Колективізація сільського господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

С. Кульчицький

1. Донбас: територія і населення

Сучасний Донбас у складі України поділений на дві області -- Донецьку і Луганську. Цей поділ зберігається без змін майже вісім десятиліть. Натомість під час сталінської «революції згори» адміністративно-територіальний поділ України постійно змінювався.

Зміни почалися навіть раніше: перша пореволюційна адміністративно-територіальна реформа відбулася у 1923 р. Тоді волості були укрупнені в райони, а повіти в округи. На території Донбасу утворилося шість округів -- Артемівський, Луганський, Маріупольський, Сталінський, Старобільський і Шахтинський. У 1925 р. Шахтинський округ за рішенням ЦК РКП(б) передали у підпорядкування Північно-Кавказького краю.

Під час підготовки реформи 1923 р. існувала думка остаточно покінчити з дореволюційним поділом, тобто ліквідувати й губернії. Цьому перешкодив голова уряду УСРР Х. Раковський, який вважав, що розширення об'єктів управління до чотирьох десятків округів надто ускладнить роботу центральних партійних і радянських установ. Проте наступник Раковського В. Чубар погодився на ліквідацію губерній, і з 1925 р. в Україні встановилася триступенева структура управління (центр-округ-район).

Після переходу до суцільної колективізації селянських господарств сільський район перетворився в найбільш відповідальну ланку адміністративного управління. Ця ланка потребувала зміцнення, передусім у кадровому відношенні. У політичному звіті ЦК ВКП(б) XVI партз'їзду (червень-липень 1930 р.) Й. Сталін торкнувся цієї болючої проблеми. Формулюючи у своїй манері запитання, він тут же безапеляційно відповів на нього: «Що треба зробити, щоб забезпечити районні організації по всіх галузях нашої роботи достатньою кількістю потрібних працівників? Для цього треба зробити, принаймні, дві речі:

1. скасувати округи, які перетворюються в непотрібне середостіння між областю і районами і за рахунок окружних працівників, які звільняються, посилити районні організації;

2. зв'язати районні організації безпосередньо з областю (крайкомом, нац. ЦК)»¹.

У Російській Федерації, де поряд з округами існували області і краї, перехід на триступеневу структуру управління дійсно допоміг зміцнити кадрами райони, наблизити партійний і радянський апарати до колгоспів. У національних республіках, де областей не створили, прийняте по доповіді Сталіна рішення XVI з'їзду ВКП(б) про ліквідацію округів означало перехід на двоступеневу структуру управління (центр-район). Це рішення було виправданим для невеликих за територією й населенням республік, але не для України. Однак партійно-радянське керівництво УСРР виконало його, не порушуючи перед Москвою питання про утворення областей замість округів, які підлягали ліквідації. Генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Ко- сіор тупо виконував рішення партійного з'їзду, не задумуючись про можливі наслідки. В. Чубар теж не висловив заперечень, хоч керував радянською вертикаллю влади, яка безпосередньо відповідала за поточне управління усіма сферами життя. Мабуть, йому було незручно наполягати на утворенні областей, оскільки п'ятьма роками раніше він підтримав пропозиції про ліквідацію губерній. Починаючи з вересня 1930 р. територія України була розподілена на 503 адміністративні одиниці, безпосередньо керовані з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони.

Районна ланка від реформи справді виграла. На зміцнення районів ЦК КП(б)У надіслав майже 14 тис. колишніх окружних працівників. Проте керувати сільськими районами із столиці республіки виявилося неможливо. Так-сяк справляючись з чотирма десятками округів, Харків не міг справитися з півтисячею об'єктів управління. В ЦК КП(б)У, Раднаркомі УСРР, Укрпрофраді та інших центральних установах стали виникати специфічні управлінські ланки по групах районів. Це не зарадило справі, а тільки призвело до глибшої дезорганізації.

Півтора роки діяльність центральних установ республіки була напівпаралізована безліччю дрібних проблем, які виникали в сот-

Сталін Й. Твори. -- Т. 12. -- С. 332.

нях сільських районів. Нарешті, в лютому 1932 р. було прийнято рішення про створення п'яти областей, які за територією майже удвое перевищували колишні губернії, -- Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької. В районах Донбасу керівництво республіки не наважилося створити область, яка б взяла на себе управлінські функції колишньої Катеринославської губернії, і залишило управління за собою. Ця непослідовність, як швидко довело життя, виявилася необґрунтованою. Тому 2 липня 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про утворення Донецької області у складі 17 адміністративно-територіальних одиниць, підпорядкованих Харкову, а також 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської областей.

На III Всеукраїнській партконференції у липні 1932 р. С. Ко- сіор, В. Чубар, р. Терехов та інші керівники республіки визнали, що через поспішність при проведенні адміністративно-територіальної реформи сільські райони виявилися, як вони обережно висловлювалися, «без достатнього керівництва» у найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладуТретя конференція КП(б)У. 6-9 липня 1932 р. Стенографічний звіт. -- Харків, 1932. -- С. 8, 11, 73, 80.. Проблема, однак, не вичерпалася сама собою одразу після утворення областей. На лютневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У однією з причин катастрофічного спаду сільськогосподарського виробництва голова ВЦВК Г. Пет- ровський назвав таку: «Про елементарні речі, які треба було повідомити ЦК або який-небудь інший радянський орган, тижнями і цілими місяцями ми не могли дізнатися в районі. Наші організовані області далеко не справно працюють. У минулому році в поїздці по Донецькій області я бачив, як обласні організації не охопили ще район у відношенні керівництва, не налагодили цю справу так, щоб село відчуло керівну роль партії»Див.: Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». -- К., 1991. -- С. 161..

Основні показники новоутвореної Донецької області порівняно з іншими областями УСРР виглядали так:Адміністративно-територіальний поділ УСРР. За станом на 1 грудня 1933 року. -- Харків, 1933. -- С. 6. Чисельність населення подається за станом на 1 січня 1933 р.

За територією Донецька область перебувала на п'ятому місці в Україні, за кількістю населення -- на четвертому, за ступенем урбанізації -- на першому. Це був єдиний з українських регіонів з переважаючим міським населенням. Перевага була б ще більшою, якби до Донбасу не приєднали в якості продовольчого постачальника аграрний Старобільський округ у складі 14 (на той час) районів. Під кутом зору історичним Старобільщина являла собою продовження Слобідської України.

Між 1926 і 1937 рр. сукупна чисельність населення області істотно змінилася: Всесоюзная перепись населения 1937 года: общие итоги. Сборник документов и материалов. -- М., 2007. -- С. 46, 47, 52, 53, 58, 59.

Адміністративно-територіальний поділ УСРР. За станом на 1 грудня 1933 року. -- Харків, 1933.

Перепис 1937 р. більш точний, ніж проведений замість нього Всесоюзний перепис 1939 р. Тому зміни в чисельності населення варто визначати за переписом 1926 р. і «репресованим» переписом 1937 р. Бачимо, що населення області за десятиріччя зросло в півтора рази. Це найбільший в Україні темп росту. Зростання спостерігалося і в Дніпропетровській області (на 5,4%), але в усіх інших областях чисельність населення скоротилася внаслідок Голодомору 1932-1933 рр.

Чисельність чоловіків у сільській місцевості Донецької області скоротилася на третину. Частково скорочення було викликане ур- банізаційними процесами, але в основному -- Голодомором. Порівняно високі темпи зростання міського населення пояснювалися притоком робочої сили в донецьку промисловість з інших областей

України і з інших республік СРСР. Приток перекрив заподіяні Голодомором втрати місцевого населення.

Розглянемо адміністративно-територіальний поділ Донбасу в районному зрізі за станом на 1 грудня 1933 р. (чисельність населення -- за станом на 1 січня 1933 р.). Регіон тоді складався з 13 міськрад, підпорядкованих безпосередньо області, і 14 районів, підпорядкованих Старобільському округу:¹

Приміські сільради, підпорядковані кожній міськраді, об'єднували десятки тисяч мешканців. Єдиним виключенням була Краматорська міськрада, яка взагалі не мала жодної сільради. У переважній більшості сільських районів, які підпорядковувалися області, існувала велика кількість міських і селищних рад. Райони, підпорядковані Старобільському округу, не мали міських і селищних рад, за винятком центру округу, який вважався містом. комуністичний розкуркулення сталінський реформа

2. Ревізія аграрної політики ВКП(б)

XV з'їзд партії (грудень 1927 р.) у короткому курсі «Історії ВКП(б)» був позначений як з'їзд колективізації сільського господарства. До сталінського «великого перелому», коли Кремль запровадив примусову суцільну колективізацію селянських господарств, залишалося ще два роки. Але Сталін мав рацію, коли пов'язав перегляд економічної політики в аграрному питанні з XV партійним з'їздом. На цьому з'їзді йому вдалося розгромити троцькістську опозицію, і у нього розв'язалися руки, щоб розпочати на селі комуністичні перетворення.

У політичному звіті ЦК, з яким на з'їзді виступив Й.Сталін, вказувалося, що темп розвитку сільського господарства не можна визнати задовільним. Перед делегатами з'їзду ставилося запитання: де знайти вихід для сільського господарства? Може, в уповільненні темпів розвитку промисловості? Не очікуючи незгоди аудиторії, генсек формулював «очевидну» відповідь: вихід у перетворенні дрібних і розпорошених селянських господарств у великі об'єднані господарства на основі громадського обробітку землі, в переході на колективний обробіток землі на базі нової, вищої техніки. Під безпосереднім тиском генсека в директиви з'їзду по розробці перспективного плану було закладено високі показники колективізації сільського господарства на кінець п'ятирічки (1932/33 господарський рік) з охопленням до 20% селянських посівів. Згуртовані навколо Сталіна партапаратники підтримали ідею колективізації, реалізація якої забезпечувала прискорений розвиток підприємств державного сектора за рахунок перекачування створюваного в сільському господарстві національного доходу і тим самим підводила під існуючий режим надійний економічний фундамент.

У радянській історіографії завжди стверджувалося, що під час непу «командні висоти» економіки і дрібнотоварне сільське господарство сполучалися між собою опосередковано, тобто через ринок. Це правда, але не вся.

Не підлягає сумніву, що придбання хліба на ринку різноманітними організаціями, як державними, так і кооперативними (з наступною закупівлею державою більшої частини заготовленої кооператорами продукції) якісно відрізнялася від «заготівлі» за допомогою продзагонів. Це справді були ринкові заготівлі, що здійснювалися на основі попиту і пропозиції. Якщо селянина або селянський кооператив не влаштовувала ціна на хліб, вони могли утриматися від продажу і залишити державу без хліба.

Але радянська ринкова змичка якісно відрізнялася від нормального ринку. Ця відмінність має навіть кількісні параметри -- так звані «ножиці цін». Чудовий знавець методів, за допомогою яких можна було витиснути з селянства максимум коштів на індустріалізацію, Сталін у липні 1928 р. говорив так: «Воно (селянство -- авт.) сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі й опосередковані, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості -- це по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти -- це подруге. Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, а також селянство»¹.

Будучи практично монополістом у закупівлі селянського хліба, держава могла визначати рівень заготівельних цін. Т аке ж становище у виробництві промтоварів дозволяло їй завищувати продажні ціни. Штучно створюваний перепад у цінах на промислові та сільськогосподарські товари дістав промовисту назву -- «ножиці цін». «Ножиці» відстригали до половини доходів селян від реалізації продукції на ринку.

У дискусії з приводу перспектив розвитку народного господарства у першій п'ятирічці, яка точилася напередодні XV з'їзду ВКП(б), більшовицьке керівництво оприлюднило три точки зору. Л. Троць- кий, Л. Каменєв і Г. Зінов'єв наполягали на тому, щоб масштаб розриву в цінах на промислові і сільськогосподарські товари, або, як тоді говорили, «розхил ножиць» був максимальний. Й. Сталін стояв за помірний «розхил ножиць». М. Бухарін, О. Риков і М. Томський схилялися до введення «відновлювальних цін», які б повністю повертали селянам виробничі витрати.

У жовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV з'їзду партії. У них засуджувався курс на «надіндустріалізацію», який про-

Сталін Й. Твори. -- Т. 11. -- С. 157.

пагувався прибічниками максимального «розхилу ножиць», як такий, що загрожував посиленням соціальної напруженості в суспільстві. XV з'їзд наголосив на тому, що максимальне перекачування коштів із сільського господарства у промисловість призвело б до політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази індустрії. Разом з тим практика встановлення державою-монополістом завищених цін на промтовари не скасовувалася. Передбачалося лише поступове, аж до останнього планового року скорочення надходжень до бюджету від «ножиць цін».

Селяни, однак, уже взимку 1927-1928 рр. не погодилися на занижені ціни і відмовилися продавати хліб. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Запаси хліба на державних складах швидко вичерпувалися.

Існували два шляхи розв'язання кризи. Можна було підвищити ціни на хліб, а цим самим -- збільшити платоспроможний попит селянства. Правда, тоді довелося б обмежити бюджетні витрати на індустріалізацію. Але можна було й не підвищувати ціни, а змусити селян продавати хліб, чи точніше -- здавати його державі.

Після того, як «надіндустріалізаторів» Троцького, Зінов'єва і Ка- менєва на XV з'їзді партії вивели зі складу політичного керівництва, Сталін та його послідовники самі перехопили ідею «надіндус- тріалізації». Серед тих, хто йшов за генсеком, були в повному складі члени партійно-радянського керівництва України, у тому числі генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л. Каганович (до липня 1928 р.) і С. Косіор, голова Раднаркому УСРР В. Чубар, голова ВУЦВК Г. Петровський.

Покладатися у здійсненні індустріалізації тільки на «ножиці цін» або на посилене оподаткування селянських господарств Сталін не збирався. Ці методи нагромадження не виходили за межі товарно-грошових відносин, хоч і порушували ринкову рівновагу. Не відмовляючись від них на перших порах, генсек бажав іншого: позбавити селян можливості розпоряджатися вирощеним врожаєм, перетворити їх у найману робочу силу в одержавлених колгоспах. Курс на колективізацію сільського господарства ставав на порядок денний. Хлібозаготівельною кризою Сталін скористався для того, щоб проголосити суцільну колективізацію сільського господарства поточним завданням.

Позиції окремих членів більшовицького колективного керівництва, публічно заявлені у 1926-1928 рр., на перший погляд виглядали таким чином: ліві (Троцький, Каменєв, Зінов'єв) -- стояли за максимальний «розхил ножиць», праві (Бухарін, Риков, Томський) -- схилялися до «відновлювальних цін» на хліб, і центр (Сталін). Як праві, так і ліві не бажали відмовлятися від нової економічної політики. Проте справжня позиція Сталіна і сталінців у керівних колах партії насправді не була центристською. Вона виходила за рамки непу і мала на меті повернення до політики комуністичного штурму, розпочатого В. Леніним у 1918 р. і припиненого навесні 1921 р. переходом до непу.

Відразу після XV з'їзду партії в країні почалися перші зимові хлібозаготівлі, здійснювані за допомогою силових методів. На них політбюро ЦК ВКП(б) мобілізувало істотну частину наявного партійно-радянського апарату. На периферію поїхали й члени політбюро ЦК. Виїхавши в січні 1928 р. у Сибір, Сталін у низці виступів перед місцевими функціонерами виклав таку програму дій:

- ? зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а в разі відмови -- застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

- ? у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства;

- ? услід за частковою провести суцільну колективізацію.

Щоб досягти кінцевої мети, якою була «всеосяжна колективізація», Сталін обрав тактику гри на об'єктивно існуючій у суспільстві соціальній напруженості. У провалі хлібозаготівель він звинуватив не все селянство, а тільки «куркулів». Селяни не виявили бажання продавати хліб за заниженими цінами, а Сталін говорив про куркулів, які не хотіли здавати хліб. «Продавати» і «здавати» -- це терміни різних епох і різних економічних політик.

Після «чорного переділу», тобто організованого радянською владою зрівняльного перерозподілу селянського землекористування в роки ленінського комуністичного штурму, найзаможніший прошарок села з яскраво вираженою тенденцією будувати господарство не стільки на власній праці, скільки на залученні найманої робочої сили, істотно скоротився. В умовах непу він дістав певні можливості зростання, але податкова політика держави найчастіше зводила ці можливості нанівець. Зойки про «куркульську небезпеку» з боку Л. Троцького та його однодумців у партійному керівництві мали корисливу мету: обкласти селянство більшими податками і за його рахунок здійснювати «надіндустріалізацію». Коли Сталін і його послідовники в партійному апараті боролися з троць- кістами, вони спокійно ставилися до заможних верств села і не переоцінювали значення соціальної диференціації селянства. Торкаючись складеної комісією Раднаркому СРСР таблиці соціального розшарування села, секретар ЦК ВКП(б) В. Молотов на XVз'їзді партії указав на те, що група під назвою «ті, хто наймає сезонних робітників» (7,9% усіх селян), не може бути цілком куркульською, бо до неї входять, за іншими ознаками, не менш як 2-3% середняків. Звідси випливав висновок: визначити питому вагу куркульства «є завданням майже неможливим»Пятнадцатый съезд ВКП(б). Декабрь 1927 г. Стенографический отчет. -- М., 1961. -- Ч. 2. -- С. 1181-1184..

Надалі, однак, Й. Сталін запозичив у своїх політичних противників жупел «куркульської небезпеки». Йшлося про те, щоб примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою перетворення непокірних на ворогів радянської влади -- «куркулів». А з ворогами розмова була коротка: надзвичайні заходи, застосування різноманітних санкцій від штрафів до цілковитої конфіскації майна.

У 1928 р. проблема хлібозаготівель внаслідок недороду стала надзвичайно гострою. Хоч заготівлі з урожаю 1928 р. тривали і в зимові місяці 1928-1929 рр., Україна дала на 1 квітня 1929 р. тільки 27 млн. пудів пшениці і жита (з урожаю 1927 р. на 1 квітня 1928 р. вона дала 200 млн. пудів). Заготівлі хліба на Північному Кавказі зменшилися учетвероКульчицький Станіслав. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. -- К., 2008. -- С. 108.. Прагнучи врятувати становище, голова Раднаркому СРСР О. Риков вніс на затвердження політбюро ЦК ВКП(б) план імпорту від 80 до 100 млн. пудів хліба з виплатою до 200 млн. руб. у валюті, але не дістав згоди. Тоді він запропонував імпортувати 50 млн. пудів, але йому знову відмовили, тому що валюта була потрібна для індустріалізації. Розповідаючи про це на квітневому (1929 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), Сталін так пояснював позицію вже контрольованої ним більшості членів політбюро ЦК: «Ми це діло відкинули, вирішивши, що краще натискувати на куркуля і витиснути у нього хлібні надлишки»Сталін Й. Твори. -- Т. 12. -- С. 92-94.. Тут же генсек запропонував свій вихід із становища, що склалося: використання «уральсько-сибірського» методу хлібозаготівель (названого так за «досвідом» його сибірської поїздки в січні 1928 р.). «Треба організувати хлібозаготівлі, -- говорив він. -- Треба мобілізувати бідняцько-середняцькі маси проти куркульства і організувати їх громадську підтримку заходам Радянської влади щодо посилення хлібозаготівель. Значення уральсько-сибірського методу хлібозаготівель, здійснюваного за принципом самообкладання, якраз у тому і полягає, що він дає можливість мобілізувати трудящі верстви проти куркульства, на предмет посилення хлібозаготівель»Там само. -- С. 88..

«Уральсько-сибірський» метод хлібозаготівель був вигідний для влади у двох аспектах, і Сталін відверто охарактеризував обидва: «По-перше, ми вилучаємо хлібні надлишки заможних верств села, полегшуючи цим постачання країни; по-друге, ми мобілізуємо на цій справі бідняцько-середняцькі маси проти куркульства, освічуємо їх політично і організуємо з них свою потужну багатомільйонну політичну армію на селі»Там само. -- С. 88-89.. Перший аспект мав тактичне значення. Другий був стратегічним: на селі створювалося соціальне напруження, яке було потрібне владі для здійснення суцільної колективізації.

Реалізуючи ці настанови, ВЦВК і РНК РСФРР прийняли 28 червня 1929 р. закон «Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів». 3 липня вона була продубльована ВУЦВК і РНК УСРР. Ці постанови запроваджували обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розверсткою на село за принципом самообкладання.

Те, що в 1928 р. здійснювалося як надзвичайні заходи, законами від 28 червня і 3 липня 1929 р. було перетворено на звичайну практику. Коли господар ухилявся від поставок зерна, визначеного завданням сільського сходу, на якому панували підтримувані владою незаможники, сільрадам дозволялося штрафувати його в межах п'ятикратного розміру вартості хліба, який підлягав здаванню. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників продавалося з торгів. Груповий опір розверстці або ухилення від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за ст. 57 і 58 Кримінального кодексу УСРР, які передбачали ґрунтовніші кари: конфіскацію майна та депортацію засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть надходжень від штрафів або продажу майна з торгів перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Цим забезпечувалася корислива зацікавленість незаможників у нових законах. Вони не мали жодних зобов'язань перед державою, тому що не виробляли або майже не виробляли продукцію. Саме через це вони ставали тим соціальним тараном, який держава використовувала на селі для примусового об'єднання в колгоспи селян, які виробляли товарну продукцію. У новоутворюваних колгоспах незаможники займали адміністративні посади і починали вчити своїх більш успішних в господарюванні односельчан, як треба працювати на колективних засадах.

Отже, держава забирала продукцію в тих, хто її мав, користуючись у цій справі допомогою тих, хто її не мав. Це був той самий механізм реквізиції, який застосовували під назвою продовольчої розверстки у 1919-1920 рр., але удосконалений: замість робітничих або чекістських загонів тепер використовувався розгалужений компартійно-радянський апарат, який спирався в конкретних умовах України на комнезами -- «опору партії на селі». Від 1929 р. комнезами дістали друге дихання.

Готуючись до кампанії суцільної колективізації, компартійно- радянські органи на Донбасі зайнялися перерозподілом орної землі. У квітні 1929 р. Луганський окрвиконком доповідав ВУЦВКу про здійснювані зміни в практиці землеустрою, які поширилися після XV з'їзду ВКП(б): «Землеустрій набув виразний класовий характер... Одним з першочергових завдань є створення таких територіальних умов, які сприяли б колективізації без ламання землеустрою. Для цього під час землеустрою здійснюється групування бідняцького і малопотужного середняцького населення в групи по 15-20 господарств з відводом землі таким групам за суміжністю... Почав відбуватися суворий відбір заможних господарств для утворення з них на віддалених землях виселків у перспективі. Смисл створення таких перспективних виселків -- наблизити землю для бідняцького і середняцького населення і поставити заможне селянство в господарські умови, які диктують йому необхідність виселення на далекі землі за міркуваннями суто економічного характеру». В Сталінському окрузі ця практика використовувалася ще раніше. У 1928 р. в семи селах були перерозподілені землі 901 господарства, внаслідок чого створився компактний земельний масив площею майже в 12 тис. га для бідняцько-середняцьких прошарків селянстваКолективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- К., 1992. -- С. 90-91.. У селах Новомихайлівка Петропавловського і Андреє- во-Клевцово Велико-Янисольського районів виникли жіночі бунти проти нового порядку землеустрою, який руйнував господарство і позбавляв сім'ї звичного способу життяКульчицкий С.В., Шаталина Е.П. Коллективизация сельского хозяйства и голод в 1932-1933 гг. // Новые страницы в истории Донбасса. -- Кн. 2. -- Донецк, 1992. -- С. 26-27..

Антиселянські закони від 28 червня (РСФРР) і 3 липня (УСРР) 1929 р., які зобов'язували місцеві ради організовувати хлібоздачу з розверсткою на село за принципом самообкладання, узаконювали, як показували події, вже побутуючу практику. 7 червня 1929 р. Ста- робільський окружний відділ ДПУ УСРР представив в окружний суд обвинувальний висновок на групу селян з десяти осіб (у тому числі трьох жінок), які перешкоджали місцевим органам влади вилучати майно у «злісних нездатчиків державі лишків хліба». Чекісти звинувачували цих жителів села Байдівка Старобільського району у розпалюванні масового безладу та підбурюванні односельчан до непокори владі. У жовтні надзвичайна сесія окружного суду винесла свій вирок: Іван Хамчич і Михайло Шаповаленко ув'язнювалися строком на один рік з наступним виселенням на три роки за межі Старобільського округу. Інші фігуранти кримінальної справи ув'язнювалися на цей же строк, але без виселенняГолодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник. -- Львів, 2010. -- С. 118..

У згаданому вище звіті Луганського окрвиконкому ВУЦВКу від 2 квітня 1929 р. перелічувався такий набір каральних заходів, застосовуваний владою проти заможних селян, до яких висувалося політичне звинувачення в «куркульстві», тобто експлуатації чужої праці. Йшлося, зокрема, про оголошення «куркулям» громадського бойкоту, виключення їх зі складу пайщиків споживчої кооперації, відмову у перемелюванні зерна, достроковому стягненні кредитів, одержаних від сільськогосподарських кредитних товариств, відмову від продажу їм промтоварів, порушенні карних справ за ознаками спекуляції і приховування лишків продукції. Вбиваючи клин між різними групами селян за майновими ознаками, окрвиконком рапортував про досягнуті успіхи в цій справі: «Участь бідноти виявилася, головним чином, у наданні сприяння з виявлення лишків, здійснення громадського тиску на хлібодержателів шляхом відповідних постанов загальних зборів, а також проведення підписки на колективний вивід для почину і прикладу»Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- С. 90..

Найбільш заможні селяни після запровадження надзвичайних заходів починали згортати своє господарство і відмовлятися від використання найманої праці. Деякі з них організовували товариства спільного обробітку землі (тсози) або навіть артілі. Влада називала такі колективні утворення лжеколгоспами і нещадно переслідувала їх учасників. Найчастіше переслідування виявлялося у формі постанов сільського сходу, якими затверджувалися підвищені завдання на поставку хліба державі за заниженими цінами.

Так, мешканець села Воздвиженського Железнянського району Артемівського округуУ вересні 1930 р., коли розформовувалися округи, Железнянський район був перейменований в Горлівський. Відповідно його центр перенесли з селища Нью-Йорк в Горлівку. Леонтій Макаровський мав 32 десятини землі на 8 їдоків. Здавалося б, землі на таку велику сім'ю було не так багато, але він мав сільгоспмашини, велику і дрібну худобу, вулики. З 200 пудів хліба, накладених у червні 1929 р. сільським сходом, він здав тільки половину. Тоді на нього наклали штраф в сумі 1600 руб., в рахунок якого з торгів було продане все його майно за смішні ціни (в руб.):

пара коней -- 170;

корова -- 60;

телиця -- 30;

кобила з лошаком -- 128;

вівці -- 20;

свині -- 30;

три вулики -- 30;

сіялка -- 40;

косарка -- 40;

молотилка -- 200;

тачанка -- 80;

віялка -- 20.

Окрім цього -- все домашнє майно від комода до перини. Набралося проданих речей на суму 1570 руб., що навіть не покрило суми штрафу Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- С. 97.. Людину з великим сімейством пустили за вітром.

12 січня 1930 р. надзвичайна сесія Артемівського окружного суду розглянула справу Якова Труфанова і братів Павла і Леонтія Перепечаєнків -- мешканців села Парасковіївки Гришинського району. З матеріалів справи можна зрозуміти, що навесні 1929 р. у братів Перепечаєнків описали і продали майно в рахунок накладеного штрафу за нездачу хлібних лишків. У жовтні 1929 р. односельчанин братів Яків Труфанов, будучи напідпитку, накинувся на секретаря сільради і члена робітничої бригади з кулаками і криком: «Гадів- комуністів перевішаю! Ви грабуєте селян, забираєте хліб і майно. Я вам покажу, як грабувати!» Коли його забирали, присутній в сільраді Павло Перепечаєнко закричав: «Що ви збиткуєтеся над п'яним, навіщо його берете? Ми самі його заберемо додому, вистачить того, що ви нас пограбували!» Суто побутовому інциденту, що відбувся на очах багатьох мешканців села, надали політичну підкладку. До справи долучили Леонтія Перепечаєнка, який нібито підпоїв Тру- фанова. Усіх трьох зробили учасниками терористичного акту і позбавили волі у таборах суворого режиму строком на 8 років, з наступним, після відбуття покарання, виселенням на три роки за межі Артемівського, Сталінського і Луганського округівКолективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- С. 128-129..

Взимку 1929-1930 рр. ситуація в селах Донецької області стала вибухонебезпечною. Це можна проілюструвати прямою мовою, що зберіглася в обвинувальному вироку кількох жителів хутору Середньо-Теплового Станично-Луганського району. На зборах мешканців трьох хуторів ці селяни закликали:

— «Не здавайте надлишків хліба, краще закопаємо в землю, ніж віддамо їм, вони (комуністи -- авт.) забрали хліб і гроші з тим, щоб втекти за кордон;

— Не йдіть до колгоспів, бо вам доведеться працювати на радянських панів, як раніше працювали на поміщиків, у колгоспі будете голі й босі;

— Життя стало незносним, скоро через грабіжництво доведеться залишитись в одній сорочці, цьому грабіжництву не буде кінця, радянська влада хліб відправляє за кордон, один вихід позбутися цих грабежів, якби одразу кілька хуторів відмовились здавати хліб;

— Якщо вам потрібен хліб, забирайте його насильно, а добровільно я не здам, деруть шкуру, час уже брати вила в руки й гнати їх, клятих комуністів»Голодомор 1932-1933 років в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник. -- Львів, 2015. -- С. 127-128..

За справу взялися чекісти. Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 17 травня 1930 р. засудила Нікіфора Волокіткіна і Якова Миронова до розстрілу, Гната Зенцева -- до 8 років концтаборів, Григорія Волокіткіна, Юхима Зенцева і Самуїла Миронова -- до 5 років таборів.

3. Перша хвиля розкуркулення і колективізації

З ліквідацією відносин між селом і містом, заснованих на законі вартості (нехай навіть з такими викривленнями, як «ножиці цін»), ці відносини стали регулюватися в ручному режимі чиновниками радянського апарату. Це давало можливість сталінській державі витискати матеріальні ресурси з колгоспного села по максимуму.

Розпливчастість критеріїв, за допомогою яких окреслювалася «експлуататорська верхівка» села, влаштовувала конструкторів радянського ладу. Вони могли оголосити куркулем кожного більш- менш заможного селянина і розчавити його. Навіть цілковита незаможність не рятувала тих, хто виступав проти колективізації. Кмітливе начальство таврувало таких протестувальників за допомогою політичного неологізму -- як «підкуркульників».

Виникла й інша, протилежна за змістом проблема: що робити з явно заможним селянином, якщо він хоче працювати в колгоспі? Підняв її М. Калінін на XVI партійній конференції у квітні 1929 р. «Я думаю, -- казав він, -- що неправильно було б назавжди закривати куркулю двері в колгоспи». У відповідь перший секретар обкому Центральної Чорноморської області (ЦЧО) І. Варейкіс заявив: «Питання не в тому, чи можна брати в колгоспи. Це не той лозунг, з яким треба вилазити на трибуну»\Комісія, яка складала резолюцію по доповіді М. Калініна, не дійшла єдиної думки у цьому питанні і на пропозицію генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора передала його на розгляд політбюро ЦК ВКП(б). 18 липня 1929 р. політбюро ЦК прийняло рішення про недоцільність прийняття куркулів у колгоспиШестнадцатая конференция ВКП(б). Апрель 1929 года. Стенографический отчет. -- М., 1962. -- С. 296, 334. Правда. -- 1929, 19 июля..

«Колгоспний рух», як в радянській пресі називали кампанію насадження колгоспів, дав певні результати ще напередодні переходу до політики розкуркулювання. Свої господарства об'єднували переважно бідняцько-наймитські верстви. Примусити селянина- власника вступити в колгоспи вдавалося тільки здійсненням терористичної політики: накладанням додаткових завдань по здаванню хліба, штрафуванням нездатчиків, стягненням штрафів шляхом розпродажу селянських засобів виробництва. Намагаючись уникнути такої перспективи, немало заможних селян шукали шляхів порятунку у формі «саморозкуркулення». Вони ділили садиби з дітьми, добровільно віддавали своє майно колгоспам з проханням прийняти їх в колектив, писали в газетах про своє бажання бути корисними радянській владі. Ось що, наприклад, написав один з таких селян, Немерцов, у старобільську районну газету «Червоний хлібороб»: «Якщо мене не відштовхуватимуть від громадських організацій, я і моя сім'я вступимо у колгосп. Я і мої сини не будуть небезпечними. Обіцяємо це своїм чесним життям»Кульчицкий С.В., Шаталина Е.П. Коллективизация сельского хозяйства и голод в 1932-1933 гг. // Новые страницы в истории Донбасса. -- Кн. 2. -- Донецк, 1992. -- С. 33..

Однак такі запевнення були даремні. Більшовицькому керівництву потрібно було розколоти селян, протипоставити різні селянські прошарки за майновою ознакою, щоб полегшити собі завдання розселянювання селянства, перетворення його основної частини в сільськогосподарських працівників, цілком залежних від своїх начальників у колгоспах і радгоспах. Ті з них, хто мав нещастя бути заможним до епохи «чорного переділу» й особливо ті, хто зберігав ознаки заможності, повинні були погоджуватися на роль переслідуваних «куркулів». На переламі 1929-1930 рр. в СРСР була оголошена кампанія перевірки соціального складу колгоспників. Усіх тих, хто вважався заможним до вступу в колгосп, виключали як «куркульський ворожий елемент». У Маріупольському окрузі на початку 1930 р. провели відповідну чистку в колгоспах ім. Ворошилова і «Незаможник» Старо-Каранського району, «Енергія» Ман- гушського району, «Червона зірка» Стритенського району та ін. Всього по 10 колгоспам виключили 88 сімейТам само..

7 листопада 1929 р. в газеті «Правда» з'явилася стаття Й. Сталіна «Рік великого перелому (До 12-ої річниці Жовтня)». Головний висновок статті звучав так: у колгосп селяни пішли «цілими селами, волостями, районами»Сталін Й. Твори. -- С. 130.. Стаття відіграла мобілізуючу роль у середовищі компартійно-радянської номенклатури. У місцевих начальників створювалося враження відставання від сусідів: мовляв, у мене незначний відсоток колективізації, тоді як в інших районах у колгоспи пішов середняк.

Стан колективізації селянських господарств на початок грудня 1929 р., який був складений Наркомземом СРСР на підставі повідомлень секретарів окружних комітетів ВКП(б), виявився таким:Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. -- Т. 2. -- М., 2000. -- С. 54-55.

Отже, на Донеччині був тільки один район, в якому частка колективізованих господарств перевищила половину їх наявної кількості. Питома вага колективізованих господарств не перевищувала 15% у 39 з 57 районів, коливалася в межах від 15 до 30% у 12 районах, а в межах від 30 до 50% -- у п'яти районах.

Сталінська стаття «Рік великого перелому» була приурочена до пленуму ЦК ВКП(б), присвяченого проблемі форсування темпів колективізації. Відповідно до установок статті пленум ЦК визнав недостатніми накреслені XV з'їздом ВКП(б) темпи усуспільнення селянських господарств (20% до кінця п'ятирічки) і проголосив безпосередній перехід до суцільної колективізації сільського господарства. Питання про долю найзаможнішого прошарку селянства пленум ЦК не розглянув. Проте ніхто з його учасників не заперечував того, що при утворенні колгоспів треба звернути особливу увагу на найбільш заможних селян, які були в кожному селі, назвати їх куркулями і знищити політично та економічно з тим, щоб всі інші, менш заможні селяни не сумнівалися, що в колгосп треба йти. Усіх, хто сумнівався, належало зарахувати в стан ворогів як під- куркульників і так само знищити.

Після пленуму ЦК у Центральному комітеті була створена комісія під головуванням наркома землеробства СРСР Я. Яковлєва, яка ухвалила перехід в районах, оголошуваних районами суцільної колективізації, до політики «ліквідації куркульства як класу». У цьому формулюванні, а також в тезі про куркульство як останній і най- численніший експлуататорський клас, яка почала пропагуватися, ігнорувалися соціальні наслідки «чорного переділу», проведеного в Росії у 1918 р., а в Україні -- у 1920-1923 рр. Уперше висновок комісії Яковлєва був оприлюднений Сталіним на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р.

Розпалювання соціальної напруги на селі несло в собі перспективу руйнації відновлених під час непу продуктивних сил сільського господарства. Компартійна верхівка йшла на це свідомо, бо її метою було насадження колгоспів як необхідного елементу командної економіки, а не турбота про матеріальний добробут трудівників села, як проголошувалося з усіх трибун. Селянин міг змиритися з колективізацією тільки під загрозою бути оголошеним куркулем або підкуркульником, тобто втратити своє господарство. Тому певна частка селян була приречена на репресії самою логікою колективізації.

21 січня газета «Красная звезда» вийшла зі статтею Й. Сталіна «До питання про політику ліквідації куркульства як класу». Він заявив, що схвалена XV з'їздом ВКП(б) політика обмеження й витіснення капіталістичних елементів села застаріла і слід переходити до нової політики ліквідації куркульства як класу. Контури цієї політики були визначені постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації».

Ця постанова, яка розсилалася на місця з позначкою «цілком таємно», поділяла селян, які мали бути показово репресовані, на три категорії. До першої категорії відносився «контрреволюційний актив», який підлягав негайній ліквідації шляхом ув'язнення в концтаборах або розстрілу. Друга категорія означала депортацію у віддалені регіони Радянського Союзу. Ті, хто потрапляв до третьої категорії, залишалися на місці, але повинні були розселятися за межами колгоспних масивів. Загальна кількість господарств, що підлягали ліквідації за трьома категоріями, мусила становити від 3 до 5% селянських сімей. Місцева влада, починаючи від сільрад і закінчуючи районними відділами ДПУ, яким доручалося здійснення кампанії розкуркулення, мусила визначити списки за трьома категоріями репресованих.

Рапортуючи голові ОДПУ Г. Ягоді результати депортації роз- куркулених за 20 днів, заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон повідомив, що в Україні виселення «куркульських» господарств розгорнулося з 18 лютого 1930 р. шляхом розверстки контрольної цифри в 20 тис. господарств по округах. «Спеціально розробленим оперативним наказом і рядом наступних директив, -- як повідомлялося, -- були вичерпним способом передбачені як основні принципи проведення операції з виселення, так і сама техніка цієї роботи за усіма лініями, починаючи з вилучення куркулів з населеного пункту аж до завантаження їх в ешелони...Складені окрвідді- лами ДПУ плани, ув'язані із загальним планом перевезень, планів розміщення і використання збройної сили тощо, ретельно перевірялися і корегувалися ДПУ УСРР з метою забезпечення максимальної чіткості, плановості й безперебійності ходу операцій»Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. -- Т. 2. -- М., 2000. -- С. 337..

Виселення було здійснене з 29 округів і охопило по 10 березня 1930 р. 19531 господарство загальною чисельністю 92 970 осіб, з них

дорослих чоловіків -- 32 436, дорослих жінок -- 28 480 і дітей -- 32 054. Оскільки після початку операції було вирішено відкласти її на більш пізній строк в усіх прикордонних і прилягаючих до прикордонних округах, можна бачити, як зауважував Карлсон, що контрольна цифра виселення була виконана «з деяким перевищенням». Статистика виселення по округах майбутньої Донецької області була такою (в Луганському окрузі депортація теж була відкладена): Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. -- Т. 2. -- М., 2000. -- С. 338. Оподаткування «кур-кульських» господарств здійснювалося не за загальними нормами, а на підставі оцінок «експертів» з числа місцевої адміністрації, податкових службовців і пред-ставників «громадськості» (тобто керівників комітетів незаможних селян).

5 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна в цій постанові відносилася до регіонів другої черги, де суцільну колективізацію треба було завершити восени 1931 або навесні 1932 р. Знаючи настрої в Кремлі, керівники деяких округів негайно після появи цієї постанови висунули зустрічні плани. На зібранні партійного активу в Харкові 4 лютого 1930 р. С. Косіор заявив, що треба здійснити суцільну колективізацію степових округів України за час весняної посівної кампанії, а восени 1930 р. -- в усіх інших округахГолод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. -- К., 2003. -- С. 361..

Розгортаючи кампанію розкуркулення, місцева влада повинна була скористатися її наслідками, щоб загнати селян в колгоспи. Це не завжди виходило, внаслідок чого виникала небажана ситуація: частину селян вже розкуркулили, але відсоток колективізованих господарств не збільшився. У таких випадках компартійно-радянські центри в Москві і Харкові робили вигляд, що вони є захисниками селян і засуджують ініціативу місцевої влади з розкуркулення. Зокрема, після засідання політбюро ЦК КП(б)У 8 лютого 1930 р., на якому була затверджена розверстка по округах на висилку селян, що опинилися в другому списку -- у віддалені регіони СРСР, у партійні комітети була надіслана телеграма за підписом С. Косіора такого змісту: «У ряді округів директиви про розкуркулення тільки у районах суцільної колективізації, а також про серйозну суспільно- політичну підготовку цього заходу грубо порушуються. Через можливі серйозні наслідки порушення директив ЦК і головотяпського підходу до розкуркулення ЦК попереджає, що до винних застосовуватимуться найрішучіші засоби впливу»Там само..

Практично негайно Наркомзем УСРР зібрав факти примусової колективізації та розкуркулення селян в округах Степової України. В інформаційному бюлетені від 13 лютого повідомлялося, що в селі Луганському (Артемівський район), яке налічувало 1430 дворів, відбулися закриті збори КНС, бідноти та червоних партизанів, де були присутні 200 осіб. До колгоспу записалися тільки 70 дворів, але збори вирішили негайно розпочати кампанію розкуркулюван- ня. Вранці другого дня були розкуркулені 20 господарств, «серед них такі, -- як підкреслювалося в бюлетені, -- що їх ніяк не можна вважати глитайськими»Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів та матеріа-лів. -- С. 151.. Тут же повідомлялося, що до неколекти- візованого села Василівка Артемівського району приїхала робітнича бригада від заводу «Перемога праці», скликала загальні збори і змусила їх прийняти таку постанову: «Коли якого глитая розкур- кулювати не слід, то його треба оштрафувати на 300 рублів»Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів та матеріа-лів. -- С. 151..

В кампанії розкуркулення чекісти широко користувалися послугами незаможників і робітничих бригад. Зокрема, у Краматорському районі 180 робітників були закріплені за сільрадами, де розгорталася кампанія. 14 робітників призначалися на постійну посаду комендантів «куркульських» виселків, які утворювалися при роз- куркуленні селянських господарств за третім спискомНаціональна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Донецька область. -- Книга перша. -- Донецьк, 2008. -- С. 15..

Методи тиску на селян, які залишалися одноосібниками (цей термін виник в ході суцільної колективізації) вражали своєю різноманітністю. Місцеву владу і надісланих їй на допомогу колективі- заторів з округів не можна було звинуватити у відсутності фантазії. Зокрема, у селах Передільському і Старий Айдар Петрівського району з ініціативи надісланого з Луганського округа уповноваженого Чучмарова і секретаря партосередку (одного на обидва села) Ла- пигіна проводилися демонстрації активістів під червоними і чорними прапорами. Зупиняючись біля кожного подвір'я, вони пропонували господарю стати під червоний прапор, якщо він «за соціалізм», або під чорний прапор, якщо він прибічник «капіталізму». До чорного прапора приклеювали список селян -- кандидатів на роз- куркулювання. Таким чином, список поповнювався цілком «демократично» -- самими селянами. Так само «демократично» формувався список бажаючих стати колгоспниками. Лапигін не заперечив проти присвоєння його імені новоутвореному колгоспу, а райзему- правління затвердило цю назвуКульчицкий С.В., Шаталина Е.П. Коллективизация сельского хозяйства и голод в 1932-1933 гг. // Новые страницы в истории Донбасса. -- Кн. 2. -- Донецк, 1992. -- С. 35-36..

Оскільки землі була оголошена загальнонародним надбанням, землекористування опинилося в руках державних чиновників. Во- ни розпоряджалися землею таким чином, щоб змусити селян вступати в колгоспи. У Краснооктябрській сільраді одноосібникам давали землю в чужому земельному товаристві, а у власному -- відрізали ділянки для селян сусіднього земельного товариства. Далека відстань від домівки до поля, відсутність доріг і мостів через річки, незвичність нового поля -- все це змушувало селян ставати перед важким вибором: «Ось вам і добровільно у колектив йти, а не підеш -- не дадуть землі»Історія колективізації сільського господарства Української РСР. -- Т. 2. -- К., 1965. -- С. 438-439..