Віруючі й суспільне життя у СРСР

Таблиця 2

Як показало це опитування, частка осіб, які вибрали відповіді, що стосувалися позарелігійних цінностей, у групі тих, що вагалися, була значно більшою, ніж у групі віруючих людей. Ті, що вагалися, дуже рідко вибирали варіанти відповідей, що стосувалися служіння Богу і приготування в земному житті до потойбічного.

Звернімо увагу на інші, менш масштабні питання, що стосувалися загальної проблеми - сенсу і мети життя. У цьому плані ставлення віруючих до суспільних цінностей суттєво розкриває опитування, що стосувалося особистого щастя, проведене серед п'ятидесятників. Із 476 віруючих (соціологічне опитування Академії суспільних наук АН УРСР, 1970-і - початок 1980-х років), яким поставили питання «В чому, на Вашу думку, полягає особисте щастя?» 16% відповіли: у тому, щоб допомогти іншим знайти дорогу до Бога, 48% - у вірному служінні Богу890. Відповідь, що ставила Бога на перше місце, обирали чимало членів релігійних організацій закритого типу і значно менше у відсотковому співвідношенні православних, католиків та іудеїв.

У контексті висвітлення сенсу життя для віруючих варто звернути увагу на їхню допомогу іншим особам. Багато віруючих допомагали іншим людям безкорисливо. Так, 53,1% опитаних (1980-і роки) на Чернігівщині євангельських християн-баптистів допомагали людям через співчуття до них і лише 26,1% заявили, що допомога направлялася Богом та 18,3% сказали, що допомога людям - це шлях до спасіння (інші не відповіли)891. Релігієзнавець С. Мащенко зазначав, що серед баптистів більшість людей з важкою долею, а саме люди, які зазнали горя, швидше приходять на допомогу іншим892. Очевидно, що для багатьох віруючих людей, як православних, католиків, протестантів, так і інших, допомога іншим, в тому числі невіруючим, була не лише бажанням досягнення якоїсь мети (нехай і духовної), а виявом їхньої моральності та доброти.

Важливим елементом суспільного життя була соціальна активність віруючих, ставлення їх до контактів і спілкування з іновірцями та невіруючими, навколишнього світу загалом. Радянський поет В. Маяковський писав: «Коммунизм не только у земли, у фабрик в поту. Он и дома за столиком, в отношениях в семье, в быту».

Радянська влада намагалася витіснити релігію із цих сфер. Розглянемо цю проблему на прикладі вірян різних релігійних течій. Так, у СРСР упродовж усього досліджуваного періоду з боку РПЦ лунали заклики до віруючих з метою активізації суспільного життя. У «Журнале Московской патриархии» писалося: «Економічний, технічний і науковий прогрес вимагають підвищення особистої активності і супроводжуються ширшим втягуванням особистості в активну участь в житті свого суспільства...»893. Професор-протоієрей Л. Воронов зазначав: «Людина є соціальною істотою, яка не може бути відірваною від конкретних умов її життя і діяльності. Але ця соціальна істота не є пасивним продуктом середовища, а навпаки є активною й діючою силою, яка перетворює світ і змінюється сама в ході цього перетворення»894. Доцент одного з духовних освітніх закладів М. Заболотний писав: «Він (християнин - П. Б.) - активно діюча індивідуальність, не відірвана і не викинута з цього світу, але яка перебуває в ньому, з'єднана з ним незліченними зв'язками і відношеннями, яка зазнає впливу світу і сама впливає на нього» .

Характерною ознакою православних віруючих було те, що вони зазвичай не відчужувалися від світських цінностей, не надавали явну перевагу у спілкуванні одновірцям перед невіруючими чи прибічниками інших конфесій, як це спостерігалося у віруючих, що належали до релігійних організацій закритого типу896. Така сама поведінка була властива римо- католикам, греко-католикам та іудеям, тобто віруючим, що належали до релігійних об'єднань, які визначаються як церкви.

Втім траплялися й винятки. Приміром, 1974 року був засуджений до чотирьох років ув'язнення активіст однієї з полтавських православних громад за доведення до самовбивства доньки. Учениця 9 класу м. Полтави 16 лютого 1974 року кинулася під поїзд. У своєму блокноті, який знайшли після смерті, вона записала: «Кого я більш за все ненавиджу? Це вас, батьків....Не здумайте мене ховати з попом. Ви зіпсували мені все життя. Будьте ви прокляті. Вони з малих років тягнули мене в церкву, хотіли святою зробити, але не вдалося. Я не прожила, а прокипіла. Якщо те пекло є, то на землі не краще. Не дозволяли ні до подруг, ні в кіно, ні до дідуся, ні до своїх родичів не пускали. Як ви мене били, як лише знущалися. Якби я хотіла жити, як і всі люди, хоча б один тиждень. При житті не була я ні в якій-небудь секції, зроду в піонерському таборі не була, на річці ніколи. Я жила як дикун. Більше не можу, сил немає. Вони хочуть зжити мене зі світу, що я не така, як попова донька. Яке прекрасне життя! Лише не для мене.!» У цьому випадку різко зіштовхнулися радянське атеїстичне виховання та релігійне, що призвело до трагедії.

Випадки виховання дітей у дусі несприйняття радянського суспільства, його цінностей спостерігалися в середовищі 1ПЦ й ІПХ і течій близьких до останньої. Звернімося до одного з випадків. Жителька одного із населених пунктів Бердичівського району Житомирської області зі згоди матері зірвала з навчання двох учениць 8 класу (сестер-близнят) і возила їх п'ять тижнів по різних монастирях і храмах (передбачалося на два дні)898. Після того як діти були знайдені міліцією, на запитання як вони могли залишити школу і піти на богомілля дівчата відповідали: «Одночасно ходити в дві церкви не можна. Ми пізнали бога й пішли в його школу-церкву. Лише вона дає справжні знання». На запитання «Ваші улюблені книги?» діти відповіли: «Євангеліє. Вона свята, сама правдива і головна книга для людини. Вона вчить як потрібно жити. Всі інші книги -обман». - «Як же ви жили ці дні? Хто вас утримував?» - «Матір божа нам все давала, вона годувала і поїла нас, вона охоронниця наша». - «А ваша мати, невже її вам не жаль?» - «У нас одна мати - матір божа. Без її допомоги і наша мати не родила б нас й не виховала. Ми любимо матір божу і слідуємо за нею».

Подальше розслідування показало, що Н. Москалик (жінка, яка возила дітей) належить до леонтіївців (автор цієї праці класифікує їх як один з напрямів ІПХ). Вона разом із сестрами Любою і Лідою Постій зустрічалися з керівником течії Леонтієм, якого називали єпископом, що проживав у с. Нова Мощаниця Дубнівського району Ровенської області. Після молитов про покровительство над дітьми Божої Матері Леонтій здійснив над дітьми обряд постригу їх у черниці900. Після того дітей знайшли, вони були поміщені в обласну лікарню, де відмовлялися їсти і не розмовляли з медперсоналом. Їх штучно годували901. Цікавий факт, що в домі матері дівчат було розміщено 72 ікони, які періодично освітлювалися двома лампадами902. Н. Москалик була засуджена на два роки позбавлення волі, а мати позбавлена батьківських прав903. Наставник Леонтій помер через два місяці після цього випадку904. Цей випадок був добре висвітлений в низці документів РСРК. Зрозуміло, що він подавався в радянських документах суб'єктивно. Радянські чиновники по-своєму трактували факт прояву вищезгаданої релігійності, віруючими він сприймався по-іншому.

Антагоністична позиція до світських цінностей часто була притаманна нелегальним протестантським релігійним громадам закритого типу. Їхні лідери розуміли, що багато світських суспільних цінностей, комунікація віруючого поза межами релігійної громади можуть послабити релігійність; інтереси віруючого через їхній вплив можуть менше співвідноситися зі стереотипами та установками, які панували в релігійній громаді і нею культивувалися. Тому вони намагалися відчужити віруючого від суспільства, від його негативного впливу на релігійні стереотипи й установки.

Для прикладу, соціологічні опитування, які проводилися у 1960-70-х роках на Закарпатті, показали, що в громадах свідків Єгови переважали особи з вузькими соціальними зв'язками905, тобто віруючі здебільшого замикалися у сімейному й релігійному колективі. Схожі тенденції спостерігалися і в більшості нелегальних п'ятидесятницьких громад.

У легальних релігійних протестантських організаціях ситуація була дещо складнішою. У баптизмі проводилася доволі гнучка політика: керівництво об'єднання орієнтувало вірних не на втечу від світу, а на вживання у нього і пристосування до нових соціальних умов, інтеграцію громад. Керівництво легальних протестантських об'єднань добре розуміло, що ізоляція віруючих від життя радянського суспільства буде виставляти їх у «поганому світлі» перед владою і відтак може служити посиленню державного гніту щодо протестантських об'єднань. Чимало духовних пастирів легальних протестантських громад закритого типу заявляли, що відірваність від суспільного життя не є чимось доброчинним для Бога, як це стверджували багато керівників нелегальних громад. Приміром, О. Карєв, один із лідерів ВР ЄХБ, писав: «Адже є християни, які щиро думають, що у віруючої у Христа людини думки мають бути зайняті лише небесною вітчизною, а стосовно земної Батьківщини ми, християни, маємо вважати себе лише “блукальцями і прибульцями” і не надавати їй ніякого місця у своєму серці....Але ми не маємо забувати, що християнин не індивідуум, закинутий, як Робінзон Крузо, на безлюдний острів, і що християнин живе не лише в церкві чи у своїй сім'ї - він живе також і в суспільстві, у середовищі свого народу і в державі»907. У «Братском вестнике» (1978, № 5) підкреслювалося, що «віруючий не має відриватися від навколишнього середовища, бути самітником, який стоїть у стороні від життя свого народу»908. Такі висловлювання керівників ВР ЄХБ рекомендувалося використовувати для проведення бесід із виховання віруючих у дусі патріотизму та громадянськості. Однак схожі заклики нерідко залишалися лозунговими. Хоча керівництво ЄХБ під тиском влади і націлювало євангельських християн-баптистів на активну суспільну поведінку, проте з боку пересічних віруючих часто спостерігалося протилежне.

Більшість пересічних євангельських християн-баптистів, і навіть пресвітери, ставилися до радянської дійсності насторожено, оскільки радянська влада пригнічувала їхню релігію. Як приклад, наведемо випадок із життя однієї громади ЄХБ, духовні лідери якої пропагували втечу від суспільства. Пастор Геллер, після того як його запросили допомагати у богослужінні члени однієї із баптистських громад, заявив: «Дорогі брати, ось що хочу я донести до вашого серця. Я готовий служити вам, якщо ви послухаєтесь мене і відмовитесь від світських звичаїв. По-перше, всі жінки та дівчата, які відвідують зібрання, повинні постійно приходити з покритою головою. Братам не личить носити у верхній кишені авторучки, а також зав' язувати на шиї краватки, і, взагалі, необхідно облишити всю цю світську парадність. Не слід хизуватися наручним годинником, а сестрам одягати білі блузки. Ми не повинні забувати про справжню християнську скромність» .

Один із віруючих пізніше (у пострадянську добу) відзначав, що підкоряючись вимогам Геллера, віруючі не помітили як перетворилися на «зашкарублу, неосвічену групу індивідуалістів, котру жоден нормальний громадянин не спроможний сприймати всерйоз». Вони мали стояти осторонь життя країни. Це в них називалося «святістю». «На жаль, ми не помітили, - згадував він, - наскільки антиєвангельським було це законництво, ці сварки з приводу дівочого волосся, спідниць, тому подібного, ця “рихтовка”, позбавлена будь-якої любові. Це все лежало на нас, немов прокляття, тому що багато віруючих читало Біблію, як зведення законів та заборон»911. Оцінюючи тогочасні події, спостерігач зазначав, що Геллер з раннього дитинства страждав, оцінюючи себе зневаженим та скривдженим, і тому пізніше намагався постійно самоствердитися. Оскільки його посада дозволяла йому керувати членами громади, це приносило йому задоволення. Він міг диктувати свою волю іншим і відчував себе сильним та впливовим. До того ж він користувався повагою серед віруючих і бажав членам громади добра912 (згідно з власним баченням - П. Б.). Такі випадки неодноразово спостерігалися в релігійних громадах закритого типу.

Заперечення цього світу, світовідчуття віруючих, що належали до «сектантських» організацій, відображені і в художній творчості. Скажімо, у поміщеному в «Євангельському листку» баптистів-ініціативників вірші «Юнак і дві сестри» звучало:

«Цей світ приваблював так мило І як той хитрий райський змій Мені причіплював він крила І поривав кудись в вирій.

А потім кинув до безодні,

І я загинула б була...»913

Варто відзначити, що ізоляція членів релігійних організацій закритого типу також була зумовлена й атмосферою ворожості з боку «світу», переслідуванням незареєстрованих громад, утисками в навчанні й на роботі тощо. «І тоді члени баптистської громади, - як зазначав Л. Мит- рохін, - постануть перед нами не лише людьми, які добровільно прийняли баптистське віросповідання, а й у якості жертв безжалісного суспільства, і тому їх заклик “світ полюбиш - тебе він погубить” - не лише фрагмент давньої баптистської доктрини, а й драматичний і глибоко проникнутий в душу висновок, підказаний власним життєвим досвідом»914. Ці слова підтверджує і той факт, що починаючи з кінця 1980-х, коли влада почала змінювати своє ставлення до релігії, багато релігійних об'єднань поступово відмовлялися від ізоляції від «світу» і позитивніше ставилися до світських культурних надбань.

За умов жорсткого тиску на них віруючі були готові до переслідувань в ім'я віри в Бога. Це знаходило відображення в настроях, що яскраво демонструє їхня художня творчість. 12 березня 1967 року на вокзалі було затримано учнів 7-го класу, мешканців м. Арциза (з родин баптистів- ініціативників), в яких було знайдено блокноти з релігійними псалмами й віршами такого типу:

«Земля суровая, бесплодные просторы Далекий край таежный Воркута Ты принесла железные оковы От юга изгнанных свидетелей Христа».

«Край родной, неземной в небесах Несравним здесь с земной суетой Не страшусь я угроз никаких За Христа я умру молодой»915.

Таких творів, що розповсюджувалися у середовищі членів протестантських релігійних організацій закритого типу, у досліджуваний період було чимало.

Неоднозначним було ставлення вірних однієї конфесії до віруючих інших віросповідань. Дослідження проведене впродовж 1967-68 років у Івано-Франківській області показало, що більшість віруючих (від 55 до 75 % у різних населених пунктах) висловили своє байдуже ставлення до інших вірувань, деякі позитивне, а значна кількість вірян (від 15 до 30 %) - негативне і навіть вороже916. Згідно із соціологічними опитуваннями, проведеними у середині 1960-х років, 73 % опитаних у західноукраїнських областях свідки Єгови на питання «Як ви ставитесь до віруючих інших віросповідань?» відповіли: негативно, і лише 9,6 % ставилися доброзичливо. У п'ятидесятників ці цифри становили відповідно 42 % і 14 %, у євангельських християн-баптистів негативно налаштованих до віруючих інших віросповідань було 32 %, тих, що висловилися за терпиме ставлення налічувалося 24 %. Такі високі показники негативних установок до віруючих інших віросповідань були зумовлені тим, що хоча в цих громадах і пропагувалося братерство людей, однак не менш сильними були акценти і на тому, що інші віросповідання є помилковими, а то навіть антихристиянськими тощо917. Траплялося, що не лише пересічні віруючі, а й лідери громад допускали брутальні закиди стосовно інших релігійних течій. Зокрема, уповноважений Ради в справах релігій у Ровенській області Сулима зазначав, що пресвітер ровенської міської громади «із презирством ставиться до п'ятидесятників, брутально і безтактно веде себе з адвентистами сьомого дня, які у суботу проводять молитовні зібрання в тому самому будинку молитви»918.

Релігійна нетерпимість нерідко зумовлювалася переконаністю у «більшій істинності» віровчення однієї конфесії порівняно з іншими або взагалі уявленнями про істинність лише однієї релігійної течії. Інші конфесії нерідко сприймалися як антиподи християнства.

Нерідко релігійна нетерпимість виникала між віруючими, що донедавна належали до однієї конфесії. Приміром, більшість істинно-православних християн у повоєнний період відкидали Московську патріархію і тих православних, які визнавали її як керівний орган православної церкви в СРСР. Московська патріархія в одному з видінь називалася «вавилонська блудниця, яка сидить на червоному звірі, а сама течія ІПХ уявлялася як «дружина, яка тікає в пустелю від дракона»919.

Релігійна нетерпимість могла провокуватися релігійними проповідями чи релігійною літературою. Наприклад, у рукописній «Чудо книжке или Дивных предсказаниях Бога Богов Еговы» (течія єговістів-ільїнців) писалося:

«Зверства, войны истребил Христиан-псов усмирил Во весь мах стальным жезлом Гладом, язвами, огнем Рабства узы разорвал,

Всем свободу даровал!

Православье-ж адских псов Чашу с мерзостью попов Мощи, лики дурь ханжей.,.»920

У книзі «Объявления от Бога воскрешающего мертвых на весь адски- возмутившийся мир» християни називалися сатанинськими, іудеї - пекельними921. В іншій книзі цієї течії антипод Бога йменувався «Сатана із всією його пекельно-християнською і талмудно-іудейською злобою»922. Очевидно, що слова шанованої віруючими релігійної літератури формували відповідне сприйняття віруючими інших людей, що не належали до цього релігійного об'єднання.

Вагоме значення мала і проблема шлюбу між представниками різних конфесій. Вірні РПЦ переважно мало рахувалися з нею. Схоже ставлення було притаманне й частині римо-католиків, і навіть старообрядців. Приміром, на середину 1960-х років шлюби між представниками різних старообрядницьких церков і між старообрядцями та парафіянами РПЦ були розповсюджені923. Уповноважений Ради в справах релігій у Воро- шиловградській області 1978 року відзначав, що зближення старообрядців із канонічним православ'ям виявляється в тому, що батьки-старообрядці не забороняють дітям вступати в шлюб із віруючими, що належать до РПЦ, і невіруючими924. Слід відзначити, що така зміна поглядів була доволі революційною, позаяк у довоєнний період і, навіть, у 1940-50-х роках така поведінка з боку віруючих-старообрядців була вагомою причиною для виключення їх із громади.

Одруження членів протестантських громад закритого типу, особливо нелегальних, з особами, що не були членами громад, засуджувалось або заборонялося (за подібні акти навіть виключали з громади). Прикладом агітації проти таких дій служить вірш «Не спіши сестричко», в якому віруючих дівчат закликали не виходити заміж за невіруючих чоловіків:

«Не спіши сестричко скоро Не йди замуж за мирського Бо з мирським тобі не жити Бо він тебе буде бити Він не раз тебе обманить І облає, і обдурить І в невазі буде мати Він не буде шанувати»925.

Немало було випадків, коли навіть керівники громад ЄХБ готові були відлучити від церкви віруючих, що покохали людину, яка належала до іншої конфесії. Про один із таких випадків повідомлялося в «Братском вестнике»: «Не дуже давно мені прийшлося зустрітися із таким випадком. Один молодий брат зустрічався з дівчиною, яка ще не була членом церкви, однак відвідувала зібрання. Пресвітер церкви, дізнавшись про це, попередив брата, що він буде відлучений. Молода людина засмутилася і перестала ходити на богослужіння. Тепер його духовний стан такий, що вернути його в церкву дуже важко» .

Заборони одружуватися з інаковіруючими чи невіруючими особливо були поширені в середовищі нелегальних громад. Колишня віруюча Є. Бражникова (з громади баптистів-ініціативників) згадувала: «Коли ми з Іваном вирішили побратися і сказали про це моїй матері, вона категорично заявила: «За огудника бога тебе не віддам, так собі і знай». Після цього “їла” мене поїдом. А на зборах примушувала каятись. А коли ми всупереч забороні все ж одружилися, мати вигнала мене з дому - без грошей, без одягу і навіть без паспорта, сказавши на прощання: “Ти мені не дочка. Краще б ти померла”»927.

Схожі погляди на одруження також спостерігалися в середовищі свідків Єгови. Нерідко на них впливали й очікування кінця світу, поширені в середовищі членів цієї течії. На Закарпатті один з їхніх ватажків Кадош, ходячи від села до села пропагував, що до Армагеддона залишилося близько п'яти років. Усім свідкам Єгови він радив не одружуватися, а сам жив із «сестрою в дусі» О. із с. Вилок. В одному із сіл Рахівського району жила Г. Сухан - член єговістської громади. Вона мала знайомого, який хотів створити з нею сім'ю. Проте громада не дала дозволу. Застерігав її від «лихої справи» - одруження і Кадош. Ганна булла доведена до відчаю і померла. Слід відзначити, що впродовж 1940-80-х років погляди віруючих, що належали до релігійних громад закритого типу (як легальних, так і нелегальних), лібералізувалися, і дедалі частіше траплялися такі шлюби.

Спостерігалися випадки, коли окремі керівники релігійних громад свідків Єгови давали вказівки, аби віруючі члени сім'ї залишили невіруючих. Про один із них згадується в брошурі І. Даниленка. «Перетворивши Тетяну в релігійну фанатичку, в людину, покірну чужій волі, П. Пуко (проповідник - П. Б.) міг вільно помикати нею. Після того, як Микола Сидоров (чоловік - П. Б.) попросив його більше не приходити, Тетяна отримала вказівку Пуко залишити чоловіка, піти з дому»929. Однак такі випадки не були поширеними. Траплялися вони й в інших релігійних організаціях закритого типу.

Доволі консервативними у сфері одружень з інаковіруючими були п'ятидесятники. У 1970-х роках, згідно з даними, наведеними в брошурі Є. Гриніва, 80% вступили у шлюб з одновірцями, тоді як серед свідків Єгови - 72%, адвентистів сьомого дня - 66%930.

Висока частка одружень з одновірцями не лише свідчить про заборони у шлюбній сфері, про те, що багато віруючих ставилися негативно до одружень з людьми інших віросповідань; вона була й результатом того, що віруючим було легше познайомитися та одружитися з одновірцями, з якими вони часто контактували. Цю думку підтверджують і наведені нижче дані. Упродовж 1974-1978 років соціологічні дослідження буденної релігійної свідомості та життєвої практики віруючих провели співробітники відділу історії і теорії атеїзму Інституту суспільних наук АН УРСР м. Львова, які проанкетували по 530 чоловік із свідків Єгови, п'ятидесятників та адвентистів сьомого дня. На запитання «Як ви оцінюєте шлюб людей різних віросповідань?» були отримані такі відповіді (див. таблицю 4.3) 931.

Таблиця 3

Як бачимо з таблиці 4.3, секуляризаційні процеси у свідомості віруючих розвинулися порівняно з 1950-60-ми роками, позаяк більшість опитаних давали крамольну, з погляду їхніх віровчень, відповідь. Кількість тих, які схвалювали одруження з іновірцями й не задумувалися над цими питаннями, становила 85,9%. Така висока частка останніх дозволяє стверджувати, що шлюби з одновірцями у середовищі членів нелегальних релігійних організацій закритого типу були зумовлені не лише тим, що до інших шлюбів багато цих людей ставилися негативно, а й тим, що їм було легше знайти собі пару поміж віруючих своєї конфесії.