М. Грушевський у досягненні ідейно-культурної соборності та подоланні наддніпрянського партикуляризму в 1906–1907 рр. (за матеріалами щоденника)

Невгамовна енергійна вдача М. Грушевського не витримувала пасивності й байдужості. Наприкінці грудня 1907 р. він перед від'їздом до Львова дорікав редакції «ЛНВ» за «загальну оспалість».

Українізація культурно-громадського життя Великої України мала розпочинатися з Києва. І попри теоретичну підтримку суспільства, що стояло за політизацію українського національно-визвольного руху, у реальному вимірі не мала абсолютної більшості. М. Грушевському довелося стати рушієм процесу, практичним його втілювачем. І це йому вдалося завдяки авторитетності й харизмі; натискові на пасивних українських активістів із Наддніпрянщини; особистій ініціативі та перемозі над опонентами, що мали інші візії на справу соборності.

На київському ґрунті М. Грушевський хотів розгорнути журнал «Літературно-науковий вістник», Українське наукове товариство, перебрати під своє керівництво газету «Рада», заснувати замість «Киевской старины» українознавчий науковий журнал «Записки УНТ», науково-популярний часопис «Україна» (почав виходити вже 1914 р.). Елементами соборницької акції було заснування українознавчих кафедр у Київському та інших університетах. Для забезпечення культурницьких акцій коштами ініціював Товариство прихильників літератури, науки і штуки - своєрідний культурний банк для національних починань. Також планувалося започаткування інституту українознавства - як народного університету.

Київські політичні українці не становили більшості, до 1905 р. українофільські налаштовані громадські діячі волили зберігати статус-кво, не порушувати дуалістичної національної ідентифікації, ішли у фарватері російських так званих прогресивних партій. Кияни-українці поділялися на малоросійський (В. Науменко, І. Лучицький та ін.) й український (що його намагалися розбудувати в Києві альтернативні М. Грушевському структури «Громадське слово», «Нова громада», «Киевская старина»/ «Україна») табори. Це загрожувало сепарацією культурно-політичного розвитку як Західної, так і Східної України.

Політичні ідеї культурної окремішності від Росії не користувалися великою популярністю. Свій вплив справляла ще й російська великодержавна ідея про «триєдиний російський народ». Формування самостійної української культури вважалося «галицьким винаходом» - «австрофільством», а М. Грушевського сприймали вже галичанином, а не представником Великої України у Львові. Тож йому доводилося популяризувати свої ідеї паралельно з розбудовою структур українського Львова в Києві.

Ідеї переносу «ЛНВ» і НТШ не співчували давні співробітники установ М. Грушевського у Львові («стара фамілія»: І. Франко, В. Гнатюк та ін.), убачаючи в такому акті зменшення можливостей для заробітку. М. Грушевський у результаті сформував «нову фамілію» (І. Джиджора, Ю. Тищенко (Сірий) та ін.), у середовищі котрої стосунки будувалися не на засадах «рівні з першим серед рівних», а як керівник і підлеглі.

Не співчувала ідеї М. Грушевського й київська Стара громада, яка воліла надалі домовлятися з російськими ліберальними політичними колами коштом українських інтересів. Давній провідник українського руху В. Антонович зі своїми співробітниками (О. Левицький, К. Мельник та ін.) так само зайняв очікувальну позицію й не підтримав цілковито М. Грушевського.

Натомість М. Грушевського підтримали основні меценати національної справи Є. Чикаленко, В. Леонтович (у Києві), О. Лотоцький і частково П. Стебницький (у Петербурзі), які утворили з істориком своєрідний тріумвірат громадської влади над українським рухом у Києві. Є. Чикаленко справив вирішальний вплив щодо переходу на позиції М. Грушевського віківців, які складали основу редакції газети «Громадська думка»/ «Рада». Фронду Б. Грінченка та С.Єфремова вдалося подолати.

Перенесення установ М. Грушевського зі Львова до Києва стало завершенням ідеї «Галичина - український П'ємонт» національного проекту Київської громади О. Кониського, В. Антоновича та О. Барвінського 1880-х рр. Таке перенесення дозволило зберегти спільну візію української еліти на соборне майбуття України. Удалося уникнути формування двох різних Україн: православної та греко-католицької, проросійської та європейські зорієнтованої з двома різними мовно-правописними системами й літературами.

«Єдиноначаліє» спричинив не лише «авторитаризм» М. Грушевського, його бажання бути першою особою в українському русі. За загальної слабкості суспільства, його малої культурно-політичної активності повинна була бути одна людина, яка уособлювала б рух до соборності.

Размещено на Allbest.ru