М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906–1907 рр. (за матеріалами щоденника)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906-1907 рр. (за матеріалами щоденника)

грушевський соборницький політичний

Михайла Грушевського як соборника історіографія загалом досі недооцінює. Хоча саме він відіграв ключову роль в об'єднанні двох Україн, у «зшиванні» підавстрійської та підросійської частин в одне культурне тіло. Процес цей набув практичних рис лише в 1905-1907 рр. Без цього періоду дуже складно було б говорити про спільну боротьбу УНР і ЗУНР за незалежність у 19171921 рр., про Акт злуки 1919 р. та й сучасну українську історію.

М. Грушевський потрапив до Львова 1894 р. внаслідок здійснення політики «галицького П'ємонту», яку домовилися проводити у середині 1880-х рр. лідери наддніпрянського та галицького українських рухів В. Антонович, О. Кониський, О. Барвінський. М. Грушевський мав розвинути загальноукраїнські культурно-громадські установи, щоб за слушної нагоди перенести їх у Київ як майбутню українську столицю. Така мить настала з російською революцією 1905 р. На середину 1900-х рр. не було серед живих О. Кониського, він помер 1900 р. Через вік і здоров'я (пішов із життя 1908 р.) майже припинив активну політичну роботу В. Антонович. О. Барвінський уже не вважався лідером українського руху Галичини та вийшов із націонал-демократичної партії. Свої позиції він втратив ще під кінець 1890-х рр. М. Грушевський виконав покладену на нього в 1894 р. функцію здійснювача політики «галицького П'ємонту». Цій ідеї він залишився до кінця вірним. Вона була одним із наріжних каменів усієї його громадсько-політичної діяльності.

Здавалося б, М. Грушевський мав більше підстав залишатися на Галичині та не кидатися у вир подій на Наддніпрянщині. Він осів у Львові, завів сім'ю, мав гарний дім, одружився з галичанкою, увійшов до світу місцевих нотаблів, які хотіли розділити з ним моральну владу над українським суспільством краю, став шанованою людиною як професор Львівського університету та голова Наукового товариства імені Шевченка. Сконцентрував у своїх руках значну фінансову потугу, творив нову українську інтеліґенцію на базі товариства та університетського семінару, активно керував Видавничою спілкою, розгорнув повномасштабне видавництво навколо «Літературно-наукового вістника». Розбудовував матеріальну базу своїх інституцій, придбав будівлі для НТШ. І все ж відразу вирішив залишити обжиту галицьку столицю та зробити ставку на Київ, обравши дуже непевну й хитку ситуацію в підросійській Україні, що перебувала під царською деспотією, пожертвувавши розбудованою структурою у Львові. Він мав розпочинати своє життя в Києві з нуля, обзаводитися житлом, перевозити родину, яка не звикла до російський порядків. Власті в будь-який момент могли закрити і «ЛНВ», і Українське наукове товариство як «мазепин - ські», «антидержавні» інституції. Бачачи послідовність дій М. Грушевського у цьому напрямі, не можемо не зауважити високих ідейних спонук його акції.

Про початки перенесення М. Грушевським структур загальноукраїнського характеру до Києва в 1905 р. ми вже писали. Тут спробуємо відновити подальшій хід подій у 1906-1907 рр. згідно з подієвою канвою щоденника Михайла Сергійовича за 1904-1910 рр., який тепер готується до повного видання у 1819-му томах п'ятдесятитомного зібрання творів М. Грушевського.

Радше э підстави говорити не стільки про перенесення зі Львова до Києва журналу «ЛНВ» і НТШ/УНТ, скільки про редуплікацію - подвоєння цих інституцій, їх клонування в наддніпрянських умовах. М. Грушевський не ліквідовував редакцію у Львові, а творив паралельну в Києві. Часопис друкувався як у Львові (для України Західної), так і в Києві (для України Східної). Існували дві контори журналу: київську очолював Ю. Сірий (Тищенко), львівську - В. Козловський. Але редакційна праця вже відбувалася не у Львові, а саме в Києві. Аналогічно УНТ в Києві - це було нове наукове товариство, яке попри подібність до НТШ мало й свої особливості, проте воно в головних рисах повторювало НТШ - було його копією для підросійської України. Треба також мати на увазі не лише «ЛНВ» та УНТ, але долю старих видань Київської громади (ідеться передусім про «Киевскую старину»), а також і про спільну всеукраїнську газету в Києві «Громадська думка»/ «Рада», котра видавалася під ідейним керівництвом М. Грушевського як лідера українського національно-визвольного руху.

Ті співробітники М. Грушевського, що залишалися у Львові, не були у захопленні від ідеї переносу «ЛНВ» і НТШ до Києва. На зміну «старої фамілії» (І. Франко, В. Гнатюк) М. Грушевський творив нову (І. Джиджора, Ю. Сірий) - саме остання допомагатиме здійснювати практичні кроки у задуманій справі. При перенесенні М. Грушевському довелося долати спротив тих культурних установ Києва, які прагнули залишатися при старому ідейному багажі, ідеологічно перебуваючи на сервілістичних позиціях щодо російської культури й політики. Стара Київська громада під проводом В. Науменка стояла опозицією до Загальної української безпартійної демократичної організації В. Антоновича та О. Кониського, їх взаємовідносини заслуговують на окреме висвітлення.

Молоді українські сили, що гуртувалися навколо видавництва на паях «Вік», були найближчими спільниками М. Грушевського наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., але після переїзду до Києва Б. Грінченка й пов'язання з останнім С. Єфремова відбувся дрейф «віківців» від М. Грушевського у бік наддніпрянського партикуляризму. «Гоголівці» (С. Єфремов, В. Дурдуківський, Б. Грінченко, М. Загірня мешкали в Києві на вул. Гоголівський, 27) теж стали опозицією до М. Грушевського, не співчуваючи ідеї переносу. Окреме місце займали пертрактації М. Грушевського з Петербурґом. Союзником львівського історика став О. Лотоцький і почасти П. Стебницький, але інші українські петербуржці радше поділяли позицію київських старогромадівців і В. Антоновича стосовно проектів М. Грушевського. У Києві союзниками останнього стали Є. Чикаленко і В. Леонтович. Опосередковано зі справою здійснення політики культурного «галицького П'ємонту» були пов'язані й політичні кола віденської та галицької парламентських репрезентацій (К. Левицький, Є. Петрушевич та ін.). Депутати («посли»), міцно заанґажовані в австрійську політику, були зацікавлені в перенесенні установ М. Грушевського до Києва, але, з іншого боку, хотіли пристібнути його політичну діяльність до вузькогалицької політики західноукраїнських кіл, чого не бажав сам львівський професор, котрий позиціонував себе борцем як із галицьким, так і наддніпрянським партикуляризмами/сепаратизмами. До всього слід додати потужний опір ідеї М. Грушевського з боку політиків і громадської думки росіян у Російській, та поляків - в Австро - Угорській імперіях.

Як бачимо розклад сил перед акцією М. Грушевського був переважно неприхильним, він мав навколо себе не стільки симпатиків, скільки скептиків, а то й прихованих та відвертих супротивників. На перших порах, у 1905-1906 рр., у нього практично не було союзників, на кого можна було б зіпертися. Лише незламна воля, послідовне нав'язування власної думки більшості дозволили М. Грушевському перемогти, а Україна отримала перші плоди спільної діяльності галицько-наддніпрянської еліти на терені всеукраїнської столиці.

Нижче спробуємо послідовно розглянути всі ланки протистоянь, з яких М. Грушевський вийшов переможцем.

Підготовчі дії М. Грушевського з реалізації соборницького проекту в 1905 р.

Подання місцевій російській владі щодо дозволу на видання «ЛНВ» у Києві М. Грушевський зробив ще 20 грудня 1904 р., коли Петербурзька академія наук висловила побажання про скасування заборони на українське слово.

Свій соборницький проект М. Грушевському довелося вести через столичний Петербурґ, де його правою рукою став О. Лотоцький - відданий прихильник ідеологічної лінії голови НТШ. У травні 1905 р. у відповідь на сподівання історика стосовно можливості заснування «на Великій Україні» україномовного часопису він писав, що кияни «української орієнтації» марно сподіваються на швидкий дозвіл російських властей. Більше надій він покладав на петербурзький російськомовний журнал «Сын Отечества», який пропонував перетворити на рупор української справи, але розумів що редакція не захоче очевидно цього робити, посилаючись на брак місця у виданні. Побоювання О. Лотоцького справдилися: уже у червні «Сын Отечества» не вмістив замітку М. Грушевського зі Львова «На злобу дня».

7 березня 1905 р. історик занотував у щоденнику розмову з Є. Чикаленком про потребу журналу в Росії й готовність їхати з «компанією» до Києва. Проте з середини 1905 р. почалися контрзаходи Б. Грінченка та С.Єфремова видавати свій журнал без участі М. Грушевського й галичан. Із наміром прозондувати галицький ґрунт до Львова з Києва прибув сам Б. Грінченко (запис у щоденнику від 6 червня 1905 р.). Із ним у М. Грушевського стосунки не заладилися від ранніх часів, натомість з С.Єфремовим творчі взаємини були дуже тісними та плідними. Останнього М. Грушевський сподівався залучити до щільнішої співпраці в Києві. І не лише у «ЛНВ». У листі від 4 (13) вересня 1905 р. М. Грушевський повідомляв С.Єфремову про плани видавання в Києві газети, прообразу «Громадської думки», в який керівну функцію мав виконувати львівський професор. Він розпочав пайовий збір коштів. Головну суму обіцяв дати поляк-українофіл К. Володкович. Разом зі В. Симиренком і Панкієвим вони виділяли по 5 тис. руб. По 2,5 тис. обіцяли дати Є. Чикаленко, В. Лесевич і В. Леонтович, 2 тис. М. Грушевський давав за себе та НТШ.

Існувала думка видавати російськомовну загальноукраїнську газету в Петербурзі. Львівський історик покладався на широкі автономістичні заходи в російській столиці з боку інших недержавних народів і на хвилі їхньої підтримки намагався творити український часопис. У серпні 1905 р. планувався з'їзд національних меншин Росії. Але відкриття його відтягувалося, адже була не відома позиція кавказців та поляків у Державній думі. Паралельно мав відбутися московський з'їзд земських діячів у питанні про автономію. О. Лотоцький поки що відрадив М. Грушевського їхати відразу в Петербурґ.

У жовтні 1905 р. почав визрівати план україномовної газети в Києві. Наприкінці місяця у Львові відбулася нарада між киянами, яких представляв Ф. Матушевський, і львів'янами (М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк). М. Грушевський знову висловив бажання про перенесення «ЛНВ» на Наддніпрянщину.

У кінці жовтня О. Лотоцький у складі делеґації побував на прийомі у прем'єр-міністра Росії С. Вітте, де той повідомив про скасування заборон на українське слово. Обіцяли дозволити часопис «Вік» у Києві та газети в Катеринославі, Полтаві, Харкові, Одесі, Кам'янці-Подільському. Утім О. Лотоцький сумнівався щодо здійснення таких райдужних перспектив.

У цей самий час М. Грушевський виклав у листі до О. Лотоцького план творення в Києві осередків для пропаґування культурної соборності. На що адресат історика відповідав:

«План Ваш - строгий і сміливий. Проведення його-то мрія кількох десятиліть, коли українці працювали в Галичині в надії перевести колись результат тої праці на сей бік кордону. Ви кажете, що тепер вже прийшов час се зробити. Рішучо згоджуюся з Вами, але з одною виїмкою […] не палити за собою кораблів у Галичині […] Коли Україна не заявить себе зараз солідною культурною роботою - побіч необхідної політичної - то упаде вона так, що піднятися їй після буде в сотню разів трудніше».

Порада виявилася слушною, адже М. Грушевському не стільки довелося відчувати сприяння в нібито рідному середовищі, скільки стикатися з нерозумінням, заздрістю, а іноді навіть ворожістю. Отже непохитної віри в успішність соборницького проекту М. Грушевського в О. Лотоцького не було. Він радше міг повірити, що справа ця завалиться через кволість і пасивність наддніпрянських українців над розбудовою установ М. Грушевського. Щоб не сталося несподіваного провалу через апатію місцевих кадрів, М. Грушевський проектував не заснування чогось зовсім нового, а відбрунькування наявних у Львові інституцій як їхніх відділів, філій - коли експеримент не вдасться треба було мати можливість повернутися, щоб згодом, за іншої нагоди, спробувати ще раз. Водночас О. Лотоцький визнавав, що іншої людини, яка могла б здійснити цей проект, в Україні не було. Він писав М. Грушевському:

« «Без лесті» скажу, що Ви - єдиний чоловік, що міг би взяти на себе сю місію. У Вас єсть для того талан, енергія, наука. У Вас есть також «опит и практика - великое дело» […] Ви знаєте наших шановних земляків - по своїх замахах - хуторських генералів, а по вдачі - гоголівських Пацюків, що воліли, аби їм все само в рот падало. Найбільш боюся я, що Ви не досить оцінюєте ті їх риси і що через то можете після розчаруватися.

Треба розчаровуватися зразу і навіки, щоб після усі неприємності були звичайним ділом, а приємність - несподіваним сюрпризом».

У листопаді 1905 р. з'явилася ідея творення тимчасової редакції газети в Петербурзі, і М. Грушевський був готовий віддатися цій справі. Кияни не виявляли бажання перенесення «ЛНВ» до Києва, як і не прагнули, щоб М. Грушевський керував газетою, яку планували не для інтеліґенції, а для селянства. Грінченківці наприкінці листопада переконували Є. Чикаленка давати гроші на своє видання - журнал «Нова громада», без «галичан і М. Грушевського», який дозволила цензура. У грудні у своєму щоденнику історик констатував: «Нас там не хочуть».

Нехіть львівської «старої фамілії»

М. Грушевського щодо планів перенесення «ЛНВ» у Київ

Основою львівської «фамілії» М. Грушевського (наближеного до голови НТШ кола людей, які допомагали йому вести культурно-наукову працю на галицькій ниві) від часів очолення Наукового товариства імені Шевченка та до 1906 р. були І. Франко, В. Гнатюк і С. Томашівський. Саме ці люди ділили з М. Грушевським відповідальність за функціонування НТШ і «ЛНВ». Були й інші наближені до «фамілії» постаті, як-от І. Труш, на котрому була мистецька складова, Д. Лукіянович, що опікувався справами Видавничої спілки. Частим гостем М. Грушевського був психолог І. Копач. Проте саме від перших трьох залежала підтримка на плаву інституцій М. Грушевського. Про «фамілію» ми вже писали раніше, окремо досліджувалися і взаємини Михайла Сергійовича зі І. Франком.

Підходячи з позицій практичного інтересу до соборницького проекту, І. Франко та В. Гнатюк розуміли, що для того, аби продовжувати співробітничати й одержувати платню за «ЛНВ» (у «Записки НТШ» вони могли й надалі писати, адже УНТ мало свій друкований орган - «Записки УНТ в Києві») тепер треба буде переїжджати до Києва. А це було неможливо як для першого, так і для другого: в обох погіршилося здоров'я, давався взнаки поважний вік, були родини (у І. Франка - багатодітна, що не сприяло переселенським настроям). Тому не висловлюючись проти самої акції (адже обидва були ідейними соборниками) до справи перенесення інституцій вони поставилися дуже прохолодно, здебільшого відраджуючи М. Грушевського.

Проіснувала «стара фамілія» до жовтня 1907 р. Продатував завершення спільної акції «першої кліки» професора сам М. Грушевський у своєму щоденнику. За 12-13 жовтня він занотував: «Відбули засідання секції, і по ній була розмова - висловив я свої жалі Франкові і Гнатюкові (зачав рано перед Франком). Гнатюк відгризався. Томашівський взяв ролю примирителя. Наврядчи що буде з того. Розійшлася наша фамілія». І головною причиною її «розходження» була важка хвороба І. Франка, а друге, не менш важливе, - перенесення «ЛНВ» до Києва.

У франкознавчій літературі радянського часу було загальним місцем звинувачувати М. Грушевського в тому, що переїзд «ЛНВ» до Києва залишив Івана Яковича без шматка хліба. М. Грушевський сподівався на співробітництво зі І. Франком як автором, чого, утім, не відбулося через хворобу літератора. Він міг би одержувати гроші як ґонорари за публікації у журналі, якби мав можливість писати в такому темпі та кількості, що й раніше. Коли ж поставити на терези важливість збереження у «ЛНВ» І. Франка як редактора та справу долучення Великої України до загальнонаціонального проекту, міркування суспільного всеукраїнського інтересу виглядають без порівняння важливішими. Власне у М. Грушевського у цьому питанні й не було іншого вибору. Щоб робити Україну українською необхідно було переносити «ЛНВ» до Києва.

Спочатку всіх трьох співробітників М. Грушевського, за наполяганням останнього, було включено у число кореспондентів першої наддніпрянської української газети «Громадська думка». С. Томашівський із подачі М. Грушевського написав для часопису в Києві інформативну рецензію про вихід видання «Науковий збірник, присвячений професорови Михайлови Грушевському учениками і прихильниками з нагоди його десятилітньої наукової праці в Галичині (1894-1904)» (Львів, 1906 р.). 9 березня 1906 р. у «Громадській думці» (ч. 55) з'явилося редакційне звернення «До наших галицьких товаришів», яке мало форму роз'яснень дописувачам із Галичини, котрі нарікали на відмову друкувати їхні статті або на значні редакційні й мовні втручання в тексти. У зверненні висловлювалося побажання до галицьких кореспондентів, чиї матеріали редакція вважала надзвичайно важливими, «писати популярно, дуже простою народньою мовою, - такою, якою говорить у нас народ […]. Рукописи мусять бути писані дуже чітко і не тісно, щоб поміж рядками зоставалося досить місця на виправки».

На останній сторінці того ж таки числа газети було подано коротку «Відповідь редакції. Д[обродіє] ві С. Томашівському», в якій містилися нарікання на нібито незрозумілу наддніпрянцям мову, і на те, що селянинові, мовляв, нецікаво читати прізвища й назви статей, уміщених в ювілейному збірнику. Коли брати фактичну сторону справи, то вона виглядала суттєво виписаною. Проте існували певні нюанси, що дозволяли М. Грушевському вважати цю замітку провокацією. Збірник на пошану створювався як витвір осіб, котрі визнавали необхідність покінчення у громадському житті з таким явищем, як роздвоєність національної ідентичності - малоросійською самоідентифікацією інтеліґенції «на Великій Україні», рутенством і москвофільством на Галичині. М. Грушевський у передмові представлявся як представник Великої України, який здійснює головну ідею політики «галицького

П'ємонту» для того, щоб спільну культурну матрицю згодом перенести на підросійську Україну. Збірник присвячувався 10-річчю перебування М. Грушевського у Львові. Ювілей цей припадав на 1904 р., а у світ збірник виходив 1906 р., оскільки символізував початок здійснення тих прагнень української еліти, яка в 1880-х рр. і започатковувала політику «нової ери». Отже збірник мав символічне значення, і допис С. Томашівського зовсім не був звичайною рецензією. Формальні зауваження сприйнялися М. Грушевським як виступ проти тієї великої ідеї, яка за ним стояла. Називаючи й історика «галичанином» редакція, можливо підсвідомо, ображала його, адже він навпаки - завжди підкреслював свою наддніпрянськість, а тут його «свої» публічно вважають за «чужого» - представника Західної України, якого вже не чекають у Києві. Не могла здивувати й форма подачі зауваження - нею редакція газети фактично підтверджувала аґітаційні атаки чорносотенців про «штучну мову» й різниці культурних уподобань між галичанами і над - дніпрянцями, що підважувало ідею соборності. Логічним було б з'ясувати ці питання у приватному листуванні, а не виносити їх на очі широкої публіки. Тому М. Грушевський вирішив діяти рішуче та швидко.

У березні 1906 р. у своєму щоденнику він записав: «Самі прикрості: в «Громадській думці» появилась відповідь Томашівському, і стаття до галичан; се виходить просто на провокацію; думаю зібрати колективну заяву, щоб зняли наші імена з листа співробітників». І. Франко та В. Гнатюк зовсім не хотіли приставати на демарш щодо киян, але піддалися тиску М. Грушевського. «Гіркий світ, - занотував історик, - а на рішучий виступ теж енергії не мають; з заявою до «Громадської думки» криються». 17 березня М. Грушевський підготував відповідний лист і зустрівся з усіма трьома «фаміліятами» у «Віденській кав'ярні» Львова. «Франко пристав на гадку, - писав він, - а Гнатюк хилявся, але в кінці стало на тім, щоб післати заяву». Концепт листа М. Грушевський відчитав членам «фамілії» 20 березня та відправив на адресу «Громадської думки».

Наприкінці березня 1906 р. у Львові перебував Є. Чикаленко. Розмови про спільну культурно-громадську акцію відбувалися за присутності «фамілії». М. Грушевський неодноразово говорив про щирість товаришів по суспільній праці у соборницькій справі. Такої відвертої позиції від однодумців по НТШ та «ЛНВ» він не відчував ще від кінця 1905 р.

Чи свідомо «випихав» М. Грушевський І. Франка з «ЛНВ»? Ні, навіть улітку 1906 р. він ще намагався зацікавити останнього перспективами співпраці з київською редакцією «ЛНВ». Оскільки І. Франко залишався у Львові М. Грушевський проектував тимчасово відправити до редакції в Київ свого учня - І. Джиджору. І з ними двома він обговорював плани про заснування в місті філії книгарні та залучення кореспондентів. 18-19 липня того ж року

М. Грушевський знову веде розмови зі І. Франком, «але на мої київські проекти Франко висуває ріжні скептичні міркування».

4 жовтня М. Грушевський у Львові проводив засідання Видавничої спілки у справі перенесення друку до Києва. Він звертає у щоденнику увагу на реакцію І. Франка, найбільшої творчої сили: «Франко як маринований. Один мусів давати собі репліки. Сумний настрій огорнув мене».

Коли вже питання початку друку «ЛНВ» у Києві було вирішено в листопаді 1906 р. у М. Грушевського з І. Франком відбулася розмова на тему «кислоти», яка тече від членів «старої фамілії» до Києва. Останній стверджував, що не казав нічого поганого про М. Грушевського. 6 грудня 1906 р. той провів нараду зі співробітниками з приводу перенесення журналу до Києва. Підтримували І. Труш і М. Лозинський, а І. Франко взагалі не прийшов. Через три дні, 9 грудня, Михайло Сергійович написав у «Раду» статтю про початок виходу в Києві «ЛНВ». Цей матеріал він попередньо публічно прочитав за присутності С. Томашівського та І. Франка. «Франкові стаття здалася заважкою написаною», - відзначав історик. Він ще раз її прочитав уголос і нічого такого не завважив. І. Франко не хотів цього переносу, він відчував, що йому буде важко писати для нового «ЛНВ».

Поряд зі «старою фамілією» М. Грушевському треба було з'ясувати питання щодо підтримки соборницької ідеї лідерами національно-демократичної партії, які керували українською політикою на Галичині. Останніх М. Грушевський своєю чергою звинувачував у крайовому сепаратизмі. Провід націонал-демократів стояв за конфліктами у середині НТШ на початку 1900-х рр. Дуже напруженими були стосунки М. Грушевського з лідером ендеків К. Левицьким. Опозиція у середині НТШ (С. Дністрянський, І. Горбачевський, В. Шухевич та ін.) завжди мала підтримку з боку «Тіснійшого комітету» (ЦК) націонал-демократичної партії. Ця ситуація змусила М. Грушевського вийти з її лав, хоч він був одним із членів-засновників партії в 1899 р. Націонал - демократичні політики, члени Галицького сейму та австрійського парламенту, об'єктивно були зацікавленими у від'їзді опозиційного їм політика, якого не вдалося переаґітувати на свій бік, зробити прихильником австрійської орієнтації в політиці, як це сталося під їхнім впливом з одним із головних представників «фамілії» - С. Томашівським. М. Грушевський завжди керувався пріоритетним інтересом Великої України порівняно з Галичиною з огляду на кількісне переважання підросійського українства над підавстрійським. За відкритої підтримки австрійської політичної орієнтації соборницький проект ставав неможливим для реалізації. Занадто сильними були проросійські настрої серед інтеліґенції в російській Україні. Подвійна національна само - ідентифікація робила наголос на виборі представником Великої України російської політичної нації з підпорядкуванням російській національній ідеї з її імперським прагненням нових завоювань на Заході, у тому числі Західної України.

Галицькі політики з позитивом сприйняли ідеї М. Грушевського. І побачили для себе той плюс, що Східна Україна через нього більше знатиме про Західну Україну, а це збільшить дивіденди українських націонал-демократів в їхній боротьбі з польським політичним впливом на Галичині. 11 грудня 1906 р. відбулася конференція лідерів націонал-демократів із групою М. Грушевського з приводу галицько-українських літературних і політичних відносин. Присутніми на ній були Л. Бачинський, В. Охримович, М. Заячківський, Л. Цегельський та Т. Ревакович. Від НТШ на зборах були О. Колесса, І. Франко, С. Томашівський, В. Гнатюк, І. Джиджора, М. Лозинський, Д. Лукіянович. Ідеї М. Грушевського, за його визнанням у щоденнику, сприйняли «дуже прихильно». Йому було запропоновано ввійти до «Тіснійшого комітету» націонал-демократичної партії. М. Грушевський погоджувався, якщо це не в'язатиме його партійною дисципліною. Л. Цегельський говорив про необхідність бодай позірного пов'язання.

В. Томашівський підтримав таке входження. Відчувалося, що в нього існували певні домовленості з керівництвом і преференції у випадку, коли вдасться прив'язати М. Грушевського до стратегії націонал-демократів на Галичині. І. Франко зайняв подвійну очікувальну позицію, і «за», і «проти», коли так уважатиме М. Грушевський. «За» був і найвірніший учень останнього - І. Джиджора, Д. Лукіяновчи вагався. М. Лозинський виступив проти.

12 грудня 1906 р. перемовини тривали. М. Грушевський виставив дві умови: 1) входження на правах гостей; 2) спілка з газетою «Діло», яка до цього часу постійно опонувала М. Грушевському та підтримувала його опозиціонерів. Керівництво націонал-демократів, схоже, визнало ці умови й у стосунках М. Грушевського з галицькою націонал-демократією настав нетривалий мир. 16 грудня часопис «Діло» передрукував статтю М. Грушевського з «ЛНВ» і вустами головного редактора Л. Цегельського обіцяв дальшу підтримку, визнаючи, що раніше воював із ним.

Того ж таки 16 грудня у М. Грушевського відбулася розмова з В. Гнатюком, яку він у щоденнику записав так: «Я сьому докоряв, що з Франком підозрівають мене, що я всякі жалі на них перевожу на грошеві їх відносини. Гнатюк заперечував, аби він або Франко щось подібне казали: взагалі запевняв у щирості».

Ситуація між колишніми найбільшими моторами Наукового товариства імені Шевченка загострювалася й надалі. М. Грушевський у щоденнику за 6 і 9 березня 1907 р. відзначав, що його засмучує апатія І. Франка до вже київського «Вісника». Він продовжував тиснути на останнього, аби той давав щось на друк у видання, підконтрольні історикові. Іван Якович написав рецензію на журнал Старої громади «Україна», в якій проводив думки М. Грушевського про ідейне малоросійство часопису, відставання його від суспільних потреб. Цю рецензію читали публічно в редакції «Ради».

У Києві справи пішли, і Львів для М. Грушевського перетворився на «тиху пристань». Підтримки з боку «старої фамілії» він уже зовсім не відчував і 12 - 13 жовтня 1907 р. констатував її кінець, мовляв, І. Франко водився з О. Сушком (істориком школи М. Грушевського, який поширював відому чутку про подорож того та І. Франка до Італії у вагонах різного класу), С. Томашівський робив різні зауваження щодо вад «ЛНВ».

«Нова фамілія» - «нова кров» для здійснення соборницького проекту

Ключовою постаттю в «новій фамілії» став І. Джиджора. М. Грушевський починав його вводити в гурт «старої фамілії» ще в 1906 р. Символічно, що саме при І. Джиджорі М. Грушевський покликав 16 липня І. Франка й обговорював з ними план перенесення «ЛНВ» у Київ. Улітку 1906 р. І. Джиджору М. Грушевський запросив на конференцію з парламентською та сеймовою репрезентацією українських депутатів. У 1907 р. Іван Миколайович уже став головним виконавцем громадських доручень М. Грушевського в Києві, правою рукою його діяльності щодо перенесення спільних культурних здобутків до міста над Дніпром. 10-12 лютого 1907 р. разом зі І. Джиджорою М. Грушевський відвідав П. Житецького для підготовки матеріалу щодо спільного правопису киян і галичан у журналі. 11-17 червня М. Грушевський знову відрядив І. Джиджору до Києва, де загострювалася політична ситуація через розпуск I Державної думи, а він був єдиною людиною, хто міг відразу вирушити з Галичини до Російської імперії, і також єдиним, кому беззастережно довіряв М. Грушевський.

І. Джиджора налагоджував справу з друком «ЛНВ», писав статті в руслі суспільної концепції вчителя для «Ради», став «очима й вухами» голови НТШ у Києві, повідомляв про всі закулісні перемовини та новини з протиборчих кіл як у середовищі українського руху, так і у стані російських чорносотенців, ґубернаторської влади, цензури. Як знавець літературної мови, львівських видань професора, він допомагав із редагуванням «скриптів» (рукописів). Зустрічався за дорученням М. Грушевського з ключовими постатями, які підтримували його акцію.

На тимчасових правах помічника М. Грушевського в Києві був І. Кревець - кий, проте довірою І. Джиджори він не користувався. Лише допомагав останньому в роботі редакційної контори журналу. Зокрема 28-31 січня 1907 р. щоденник М. Грушевського зафіксував заклик І. Кревецького їхати до Києва, щоб провести перемовини з цензором О. Сидоровим, аби той не наказав закрити «ЛНВ». Лист цей було написано 22 січня, і в ньому він оповідав, як у розмові О. Сидорова з М. Синицьким (офіційним відповідальним редактором «ЛНВ») цензор сказав: «А Вістник пропагує сепаратизм, він старається розбити «русский» народ… Чому Ви не видаєте «Нової Громади», - там ся справа не ставилася так остро. Ми дістали приказ з канцелярії генерал-губернатора слідити дуже строго за «Літературно-науковим вістником» і на щось подібного не позволити». Відігравши епізодичну роль, І. Кревецький повернувся до Львова й там незабаром пристав до опозиції голові НТШ, яку очолив С. Томашівський.

Найбільшою фіґурою, яка допомогла М. Грушевському налагодити всі його видання від 1907 р. і до часів Першої світової війни, був Ю.Сірий (Тищенко), котрий працював у конторі як нелеґал, тож мав документи на ім'я «Павла Пилиповича Лаврова». Він став ключовою особою в «ЛНВ» (формував зміст журналу), вів книгарню «ЛНВ», провадив експедицію номерів, листувався та спілкувався з авторами і друкарями, виплачував ґонорари, активно працював у Видавничій спілці, вів пізніше редакцію газети «Село», взаємодіяв із цензорами й т. п. Наддніпрянець Ю.Сірий випадково потрапив у поле зору М. Грушевського. До 1906 р. він був діяльним есдеком, брав участь у збройних сутичках під час першої російської революції, змушений був нелеґально переїхати до Львова, де й був «завербований» М. Грушевським на працю у видавничій сфері.

У роботі редакції Ю.Сірому допомагав галицький українець Л. Будай (паспорт мав на прізвище «Михайла Котика», під таким ім'ям і проходив у листуванні історика). Л. Будай спільно з Ю.Сірим провадив редакційну діяльність київської контори «ЛНВ». Проте називати його представником «нової фамілії» не варто. Він був просто виконавцем розпоряджень М. Грушевського, і не мав права, як члени «старої фамілії», відстоювати свою думку.

Секретарем редакції «ЛНВ» у Києві став наддніпрянець Ю. Квасницький. Він працював ще на Б. Грінченка та на редакцію, що вела «Громадську думку» й «Нову громаду». А після закриття цих видань перейшов до М. Грушевського, де можна було заробити. За поглядами він був близьким до грінченківців і це насторожувало М. Грушевського. Коли Є. Чикаленко написав у листі, що хоче забрати Ю. Квасницького в «Раду», де залишилася більшість співробітників «Громадської думки» М. Грушевський запротестував, мовляв занадто сконсолідована група збирається в «Раді». Отже і Ю. Квасницького не слід зараховувати до «нової фамілії» - він був лише тимчасовим співробітником М. Грушевського в Києві.

Натомість до «нової фамілії» можна зарахувати галичан М. Мочульського та М. Лозинського. Обидва активно співпрацювали в «ЛНВ». Але якщо літературознавець М. Мочульський більше допомагав у львівських справах і ніби замінив собою І. Франка та В. Гнатюка, то суспільствознавець М. Лозинський долучився й до київських видань М. Грушевського. Багато писав він і для «Ради».

Між «старою» й «новою» «фаміліями» була та відмінність, що в першій перебували люди, рівнозначні з М. Грушевським за науковим і громадським значенням. Усі вони були концептуалістами з власним баченням шляхів розвитку України. У «фамілії» мали своє вагоме слово, яке брав до відома М. Грушевський. Навіть коли він ухвалював власне рішення, то змушений був переконувати, арґументувати, а іноді приставати на іншу думку, коли члени «фамілії» виступали разом. У матеріальному розумінні І. Франко, В. Гнатюк, С. Томашівський були лише частково залежними від М. Грушевського, оскільки перебували на платній роботі в НТШ, але мали й інші заробітки, як-от ґонорари за численні праці, читання лекцій тощо. До того ж за віком вони майже не поступалися М. Грушевському. І. Франко був на десять років старшим, а В. Гнатюк і С. Томашівський - на декілька років молодшими. «Нова фамілія» - це був гурт фінансово залежних людей, представників молодшого покоління, які народилися в 1880-х рр. їх стосунки ґрунтувалися на взаєминах шанованого вчителя й молодших послідовників. М. Грушевський виступав метром, а учні мали лише прислуховуватися та виконувати його побажання, рішення. Не всі з них мали повну вищу освіту, як, приміром, Ю. Тищенко (Сірий).

У наступні роки відбувалося омолодження «нової фамілії». Упродовж 1908-1910 рр. до неї ввійшли етнограф О. Роздольський, літературознавець М. Євшан (Федюшка), М. Залізняк, історик громадського руху й бібліограф В. Дорошенко. Останнього, власне, можна вважати проміжною ланкою між початковою «новою фамілією» та її новим доповненим складом. До нової версії «нової фамілії» зі «старої - нової» долучилися лише І. Джиджора (уже як головний лідер) та Ю. Тищенко.

Звісно, можемо говорити про умовність такого поділу, адже тут ми не врахували ще учнів історика по Львівському університету. Таких, як І. Крип'якевич, М. Кордуба, В. Герасимчук. Утім їх М. Грушевський і не використовував у своїх суспільно-політичних акціях (а саме це - головний критерій потрапляння у число членів «фамілії»). Слід також назвати й людей, які склали своєрідну київську «нову фамілію». Відбувалося це поступово в 1906-1912 рр., коли в київській редакції фактично постала нова видавнича група (Л. Старицька - Черняхівська, В. Леонтович, О. Олесь (Кандиба)).

Протистояння М. Грушевського зі Старою київською громадою

Стара київська громада склалася як ідеологічний гурток однодумців на початку 1890-х рр. Його друкованим органом був журнал «Киевская старина» (1882-1906 рр.), лояльно налаштований до російської влади загалом та до факту російського культурного впливу на Україну зокрема. Тут уважали за нормальний стан вірнопідданство щодо імперії та плекання українофільського культурництва на противагу політичному українству. Усі троє редакторів «Киевской старины» - Ф. Лебединцев, О. Лашкевич, В. Науменко - належали до ліберального кола українофілів, але російських державників. Проте у часи перших двох ідеологічний вплив на журнал справляв В. Антонович, що дозволяло провадити через видання ідеї українського політичного культурництва. Але з виходом В. Антоновича та О. Кониського з Київської громади у середині 1880-х рр. остання перетворилася на речника лише неполітичного культурництва. Цю ідеологію сповідували В. Науменко, І. Лучицький, О. Лазаревський, Є. Ківлицький, О. Левицький. Стара громада стала антиподом заснованій у 1897 р. Загальноукраїнській безпартійній демократичній організації (ЗУБДО) з В. Антоновичем і О. Кониським на чолі. Стара громада та її лідер В. Науменко не сприймали тези «Галичина - український П'ємонт», будучи прихильниками російської національної ідеї, вірили в можливість узгодження її з українським культурним, але не політичним інтересом.

До М. Грушевського керівництво Старої громади ставилося від початку як до «відпоручника» В. Антоновича й О. Кониського, його діяльність уважали «австрофільською», а політичну позицію - «антиросійською». Російську національну ідею В. Науменко сприймав як даність, до котрої треба пристосовуватися, а не з якою слід боротися. Політика Старої громади полягала в пошуку союзників у таборі «кадетствующих» росіян, що мали «зглянутися» над українською інтеліґенцією й дозволити в обмежених рамках національну освіту, літературу, науку.

Стара громада не воювала з М. Грушевським та його установами, але й не брала участі в них. Як автори її члени писали свої праці російською, воліючи друкуватися в ліберальних виданнях Петербурґа, Москви. Під тиском «віківців» С.Єфремова й В. Доманицького у рубриках «Хроніка» і «Критика» друкувалися матеріали «на злобу дня», але принципових кроків до зміну формату В. Науменко в «Киевской старине» робити не збирався.

Переносячи «ЛНВ» до Києва, М. Грушевський не бажав конкуренції з боку «Киевской старины», що могло розбити й так незначні літературні сили між трьома напрямами: українофільським (старогромадівським), партикулярним (наддніпрянським «Нової громади») та всеукраїнським («вісниківським» М. Грушевського). Кволе українське суспільство Києва не могло утримувати відразу три видання - реально могло існувати лише одне. «Киевская старина» була дотаційним проектом. А ці гроші надходили з того ж джерела, що й кошти для «Нової громади» та почасти «ЛНВ» - із бюджету В. Симиренка, Є. Чикаленка, В. Леонтовича.

В. Науменко, розуміючи патову ситуацію, а також неприхильне ставлення В. Симиренка та Є. Чикаленка до його політичної ліні, не хотів втрачати «Киевскую старину» й пропонував модернізувати останню в «Україну», змінивши назву, а не сутність видання. Під такою новою назвою журнал виходив весь 1906-й рік, поки остаточно не було визнано під тиском М. Грушевського, що це видання виконало свою історичну суспільну місію на період українофільства та має поступитися місцем загальноукраїнському «ЛНВ», який стоїть на соборницьких національних позиціях, покінчив із мовним утраквізмом і пропаґує ідею української окремішності від Росії.

М. Грушевський при перебуванні в Києві мало зустрічався з В. Науменком. Та й той не прагнув зближення з М. Грушевським, розуміючи, що переконати останнього у продовженні малоросійської лінії у його журналі не вдасться. Але такі зустрічі були необхідними, щоб законним способом припинити друк «Киевской старины». Під 27 серпня 1906 р. у щоденнику історика є запис про нараду між В. Науменком та І. Стешенком у зв'язку з ситуацією у «Громадській думці» та «ексклюзивністю компанії», яка цю газету робить.

Закриття «Киевской старины» було болючою справою для всіх її давніх симпатиків. Окрім В. Науменка, видання захищав і секретар редакції О. Левицький, і К. Мельник. Сьогодні може виникнути спокуса звинувачувати М. Грушевського у загибелі добротного історико-краєзнавчого часопису. Проте до оцінки такого рішення треба підходити, маючи на увазі дві важливі обставини: 1) чи можливо було й надалі фінансово підтримувати видання, яке мало більше антикварну цінність як збірка цікавого архівного матеріалу, але було малоцінним під кутом зору тодішніх суспільно-політичних завдань українського руху; 2) відсутність належної кількості передплатників, які могли б утримувати його «на плаву». Натомість тираж «ЛНВ» із першого ж року був більшим удвічі за наклад «Киевской старины», що красномовно свідчило про вподобання публіки.

Чи переймався М. Грушевський фактом відсутності джерелознавчого видання із закриттям «Киевской старины»? Думається, так. Не випадково він відразу заснував у Києві «Записки УНТ», що фактично продовжували той самий жанр наукової літератури, а згодом заснував ще й «Україну» як науково-популярний журнал. Отже замість однієї «Киевской старины» постало два часописи. До того ж суто національного, а не амбівалентного характеру.

Байдуже ставлення до заходів львівського професора з боку старих прихильників «нової ери» (В. Антонович, К. Мельник-Антонович, О. Левицький) В. Антонович із О. Кониським відправляли М. Грушевського до Львова з напутнім словом повернутися в Київ зі спільним культурним надбанням. О. Кониський на 1906-й рік уже помер. Обидва вчителі залишалися вірними народовському курсу, і здавалося (це стало аксіомою у загальних курсах історії України кінця ХІХ - початку ХХ ст.), що В. Антонович буде ревним союзником М. Грушевського, підтримуватиме того в усіх соборницьких починаннях, які власне й започатковувалися ним спільно з О. Барвінським на початку 1880-х рр. Проте не так сталося, як гадалося. Часи змінилися, Володимир Боніфатійович підупав на здоров'я, із політика він перетворився на археолога, відійшов від активної громадської роботи. Від підтримки М. Грушевського у справах НТШ усунувся майже повністю. Обіцяних наукових праць для «Записок НТШ» і «ЛНВ» не давав.

Однією з причин охолодження взаємин між М. Грушевським і В. Антоновичем стала зміна головою НТШ напрямних політичної лінії. Він переглянув своє ставлення до О. Барвінського та старих народовців, почав орієнтуватися на І. Франка й молодих радикалів. Це підтверджують спогади іншого учня В. Антоновича - чернігівця А. Верзилова, який писав: «Як мені під час київського археологічного з'їзду казав Т. Рильський, у Антоновича попсувались відносини з Грушевським на ґрунті політики, і то галицької переважно».

У 1906 р. в Києві силами професури місцевого університету та представниками Старої громади відзначили 35-річний ювілей професорської діяльності В. Антоновича. М. Грушевський одержав листа від професора М. Довнара-Запольського із запрошенням узяти участь в ювілейному збірнику. В. Антоновича вшановували як «малоросійського» історика, котрий, належачи до «російських» істориків, розробляв «обласну» минувшину «Південно - Західного краю». Називався збірник «Сину України», але за сутнісними ознаками це було бажання російської історіографії за старою звичкою привласнити собі українського історика. М. Грушевський зайняв принципову позицію - він прагнув відзначення В. Антоновича як українця. Хотів зробити явним те, що сам В. Антонович завжди побоювався афішувати. Цікава реакція М. Грушевського у щоденнику. Він писав про жаль М. Довнара-Запольського від того, що « «первые малороссы» не ідуть за ними, коли вони надумали виручити їх в їх індиєнції й справити їм ювілей «українського діяча», як пани справляють весілля довголітній слузі».

Нам нічого не відомо про лист-відповідь М. Грушевського. Але після М. Довнара-Запольського йому написав О. Левицький із тим самим проханням. М. Грушевський розумів, що промовчати ювілей (нехай і не круглий), не можна, і «треба ладити привіти». До слова, вплив М. Грушевського, якого ще не було в Києві, на місцеві наукові справи виявився дуже відчутним. Його думка мала чи не визначальне значення для тієї чи іншої справи. Він та його співробітники відмовилися брати участь у збірнику ювілейних статей, який так і не вийшов друком. В. Антоновичу подарували незавершене видання в кількості одного примірника. Те саме сталося й в Петербурзі, де українознавчий збірник планували видати О. та С. Русови.

Знаючи про ювілей М. Грушевський замовив С. Томашівському історіографічну статтю про В. Антоновича для своїх журналів. У листі від 26 листопада 1905 р. С. Томашівський писав про плани такої студії: «Вона не може бути поверховна, але має дати дійсний образ наукового доробку В.Б. Антоновича. Зроблю се так, що перейду його всі важніші праці в історичній хронології (археологія, княжі часи, литовські, козаччина і т.и.), а не в хронологічному порядку написання».

М. Грушевський якраз у час свого переїзду до Києва в 1906 р. почав кристалізувати «канонічну» історіографічну оцінку постаті В. Антоновича, яка лягла в основу його відомих класичних статей, передусім зі «Записок УНТ». Не беручі участь у відзначенні ювілею «малоросійського», не поцінував він і вшанування В. Антоновича «партикулярно-наддніпрянського», що його здійснила «Нова громада», надрукувавши статтю В. Доманицького про ювіляра. «Незручно, блідо, анекдотично», - так оцінив концептуальний рівень матеріалу М. Грушевський у своєму щоденнику. Але не взяти зовсім участі у святкуванні ювілею В. Антоновича НТШ М. Грушевського не могло. Вони присвятили Володимирові Боніфатійовичу черговий випуск «ЗНТШ». Вручав том «Записок НТШ», присвячений В. Антоновичу, М. Грушевський у Києві особисто 31 грудня 1906 р.

В. Антонович завжди перебував у полі зору М. Грушевського як непомильний авторитет та єдина (крім В. Леонтовича) людина, хто мав вплив на мецената В. Симиренка. Через В. Антоновича М. Грушевський тиснув на Василя Федоровича, щоб отримати чергові суми коштів на українські культурні справи. 28 квітня 1907 р. В. Антонович повідомив йому, що В. Симиренко дає половину грошей на друкарню, і що виступає за продовження субсидій на галицькі культурні справи - львівське НТШ.

Зі смертю П. Голубовського звільнялася посада завідувача кафедри «російської» історії в Київському університеті. М. Грушевський у зв'язку з планами перебратися до Києва виношував думку податися на вибори професора на історико-філологічному факультеті, заміщення посади завідувача кафедри. У цій справи сподівався на підтримку професора В. Антоновича, але несподівано для себе дізнався, що Володимир Боніфатійович протегував на це місце В. Данилевича - іншого свого учня, котрий не займався політикою та українським рухом. У щоденнику Михайло Сергійович відзначав, що В. Антонович ніби «благоволіт» до нього, але проводить на посаду в університеті В. Данилевича. Це було дійсно несподівано, ураховуючи, що справою влаштування М. Грушевського в Київський університет займався філолог В. Перетц - росіянин, колишній професор Петербурзького університету, який обійняв кафедру в Києві лише декілька років тому.

У цій ситуації до креатури В. Антоновича в Києві М. Грушевський ставився з підозрою. О. Левицький сподівався очолити або філологічну або історичну секцію УНТ. Відбулися загальні збори товариства, на яких в обох випадках Ореста Івановича «провалили». М. Грушевський задоволено й не без злорадства відзначав: «Ор. Левицький (на засіданні Філологічної секції - І.Г.) вийшов з себе на моїй промові. Вважав, що його оберуть, як приятеля

В. Антоновича». При конституюванні Історичної секції та у справі наукового органу «О. Левицький хотів бути головою, але я відсадив «генеральський чин»» (працюючи у 4-й гімназії О. Левицький дослужився до високого звання дійсного статського радника). Тоді ж відбулася «баталія» за збереження «Киевской старины», яку відстоювали О. Левицький, К. Мельник та О. Косач.

Позиція львівського історика в публічному дискурсі була настільки очевидною, що М. Грушевський навіть не хотів перед Новим роком зайти до В. Антоновича. Заважали ситуація з виборами О. Левицького та київською кафедрою. Проте він зайшов привітати В. Антоновича - зустріч відбулася в офіційному тоні.

Під самий кінець 1907 р. пройшли загальні збори УНТ. У своїй промові Г. Павлуцький - професор мистецтва Київського університету, вніс кандидатуру М. Грушевського на голову. Обрали саме останнього, а О. Левицький знову не набрав голосів на першого заступника - переміг В. Щербина як більш бажаний для М. Грушевського. До 1905 р. В. Щербина мало анґажувався до української політики. Він був пасивнішим за О. Левицького, котрий до початку 1890-х рр. через своє українофільство вже перебував під негласним поліцейським наглядом. Утім В. Щербина не відзначався кар'єрними амбіціями. О. Левицький стояв незмірно вище за свого конкурента в наукових колах, тож із ним М. Грушевський міг мати тертя як із людиною авторитетною, за якою була Стара громада, вужче - редакція «Киевской старины».

Віківці та Б. Грінченко у спробі не допустити розгортання інституцій М. Грушевського в Києві

Віківці становили молоде крило Старої громади, були членами ЗУБДО, а згодом - активістами Української демократично-радикальної партії. Усі вони складали видавниче товариство акціонерного типу «Вік», яке постало в 1895-1898 рр., до нього входили вихованці Київської духовної семінарії. Його кістяком були О. Лотоцький, С.Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Прокопович, В. Дурдуківський. Усіх їх більшою, або меншою мірою можна вважати вихованцями О. Кониського. Усі відвідували нелеґальні приватні лекції з українознавства В. Антоновича, а В. Доманицький навчався у Володимира Боніфатійовича в Університеті св. Володимира. Як члени семінарської громади, усі перебували під опікою М. Грушевського та становили з останнім органічний гурток, в якому він був молодшим учителем, середнім наставником і виховником у праці з засвоєння основ гуманітарних українознавчих дисциплін. Саме ці люди й надавали Михайлові Сергійовичу головну допомогу в його праці над виданнями «ЗНТШ» та «ЛНВ», коли той переїхав у 1894 р. до Львова. Вони писали рецензії на підросійські наукові періодики й окремі книжки, подавали ориґінальні праці історичного характеру. С. Єфремов вів рубрику хроніки літературно-культурного життя Наддніпрянщини для «ЛНВ».