Колективізація сільського господарства

Розгортаючи «колгоспний рух» в Старо-Керменчикському районі, місцева влада надавала перевагу комунам з максимальним усуспільненням всього майна. Агітація вступати в комуни супроводжувалася переконливим аргументом: мовляв, існує постанова ВУЦВК про розстріл кожного десятого, хто залишиться одноосібником.

Майно розкуркулюваних селян продавалося з аукціону. Найбільш цінне на торги не надходило, його прибирали до рук самі організатори розкуркулення. Звідси -- сміховинні ціни на майно. У селі Велика Каракуб Старо-Бешівського району Сталінського округу було розкуркулено 56 господарств. Цегляні будинки продавалися по 20 рублів, кури -- по 15 копійок за штукуНаціональна книга пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Донецька область. -- Книга перша. -- Донецьк, 2008. -- С. 17.

Великий голод в Україні. 1932-1933 років. -- Т. I. -- К., 2008. -- С. 135.

Великий голод в Україні. 1932-1933 років. -- Т. II. -- С. 710-711..

Селянин Михайло Лисенко 1902 р. народження розповідав комісії Конгресу США з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні, як відбувалося розкуркулення на його хуторі Семенівка Амвросіїв- ського району:

«Розкуркулювали так. Накладуть на тебе гроші. Ти мусиш заплатити... Наклали на тебе сьогодні тисячу рублів, щоб ти заплатив. Ти заплатиш тисячу рублів. Завтра ж до тебе принесуть 3 тисячі, щоб ти заплатив. А в тебе вже немає грошей, щоб заплатити. То вони в тебе все чисто забирають. У тебе корова, коні -- все забирають на auction. Продають пару волів за п'ять долярів. За п'ять рублів -- пару волів! Корову -- півтора рубля. Кінь -- півтора рубля або два рубля. Коні такі як змії. І тоді ще кажуть, що це їм не

хватило -- і хату продають -- все! А ти куди хочеш, то йди. Торбу бери в руки, і можеш куди хочеш відправлятися».

М. Лисенко відправився в Чистяково. Він уже мав досвід роботи на шахтах у 20-ті рр. і влаштувався без проблем. Він не чинив спротиву розкуркуленню і не був розстріляний. Не виголошував інвективи на адресу радянської влади і не був ув'язнений. Йому поталанило і з третім списком на розкуркулювання: його не загнали на виселки, не депортували на Урал, просто дозволили йти світ за очі¹.

Цій же комісії, яку очолював виконавчий директор Джеймс Мейс, розповідав про розкуркулення Олексій Кейс 1912 року народження. Його батько мав до революції близько 180 десятин землі, з яких після перерозподілу 1920 р. залишилося 30. У роки непу він збільшив свій земельний наділ до 50 га, мав молотарку, трактор, худобу. Подія відбувалася на хуторі Сад поблизу селища Райське (Дружківський район):

«Описували так: й подушки, й тарілки, й вилки, й ножі там, що в хаті -- простирадла, що одежа, все оце, лампа, все то описують. То такі ці приходили на опис, може, якихсь п'ятеро, шестеро або більше людей. І вони розділяють: ти описуй там майно в дворі, а ти описуй там зерно, пшеницю, а ти описуй там ту частину, а я описую цю частину. І ото так вони описували. А тоді через три тижні, через два тижні, коли вони там скликають людей, і що буде з молотка продаватися таке то майно. І приходе в двір, може, якихсь дві сотки, півтори сотки людей, за безцінок вони продають. Значить, крім майна, крім збруї, такого майна, як там молотарка, косарка, воз там, коней, коров -- то йде в колгосп. То не продається. А от таке в хаті все, то вони продають за безцінок, розумієте, аби його збутися. А людей відправляють в Сибір.

І в той же день ото, на другий день, в нашім хуторі було трьох розкулачено, а два моїх дядьки -- тата брати -- жили від нас якихсь чотири кілометра, то їх теж на другий день розкуркулили. І їх вивезли в Сибір. Як у вас описали майно, то мужчин всіх забирають, заарештовують, і в в'язницю. А тоді, як у вас продали, жінок забирають з дітьми і везуть. На потяг -- і везуть до Харкова, а там всі чоловіки в в'язниці на Холодній горі сидять, чекають. І тоді цих чоловіків приєднують до родин -- і в Сибір»¹.

Свідчення українців, які після Другої світової війни опинилися в еміграції, перед комісією Дж. Мейса найбільш цікаві тим, що записувалися за певною програмою, яка включала події, починаючи з 1917 р. Свідчили люди похилого (у першій половині 1980-х рр.) віку, але в 30-х рр. вони були у розквіті сил і брали безпосередню участь в подіях. З їх розповідей можна бачити, як під корінь зрізалася верства найбільш успішних, підприємливих, ініціативних людей. Такі люди були погано пристосовані до ведення колективного господарства під наглядом радянських чиновників. Влада це розуміла і тому таврувала їх як куркулів, глитаїв, експлуататорів трудящого люду. Насправді ж саме вони в умовах ринку забезпечували ефективне функціонування сільського господарства. Ось розповідь про розкуркулену багатодітну сім'ю Серебрянських, яка мешкала в Ремівці Чистопільського району (тепер це частина селища міського типу Сніжне). Розповідала Зоя Гречка, уроджена Серебрянська, яка була наймолодшою, вісімнадцятою дитиною в родині. Батько її був сиротою, в царській армії його навчили читати й писати. Під час світової війни він воював на Кавказі, а після війни повернувся на батьківщину і працював саночником у шахті. У рокі непу він відкрив у селі магазин, а коли розбагатів, то побудував для односельчан своїм коштом школу і церкву. В ніч на 10 січня 1930 р. за ним прийшли. Далі З. Гречка розповідала:

«Сусіди прийшли чуть світ, сказали, що перші на списку стоїмо ми на Сибір. Тата паралізувало, бо він серце мав не таке вже міцне. І його прийшли вночі, вони осталися удвох, тато і мама в хаті. І тата забрали з ліжком. Понесли з хати на ліжку. А мама слідом йшла, плакала, а брат своїм плаче голосом на все село. Винесли тата на самий край села, де була землянка, де лежало вугілля, паливо було. І туди тата й маму лишили, в ту хату, в ту землянку жити. Рано люди сходилися, зносили їсти, хто що зміг. А сестра була вдова, помер її чоловік, вона була з донечкою, два і пів року. Вона зразу начала писать в Москву, щоб дозволили їй тата і маму забрать. Чотири місяці пройшло, і їй дозволили забрать батьків»Великий голод в Україні. 1932-1933 років. -- Т. III. -- С. 494-495..

Установку на колективізацію і розкуркулення давали керівники на вершині владної піраміди, а проводила її на периферії місцева влада. Вузькій групі керівних працівників району і сільради була надана необмежена влада. Необхідність скласти список на розкур- кулення у певному відсотку до загальної кількості мешканців села і можливість внести до цього списку будь-кого призводили до потворних зловживань. З іншого боку, загроза розкуркулювання діяла на багатьох селян паралізуюче, позбавляючи їх волі до опору. Торкнувшись практики суцільної колективізації в Тульчинському і Шепетівському округах, С. Косіор на XI з'їзді КП(б)У заявив: «Адміністрування, перегини по відношенню до середняка, штучне насадження колгоспів, методи насильства не тільки щодо селянства, а й бідноти в цих округах набули характеру системи, кожний працівник на селі міг робити все, що йому завгодно»XI з'їзд КП(б)У (5-15 червня 1930 року). Стенографічний звіт. -- Харків, 1930. -- С. 265..

Це справедливе зауваження треба поширити на всі округи, включаючи донецькі. Більше того, якраз в округах Донбасу, зважаючи на специфіку формування їх постійного населення впродовж багатьох десятиліть, ступінь криміналізованості структур місцевої влади був найвищим. Маргінальні верстви тут цілком заполонили структури влади. Коли стало зрозумілим, що можна робити все, що завгодно, ці покидьки залюбки скористалися такою можливістю.

Голова Краснооктябрської сільради Верхньо-Теплицького району Феодосій Нечаєв, за повідомленням органів державної безпеки, «вечорами у нетверезому стані, викликаючи в сільраду жінок, шляхом загроз змушував їх до співжиття з ним, попереджаючи: «Якщо хоч словом кому обмовишся, то разом із сім'єю зашлю на Північ, як куркульку». Одного разу Нечаєв і рахівник сільради М. Гулевський прийшли до одноосібника Степанищева і стали вимагати: «Став пляшку горілки і жарь яєшню, інакше буде погано». Потім Нечаєв, загрожуючи Степаніщеву відкликанням зятя з армії, розкуркуленням і висилкою на Північ, як куркулів, на очах батька зґвалтував дочку -- жінку червоноармійця. У повідомленні ДПУ зазначалося, що «завдяки загрозі Нечаєва справа розголосу не дістала»Троян Н.П. Голод // Донбасс (Донецк). -- 1989. -- № 3. -- С. 82..

Так, як Нечаєв, поводив себе і голова Велико-чернігівської сільради Верхньо-Теплицького району Сергій Попов. А один з Уповноважених, якого прислали на розкуркулення в село Краснооктябр- ське, Михайло Кононіхін заявив селянам: «Зараз йде зміцнення колгоспів. Якщо кого намітили до чистки і він не буде обходитись з нами так, як треба, то його вичищуть. Ось Томачов Архип Андрійович, його розкуркулити давно пора, але він не скупиться. Тільки почує про чистку, тут же говорить -- Миша, пішли, куплю пляшку горілки і з горя вип'ємо, тому-то він тримається в колгоспі». На закінчення у повідомленні зазначалося, що про вказані випадки районні організації інформувалися, але вони «своєчасних заходів не вжили, і тільки через деякий час Нечаєв і Попов були перекинуті». Перекинуті в розумінні -- на інше село з цими ж повноваженнями. Лише після втручання республіканських органів ЦКК

1 ДПУ матеріали на них були передані в прокуратуруТам само..

Каральний меч більшовицької Феміди разив не тільки заможних селян, яких звинувачували, хоч і несправедливо, в експлуатації чужої праці. Страждали й селяни середнього достатку, навіть лояльні до існуючого режиму, тобто такі, яких не можна було зображати «підкуркульниками». Вони зазнавали репресій тільки тому, що не подобалися місцевому начальству. Таким, наприклад, був мешканець села Корсун Артемівського округу К. Антощенко. У листі до «всеукраїнського старости Г. Петровського він виклав свої злигодні в одному абзаці:Колективізація і голод на Україні 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- С. 139.

«У 1929 р. я займався хліборобством, маючи 4 га посівної землі,

2 коня і корову. Після умолоту хліба мною було вивезено 43 пуди на зсипний пункт добровільно у серпні місяці. 8 грудня 1929 р. Кор- сунська сільрада прислала мені звістку про додатковий вивіз 100 пудів хлібних культур і 25 пудів соняшникового насіння, якого я не сіяв. Строк виконання -- 1 день. 9 грудня мною було вивезено 105 пудів хлібних культур, а насіння не вивіз. Взамін насіння було мною запропоновано хлібні культури у подвійному обсязі, на що я одержав відмову. Після чого конфіскували майно, продали будинок, забрали с/г реманент, весь хліб і викинули мене і мою сім'ю на вулицю».

Середняк К. Антощенко мав додатковий статус червоного партизана, який надавав йому певні пільги, в усякому разі -- необхідність уваги з боку начальства. Однак всі клопотання в сільраді, а потім в Артемівському окрвиконкомі і окрпрокуратурі були даремні. Він з дружиною, матір'ю 65 років, двома дівчатками -- чотирьох років і шестимісячною залишився на вулиці. Мабуть, в насмішку, йому прислали два сповіщення з сільради, датовані 27 і 30 грудня 1929 р. -- про засів земельної ділянки, що числилася за ним, і про необхідність зробити внесок до фонду лікнепу в розмірі 180 рублів Колективізація і голод на Україні 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- С. 139..

Наркомат землеробства СРСР був створений рішенням листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Наркомом землеробства була затверджена людина з близького оточення Сталіна -- Я. Яковлєв (Епштейн). В уряді УСРР колективізацією займався наркомзем О. Шліхтер. Пам'ятаючи провальний досвід першого комуністичного штурму (він працював у 1917-1919 рр. наркомземом і наркомпродом у радянських урядах Росії і України), Шліхтер вважав необхідним зробити перехід до колективного господарювання менш травматичним для селян. Він розробив план колективізації на першу п'ятирічку, згідно за яким у 1933 р. передбачалася об'єднати в колгоспи 28% сільського населення України, а питома вага об'єднань з найменшим ступенем усуспільнення засобів виробництва, тобто товариств спільного обробітку землі у загальній кількості колгоспів мусила зрости до 80%. Таке співвідношення показників колективізації при одночасному насиченні сільського господарства машинною технікою забезпечувало, на думку О. Шліхтера, цілковиту реальність перетворень у сільському господарстві. Параметри свого плану він доповів на Другій конференції КП(б)У у квітні р. і добився їх офіційного схваленняДруга конференція КП(б)У. 9-14 квітня 1929 р. Стенографічний звіт. -- Харків, 1929. -- С. 187..

Однак в другій половині 1929 р. Наркомзему УСРР були продиктовані параметри колективізації, визначені загальносоюзним наркоматом землеробства. Я. Яковлєв, за яким стояв Й. Сталін, вимагав здійснювати суцільну колективізацію негайно і у вигляді колгоспів з максимальним ступенем усуспільнення селянських засобів виробництва. Коли 7 грудня 1929 р. Наркомзем УСРР і Укркол- госпцентр опублікували Примірний статут товариства спільного обробітку землі, у ньому вже відбивалася позиція не Шліхтера, а Яковлєва: пропонувалося усуспільнювати не тільки обробіток землі, але й домашню худобу та птицюПіджарий Ф.Д. Діяльність Комуністичної партії України по створенню і зміцненню колгоспного ладу. -- Харків, 1973. -- С. 57.. По суті, це був примірний статут не тсозу, і навіть не артілі, а комуни.

Компартійно-радянський апарат почав здійснювати колективізацію сільського господарства України, керуючись цим документом. Це стривожило С. Косіора, який пам'ятав крах радянської влади в Україні влітку 1919 р., викликаний спробами комунізації селянства. Український генсек не виступав проти прискорених темпів колективізації і закликав, як уже вказувалося, закінчити її в

1929 р. Але у межах власної компетенції він намагався стримати радикалізм «соціалістичних перетворень» у сталінському варіанті. У директивному листі до місцевих партійних організацій «Про весняну посівну кампанію і чергові практичні завдання в галузі колективізації» від 27 грудня 1929 р. він попереджав: «Щодо усуспільнення тяглової сили та худоби треба додержуватися такої лінії: намагатися найскоріше усуспільнити робочу худобу, так само як і засівну площу. Усуспільнену робочу худобу й коні треба зводити в кінні і машинні, машинно-кінні колони, щоб найраціональніше використовувати робочу худобу в усуспільненому господарстві. Щодо усуспільнення продукційної молочної і дрібної худоби, то треба провадити його обережнішим темпом, залежно від місцевих умов: насамперед утворити хоч би яку-небудь кормову базу та організувати на усуспільнених засадах промисловий тип тваринницького господарства, дбаючи про те, щоб під час усуспільнення обов'язково збільшити випуск тваринної продукції»Історія колективізації сільського господарства Української РСР. -- Т. 2. -- К., 1965. -- С. 210..

Центральним пунктом у цьому циркулярі була замаскована теза про нераціональність безоглядного усуспільнення селянської худоби, крім робочої. Примусове усуспільнення всього, чим володіли селяни, не тільки загострювало політичну ситуацію на селі, а й призводило до значних економічних втрат. Адже у новонароджених колгоспах не існувало умов для догляду за худобою. Не виступаючи прямо проти комунізації села, Косіор обережно сформульованими порадами прагнув ввести у певні рамки сталінський колективістський смерч.

Політбюро ЦК ВКП(б) створило 5 грудня 1929 р. комісію під керівництвом Я. Яковлєва для розробки питань «про темп колективізації в різних районах СРСР і про заходи допомоги з боку держави». 22 грудня Яковлєв передав у політбюро ЦК проект, в якому містилися такі рекомендації: «Оскільки в округах суцільної колективізації основну частину колгоспів становитимуть середняцькі прошарки села, які впродовж низки років будуть викорінювати риси індивідуального селянина з властивими йому хитаннями, за основну форму організації на даній стадії повинна бути визнана с/г артіль, у якій колективізовані головні засоби виробництва (земля, реманент, робоча худоба, а також товарна продуктивна худоба) при одночасному збереженні за даних умов приватної власності селянина на дрібний реманент, дрібну худобу, молочні корови тощо, що буде обслуговувати споживчі потреби селянської сім'ї. Кожний подальший крок у бік усуспільнення на шляху до комуни повинен спиратися на безпосередній досвід селян-колгоспників, на зростання в них переконаності у міцності, вигідності і перевагах колективних форм ведення господарства»Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. 1927-1939. -- Т. 2. -- М., 2000. -- С. 63..

У комісії Я. Яковлєва перемогла точка зору більш поміркованих, ніж сам союзний наркомзем, членів: представника Колгосп- центру СРСР Г. Камінського, партійних керівників України (С. Ко- сіор), Середньої Волги (М. Хатаєвич), Казахстану (Ф. Голощокін). Така позиція більшості членів комісії підбадьорила завжди обережного С. Косіора, після чого він і звернувся до місцевих партійних організацій з вищезгаданим директивним листом.

Проект комісії Яковлєва Сталін передав Молотову. Той назвав його невдалим, «місцями з фальшивими нотками». За «фальшиву нотку» В. Молотов вважав згадане обґрунтування причин утворення артілей замість комун: «оскільки в округах суцільної колективізації основну частину колгоспів становитимуть середняцькі прошарки села, які впродовж низки років будуть викорінювати риси індивідуального селянина з властивими йому хитаннями...»Ивницкий Н.А. Коллективизация и раскулачивание (начало 30-х годов). По материалам Политбюро ЦК ВКП(б) и ОГПУ // Судьбы российского крестьянства. -- М., 1996. -- С. 257.

Сталін погодився з Молотовим, і в остаточній редакції постанови ЦК ВКП(б), яка побачила світ 5 січня 1930 р., слова про право селян мати у приватній власності дрібний реманент і молочних корів були зняті. Наркомзем СРСР дістав доручення у найкоротші строки розробити Примірний статут сільськогосподарської артілі «як перехідної до комуни форми колгоспу»Коллективизация сельского хозяйства. Важнейшие постановления Комму-нистической партии и Советского правительства. 1927-1935. -- М., 1987. -- С. 259..Ця теза про «перехідність до комуни» сильно вплинула на Примірний статут, опублікований Наркомземом СРСР і Колгоспцентром 6 лютого 1930 р. Принципова для селян відмінність між артільною і комунною формами колгоспів у ньому була навмисно стерта. Заява про можливість утворення підсобного господарства виявилася декларацією, бо в статуті не визначалися розміри присадибної ділянки, не унормовувалося право колгоспника на утримання корів та дрібної худоби.

Сталін був налаштований на комунізацію сільського господарства, тобто на цілковиту ліквідацію селянської приватної власності на засоби виробництва. Власне, його плани йшли ще далі: він вважав, що та форма власності, яка дістала назву колгоспно-кооперативної, повинна «перерости» в державну власність. Йшлося не про радгоспи, в яких на державу випадав тягар виплати заробітної плати працюючим. Уже на початку 1930 р. розгорнулися експерименти з укрупнення новоутворених колгоспів. Вони здійснювалися за двома напрямами: по-перше, стали організовуватися кущі колгоспів, які іноді охоплювали цілий район; по-друге, почали виникати аграрно-індустріальні комбінати.

Паралельно з розгортанням чекістської кампанії з розкурку- лення селянства розгорталася колективізація сільського господарства. У лютому 1930 р. в усіх регіонах України, за винятком Полісся, частка колективізованої землі перевищила частку землі одноосібників.

Селяни йшли в колгоспи під шаленим адміністративно-чекістським тиском. Тиск породжував опір, який був неорганізованим, але масовим. Селяни всюди однаково реагували на безрозмірні хлібозаготівлі, розкуркулення, усуспільнення корів і дрібної худоби, руйнування храмів і переслідування священників. Найбільшого поширення набули баб'ячі бунти. Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали право на власну корову, дрібну худобу і птицю.

11 лютого 1930 р. в ЦК ВКП(б) відбулася нарада секретарів ЦК союзних республік, а 21 лютого -- нарада секретарів крайових і обласних партійних комітетів Росії та України за участю членів політбюро ЦК. На обох нарадах керівники місцевих парткомів говорили про серйозність становища, але не пропонували дати «задній хід» здійснюваним перетворенням. Якщо розглядати по днях перебіг подій, які завершилися публікацією 2 березня в газеті «Правда» статті Сталіна «Запаморочення від успіхів», то слід розпочати з листа, який голова ЦКК ВКП(б) і нарком РСІ (Робітничо- селянської інспекції) Г. Орджонікідзе одержав 25 лютого від В. Ба- лицького. Голова ДПУ УСРР ділився враженнями «з питань роз- куркулювання, виселення куркульства, практичного здійснення колективізації». У листі наводилися факти про гостру реакцію селян на примусову колективізацію, але висновок був досить оптимістичним: «У нас на Україні справи складаються благополучно». Рукою

Сталіна на першій сторінці повідомлення була зроблена помітка: «Цікавий лист»Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. -- Т. 2. -- С. 833..

Наступного дня в ЦК ВКП(б) прийшла панічна телеграма з Харкова. П. Любченко і Г. Петровський повідомляли про факти «грубого перекручення партійних директив» на місцях, які викликали «селянський рух» проти колективізації. Термінологія телеграми («перекручення», «головотяпство» місцевих працівників) була використана у сталінській статті «Запаморочення від успіхів», яка на певний час зупинила суцільну колективізацію.

«Селянський рух» проти колективізації (вираз, протилежний усталено-офіційному «колгоспному руху») розгортався у прикордонному Шепетівському окрузі, що особливо стривожило більшовицьке керівництво. У телеграмі повідомлялося: «Натовпи, переважно з жінок, під керівництвом куркулів, церковників висувають вимоги: відкриття церкви, ліквідація колективів, повернення громадського реманенту та насіння. В окремих селах натовпи налічували до 400 чоловік, було здійснено побиття активістів... Причина руху -- недостатня підготовка в окремих селах колективізації форсованими темпами (усуспільнення реманенту, посів матеріалу у дводенний строк при рішенні зборів, що не мали кворуму); головотяпство комсомольців, які здійснювали збирання вторинної сировини фактично шляхом масових обшуків дворів; закриття церкви.»Там само. -- С. 833-834.

Виявилося, що ситуація в Шепетівському окрузі не була локальною. 26, 27 і 28 лютого подібні телеграми надійшли в ЦК ВКП(б) з Алма-Ати, Воронежа і Рязані. Опитуванням 28 лютого в протоколи засідання політбюро ЦК від 5 березня 1930 р. було внесене таке рішення:

«а) Доручити комісії у складі тт. Сирцова, Сталіна, Молотова, Калініна, Рикова, Мікояна, Ворошилова, Яковлєва і Юркіна остаточно вирішити питання про статут колгоспів на основі обміну думками. Скликання за т. Риковим. Строк роботи -- 24 години з тим, щоб статут 2 березня був надрукований у пресі;

б) Доручити т. Сталіну того ж дня виступити із статтею в газетах» Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. -- Т. 2. -- С. 270..

У новій редакції статуту була зроблена одна фундаментальна поступка бунтівному селянству: чітко перелічувалося все те, що треба усуспільнювати при утворенні колгоспу або при вступі в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу і присадибну ділянку. Разом з тим у цьому документі нечітко прописувалися або були зовсім відсутні положення про права та обов'язки колгоспників, про норми колгоспної демократії, а також права самого колгоспу як юридичної особи. Тому статут не міг перешкодити зосередженню майже безконтрольної влади в руках правління та його голови. Сам колгосп як виробнича одиниця, а також голова колгоспу як службова особа не мали жодної самостійності у відносинах з місцевим компартійно-радянським апаратом.

Номер газети «Правда» від 2 березня, де друкувався Примірний статут, містив справді сенсаційний документ -- статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». Генсек заявляв без маневрування і обмовок: «Артіль є основною ланкою колгоспного руху, тому що вона є найдоцільнішою формою розв'язання зернової проблеми». У різких виразах говорилося про неприпустимість посилення колгоспного руху засобами адміністрування. «Не можна насаджувати колгосп силою, -- писав Сталін. -- Це було б нерозумно й реакційно».

Органи державної безпеки ретельно відслідковували вплив статті «Запаморочення від успіхів» на робітничий клас. Серед підслуханих висловлювань, які К. Карлсон передав у ЦК КП(б)У 3 квітня 1930 р., були такі:

Артемівський округ, завод «Червоний хімік», машиніст кисневого відділення Литвинов: «Бач, як Сталін уміє маскуватися, а хто ж раніше давав таку директиву, як не він? Зараз, коли остаточно обібрали, зігнали, як овець до колективів, так тільки тоді він вирішив написати про те, що низи неправильно проводять його директиву у життя».

Сталінський округ, Сталінський металургійний завод, черговий на електростанції Семидотський: «Зараз зрозуміло, що Бухарін був правий, коли він казав, що індустріалізацію і колективізацію такими швидкими темпами не можна проводити. Сталінська політика на практиці не виправдала себе, надто вже він скоро захотів побудувати соціалізм упродовж п'яти років. На практиці виявилося, що це дуже рано. Селяни -- не робітники і добровільно до колективів не підуть».

Сталінський округ, Рутченківське рудоуправління, робітник Масленков: «Це не більше, не менше, як вихватки Сталіна, чомусь він себе вигороджує. А всі неподобства, що кояться на селі, приписують тільки місцевій владі. А де ж був центр, даючи перші директиви про колективізацію?»Див.: Кульчицький Станіслав. Червоний виклик. Історія комунізму в Укра-їні від його народження до загибелі. Кн. 2. -- К., 2013. -- С. 323.

У сталінські часи чекісти почали володіти розгалуженою мережею інформаторів-сексотів в усіх верствах суспільства, республіках і регіонах, колективах і подекуди навіть в сім'ях. Ця мережа, яка формувалася засобами кнута і пряника, ретельно фіксувала анти- радянські висловлювання. У вигляді тематичних інформаційних зведень вони розсилалися керівникам партійних комітетів усіх рівнів. Компартійно-радянський апарат мусив формулювати тактичні завдання, реагуючи на настрої суспільства, але не відволікаючись від стратегічних цілей. Зрозуміло, що подібні висловлювання заносилися в картотеку і могли, іноді через багато років, призводити до репресій. Але не репресії, як це дивно звучить, були головним завданням органів державної безпеки. На першому плані перебувало інформування державних службовців про стан суспільства, яким вони не тільки керували, але й змінювали його глибинні характеристики згідно з визначеними вождями стратегічними цілями.

Робітничий клас і селянство жили осібним життям, спілкуючись між собою здебільшого через ринок. Цей ринок не можна було назвати вільним навіть в роки непу, адже держава-комуна прагнула прищепити власні характеристики суспільству, тобто комунізувати його. Робітничий клас не мав приватної власності, і тому його комунізація здійснювалася в облудній формі націоналізації підприємств, які насправді переходили у володіння держави-комуни, а не нації/суспільства. Селянство залишалося самим собою, тобто економічно незалежним від держави класом тільки за умов, якщо воно володіло засобами виробництва, здатними забезпечувати його засоби існування. Його комунізація була можливою тільки шляхом перетворення приватної власності на засоби виробництва в колгоспно-кооперативну власність. Формально колгоспи перебували у власності селянських колективів, а насправді ними розпоряджалася держава.

Однак між державним підприємством і одержавленими колгоспами існувала фундаментальна різниця: міські пролетарі одержували заробітну плату від держави, віддаючи їй вироблену продукцію, а сільські пролетарі мусили віддавати державі свою продукцію, не очікуючи від неї коштів на власне існування. Держава-ко- муна вважала, що колгоспники мусять прогодувати себе самі в процесі вироблення призначеної для неї продукції. Тому вже перша в Україні колгоспна осінь продемонструвала, як буде показано далі, нерозв'язну суперечність виникаючої економічної реальності -- між прагненням держави забрати у вигляді хлібозаготівель якомога більшу кількість зерна і прагненням селян віддати державі істотно меншу кількість своєї продукції.

Комуністичні перетворення, які відбувалися в облудній формі соціалістичного будівництва, на Донбасі мали певну специфіку. Вона обумовлювалася територіальним розміщенням робітників і селян. На відміну від інших регіонів, донецькі міськради (за винятком Краматорської) мали велику кількість підпорядкованих їм сільрад. Важко сказати, чи промисловість (головним чином кам'яновугільна) розміщувалася в сільській місцевості, чи села розміщувалися на території міст і робітничих селищ, настільки щільно спліталися між собою промислова і сільськогосподарська форми діяльності. Основна маса робітників Донбасу мала селянське коріння, істотна їх частина була безпосередньо пов'язана з сільським господарством. Тому політика суцільної колективізації села прямо і безпосередньо позначилася на інтересах донецького пролетаріату. Наведена вище невелика добірка висловлювань допомагає зрозуміти, що сталінським інвективам на адресу місцевої адміністрації у робітничому середовищі давалася належна оцінка. Робітникам імпонував «правий ухил», розкритикований і розгромлений сталінською командою в політбюро ЦК ВКП(б).

У світлі наступних подій сталінську статтю «Запаморочення від успіхів» вважають грою на публіку. Мовляв, генсек відчув катастрофу, яка загрожувала радянській владі, і терміново відступив, але потім своє надолужив. З таким судженням важко погодитися. Треба зважити, від чого відмовлялася і не відмовлялася очолювана Сталіним партія більшовиків.

Г оловною ланкою «колгоспного руху» ставала артіль. У наступні десятиліття ніхто не згадував про наявність приватної власності у колгоспників. Ця власність (присадибна ділянка, корова й телиця, дрібна худоба і птиця) існувала під виглядом особистої власності. Але насправді вона була приватною.

Приватна власність навіть у таких обмежених масштабах допомагала колгоспнику виживати. Одночасно уламки приватної власності в сільськогосподарському виробництві відігравали роль пом'якшувального чинника у відносинах між містом і селом. Певна частка заробітної плати, одержуваної працівниками приватного сектору, могла «отоварюватися» тільки завдяки продукції з присадибної ділянки колгоспника. Колгоспник одержував за продану на вільному ринку продукцію потрібні йому гроші, адже його праця в громадському господарстві колгоспу майже виключно компенсувалася натурою (якщо взагалі компенсувалася).

Замість сільськогосподарської комуни, яка була органічною частиною комуністичного виробництва, в Радянському Союзі утверджувалася артіль -- «дволикий Янус». Одним «ликом» вона була обернена до економіки, що функціонувала тільки завдяки директивам, командам. Другим «ликом» вона оберталася до ринкової економіки, тобто до живого виробництва, яке функціонувало завдяки природній мотивації виробника. Артільна форма колгоспу вимагала наявності товарно-грошових відносин. Причому не тільки в обмеженому полі сільськогосподарського виробництва, але й в усій економіці.

Ринковий «лик» колгоспного ладу пом'якшував диспропорції радянської економіки, які були органічно притаманні плановому регулюванню. Він сигналізував плановикам, де і коли треба вжити заходів, щоб уникнути труднощів з реалізацією виробленої продукції чи, навпаки, справитися з дефіцитом. Поряд з вільним вибором місця праці, яке було надане робітничому класу без зусиль з боку останнього, а внаслідок простого розуміння вождями партії органічних вад мілітаризації трудового процесу, селяни вибороли собі присадибну ділянку. Ці два чужорідні для комуністичної економіки елементи -- вільний вибір місця праці для робітника й присадибна ділянка для селянина з можливістю реалізувати вироблену на ній продукцію за цінами попиту і пропонування -- зробили можливим її тривале існування. Комуністична економіка завжди залишалася неефективною порівняно із ринковою, але вона давала змогу Кремлю використовувати колосальний мобілізаційний ресурс, який мала від природи. Існувати тривалий час вона могла лише тому, що СРСР володів колосальним людським потенціалом і майже невичерпними природними багатствами.

Ті, хто зробив відступ від програми РКП(б) 1919 р., яка вимагала комунізувати селянство, не усвідомлювали його фундаментальності. У резолюції XVI з'їзду ВКП(б), який відбувся у червні-липні 1930 р., підкреслювалося, що на даній стадії основною формою колгоспу є сільськогосподарська артіль, але висловлювалося припущення, що «колгоспний рух може підсилитися до вищої форми -- комуни -- відповідно до підвищення технічної бази, зростання колгоспних кадрів і культурного рівня колгоспників»¹. Сталін до кінця життя був переконаний, що вимоги програми РКП(б) 1919 р. рано чи пізно увійдуть в життя. «Щоб підняти колгоспну власність до рівня загальнонародної власності, -- писав він у 1952 р., -- треба виключити лишки колгоспного виробництва з системи товарного обігу і ввести їх у систему продуктообміну між державною промисловістю і колгоспами»².

Через тиждень після появи газети «Правда» зі статтею «Запаморочення від успіхів» і переглянутого «Примірного статуту сільськогосподарської артілі», 10 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі». Сама її назва містила в собі дві великі брехні: по-перше, місцеві органи влади не були винні у викривленнях, вони ретельно виконували установки центру; по-друге, не існувало селянського колгоспного руху, бо селян заганяли в колгосп силою. Перекладаючи провину за примусову колективізацію на місцеві органи влади, Кремль тепер орієнтував їх «на рішучу, нещадну боротьбу з викривленнями політики партії у колгоспному русі»Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. -- Т. 2. -- С. 303..

Перекладення провини за «перегини» у колективізації і розкур- куленні на місцеву компартійно-радянську номенклатуру їй не сподобалося. Наприклад, у висновку Маріупольської окружної контрольної комісії КП(б)У, яка на початку травня розглянула стан справ у Мангушському районі, вказувалося: «Парторганізація не взяла на увагу статтю т. Сталіна «Запаморочення від успіхів», не перебудувала свою роботу, не популяризувала цю статтю серед колгоспників. Частина партійців вважала, що «стаття не своєчасна», «треба було видати її таємно» тощоКолективізація і голод на Україні. 1929-1933. Збірник документів і матеріа-лів. -- С. 197-198..

Зважаючи на поширеність таких настроїв, Й. Сталін змушений був вдатися до невластивої йому відвертості, щоб пояснити ситуацію. Формою спілкування ЦК ВКП(б) обрав закритий лист до низових партійних організацій, що розсилався за списками з вимогою повернути кожний примірник у визначений строк. У листі під назвою «Про завдання колгоспного руху у зв'язку з боротьбою з викривленнями партійної лінії» (від 2 квітня 1930 р.) говорилося: «У лютому міс. в Центральний комітет надійшли відомості про масові виступи селян в ЦЧО, на Україні, в Казахстані, Сибіру, Московській обл. Ці відомості визначили стан, який не можна назвати інакше, як загрозливий. Якби не були тоді негайно вжиті заходи проти викривлень партлінії, ми мали б тепер широку хвилю повстанських селянських виступів, добра половина наших низових робітників була б перебита селянами, була б зірвана сівба, було б підірване колгоспне будівництво і був би поставлений під загрозу наш внутрішній і зовнішній стан. Цим було викликане втручання ЦК, зміна Статуту с/г артілі й опублікування за спеціальною постановою ЦК статті т. Сталіна «Запаморочення від успіхів»Документы свидетельствуют. Из истории деревни накануне и в ходе коллек-тивизации. 1927-1932 гг. -- М., 1989. -- С. 390..

Слід звернути увагу на дві деталі у процитованому тексті. По- перше, низових працівників поінформували, що ЦК врятував половину з них від наглої смерті своєчасним втручанням у розвиток подій. Цим твердженням знімалися претензії місцевих працівників до верхів партії. По-друге, публікація статті Сталіна, як підкреслювалося, була санкціонована ЦК. Ця згадка про ЦК малопомітна, але яскраво засвідчує становище Сталіна в партії і в країні у 1930 р. Він підпорядкував собі політбюро ЦК ВКП(б), все політичне життя в країні крутилося навколо його фігури. Проте на початку 30-х рр. Сталін міг втратити своє становище вождя ще за життя, як це трапилося з іншими членами політбюро ЦК ленінського складу. Диктатором у партії і в країні він став тільки після двох переможних для нього війн -- з власним народом і з гітлерівською Німеччиною.

Дозволом вийти з примусово створених колгоспів і повернути собі усуспільнені засоби виробництва скористалася значна частина селян-власників. За кілька тижнів відчутно зменшився рівень колективізації сільського господарства, що відзначався у відсотках колективізованих господарств до всіх селянських господарств, а також у відсотках колективізованої орної землі до всієї орної землі у розпорядженні селянства:Історія колективізації сільського господарства Української РСР. -- Т. II. -- К., 1965. -- С. 447.

В апогеї першої хвилі колективізації і розкуркулення частка колективізованих господарств істотно різнилася по округах майбутньої (з 1932 р.) Донецької області. Динаміка виходу з колгоспів теж була різною. Найбільший спад спостерігався в Маріупольському окрузі, де тиск на селян був особливо великий. В цілому по Україні питома вага колективізованих господарств за 50 днів після прийняття постанови ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі» скоротилася з 64,4 до 41,3%Історія колективізації сільського господарства Української РСР. -- Т. II. -- К., 1965. -- С. 449..

4. Друга хвиля розкуркулення і колективізації

Весну 1930 р. урочисто назвали «першою колгоспною весною». Більше половини українських селян провели тоді посівну кампанію у складі колгоспів. Кампанія закінчилася успішно, колгоспники та одноосібники працювали з ентузіазмом. Вони повірили запевненням Й. Сталіна про добровільність вступу в колгосп і забезпечення можливості виходу з нього, якщо вступ не був добровільним. Багато хто з селян відкладав вихід, щоб не втрачати часу на тривалі процедури, пов'язані з поверненням усуспільненого майна. «Відсіємося, а тоді підемо з колгоспу», -- заявили, наприклад, колгоспники Петровського району Луганського округуКульчицкий С.В., Шаталина Е.П. Коллективизация сельского хозяйства и голод в 1932-1933 гг. // Новые страницы в истории Донбасса. -- Кн. 2. -- С. 38..

Місцеві працівники, які виявляли особливу активність під час першої хвилі колективізації і розкуркулення, таврувалися в газетах і на селянських сходах як «ліві закрутники», але жодних каральних санкцій щодо них влада не вживала. Натомість з центру на периферію надходили інструкції стримувати вихід селян з колгоспів під будь-якими приводами. Коли в сільрадах і районах надто ретельно йшли назустріч негласним вимогам центру, бажаючі вийти з колгоспу апелювали до вищих інстанцій, щоб реалізувати своє право. Органи державної безпеки зареєстрували в Україні за травень 1930 р. 49 масових виступів колгоспників з вимогами поділу колективно засіяних полів. Зокрема, у селі Старий Айдар Петровського району натовп до 700 осіб колишніх колгоспників, які вимагали поділу колективно засіяних полів, зібралися на схід, який прийняв рішення: «Брати топори та вила і , якщо колгоспники перешкоджатимуть, бити на місці». По Луганському округу чекісти зареєстрували ряд випадків, коли колишні колгоспники самочинно ставили розпізнавальні знаки на своїх старих земельних ділянках і косили траву на колгоспних ділянках, мотивуючи тим, що ці ділянки раніше належали їмТрагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. -- Т. 2. -- С. 468..

У цій же довідці Інформаційного відділу ОДПУ вказувалося, що в селі Ново-Миколаївка Артемівського округу 109 колишніх колгоспників на спільних зборах ухвалили: «Відмовитися від спільного обробітку пізніх і ранніх культур і здійснити поділ посіву». Збори обрали ходаків в окрвиконком для розв'язання цього питання. А в селі КараєшніСтаробільського району у сільраду з'явилася група колгоспників у складі 40 осіб з вимогою виписати їх з колгоспу і виділити їм посівТрагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. -- Т. 2. -- С. 468..

Виходи колгоспників постійно зростали. За 100 днів, до 20 червня 1930 р. в Україні вийшли з колгоспів 1593,8 тис. господарств, а залишилося в них 1655,1 тис. Більш уповільненим був вихід у степових округах: вийшло 476,8 тис., а залишилося 649,4 тис. господарствІсторія колективізації сільського господарства Української РСР. -- Т. 2. -- С. 448.. Грудневий (1930 р.) пленум ЦК КП(б)У дав чітку відповідь на питання про те, хто залишився в колгоспах: «У колгоспи втягнуто 30-35 відсотків індивідуальних бідняцько-наймитських господарств, які до вступу майже не брали ніякої участі у продукуванні товарної продукції, їх господарства мали споживацький характер. Ми втягнули бідняцьку масу в колгоспи»Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. -- С. 377..

Біднота цікавила радянську владу тільки як інструмент «демократичного», методом самоподаткування на сільських сходах, витискування хліба з тих селян, які виробляли товарну продукцію. Тому кампанію колективізації більшовицьке керівництво вирішило повторити. 2 вересня 1930 р. Й. Сталін написав з кавказького курорту В. Молотову: «Треба було б, по-моєму, дати внутрішню директиву обкомам і райкомам... зосередити всю свою увагу на організацію припливу в колгоспи. Словом, відкрити відповідну систематичну і наполегливу кампанію в пресі за колгоспний рух як головний і всевирішальний нині чинник сільгоспбудівництва»Письма И.В. Сталина В.М. Молотову. 1925-1936 гг. Сборник документов. -- М., 1995. -- С. 212-213..

Молотов вставив у протокол засідання політбюро ЦК ВКП(б) від 25 вересня 1930 р. пункт №17/25 «Про директиву по колективізації» (схвалений опитуванням членів політбюро ЦК 20 вересня). Секретарю ЦК ВКП(б) К. Бауману, наркому землеробства СРСР Я. Яковлєву і голові Колгоспцентру Т. Юркіну доручалося у дводенний строк опрацювати проект директиви у питанні про розгортання колективізації. Вказувалася така причина уваги політбюро ЦК ВКП(б) до цього питання: «У зв'язку з новим потужним піднесенням колгоспного будівництва, що наростає»Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы в 5 томах. -- Т. 3. -- М., 2001. -- С. 54..

На пленумі ЦК КП(б)У і об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б), що відбулися в грудні 1930 р., перед партійною організацією України було поставлене завдання у 1931 р. цілком колективізувати Степ і втягнути в колгоспи не менше половини селянських господарств ЛісостепуНариси історії Комуністичної партії України. -- К., 1977. -- С. 427.. Один із пунктів резолюції грудневого пленуму ЦК КП(б)У визначав такий засіб тиску на селян-власників: «Боротьба за колективізацію є насамперед боротьбою проти куркуля, головного запеклого ворога колективізації... Нещадний наступ на глитая по всьому фронту (хлібозаготівлі, фінансові заходи тощо), ліквідація куркуля у районах суцільної колективізації, переселення розкуркулених за межі села повинні стали складовою частиною боротьби колгоспних та бідняцько-середняцьких мас одноосібників за здійснення суцільної колективізації»Комуністична партія України в резолюціях: рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. -- Т. 1. -- К., 1976. -- С. 709..

Якраз у цей час ЦВК СРСР затверджував закон про єдиний сільськогосподарський податок на 1931-й рік, у якому спробував по-новому визначити ознаки куркульських господарств. За свідченням М. Калініна, ці спроби не увінчалися успіхом, тому що «старі ознаки куркульства майже відпали, а нові не з'явилися, щоб їх можна було зафіксувати»Див.: Кондрашин В.В. Голод 1932-1933 годов в российской деревне. -- Пенза, 2003. -- С. 65-66.. Однак у ході «організації колгоспного руху» партія обов'язково повинна була відшукати куркуля, щоб загрозою розкуркулення загнати селян у колгоспи. «Наступ на глитая» в резолюції грудневого (1930 р.) пленуму ЦК КП(б)У не обов'язково передбачав розкуркулення. Рекомендувалося наступати хлібозаготівлями і «фінансовими засобами», тобто посиленим оподаткуванням. Тих, хто не давав згоди на вступ до колгоспів, якраз і оголошували куркулями. Прихований зміст партійних директив розкривався у документах чекістів, які фіксували дійсність без маскування. У записці інформаційного відділу ОДПУ про розгортання колективізації в Україні від 25 листопада 1930 р. серед різних фактів наводився й такий: «У селі Мирна Долина Олександрівського району колишнього Артемівського округу уповноважений рвк (районного виконавчого комітету -- авт.) на загальних зборах заявив: «Вам, одноосібникам, недовго залишилося жити, ми скоро всіх подушимо, хто не буде в колгоспі»Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы. -- Т. 2. -- М., 2000. -- С. 713..

У цьому джерелі розповідалося також, що відповідальний працівник місцевого масштабу таким чином розкривав механізм «по- душення» одноосібників: «На індусів (індивідуальних господарів -- авт.) треба накласти такий план хлібозаготівель, щоб вони самі просилися у колгоспи. Якщо й це не допоможе, то треба накласти на них таку м'ясозаготівлю, що й останніх корів здадуть -- тоді вже кожний до нас побіжить, тільки встигай записувати та приймати»Там само..

Спрацьовував також, мабуть, з більшою ефективністю, інший механізм «подушення» -- податково-пільговий перепад. У вересні податкові органи на Донбасі затвердили порядок оподаткування на наступні два роки: худоба колгоспів і колгоспників взагалі звільнялася від оподаткування, тоді як худоба одноосібників обкладалася подвійним податком. Прибутки від роботи в колгоспі обкладалися податком в розмірі 5-7%, а прибутки від індивідуального господарства, присадибного господарства колгоспників та їх сторонніх приробітків -- 70%-вим податкомКомуністична партія України в резолюціях: рішеннях з'їздів, конференцій.

На додаток до податкового обкладення, яке поширювалося на всіх селян певної категорії, було винайдене й застосоване індивідуальне, так зване «експертне» оподаткування. «Експертник» одержував податкове зобов'язання, яке виходило за всі нормативи й неминуче призводило до руйнування господарства. Коли він не сплачував накладений на нього індивідуальний податок, в дію вступала система штрафування і продажу з аукціону всього того, що йому належало.

Після гіркого досвіду перших місяців 1930 р. керівники партії виступали «як проти ставки на самоплив у колективізації, так і проти всіх адміністративних перегинів та заскоків (з резолюції грудневого (1930 р.) пленуму ЦК КП(б)У) пленумів ЦК. -- Т. 1. -- С. 709.. Організатори «колгоспного руху» повинні були створювати нестерпні умови для індивідуального господарювання доведеними «до двору» завданнями здачі продукції і податками, а потім чекати від «індусів» добровільно написаної заяви про вступ до колгоспу. І все-таки «тверді завдання» та індивідуалізовані податки ставали ефективними тільки у сполученні із загрозою негайного розкуркулення. Держава-комуна атакувала селян з усіх боків -- як «твердоздатчиків», «експертників» і «куркулів».

Учасники грудневого пленуму ЦК КП(б)У виглядали розгубленими. Здійснити суцільну колективізацію села за один рік здавалося їм справою нереальною. Розгубленість подолав секретар ЦК КП(б)У, колишній боротьбист Панас Любченко. Суть його промо- ви-інструкції була такою: «Деякі комуністи і навіть окремі партійні організації забули вже про те, що в них на селі є куркуль, і це в першу чергу стосується районів Степу, де ми маємо високий відсоток колективізації. Деяким товаришам здається, що куркулі -- це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року. Їм здається, що коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то в них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення -- що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів нема. На декого з наших комуністів напав острах у зв'язку з таким величезним завданням -- колективізувати 1,5-2 млн. бідняцько-середняцьких господарств. Ми не організуємо наступ на куркуля, а значить, і успішну колективізацію, коли кожний член партії, кожний активіст, бідняк і середняк, не усвідомлять, що куркуль у нас виростає на базі дрібнобуржуазної стихії щодня, щогодини, що куркуль не вичерпується, як я казав, реєстром 1930 року, що куркуль на селі є»Голод 1932-1933 років в Україні: причини і наслідки. -- С. 379-390..

Повторна кампанія розкуркулювання в Україні готувалася з урахуванням досвіду першої хвилі суцільної колективізації. Законодавчу базу забезпечив XII Всеукраїнський з'їзд рад (лютий-березень 1931 р.). У резолюції «Про підсумки та перспективи радгоспно-колгоспного будівництва» він поставив вимогу перед органами радянської влади «рішуче провести ліквідацію куркульства як класу»Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад. -- Харків, 1932. -- С. 352..

Комісія політбюро ЦК КП(б)У на чолі з П. Любченком, яка розробляла план кампанії розкуркулення, поставила перед ЦК ВКП(б) питання про вислання за межі УСРР до 40 тис. селянських господарств (160 тис. осіб). Кремль зменшив ліміт до 30 тис. господарств. Секретар ЦК ВКП(б) П. Постишев 29 травня 1931 р. розіслав у республіки краї та області виконані на ротаторі типові повідомлення про початок кампанії виселення (в них вписувалися чорнилом прізвище секретаря партійного комітету, регіон виселення і цифра селянських сімей, що підлягали виселенню. Депортація здійснювалася блискавичними темпами. Особий відділ ОДПУ повідомляв 12 червня, що чотири ешелони з України були вже вивантажені на місці призначення (всі українські «куркулі» вивозилися в Уральську область), а сім ешелонів знаходилися в дорозі. Разом у ешелонах перебувало 4853 сім'ї загальною чисельністю 18 279 осіб. Планувалося вивезти ще 25 тис. сімей орієнтовною чисельністю 100 тис. осібТрагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. Докумен-ты и материалы. -- Т. 3. -- М., 2001. -- С. 143.. Однак з другої половини 1931 р. масове розкуркулення припинилося. У ньому більше не було потреби. Значно більшу роль, ніж розкуркулення, в колективізації відіграв податково-пільговий перепад. Колгоспники звільнялися від податків, а одноосібників обкладали, не рахуючись з будь-якими нормами.