Чекістський терор: або "Донбас ніхто на ставив на коліна"
Перші кроки радянської влади в опануванні суспільно-політичними настроями мешканців Донбаського регіону. Інструменти стабілізації суспільно-політичної ситуації. Історія та наслідки Шахтинської справи. Основні причини "антирадянських" настроїв трударів.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2017 |
| Размер файла | 94,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
В 1937-1938 рр. каральні органи Луганщини поставили абсолютний рекорд: було репресовано тільки згідно із справами, що збереглися, 12 929 осіб. Для порівняння: впродовж 1941-1945 рр. було репресовано 8 720, а в 1929-1935 рр. -- 6 218 луганчан.
В грудні 1937 р. органи НКВС святкували свою 20-ту річницю. На 13 сторінках тексту розташувалися прізвища представлених до державних нагород “ударників”, що впродовж останнього року із стахановським заповзяттям нищили народ України (в їх інтерпретації -- “змеиные гнезда”). Серед них -- начальник Донецького облуправління Д. Соколинський, представлений до ордена Леніна, начальники відділів Д. Орлов, С. Гольдман, А. Баличев, А. Пришивцин, Л. Аксельрод та І. Дерновий, представлені до нагородження орденом Червоної зірки.
Навесні 1938 р. репресії на Донбасі розгорнулися з новою силою, тепер вже під керівництвом і заохоченням М. Хрущова, який замінив у ЦК КП(б)У репресованого С. Косіора. Після його прибуття до України кадри змінювалися наче люстерка в калейдоскопі. Впродовж лютого -- першої декади червня 1938 р. з 31 перших і других секретарів обкомів на ворогів народу перекваліфікували 18. З тих, хто від травня 1938 р. був висунутий на посади перших секретарів обкомів, залишився лише один. Керівництво донецького обкому зазнало нещадної критики за безхребетність. Прамнека тим часомвже відправили до Горького за звинуваченням у керівництві антирадянською шпигунською латиською організацією (де він і був розстріляний), а безпосередньо на квітневому пленумі Донецького обкому партії був заарештований його заступник -- Пиндюр. Навесні ж 1938 р., аби стерти всі письмові згадки про них, була проведена кампанія заміни партдокументів, підписаних особами, які виявилися ворогами народу .
Втім значно більш послідовно чекістський терор винищував видатних господарників: начальника будівництва і першого директора Новокраматорського заводу важкого машинобудування І. Кирилкіна, начальника будівництва “Запорожсталі”, згодом -- директора Макіївського металургійного заводу Б. Трахтера, директора Маріупольського заводу ім. Ілліча М. Радіна.
Терор пішов на спад лише в другій половині листопада 1938 р., коли були ліквідовані судові трійки та відбулося декларативне повернення до норм ведення слідства. Масові розстріли зненацька припинилися -- як у таборах, так і по всій країні. Постанова Ради народних комісарів СРСР та ЦК ВКП(б) “Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства” (17 листопада 1938 р.) цинічно констатувала всі недоліки в роботі слідчих органів, які впритул не помічала впродовж двох років конвеєрних розстрілів і катувань сотень тисяч радянських та іноземних громадян. Після фінальних репресій в середовищі добровільних і підневільних катів радянської енкаведистської системи документ за підписами В. Молотова і Й. Сталіна завершувався словами: “РНК СРСР та ЦК ВКП(б) попереджають всіх працівників НКВС і Прокуратури, що за найменше порушення радянських законів і директив Партії і Уряду кожен працівник НКВС і Прокуратури, не дивлячись на особи, буде притягуватися до суворої судової відповідальності” . Можна лише уявити, який шок пережили тогочасні співробітники спецструктур, і скільки часу знадобилося їм на те, аби узгодити у власній свідомості оточуючу реальність і світ партійно-радянських циркулярів.
Й. Сталін 1939 р. визнав на черговому партійному з'їзді, що чистка супроводжувалася “більшою кількістю помилок, ніж можна було очікувати”. Втім, очікуваного, здавалося б, у таких випадках не те, щоби вибачення, принаймні -- виправлення допущених помилок, не сталося. За кілька місяців до того Сталін розіслав циркуляр усім начальникам НКВС, вітаючи їх із тим, що вони блискуче справилися із “завданням нищівної поразки шпигунськопідривним агентам іноземних розвідок” і з “очищенням країни від підривних, бунтівних і шпигунських кадрів”.
Загалом за відомостями обласної редколегії “Реабілітованих історією” за роки Великого терору в Донецькій області було незаконно репресовано 25 381 особу: 60% з яких складали особи віком від 31 до 40 років, 42,2% були робітниками, 11,9 -- службовцями, 8,9% -- інженерно-технічними працівниками, 3% -- освітянами (зокрема тими, хто працював у системі профосвіти). 69,2% відсотків репресованих були розстріляні. Тож, удар, завданий в ті роки по людському потенціалу регіону, був непоправним і доволі скоро боляче позначився на стані виробничого сектору.
Спад Великого терору в Донецькій області унаочнювався в статистиці репресивного відомства: в 1939 р. заарештовано 257 осіб, у 1940 р. -- 518. Частка робітників скоротилася до 55,6%, службовців виросла до 21,9%, різко зменшилася питома вага національних меншин: 48,8% становили українці, 24,9% -- росіяни, 6,2% -- євреї, 6,1% -- поляки, 4,6% -- німці, 2,7% -- білоруси, 1,4% -- греки. Розстрільні вироки складали “всього лише” 3% від загальної маси присудів .
Підіб'ємо основні підсумки діяльності радянських каральних органів на Донбасі впродовж міжвоєнного періоду.
„Безумовно, масові репресії 1937-1938 рр. були не лише безпрецедентно масштабними, але й безпрецедентно жорстокими. Проте в них була своя логіка, своя структура і свої правила, які, незважаючи на множинні порушення, забезпечували доволі високий рівень керованості репресивним процесом” , -- таким чином резюмували результати своєї подвижницької роботи М. Охотін таА. Рогинський. Додамо лишень, що вони забезпечували також високий рівень керованості процесами соціально-економічного розвитку та відтворення суспільства в жорстко визначених тоталітарних рамках. Суспільство в режимі стисненої пружини здійснило модернізаційний ривок, власне, саме завдяки єзуїтським методам оптимізації державного керування суспільством. Втрати часу та ресурсів внаслідок можливих дискусій навколо спрямування державного курсу були зведені нанівець, однак, майбутнє показало, що штучне пришвидшення природних процесів „ментального дозрівання” суспільства методами терору та банального „промивання мізків” все ж приречене на поразку. Ефект реставрації множинності пластів суспільного мислення й формування алгоритмів прийнятного майбутнього лише пролонгувався, матеріалізувавшись в епоху горбачовської “перебудови”.
Водночас не будемо применшувати досягнення тоталітарної пропагандистської машини в опануванні масовою свідомістю широких верств населення радянської України загалом, Донбасу зокрема. Слід визнати, що традиційність етнічних громад з притаманною їм солідаризацією навколо питань громадської ваги, відіграла на руку більшовицькій пропагандистській машині. Почавши з окремих процесів кінця 20 -- початку 30-х рр., держава трансформувала власну доктрину відповідно до трагедії Голодомору та масових депортацій, і використавши останні з метою зміцнення власного іміджу, підійшла до епохи Великого терору з гаслами, які в масовій свідомості тиражували ідеї виправданості й справедливості репресій, зокрема й за національною ознакою. Власне, ідея чергового революційного Термідору була не новою, втім більшовики, зважаючи на низький рівень суспільної свідомості, використали її потенціал з найвищим коефіцієнтом корисної дії. Цим і пояснювався небачений розгул репресій на тлі відсутності відкритого протестного руху.
Про те, яким чином етнічні громади реагували на терор, залишив спогади І. Стріонов. Його нехитрі нотатки багато прояснюють у ставленні пересічних грецьких колгоспників до обставин часу. Переживши страшний Голодомор і врешті мало-мальськи оклигавши, грецьке село навесні 1937 р. плекало надію на нормальне сите життя. „Техніка була цілком підготовлена до весняної сівби 1937 р. МТС поповнилася новою технікою -- тракторами і причіпним інвентарем. Весняна сівба була проведена успішно -- якісно і в короткі строки, перспективи на врожай були хороші. Ніхто не думав, що може статися те, що відбулося потім, у 1937 р.”.
Потрясіння 1937-1938 рр. стали логічним продовженням методики упокорення суспільства методами фізичного й психологічного садизму. Саме в той момент, коли гасло: „Жити стало краще, жити стало веселіше!”, здавалося, стало органічною складовою світогляду донбасівських трударів, вони втрапили в нову м'ясорубку.
Неймовірної сили катастрофа вкотре була використана владою для режисерування широкомасштабного політичного шоу: країна існувала в єдиному інформаційному полі -- на місцях у пошуках ворогів народу нишпорили спецбригади (вони перевіряли характеристики арештованих), преса з номеру в номер публікувала списки викритих ворогів, серед останніх -- добре відомі прізвища колишніх „любимих вождів” народу. Народ мовчки читав і мовчки працював. Мовчали й місцеві керівники, які перебували під „ковпаком” органів державної безпеки і чекали на свою чергу. Стан тотального стеження, бойкоту засуджених, заарештованих та їхніх родин, мовчазного жаху глибоко в'ївся в свідомість етнічних громад задовго до Великого терору, однак масштаби трагедії 1937-1938 рр. були несумісними з можливостями пересічного обивателя стосовно їхнього осмислення. Сторож Володарської МТС, прочитавши в газеті про розстріл М. Тухачевського, І. Уборевича, Й. Якіра та інших, запитав парторга: „Що ж ще було потрібно цим людям (маючи на увазі розстріляних полководців)? Адже вони мали можливість жити однією халвою?” Не піддаючи сумніву винуватість партійної, управлінської та військової еліти, селяни, тим не менше, намагалися захистити від спецбригад місцевих керівників, які „їх хлібом нагодували й багате життя створили”.
В епоху „чорних воронків” обивателі існували в режимі щоденної готовності до катастрофи. Так само, як японці живуть з заготовленим пакунком на випадок землетрусу, всі більш-менш помітні фігури місцевого життя існували, маючи під ліжком чи у шафі пакунок на випадок арешту. З часом арешти стали звичними й для цілком пересічних громадян: починаючи від сторожів та посудомийок, завершуючи рахівниками та конюхами. Процедура чисток, власне, була універсальною на теренах СРСР. Уночі приїздив „чорний ворон”, до помешкання вривалися енкаведисти, пред'являли постанову прокурора про арешт, вчиняли обшук і забирали до тюрми. Арештованих у районах звозили до міст чи обласних центрів, де й відбувалося „слідство”. Скажімо, стосовно „греківконтрреволюціонерів” воно проводилося в приміщенні маріупольської обласної партійної школи: в кожній кімнаті сидів слідчий із заздалегідь підготовленими протоколами про приналежність до шпигунських мереж, за відмову підписати „зізнання” тут же били до безтямності. Тих, хто зізнався, відправляли до Сталіно на суд Трійки, яка в довільному порядку позбавляла людей права на життя та свободу. Якщо хтось мав сміливість відмовитися від попередніх зізнань, у 1937 р. його відправляли назад у Маріуполь на дослідування, „а там кати убивали його”.
Впродовж Великого терору були фізично знищені практично всі керівники вугільних трестів, найбільших шахт, провідних дільниць, керівники підприємств коксохімічної промисловості, директори всіх, крім Сталінського, заводів чорної металургії, директор 30-тисячного колективу Маріупольського заводу ім. Ілліча, видатний інженер та господарник республіки М. Радін, директор Єнакіївського металургійного заводу Р. Пучков, макіївського металургійного заводу Г. Гвахарія, автор і впроваджувач диспетчерської служби шахт С. Володарський. Загалом за 1937-1938 рр. були репресовані 4 230 осіб, 2 745 з них були розстріляні. Серед них: 602 інженерно-технічних працівника, 3 286 робітників, 342 службовця донецьких шахт. З 28 заарештованих завідувачів шахт 20 були розстріляні, до розстрілу були засуджені 18 з 31 заарештованих головних інженерів шахт.
Психологічна атмосфера на виробництві мірою наростання арештівставала нестерпною. Дуже точно вона була відображена у вірші Анни Баркової -- сучасниці подій, тричі репресованої:
Днем они подобны пороху,
А ночью тихи, как мыши.
Они прислушиваются к каждому шороху,
Который откуда-то слышен.
Там, на лестнице... Боже! Кто это?
Звонок... К кому?Не ко мне ли?
А сердце-то поет, а сердце -- ноет-то!
А с совестью -- канители!
Вспоминается каждый мелкий поступок,
Боже мой! Не за это ли?
С таким подозрительным -- как это глупо! --
Пил водку и ел котлеты!
Утром встают. Под глазами отеки,
Но страх ушел вместе с ночью.
И песню свистят о стране широкой,
Где так вольно дышит., и прочее. (1954 г.)
Наслідки не забарилися: інженерно-технічні працівники просто кидали місця своєї роботи при першій ліпшій нагоді. Приміром, з 266 інженерно-технічних працівників, які прибули на горлівські шахти в 1936 р., вибули 258. На шахті 17/17-біс тресту “Сталінвугілля” начальники дільниць змінювалися по 5-10 разів на рік. І, слід зазначити, ця шахта була не винятком, а правилом.
Та це, так би мовити, цифри. Як у таких умовах працювалося і виконувалося плани чергової п'ятирічки, зрозуміло з висловів господарників на нараді секретарів міськкомів, райкомів і керуючих трестами з питань виконання плану вуглевидобутку 5 липня 1938 р., якою керував новопризначений замість репресованого Прамнека О. Щербаков. Керівник “Дзержинськвугіля” Гордієнко: “Я залишився один у тресті, у мене не стало ні головного інженера, нікого... Я звертався з проханням до “Донбасвугілля”, щоб мені прислали хоча б диспетчера “Донбасвугілля”, котрий би мені допоміг у роботі, тому що одному дуже важко працювати”. Керівник “Артемвугілля” Руденко: “Заступника немає, помічника немає, а я сам, біс мене візьми, не інженер” .
Тезу про те, що саме репресіями “господарський комплекс був доведений до хаотичного стану, передусім вугільна промисловість, кадри якої зазнали справжнього розгрому” , слід вважати цілком доведеною. Репресивна машина не шкодувала нікого: ані орденоносних радянських “генералів індустріалізації”, ані нікому не відомих п'ятнадцятирічних ФЗУшників, ані партійно-радянських бонз (незалежно від того, походили вони з “бувших” і відмовилися від ситого життя багатих спадкоємців на користь професії революціонера, чи були “чистокровними” пролетарями, що розпочали свою трудову діяльність у 12-15 років на почесній посаді коногона), ані місцевих, ані уродженців далеких Малої Азії, Греції, Польщі чи вже ненависної на той час Німеччини, ані глибокомудрих професорів, які навчалися у Варшаві й друкувалися в Парижі, ані абсолютно неписьменних хліборобів, ані переконаних більшовиків, ані їхніх непримиренних супротивників , ані чоловіків, ані жінок -- усім знаходилося місце в нескінченних багатотомних рукописах слідчих НКВС. А рукописи, як відомо, не горять.
Великий терор знищив цілу плеяду нових письменників: не лише представників українського культурного руху, таких як, М. Чернявський, Г. Баглюк, І. Приблудний та О. Селівановський, а й першого і найбільш відомого з грецької письменницької порості Г. Костоправа. Тим самим на довгі роки був призупинений культурний поступ як етнічних українців, так і етнічних меншин.
Найвідоміший з когорти шахтарських поетів, що поєднував працю в забої та на літературній ниві, Григорій Баглюк, був розстріляний 1 березня 1938 р. Перебуваючи під щільним контролем органів державної безпеки як і всі співпрацівники журналу “Літературний Донбас”, вперше він був заарештований в листопаді 1933 р., засланий на два роки до Татарської АРСР в квітні 1934 р. У засланні, яке тривало до 5 листопада 1935 р., поет-шахтар перекваліфікувався на грабаря на будівництві фабрики кіноплівки. Вже за чотири дні після закінчення строку був заарештований повторно за “троцькістську антирадянську роботу” і засуджений до п'яти років таборів -- тепер вже в Ухтинському ВТТ. Наприкінці грудня 1937 р. на поета завели нову карну справу, а за п'ять днів за рішенням трійки по Архангельській області він був засуджений до розстрілу.
За що був розстріляний самородок донецької землі? Фактично -- за “погану поведінку” і недотримання розпорядку ВТТ: “Будучи вороже настроєним щодо існуючого ладу, ще при слідуванні етапом, червень-серпень 1936 року, і перебуваючи в тісному зв'язку з групою ортодоксальних троцькістів, влаштовував ексцеси і конфлікти з табірною адміністрацією і конвоєм, називав останніх “жандармами” і “попками”. В Архангельську, солідаризуючись з групою троцькістів, оголосив голодовку з 19 жовтня 1936 року по 19 березня 1937 року”. У ВТТ систематично займався контрреволюційною троцькістською агітацією. Винним себе не визнав.
Що ж, Баглюк відносився до тих, кого дійсно ніхто не міг поставити на коліна. Втім, його ненависть до існуючого режиму цілком зрозуміла, зважаючи на те, якою стороною той режим повернувся до нього.
В ході “грецької операції” на Донеччині арештували 3 658 осіб, з них розстріляли 3 470. Це в величезній своїй більшості були чоловіки в розквіті сил. Що значила їхня страта для грецької громади, яка в сукупності станом на 1926 р. налічувала понад 90 тис.? Зважаючи на необраховані втрати впродовж Голодомору, можна казати про нищівний удар по генофонду грецької громади, для якої втрата понад 3 тисяч чоловіків, важила дуже багато. Цілком не випадково вона впродовж ХХ ст. виявляла сталу тенденцію до зменшення в абсолютних показниках.
В ході “польської операції” на Донеччині було репресовано 3 777 поляків, з них 3 029 розстріляно, 723 відправлено до таборів. В ході виконання рознарядок по “польській операції” Луганщина втратила близько 800 мешканців.
З заарештованих на території Донецької області 4 265 німців розстріляли 3 608. Впродовж Великого терору тільки за тими справами, що збереглися, в Луганській області було розстріляномаиже три з половиною тисячі німців . Для нечисленної громади це був фатальний демографічний і культурний удар, від якого вона вже ніколи не оправиться. Депортації за національною ознакою наприкінці 30-х та напередодні відступу радянських військ з Донбасу довершили справу -- переважна частка німецьких колоній в регіоні припинила своє існування.
Абсолютну більшість -- 81,3% -- репресованих луганчан становили люди середньої вікової групи. Наслідки такої селекційної роботи чекістських органів на забарилися. За підрахунками редколегії луганського корпусу “Реабілітованих історією” втрати виробничого сектору області через репресії склали близько 100 тис. людино-років. Багатьма сотнями років обчислюються втрати внаслідок утримання громадян у закладах попереднього ув'язнення, що тривали від кількох днів до кількох років .
Але ж була й інша сторона цієї “селекційної” роботи: з суспільства вилучалися молоді чоловіки й жінки фертильного віку, до того ж, передовсім, найбільш освічена і активна їхня частина. Перспективні втрати народу України внаслідок Великого терору з усією вірогідністю не будуть прораховані ніколи. А найстрашніше те, що вони нічим не можуть бути компенсовані. Бо суспільство втратило можливість мати у своєму генофонді не лише десятки тисяч пересічних етнічних греків, поляків, німців, татар і т.і., а й нащадків Г. Костоправа, Г. Баглюка та ін.
Епоха Великого терору справила непоправну шкоду особистій і масовій свідомості. Жахіття, пережиті тоді елітою суспільства та пересічними обивателями, не піддаються описанню...
Технології “відпрацювання” свідомості заарештованих були універсальними (вони наскрізно проглядаються в численних джерелах) і поставленими на конвеєр. Спрацьовували вони практично безвідмовно, тим більше, що живучи кілька років поспіль у режимі масового психозу, заарештовані доволі часто сприймали ситуацію як вихід із замкненого кола щоденно-щонічного очікування на арешт.
Що ж до подальших умов утримання: вони були такими (і в побутовому і в соціальному відношенні), аби абсолютно “расчеловечить” “політичних”, знищити в них навіть найменшу іскру непокори, перетворити на покірне знаряддя табірної адміністрації. Умови життя в радянському ГУГАГу добре описані. Найстрашніше ж те, що досвід перебування в них знищив особистість сотень тисяч людей, а вони, повернувшись звідтіля, заразили ним своїх близьких і нащадків. Наслідки цієї жахливої маніпуляції над масовою свідомістю даватимуться взнаки ще довго, спалахуючи приступами масової агресії чи, навпаки, апатії.
Найважливішим наслідком Великого терору слід вважати знецінення вартості людського життя, яке могло закінчитися будь-якої миті під самим сміховинним приводом.
А. Курочкін, засуджений 15-річним десятикласником школи № 1 м. Новоекономічне, так загадував суд над собою та однокласниками: “Відбувся суд. На ньому виступили два свідки. Бібліотекар нашої школи, пам'ятаю, сказала, що я читав книжки іноземних авторів Жюля Верна, Джека Лондона та інших. Наша однокласниця, Євдокія Іванівна Пивоварова, яка виступила в ролі другого свідка, вже на суді була визнана винною в тому, що вона знала, але не доповіла про нашу “ворожу діяльність”. Її трибунал приговорив до 5 років. Мені та Івану визначили по 8 років і по 5 поразки в правах. Петро і Федір отримали по 6 років. Але найголовніше, що нас судили по найстрашніших пунктах 54-ї статті: антирадянська агітація, підготовка до повстання і терор. Цей клятий терор випав з того, що Іван, захоплюючись хімією, мав удома певні реактиви. В розумінні НКВС і трибуналу, він у такий спосіб готував вибухівку, аби підірвати школу” .
Радянський терор став страшним випробуванням для родин репресованих. Про жахіття, що на соціальному рівні супроводжували родини репресованих в літературі мало йдеться. А між тим, не лише страх бути заарештованими, супроводжував їх все життя. Діти і в школі і на вулицях постійно чули щонайменше: “Не грайтеся з нею. Вона -- дочка ворога народу!”. Вони на роки стали прокаженими й існували в режимі тотального суспільного бойкоту.
Горлівчанка В. Семенець, яка була дочкою “ворога народу”, так згадувала про життя після репресування батька: “Маму не брали на роботу, мовляв, розведися з чоловіком, лише тоді будемо розмовляти. Але мати розлучатися відмовилася. Жилося нам дуже погано.Друга мамина дитина померла. Я тричі хворіла на запалення легень, і в сімнадцять з половиною років стала інвалідом 2-ї групи. Ми були нікому не потрібні. Нас ображали, як хотіли, і хто хотів... З батькової родини репресували ще 2-х братів і мого дідуся. Моя бабуся, Олена Назарівна Харьковская, весь час їх чекала, и на цьому ґрунті втратила глузд. Так і померла, нікого не дочекавшись. Ось так винищували безневинних людей! І ми стали каліками від непідсильного труду та злиднів .
Періодично сучасні засоби масової інформації поширюють думки, що Донбас хіба що не був пристанищем усіх маргіналів та покидьків, які намагалися, і це їм вдавалося, заховатися в ньому від влади. Вивчення низки джерел впевнило нас у тому, що такі твердження є зовні гарною формулою для полегшення внутрішнього психологічного дискомфорту в умовах кризи ідентичності, але від того вони не перестають бути необґрунтованим штампом. Принаймні до радянської дійсності за межею паспортизації вони не мають ніякого стосунку. Переїзди з часів затвердження радянської влади стали явищем звичним: не випадково в Країні рад неймовірно розвинулася така сучасна для свого часу наука -- демографія. Великі маси людей постійно рухалися в кордонах СРСР: євреї з депресивних містечок шукали кращої долі в промислових і портових гігантах, селянська та робітнича молодь отримала можливість за комсомольськими путівками навчатися у великих містах, врешті, партійно-радянська еліта існувала в режимі обов'язкових “перебросок”, змінюючи чергове місце “служби” за призначенням партії. Масово рушило в міста, рятуючись від колективізації селянство. Ще більшою масою та зі значно більшою швидкістю з розгортанням індустріалізації пересувалося робітництво. Переїзди, і неодноразові, в той час були справою звичайною: побутова невлаштованість, вкрай важкі умови праці спонукали трударів постійно шукати кращої долі. Втім, ця можливість доволі скоро була перекрита.
Що ж стосується епохи Великого терору, то в цей час “заховатися” від влади можна було, лише виїхавши за межі України -- бажано Середньої Азії (такі випадки відомі). В межах України від влади та її переслідування сховатися було неможливо -- на той час уся людність була взята під щільний облік. У селах, де була відсутня паспортна система, всі знали один одного і будь-який чужинець був, що називається, наче на долоні. Отож, села переховували, та й то -- при перебуванні родичів на відповідних посадах, лише своїх колишніх вихідців.
І все ж, масово у спогадах ми знаходимо згадки про термінові і неодноразові переїзди. Які мотиви спонукали родини репресованих зриватися з місця? На противагу твердженням Г. Куромії, переїздили не в пошуках свободи (в межах СРСР її ніде не було), і не ховаючись від влади (від неї на той час сховатися було неможливо), а намагаючись врятуватися від цькування соціуму.
Попри нелюдські і, що найважливіше, безневинні страждання родини репресованих жили думками про втрачених рідних. Спочатку вони марно очікували, коли минуться десять років без права переписки. Потім надсилали запити і чекали роками на відповідь. Потім отримували довідки про посмертну реабілітацію із часто-густо невірними відомостями про дату смерті та відсутнім місцем поховання. “У 60-70 роки ... з великим сумом усвідомлювали, як поступово стала забуватися суспільна думка про жертви сталінізму .
На жаль, перспективні наслідки репресій не вимірювалися лише скаліченими долями їхніх безпосередніх жертв. Як видно з фундаментального видання “Реабілітовані історією”, травма, завдана сім'ям репресованих, переслідувала їхніх нащадків усі роки радянського панування. Вона позбавляла їх можливостей відповідної соціальної реалізації: нащадки давніх дворянських родів, маючи вищу освіту і володіючи іноземними мовами, вимушені були після звільнення з таборів працювати телятницями і мешкати в телятнику; діти “ворогів народу” не допускалися до вищих навчальних закладів; величезна кількість родин, в яких було по кілька репресованих, були приречені на вимирання через втрату годувальника і неможливість отримати роботу. Та була й ще інша сторона тієї реальності. Це -- ментальний стан оточуючого соціуму, “заточеного” на переслідування і безжальне цькування цих вигаданих ворогів. Про те, як це відбувалося збереглося багато свідчень.
Дуже показовий опис того, як реагувала психіка пересічного обивателя на репресії, знаходимо в спогадах Олександри Юхимівни Іванової “За чесне ім'я батька”. Намагаючись лишити згадку про дорогу людину, вона мимоволі пригадує все життя репресованої родини: згадує про те, як жили в коморі, будували хату, як батько в 1933 р. не виконав рознарядку по м'ясозаготівлі, і у родини забрали корову, як батька заарештували і позбавили на три роки волі, конфіскували майно, як батьків оголосили ворогами народу і вони “одразу ж стали найбіднішими і найнещаднішими в усьому селі”, як учителька відбирала у неї, семирічної, “холодні сніданки”, скубла вухо і жалкувала, що не вислали з України, як жахливо хотілося їсти, як батько в 1935 р. повернувся, а 1937 р. за ним прийшли знов, засудили на десять років таборів, як розучилися посміхатися і отримали від односельчан прозвисько “Неради”, як виживали, працюючи прачкою та вибирачкою породи. Як нове життя розпочалося під час війни (!). Як евакуювалася, остерігаючись, що угонять до Німеччини, і завербувалася на відновлення підмосковних шахт, як жили в кімнаті без вікон, їли чорні щі з кропиви, пшоняну кашу, хліб з погорілого проса та іржаву воблу. Як записалася у наваловідбійники, стала ударницею і через рік потрапила на зліт ударників до Тули. Зі штреку -- до колонної зали. Це, певне, як із Попелюшки в принцеси. Ото був ефект! “У Палаці культури, де проходив зліт, все вражало уяву: просторий зал, величезні люстри, багато людей, музика, доповідь. І от міністр вугільної промисловості вручає похвальні грамоти. Називає ніби моє прізвище та ім'я, але чомусь в чоловічому роді... Сиджу, не знаю, що робити. Тут піднімається наш парторг і на весь зал пояснює, що це не Олександр, а дівчина Олександра! “Дивіться, -- каже, -- з ким куємо перемогу!”. Під оплески, ніяковіючи, піднялася я на сцену. Міністр потис мені руку, вручив грамоту, відріз на костюм та ще й красиву коробку цукерок на додачу” .
Згадувала, як після звільнення Донбасу повернулася до матері, як отримали звістку про смерть 49-річного батька від пелагри. Як працювала в райкомі комсомолу в Брянці, як після роботи пішки йшла додому до Кіровська, аби віддати матері пайку хліба (бо це був голодний 1947 р. -- про це вона промовчала): о другій ночі добиралася до матері, а о восьмій вже мала бути на робочому місці.
Як закохалася в хлопця, що мав за плечима строк у ГУЛАГу. Як звільнили через це з роботи. Як народилися двійко дітей, як чоловік, який втратив здоров'я на Півночі, невдовзі помер.558
Як попри все пережите вступила до партії, була активною партійкою. “Трудилася, не шкодуючи себе. І ніколи не пошкодувала з цього приводу, як би важко не доводилося... Ніколи не пропускала нагоди виступити на зборах, покритикувати начальство, вказати на недоліки, порадити що робити для їх виправлення”. Як вірила все життя тому, в чому “її переконували”.
“Сьогодні (пишу ці рядки влітку 1993 року) гірше стало. Немає в домі ні продуктів, ні грошей. Не думали, поки були молодими, про свою старість. Не прийнято це було у нас раніше. Вважалося, що про нас піклується наша держава, та й в пісні співалося: “... старикам везде у нас почет”. Та ось, виявилося, їй, державі, тепер не до нас. І в неї, України, немає грошей, як і в нас, а є самі тільки турботи та негаразди. .
І все це після того, що вона описала вище! Після тієї “шани”, якої зазнали її батько і матір. Після того, як все життя її нещадно експлуатували.
Воістину, найвищим досягненням радянської пропаганди було відділення особистої свідомості від масової, особистого досвіду від нав'язуваного засобами масової інформації дискурсу, внаслідок якого пересічний радянський обиватель мешкав у такій системі координат, де своя доля -- одне, а офіційна версія того життя -- то інша історія.
На цьому ефекті викривлення реальності радянська влада протрималася понад сімдесят років.
Репресії стали не лише невід'ємною складовою індустріалізації, а й інструментом мобілізації населення, досягнення найвищих рівнів його позаекономічного визиску, дезорієнтації масової свідомості й переорієнтації соціальної напруги в потрібне керівній партії річище. Фактично масовий терор як у місті, так і в селі став вирішальним фактором завершення більшовицького перевороту, що призвів до якісно нової соціально-економічної конфігурації суспільного організму Країни рад. Репресії сполучалися із так званою кампанією зміцнення трудової дисципліни. Робітники і службовці втратили можливість самовільно змінювати місце роботи, за найменше запізнення на роботу, необережне поводження з інструментом (не те що невихід на роботу) передбачалися суворі покарання. Грань поміж виробничим, суспільним і особистим життям на Донбасі, як нідеінде, була майже нівельована. Людина перетворилася на гвинтик виробничої машини, а її життя -- на людино-години виробничого циклу. На кінець чекістської спецоперації в Донбасі була встановлена залізна дисципліна. Фактично промислове осердя Луганщини та Донеччини перетворилося на один великий трудовий табір, де людина сама собі не належала.
Рівень тогочасного визиску та рівень стресу, в якому звично відбувалося життя пересічного донбаського мешканця, важко уявити, спираючись на сьогоденний досвід. Ті, хто нині не менш звично тиражує шпампи про те, що всі мешканці Донбасу є нащадками каторжників, навіть не уявляють, про що вони пишуть. Фігурально висловлюючись, каторжанами в той час були всі -- від першого секретаря обкому до нікому не відомого сторожа.
Суспільство стало найбільшою жертвою більшовицького режиму: репресувавши умовних “ворогів”, він використав їх образ для надшвидкої мобілізації населення. Та важливо, що мобілізація ця досягалася інструментами дегуманізації соціального середовища, оскільки основою для єднання став жупел ворога та енергія нищення. Наслідки цього нелюдського експерименту виразні в Донбасі й нині. Саме вони зі всією архаїчною непринадністю були матеріалізовані в образчиках виступів весни-літа 2014 р. Всі ті “баби й діди” з гнівними випадами і закликами до твердої руки, що ними завалений медіапростор, родом звідтіля -- з часів більшовицького терору на Донбасі. радянський влада шахтинський суспільний
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Початок княжого правління на Київській Русі та політичний устрій. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого, а також розвиток суспільно-політичної думки після його смерті.
реферат [39,4 K], добавлен 27.10.2008Основні особливості історії Радянської України у сфері культурного життя. Сутність хронологічної послідовності розвитку освіти. Значення освіти у суспільно-політичному житті країни. Становище загальноосвітньої школи, розвиток середньої і вищої освіти.
реферат [52,5 K], добавлен 26.12.2011Формування Міхновським нової суспільно-політичної ідеології, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. Аналіз і особливості маловідомого конституційного проекту Української народної партії, що був розроблений на початку XX ст.
контрольная работа [20,7 K], добавлен 20.02.2011Наслідки розпаду Австро-Угорської імперії. Хід подій розпаду імперії, розподіл кордонов и влади. Соціалістична революція 1919 р. Основни причини виникнення Угорської Радянської Республіки, вплив угорської комунистичної партії. Режим Миклоша Хорти.
реферат [26,6 K], добавлен 16.02.2011Деформуючий вплив сталінщини на суспільно-політичне життя України. Компанії проти "українського буржуазного націоналізму" і "космополітизму". Зміни в Україні після смерті Сталіна. Хрущовська "відлига". Демократизація суспільно-політичного життя країни.
курсовая работа [24,7 K], добавлен 11.06.2009Суспільно-політичний розвиток Греції, соціально-економічний розвиток, основні вектори зовнішньої політики Греції у 1990–2005 рр. Болгарсько-українські відномини. Промисловий потенціал, питання сучасної та зовнішньої політичної ситуації в Греції.
реферат [15,4 K], добавлен 22.09.2010Перші державні утворення на території України. Виникнення українського козацтва. Українські землі в складі Литви та Польщі. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України.
курс лекций [278,0 K], добавлен 19.01.2012Формування світогляду А. Бандери. Аналіз громадсько-політичної діяльності видатного представника української суспільно-політичної думки і національно-визвольної боротьби. Ідейний та практичний внесок священика у розвиток українського національного руху.
дипломная работа [7,1 M], добавлен 01.03.2014Вплив європейської суспільно-політичної і економічної думок на українських інтелектуалів кінця XIX ст. Розгляд економічних і соціальних ідей українського націоналізму. Економічна платформа, розроблена ідеологами ОУН, формування і втілення її положень.
статья [17,0 K], добавлен 29.08.2013Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення в Україні влади Директорії, її внутрішня і зовнішня політика. Затвердження радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для української держави.
контрольная работа [42,0 K], добавлен 30.04.2009
