Шахтинською справою”.

Підправити підупалий імідж донецькі чекісти намагалися, розкручуючи нові справи. Найбільшою з них стала справа контрреволюційно-диверсійної організації у вугільній промисловості, вміщена в 807 аркушів 2-хтомної справи. Розпочали її з допитів 34-річного гірничорятувальника Івана Кабаченка як меншовицьку, а наприкінці жовтня 1928 р. перекваліфікували у справу диверсійної групи під керівництвом 2-го відділу Польського генштабу із керівним центром у м. Орша. Група нібито мала організувати вибухи на азотному заводі ім. Рикова у м. Єнакієве та динамітному льоху поблизу Новосмолянинівського рудника. Втім, за недоведеністю провини лише трьох з кількох десятків заарештованих було засуджено до позбавлення волі на п'ять років, одного -- на три роки, решта були звільнені. За відсутністю матеріалу “розгулятися” органам було ніде, втім старання їх не були марними: Донбас охопив масовий психоз.

Закономірним наслідком загострення цієї швидко поширюваної хвороби стала справа “Офіцерської бойової диверсійно-шкідницької і шпигунської контрреволюційної організації в Донбасі”. Більше відома під назвою “Промпартії”, вона стала класикою діяльності радянських спецорганів, і впродовж десятиріч вивчалася в школах керівного складу органів. В обвинувальному висновку по Донбаському осередку цієї міфічної організації, підписаному головою ДПУУСРР В. Балицьким, зокрема, йшлося про наступне: “Особливе значення цієї контрреволюційної організації, на яку після інтервенції покладалися завдання широкого розвитку диверсії з метою паралізування промисловості Донбасу, визначається безпосереднім керівництвом нею Рамзіним -- директором Московського технологічного інституту... Заснувавшись на початку 1926 року, організація, яка на час її розкриття і ліквідації нараховувала в своїх лавах встановлених 120 членів, сферою своєї активної діяльності мала основні промислові райони Донбасу. Проповідуючи мету насильницького повалення радянської влади і відновлення капіталістичного ладу шляхом систематичного підриву економічної могутності СРСР та активного, бойового сприяння інтервентам, організація, поруч із щоденним шкідництвом, спрямованим в основному, на дезорганізацію постачання палива промисловості, проводила: 1) масову вербовку антирадянськи настроєних осіб; 2) підготовку широкого фронту диверсійних актів; 3) виявлення політичних настроїв населення для інформування керівництва організації в Москві і забезпечення необхідним політичним орієнтуванням ймовірних противників на випадок інтервенції; 4) антирадянську агітацію серед широких верств населення і популяризацію ідей неминучої в найближчому майбутньому і смертельної для радвлади інтервенції і 5) створення військових осередків з колишніх офіцерів для організації бойових виступів до початку інтервенції в зв'язку з військами інтервентів”

37 томів справи та 102 сторінки обвинувального висновку проти 70 фігурантів справи грунтувалися на принципі загрозливого соціального походження та дореволюційного минулого звинувачуваних. На закритому судовому засіданні колегії ДПУ 12 вересня 1931 р. шестеро з них були засуджені до розстрілу, відносно чотирьох розстріл було замінено на 10 років концтаборів, решта отримали від 2 до 10 років таборів, виселення у віддалені райони СРСР на 3 роки, позбавлення права проживати в Донбасі впродовж 3-х років тощо.

1930 р. голосно пролунала дочірня від справи “Промпартії” справа “Українського хімічного центру”. В матеріалах чекістських структур вона подавалася як центральна стосовно “галузевих” контрреволюційних організацій у коксобензольній, хімічній та воєнно-хімічній промисловості України. Була зв'язана з філією “Промпартії” -- інженерним центром та з її ЦК. Пожежа на Киштимському та вибух амонального та нітровочного цехів на Штерівському динамітному заводі чи не вперше саме в Донбасі були кваліфіковані як диверсії.

На квітень 1931 р. припадає справа “Шкідницької диверсійної організації на Єнакієвському заводі ім. Рикова об'єднання “Сталь”” на чолі з головним інженером Ломовим та 6 “шкідниками” -- технічними директорами й техніками. Інженери й техніки переважали серед 15 осіб, репресованих за матеріалами “Шкідницької та диверсійної організації на Сталінському азотному заводі”. Причому в трактовці українських чекістів “Сталінський азотний завод став як би школою шкідницько-диверсійної роботи”.

21 особа (серед них -- 14 інженерів) була притягнута 1931 р. за матеріалами аналогічної “Шкідницької та диверсійної організації на Рубіжанській групі заводів “Червоний прапор””. Під час слідства частину матеріалів справи перекваліфікували: 6 осіб засудили за шпигунство на користь Польщі, одну -- Німеччини. Всі технічні негаразди та аварії на виробництві, включаючи засмічення зовнішньої каналізації, були кваліфіковані як шкідництво. Про методи ведення справи говорить той факт, що одна особа впродовж слідства померла, троє потрапили на лікування.

1931 р. датовані й “Контрреволюційна шкідницька організація на колишніх (!) донецьких залізницях” (7 технічно-інженерних кадрів), “Контрреволюційна організація в коксобензольній промисловості СРСР” (12 осіб), “Контрреволюційна шкідницька організація в Південному машинобудівельному тресті (ПМТ)” (2 особи), “Український інженерний центр -- філія “Промпартії” на Україні”, “Бойовадиверсійна офіцерська шкідницька контрреволюційна організація в Донтопі”.

В цей же час була інспірована регіональна версія “Української Військової Організації” (УВО) із закордонним центром та керівництвом у складі Є. Коновальця, А. Мельника, Р. Дашкевича та ін. Троє з 89 осіб, що проходили за матеріалами справи, були з Донеччини: заступник директора Комунального банку Артемівська М. Заяць; завідувач хімічним виробництвом маріупольського коксобензольного заводу І. Баб'як та професор Маріупольського педагогічного інституту М. Кузяк. Усіх пов'язувало минуле -- колишні січові стрільці певний час мешкали за кордоном.

Серед репресованих українці становили: в 1929 р. 68,6%, 1930 р. -- 72,2%, 1931 р. -- 70,4%, 1932 р. -- 73,9%, 1933 р. -- 72,7%. Росіяни відповідно: 18,5%, 10,9%, 17,1%, 14,7%, 15,5%. Частка євреїв сягала: 2,2; 0,3; 0,8; 0,9 та 0,5% відповідно; греків: 3,7; 9,8; 4,3; 3,9 та 4%; німців: 1,5; 5.3; 3,2 та 4% відповідно. Загалом впродовж 19291933 рр. на Донеччині було репресовано 4 506 українців, 904 росіянина, 340 греків, 252 німця, 76 поляків, 41 єврей, 45 представників інших національностей.

Втім значно більше за робітництво та інтелігенцію від репресій у цей час потерпала селянська верства. 1929 р. 78% усіх заарештованих походили з сільської місцевості, 17,2% -- з міст та селищ, 3,5% -- з залізничних поселень 3,5% -- з інших регіонів України. В 1930 р. селянами за походженням були 75,8% репресованих, 1931 р. -- 60,8%; 1932 р. -- 55,3%; 1933 р. -- 45,2%. Таким чином, динаміка соціального походження репресованих цілковито відповідала політичній динаміці епохи комуністичного штурму.

Переважну більшість засуджених становили селяни-одинаки, що не ховаючись виступали проти колективізації. Втім поміж них траплялися й цікаві версії об'єднання кількох фігурантів у межах таких собі селянських підпільних партій. “Наївна спроба протистояти жорстокій владі” -- таким чином характеризували автори донецького блоку “Реабілітованих історією” “Українську демократичну народну партію” в с. Новотроїцьке Андріївського району на Маріупольщині (1929 р.). Вона, згідно з матеріалами слідства, використовуючи “хлібні ускладнення” та незадоволення куркульства політикою радянської влади, “... розпалювала національну ненависть, агітуючи проти євреїв та великоросів, нібито винних у поневоленні українського народу, закликаючи населення до боротьби за Україну, яка належить тільки українцям”. За справою міфічної організації, якій утворили філії в бердянських селах Нововасилівка та Новоспасівка, а також гуртки на Волині та в Бердянському педагогічному технікумі, проходили 28 осіб -- переважно молодь у віці від 25 до 35 років. Для 12 осіб слідчі просили вищу міру покарання. 13 “членів організації” отримали по п'ять років таборів та 3 роки заборони проживати в республіці.

Мабуть, одними з перших органи державної безпеки взялися за етнічних німців, що впродовж Голодомору не давали їм спокою, “виносячи сміття з хати”, тобто -- просячи допомоги у закордонних місій та церков. Таким був мірошник колгоспу “Серп і молот” в селі Грінталь Старо-Каранського району Василь Неб. У квітні 1934 р. його звинуватили в тому, що він писав листи в Німеччину про тяжке матеріальне становище односельців і просив матеріальну допомогу. Слідчі не встановили, чи одержав він таку допомогу, але вирок був суворий: сім років позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених регіонах Радянського Союзу з поразкою в правах на п'ять років. У квітні 1938 р. трійка УНКВС по Далекосхідному краю повторно розглянула його справу і засудила до розстрілу.

Нікодим Гецфрід, Валентин Гордок, Адольф Іллі, Олексій Мак і Григорій Функ були звинувачені в антирадянській пропаганді, зв'язках з Комітетом допомоги у Німеччині, до якого надсилали листи про продовольчий стан в Радянському Союзі і одержували від нього грошові перекази через філіал Торгсину в Слов'янську. Ці жителі Костянтинівки писали, що “голод уже царює в нашому середовищі”. В грудні 1934 р. Донецький обласний суд засудив Гордока до 10 років позбавлення волі, Іллі -- до 8 років, Гецфріда -- до 6 років, Мака і Функа -- до 5 років. У квітні 1938 р. А. Іллі і Г. Функ були засуджені УНКВС Новосибірської області до вищої міри покарання, відносно інших у справі відомостей не залишилося .

У листопаді 1934 р. чекісти порушили справу проти жителя Маріуполя Едуарда Фрейзе, одна з дочок якого проживала в Німеч-чині. Донецька контора “Торгсину” повідомила НКВС УСРР, що у 1933-1934 рр. на ім'я Е. Фрейзе надійшло 80,8 німецьких марок. Обвинуваченого засудили до 5 років позбавлення волі у виправнотрудових таборах з конфіскацією майна. За вироком трійки УНКВС “Дальстрой” в Магаданській області Е. Фрейзе 16 травня 1938 р. Був розстріляний .

Менонітів Якова Діка і Германа Ремпеля, які проживали в селі Гродівка Постишівського (Гришинського) району, чекісти звинуватили в тому, що вони писали наклепницькі листи від себе і односельців у Німеччину, Швейцарію і Америку про тяжке матеріально-правове становище німців в Радянському Союзі, про їх голодування і депортацію, а за це одержували матеріальну допомогу та продукти харчування. У квітні 1935 р. спеціальна колегія Донецького обласного суду засудила Я. Діка до 8 років, а Г. Ремпеля -- до 6 років позбавлення волі. Я. Дік у засланні помер, а доля Г. Ремпеля залишилася невідомою.

У листопаді 1934 р. проти 14 жителів с. Щербинівка Горлівського району було висунуто обвинувачення у тому, що в 19291934 рр. вони розповсюджували провокаційні чутки, відправляли наклепницькі листи за кордон і за це одержували винагороду в іноземній валюті. Зокрема, Д. Міньх казав: “Накладені на нас податки і плани хлібозаготівлі виконувати не треба, бо якщо виконаєш, то все одно на тебе накладуть повторно податки й хлібозаготівлі”. Звинувачені були позбавлені волі на строк від 5 до 10 років, а Д. Міньх розстріляний.

Житель села Клінкіне (Розенфельд) Старо-Каранського району Яків Роммель, який працював вантажником на будівництві “Азовсталі”, збирав у себе односельців у 1932 р. і казав: “Постачання робітників паршиве, неспроможне дати всього того, що необхідно, тому робітники живуть напівголодні, передплата на позику проводиться насильно, колгоспники живуть гірше, ніж коли були одноосібники”. Роммеля звинувачували і в тому, що він агітував німців надсилати до Німеччини листи з метою отримання матеріальної допомоги від німецького товариства “Брати по нужді”. В цих листах повідомлялося, що вони живуть у злиднях, голодують. У 1933 р. Я. Роммель одержав з Німеччини 16 марок 50 пфенінгів допомоги. Донецький обласний суд у квітні 1935 р. засудив Я. Роммеля до 8 років позбавлення волі у ВТТ з конфіскацією майна.

Мешканець села Греково-Зайцево Харцизького району Карл Фітц у 1930 р. був розкуркулений, під час хлібозаготівель 1932 р. сховав 3 центнери зерна і втік, а в 1933 р. повернувся. У 19341935 рр. писав листи в Німеччину і отримував грошову допомогу. За постановою трійки УНКВС по Донецькій області у вересні 1937 р. був розстріляний.

Селянин з Романівки Дзержинського району Абрам Біккерт у березні 1937 р. був звинувачений у контрреволюційній діяльності, яка виявилася у поширенні чуток про загибель радянської влади в листах, адресованих в Німеччину. У перехопленому в 1933 р. листі він писав: “В СРСР народ голодує, ходять голі і босі”. Через “Торсин”, як повідомлялося у довідці з цієї контори, він одержав п'ять посилок, а з Польщі від своїх знайомих -- двічі по 5 доларів США. Трійка УНКВС по Донецькій області засудила А. Біккерта до вищої міри покарання -- розстрілу з конфіскацією майна.

Такий же вирок дістав односельчанин А. Біккерта Іван Классен. Його формула звинувачення звучала так: “І.Д. Классен писав, що “колгоспи в СРСР побудовані на примусовій праці, колгоспники голодують, ходять роздягнені, роззуті та часто помирають з голоду””. У 1931-1933 рр. просив про допомогу і отримав гроші з німецького комітету допомоги та з Америки. Неодноразово висловлювався серед колгоспників, що “навіщо здавати хліб державі, коли ми самі голодуємо”, скільки колгоспники не працюють -- хліб дер-жава забере, а колгоспники як були голодними, так і залишаться голодувати .

Слід вказати, що органи державної безпеки у 1931-1933 рр. збирали довідки з “Торгсину” на всіх, хто обмінював іноземну валюту, щоб придбати продовольство. Але чекісти не давали їм ходу, щоб не зруйнувати це джерело надходження дефіцитної валюти. Лише після Голодомору вони взялися за тих радянських громадян німецької національності, які вижили завдяки валютним переводам, звинувачуючи їх у поширенні “контрреволюційних чуток про голод”. Проте загальна стратегія репресій після завершення сталінського “сокрушительного удара” була переглянута.

Підсумовуючи результати діяльності органів державної безпеки, слід зауважити, що інтенсивність репресій виявляла виразну тенденцію до зростання. Згідно зі справами, що збереглися в архівах Донбасу, впродовж 20-х рр. було репресовано 376 осіб: 66 -- 1921 р., 2 -- 1922 р., 2 -- 1923 р., 13 -- 1924 р., 37 -- 1925 р., 20 -- 1926 р., 99 -- 1927 р., 137 -- 1928 р., 169 -- 1929 р., 1 558 -- 1930 р., 962 -- 1931 р., 1 557 -- 1932 р., 1 964 -- 1933 р. (разом -- 6 210 осіб). Втім жорсткість присудів в цілому була такою, що не створювала критичного соціального напруження. Питома частка приговорів до розстрілу невпинно зменшувалася і була далекою від критичної: від 7,6% у 1929 р. до 5,2% -- 1930 р., 1,2 -- 1931 р., 0,6% -- 1932 р., 1,5% -- 1933 р. Зауважимо, що позитивна динаміка спаду терору останніх двох років була скоріше віддзеркаленням загального стану суспільно-політичного та економічного колапсу, аніж політичної відлиги. За межею виходу з активної фази кризи 1932-1933 рр. розпочинається нова ера чекістського терору на Донбасі.

Коли голод ще лютував в українському селі, почалися широкомасштабні репресивні акції, що мали збалансувати суспільно-політичну ситуацію в республіці, забезпечити мовчазну зміну політичного бомонду УСРР та підвести кадрове підґрунтя під нову стратегію упокорення України. Загальнополітична ситуація не віщувала нічого доброго. У липні-вересні 1933 р. у Москві стартували перші арешти високопоставлених польських комуністів, яких обвинувачували в „агентурно-провокаторській роботі” на користь „ПОВ”. Арешти швидко перекинулись на територію України. Чекісти почали “підчищати” всіх, хто представляв потенційну загрозу. 11 січня 1933 р. секретар Луганського міськкому КП(б)У пропонував Донецькому обкому “ліквідувати куркульські висілки, як вогнище контрреволюційної роботи куркульства, виславши їх з цих висілків у віддалені райони Союзу”. 21 січня 1933 р. датований протокол закритого засідання бюро Донецького обкому КП(б)У, що накреслив ряд заходів щодо очистки Донбасу від куркульських елементів. Була створена комісія, що мала визначити перелік підприємств і професій, куди доступ розкуркуленим був суворо заборонений, а також “заходи профілактичного характеру”, з метою призупинити приток “куркулів” на Донбас.

В червні кампанія виселення “куркульських” господарств набула нового розмаху під керівництвом новопризначего секретаря обкому С. Саркісова. Рознарядка становила 350 господарств і супроводжувалася відповідною масовою роботою. Про те, як вона відбувалася, можна скласти уяву на основі спогадів свідків тогочасних подій. Ксенія Фатнєва з с. Новоборове згадувала: “Коли вивозили Салових, бабка сховалася, залишилася в селі. Їхній дім розібрали, і вона кілька років прожила у погребі”. Про незабутній “урок розкуркулювання”, проведений місцевим учителем, згадував Тихон Зайцев з с. Шульгінка: “Коли почалося розкуркулювання, навчався у сьомому класі. Пам'ятаю, як ранньою весною класний керівник водив нас, учнів, розкуркулювати одну сім'ю, у якій було багато дітей. Прийшли ми всім класом, відігнали на колгоспний двір худобу і гусей. Потім роздягнули дітей (!) і винесли дещо з хати, майже все те поділили поміж собою. Учитель взяв собі нові чоботи, жіночі хустки, кілька відрізів мануфактури”. -- Отож, культова ленінська “експропріація експропріаторів” у виконанні недолугих сільських активістів набула карикатурного втілення, фактично перетворившись на неконтрольований шабаш пограбування голодуючого селянства, до якого залучалися не тільки сільські маргінали, а й неповнолітні. Використання останніх задля фізичного та морального тероризування беззахисних селянських родин виглядає абсолютно цинічним витвором більшовицької системи, яке мало далекосяжні перспек-тивні наслідки -- руйнування базових засад селянської хліборобської ментальності, причому як у самих жертв, так і у їх катів.

Саме впродовж Голодомору оформлюється позиція нетерпимості до щонайменших виявів незадоволення та критики з наступною беззастережною перекваліфікацією на антирадянську діяльність. Нова лінія партійних органів була сформульована членом парткому ЦКК КП(б)У Лагодою в доповідній записці до Президії ЦКК КП(б)У про діяльність контрреволюційних троцькістських організацій в конторі “Облплодоовоч” та солеруднику ім. Шевченка у м. Артемівську (серпень 1933 р.): “Матеріали віддзеркалюють невміння узагальнювати окремі ізольовані антирадянські прояви і впізнавати в конкретних актах шкідництва к-р організації, організуючу роль троцькістів, розцінюючи часто-густо троцькістські дії як побутове розкладання, хуліганство, а виступи активних троцькістів, як бузотерство .