Чекістський терор: або "Донбас ніхто на ставив на коліна"
Перші кроки радянської влади в опануванні суспільно-політичними настроями мешканців Донбаського регіону. Інструменти стабілізації суспільно-політичної ситуації. Історія та наслідки Шахтинської справи. Основні причини "антирадянських" настроїв трударів.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2017 |
| Размер файла | 94,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Відповідно зміцнюється тенденція до сталого ужорсточення репресивної діяльності, тим більше, що вище керівництво радянської України було оновлене і активно дискредитувало діяльність попереднього. На останнє списали і так звані “продовольчі труднощі”, і прориви на виробництві, і тимчасові перемоги класового ворога -- українських і польських буржуазних націоналістів. Знесиленою Голодомором Україною загалом, Донбасом зокрема, поширювалася добре зрежисована вакханалія погрому. Першими її жертвами стали молоді літератори, що гуртувалися навколо журналу “Литературный Донбасс”. Спецоперація знищила під корінь не лише перші паростки літературного українського слова в осерді промислового Донбасу, а й цілий культурний пласт, який сформувався тут упродовж 20-х рр. під дією гасел пролетарської революції. Наслідки цієї репресивної акції стосовно перспектив етнокультурного розвитку Донбасу повнотою не оцінені й досі. Варто лише зауважити, що знищуючи ентузіастів пролеткульту -- плоть від плоті пролетаріату, влада виявила реальну сутність більшовизму. Про міру морального потрясіння фігурантів справи можна лишень здогадуватися: варто лише почитати протоколи допитів, аби зрозуміти -- за цією межею правди в радянській державі годі було шукати, найвідданіші й найпослідовніші “революціонери культури” в чекістських катівнях втрачали логічну канву, не спроможні були знайти опертя для власної душі. Каялися в умоглядних гріхах і не розуміли, як таке може відбуватися.
.Яскравим свідченням тогочасних подій є показання редактора журналу “Литературный Донбасс” (нині “Донбас”) Григорія Баглюка, датовані 17 листопада 1933 р.: “... Не стану стверджувати, що робота моя була безпомилковою. Доволі складна ділянка. Література вимагала певного часу для того, аби оволодіти нею. І, звичайно, помилки, неминучі в роботі, були. Про них я писав неодноразово і ніколи не замовчував і виправляв, як говориться, по ходу. З усіх своїх помилок основними вважаю наступні.
Перше -- це, що я лишився на керівній роботі замість того, щоби показати відданість партії на скромнішій роботі. На жаль, я зрозумів це надто пізно. Кілька разів я ставив перед відповідними партійними організаціями питання про моє звільнення і був, нарешті, звільнений арештом ДПУ.
Друга помилка, що має значення не лише для мене особисто -- це та, що, керуючи органами друку, я часто судив про людей лише з точки зору тієї продукції, яку вони видавали. Тому зараз не можу поручитися за всі 7-8 десятків початківців, які групувалися навколо журналу. Проте, основний кістяк літературного руху, тим більше партійне його ядро, я вважаю здоровим, політичним і відданим партії. У своїй роботі, роблячи свою невелику справу, провадив партійну лінію. Проведення її не завжди проходило гладко, доводилося ї боротися за неї, і викривати, і ламати вільний і невільний опортунізм. В результаті цього я неодноразово піддавався нападкам, що переходили в цькування, коли люди, не маючи можливості протиставити себе принципово правильній лінії, переходили до методу дискредитації мене, користуючись минулими моїми помилками . По всіх питаннях, які ставилися мені, я давав вичерпні пояснення і на єдине питання не можу відповісти -- зізнатися в антипартійній роботі. Не можу відповісти тому, що шляхом подолання своїх попередніх помилок, шляхом усвідомленого ставлення до них я вчуся мислити по-комуністичному і жодних антипартійних діянь за собою не знаю.
Якщо ж мені буде показано, що діяння, які я вважав партійними, не є такими, я прошу вказати мені на них. І якщо вони будуть показані, я сам приговорю себе. На це у мене вистачить і партійної совісті, і партійної мужності”.
Власне, покази одного з найбільш помітних донбасівських літераторів є типовим маркером масової свідомості партійців, найбільшприкметними особливостями якої були: стирання меж індивідуального і партійного інтересів; знищення власне особистості (“я виступив як письменник, пророк і публіцист, звичайно, в міру своїх здібностей, і жодного разу мене не звинувачували в порушенні партійної лінії“); перетворення всіх сфер діяльності людини, зокрема й творчості, на механічний виробничий процес (літературні твори іменуються не інакше як продукція); вибудовування власної позиції в системі координат корпоративної етики і моралі; декларування готовності до непримиренної боротьби з інакомисленням і жертовності в разі, якщо це не відповідає високим вимогам “партії” (при цьому партія виступає як вище колективне ego, що перекриває власним авторитетом будь-що і будь-кого). Аналізуючи масові джерела, можна говорити про поширення в середовищі партійнорадянських функціонерів типової сектантської свідомості, що зв'язувала суспільство зверху донизу психологічними путами і унеможливлювала розвиток суспільства.
Г. Баглюк був виключений з партії. 2 квітня 1934 р. особа нарада при колегії ОДПУ прийняла рішення при вислання його на два роки до Татарської республіки, а 1 березня 1938 р. він був розстріляний в Архангельській області.
Паралельно з локалізацією загрози розповзання “націоналістичної контрреволюції” через митців мінімізувався їхній вплив на широкі верстви населення через їхні твори. В грудні 1934 р. згідно з рішенням Луганського міськпарткому “Про вилучення контрреволюційної літератури з бібліотек та книготорговельної мережі” розпочалася кампанія стерилізації скарбниць знань. Під персональну відповідальність директорів навчальних закладів, завідуючих книгарнями, членів партії, секретарів організацій усюди, де були бібліотеки, розпочалася негайна очистка фондів від контрреволюційної, націоналістичної та троцькістської літератури. До кінця року було вилучено близько семи тисяч видань, зокрема й таких авторів, як М. Грушевський, М. Скрипник, О. Вишня, згадуваний вище Г. Баглюк та ін.
Під невсипним наглядом спецорганів перебували навчальні заклади, передовсім виші. В 1929 р. за антирадянську контрреволюційну діяльність був заарештований професор українознавства І. Ліщина-Мартиненко, а в 1933 р. органи НКВС розкрили тут вже цілу “контрреволюційну троцькістську організацію”, що складалася з професорів С. Грушевського, Р. Кутепова, І. Погодіна та кількох студентів, серед яких був талановитий поет Петро Височина. В 1934 р. з роботи звільнили професора історії української літератури Г. Костюка. Наступного року згідно з рішенням Донецького обкому партії звільнили ще кілька викладачів, звинувачуваних у націоналізмі та антирадянських настроях. В 1936 р. репресували завідувача кафедри О. Пулинця. І врешті в 1937-1938 рр. за міфічною справою “шпигунської організації” репресували студентів та викладачів (зокрема професора історії Н. Мірза-Авакянц, викладача військової справи І. Рутковського, а також І. Барибіна, І. Рубашка, Я. Герца).
Загалом за підрахунками А. Климова жертвами політичних репресій впродовж 20-40-х рр. стали понад 250 викладачів і студентів луганських вишів. Переважна більшість були знищені фізично.
Втім, це була лише одна грань загальної тенденції. Наступ політичної реакції у найтяжчі для українського селянства часи -- завершення суцільної колективізації та Голодомору -- унаочнився в закритих політичних процесах „Українського національного центру” (1932 р.), „Української військової організації” (1933 р.), „Польської організації військової” (1933-1934, 1935, 1938 рр.), „Об'єднання українських націоналістів” (1934 р.) тощо. Синхронно був завершений розгром сіоністського підпілля й надшвидкими темпами, починаючи з 1933 р., розгорнулося викриття й засудження „фашистських” формувань у німецьких національних районах.
Поволі репресії поширювалися на всі галузі виробництва. На 1933 р. припадає багатотомна справа “Шкідницьких диверсійноповстанських організацій у системі тресту “Донбасантрацит”, декожен напрямок був виокремлений у том: “Фашистські повстанські осередки у німецьких колоніях” (15 осіб), “Організації в Хрустальському рудоуправлінні” (16 осіб), “Контрреволюційний осередок на Боківському рудоуправлінні”, “Контрреволюціний осередок на Шварцевському рудоуправлінні” (34 особи), “Організація в системі тресту “Донбасантрацит”, а також осередки на Чистяківському, Фомінському та Свердловському рудоуправліннях. В матеріалах “дізнання” йшлося про те, що лише осередок Шварцевського рудоуправління охопив своєю шкідницькою діяльністю 80 зі 102-х діючих шахт, здійснивши 530 диверсій(!).
У жовтні 1933 р. керівники Донецького обкому КП(б)У в листі до ЦК ВКП(б) прямо заявили, що “... часті дрібні й великі аварії є результатом не лише слабкості нашої власної організаційної, господарської роботи, але також і присутністю шкідницьких КР елементів, що здійснюють організовано свою роботу на шахтах в системі енергопостачання, хімічної промисловості і на окремих заводах”. Навівши перелік справ троцькістських шкідників на шахтах “Артем” та “1 Травня” Лисичанського району, заводі “Тріплекс”, Луганському інституті народної освіти (ІНО), обласні керманичі порушили питання про невідповідність апарату ДПУ широчині завдань, необхідність його збільшення і прирівняння принаймні до таких областей як Урал, Західний Сибір. “Ми, безумовно, мали б право претендувати на розбудову у нас такого ж апарату ДПУ, який є в Ленінградській області”, -- не соромлячись писав автор доповідної записки С. Саркіс (Саркісов), -- “однак те становище, що апарат Донбасу перебуває на рівні ДПУ Чернігівської області і набагато поступається Уралу, ЦЧО, Івановської області, є абсолютно неприпустимим. Крім того, вважалося бажаним зміцнення кадрами (передовсім районного рівня) партійного апарату”[вакансії були в Луганському, Маріупольському, Макіївському Красно луцькому та Горлівському парткомах та обкомі. -- Авт.].
Пішла ланцюгова реакція. Про неї представник обласної КК Петерсон на Артемівській міській партконференції (6-9 січня 1934 р.) з властивим пролетарським гумором розповідав так: “Треба сказати, що розкриття контрреволюційних елементів в “Плодоовочі” у вас послужило сигналом для всієї Донецької парторганізації переключитися і подивитися, як у нас справи з цим питанням. І коли грунтовно копнули, то ми виявили в районах -- в Луганському районі в Інституті народної освіти, в Слов'янську, Макіївці, Артемівську, в 2-х, навіть у 3-х місцях в Лисичанську, на деяких шахтах, в Маріуполі контрреволюційні троцькістські групи. Що характерно в цих організаціях? Передовсім те, що ці троцькісти групувалися з будь-якими шкідницькими елементами -- із петлюрівцями, і з махновцями, і просто з анархістами. Одним словом, усякий класовий ворог був їм товариш для того, аби складати єдиний план дій як зрив заходів, що ми проводили .
Сучасник може й не зрозуміти, де в такій кількості знов постали анархісти, махновці й петлюрівці на сімнадцятому році радянської влади? Відповідь проста -- їх плодила оточуюча радянська дійсність: напівголодні робітники, які повсякчас спілкувалися із своїми сільськими родичами, другий рік існували в голодоморному пеклі, та партійно-радянським керманичам не було до того діла. Вони не переймалися тим, що натщесерце працювати у вугільних та соляних копальнях, чи виконувати норми виробітку біля мартену було важко. Хронічне недовиконання планів вони пояснювали контрреволюційним настроєм і шкідництвом. Органи ДПУ отримали розпорядження “відпрацювати” підприємства на рахунок шкідництва. І відпрацювали -- по повній.
Про дійсні причини “антирадянських” настроїв трударів можна скласти думку, звернувшись до тексту спецповідомлення Маріупольського міського відділу НКВС про антирадянські виступи під час зборів на судноремонтному заводі. Читаємо буквально наступне: “Робітники... з квітня-травня [документ датований 5 серпня. -- Авт.] ц. р. фактично перебували на напівголодному пайку; в плановому порядку, крім хліба, крупи і неповної норми цукру, нічого не отримували. Позаплановим порядком робітники заводу отримали в травні й червні тільки по 1 кг риби. Їдальня № 5, яка годує більшість робітників порту, зокрема й робітників СРЗ, як правило, виготовляла обід з води й капусти без жирів і приправ. затримка виплат заробітної плати з квітня місяця ц. р. набула хронічного порядку.
Про те, як виживали донецькі шахтарі під час Голодомору, згадав пізніше М. Руденко у вірші “Хліб тридцять третього”:
... Ми ледь живі верталися зі школи --
До кропиви іще з десяток діб.
Хоч шахтарі не мерли, та ніколи Я не забуду той нелюдський хліб.
Ні з'їсти, ні відмовитись не владний,
Я знав: з корою товчене зерно...
Він повернувсь до мене в рік блокадний --
Той хліб, що вельми схожий на багно .
Попри це виробничі норми мали повсякчас перевиконуватися.
В окресленій ситуації промова кандидата партії Коляди ((по сумісництву -- уповноважений робітничого контролю), який привселюдно заявив, що бухгалтерія обраховує робітників, приміром, особисто його на 6-8 руб., що в їдальні -- “безобразия”, що міськрада відпустила 3 тис. руб на покращення харчування в дитячих яслах, однак, діти керівників отримують більше їжі і кращої якості, а діти робітників -- навпаки, отож, ніби є “дві раси -- чорна й біла”) пролунала справжнім ляпасом керівництву заводу та міста. За ним виступив модельник Травкін, який заявив, що в їдальні зумисне так погано харчують, аби робітничий клас вимер. Токар Сентюрін (виключений з партії як троцькіст) погрожував керівництву, красномовно розмахуючи кулаками.
Документ яскраво унаочнює не стільки сам факт катастрофічного становища робітництва, скільки відвертий цинізм партійно-радянської верхівки. В документі не простежується навіть найменшої розгубленості чи стурбованості змістом самої інформації. Вона підноситься під “певним соусом”, як така, що виходить від троцькістів, розкуркулених, “колишніх” -- отже, попри свою кричущу правдивість, є брехливою. Авторів документу турбує не те, що робітники голодують, а лише одне: кожні робітничі збори та їхні ухвали мають бути належним чином “підготовані”. Ці збори -- не підготовані. Партосередок не спрацював належним чином. То ж прочуханку отримали присутні на зборах партійці та керівники, що не спромоглися справитися із робітничою стихією. Однак, значно більші негаразди чекали на робітничих “спікерів”: агентурна розробка швидко зарахувала їх до складу “соціально чужого елементу” з усіма належними наслідками. На облік було взято 25 робітників, присутніх на зборах, зрештою розпочалася чистка порту від соціально неблагонадійних.
На початку жовтня 1933 р. С. Саркісов рапортував в ЦК ВКП(б) про викриття шкідницької організації в Лисичанському рудоуправлінні тресту “Кадієввугілля” (на той час вже були заарештовані 16 інженерно-технічних працівників) і просив від імені Донецького обкому, “зважаючи на особливе значення цієї справи для Донбасу, дозволити судити учасників шкідницької організації відкритим процесом, який відіграє велику роль в підвищенні класової пильності донецьких робітників і відданих їм ітР” .
Четверо фігурантів “Будьоннівської справи” (на чолі з головою тресту “Будьонніввугілля” С. Володарським) на відкритому судовому засіданні під обурені зойки шахтарів були засуджені до розстрілу. І. Шишков -- начальник дільниці на шахті № 9 “Капітальна” -- був засуджений до 25 років позбавлення волі.
Документи свідчать про те, що від середини 30-х рр. фактично всі працівники підприємств перебували під пильним наглядом партійних, комсомольських (комсорги фактично були зобов'язані стежити і доповідати про все, що відбувалося на виробництві) організацій, органів державної безпеки та сексотів, що працювали на них. Втім, подальше ужорсточення партійного й комсомольського контролю (а фактично -- нагляду), ущільнення мережі сексотів й культивування атмосфери тотального стеження, шпигуноманії і пошуку шкідників не сприяли покращенню трудової атмосфери. Своєю чергою самі комсомольці й партійці перебували між своєрідним адміністративно-ідеологічним молотом та ковадлом. Під час партчистки 1933 р. з лав обласної організації за найменші натяки на невдоволення політикою партії було виключено 19% складу. Під час партчистки 1936 р. виключених стало ще більше. Як правило, вони ставали першими жертвами рознарядок на арешти, які надходили з Кремля.
Нетривале послаблення терору змінилося черговим стрибком репресій після вбивства С. Кірова. Впродовж наступного року на Донеччині було заарештовано 1 068 осіб за звинуваченнями політичного характеру, в 1936 р. -- вже 1 462 особи. Переважну більшість репресованих (близько 40%) у 1934-1936 рр. становили робітники, частка службовців коливалася навколо 30%, на третьому місці із тенденцією до зменшення від 9,9% у 1934 р. до 4,7% у 1936 р.перебувала соціальна верства колгоспного селянства. Змінився національний зріз каральних операцій. Якщо на початку 30-х рр. українці серед репресованих складали близько 70%, то в 1934 р. їхня частка зменшилася до 43,4%, 1935 р. -- до 46,5%, 1936 р. -- до 43,5%. Натомість невпинно зростала частка нацменів. Сталу тенденцію до зростання зберігала російська меншина: 13,9% у 1934 р., 22,8% у 1935 р., 32,5% у 1936 р. Після зарахування до контрреволюційних народів у середовищі репресованих різко зросла частка німців: 37,6% у 1934 р., 22,3% у 1935 р., 12,7% у 1936 р.Стала тенденція до ужорсточення характеризувала присуди: в 1934 р. до розстрілу засудили двох, 1935 р. -- 17, 1936 р. 168 осіб.
1934 р. позначена справа “Про диверсійну діяльність німцівфашистів на Україні”. В матеріалах чекістських архівів вона постає як розгалужена мережа диверсійно-розвідницьких резидентур та повстанських штурмових груп на чолі із секретарем німецького консульства в Одесі. З дев'яти міфічних підрозділів два -- у Маріупольському порту та Маріупольському заводі ім. Ілліча -- розташувалися на Донеччині. Саме тут працювали 11 з 32-х репресованих за справою фігурантів.
Слід зауважити, що репресії в німецьких колоніях розпочалися раніше, ніж у селищах решти етнічних меншин. Безпосереднім приводом для зарахування їх до числа потенційно неблагонадійних стало те, що німці, попри всі перепони радянських органів, все ж приймали закордонну допомогу, намагаючись врятуватися від Голодомору. Попри перлюстрацію вони стали неконтрольованим джерелом витоку інформації про масштаби жахливого лиха.
В червні 1935 р. відбулася масована перевірка німецьких колгоспів. З посад були усунені 24 господарських працівника (серед них -- голови, члени правлінь і рахівники колгоспів). Стандартні звинувачення проти них полягали в саботажі і змові, антирадянській діяльності, релігійності та приховуванні соціального походження.
Вигадливість більшовицької влади в розробці нових методів масової ідеологічної обробки народу без різниці етнічної приналежності не мала історичних аналогів. Сполучення повсякденної планомірної агентурної обробки найширших верств населення зі створенням іміджу влади, яка завжди стоїть на сторожі інтересів трударя, спричиняла некеровані дисплазійні процеси в масовій свідомості. В 1934-1935 рр. Україною прокотилася хвиля процесів, які мали на меті показати -- попередні дії місцевих органів влади, їхні знущання над селянами та Голодомор не мають нічого спільного з Кремлем та світлою комуністичною мрією.
Комуністичний режим не лише ламав життя невинних людей, він довільно змішував їх у рамках міфічних підпільних організацій, більш того -- він перетворював страждання своїх бранців на публічні шоу. Пізніше про механіку такого роду „видовищ” згадувала учасниця гальорки на процесі СВУ Н. Дукіна: „В Харкові на судові засідання підсудних привозили на звичайних автобусах, в перервах годували чаєм із тістечками. Про суд докладно писали газети, говорило радіо. Публіка в переважній більшості -- не друзі, не однодумці... В залі сиділи чекісти в штатній одежі та випадкові глядачі, -- білети (!) на процес розподілялися по організаціях. За стінами був Великдень, а тут відбувався суд «нечестивих»”.
Ерозія масової та особистої свідомості чимдалі набирала більш хворобливих форм. Матеріали слідчих справ свідчать, що масова свідомість обивателя чимдалі тяжче справлялася з перетравлюванням інформаційного шквалу й не була спроможна самостійно виробляти відповідні адаптаційні механізми. На допитах свідки та підслідні, яких звинувачували в політичному дисидентстві, висловлювали внутрішній дисонанс наступним чином: дивно, що раніше вони (Л. Каменєв, Л. Троцький, Г. Зінов'єв тощо) були вождями, а виявились переродженцями. Далі -- гірше: дехто виявляв припущення, що невдовзі ще щось розкриють і виявиться, що й теперішні вожді партії також переродженці (!).
Чимдалі стан масової свідомості ставав все більш тривожним, власне, народ перебував в стані хронічного масового психозу. Про наростання явищ тотальної суспільної зневіри і тривожності свідчать не лише словоформи статей енкаведистів та прокурорів, що регулярно друкувалися в місцевій пресі, а й словоформи постанов громадських зборів. Скажімо, резолюція зборів колгоспників артілі ім. Куйбишева Новопсковського району волала: “Тяжким болем переповнилися наші серця, коли ми дізналися, що товариш Куй-бишев став жертвою фашистських шпигунів Бухаріна, Рикова, Ягоди та інших учасників “право-троцькістського блоку”. Хай будуть проклятї навіки вороги народу, озвірілі вбивці, наймити іноземних розвідок. Ми вимагаємо стерти з лиця землі фашистських гадів!” .
Великий терор став логічним продовженням хворобливого стану і Країни рад і суспільства. Автори та упорядники Донецької серії “Реабілітованих історією” зазначали, що Великий терор спрямовувався передовсім на знищення політичних суперників, колишніх керівників опозицій і ухилів партії, криваву чистку партійного та державного апарату, старих більшовиків та “колишніх”, знищення осередків вільнодумства, передовсім в середовищі інтелігенції, та “націоналізмів” . Така трактовка -- не нова. Вона походить з інтерпретацій безпосередніх жертв Великого терору. Втім, вона не враховує того, що суспільство, яке мутувало в умовах масового терору впродовж двадцяти років радянської дійсності, на той час вже було цілком дезорієнтоване, розсоціалізоване і деморалізоване. На ідеях невідворотного загострення класової боротьби виросло щонайменше два покоління радянських громадян, які ментально абсолютно не сприймали навіть старих більшовиків, не те, що маргінальні соціальні групи -- так званих “колишніх”. Масовий психоз та заперечення жодних стандартів соціального співжиття, власне, і стали підосновою масового терору. Не лише Й. Сталін був відповідальний за нього. Доведене багатьма роками більшовицької революції до стану афекту суспільство самознищувало в собі все, що не вписувалося в більшовицький революційний дискурс, включаючи його безпосередніх творців.
1937 р. рік був ювілейним. 20-ту річницю своєї влади більшовицька диктатура відзначила рясними жертвоприношеннями на вівтар пролетарської революції, а також пишними заходами, які позначили червоними маячками ювілейний рік. Удавано піднесене передчуття найбільшого в радянській країні свята щоденно сполучалося з наростаючим тотальним страхом. Химерне поєднання показної радості та утаємниченого жаху перетворило 1937 р. на особливий рік у радянській історії. Радянську пресу „кидало” від солодкоголосих нарисів і заміток про чергові досягнення до відповідних енергетичних „чорних дір”, в яких -- матеріали з політичних процесів та витяги з розстрільних присудів.
Нагадаємо, що до початку 1938 р. в Донецькій області під час “чисток” вже було виключено з партії понад 7 тис. осіб, що зрештою потрапили в перші ряди репресованих. Втім, ця чистка була лише віддзеркаленням тотального перевороту свідомості, що стався впродовж 1937-1938 рр.
Попри те, що Великий терор кінця 30-х рр. обрушився на радянський народ незбагненною катастрофою величезної руйнівної сили, не можна сказати, що ментально останній був не готовий до такого розвитку подій. Насправді гучні „костюмовані” судові процеси з велелюдними переліками засуджених уже з 1928 р. міцно увійшли до типового набору інформаційних орієнтирів пересічного обивателя. „Бригади добровільних помічників прокуратури” та сексотів наводили жах на робітників. Народ давно призвичаївся до імовірності репресій, як індивідуальних, так і масових. Статті під заголовками „Враги народа приговорены к расстрелу”, „Приговор суда -- приговор народа” -- діагностували хворобливий стан масової свідомості, в якому, за незначними винятками, перебували всі: від школярів до сивочолих старців. Втім, пізніше з'ясувалося, що впевнені у невідворотності та справедливості покарання стосовно „ворогів народу”, потенційні жертви тоталітарного режиму виявлялися нездатними адаптувати власну свідомість до можливості репресій стосовно себе та членів своїх родин. А між тим в Україні не залишилося жодного національного району, більш-менш помітного етнічного анклаву, великого підприємства чи будівництва, який би оминули технологічно наперед визначені і кількісно, і якісно превентивні удари каральних органів.
Зі всією своєю нищівною силою Великий терор обрушився на провідну галузь економіки Донбасу -- вугільну. Для цього на той час було багато підстав. Від 1936 р. вугільна промисловість перебувала в занепаді, не допомогли ані масові форми організації стахановської праці, ані підвищення на третину норм виробітку. З'явилося принципово нове явище на виробничому ландшафті Донбасу -- “шахти виправно-трудових робіт”. Однак жодні інструменти позаекономічного визиску не давали бажаних результатів. Бравурна друга п'ятирічка в Донбасі кульгала на обидві ноги. З усією невідворотністю поставало питання: хто винен?
Ті, хто впродовж років ігнорували настановлення, що запуск шахти має довго і осмислено готуватися; що шахта -- то не лише виробки, а й складна система комунікацій та кріплень; що головне -- техніка безпеки -- піднімали вугільну промисловість авральним чином, ігноруючи всі закони здорового глузду заради швидкого результату. Тепер вони почали шукати винних. Вихід був знайдений у методі “переведення стрілок”. Винними призначили непоступливих інтелігентів та робітників. Інженерно-технічні працівники масово засуджувалися під надуманими звинуваченнями у шкідництві.
Погром в їхньому середовищі розпочався з ліквідації так званих “троцькістських гнізд” (відповідно до закритого листа ЦК ВКП(б) від 15 липня 1936 р. “Про терористичну діяльність контрреволюційного троцькістсько-зінов'євського блоку”). В серпні-вересні було заарештовано близько 600 осіб: 146 працівників вугільної промисловості, 36 залізничників, 115 металургів та машинобудівельників, 54 енергетики, 27 апаратників, 64 освітян і працівників культури, 79 сільських мешканців. Завідувача вугільним відділом обкому партії С. Шаєва “призначили” очільником антирадянського троцькістського центру, а керівників трестів “Чистяківантрацит” І. Антонцева та “Донбасантрацит” Зубкова -- його підручними.
Підвищена аварійність на підприємствах, що кваліфікувалася не інакше як шкідництво, ставилася в безпосередню провину комсомольським секретарям, які, як видно, з агентурних та службових матеріалів НКВС, перебували під невсипним контролем. В той час нагляд і агентурна робота вважалися обов'язком комсоргів, за свою роботу по виявленню ворогів та шкідників вони в 1937-1938 рр. звітували щоквартально.
Слід нагадати, що встановлення неусипного контролю за суспільними настроями було пріоритетним напрямком роботи КП(б)У з самого початку її заснування. В циркулярі Донецького губкому Луганському окружкому, датованому 21 жовтня 1923 р., ця мета була висловлена гранично відверто: “Добийтеся за будь-яку ціну, аби секретарі кусткомів, райкомів, секретарі осередків взяли на себе чи доручили іншому товаришу [збирати] повну інформацію про настрої робітників, про предмети незадоволення, про контрреволюційні групи серед робітників”. Поволі цей напрямок роботи став абсолютно звичним як для партійців, так, в особливості, і для комсомольців. З літа 1936 р. рух перетворився на масовий після настійливих пропозицій парторганізаціям проробити на чергових партзборах передовицю “Правди” “Уметь распознавать врага”.
Стараннями чекістів, партійних і комсомольських працівників людність поволі вводилася в стан афекту. Тотальна підозрілість, шпигунота шкідництвоманія охопили широкі верстви населення. Доносительство поширювалося країною наче епідемія, тим більше, що вона вміло моделювалася владними засобами масової інформації. Не лише в документальних, а й художніх фільмах шкідник, диверсант, шпигун став центральною фігурою суспільного дискурсу. Вплив таких “творів” на масову свідомість був колосальним. На 1937 р. на цю хворобу не хворіли лише глухі та незрячі. Так, приміром, у луганській СШ № 13 понад половини з 20 педагогів фіксували буквально кожен крок своїх колег. Втім, помилиться той, хто вважатиме цю школу винятком. Практика набула універсального розповсюдження.
Прикладом може слугувати резолюція, ухвалена на мітингу гірників шахти ім. Сталіна тресту “Ворошиловградвугілля” 1 лютого 1936 р. по доповіді про “викриття” троцькіста-диверсанта Попова. Спочатку в резолюції йшлося про те, що шахта -- одна з кращих механізованих шахт-новобудов Донбасу. Через речення йшлося про те, що завдяки троцькістам “шахта була запущена і перебувала в глибокому прориві”. Резолюція завершувалася заявою: “Ми, робітники та інженерно-технічні працівники шахти ім. Сталіна, заявляємо органам НКВС: кожен робітник буде чекістом; ми -- ваш резерв, ми -- ваші кадри. Ми твердо впевнені, що залізна рука НКВС під керівництвом Генерального комісара Державної Безпеки тов. Єжова розчавить усіх фашистських гадів, усіх ворогів народу і врешті очистить нашу батьківщину від усілякої контрреволюційної нечисті, що намагається нам завадити будувати щасливе радісне життя” .
За ким же стежили ці добровільні чекісти? Що фіксували?
Про думки, які панували в неофіційному середовищі свідчили частівки, фіксовані “органами” на Донбасі в 1936 р. Ось лише частина з них:
“ Огурчики соленые,
Картошка молодая,
Долой Советску власть,
Давайте Николая?' “Ленин играет на гармонии,
Сталин танцует гопака,
Довела нас пятилетка:
По сто грамм на едока”.
“КогдаЛенин умирал,
Сталину приказывал:
Чтоб он хлеба не давал И сала не показывал” .
Одним із провідних напрямків діяльності каральних служб стало переслідування робітників, які насмілювалися критикувати стахановський рух. А таких, слід зазначити, було вдосталь.
Один із репресованих Ю. Чирков згодом згадував: “У Кремлі [під такою назвою фігурував один з підрозділів Соловецького табору. -- Авт] з'явився гірничий інженер Грицай, широко освічений спеціаліст. Його відправили на Соловки за аналіз рекорду Стаханова, який у 1935 р. виконав 1 400 відсотків норми на видобутку вугілля ... Якщо норму можна перевиконати в чотирнадцять разів, то що це за норма? А якщо “норма” -- це дійсно великий обсяг важкої роботи, яку виконує вибійник, і вона перевиконана в 14 разів, то, виходить, на рекордиста працювали також і “помічники”. Грицай не приховував, скільки шахтарів працювало “на похваті” у Стаханова, і розповідав про численні арешти серед гірників, які критично поставилися до таких рекордів.
До таких, зокрема, належав Ілля Деменчук, розстріляний за рішенням трійки УНКВС по Ворошиловградській області від 20 вересня 1938 р. В звинуваченні проти цього робітника шахти “Ілліча” йшлося про те, що він “виступав проти Стахановського руху, зауважуючи, що Стахановський рух -- це грабунок, це штучні приписки виробітку стахановцям задля того, аби підвищити робітникам норми і знизити заробітну плату, тому робітники мають колективно не виконувати норми, тим самим домагатися перед керівництвом не підвищення норм, а зниження” .
Тим часом стахановський рух став чи не найвідомішим радянським трендом. Його поширення на всі галузі виробництва з невідворотністю вело й до переслідування антистахановських настроїв. Врешті, за надуманими справами постраждали критики стахановських методів праці не лише на підприємствах важкої промисловості, а й промислових об'єктах групи “Б” і навіть у сільському господарстві. На початку 1936-го старобільська газета “Колгоспна правда” у матеріалі “За саботаж стахановського руху -- до суду” писала: “Директор Старобільського хлібозаводу Бондар навмисно не хотів створювати умов для впровадження стахановських методів роботи: не забезпечував завод водою, паливом тощо, чим фактично саботував стахановський рух, який розгортався на заводі. Бюро окрпрофради ухвалило рішення: порушити перед окрспоживспілкою питання про негайне звільнення Бондаря з роботи. Крім того, порушено питання перед окрпрокуратурою про притягнення Бондаря до суворої відповідальності” .
Невдовзі до широкосяжних репресій на виробництві додалися репресії за національною ознакою.
Відповідно до записки Й. Сталіна до протоколу засідання політбюро ЦК ВКП(б) від 20 липня 1937 р. (п 51/324) на теренах СРСР розпочалася „німецька операція”. Частина заарештованих мала бути висланою за кордон, про хід арештів та кількість арештованих щоденно повинні були надсилати зведення до ЦК. Нарком НКВС в оперативному наказі 25 липня 1937 р. телеграфом розіслав управлінням вказівки щодо упередження шпигунської та диверсійної роботи Генерального штабу Німеччини та гестапо на теренах СРСР. На арешт усіх німецьких громадян, які мешкали в країні, відводилося п'ять діб, починаючи з 29 липня. Матеріали слідств мали відправлятися на розгляд Воєнної колегії Верховного суду чи Особої наради при НКВС.
Завданням другої широкомасштабної операції, розбитої на операції по окремих національних напрямках, була анонсована ліквідація „шпигунсько-диверсійної бази” країн капіталістичного оточення. Колишні іноземні колонії та інші етнічні спільноти, безпосередньо чи опосередковано пов'язані з закордонням -- тобто, національні меншини, як такі, перетворилися на першочерговий об'єкт репресій. Найбільш послідовно розроблюваними, і від тогонайбільш кривавими, в масштабах СРСР стали три лінії: польська, харбінська (харбіно-японська) та німецька.
В ніч на 30 липня 1937 р. розпочалися арешти німецьких підданих, внаслідок яких, згідно з висновками Єжова, були розкриті 19 шпигунсько-диверсійних груп на низці великих промислових підприємств. 5 серпня почалася так звана куркульська операція (наказ 00447), 15 серпня -- польська операція (наказ 00485), далі -- операція, спрямована проти дружин та дітей ворогів народу (00486), вересня -- харбінців (00593). До 31 серпня по куркульській операції були арештовані близько 150 тис. осіб, понад 30 тис. із них були розстріляні.
Німецька операція розпочалася у вересні з України, звідти стрімко перекинувшись до Москви та Ленінграду і далі -- на радянський Схід. Телеграма Єжова (3 листопада 1937 р.) до наркомів внутрішніх справ союзних республік та начальників УНКВС визначила терміни проведення національних операцій: до 10 грудня 1937 р. ставилося завдання завершити всі арешти, всі слідства й розглянути всі слідчі справи (!). Таких „стахановських” темпів роботи радянські чекісти ще не знали. Зважаючи на кількість арештованих по всіх „лініях”, не доводиться дивуватися кричущим порушенням встановлених самою владою процедур та калькуванню показів підозрюваних.
Активна самодіяльність працівників НКВС на місцях привела до створення віртуальної картини тотального контрреволюційно-диверсійного шпигунського заколоту етнічних громад. У загальних рисах вона підсумована в оглядовій довідці по справах 1936 р.: „Практика показала, що всі ці форми ворожої роботи в дійсності не відокремлені одна від одної, а, навпаки, перетинаються найтіснішим чином. Більшість ліквідованих німецьких диверсійних резидентур та організацій займалися паралельно організацією терористичної роботи, всі проводили розвідувальну роботу, а в районах, де є скільки-небудь значні групи німецького населення, водночас готували повстанські кадри. Німецькі терористи, диверсанти, шпигуни й організатори масової фашистської роботи виступають майже всюди в одній особі”.
Ленінська теорія збройного повстання послужила ідеологічною матрицею для розробки чекістами широкомасштабної превентивної операції на постімперських просторах. Як показало майбутнє, у Києві, Харкові, Москві та Ленінграді, „було встановлене” існування великих терористичних шпигунських та диверсійних організацій, у решті міст і містечок формувалися антирадянські та повстанські справи регіонального рівня. Принцип демократичного централізму виявився в своїй найодіознішій ганебній інтерпретації. Власне, він не мав нічого спільного з реальним життям, у такий спосіб влада тоталітарного зразка реалізувала власні стереотипи мислення та утаємничені моделі знищення уявного ворога. „Розконспіровані” осередки антирадянського спрямування з „призначеними” республіканськими центрами, міськими (селищними) філіями, колгоспними, фабричними, заводськими та управлінськими осередками були нічим іншим, як матеріалізованою матрицею, власне, кремлівської диверсійної роботи за кордоном.
Польська операція стала своєрідним дороговказом для всіх наступних „національних” справ. Зважаючи на масовий характер репресій, у практику був запроваджений принципово новий характер осудження -- „альбомний”. Працівники НКВС, закінчивши слідство, складали довідки на кожного заарештованого і пропонували міру покарання. Довідки в свою чергу комплектували в список, завіряли, підтримуючи або, навпаки, заперечуючи пропоновані заходи, начальник УНКВС та місцевий прокурор. І лише в Москві наркомом внутрішніх справ (М. Єжов) та прокурором СРСР (А. Вишинський) виносилося кінцеве вирішення. Приговори приводилися до виконання після повернення альбомів на місця. Без зайвої фантазії слідчі КНВС розповсюдили методику формування справ „польської акції” на всі інші національні лінії. З весни 1938 р. розробка „національних ліній” стає основним напрямком масових репресій. З серпня 1938 р. оформляти справи в „альбомному порядку” було заборонено. На той час центральний апарат НКВС СРСР був завалений нерозглянутими справами на 126 тисяч осіб. Відповідно до постанови політбюро від 15 вересня 1938 р. (та спеціального наказу НКВС 00606) терміном на 2 місяці спеціально для їхнього розгляду були створені „особливі трійки”. До них входили начальник УНКВС, перший секретар обкому та обласний прокурор. Розгляду спеціальними трійками підлягали особисті справи осіб, арештованих до 1 серпня 1938 р. (за винятком іноземних підданих). З цього часу хвиля терору потроху вщухає, набираючи більш поміркованих форм: розстрільні вироки в процентному відношенні суттєво зменшуються, низка арештантів виходять на волю за „відсутністю складу злочину”. 17 листопада 1938 р. всі „масові операції” були завершені відповідно до рішення політбюро відлистопада 1938 р. та постанови РНК СРСР й ЦК ВКП(б) відлистопада 1938 р. По всіх національних лініях засудили 335 513 осіб, з них 73,66% розстріляли (!).
В результаті так званої грецької операції в Донбасі з 3 628 заарештованих 3 470 були розстріляні, 158 -- відправлені до таборів. За матеріалами аналогічної німецької спецоперації життя були позбавлені 3 608 з 4 265 заарештованих німців, 3 029 з 3 777 заарештованих поляків поплатилися життя у ході польської операції на Донбасі (723 отримали тюремні строки). Решта представників національних меншин були взяті на особливий облік. Наприкінці квітня 1938 р. відділи реєстрації громадянського стану отримали таємний циркуляр, відповідно до якого національність мала визначатися тільки за національністю батьків. Приклади, що наводилися в циркулярі, стосувалися передовсім німців, поляків та греків. Наголошено, що “... незалежно від місця народження, давності проживання в СРСР чи зміни підданства тощо, не можна записувати реєстрованого росіянином, білорусом і т. і.”
Репресивна хвиля докотилася й до донських козаків. Вона “підчистила” колишніх учасників козачих військових формувань у Станично-Луганському та Краснодонському районах, містах Луганську, Красному Лучі, Алчевську та Лисичанську. Їм приписали підготовку козачого заколоту з метою повалення радянської влади, зв'язок з Б. Савінковим та Поповим, створення озброєних повстанських загонів. Значну частину заарештованих козаків, на той час -- колгоспників і шахтарів, розстріляли, а реабілітували лише в 1962 р. “за відсутністю доведення їх вини”.
Настав час “Х” для верств, що переслідувалися органами усе своє життя. Йшлося передовсім про “колишніх”. Впродовж 1937-1938 рр. колишні члени всіх суспільно-політичних рухів та партій, окрім більшовицької, зазнали репресій -- переважна більшість повторно. 800 луганчан були репресовані неодноразово. Так засуджена “трійкою” до розстрілу бухгалтер луганського облкниготоргу Н. Брейтман -- жінка колишнього меншовика на допиті розповіла: “Мій чоловік з 1923 року до нинішнього часу не перебував у засланні роки” .
Населення брало активну участь у репресивній вакханалії. На теренах Донбасу слова одного з цехових парторгів “Кожен комуніст повинен бути чекістом” впроваджувалися в буквальному сенсі: партійні збори поволі перетворювалися на істеричні судові засідання, на яких висувалися неймовірні звинувачення і тут же вимагалося привести у виконання вищу міру соціального покарання -- розстріл.
Натхненником і організатором погрому в середовищі всіх соціальних і професійних груп Донбасу виступав перший секретар обкому С. Саркісов, надісланий в область в голодоморівське лихоліття. Розглядаючи область як трамплін для кар'єрного зростання, уродженець Нагірного Карабаху, що вперше в житті побачив шахтні терикони, заходився виконувати розпорядження кремлівських кураторів. Першим фронтом його партійної відповідальності стали хлібозаготівлі, перетворені ним на експропріації. В розпал Голодомору С. Саркісов інспірував справу “Донплодоовоча” на чолі з директором тресту Гінзбургом, а згодом не лишив без відповідної “справи” жодної шахти, жодного підприємства, завершивши свою кар'єру широкосяжними репресіями за національною ознакою.
Виступаючи на січнево-лютневому пленумі ЦК КП(б)У, він шельмував німців: “Німці, які переплітаються з фашистами, розставили свою мережу по великих електростанціях Донбасу. 60 фашистських груп розкрито НКВС. Я думаю, що тут ми зобов'язані йти сміливіше у висилці багатьох німців з Донбасу. Вони нам не потрібні. Наші люди, господарники обійдуться без них. Скільки років, як вони засіли в Донбасі. Потрібно вислати німців”. І, слід зауважити, йшов “далі сміливіше” -- до останнього подиху нищив все живе в Донбасі, намагаючись у такий спосіб бути корисним для Кремля, відводячи вістря радянської Феміди від себе.Впродовж трьох місяців, що передували його арешту, він не тільки десятки разів виступав на усіляких форумах, закликаючи знищувати “заклятых врагов партии”, а й виступив ініціатором репресування своїх соратників -- голови облвиконкому Іванова, секретаря обкому Вайнова, члена обкому та директора Макіївського металургійного заводу Гвахарії та інших партійців.
На короткому слідстві в липні-серпні 1937 р., що проводилося в Києві, Саркісов визнав себе винним за всіма епізодами звинувачення (зокрема в тому, що організовував шкідництво, і був троцькістом. В останньому слові на суді визнав, що заслуговує на вищу міру покарання. Вирок суду був виконаний 2 вересня 1937 р.
Одночасно з С. Саркісовим була заарештована і його дружина Євгенія Бар'ян-Ахназарова. Особливою нарадою вона була засуджена на 8 років, які відбувала в північних таборах. В часи десталінізації домоглася компенсації за майнові збитки, педантично перерахувавши оглядний список конфіскованого, включаючи позолочені срібні чарки, дві пари шкарпеток, носовички, ремінець для годинника тощо. Компенсація склала величезну на той час суму 23 699 руб. 57 коп.Переважна ж більшість родичів репресованих за безпосередньої участі С. Саркісова донбасівців не отримали нічого, оскільки вони просто загубилися в неозорих просторах радянської репресивної системи і не мали навіть довідки про час і місце смерті. Або, за доведеними епізодами, отримали компенсацію в розмірі заробітної плати за два робочі місяці у зв'язку з реабілітацією посмертно. Отакою була гірка іронія долі.
Втім, подружжя Саркісових лише унаочнило своєю долею аксіому: більшовицька революція жерла власних дітей. Слід нагадати, що майже вся республіканська партійно-радянська номенклатура, яка в залізних руках тримала радянську Україну, слухняно і беззастережно виконуючи всі розпорядження Кремля, впродовж Великого терору була фізично ліквідована. У серпні 1937 р. до України прибули В'ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов. Впродовж наступних десяти місяців були заарештовані і розстріляні 17 наркомів. Зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У розстріляли сотню, з 11 членів політбюро -- десятьох. Аналогічна тенденція спостерігалася на рівні обкомів, міськкомів та райкомів партії.
На початку осені стежкою С. Саркісова відправилися голова облвиконкому М. Іванов та його заступник В. Конотоп, яких притягли до відповідальності за справою “шкідницької диверсійної організації троцькістів, правих і націоналістів” Донбасу. Внаслідок розкручування цієї міфічної організації та фізичного знищення майже всього виконавчого і партійного осередку Донбасу обласне керівництво повністю оновилося. Обком очолив Е. Прамнек, другим секретарем став У. Пиндюра (обидва перед тим працювали на партійній роботі у Горькому). Разом із обласним прокурором Р. Руденко вони склали обласну “трійку, що продовжила чистку області із пекельним заповзяттям, тим більше, що прагла відмежуватися від розпочатої в Горькому справи латиської контрреволюційної націоналістичної організації. Виступаючи на пленумі Донецького обкому КП(б)У в серпні 1937 р., новопризначений перший секретар засвідчував свою затятість в розгортанні репресій: «Головне тепер -- добивати ворогів, які ще залишилися і затаїлися, очистити Донбас від куркулів, націоналістів і всілякої іншої наволочі»”.
Найстрашніші конвеєрні розправи із мешканцями Донбасу, які мали нещастя потрапили в лабети НКВС за кремлівськими рознарядками, пов'язані із діяльністю “трійок”. До складу першої “трійки” увійшли головою Д. Соколинський, членами -- Е. Прамнек, Р. Руденко. Згодом Соколинського замінив В. Чистов, засудженого як ворога народу Е. Прамнека заступив надісланий Кремлем О. Щербаков, а по тому -- П. Любавін. На місцях не лише з готовністю виконували рознарядки згори, а й зверталися із зустрічними пропозиціями збільшити ліміти, зокрема й за першою (розстрільною) категорією.
Не відставали від донецьких колег луганчани. В червні 1938 р. Ворошиловградська область стала самостійною адміністративнотериторіальною одиницею. Швидкісними темпами розбудовувавсяїї апарат, і передовсім -- каральний. Управління тільки-но створеної Ворошиловградської області очолив надісланий з Москви капітан держбезпеки Г. Коркунов. Спущені керівництвом рознарядки по першій і другій категоріях виконувалися із ударницьким заповзяттям. Після відрядження на Луганщину в липні 1938 р. нарком внутрішніх справ України О. Успенський доповідав М. Єжову про результати виконання його наказів і між іншим зазначив, що лише на заводі № 60 було “знешкоджено” 1 400 антирадянських елементів, серед яких не лише звичні троцькісти, меншовики, “колишні” й діти репресованих, а й екзотичні для Луганщини дашнаки. Залишається лише дивуватися, як після таких масштабних чисток верстатобудівний завод не зупинився.
“Ліміти” спускалися не лише окремим районам, а й окремим підприємствам, зокрема шахтам. За їхнім виконанням новопризначений керівник Луганського НКВС Коркуновслідкував особисто. Міськрайапарати зобов'язали щодня робити подання на 3040 арештів, за невиконання нещадно карали. За це поплатився зокрема звільнений з посади і згодом заарештований начальник Краснодонського райвідділення УНКВС Косьмін.
До складу луганської “трійки”, що приступила до виконання завдань центру 8 вересня 1938 р., увійшли начальник обласного управління НКВС О. Чистов (голова), перший секретар обкому П. Любавін та обласний прокурор П. Нощенко. Згодом Чистова замінив висуванець Єжова капітан держбезпеки Г. Коркунов, а Любавіна -- М. Квасов. Вже на перших десяти своїх засіданнях трійка розглянула 1 226 справ, приговоривши усіх до смертної кари з конфіскацією майна. Серед звинувачень формулювання -- “навмисно заплутував облік трудоднів колгоспників”, “готував диверсійні акти”, “був одним з керівників шпигунсько-диверсійної організації (румунської)”, “навмисно псував шкіряний матеріал” тощо. Серед страчених були дві жінки.
Впродовж Великого терору значних втрат зазнали луганські педагогічний і сільськогосподарський інститути, технікуми, школи, ФЗУ та загальноосвітні заклади. Один за одним були репресовані всі ректори (тоді їх називали директорами) Луганського педагогічного інституту. Костянтин Павлович Цикін, що керував інститутом у 1932-1933 рр., був розстріляний у 1942 р. Його наступник Ілля Георгійович Паскель (1933-1935 рр.) відбув п'ять років у таборах. Євген Гарасимович Ажажа (1936-1938 рр.) був засуджений до розстрілу Військовим трибуналом Харківського військового округу 21 жовтня 1938 р. Масово виявляли “ворогів народу” в трудових колективах луганських крамниць, а крім того -- серед сторожів, пічників, чистильників взуття та асенізаторів. Впродовж 19371938 рр. чисельність репресованих перевищувала кількість репресованих у 1935-1936 рр. вдесятеро (!). До речі, в 1937 р. був розстріляний і перший журналіст, який написав про рекорд Стаханова -- Самійло Якович Каплан, за кілька місяців до того призначений редактором газети “Ворошиловградская правда”.
Подобные документы
Початок княжого правління на Київській Русі та політичний устрій. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого, а також розвиток суспільно-політичної думки після його смерті.
реферат [39,4 K], добавлен 27.10.2008Основні особливості історії Радянської України у сфері культурного життя. Сутність хронологічної послідовності розвитку освіти. Значення освіти у суспільно-політичному житті країни. Становище загальноосвітньої школи, розвиток середньої і вищої освіти.
реферат [52,5 K], добавлен 26.12.2011Формування Міхновським нової суспільно-політичної ідеології, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. Аналіз і особливості маловідомого конституційного проекту Української народної партії, що був розроблений на початку XX ст.
контрольная работа [20,7 K], добавлен 20.02.2011Наслідки розпаду Австро-Угорської імперії. Хід подій розпаду імперії, розподіл кордонов и влади. Соціалістична революція 1919 р. Основни причини виникнення Угорської Радянської Республіки, вплив угорської комунистичної партії. Режим Миклоша Хорти.
реферат [26,6 K], добавлен 16.02.2011Деформуючий вплив сталінщини на суспільно-політичне життя України. Компанії проти "українського буржуазного націоналізму" і "космополітизму". Зміни в Україні після смерті Сталіна. Хрущовська "відлига". Демократизація суспільно-політичного життя країни.
курсовая работа [24,7 K], добавлен 11.06.2009Суспільно-політичний розвиток Греції, соціально-економічний розвиток, основні вектори зовнішньої політики Греції у 1990–2005 рр. Болгарсько-українські відномини. Промисловий потенціал, питання сучасної та зовнішньої політичної ситуації в Греції.
реферат [15,4 K], добавлен 22.09.2010Перші державні утворення на території України. Виникнення українського козацтва. Українські землі в складі Литви та Польщі. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України.
курс лекций [278,0 K], добавлен 19.01.2012Формування світогляду А. Бандери. Аналіз громадсько-політичної діяльності видатного представника української суспільно-політичної думки і національно-визвольної боротьби. Ідейний та практичний внесок священика у розвиток українського національного руху.
дипломная работа [7,1 M], добавлен 01.03.2014Вплив європейської суспільно-політичної і економічної думок на українських інтелектуалів кінця XIX ст. Розгляд економічних і соціальних ідей українського націоналізму. Економічна платформа, розроблена ідеологами ОУН, формування і втілення її положень.
статья [17,0 K], добавлен 29.08.2013Повстання проти гетьманського режиму. Встановлення в Україні влади Директорії, її внутрішня і зовнішня політика. Затвердження радянської влади в Україні. Радянсько-польська війна. Ризький договір 1921 р. та його наслідки для української держави.
контрольная работа [42,0 K], добавлен 30.04.2009
