М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906–1907 рр. (за матеріалами щоденника)

Віківці були першим поколінням власне політичних українців, а не українофілів, і свій українізуючий вплив вони поширювали на редакцію «Киевской старины», Стару громаду. Зі М. Грушевським дружні взаємини склалися передусім у О. Лотоцького та С.Єфремова. Багато праць на замовлення голови НТШ підготував для «ЗНТШ» В. Доманицький. На рубежі століть залишив Київ і переїхав до Петербурґа О. Лотоцький, де перетворився на праву руку історика у зв'язках з місцевою українською громадою. Місце О. Лотоцького в Києві зайняв С. Єфремов.

Ідеологічних розходжень між М. Грушевським та С. Єфремовим не було до 1906-1907 рр. На останнього орієнтувалися всі інші представники видавництва «Вік». Ситуація змінилася, коли до Києва з Чернігова переїхав Б. Грінченко, який став редагувати тлумачний словник української мови та очолив місцеву «Просвіту». Він оселився поряд з С. Єфремовим, утворивши з ним публіцистичний тандем. Поволі відокремлюючи Сергія Олександровича від М. Грушевського, Б. Грінченко підштовхував С. Єфремова провадити власну політичну лінію. У переддень російської революції 1905 р. постала демократична й радикальна партія. Останньою керували С. Єфремов і Б. Грінченко, які протиставилися «старим» нечисленним заможним українцям, яких уособлювали постаті Є. Чикаленка та В. Леонтовича. Принципової різниці між демократами й радикалами не було - лише розбіжності в питаннях тактики. Радикали підтримували рішучі дії селянства у справі заволодіння поміщицькою землею. Демократи пропонували цю землю передати селянам за викуп. Улітку 1905 р. партії об'єдналися. За що виступав і М. Грушевський, котрий був неофіційним членом УДРП, яка стала продовженням ЗУБДО.

Із постанням УДРП статус С. Єфремова змінився, він незрівняно виріс. Це був уже не просто виконавець настанов М. Грушевського, а самостійний політик зі власною політсилою. Він почав сприймати себе якщо не рівно - рядним М. Грушевському, то принаймні політичною фіґурою одного порядку. С. Єфремов висунувся в партійні лідери, - місце, на яке не претендував Б. Грінченко. Якщо до УДРП на М. Грушевського віківці дивилися як на киянина-наддніпрянця, то з 1905 р. його вже С. Єфремов і Б. Грінченко радше сприймали галичанином. Останній своїми впливами на С. Єфремова, відзначав у мемуарах Є. Чикаленко, готував Сергія Олександровича на лідера наддніпрянського українства, що можливе лише в тому разі, якщо М. Грушевський залишиться у Львові.

За всієї нібито логічності доводів Б. Грінченка (мовляв, ну чим С. Єфремов гірший за М. Грушевського, чому він не може очолити наддніпрянське громадянства?!) нове становище Сергія Олександровича підривало рівновагу, роками вибудовувану стратегію з культурного об'єднання обох Україн. Без «штурму й натиску» М. Грушевського в 1905-1907 рр. Акт злуки 1919 р. був би під великим сумнівом. Постановка питання у трактовці Б. Грінченка заморожувала б ситуацію існування двох окремих частин України: галицької та наддніпрянської. Відразу від Б. Грінченка повіяло ворожістю до галичан, і це дуже здивувало І. Франка, адже через цих людей передусім і будувалася соборницька культурна акція.

Прикладом такого неґативного ставлення наддніпрянців до українського як до не свого, а «галицького», стала реакція киян на закриття на початку 1907 р. цензорами київського «ЛНВ». І. Кревецький у листі до М. Грушевського від 28 січня 1907 р. писав:

«Взагалі ті круги киян, що виявляють свою антипатію до неросійських українців, зовсім не сумують за «Літ.-н. вістником», - може навпаки. Се замітно навіть досить виразно. Так само історії з т.зв. «галицизмами» повторяються ще від часу до часу. Попри те нема повного зрозуміння ваги теперішньої хвилі, нема зрозуміння тих широких і далекосяглих плянів, які бажалось би здійснити. Одна одиниця, що здає собі справу з ваги хвилі і задач супротив неї - т. [Д.] Дорошенко, що торкається нас, то мимо нашої найщирішої волі не можемо зблизитися до тутешніх кругів в такій мірі, як се бажалось би. Може з часом се переломиться. Були ми всі передвчора на засіданню видавничої комісії в «Просвіті» і - більше вже туди не підемо.

Коли б не п. Леся Українка, що заговорила слово - два, то просто треба б було виходити серед засідання. Дехто питав все, коли ми поїдемо з Києва».

Замість пошуків спільного, відчуття важливості моменту, розуміння цінності набутого досвіду, Б. Грінченко сіяв ворожнечу й недовіру до всього галицького. Особистий мотив - несприйняття М. Грушевського - переважив загальнонаціональні інтереси.

Початком конверґенції, спаювання в єдину сутність двох різних українських організмів, могло стати лише перенесення структур зі Львова до Києва, що відразу планувалися як спільні для підросійських і підавстрійських українців. М. Грушевський уособлював соборність, був своєрідною еманацією ідеї. І однозначно в інтересах України було здійснити саме план М. Грушевського, а не Б. Грінченка та С.Єфремова. У питаннях загальнополітичної лінії позиція М. Грушевського більше відповідала всеукраїнським завданням. Не випадково вище ми наводили уривки з листа І. Кревецького, в якому той цитував цензора О. Сидорова, котрий «сепаратистом» уважав передусім М. Грушевського та його «мазепинський» журнал, а не часопис «Нова громада» Б. Грінченка та С. Єфремова.

У М. Грушевського була ще одна важлива перевага. Він міг домовлятися зі спонсорами культурно-політичної національної справи. Був людиною довіри для В. Симиренка, Є. Чикаленка, В. Леонтовича. Натомість Б. Грінченко переважно ворогував із ними, тож сподіватися на одержання фінансової допомоги для нього і його видань було нереально. Практика редагування «Громадської думки» та «Нової громади», їхній радикалізм і деструктивність в оцінці культурних завдань, боротьба з «буржуазією» всіх мастей перетворила заможний елемент на опозиціонерів Грінченкової компанії. М. Грушевський робив ставку на видання для інтеліґенції, змінив тональність «Ради» і «ЛНВ» на користь еволюційної лінії у соціальному питанні. Натомість більш чіткіше та принциповіше окреслив проблему українського культурного кордону, покінчення з національною амбівалентністю, розбудови суто національних культурно-наукових структур, які стояли б на позиціях культурної окремішності від Росії.

Початок «війни» між одними й іншими призвів до розшарування в дуже нерозвиненому українському суспільстві Києва. Усі віківці були товаришами, їх в'язали між собою не лише переконання, але й близькі стосунки. Тому не випадково, що майже всі стали на бік С. Єфремова, Б. Грінченка. Це угруповання почали називати в 1905-1907 рр. «грінченківцями» (або «гоголівця - ми»). Ініціатива у фронді до М. Грушевського належала не С. Єфремову, а все ж Б. Грінченкові. Тому і відповідь М. Грушевського передусім спрямовувалася супроти Бориса Дмитровича як головного опозиційника Києва.

Боротьба за соборницький проект М. Грушевського точилася навколо декількох інституційних моментів:

1) оволодіння всеукраїнською газетою «Громадська думка»/ «Рада»;

2) заміна журналу «Нова громада» на «ЛНВ»;

3) закриття «Киевской старины» і вихід замість неї «Записок УНТ» та згодом «України» М. Грушевського;

4) створення в Києві Українського наукового товариства, яке було б аналогічною НТШ установою;

5) заснування в Києві інституту українознавства - прообразу гуманітарної секції національної академії наук;

6) утворення народного університету для населення з читанням публічних лекцій перед широким загалом;

7) створення при Київському університеті українознавчих кафедр, для чого обійняти вакантну посаду професора на кафедрі російської історії в Університеті св. Володимира, що звільнилася по смерті П. Голубовського;

8) організування Товариства прихильників української літератури, науки і штуки - неофіційного міністерства фінансів для підтримки національної культури, науки, мистецтва;

9) організація Видавничої спілки на кшталт львівської та заснування мережі книгарень у Києві та підросійській Україні.

План був амбітний, багатоступеневий і системний, складався зі взаємопов'язаних етапів. Важливим елементом була наявність однієї людини, яка рухала всім цим проектом. Такою фіґурою міг бути тільки М. Грушевський. Б. Грінченко не мислив подібними масштабами - йому йшлося лише про збереження статус-кво в «Новій громаді» та «Громадській думці».

За першими двома позиціями протиборства М. Грушевському стояли Б. Грінченко, С.Єфремов. Останній був фактичним редактором і «Нової громади», і «Громадської думки», пишучи щоденно до півдесятка статей для газет і журналів.

Пертрактації М. Грушевського у справі опанування «Громадською думкою»/ «Радою»

Концептуальним рівнем «Громадської думки» М. Грушевський не був задоволений. У щоденнику історик десятки разів згадував цю наддніпрянську газету, адже вона мала бути речницею всенаціонального інтересу. її значення мало переважати навіть львівське «Діло» - усе ж таки передусім регіональний часопис. На початку 1906 р. М. Грушевського вразила «осторога» супроти «Вісника»: «Прикро, зрештою слабо дуже». Але залишати «Громадську думку» поза своїм впливом він не збирався. Написав статтю для неї, а також листи до головного редактора й видавця газети: Ф. Матушевського та Є. Чикаленка.

30 січня 1906 р. вихід «Громадської думки» припинила цензура. Це вразило М. Грушевського, навіть попри «сепаратизм» видання супроти Галичини: «Я вперед про се думав і прикра була така можливість, але все ж справдження сього страху ще більш привалило, яка б там не була та «Думка»», - писав у щоденнику історик. 5 лютого того ж року у Львові опинився Є. Чикаленко й розповів М. Грушевському про неприхильне ставлення до нього «кружка Грінченка». А в кінці місяця - 25 лютого 1906 р. - учений занотував: «Громадська думка до обридження чужденна й нерозумна».

Потім на початку березня 1906 р. сталася згадана вище історія із заміткою у «Громадській думці» проти С. Томашівського, через що М. Грушевський зібрав колективну заяву про вихід зі складу редакції. Голова НТШ відчував своє ізолювання з двох боків: іде «війна» на «галицькому фронті» з проводом національно-демократичної партії, «стара фамілія» проявляє апатію й не підтримує професора, а також київські українці вставляють палиці в колеса загальноукраїнського проекту. «А «Громадська думка», - відзначав М. Грушевський, - пише собі лише те, «що всім уже звісно», і нічого знати не хоче й не потрібує. Але на розум взявши, треба все се брати байдуже. Род человечеський мусить іти діагонально».

Ключовою постаттю, яка могла переломити неґативну тенденцію в акції М. Грушевського, був Є. Чикаленко - головний спонсор видань грінченківців. Б. Грінченко та С.Єфремов переконали його, що вони зможуть самі, без М. Грушевського, видавати свої журнал і газету. Проте вже початок 1906-го року продемонстрував, що принаймні з газетою існуватимуть серйозні проблеми. Упродовж березня між М. Грушевським і Є. Чикаленком відбулося декілька розмов «на щирість». Перша спроба схилити Євгена Харлампійовпча на свій бік закінчилася невдачею.

У квітні М. Грушевський змальовував перед братом Олександром Сергійовичем план перших кроків зі творення культурних інституцій національного спрямування в Києві. На осінь - зиму він уже сподівався організувати: 1) публічні виступи з українознавчими лекціями; 2) формування народного університету, за зразком тих, що тоді почали виникати в російських столицях (Лесгафта, Щанявського); 3) заснування Товариства прихильників української літератури, науки і штуки (фактично йшлося про утворення офіційної надбудови управління грошима, які давав В. Симиренко на українські громадсько-культурні цілі; за допомогою такого товариство М. Грушевський, хоч і через В. Леонтовича, одержував леґальний доступ до коштів); 4) організація народної авдиторії, яка дозволила б і провадити публічні «відчити», і могла б знадобитися для народного університету. М. Грушевський, бачачи спротив його планам щодо «Громадської думки», мав намір заснувати свою газету в Києві. У 1909 р. нею стало в майбутньому, за три роки, «Село».

Якщо з Б. Грінченком М. Грушевський не підтримував взаємин, то з С.Єф - ремовим він зберігав епістолярний контакт і творче співробітництво, хоч тепер і в обмеженій формі, через власні видавничі проекти Сергія Олександровича. Історик відзначав, що листи С. Єфремова «не роблять вражіння щирости».

У липні 1906 р. П. Стебницький у листі до М. Грушевського повідомляв про насміхання «Громадської думки» над «Украинским вестником», який у 1906 р. був на кшталт проміжної ланки між львівським і київським «ЛНВ», хоч і виходив у Петербурзі. « «Украинский вестник» пише добре, але спізнився на три роки - так ставляться свої», - резюмував професор.

Улітку 1906 р. (лист не має дати, або не зберігся початок із датою) О. Лотоцький повідомляв М. Грушевському про зміну настроїв Є. Чикаленка, просив не розривати стосунків з Б. Грінченком і його однодумцями:

«З особистих джерел знаю, - писав Олександр Гнатович, - що Чикаленко має на меті, щоб не переривати газети, надати їй більш буржуазний характер, бо обстоювання голоти проти сільської буржуазії ні до чого не доводить. Попереджаю Вас - се буде між нами, - що можуть Вам зробити таку пропозицію. Сей нещасливий план показує лиш, як зле стоять справи, коли люде кидаються просто в огонь. […] Перш за все Ви тут - на моє переконання - багато переоцінюєте в лихий бік; до Вас особисто нема такого відношення, як Ви уявляєте. Крім того, се власне єдина літературно-робоча кампанія, без помочи якої обійтися буде трудно, коли навіть можливо. Треба знайти з ними [компроміс], бо старі - і лукаві, і ледачі - оставлять Вас на слизькому!».

У серпні 1906 р. «Громадську думку» вдруге закрили. Було заарештовано головного публіциста «Ради» С.Єфремова, який тоді обіймав посаду головреда газети. Наступила криза. М. Грушевський писав Є. Чикаленкові, питаючи, чи їхати до Києва на допомогу? Той повідомляв про розгром редакції й арешти. М. Грушевського стурбувала ситуація ймовірного остаточного закриття газети. Він записав у щоденник: «Невважаючи на всі прикрости, які я мав від тої компанії, дуже мене ся вість пригнітила».

Професор поїхав до Києва і зробив другу спробу опанувати ситуацію з газетою й журналом, ведучи наполегливі атаки на сумління Є. Чикаленка. 29 серпня 1906 р. М. Грушевський зустрівся з Євгеном Харлампійовичем. Від видавця дізнався, що інтеліґентного читача газета за півроку не здобула. Тоді ж з Ф. Матушевським історик намагався з'ясувати справу непорозумінь між киянами й галичанами. Наступного дня, 30 серпня, М. Грушевський знову говорив із Є. Чикаленком про плани з «ЛНВ» і «НТШ»/ «УНТ»: «Чикаленко відповів, що не помічник - хочеться держатися грінченкової кампанії; се зробило на мене дуже прикре вражіння, відчулась певна нещирість, чи малодушність - в ліпшім разі; я був здепримований до того, що попросив Сашу (брата - І.Г.) піти зі мною, щоб трохи розірватися».

31 серпня у помешканні Є. Чикаленка за присутності П. Стебницького й В. Леонтовича відбулася чергова розмова про «ексклюзивність компанії» Б. Грінченка. В. Леонтовичу постановка проблеми М. Грушевським зробила «велику приємність». Він був дуже незадоволений радикальним курсом газети Б. Грінченка і навіть пішов із посади відповідального видавця.

Вирішальна зустріч відбулася в того ж таки Є. Чикаленка 1 вересня 1906 р. Крім чотирьох попередніх переговорників були ще Ф. Матушевський і Б. Грінченко. М. Грушевський переконував у своїй правоті, говорив про «розбиття України, страту перспективи - залишення культурної й теоретично-національної сторони, ослаблення Києва й розпад України. Промова зробила сильне враження і Є. Чикаленко вже не казав, що не помічник». Євген Харлампійович хотів знайти консенсусне рішення, - з'єднати «Нову громаду» з «ЛНВ» (очевидно, ішлося про те, що залишається стара редакція «Нової громади», але назва змінюється на «ЛНВ» і головним редактором стає М. Грушевський). Михайло Сергійович певний час не був проти такого вирішення, але тверду позицію зайняв Б. Грінченко, після чого й М. Грушевський відмовився від злиття з «Новою громадою» і принципово виступив за перенесення «Вісника».

До з'єднання «Нової громади» з «ЛНВ» нараджував М. Грушевського О. Лотоцький. Він відзначав слабкий господарський бік справи ведення газети, уважав, що далі нового року вона не протягне, до того ж утиски цензури. Із погляду літературного матеріалу «Нова громада», на думку О. Лотоцького, краща за газету. Але матеріально ані вона, ані журнал не можуть утримати пишучу братію. На літературних хлібах міг існувати лише С. Єфремов. Галичани на таких зарплатних умовах у цих виданнях працювати не змогли б. Хоч і погоджувався з бажаністю тимчасового приїзду когось із них. О. Лотоцький схилявся перед працею С. Єфремова: «Тепер все робить Сергій - сидить на двох редакціях, пише не менш, як по три статті на день, і не знати, чи на довго його стане. Грінченко держиться осторонь, одиноко, активної ролі майже не бере, хіба що в товаристві «Просвіта». Пише лише після особистих замовлень».

Пізніше О. Лотоцький знову відраджував М. Грушевського від з'ясування стосунків зі Б. Грінченком. До останнього він не мав особливих сентиментів, але дуже цінував С. Єфремова, який у конфлікті М. Грушевський - Б Грінченко скоріше стояв на стороні останнього. У кінці листопада - на початку грудня 1906 р. (можливо, і 1905 р.?) Олександр Гнатович запрошував історика взяти участь у відзначенні літературного ювілею Б. Грінченка: «З Грінченком все ж таки на бійку - дуже було б мені прикро - коли б у Вас завелося. Для коректності може б дали і статейку для збірника, що лаштується йому з приводу 25-ліття. По щирості - мені жалко його: се жертва своєї нещасної вдачі».

Про проект об'єднання йшлося на нараді 2 вересня 1906 р. Б. Грінченко висловив побоювання щодо галицьких впливів. М. Грушевський «застерігся»: «[…] при страху перед галицькими впливами буде лише мука, але треба концентрації». 3 вересня відбулася остаточна нарада за присутності М. Грушевського, Є. Чикаленка, П. Стебницького, О. Юркевича, В. Леонтовича. Є. Чикаленко остаточно став на бік М. Грушевського і виступав за потребу перенесення «ЛНВ», Б. Грінченко був різко проти злиття «Нової громади» та «ЛНВ». Свій вибір на користь М. Грушевського Є. Чикаленко у спогадах мотивував так:

«Грушевський та Грінченко ніколи не вжилися б в одній редакції та й ні в якій справі, як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства булави не поступить.

Але Грушевський незрівняно талановитіший, освіченіший та вченіший за Грінченка. Перед його авторитетом схилилися всі українці, крім тих, хто претендували на гетьманство, як наприклад Науменко і Грінченко. Останній ясно бачив, що з переходом сюди «Літературно-наукового вістника» переїде сюди і Грушевський, до якого само собою перейде і булава, перейде перша роль серед українців, от через що він рішуче стояв проти перенесення «ЛНВ» до Києва ще в кінці 1905 року і тепер».

М. Грушевський повернувся до Львова й чекав на практичне вирішення ситуації з газетою і журналом у Києві. Історик перебував у важкому психологічному стані, відчуваючи «розслоєніє» і ворожнечу навкруг себе, адже до всього загострилися взаємини з поляками.

Нарешті 21 жовтня 1906 р. прийшов лист від Є. Чикаленка із закликом прибути до Києва на нараду. «Є се знак краху Грінченкової кампанії, - констатував М. Грушевський, - але не весело братися до направи так сильно попсованої ситуації. Принаймні хоч би оден був там певний і щирий - якби Лотоцький пішов». Великі надії на літературну допомогу історик покладав на О. Лотоцького. Сподівався, що той повернеться до Києва й до переїзду М. Грушевського очолить його представництво в українській столиці. Але через фінансові причини Олександр Гнатович не міг із родиною полишити Петербурґ.

«Громадська думка» вже під назвою «Рада» перейшла під ідейний вплив М. Грушевського, який фактично разом із Є. Чикаленком і В. Леонтовичем став її видавцем, та, до того ж, визначальником громадсько-політичної лінії. Цілковито виданням М. Грушевського «Рада» не стала. Найбільше його вплив відчувався в 1906-1907 рр. Потім професор розчарувався в «Раді» через те, що редакція більше протиставлялася напрямам М. Грушевського, аніж ішла в їх фарватері. Про те, що «Рада» - не його газета він неодноразово говорив Є. Чикаленкові. Власне, для того, щоб мати свою газету в Києві, М. Грушевський і заснував «Село». Попри сепарацію співробітників, яку визначав передусім М. Грушевський, основний склад працівників газети залишився старим. Обличчя часопису визначали Ф. Матушевський і С. Єфремов, лише відставленими були Б. Грінченко і М. Загірня. Дражливість щодо «інтриґ» «Ради» М. Грушевський відчував упродовж 1906-1907 рр.

Керівництво М. Грушевським «Радою» розпочалося з бойкоту редакції через незгоду зі звільненням подружжя Грінченків. Ф. Матушевський відмовлявся виконувати функції головного редактора, якщо їх не повернуть. Відбувалися тривалі переговори співробітників - з одного боку та М. Грушевського, Є. Чикаленка, В. Леонтовича - з іншого. Було доведено, що всі залишаються при роботі та зарплаті, але що питання з Грінченками вирішено остаточно. До редакції М. Грушевський додав С. Петлюру - людину інших культурних кіл, представника не радикальних, а соціал-демократів, який не був людиною Б. Грінченка, С.Єфремова.

На перемовини з М. Грушевським ходили Д. Дорошенко і Б. Ярошевський. Заспокоїли, що далі саботувати роботу журналісти не збираються. 22 грудня 1906 р. тріумвірат видавців схвалив новий склад редакції «Ради». Затвердили М. Павловського, Д. Дорошенка, І. Кревецького, Є. Тимченка, С. Петлюру, Б. Ярошевського, М. Лозинського. Наступного дня відбулися деякі перестановки. М. Грушевський поміняв місцями С. Петлюру й Д. Дорошенка. Відсунув Є. Тимченка, а замість нього взяв Л. Старицьку-Черняхівську.

Паралельно М. Грушевський займався редакцією «ЛНВ». Обурювався, що всі вважають часопис нібито особистою, приватною справою самого М. Грушевського. І. Стешенко, який став правою рукою історика в УНТ і у співпраці з Українським клубом щодо організації публічних викладів з українознавства, дорікав М. Грушевському за відсунення від праці Б. Грінченка. М. Грушевському було важко в Києві. Він занотував у щоденнику, що майже ніхто не допомагає, «наче се і не їх діло, а поручено все Грушевському, і він нехай сам бігає».

М. Грушевський, хоч ще й не став киянином, узяв на себе такий масив громадських справ, які не тягнули до нього ані Є. Чикаленко, ані Б. Грінченко. І справ не своїх, на перший погляд. Так, 2 січня 1907 р. він пішов на прийом до київського, подільського і волинського ґенерал-ґубернатора, щоб запобігти закриттю «Ради» за її публікації. В. Леонтович відмовився йти, хоч газета була спільним, його і Є. Чикаленка, дітищем. Часопис удалася зберегти, як констатував історик у щоденнику.

Не встиг М. Грушевський приїхати до Львова, як за пару тижнів у Києві з'явилася нова проблема - прийшла телеграма про можливість закриття «Літературно-наукового вістника». «І наче затруїла мене, - занотував М. Грушевський, - три дні ходжу сам не свій. Даремно ми з Маринцею себе підбадьорюємо - щоб не вдаватися в тугу, а вона все налягає». Наступного дня історик написав листа Є. Чикаленкові та В. Леонтовичеві, щоб про всяк випадок готовий був на заміну пускати «Нову громаду», дозвіл на яку ще не анульовано. І. Кревецький закликав М. Грушевського їхати на зустріч із цензором Сидоровим, хоч і побоювався несподіваного арешту по прибуттю до Києва. Є. Чикаленко заспокоював, що готовий запустити взамін «ЛНВ» «Нову громаду» і радив приїжджати не раніше 6 лютого 1907 р.

Зустріч наприкінці зими 1907 р в Києві М. Грушевського й редакції «Ради» була значно теплішою: «вітали як бажаного», - задоволено констатував історик. Приходили С. Петлюра, М. Павловський, Є. Чикаленко. 7 лютого Михайло Сергійович був у С.Єфремова. «Не зовсім він видко без задньої думки, - уважав М. Грушевський, - але стоїть на тім, що тепер треба підперти «ЛНВ»».

У «Раді» М. Грушевський відчув тертя між М. Павловським (радикал-демократом) і С. Петлюрою (соціал-демократом). Уважав, що есдеки мали намір прибрати до своїх рук газету. Очевидно напрям першого був ближчим М. Грушевському, адже незабаром С. Петлюра пішов із «Ради».

У середині лютого 1907 р. на засіданні редакції М. Грушевський задав газеті політичний напрям у зв'язку з діяльністю Державної думи. Як і у Львові, історик критикував усілякий опортунізм. Галичан - за блокування з польськими політичними колами, які провадили на Галичині свою національну політику; на Великій Україні він намагався змусити політиків провадити самостійну українську лінію, а не бути доважком до діяльності російських поміркованих партій.

У квітні 1907 р. М. Грушевський уже писав про потепління атмосфери в редакції, працювати йому стало приємніше. Залаштункову боротьбу з ним вів В. Науменко. У «Киевской старине»/ «Україні» він надрукував велику статтю І. Нечуя-Левицького про вади «галицької мови» і «желехівського правопису». Через «Раду» М. Грушевський дав відсіч, надрукувавши рецензію І. Франка на журнал «Україна».

Тертя між ним і Б. Грінченком відійшли у громадській думці на задній план. Співробітники «Ради» прийняли правоту у цьому конфлікті М. Грушевського. Характерною була реакція історика: «Петлюра Павловському: Грушевського можна хвалити, а Грінченка не можна. Паскудний народ». Чи ця ремарка означала, що М. Грушевський визнавав рацію за позицією Б. Грінченка, чи він лицемірив, адже й сам хотів існування такого становища речей? Він пам'ятав зло довго. Принаймні й на смерть Б. Грінченка у своїх виданнях не хотів відреагувати некрологом, в яких пишуть або добре, або ніяк. З іншого боку, з С. Єфремовим він сварився, двічі мирився, знову сварився. Але й сам В. Єфремов займав безкомпромісну позицію відносно М. Грушевського до 1911-1912 та 1924-1929 рр.

Завершенням справи газети «Громадська думка»/ «Рада» стало розірвання взаємин з С. Єфремовим. У з'ясування стосунків між М. Грушевським і Б. Грінченком С. Єфремов відкрито не встрявав, хоч був на боці останнього. Але відчуття зачеплених амбіцій через загибель його улюбленого дітища - «Нової громади» - залишалося. Це - єдиний і останній журнал, офіційним головним редактором якого був С. Єфремов. Більше таких посад на себе він уже ніколи не братиме, хоча йому їх і пропонуватимуть. Як М. Грушевський бачив у «Новій громаді» неґатив із перспективи публіцистичного матеріалу, так С. Єфремову в очі впадали лише вади в доборі художньо-літературного продукту, у чому він винуватив головного редактора «ЛНВ». Весь цей настрій вилився в липні 1907 р. у статті в рубриці, яку сам там вів - «Відгуки з життя і письменства». У ній він «роздєлав» редакторську працю професора. М. Грушевський занотував у щоденнику: «Стаття від С. Єфремова направлена contra «Вісника»: виглядає на зачіпку до розриву». М. Грушевський не міг її надрукувати, адже тоді треба було б полемізувати, писати редакційне спростування. А така полеміка зігрівала настрій чорносотенного Києва, який з усіх сил критикував «галицьку мову» й літературу, а тепер суголосну думку висловлював би найбільший український літературознавчий авторитет. Відмова М. Грушевського щодо друку дійсно стала приводом до розриву. 11 липня він одержав про це лист від С. Єфремова. Закінчився рік надрукуванням останнім подібного матеріалу, але вже в російськомовній газеті «Киевские вести». Фактичний редактор М. Василенко поклався на кваліфікацію С. Єфремова й навіть до друку не переглянув рецензію.

Петербурзькі українці та справа всеукраїнської соборності: О. Лотоцький як речник ідей М. Грушевського

Об'єктивно в Петербурзі концентрувалися найбільші українські інтелектуальні сили. Невипадково тут у свій час почав писати «Кобзар» Т. Шевченко, працювали кирило-мефодіївці П. Куліш і М. Костомаров, а на рубежі 1850-1860-х рр. постала перша «Громада», та виходив перший громадсько-політичний журнал «Основа». На кінець ХІХ ст. кількість українців не зменшувалася - навіть навпаки. Чимало їх навчалися у столичних вишах. Проте українська спільнота радше перебувала вже тоді в певній стагнації, адже спиралася у своєму керівництві на осіб, які зробили російську державну кар'єру, лояльно сприймали імператорську владу і втратили відчуття національних завдань модерного часу.

Ситуація змінилася, коли на рубежі ХІХ-ХХ ст. у це середовище потрапила «свіжа кров» з України - П. Стебницький, М. Славінський та О. Лотоцький. Усі були пов'язані з молодих літ із Київською громадою, знали й поділяли завдання, які висували перед громадівцями О. Кониський і В. Антонович. Природно, що й М. Грушевський у ці часи сподівався знайти серед передусім молодих українців, яким було по 30 років і трохи більше, однодумців у своїх громадсько-культурних проектах. Найближчою за духом людиною був О. Лотоцький. Близькість до цензури, можливість спілкуватися з представниками столичної російської еліти, існування благодійного видавничого товариства ім. Т. Шевченка вимагало мати тісний контакт із Петербурґом.

О. Лотоцький був ідейним побратимом М. Грушевського, котрий знав його з Києва від початку 1890-х рр. Із ним він готував рецензійний матеріал для «Записок НТШ». Вдача О. Лотоцького була подібною до М. Грушевського - енергійний, працелюбний, здатний ставити українську справу попереду всіх інших життєвих проектів.

Що ж до іншої публіки, яка складала суспільний простір російської столиці, то з нею львівський професор мав подібну проблему, з якою він стикнувся в 1905-1907 рр. у Києві. Переважна кількість людей не мислила категоріями політичного українця, а продовжувала по-українофільському оцінювати перспективи України в межах Російської імперії. Петербурґ мав так само своїх «Науменків» і «Лазаревських», з якими треба було вести баталії та здобути моральне право на кермування петербурзькими українцями у сенсі здобуття соборності та політизації українського руху, досягнення перемоги ідеї культурної окремішності від Росії.

Найбільше протистояння М. Грушевському довелося мати з родиною Русових, які, опинившись у місті на Неві, стали центром для всіх осіб українського походження. О. Русов належав до покоління О. Левицького, і попри його більш рішучий та сміливий характер усе ж був ментально близьким до попереднього покоління діячів із подвійною національною самоідентифікацією. Про становище О. і С. Русових у Петербурзі О. Лотоцький писав М. Грушевському в листі за травень 1906 р.:

«Вони оживили тут українське життя, внесли нову живу течію, розігнавши з громади псевдоукраїнські елементи. Але разом з тим вони, - особливо вона, - внесли в тутешні відносини принципи цілковитого «приклонения и поклонения», що не переносить ніякої незгоди і через примхи особистої образи приносить саме діло на жертву особистих рахунків. Мені довелося зазнати з того великих прикростей. Бувало, що я примушений був ухилятися від милої справи, бо справді не можна було переносити тої атмосфери особистого чаду… Русова, не знаю, через які причини, має до Вас почуття мало не вороже; а може довести до відносин, що може викликати глибоке обурення на діловому ґрунті».

Лист цей привернув увагу М. Грушевського. Він відзначив у щоденнику неприхильний настрій Русових. У 10-х числах травня 1906 р. він був у Петербурзі, де його зустріли задушно, а Русови - прохолодно. У російській столиці М. Грушевський провів майже місяць. Проводжали його в українському клубі Петербурґа. Промову виголошував О. Русов, і слова його звучали двозначно: «А тепер от там (на Галичині - І.Г.) з'явився чоловік, не знати наш чи їх, що багато зробив їм і нам».

О. Русов намагався провадити самостійну політику від Львова, покла - даючись на власну громадську харизму. Йому належала ідея видати популярного характеру книжку - «История Малороссии в очерках». У ній планувалося 12 глав, які мали писати різні автори: про мову - А. Кримський, минуле - В. Доманицький, соціально-економічний розвиток - О. Русов, політичні, побутові, релігійні погляди, поезію й мистецтво - В. Лесевич, українську літературу та цензуру - С. Єфремов, школу - Б. Грінченко, український рух ХІХ ст. - О. Русов, сучасне становище національної справи на Галичині - М. Славінський, ставлення російського й польського суспільств до українського руху - О. Лотоцький, сучасне становище, мета, майбутнє українського питання - П. Стебницький. М. Грушевському відводилася не просто скромна роль, а функції статиста. Із 30 друк. арк. на нього припадало лише 1,5 арк. тексту. Дивно, що історію України мав писати В. Доманицький, який був співробітником, до певної міри учнем, М. Грушевського в НТШ. Сучасний політичний рух на Галичині доручили писати М. Славінському, який дуже мало у цьому орієнтувався. Очевидним нонсенсом виглядає, що мету й завдання української справи мав виписувати не той, хто ним фактично керував, а П. Стебницький, який відігравав хоч і помітну, проте все ж скромну роль. Очевидно, що всі ці теми мав би писати М. Грушевський, котрий, до того ж, науково виклав уже їх у багатотомній «Історії України-Руси» та «Очерках истории украинского народа» (остання книжка вийшла саме напередодні задуманих О. Русовим нарисів). У листі до М. Грушевського О. Русов запрошував його до участі у проекті, який мав бути завершений і доведений до друку ще восени 1905 р.

Реакція М. Грушевського була різкою. У щоденнику він писав про наоста - нок залишений «загумінок», який лише формально зазначав участь історика. Натомість у листі він коротко відповів, що не має часу писати якісь статті. О. Русов, утім, не заспокоївся, а просив дати не ориґінальну студію, а варіант статті, друкованої у «Сыне Отечества», лише трохи більший за обсягом.

М. Грушевський відчув у цьому листі нерозуміння не лише О. Русовим, але й українським громадянством Петербурґа й Києва (більшість авторів були киянами) тієї всеукраїнської місії, яку саме зараз він виконував. О. Русов навіть термінологію вживав застарілу, пишучи не про українську, а «малоросійську» мову й літературу. У самій задуманій книзі не відчувався органічний підхід. До того ж М. Грушевський уже видав «Очерки истории украинского народа», де на концептуальному рівні було виписано розділ про український рух ХІХ ст. на Великій Україні та Галичині, продумано в ній було й мету української справи. Книга О. Русова для М. Грушевського виглядала конкуренцією його «Очеркам…». І, очевидно, так воно й було.

Цікаво, що таких нюансів не відчув О. Лотоцький. Він нагадував М. Грушевському про збірник О. Русова в листі без дати (ймовірно квітень 1905 р.). Олександр Гнатович закликав подати таку статтю, адже її, мовляв, М. Грушевському легко написати, «за чаєм». Про цю статтю О. Лотоцький нагадував декілька разів, навіть пропонував подати відповідний розділ з «Очерка истории украинского народа». М. Грушевський стояв на своєму й цікаво, що збірник О. Русова так і не з'явився друком. Усе ж таки на 1905-1907 рр. жодна всеукраїнська ініціатива не могла відбутися без схвалення М. Грушевським.

Відносини М. Грушевського з багатьма українцями Петербурґа складалися непросто. Г. Житецький написав частково критичну рецензію на томи «Історії України-Руси». Видали в Петербурзі й праці з історії «Малоросії» О. Єфименко, написані з культурницьких позицій і без урахування державно-політичного чинника. Саме цю авторку, а не М. Грушевського, висунули на премію «Киевской старины», за чим стояв В. Науменко. Отже вплив Старої громади з Києва на петербуржців-українців був доволі відчутним.

Уся українська політична акція в російській столиці робилася через О. Лотоцького. Зі П. Стебницьким у М. Грушевського не склалися такі душевні й теплі взаємини, як з Олександром Гнатовичем. У своїх спогадах він писав: «Близьке ідейне співробітництво навіть на віддаленню, за засадничої єдности поглядів, приводило нас до думки доконати льокальної близькости сього співробітництва ще на студентській лаві запалився я думкою перенестися по закінченню школи, в Галичину, й там провадити працю під проводом Грушевського».

Приїжджаючи до Петербурґа М. Грушевський завжди зупинявся в О. Лотоцького. Такі візити пожвавлювали місцеве життя. Телефон у квартирі Лотоцьких не змовкав. М. Грушевський зустрічався з найрізноманітнішими людьми: і старшими, і з молоддю, з якою він завжди знаходив спільний ґрунт. «Він не жив, а горів, і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний», - писав О. Лотоцький. До цього було пристосовано всі звички історика. Вставав він рано і зараз же сідав за роботу. Був короткозорим, тому очі його завжди були біля паперу. Подружжя Лотоцьких спеціально тримали для М. Грушевського низький дитячий стільчик, на якому той і сидів, працюючи перед бюро. До сніданку на 9-ту год. вже лежав стосик списаних аркушів, - стаття, яку він умовлявся перед тим подати для того чи іншого друкованого органу. День проходив у постійних зустрічах, а по дорозі ще встигав побувати в бібліотеці чи архіві. Поговорити з М. Грушевським О. Лотоцький мав можливість або за сніданком, або за обідом. Іноді вдавалося порозмовляти пізно ввечері, коли той приходив із нарад. Ті вечори давали матеріалу на рік для всякої праці та листування. А листів у О. Лотоцького назбирався не один кілограм. Він так оцінював діяльність М. Грушевського в Петербурзі: «Наче сніп проміння падав тоді на наше життя. Бо в тій людині з утлим тілом душа була така многогранна, з таким невичерпним джерелом ініціативи й енергії, так перейнята святим неспокоєм, що життьової її сили вистарчило б не на одного чоловіка».

У травні 1906 р. М. Грушевський приїжджав у Петербурґ, щоб запустити проект загальноукраїнського рівня - видання журналу «Украинский вестник». У листі, де звучав заклик, О. Лотоцький писав: «Приїзд Ваш - очевидно жертва […] декого «смущала»: чи можемо вимагати її - се накладає моральну відповідальність… Але заспокоює тут те, що Ви робили те з власної ініціативи - і жертву ту з подякою лиш можемо прийняти». О. Лотоцький повідомляв, що редактором обрано М. Славінського, але він більше корисний саме як редактор, а не публіцист. До редакційного комітету ввійшли Ф. Вовк, О. і С. Русови, П. Стебницький, О. Лотоцький. Писати статті обіцяли І. Лучицький, О. Бодуен де Куртене, М. Ковалевський, Д. Овсянико-Куликовський. Але, на думку О. Лотоцького, «ми взяли тягар не по своїх ногах», а тому і приїзд М. Грушевського всі визнавали дуже потрібним і корисним. Головне, що міг він дати - політичний досвід, якого відчутно бракувало.

«Украинский вестник» замислювався як тижневик. Було зібрано 1 тис. руб., яких мало вистачити на вісім чисел, тобто на два місяці. Один номер планувався обсягом 4 друк. арк. Ґонорарів платити не збиралися, тільки редакторові. Видання мало бути органом української парламентської групи.

Українська фракція мала висловлювати в Думі ідею національної автономії. Через депутатів М. Грушевський сподівався пожвавити політичне життя й у самому Києві. Видавати тижневик мав М. Пирожков, який свого часу відмовився друкувати «Очерк истории украинского народа» М. Грушевського. Хоч грошей було на два, але О. Лотоцький сподівався три місяці видавати газету. Перше число мало з'явитися 14-21 травня 1906 р.

М. Грушевський намагався зберегти «Украинский вестник» як загальноукраїнський орган у російській столиці, видання, яке, до певної міри, є доповненням до «ЛНВ», на відміну від «Нової громади». Тому він на зборах тріумвірату керманичів соборницької акції (М. Грушевський, Є. Чикаленко, В. Леонтович) наполягав по трьох місяцях виходу й виділенні необхідних коштів.

На початку жовтня О. Лотоцький повідомляв М. Грушевському, що доведе видання «Украинского вестника» до кінця 1906 р. - уже як його головний редактор (М. Славінський пішов із цієї посади). Просив підтримки статями. М. Грушевський зазначав у щоденнику, що не зігріває вже це його до участі. Між тим Олександр Гнатович замовив пару десятків статей М. Карєєву (автономія), Д. Овсянико-Куликовському (ідеологія національностей), В. Дома - ницькому (риси української історії, політичні рухи), О. Грушевському (1880-1890-ті роки), С.Єфремову та Ф. Матушевському (про демократично-радикальну партію), М. Лозинському (галицькі партії), Ф. Вовкові (етнографічний тип українця), С.Єфремову й Д. Дорошенку (історія літератури), І. Франкові (галицьке письменство), В. Дорошенкові (українська преса), С. Русовій (театр), О. Кошицеві (музика), О. Шахматову (українська мова). Упадає в око, що низка людей і тем збігалася зі збірником О. Русова 1905 р. Позаяк останній так і не вийшов друком, то чи не використав О. Лотоцький його матеріали для «Украинского вестника»? М. Грушевському пропонувалася тема з українсько - польських взаємин.

Із приводу вироблення тактики українських депутатів Державної думи в Києві 22-23 квітня 1907 р. збирався з'їзд демократично-радикальної партії. М. Грушевський волів утворення окремої групи (не йти на «опортунізм»), щоб триматися свого національного інтересу, а не розчинятися в діяльності кадетів. У щоденнику він відзначав, що більшість його не підтримала.

Через О. Лотоцького М. Грушевський у Петербурзі шукав контактів із лідерами кадетів. Цей альянс він сприймав спочатку неґативно. Але Олександр Гнатович переконав, що це єдина сила в Росії, яка може підтримати українські конституційні домагання.

Київські настрої М. Грушевського.

Спроба перейти в Університет св. Володимира

Наприкінці 1905 - на початку 1906 рр. М. Грушевському майже не було на кого спертися в Києві. Переломне значення мав перехід на позицію підтримки завершення політики «галицького П'ємонту», запропонованої головою НТШ Є. Чикаленкові. Той довго вичікував, адже був у дружніх взаєминах із віківця - ми, передусім з С.Єфремовим. Але переконався, що у загальноукраїнському сенсі ця група не стоїть на рівні всенаціональних викликів і зайняв сторону М. Грушевського. Підтримав Є. Чикаленка й В. Леонтович, який мав свої міркування стати на бік львівського професора. Склався своєрідний тріумвірат лідерів, котрі далі рухали план з об'єднання переважно малоросійського Києва з переважно українським (не рахуючи польського та єврейського населення) Львовом. Своїм солідарним впливом їм удалося остаточно схилити на власний бік головного мецената руху - В. Симиренка. В. Антонович, за всієї інертності, теж долучився до підтримки М. Грушевського. Удалося також схилити на свій бік найбільш енергійного петербуржця - П. Стебницького. О. Лотоцький був союзником М. Грушевського ще з 1905 р., а радше й зі студентських київських часів. На середину 1906 р. більшість активних українців остаточно погодилися з планом Михайла Сергійовича. Із киян слід назвати й більшість складу редакції «Громадської думки»/ «Ради»: Ф. Матушевського, М. Павловського, М. Гехтера, С. Петлюру та есдеків, Д. Дорошенка, Б. Ярошевського. Велику допомогу надали І. Стешенко, В. Перетц, Г. Павлуцький, В. Щербина, Л. Старицька-Черняхівська.

Харизма М. Грушевського переконала всіх, що саме ця кандидатура - єдиний можливий вибір тих діячів громади, які стоять за політизацію національно-визвольної боротьби. М. Грушевський став над партіями, своєрідним надкласовим представником, котрий об'єднав на національній основі як лівих, так і центристів із правими.

Реально вести справу ніхто, крім М. Грушевського не міг. Лише за його наявності в Києві щось рухалося. Натомість без М. Грушевського всяка конструктивна праця зупинялася. Про це, зокрема, у середині липня 1906 р. писав О. Лотоцький. Закликав їхати до Києва, адже «робота упадає». Стало зрозуміло - без присутності М. Грушевського в Києві української столиці не збудувати. Тему переїзду історика до міста над Дніпром порушували у своїй розмові 3 вересня 1906 р. Є. Чикаленко й В. Леонтович.

Проте проблеми щодо нестабільної підтримки киян залишалися. «Рада» так і не перетворилася на газету лише М. Грушевського, адже за підтримки його справи також і фрондувала проти нього як у справі рецензії на «Історію України» М. Аркаса, так і у критичних оцінках книжкової продукції самого історика. Наприкінці жовтня 1906 р. у щоденнику він відзначав: «Розстроїла мене вилазка в «Раді» против «Історії»; але потім я «пренебрег»». У середині грудня того ж року він занотував «дражливість амбіції» через інтриґи «Ради».

М. Грушевському доводилося залагоджувати такі справи, з якими справилися б люди зі значно меншою кваліфікацією й суспільним статусом. Так, на початку 1907 р. професор із розпачем писав: «Ніхто майже не помагає, наче се не їх діло, а поручено все Грушевському, і він нехай сам бігає».

Через М. Василенка з Києва М. Грушевський здобув вплив на кадетську партію (другою такою людиною в Петербурзі був О. Лотоцький). І це при тому, що з Миколою Прокоповичем у нього було серйозне зіткнення в 1905 р., коли М. Грушевський друкував у редагованій ним газеті «Киевские отклики» статтю про польсько-українські взаємини, і М. Василенко як кадет відмовлявся подавати у стилістиці М. Грушевського критику політики польського експансіонізму проти українців на Галичині. Мабуть М. Грушевському вдалося переконати М. Василенка бачити й український бік національної справи, а не лише загальноросійський. Принаймні не випадково саме М. Василенко став одним із найбільших пропаґандистів «Звичайної схеми «русскої» історії…» в російськомовних виданнях. Характерно, що М. Василенко свідомо (а може й ні) робив підміну понять на вищі й нижчі національні інтереси, інтереси державних націй (росіян і поляків) та недержавних (українців, інших). У результаті чого другі мали підпорядковуватися інтересам перших, а не виступати на паритетних із ними засадах, як пропонував М. Грушевський. Проте річна боротьба М. Грушевського за український Київ не минула даремно. М. Василенко погодився з доводами голови НТШ і прийняв його план. Тому в лютому 1907 р. М. Грушевський занотував у щоденнику: «Здибався з Василенком на вулиці. Посперечався з ним за старе досить сильно, а потім пожалував. Написав, пропонуючи зійтися і побалакати, й провели разом вечір. [Заповідається] на другу «союзну державу»».

Усе міцніше М. Грушевський відчував у Києві ґрунт під ногами. На 1 березня 1907 р. було вже 1200 передплатників «ЛНВ» лише з Наддніпрянської України, тоді як «Нова громада» мала вполовину менше. Ще більше зміцнилося становище з обранням М. Грушевського 29 квітня головою УНТ.

Є. Чикаленко постійно говорив про перехід М. Грушевського принаймні на приват-доцента Київського університету. Нарікав, мовляв, як то буде без нього в Києві. Але М. Грушевський хотів міцнішої позиції й подався на посаду повного професора на кафедрі «російської» історії в Університеті св. Володимира.

Львів до Михайла Сергійовича перетворився на тиху пристань. Майбутнє України вирішуватиметься в Києві. Психологічно ситуація відповідальності моменту надзвичайно тиснула на М. Грушевського. Він писав, що «все вагаюсь між двома настроями-то надзвичайна вражливість на свою репутацію словну - щось не упустити, не зістатися позаду, і з другого боку - гадки що се все марниця, що все паде в ніщо, що не має ніякого значення не тільки слова, популярність і т. п., а навіть якась робота для суспільности, культури, поступу». Ці думки він збирався белетристично обробити.

Шансів на київське професорство майже не було. М. Грушевський це розумів. Університет державний, а його діяльність влада трактувала як «антидержавну». Склад професури не просто правий, а чорносотенно-великодержавний. І саме їй голосуванням вирішувати долю М. Грушевського. Про свій настрій щодо університету в Києві професор писав: «Тягне туди й прикро, що з того, мабуть, нічого не буде».

Але спробувати було треба. Найбільшим промотором підтримки М. Грушевського став В. Перетц. Він надсилав листами новини, роз'яснював справу термінів конкурсу на заміщення посади. У серпні 1907 р. М. Грушевський у Києві відвідав місцеву професуру, передусім впливових осіб. За порадою В. Перетца ходив до декана М. Бубнова та свого вчителя В.Іконникова. Утім справа обрання закінчилася невдачею. Б. Юзефович у своїй газеті назвав М. Грушевського «науковим брехуном». Почався тривалий судовий процес про образу честі та гідності, який також скінчився нічим.

Проте М. Грушевський не концентрувався на невдачах - він зосереджувався на позитивній роботі. Зокрема на читанні публічних лекції в УНТ та на базі Українського клубу. Відбувалися тертя й на цьому фронті. Зокрема зі І. Стешенком, через що М. Грушевський навіть хотів звільнитися з головування в УНТ, і змусив Івана Степановича вибачатися.

Перша лекція відбулася 10 листопада 1907 р. М. Лисенко та Є. Тимченко зробили зауваження за «галицький акцент». Людей було багато, з усіх соціальних верств. 12 листопада - друга лекція. Читав М. Грушевський, на власну думку, краще, а людей було вже менше. Третя публічна лекція сталася 15 листопада з меншим настроєм. Читав майже дві години, зірвав голос і забагато взяв матеріалу.

У листопаді 1907 р. М. Грушевський порушував питання про творення вже не самого наукового товариства, а інституту українознавства, очевидно на загальних принципах народного університету й зі систематичним викладом українознавчих дисциплін як своєрідної альтернативи офіціозному Київському університету. Проте В. Леонтович на це гроші В. Симиренка не дав, і цей проект не було здійснено аж до 1917 р., коли поряд зі старим Університетом св. Володимира постав Український державний університет.