Віруючі й суспільне життя у СРСР

Члени легальних протестантських організацій закритого типу, таких як баптистські й адвентистські, переважно не проявляли відкрито в ставленні до освіти негативну позицію. Лідери їхніх об'єднань ще упродовж 194050-х років навіть закликали до оволодіння знаннями. Проте на місцях ситуація була складнішою. Чимало пресвітерів пояснювали віруючим, що освіта, отримана в радянських школах, буде культивувати у дітей антирелігійний дух. Тому «освітня атмосфера» в громадах була досить важка, хоча діти, виховані в сім'ях членів таких об'єднань, переважно не зустрічали спротиву на шляху до освіти з боку батьків чи духовних наставників. Однак існували й негативні винятки в цьому відношенні. Приміром, 1960 року зафіксовані випадки, коли члени громад АСД не пускали своїх дітей до школи в с. Сутиски Тиврівського району, у с. Рахни Лісові Шпиківського району Вінницької області1028. Проте отримання мінімального рівня освіти для того, щоб віруючі могли читати Біблію та іншу релігійну літературу, заохочувалося в усіх громадах. Віруючим отримати вищий, ніж середній, рівень освіти - у технікумах і вузах, особливо в педагогічних, - було надзвичайно важко. Цьому вже перешкоджала радянська система. Тому загальний освітній рівень членів цих громад, як правило, був низький.

Для прикладу, на початок 1964 р. загальноосвітній рівень членів адвен- тистських громад був такий: особи із вищою освітою складали 0,02%, з середньою - 1,9%, з освітою 7-9 класів - 14,6%, з освітою 1-6 класів - 63,1%, неписьменні - 20,2%1029.У свою чергу невисока частка людей із вищою освітою, що також було зумовлено радянською політикою, дозволяла владі формувати через ЗМІ образ неосвічених, некультурних, фанатичних віруючих. Хоча тут слід відзначити, що членами релігійних громад були переважно особи, які належали до тих професійних та соціальних верств, яким здебільшого був властивий низький рівень освіти.

Траплялися випадки, коли члени громад АСД, в т. ч. і зареєстрованих (найбільше в Закарпатській області), не пускали своїх дітей до школи в суботу. Однак, внаслідок дій влади, діти членів зареєстрованих громад АСД на кінець 1970-х років переважно відвідували школу в цей день. Це менше стосується членів нелегальних адвентистських груп. Так, адвентис- ти-реформісти, зокрема, із с. Олександрівка Хустського району (34 чол.), у суботу продовжували не пускати своїх дітей до школи. До цих дій схилялись і члени зареєстрованої там громади АСД.

Негативну позицію щодо освіти в радянських школах упродовж 194050-х років займали члени нелегальних п'ятидесятницьких та єговістських громад. Будучи загнані в підпілля, переслідувані за свою релігійну діяльність, вони свою нелюбов до влади переносили й на радянські школи. Тому в цей період у сім'ях п'ятидесятників ми спостерігаємо тенденції до отримання мінімального рівня освіти. Проте така позиція дозволяла владі проводити проти них репресії, тому вони змушені були відмовлятися від відкрито вираженої опозиції щодо радянських шкіл.

На середину 1960-х років дітей не пускали до школи лише найфанатич- ніше налаштовані батьки. Основна маса п'ятидесятників були гнучкими в цьому питанні, дотримуючись принципу «Нехай школа вчить дітей, а виховувати їх ми будемо самі». Тому вони не перешкоджали дітям вчитися, хоча багато з них були проти членства своїх дітей у дитячих громадських організаціях, проти відвідування ними кінотеатрів, перегляду телебачення тощо1031.

Слід відзначити, що впродовж 1960-1970-х років освітній рівень членів п'ятидесятницьких громад зріс. Якщо упродовж 1940-1950-х років поміж них домінували переважно люди з мінімальним рівнем освіти, то на початку 1980-х із 485 опитаних п'ятидесятників 65 осіб мали середню, 8 - вищу освіту, (початкову освіту - 43%, неповну середню - 35%)1032. На питання «Яку освіту хочете дати своїм дітям?» 272 (49%) віруючих зазначили, що восьмирічну, 41% бажали дати загальну середню, 6% - середню спеціальну і 3% - вищу1033. Очевидно, що рівень освіти у віруючих протестантів міг бути набагато нижчий, якби не те значення, яке вони надавали вивченню Біблії.

Процеси у ставленні до освіти, схожі до тих, що спостерігалися у середовищі євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, притаманні й свідкам Єгови. Для отримання освіти їм дозволялося посилати дітей до школи, однак з умовою, «щоб дитина в школі обходила шкільні активності..., не стикалась близько з іншими і не приймала світських звичаїв»1034. Багато пересічних свідків Єгови були противниками середньої та вищої освіти, тому більшість дітей із єговістських сімей у 1950-60-х роках не закінчувала навіть 7-8 класів1035. Таке ставлення до освіти з боку батьків відображалося і в свідомості дітей. Учениця 2-го класу з м. Мелітополя Запорізької області, з родини свідків Єгови, заявила директору школи: «Я не люблю дивитися кіно, не хочу читати ваші книжки. Мені більше подобаються божі книжки»1036. Як бачимо, свідки Єгови щодо освіти поводили себе подібно до п' ятидесятників та членів інших нелегальних релігійних громад.

Ще суворіше, ніж до середньої освіти, ставилися свідки Єгови до отримання вищої освіти. У багатьох єговістських громадах здійснювалася пропаганда «гріховності» світської освіти. Свідки Єгови також боялися, що довга відірваність від єговістського середовища може призвести до зупинення «теократичного» виховання особи. У журналі «Сторожевая башня» писалося: «Вища школа дуже часто є інструментом старого світу. Звідси витікає, що такий шлях міг би відволікти розум молодої людини від теократичної освіти і теократичних принципів... Величезним ризиком була б спокуса слухати різні університетські лекції»1037. М. Куц у своїй книзі «Єговізм без маски» (1969) пише, що донедавна бруклінське керівництво забороняло радянським свідкам Єгови здобувати вищу освіту. Однак він зазначає, що останнім часом вказівки змінилися: хоча виші і сприймаються єговістськими керівниками як знаряддя «безбожного комунізму», проте деякій частині єговістської молоді (непохитній у своїй вірі) рекомендується закінчувати вищі навчальні заклади.

Серед опитаних 989 свідків Єгови, п'ятидесятників та адвентистів сьомого дня, яким ставили питання (соціологічне опитування відділу історії і теорії атеїзму Інституту суспільних наук АН УРСР м. Львова, 1974-1978 роки) «Яку освіту намагаєтеся дати своїм дітям?», 30% висловилися за восьмирічну освіту, 32% - середню загальну, 25% - середню спеціальну, 10% - вищу. І лише 3% не бажали, щоб їхні діти навчалися1039. Як бачимо, більшість віруючих (62 %) орієнтувалася на освіту в межах шкільної програми і лише чверть опитаних бажала дати дітям середню спеціальну освіту, а десята частина - вищу.

Водночас керівництво свідків Єгови ніколи не було проти чистої освіти, як це часто подавалося в радянських атеїстичних виданнях. Приміром, засновник цієї течії Ч. Рассел у своїй праці «Божественний план віків» наголошував, що розумова освіта зближає людей із царями (у цьому випадку він говорив, що багатство хоч і приносить зло, проте воно дає і деякі сприяння, зокрема можливість отримати гарну освіту). Ч. Рассел лише виступав проти тієї шкоди, що часто неминуче розвивається в освіченої людини - різних вад зарозумілості1040. Про це писав В. Поташов, колишній лідер свідків Єгови в СРСР, у своїй атеїстичній брошурі, хоча він і намагався подати слова Ч. Рассела в негативному контексті. Загалом бачення Ч. Расселом освіти не відрізнялося корінним чином від бачення провідних православних, католицьких чи протестантських богословів ХХ століття. У процесі розвитку й реформації цієї течії в роки керівництва нею Рутерфорда щодо ставлення до освіти не відбулося різких змін. Критичні акценти переважно робилися на її змісті, наскільки вона перешкоджає релігійній вірі. Негативне ставлення свідків Єгови, як і представників багатьох інших течій у СРСР, до освіти переважно зумовлювалося тим, що освіта в радянських школах націлювалася, зокрема, й на подолання релігійності. Сприяло негативному ставленню й те, що єговістське вчення в СРСР здебільшого поширювалося в середовищі людей з невисоким рівнем освіти.

Однак під впливом суспільних умов погляди свідків Єгови на освіту зазнавали певних змін - вони толерантніше ставилися до неї. У їхній свідомості освіта переставала сприйматись як щось неугодне Богу чи шкідливе для релігійності людини. Деякою мірою на цю ситуацію вплинув і розпад 1991 року СРСР, а в незалежних країнах, що виникли, атеїзм перестав бути державною ідеологією. До таких переосмислень їх спонукало і читання літератури їхньої конфесії, яка теж зазнавала певної трансформації. У брошурі «Свідки Єгови й освіта», розрахованій у першу чергу на освітян, опублікованій 1995 року, зазначалося: «Як і більшість батьків, свідки Єгови хочуть, щоб їхні діти отримали більше користі від навчання у школі. Для цього вони вчать своїх дітей співпрацювати з вчителями»1041, і «свідки намагаються реалістично дивитися на життя і, отже, відводять важливе місце питанню освіти. Тому вони бажають якнайкраще співпрацювати з вами. Зі свого боку вдома і в місцях поклоніння по цілому світу вони і далі заохочуватимуть своїх дітей робити все, що залежить від них у цій плідній співпраці»1042. У досліджуваний період через схожі трансформації свідомості щодо ставлення до освіти проходили члени різних релігійних течій, навіть тих, що різнилися своїм віровченням.

Слід відзначити, що окремі випадки різко негативного ставлення членів релігійних організацій закритого типу до освіти і членства в різного роду шкільних громадських організаціях, нерідко поширювалися засобами масової інформації на всіх віруючих, що належали до цих об'єднань. Населення під впливом такої інформації «бачило» «сектантські ухили» навіть там, де їх не було. Про такі випадки неодноразово повідомляли й самі чиновники з апарату Ради в справах релігій. Приміром, учителька однієї із шкіл заявляла, що дружина М. Савченка (прибічника РЦ ЄХБ) обливала доньку холодною водою за те, що та носила зірочку і тому дитина захворіла. Насправді ж причиною хвороби була звичайна застуда, що підтверджував інспектор уповноваженого Ради в справах релігій в УРСР Л. Палажченко1043. А слухів такого типу серед населення поширювалося чимало, масова свідомість «на ура» сприйняла інформацію про принесення «сектантами» Богу людських жертв тощо.

Були у сфері освіти окремі дисципліни, яким віддавали перевагу віруючі, що належали до окремих релігійних течій. Зокрема, члени протестантських організацій закритого типу вагому увагу приділяли музичній освіті. Наприклад, якщо у м. Чернівці з-поміж учнів загальноосвітніх шкіл різними формами музичної освіти було охоплено загалом 9,1% дітей, то з- поміж учнів із «сектантських» сімей - 21%1044. Серед адвентистів сьомого дня поширеним було прагнення до отримання медичної освіти, щоб за допомогою «білих халатів» пропагувати своє віровчення.

Гірше становище, як ми відзначали раніше, було щодо отримання вищої освіти віруючими. Якщо за невідвідування шкіл дітьми влада карала батьків, то на шляху до отримання вищої освіти, і, навіть, середньої спеціальної, віруючим за вказівками «зверху» часто чинилися всілякі перепони. Характеристика була одним із поширених «аргументів» боротьби з релігійними переконаннями віруючих, хоч і не завжди впливових. Для підтвердження цього факту глянемо на одну з копій характеристик, що була видана учневі 10-го класу Чернівецької школи № 25 М. Іванову: «В середній школі № 25 Іванов навчається з дев'ятого класу. Іванов - учень здібний, навчається на добре, надає допомогу відсталим, скромний, акуратний в особистій гігієні. Іванов виховується з малих років у сім'ї сектантів і сам є активним сектантом. Він відвідує молитовний будинок баптистів і співає в хорі баптистів. Вчителі школи і дирекція систематично впродовж півтора року проводять з ним значну пояснювальну роботу, але Іванов реально захищає своє релігійне переконання. У комсомол відмовився вступити. Іванов по нинішній час залишався переконаним сектантом, як і всі його рідні»1045.

Із такою характеристикою шлях у вищі навчальні, а то й середні спеціальні заклади був закритий. І навіть якщо вчитель давав позитивну характеристику, то учневі доводилось їхати далеко, оскільки відомості про те, що він віруючий, негайно проникали до вишу. Наприклад, А. Липак, який був здібний до навчання й отримав позитивну характеристику, поїхав навчатися до Харкова, де вступив до радіоелектронного інституту. Проте йому вдалося провчитися лише три роки, а потім керівництво інституту дізналося, що він є членом громади ЄХБ і його виключили з вишу1046. Низку таких випадків наводять документи радянських органів влади. Зокрема, Г. Шпарлюк керівники Ровенського педучилища перешкоджали закінчити цей заклад. Студентка А. Романюха була виключена з Дніпропетровського економічного технікуму, студентку 3-го курсу медінституту М. Клопот- Макарук змусили припинити навчання. М. Суховію відмовляли у вступі в інститут1047. Ці випадки припадають на другу половину 1960-х років, коли влада відмовлялася від попередніх жорстких кроків щодо релігії та Церкви. Вони були численними серед віруючих, що належали до протестантських громад закритого типу.

Спостерігалися «освітні репресії» і серед православних вірян. Ув'язнений український православний священик у зверненні до редакції газети «Обсерваторе романо» (1977 рік) зазначав, що його сина вигнали з Львівського університету на безпосередню вимогу КДБ1048. Однак такі випадки щодо православних були значно рідшими, ніж щодо протестантів.

Віруючим дітям часто занижували оцінки або щодо них застосовували інші методи тиску. Для прикладу, М. Лунга (м. Житомир, віруючий із родини свідків Єгови) після закінчення школи чотири роки чекав видачі атестату, а І. Анкуца (м. Ямпіль Вінницької області), який навчався най-

краще за всіх у класі, через свою віру не отримав похвального листа. Релігійна віра сприймалася багатьма радянськими педагогами як синонім поганої, незадовільної поведінки.

Належність студентства до невеликих протестантських релігійних організацій (якщо їх членам вдавалося стати студентами) не була причиною поганого навчання чи пасивної громадської діяльності, як це часто намагалися показати у своїх атеїстичних брошурах та статтях радянські агітатори. Зокрема, низку протилежних прикладів наведено в «Закритому листі» ЦК КП(б)У «Про посилення діяльності релігійних організацій». У ньому вказується: «У Горлівському гірничому технікумі (Сталінська область) троє відмінників навчання і гарних громадських працівників є водночас переконаними баптистами»1050. Інший приклад стосується Києва. У листі зазначається, що в складі віруючих громади євангельських християн-бап- тистів у м. Києві перебуває 45 осіб молоді віком до 25 років. Нижче наводилися короткі дані про 7 київських студентів (6 навчались у вузах ,1 - у технікумі). П'ятеро з них були відмінниками навчання, двоє - хорошистами1051. Як бачимо, релігійна віра могла й стимулювати навчання.

Слід відзначити, що наявність релігійної віри в окремих громадян у СРСР часто означала і кінець кар'єри чи професійної діяльності за фахом для них. Наприклад, у Ворошиловградському сільськогосподарському інституті працювала асистентом на кафедрі овочівництва В. Кротова. Коли керівництво установи дізналося, що вона є віруючою, з нею бесідували директор інституту та секретар партбюро. Під час розмови Кротова заявила, що не може порвати з релігією, оскільки її мати та чоловік теж є віруючими. Вона була звільнена з роботи нібито за власним бажанням1052. Інший випадок трапився у Сумській області. Секретар народного суду м. Кролевця готувалася вийти заміж. У зв'язку з цією подією районний прокурор заявив їй, що якщо вона буде вінчатись у церкві, то її звільнять і видадуть такий документ, що ніде не буде прийнята на роботу1053. Віруюча В. Черних, яка працювала керівником гуртка крою та шиття при міськкомі будуправління тресту «Сталінвугілля», у липні 1954 року була звільнена «у зв'язку з недовірою» за вказівкою компартійних органів як учасниця баптистської громади1054.

Учительці історії А. Колесник (дочці священика), яка викладала в школі № 5 м. Кременчука, завідувачем міськвно було запропоновано у червні 1953 року звільнитися з роботи за власним бажанням. Натомість була запропонована гарна характеристика. Пропозиція про звільнення була мотивована тим, що їй як дочці священика не можна викладати історію. Після її відмови написати заяву, на її місце був направлений інший вчитель, а вона була відкомандирована в розпорядження полтавського облвно, де завідувач цієї інституції знову повторив подібну пропозицію, пригрозивши звільненням як такої, що не справляється з роботою. Хоча наказ не був підготовлений, проте роботи теж не було. Тяганина по різних інстанціях тривала рік. Нарешті завідувач облвно заявив, що вона буде працювати лише в тому випадку, коли її батько залишить роботу священика. Батько пішов на пенсію, але це теж нічого не змінило. Біганина по інстанціях продовжувалася. Секретар Кременчуцького райкому партії на деякий час 1955 року запропонував пошукати роботу в іншому місці, оскільки в місті з працевлаштуванням важко, знаючи що А. Колесник не зможе це зробити (її чоловік був головним лікарем району, а відтак не міг змінити роботу, поїхати сама з грудною дитиною вона теж не могла). Із прохання, поданого до уповноваженого Ради в справах РПЦ, від 4 липня 1956 року було зрозуміло, що справа так і не була вирішена впродовж трьох років. Не бувши офіційно звільненою, людина (лише за те, що її батько був священиком) була позбавлена можливості працювати за фахом1055. Такі випадки спонукали віруючих із вищою освітою приховувати свою побожність, і це теж є причиною того, що показники, які фігурували в радянських релігієзнавців та в державних документах стосовно віруючих з вищою освітою, були дуже низькими.

Підсумовуючи сказане вище зазначимо, що ставлення віруючих до світських культурних цінностей, загалом залежало насамперед від належності до тієї чи іншої конфесії. І впливало на ставлення до культури й освіти не саме релігійне віровчення, а суспільна доктрина релігійної течії, ступінь ізольованості тих чи інших релігійних громад від суспільства. Вірні тих конфесій, які можна кваліфікувати як церкви (РПЦ, РКЦ, іудейська течія), як правило (крім окремих винятків), сприймали світські культурні цінності позитивно. Члени легальних релігійних громад закритого типу - ЄХБ, АСД у цьому відношенні були стриманіші. Найбільш антагоністична позиція до світської культури загалом властива членам нелегальних релігійних організацій - п'ятидесятникам, свідкам Єгови, істинно-православним християнам, покутникам тощо. Звичайно, впливали і ступінь релігійності, й освіта, і виховання тощо.

Упродовж досліджуваного періоду в ставленні до світської культури з боку членів релігійних організацій закритого типу загалом відбулися вагомі зміни в бік наближення до неї. Віруючі дедалі частіше слухали радіо, дивилися телебачення, читали періодику, художню літературу. Одночасно серед віруючих збільшувалася частка осіб, які бажали отримати середню, середню спеціальну та вищу освіту. Впливало не так послаблення релігійності (позаяк негативне ставлення до світських культурних цінностей було зумовлене насамперед суспільною доктриною релігійних об'єднань, а не віровченням), як поступовий вихід низки релігійних організацій із суспільної ізоляції.

§3. Ставлення віруючих до виконання громадянських обов'язків та громадських доручень

Одне з питань, яке стосується ставлення віруючих до суспільних цінностей і їхньої суспільної поведінки й відображає їхні релігійні переконання, є їхня громадянська позиція, виконання ними різного роду громадянських обов'язків, громадських доручень, участь у роботі громадських організацій. Розглянемо цю проблему на прикладах віруючих, що належали до різних конфесій.

РПЦ, як ми зазначали раніше, щодо радянського режиму займала в досліджуваний період лояльну позицію. Радянський дослідник П. Куроч- кін писав, що вона заявила про політичну підтримку соціалістичного суспільного ладу і принцип лояльності лежить в основі політичного курсу сучасного руського православ'я1056. Віряни спрямовувалися на сумлінне виконання громадянських обов'язків. «Християнин, який замкнувся у вузькому колі своїх власних, хоча б і високих духовно-моральних інтересів, який думає лише про власне спасіння, - заявляв митрополит Никодим - не може вважатися відповідним ідеалу братолюбства й жертовності»1057. «Сучасний православний віруючий - це громадянин СРСР, що добросовісно виконує свої обов'язки перед радянським суспільством... Прибічники руського православ'я є патріотами своєї країни»1058 - відзначали радянські автори.

У посланні Патріарха до Синоду РПЦ з нагоди 40-ліття перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років вказувалося: «Будучи вірними дітьми Руської православної церкви, ми одночасно є відданими громадянами своєї земної Вітчизни, любов до якої намагаємося виявити в живому і дієвому патріотизмі» .

Такі заклики і проповіді позитивно впливали на готовність парафіян РПЦ щодо виконання громадянських обов'язків - захищати Вітчизну зі зброєю в руках, служити в лавах Радянської армії. Не спостерігалися серед парафіян РПЦ і відмови (за окремими винятками) брати участь у виборах до органів радянської влади через релігійні переконання.

Дещо частіше спостерігалися поміж них випадки відмови від участі в радянських громадських організаціях, оскільки такий спротив тягнув за собою менші утиски чи репресії на відміну від відмови служити в Радянській армії. Зокрема, інколи вірні РПЦ не дозволяли своїм дітям вступати в піонерську організацію. Наприклад, Феодосія Варавва, жителька м. Мінська, а пізніше м. Львова, заявила директору школи, що вона не дозволить своєму сину стати піонером, тому що це безбожна організація, а вона, як віруюча мати, не може дозволити своїм дітям вступати в атеїстичні організації. Вона постійно водила своїх дітей - сина і дочку - в церкву і пояснювала, що «це наш бальзам, який зцілює наші душі і тіла»1061. Проте така поведінка з боку православних віруючих у досліджуваний період була нетиповою, хоча у 1920-х роках вона була доволі поширена.

Римо-католики, іудеї та ті з греко-католиків, які залишилися вірні своїй релігійній традиції, хоча загалом не відчували такого патріотизму як парафіяни РПЦ до радянської держави, однак, як правило, не відмовлялися від виконання своїх громадянських обов'язків. В їхньому середовищі не спостерігалося поширених випадків відмови від служби в Радянській армії (за окремими винятками), участі у виборах до радянських органів влади через релігійні переконання. Вони, як і вірні РПЦ, займали щодо радянської держави переважно лояльну позицію.

Ігнорування радянських громадських організацій католиками, іудеями спостерігалося частіше. Такі випадки спостерігалися навіть серед тих католиків, що працювали в державних структурах. Уповноважений Ради в справах релігійних культів у Житомирській області 1950 року писав: «У районній газеті редакції газети «Сталінець» працюють троє дівчат католицького віросповідання, двоє з них - набирачі і одна - помічник набирача, останні в дні релігійних свят відвідують костьол в м. Довбиш, в комсомол не вступають»1062. Переважно така поведінка була притаманна віруючим з високим або середнім ступенем релігійності, або серед тих, які зазнавали сильного впливу з боку релігійних членів сім'ї, родичів.

Віруючі не всіх конфесій, що знаходилися на території УРСР, виявляли лояльне ставлення до радянської влади. Відмовлялися брати участь у виборах до Верховної Ради та місцевих Рад у цей період віруючі, що належали до ІПЦ та ІПХ1063. Хоча тут слід відзначити, що прибічники ІПХ проявляли більш виражену антирадянську позицію, ніж ІПЦ.

Ставлення ІПЦ до радянської влади відображено у відомій брошурі ІПЦ «Что должен знать православный христианин?», авторство якої належить протоієрею Ф. Андреєву і професору М. Новосьолову. У ній писалося: «На сучасну нам громадянську владу кожний християнин має дивитися як на потурання Боже для нашого покарання і напоумлення... Християнство і комунізм взаємно виключають одне одного і боротьба між ними неминуча. Введений громадянський шлюб, який у самому корінні знищує ідею сім'ї, встановленої самим Богом, і виходить твариняче життя. Громадянська влада висуває Православній Церкві вимогу виправдати її осоружні Християнству дії, тобто визнати революцію, яка є насиллям і Церквою ніколи виправдана бути не може. Причина гоніння на Церкву з боку невіруючої влади полягає в намаганні підкорити Церкву своєму впливу і через Церкву приготувати народ до майбутнього прийняття антихриста як політичного і духовного голови пропащого людства... Богоборство закінчиться тоді, коли нечестивець (антихрист) задумає стати проти самого Бога і побачимо царів земних і воїнства їх зібрані, щоб зіткнутися із антихристом, що перебуває при владі, і воїнством його. якщо православного християнина звинувачують у контрреволюції - цим не варто бентежитися; це обвинувачення неправдиве і видумане ворогом Христа і є долею всіх сповідників віри».

Старший інспектор уповноваженого Ради в справах релігій при РМ СРСР в УРСР Р. Швайка давав таку характеристику прибічникам ІПЦ (1973 рік): «Ведуть замкнутий спосіб життя, не працюють у колгоспі і на підприємстві, не беруть участі в суспільному житті, відмовляються від участі у виборах, не приймають пенсій, не пускають дітей до школи далі 4-х класів, не дозволяють вступати в піонери і комсомол. Для них характерний строгий аскетизм, часто призначають пости» . Проте слід

відзначити, що цю характеристику на початок 1970-х років можна було застосувати не щодо всіх істинно-православних, оскільки впродовж досліджуваного періоду в середовищі ІПЦ та ІПХ у світоглядних пріоритетах відбулися певні зміни. До того ж радянський чиновник, даючи таку характеристику прибічникам ІПЦ, орієнтувався на здебільшого малокваліфіковані, малописьменні прошарки населення. Адже після репресій, яких у 1930-х роках зазнала ІПЦ (коли було знищено еліту та священство цієї течії, а частина віруючих визнала РПЦ), саме вони складали більшість ІПЦ.

В основі ідеології ІПХ (багато в чому подібної до ІПЦ і тому чимало дослідників ідентифікують їх як одну течію) лежав антикомунізм. Він мав специфічний релігійний відтінок: «Із самого початку на всіх рівнях від єпископів до малописьменних бабусь. утвердився погляд на радянську владу як на владу антихриста, а на Леніна як на сущого антихриста» .

Деякі радянські атрибути сприймалися, як антихристові, зокрема п'ятикутна зірка вважалася його печаткою. Небажання вшановувати антихриста лежало в основі відмови від державної служби, праці в колгоспах, служби в армії, участі в радянських громадських організаціях. Тими самими мотивами диктувалися відмови від участі у виборах в органи державної влади, реєстрацій, паспортів, користування електрикою та радіо. Прибічники ІПЦ, на відміну від ІПХ, таких крайностей у ставленні до влади та досягнень технічного прогресу переважно не виявляли1067. Войовниче відношення у більшості істинно-православних християн до радянської влади (як влади антихриста) і її законів вважалося більшою чеснотою, ніж смирення, молитви і сорокаденні пости.

Особливо проявляли свою антирадянську позицію істинно-православні християни у повоєнний період. Приміром, не бажали брати участь у виборах до органів радянської влади «краснодраконівці» із сіл Китайгород і Демківка цієї області1069. Така поведінка представників різних напрямів ІПХ спостерігалася в різних регіонах.

Проте з часом секуляризаційні процеси зачепили і їхнє середовище - їх яскраво виражена «антирадянська релігійність» поступово слабшала. Якщо раніше, у повоєнний період, у середовищі істинно-православних християн вважалася найбільшою чеснотою войовничість щодо антихриста, невизнання радянських законів, то у 1970-80-х роках більший акцент робився на традиційних християнських чеснотах: молитві, пості, покаянні, смиренні, покірності, працелюбстві1070. У 1970-х роках багато істинно-православних християн та вірних 1ПЦ заявляли, що хоча влада і є безбожною, проте дана Богом і їй потрібно підкорятися. Більшість із них платили податки та оформляли різні документи в органах місцевої влади, отримували пенсії, користувалися транспортом. Від багатьох з них можна було почути: «Ми визнаємо радянську владу і підкоряємося її законам, але лише в тому випадку, коли це не суперечить нашим релігійним переконанням»1071. Уже в 1970-х роках випадки відмови голосувати серед членів ІПХ не були частими. Юнаки йшли служити до лав Радянської армії. У с. Євминка Козелецького району (Чернігівщина), де проживали прибічники ІПХ, всі школярі були піонерами і комсомольцями1072.

Тих істинно-православних християн, що були налаштовані дуже антагоністично і вороже до радянської держави і влади, за даними О. Дем'я- нова (сюди він включав і прибічників ІПЦ), у 1970-х роках у Радянському Союзі було лише близько 20%, а більшість змушена була рахуватися з радянським устроєм життя. Представники першої групи вважали, що земля не радянська, а божа, а відтак не хотіли зв'язувати себе зобов'язаннями за її користування, що виражалося в небажанні платити податки тощо.

Інша група істинно-православних (близько 70%), які лояльно ставилися до радянської влади, у своїй поведінці слідували євангельському припису «віддайте кесареві - кесареве, а боже - Богу». Вони платили податки, користувалися грішми, отримували пенсії тощо, хоча багато дій вважали гріховними. Проте, коли без виконання вимог радянського суспільства можна було прожити, вони намагалися обійти їх1074. Хоча такий розподіл умовний, він дозволяє краще простежити особливості їхньої поведінки.

Релігійна течія покутників, що виникла в середовищі греко-католиків, демонструвала позицію, подібну до тієї, що характерна для радикальних напрямів ІПХ. Як зазначали радянські посадовці, течія покутників може служити прикладом цілісного негативного ставлення до всіх виявів суспільного життя радянської країни. Вони проповідували відречення від світу, сім'ї. Покутники відмовлялися визнавати радянську владу та її закони, голосувати під час виборів до органів влади. Вони здавали свої документи в міліцію або знищували їх.

У радянських документах зазначалося, що покутники розповсюджували чутки про майбутню світову війну, їхні лідери рекомендували їм здавати в радянські органи паспорти, урядові нагородні книжки «Материнська слава», пенсійні книжки тощо. Покутникам заборонялося давати будь-які відповіді на запитання представників радянської влади чи особам, що не належали до течії. Вони забороняли дітям відвідувати школу, знищували підручники та інші книги. Їм дозволялося (власними релігійними поглядами), зокрема жінкам, розривати шлюб з чоловіком (в католицизмі існує дуже жорсткий підхід до розривання шлюбу - П. Б.), кидати дітей, якщо ті не виявляли бажання стати покутниками1077.

Звернімося до конкретних прикладів із їхньої діяльності. У Сваляв- ському районі (Закарпаття) покутниці Смовеник, Циганін, Мижко, Дорош поздавали материнські книжки на право отримання допомоги та урядові нагороди. Подружжя Максимів із селища Перегінське Рожнятівського району (Івано-Франківщина) відмовилося від пенсій1078. Ус. Гніздичів Жидачівського району Львівської області три покутниці зайшли в контору колгоспу ім. Кірова, де вони співали релігійні пісні і вимагали від працівників бухгалтерії виписати їх з «диявольської книги»1079. 70-річний М. Патрійчук із с. Перегінське Івано-Франківської області повідомляв: «Нам говорили, щоб ми кидали роботу, щоб не пускали дітей до школи. У нас в Перегінському часто бував Поточняк (один із лідерів течії - П. Б.), збурював людей. Я те скоро зрозумів і перестав ходити на моління. А дружина моя наполягала, та коли я відмовився, вона сказала, що покине мене». М. Кіш згадувала, що заборонялося слухати радіо, читати газети, ходити в кіно. Одновірці зажадали від неї, щоб її донька залишила школу.

Покутники називали себе, коли їх запитували представники влади, «покутники», на запитання про рік народження називали рік вступу в групу, місцем проживання називали Середнянську гору1081. В інструкції, розданій покутникам, в якій давалися вказівки про поведінку при бесідах із представниками влади, вказувалося: «Вони спитають Ваше ім'я? Ми повинні говорити обраниця божа. Вони спитають по-батькові? Ми повинні відповідати, що наш батько отець небесний... Вони спитають де живете? Ми повинні відповідати в домі господнім. Вони спитають, де той дім? Ми відповідаємо в с. Середнім на горі... Вони спитають, де ми прописані? Ми відповідаємо - прописані в книзі христовій» тощо .

Поступово через переслідування з боку влади й втрату віри в досягнення мети частина покутників відмовилася від своїх колишніх поглядів.

1977 року у Воловецькому районі Закарпатської області із 34 покутників, що проживали там, 15 осіб вперше за тривалий період взяли участь у виборах у місцеві органи влади, інші поїхали на сезонні роботи1083. У 1970-80-х роках діяльність течії згасала, хоча не припинялася.

Досить неоднозначне ставлення до виконання громадянських обов'язків властиве віруючим, які належали до протестантських релігійних організацій закритого типу. Цих вірян, відповідно до їхньої позиції щодо виконання громадянських обов'язків, можна умовно поділити на дві групи. Члени легальних громад (за окремими винятками) виконували їх, хоча частина з них робила це неохоче. Зовсім інша ситуація була в середовищі нелегальних релігійних громад, де частина віруючих відмовлялася служити в Радянській армії, брати участь у виборах до органів радянської влади тощо.

Простежимо погляди євангельських християн-баптистів у цій сфері. У СРСР євангельські християни ще 1923 року, а 1926 року баптисти визнали за своїми послідовниками право виконувати військовий обов' язок. Така зміна ставлення до служби в армії зовсім не означала реформаційних змін у їхньому віровченні, оскільки воно допускало несення служби в армії. Здійснювався лише перегляд ставлення до радянської влади. Значно важче така переоцінка відбулася в середовищі менонітів, яким прийшлося переглянути окремі положення віровчення1085.

Керівництву ВР ЄХБ, аби зберігати більш-менш терпиме ставлення радянської влади до своєї конфесії, доводилося часто закликати віруючих до служіння Батьківщині і «виховувати патріотизм» на шпальтах «Братского вестника», або озвучувати це в проповідях. Один із керівників ВР ЄХБ О. Карєв писав: «Кожний християнин повинен знати, що Бог дав йому не лише небесну Вітчизну, але й земну Батьківщину... Нема християнина, який не міг би бути корисним своїй Батьківщині, треба лише оновити в собі свідомість, що Богом нам дарована Вітчизна, а ми - Вітчизні, її тяготи мають бути нашими тяготами, її радощі - нашими радощами»1086. У «Братском вестнике» вже з другої половини 1940-х років можна було зустріти вислови, що закликали не лише до правильного ставлення до Бога, а й до суспільної праці й громадянських обов' язків щодо своєї рідної країни.

Варто відзначити, що хоча керівництво ЄХБ і зайняло лояльну позицію до радянської влади та радянських законів, керівники низки громад і пересічні віруючі не завжди слідували його вказівкам. Приміром, 20 віруючих із громади ЄХБ с. Шпитьки Києво-Святошинського району Київської області (громада налічувала 21 особу), як повідомлялося в інформаційному листі про роботу уповноваженого РСРК за січень-березень 1950 року відмовилися виконувати громадянський обов'язок щодо служби в лавах Радянської армії із зброєю в руках1088. Вплив на них мав пресвітер сусідньої громади ЄХБ із с. Білогородка цього самого району Іванов, який разом з активом громади (14 осіб) 6 листопада 1949 року на зібранні відкрито голосував проти служби в Радянській армії1089. Подібний випадок трапився в громаді ЄХБ с. Ганнусівки Жовтневого району Ста- ніславської області1090. Пізніше такі випадки стали рідшими. Переважно члени громад євангельських християн-баптистів займали лояльну позицію стосовно радянської влади1091. Водночас слід зазначити, що служба віруючих в армії інколи могла мати не лише негативні наслідки для їхньої віри, а й для них самих. У процесі примусової жорсткої атеїзації, що здійснювалася там, калічилися людські душі, траплялися навіть трагічні випадки.

Більш вороже до виконання громадянських обов'язків і громадської активності в радянському суспільстві ставилися баптисти-ініціативники. Серед прибічників РЦ ЄХБ навіть траплялася здача паспортів. На початок 1975 року паспорти здали 99 віруючих1093. Один із керівників РЦ ЄХБ Г. Вінс заявляв, що якщо не будуть виконані вимоги РЦ ЄХБ, то паспорти здадуть понад 9 тис. віруючих1094. Член громади, що підпорядковувалася РЦ ЄХБ, із с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області І. Кравченко говорив, що «наша віра проти вступу до профспілок, тому що вони є школою комунізму, а ми належимо до школи Ісуса Христа...»1095. Спостерігалися з боку баптистів-ініціативників й інші анти- радянські вияви.

Інший приклад показує ставлення пересічних баптистів-ініціативників до членства їхніх дітей у радянських громадських організаціях. 20 квітня 1968 року троє учнів другої пирятинської школи (Полтавщина), діти членів громади РЦ ЄХБ, не прийшли до школи під приводом хвороби й ухилилися від вступу до лав піонерської організації. Батьки цих дітей говорили: «Мій син віруючий, любить Бога, двом Господам служити не буде. Я маю право виховувати своїх дітей так, як сама знаю, вірю в Бога і діти мої будуть вірити. У піонери вступати - це гріх. До повноліття я її (доньку - прим. П. Б.) буду виховувати так, як хочу і виховую її для себе, а не для вас». «... Піонерський галстук - це символ крові», «Ми проти вступу дітей в піонери і в комсомол, так як піонери і комсомольці є атеїстами, а ми проти атеїстів» .

Пізніше, після тиску місцевої влади на батьків і відповідної роботи з дітьми з боку вчителів, вони стали піонерами.

Проповідник РЦ ЄХБ з м. Миргорода В. Походун на запитання завуча Гоголівської школи, чому він не дозволяє носити піонерський галстук своїм дітям, відповів, що цей галстук є символом піонерів, комсомольців та комуністів, а їхня віра суперечить комуністичним ідеям. Дружина Походуна Євгенія в розмові з цим завучем сказала: «... Комунізм - це безплідне дерево, а будь-яке безплідне дерево, сказав Ісус Христос, треба зрубати»1097. Випадки заборони носити піонерський галстук із боку баптистів-ініціативників були зафіксовані й у Білій Церкві1098 та в інших населених пунктах.

Дещо відмінні, проте і багато в чому схожі до середовища євангельських християн-баптистів, процеси відбувалися в середовищі адвентистів сьомого дня. На VI Всеросійському з'їзді АСД було прийнято декларацію про те, що «адвентисти будуть нести будь-яку громадянську і військову службу в усіх її формах відповідно до Основного Закону, який зобов'язані виконувати всі громадяни». У декларації вказувалося, що всякий, який діє інакше і спонукає інших до невиконання державних обов'язків, буде розглядатися як псевдовчитель1099. Це рішення сприяло розколу серед адвентистів. Його невірним назвала всесвітня Церква АСД, та й сам з'їзд, на якому не були належним чином представлені делегати місцевих громад і вищої церковної організації, не міг вважатися легітимним, а його рішення такими, що мають силу1100. І лише 1989 року керівництво течії АСД у СРСР заявило про невизнання цього рішення1101. Такі суперечності стимулювали розкольницькі настрої серед адвентистів.

Різке негативне ставлення до служби в Радянській армії з боку адвентистів сьомого дня найбільш характерне для повоєнного періоду. Приміром, на початку 1950-х років із 6 осіб, мешканців с. Хмелище Бердичівського району Житомирської області, яких призвали до лав Радянської армії, чотири відмовилися від зброї1102. Схожі настрої панували і в сусідній громаді с. Скаківки Бердичівського району, де з 14 осіб, забраних до лав Радянської армії, 14 було засуджено за відмову від служби зі зброєю1103. Керівник громади адвентистів сьомого дня Люта в бесіді з уповноваженим РСРК у Дніпропетровській області Павловим заявляла: «Вся громада адвентистів сьомого дня дивиться негативно на військову службу, але вони рекомендують це питання вирішувати кожному віруючому самостійно. Проте члена громади, який згодився взяти зброю у руки, вони виключають зі своєї громади»1104. Люта стверджувала, що союзний центр адвентистів сьомого дня теж ставиться негативно до військової служби.

Упродовж одного-двох десятиліть погляди адвентистів сьомого дня під тиском влади зазнавали певних змін. Віряни легальних громад переважно погоджувалися з радянськими законами. До того ж вони за відверто антирадянські акти могли бути виключені з громади1105. Старший проповідник адвентистів сьомого дня Мельник заявляв, що вони виключають членів громад, які не беруть зброю до рук для захисту Батьківщини. Він зазначав, що вони тепер молодь допризовного віку не хрестять. «Нехай закінчать військову службу і якщо повернуться до нашого віровчення, то тоді будемо їх хрестити. Ми тепер не забороняємо молоді відвідувати кіно і дивитися наукові фільми...»1106.

Ворожіше до радянської влади ставились адвентисти-реформісти. Серед адвентистів, що відмовлялися брати зброю до рук, були переважно вони1107. Відмовлялися вони й від виконання інших громадянських обов'язків. Так, 1950 року ховалися від голосування адвентисти-реформісти з деяких сіл Вінницького та Жмеринського районів і з м. Вінниці1108. Навіть у другій половині 1970-х років адвентисти-реформісти, які проживали у Вінницькій області, зберігали негативне ставлення до заходів, що здійснювались органами влади. Їхні діти не відвідували школу в суботні дні, частина молоді ухилялася від служби в армії. Проте окремі сім'ї адвентистів-рефомістів брали участь у виборах до радянських органів влади.

Траплялися серед адвентистів сьомого дня випадки заборони своїм дітям вступати в піонери. Один хлопчик із селища Нова Одеса Миколаївської області розказував: «Моя мати часто мене карала, била і ставила в куток на 2-3 години за те, що я не хотів молитися богу... В 1962 році мати дізналася, що я збираюся піти в школу, де мене мали прийняти в піонери. Вона мене дома закрила на замок і весь день нікуди не пускала, а коли піонери класом купили мені червоний галстук, то мати спалила його. Якось дідусь нам подарував репродуктор, але мати викинула його з дому, щоб я не слухав його.

Дядько Толпа мене примушував вчити релігійні вірші і перевіряв як я їх вчив, крім того він мені говорив, щоб я в школі нікого не слухав, так як там всі невіруючі і вони помруть, а ми попадемо в рай»1110.

Поміж членів протестантських громад, які виступали проти низки радянських громадянських обов'язків, зокрема служби в армії, спостерігалося і розповсюдження художніх творів з агітацією за здійснення цих актів. У вірші «Непоклонник» звучало:

«Непоклонник земному богатству Я не воин людей убивать Но я воин небесного града От греха чтобы души спасать.

За врага меня все почитают Меня в тюрьмах голодных гноят А правители мне воспрещают Иисуса всегда возвещать».

У повоєнний період не визнавали радянських законів про обов'язкову військову повинність і відмовлялися служити в Радянській армії зі зброєю в руках частина п'ятидесятників1111. Зокрема, упродовж 1955-59 років за відмову від несення військової служби військовими трибуналами було засуджено 5 п'ятидесятників із Березнівського району Ровенської області1112. Поступово під тиском влади таких виявів поведінки з боку п'ятидесятників ставало менше. Однак у деякі періоди їхня опозиційна поведінка могла активізуватися. Приміром, у 1980-х роках у деяких регіонах почастішали відмови п' ятидесятників від служби в Радянській армії. Зокрема, упродовж 1983-86 років у Дубровицькому районі Ровенської області військову присягу відмовилися складати 24 юнаки1113.

Для кращого розуміння ситуації, що склалася в середовищі п'ятидесятників, простежимо висловлювання вірян, які були противниками служби в Радянській армії. Під час опитувань, проведених відділом атеїзму Інституту філософії АН УРСР, п'ятидесятник із с. Лісна Тарновиця (Івано- Франківщина) відповів: «Якщо ворог нападе, хай інші беруть зброю. Християнину інша робота знайдеться»1114. Його одновірець із с. Кострина Закарпатської області зазначив: «Будь-яка влада від бога і начальство від бога. Тому коритися їм треба тільки в добрих ділах. Коли ж начальство робить на шкоду божим заповідям, наприклад, дає зброю в руки, то цим порушується заповідь “не убий”»1115.

Проте такі погляди характерні далеко не для всіх вірян цього релігійного напряму. Окремі з них своєю поведінкою не відрізнялися від поведінки більшості радянських громадян. Приміром, п'ятидесятник Щ. з м. Єнакієве неодноразово висловлював свою незгоду з тим, що їхні керівники засуджують службу в Радянській армії. Він також схвалював вчинок свого сина, який служив у лавах збройних сил1116.

Деякі п' ятидесятники відмовлялися брати участь у виборах до Верховної Ради СРСР та місцевих рад. Наприклад, 1950 року так вчинила невелика частина п'ятидесятників із м. Тростянця та селища Ладижин Тростя- нецького району Вінницької області1117. Проте серед п'ятидесятників відмова від голосування не набула широкого масштабу. Наприклад, 1954 року в с. Машів Любомльського району (Волинь) із групи п'ятидесятників у складі 70 осіб лише 14 віруючих не взяли участь у виборах до Верховної Ради, 1957 року в П'ятихатському районі Дніпропетровської області відмовилися від голосування 2 особи1118. Відмова п'ятидесятників була переважно пов' язана з позицією лідерів громад.

Деякі віруючі, що належали до окремих п' ятидесятницьких течій, у досліджуваний період відмовлялися від радянських документів. Так, 1960 року в одному з населених пунктів шість суботствуючих п'ятидесятників пішли до паспортного столу й заявили про відмову від паспортів, позаяк на своїх фотографіях бачать диявола1119.

Спостерігалися поміж п'ятидесятників і випадки заборони своїм дітям вступати до піонерської організації. Зокрема, у Полянській середній школі Березнівського району Ровенської області близько 30 дітей із сімей п'ятидесятників через вплив батьків відмовлялися ставати піонерами, брати участь у гуртках та відвідувати клуб. Окремі діти, коли вчителі наполягали на цьому, піднімали крик та навіть падали на підлогу, впадали в істеричний стан. Така поведінка дітей нерідко була зумовлена залякуваннями з боку дорослих. Приміром, 1959 року М. Удодик, з'явившись у школу, у присутності учнів зняв зі свого сина піонерський галстук і сказав йому: «Якщо ти будеш носити піонерський галстук, то я тебе на ньому повішу» .

До 1980-х років багато п'ятидесятників відмовилися від багатьох антисоціальних установок щодо радянських суспільних цінностей. На запитання (дослідження Інституту суспільних наук АН УРСР) «Чи берете ви участь у виборах у місцеві і центральні Ради народних депутатів?» із 469 опитаних 74% відповіли позитивно, з них 15% раніше не приймали участі, а тепер стали приймати. На запитання «Як ви ставитеся до військового обов'язку?» 80% п'ятидесятників із 480 опитаних дали позитивну відповідь. Кілька десятиліть тому - у повоєнний період - ці відповіді розглядалися багатьма їхніми одновірцями як віровідступництво. Однак зміни в соціально-політичній доктрині низки п' ятидесятницьких напрямів вплинули на свідомість пересічних віруючих.

Слід відзначити, що помірковані погляди на радянські соціальні цінності у середовищі п' ятидесятників насамперед були характерні для членів об'єднань ХЄВ-ХВЄ, ЄХДА і СП. Дуже рідко поміркованість притаманна була вірянам, що входили в громади ЄХПС і ЄХСС1122. 1968 року Рада в справах релігій розпочала реєстрацію на автономних правах лояльних до радянської влади, незалежних від Союзу ЄХБ, п'ятидесятницьких громад. Щодо інших проводилася жорстка політика, спрямована на їхню ліквідацію.

Непримиренну позицію щодо радянської влади, служби в армії та участі у виборах депутатів всіх рівнів у повоєнний період займали свідки Єгови. У довідці про становище релігійних культів уповноваженого РСРК за жовтень 1956 року вказувалося, що свідки Єгови не визнавали радянської влади, відмовлялися служити в армії, брати в руки паспорти, брати участь у виборах до радянських органів влади, відмовлялися підписуватися на радянські позики, не бажали пускати до школи своїх дітей1124. У журналі свідків Єгови «Інформатор» (1956, № 2, с. 15) звучало:

«Восстань! Восстань! Народ святой,

Возьми твой острый меч,

Настало время открыть бой,

Его ведь не отвлечь.

Не будем оставлять труда,

И нашего меча,

Пока не победим врага,

Не сбросим мы с плеча»1125.

У березні 1950 року у день виборів до Верховної Ради у Володимир- Волинському, Локачівському та Іваничівському районах (Волинь) багато свідків Єгови, щоб не голосувати, на час виборів залишали село. Вони також відмовлялися підписуватися на державну позику, заявляючи: «Нам підписуватись не можна з релігійних причин, гроші он лежать, якщо Вам потрібно, беріть» тощо1126. У тому самому році 12 свідків Єгови відмовилися взяти участь у виборах до Верховної Ради СРСР у с. Уїздці на Ровенщині 1127 В інформаційному звіті уповноваженого в справах релігійних культів за перший квартал 1946 року вказується, що в Ровенській області свідки Єгови своє небажання брати участь у виборах до Верховної Ради СРСР аргументували так: «Ми свій голос віддали за бога і голосувати за кандидата значить голосувати за слугу сатани» . У Іерно-

пільській області свідки Єгови заявляли: «Ми на раду нечестивих не підемо, оскільки ми свої голоси віддали богу»1129. У с. Богородичин Отинянського району Станіславської області 6 осіб, відмовляючись голосувати під час виборів, відповіли: «Ми можемо голосувати лише за бога»1130. Випадки відмови свідків Єгови голосувати спостерігалися і в інших регіонах Станіславської області1131. Брати участь у виборах до органів радянської влади 1957 року відмовилися свідки Єгови м. Горлівки. Їхній проповідник П. Пуко свою відмову мотивував тим, що всі свідки Єгови вже віддали свої голоси за нього (Єгову - прим. П. Б.) та вищу теократичну владу1132. Траплялися такі випадки і в інших місцевостях.

Подібне ставлення свідків Єгови до радянських суспільних обов'язків нерідко була характерне і для 1960-х років. Так, віруюча Н. Коломієць, жителька Криму, заявляла: «Я вже вибрала собі суддю і керівника - бога. Тому я на вибори районної і міської Рад депутатів трудящих не піду. Я підпорядковуюся нашому уряду, виконуючи все те, що не проти слова божого»1133. Траплялися випадки, коли свідки Єгови брали відривні талони під приводом виїзду в інші населені пункти, однак насправді нікуди не їздили1134. Місцеві чиновники намагалися протидіяти таким діям віруючих, часто заздалегідь попереджаючи їх чи їхнє керівництво про недопустимість таких вчинків або прямо погрожуючи застосуванням репресій.