Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. Г. КОРОЛЕНКА

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Лекції з курсу: «Історія і культура рідного краю» для студентів V курсу історичного факультету (стаціонар, спеціальність «Географія»)

Укладач: доц. Коваленко О.В.

Полтава-2011

1. Вступ до курсу. Давня історія Полтавщини (від найдавніших часів до V ст.)

Предметом курсу Історія та культура рідного краю є безсумнівно історія Полтавщини від найдавніших часів до сьогодення. Предметом цієї лекції є історія стародавніх спільнот, що проживали на теренах сучасної Полтавщини від часу заселення (1 млн. років тому до 5 ст.). Полтавщина - умовне територіальне поняття.

Шкільний курс із 6 по 11 клас. Серія підручників (ред. Білоусько О.А.). Індивідуальні практичні завдання. Залік.

Археологічна періодизація.

Палеоліт (давній кам'яний вік) - 1 млн. р. до н.е. - 10 тис. р. до н.е.

ранній палеоліт - 1 млн. р. до н.е. - 150 тис. р. до н.е.;

середній палеоліт - 150 тис. р. до н.е. - 40 тис. р. до н.е.;

пізній палеоліт - 40 тис. р. до н.е. - X тис. р. до н.е.

Мезоліт (середній кам'яний вік) - IX-VI тис. р. до н.е.

Неоліт (новий кам'яний вік) - VI-IV тис. р. до н.е.

Енеоліт (мідно-кам'яний вік; перехідний етап від кам'яного періоду до епохи металу) - IV-III тис. р. до н.е.

Бронзовий вік - III-I тис. р. до н.е.

Залізний вік - 1 тис. р. до н.е.

На території Полтавської області працюють:

Спільна археологічна експедиції Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка та Полтавського краєзнавчого музею (керівник Коваленко О.В., Луговий Р.С.)

Інституту керамології - Відділення Інстиутту народознавства НАН України (Коваленко О.В., Гейко А.В.)

Центру охорони та досліджень пам'яток археології (Супруненко О.Б., Шерстюк В.)

«Слобідська археологічна служба» (Харків) (Шрамко І.Б.) українсько-французька експедиція (Яковлєва Л.А. (Інститут археології НАН України) та Ф.Джінджан).

Типи археологічних пам'яток Полтавської області:

1. Стоянки (стійбища) кам'яного віку

2. Поселення (селища)

3. Городища

4. Курганні могильники

5. Грунтові могильники

6. Оборонні споруди

7. Лапідарні пам'ятки (Зразки кам'яної пластики)

8. Скарби

9. Культові пам'ятки (жертовники, вівтарі, святилища, християнські храми тощо)

Кам'яний вік. Суспільна організація й духовний світ людності кам'яного віку. Середній палеоліт. Найдавнішим у межах історичної Полтавщини артефактом (предметом, зробленим руками людини) є біфас, виявлений у 1998 р. під час розкопок київського археолога Ю.В. Кухарчука в яру Муховець біля м. Ромни (колишній повітовий центр Полтавської губернії, тепер райцентр Сумської обл.). Це кам'яне знаряддя характерне для пізньоашельського та мустьєрського часу. В обриві правого берега Сули, поблизу с. Велика Бурімка на Золотоніщині (сучасний Чорнобаївський р-н Черкаської обл.), відомий дослідник кам'яного віку України І.Г. Шовкопляс у 1954 р. знайшов мустьєрські вироби з кременю та кістки викопних тварин. На те, що первісні люди ще з мустьєрського часу перебували в околицях сучасного смт. Градизьк Глобинського р-ну, вказують однобічний гостроконечник, знайдений у 1983 р. у відслоненнях на західному схилі гори Пивиха, а також окремі вироби з кременю з ур. Гардашівка. Добірка гостроконечників мустьєрського часу зі схилів Пивихи експонується у Кременчуцькому краєзнавчому музеї.

На території Полтавщини відомо до двох десятків і находжень пізньопалеолітичної епохи. Переважна більшість із них належить до межиріцької культури середньодніпровських мисливців і збирачів (ХV-ХШ тис. до н. е.). Залишки кількох довгочасових мисливських стійбищ існували 15-13 тис. р. т., розкопано археологами на березі р. Удай в західній частині с. Гінці Лубенського р-ну: Виявлена у 1871 р., вона вперше розкопувалася в 1873 р. лубенським поміщиком і педагогом Ф.І. Камінським. У XX ст. вивчення Гінцівської здійснювали вчені Р.І. Гельвіг, В.М. Щербаківський, І.Ф. Леві, В.Я. Сергін. Розкопане у 1914- 1916 рр. В.М. Щербаківським Вперше в Україні було законсервовано за ініціативою Полтавського губернського земства. З 1993 р. дослідження у Гінцях ведуться українсько-французькою експедицією під керівництвом Л.А. Яковлевої й Ф. Джинджана. Досліджена площа пам'ятки становить більше 4000 кв. м.

Рештки культурних нашарувань залягають на глибині 1,2-4,0 м від сучасної поверхні. Тут розкопано залишки житлово-господарських комплексів, які складалися І житла, господарських ям, маленьких та великих вогнищ. Розкопки дозволили відтворити вигляд найдавнішого в наших краях житла мисливців на мамонтів.

Воно мало округлу форму, зовнішній діаметр його становив близько 5,7 м, внутрішній - до 3,5 м. По зовнішньому контуру було розташовано 28 черепів мамонта, вритих носовими частинами вниз. Внутрішній простір залишків житла був заповнений бивнями, а також лопатками і тазовими кістками мамонтів, що обвалилися зі стін та покрівлі. Посередині знаходилося наземне вогнище, а на підлозі - чотири ямки. Житло оточували сім великих господарських ям, заповнених кістками тварин: мамон-га, ведмедя, песця, зайця, байбака, вовка.

Зона за межами житла, на відкритому просторі, була місцем викидів попелу з вогнищ, а також крем'яних виробів - відходів від виробництва і поламаних знарядь. Загалом на стоянці зібрано близько 3 тис. крем'яних та кістяних виробів. Серед знахідок є унікальні речі: молот із рогу північного оленя, так званий «жезл начальника» (чи жіноча шпилька круглим отвором), підвіска у вигляді фрагмента ведмежої щелепи з іклом. Особливо цінною знахідкою є уламок ікла молодого мамонта, прикрашений своєрідними нарізками, в яких дослідники вбачають найдавніший місячний календар.

До фінальної доби пізнього палеоліту на Полтавщині лежать кілька стоянок пізньодеснянської та осокорівської культур (Х-ІХ тис. до н. е.). Чисельність мешканців тодішньої Полтавщини не перевищувала 150 чол. Насельники того часу належали до єдині живого підвиду сучасної людини - Ното сапієнс сапієнс (кроманьонців).

Як і неандертальці, кроманьйонці користувалися кам'яними інструментами і зброєю. Однак вони виготовляли досконаліші знаряддя й значно розширили їх коло. Поряд із кам'яна широко вживалися вироби з кістки й рогу. Кроманьйонці вина шли списометалку, гарпун, крючок, голку з вушком. Провідним засобом добування їжі у кроманьйонців.

Ранньомезолітична доба на Полтавщині представлена пам'ятками зимівниківської культури (назва походить від хутора Зимівники Свердловського р-ну Луганської обл.). На території нашої області розташовані рештки двох стоянок цієї культури - поблизу с. В'язівок Лубенського р-ну в Посуллі та неподалік с. Мозоліївка Глобинського р-ну на Дніпрі.

Зимівниківську людність складали лісові мисливці, озброєні луками й стрілами. Для оснащення стріл використовувалися спеціальні (трансверсальні) наконечники, які були розраховані на спричинення жертві больового шоку. Найвідомішою пам'яткою зимівниківської культури на території Полтавщини є В'язівоцька стоянка. Існування стоянки датується серединою VIII тис. до н. е. (7650-7450 рр. до н. е.). Залишки стоянки були відкриті у 1984 р. І.М. Гавриленком та О.Б. Суп-руненком в ур. Данилів островок на невисокому заплавному мису правого берега р. Сліпорід. Пам'ятка вивчалася І.М. Гавриленком у 1985, 1994-1995 рр. за участю Л.Л. Залізняка, В.Ю. Коєна, В.І. Непріної. На території площею більше 0,2 га виявлено рештки 6 жител, три господарські ями, зібрано чимало крем'яних та кістяних виробів, заготовок і відходів виробництва, а також кістки тварин, риб тощо.

Житла були трохи заглибленими в ґрунт каркасними будівлями у вигляді чумів заввишки 4,5 м, діаметром 3,5-6,0 м. Будівельним матеріалом для їх спорудження слугували жердини, шкури тварин, кора (береста), шматки дерну. В центрі житла знаходилося вогнище; поряд із житлом влаштовувалися господарські ями. Зі стоянки походять чимало цікавих, а то й рідкісних знахідок. На деяких виробах з кістки нанесені гравійовані зображення. Серед них можна побачити геометричні фігури, а також зиґзаґи, що віддалено нагадують стилізовану постать людини.

Пізньомезолітична доба представлена донецькою культурою. Існувала на Лівобережній Україні протягом VII-V тис. до н. е. В межах Полтавщини пам'ятки цієї культури зустрічаються в Пооріллі й басейні Ворскли. Найвідоміші серед них: стоянки в ур. Біла Гора під Полтавою, Хухра та Охтирка у Середньому Поворсклі. Поблизу с Солониця у Нижньому Посуллі.

Неоліт представлений трьома археологічними культурами: лизогубівською, дніпро-донецькою, ямково-гребінцевої кераміки та сурською.

Мисливці та рибалки культури ямково-гребінцевої кераміки розселилися у лісостепу Лівобережної України в другій-третій чвертях IV тис. до н. е. Прибульці увійшли у тісний контакт із місцевими києво-черкаськими та лизогубівськими мешканцями, асимілювавши частину з них.

Свої стоянки і поселення носії культури ямково-гребінцевої кераміки влаштовували переважно на підвищених берегах рік і озер. На Десні, Сеймі, Ворсклі, Пслі, Сулі, Сіверсько-му Дінці, Орелі виявлено понад 100 поселень цієї культури, з них більше 80 - на території сучасної Полтавщини. Одне з таких поселень розкопано в 1978 р. В.І. Непріною в урочищі Романове поблизу с. Лукім'я Оржицького району. Ранні місця помешкань носіїв культури невеликі, пізніші - іноді досягають площі кількох гектарів. На цих поселеннях споруджувалися наземні житла з вогнищами у центрі. Серед виробничого інвентарю вирізняються крем'яні знаряддя для обробки дерева - клини, долота і тесла, сокири різних форм. Широко представлені також ножі, скребки, вістря списів, виготовлені з кременю і кварциту, кістяні й рогові вістря стріл та списів, гарпуни, рибальські гачки. Один із таких гарпунів виявлено біля пішохідного містка у Нових Санжарах.

Населення культури ямково-гребінцевої кераміки займалося здебільшого рибальством, мисливством і збиральництвом. Ні свійських тварин (окрім собаки), ні культурних злаків воно, ймовірно, ще не знало.

У другій половині IV тис. до н. е. носії культури ямково-гребінцевої кераміки існували поряд із енеолітичним населенням середньостогівської та трипільської культур. Завдяки трипільцям вони познайомилися з металевими виробами. Це помічено за розкопками верхнього шару поселення поблизу Лукім'я, де знайдене мідне чотиригранне шило. Наприкінці IV тис. до н. е. насельники пізнього етапу культури ямково-гребінцевої кераміки під тиском засухських племен мідного віку перемістилися з території області північніше - на Київщину і в Подесення.

Неоліт. Початок мідного віку на Полтавщині пов'язаний із проживанням на передстепових теренах півдня і заходу області племен середньостогівської культури (кін. V - IV тис. до н. е.). Найменування походить від назви дніпровського острова Середній Стіг у м. Запоріжжя, де вперше досліджене поселення носіїв цієї культури. Останнім часом середньостогівську культуру називають культурно-історичною спільнотою, виділяючи в ній чотири етнічні угруповання скелянське, стогівське, квітянське й дереївське. Вважається, що дереївське населення Правобережжя Дніпра стримало просування на схід трипільців. Більше того, набіги середньостогівців на трипільські поселення відіграли не останню роль у загибелі цієї працивілізації. Водночас середньостогівські племена першими створили взаємодоповнюючу модель економічних відносин із землеробським суспільством, забезпечуючи останнє продуктами тваринництва. В свою чергу, трипільська працивілізація прискорила формування у середньостогівського населення рухливих скотарських громад, що спеціалізувалися на відгінному випасанні худоби, і, таким чином, сприяла становлення відтворюючих форм господарства в середовищі племен Лівобережної України.

Середньостогівці першими у Східній Європі приручили коня й пристосували його до верхової їзди. Незаперечним доказом цього є псалії (давні деталі вудил), виявлені під час розкопок поселення середньостогівської культури поблизу с. Дереївка Онуфріївського району Кіровоградської обл. На Полтавщині відомі як поселення, так і поховання цієї культури.

Середньостогівці розводили корів, коней, овець і кіз, займаючись відгінним скотарством на широких просторах дніпровських надзаплавних лук. Зі стадами переміщувалися невеликі групи чоловіків-пастухів. Решта населення вела осілий спосіб життя. Помешкання мали вигляд напівземлянок - жител, частково заглиблених у ґрунт. Поряд знаходилися відкриті вогнища, виробничі ділянки для ремесла, загони для тварин. Серед ремесел провідними були: обробка каменю, кістки, глини, дерева і шкіри. Середньостогівські майстри вперше виготовили бойові кам'яні молоти. На середньостогівському посуді вперше з'явився шнуровий орнамент. Мідні вироби середньостогівці вимінювали у сусідніх трипільських племен. Інструментарій майстра того часу включав кам'яну клинчасту сокиру, вставлену до рогової муфти, точильні камені, крем'яні свердла, різці тощо. Жіночими промислами були прядіння й ткацтво, свідченням чого є знахідки керамічних важків до веретен - пряслиць.

Розташування поселень поблизу родючих заплавних земель стимулювало розвиток землеробства. Для обробітку угідь використовували мотики, виготовлені з рогу оленя, тура і лося. Велика кількість рогових свердлених знарядь виявлена в околицях Кременчука. Тут, напевно, розміщувалася одна з майстерень, де виготовлялися мотики, молоти, сокири. Мешканці поселень вирощували пшеницю, просо, жито. Важливу роль у забезпеченні населення їжею й сировиною відігравали мисливство та рибальство. Рибу ловили за допомогою сіток, вудок із кістяними гачками, кістяних гарпунів. В їжу використовувалися також річкові молюски.

Своїх померлих середньостогівці ховали у кам'яних скринях і ямах ґрунтових могильників. Один з таких могильників досліджений у 1960 р. В.М. Гладиліним поблизу с. Кам'яні Потоки Кременчуцького району. Уявлення про зовнішній вигляд носіїв середньостогівської культури надає перша зі здійснених в Україні пластична реконструкція за черепом людини, виконана в 1992 р. полтавським антропологом С.О. Горбенком. Основою реконструкції стали останки жінки з поховання Олександрійського могильника, дослідженого Д.Я. Телегіним на р. Оскол.

Риси класичних скотарських культур у середньос-тогівському суспільстві були ще недосить виражені: це населення не знало воза і насипало лише невеличкі кургани. Однак, це були перші кургани в арійському світі. Серед них особливе місце займають кургани Цегельня й Кормилиця, розкопані Ю.О. Шиловим у 1992 р. у пониззі Псла на Полтавщині.

Крім середньостогівців, на степових просторах Полтавщини у II пол. IV тис. до н. е. проживали племена новоданилівської культури (від с. Нова Данилівка Запорізької обл.). Носіям цієї культури належать, зокрема, скарби ножеподібних пластин із кременю, названі дослідниками «виробничими наборами» знарядь давніх майстрів. Кілька таких «наборів» виявлено у степах між Оріллю і Пслом. Першим серед них став Староорлицький скарб (11 пластин), знайдений селянами у центрі с. Старий Орлик Кишеньківського району Полтавської округи в 1928 р. У с. Заворскло Полтавського району в 1997 р. випадково виявлений виробничий набір сировини енеолітичних майстрів (20 виробів) - перша подібна знахідка у межах Полтавщини.

У Пооріллі, пониззі Ворскли, Псла і Сули в II пол. IV - на поч. III тис. до н. е. жили енеолітичні засухські племена (від ур. Засуха поблизу смт. Перещепине на Дніпропетровщині). Свої поселення вони споруджували на піщаних підвищеннях край річок та озер, багатих на дичину і рибу. Носії цієї культури виробляли характерну ліпну кераміку з ямковою орнаментацією. Знайдені серед знарядь праці кістяні та рогові мотики свідчать про існування у засухців примітивного землеробства.

Всесвітньовідома трипільська культура названа за місцем відкриття у 1896 р. біля с. Трипілля, тепер Обухівського району Київської обл. Була поширена переважно на території Правобережної України. Територія нашого краю пов'язана із заключним етапом ування трипільської культури, коли в ній виділилися ок-іі локальні групи. В ХХХІ-ХХУІІІ ст. до н. е. (3050-і рр. до н. е.) північно-західний куток історичної Полтавщини - Переяславщину і Золотоніщину - займали пізньотрипільські племена лукашівської й софіївської груп. Від них тубільне населення Лівобережжя отримувало м'яні та мідні знаряддя, зброю, посуд тощо. Часом привізні трипільські речі «проникали» далеко на (південь і схід. Так, пізньотрипільський ліпний кубок виявлена різночасовому поселенні в ур. Солошине-Колони в Кобеляцькому р-ні. Трипільську кераміку знаходили на Посуллі, біля Кременчука. Розвиток землеробського суспільства пізньотрипільського часу на Лівобережній Україні перервали набіги степового населення. Уцілілі нащадки трипільських змішалися з місцевою людністю. На сьогодні в межах історичної Полтавщини виявлено кілька оселень лукашівського типу.

Епонімну (найхарактернішу) пам'ятку цього типу старожитностей (у сучасному Баришівському районі Київської обл.) відкрив у 1913 та 1915 рр. В.М. Щербаківський. Розкопки в 1965 р. провів В.О. Круц. Нині вивчення лукашівських пам'яток здійснюють археологи Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» на чолі з Г.М. Бузян.

Енеоліт-бронзовий вік. Культура і досягнення племен.

У ХХІУ-ХІХ ст. до н. е. лісостепові простори краю заселяли племена ямної культури. Назва походить від типу поховань - у ямах під курганним насипом. У населенні ямної культури більшість дослідників убачає племена давніх аріїв.

Ямні племена вели напівосілий спосіб життя, займаючись землеробством і відгінним скотарством. Ямники освоїли верхову їзду на вже приручених конях, а також винайшли перші чотириколісні вози, в які запрягали биків. Вправні майстри виготовляли досконалі знаряддя праці й зразки озброєння: кам'яні свердлені поліровані сокири, крем'яні ножі, І скребачки, різці, скобелі, наконечники списів, дротиків і стріл, а також прикраси з міді, срібла та золота. Носії ямної культури створили перші в Україні переддержавні утворення і збудували укріплення окремих столичних центрів.

Ямні племена здійснювали набіги на Нижнє Подунав'я і, можливо, Анатолію. Внаслідок розселення на величезній території від пониззя Дунаю до Уралу утворилася ямна культурно-історична спільність, в якій виділилося кілька локальних варіантів.

Територію Полтавщини охоплював середньодніпровсько-лівобережний (орільсько-самарський) варіант ямної культури. В ямний час на теренах краю було зведено більше 2500 курганів (40% із існуючих посьогодні). Кургани споруджувалися над похованнями знаті й простих членів роду. Поховання близьких родичів вміщувалися у вже зведені насипи, які після здійснення захоронення досипалися. Таких «супутніх» впускних поховань нараховувалося 2-10 у кожному насипу. Могили перекривали товстими колодами чи кам'яними брилами. Навколо насипу іноді зводилися кам'яні «огорожі» з ґранітних брил - кромлехи, а поряд із похованням чи на вершині насипу встановлювалися кам'яні стели, що нагадували постать людини.

Найбільшими (висота 5-6 м, діаметр 50-110 м) поховальними спорудами ямного часу на території області є кургани: 1) поблизу Тахтаївського ґранітного кар'єру; 2) неподалік від с. Світлогірське Кобеляцького р-ну (розкопаний Л.М. Луговою у 1978 р.); 3) Олександрівський неподалік с. Хейлівщина Чорнухинського р-ну (досліджений О.Б. Супруненком у 1989 р.); 4-5) Цегельня біля с. Підлужжя і Кормилиця поблизу с. Єристівка в околицях Комсомольська (вивчені Ю.О. Шиловим у 1992-1993 рр.); 6) Єристівська могила (висота понад 10 м) в однойменному селі у Кременчуцькому р-ні.

Прикладом типових ямних поховань можуть бути могили у курганах поблизу с. Мале Ладижине Полтавського р-ну (досліджені Л.М. Луговою у 1977 р.). Поховання містилися в ямах (розміром до 1,6x2,1 м при глибині понад 1 м), перекритих дубовими накатниками з колотих масивних плах. Небіжчики вкладалися випростано на спині на циновку, кошму а то й очерет, з підігнутими у колінах ногами (стопи ніг іноді навіть підв'язувалися). Тіла похованих майже суціль фарбувалися чи посипалися червоною вохрою. В поховальних камерах місцями розкладалося тліюче деревне вугілля.

Всього на історичній Полтавщині досліджено 200 поховань ямного часу. Більшість із них майже не містять напутнього інвентаря, за винятком окремих кременів, ліпних горщиків та шматочків вохри. З неординарних речей виявлено: кістяні деталі музичного інструменту типу «флейти Пана» (курган на Шар-горі поблизу с. Приліпка Козельщинського р-ну), сліди розмальованої вохрою циновки із зображенням колеса (курган поблизу с. Кліщинці, тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), слідоподібне зображення стопи, нанесене вохрою на долівці (курган біля с. Лахни Новосанжарсь-кого р-ну), провушну бронзову сокиру (курган на хуторі Гречаники під Переяславом). У дитячих похованнях знайдено ліпні посудинки, кубки, зрідка - набори кістяного різьбленого намиста з амулетами з ікол тварин.

На терени нашого краю катакомбні племена просунулися у XIX ст. до н. е. з південного сходу і півдня - Поорілля і Донбасу. Певний час ямне та катакомбне населення співіснувало на одній території. Часто для своїх поховань катакомбники використовували насипи ямних курганів. У XVIII ст. до н. е. прибульці остаточно підкорили і, певно, асимілювали місцеве і населення.

На Полтавщині територія, обжита носіями катакомбної культурно-історичної спільноти, об'єднує пам'ятки трьох локальних культур - харківсько-воронезької, донецької та інґульської. Катакомбні племена опанували степові й передстепові ділянки узбережжя Дніпра, басейни Орелі, Середнього і Нижнього Поворскля та Попсілля, Нижньої Сули. Тут вони вели напівосілий спосіб життя, займаючись приселищним і скотарством, мотичним землеробством, а також ремеслом, мисливством і рибальством. Поселення споруджували на надзаплавних підвищеннях невисоких терас берегів великих рік, переважно на місці колишніх стійбищ ямного населення. У межах історичної Полтавщини виявлено більше 40 катакомбних поховань, кілька десятків решток поселень і стоянок.

Поховання катакомбників найчастіше здійснювалися у насипах ямних курганів або ж поряд із ними, з досипкою старого кургану. Для спорудження «домівки» для померлого відкопували вузьку яму-колодязь, від неї - кілька сходинок - ніш, що вели під давній насип, а вже на значнішій глибині (2-3, а то й більше метрів) споруджували підземну камеру з арковим склепінням -катакомбу. Саме до неї вміщувалося поховання й напутній інвентар.

Серед поховальних комплексів заслуговує на увагу поховання донецької культури кінця XIX ст. до н. е., досліджене А.В. Гейком під насипом зруйнованого кургану в с. Василівка Кобеляцького р-ну. Надзвичай; но цікавий комплекс - поховання підлітка 10-11 років - досліджено під одним із насипів курганів поблизу с. Волошине Кременчуцького району влітку 2003 р. Не менший інтерес викликають і поховальні комплекси пізньокатакромбного часу (поч. XVII ст. до н. е.), вивчені в 1987 р. у двох невеличких курганах на околиці с. Стінка Чутівського р-ну; із знахідок останніх років -- поховання шаманкиу Гребінці та кілька дитячих комплексів у Сторожовому.

Північно-західні лісостепові райони Полтавщини у першій чверті II тис. до н. е. потрапили до сфери впливу культур шнурової кераміки, або бойових сокир, поширених на значних просторах Центральної й Східної Європи. Характерним для таких культур (звідки й назва) є посуд, прикрашений шнуровим орнаментом, а також кам'яні шліфовані свердлені сокири з отвором для руків'я. На Полтавщині пам'ятки цього типу представлені середньодніпровською культурою.

Бабинська культура. У XVІ-ХIV ст. до н. е. на Полтавщині були розповсюджені пам'ятки двох локальних варіантів культури - середньодніпровського та східного. У середньодніпровській групі пам'яток домінує прокреслений орнамент у вигляді заштрихованих трикутників, у східному - різноманітна валикова орнаментація.

На сьогодні на території краю вже відкрито 70 місцезнаходжень керамічних матеріалів культури та понад 30 поховань. За знахідками уламків посуду визначають розташування поселень. Люди середньобронзового віку селилися здебільшого на низьких надзаплавних терасах поряд із річками. Поселення були невеликими (0,2-0,5 га). Археологічні дослідження проводилися лише на поселенні в ур. Барбара, поблизу Комсомольська та ур. Татарський бугор в Новосанжарському районі. Крім кераміки, культурновизначальними виробами у середовищі племен культури багатоваликової кераміки є кістяні пряжки круглої чи овальної форми, кам'яні товкачі з чотирма конічними виступами-шишечками або рельєфним пояском, а також свердленні сокири чіткої ромбічної форми. Глиняні пряслиця (важки до веретена) засвідчують існування прядіння і ткацтва.

Краще досліджені на Полтавщині поховальні пам'ятки культури багатоваликової кераміки. Поховання здійснювалися в насипах більш давніх курганів у ямах зі зрубами, перекритих плахами чи дошками. В таких тісних домовинах померлі укладалися у дуже скорченому стані на боці, руки перед тулубом, кистями до обличчя.

По міграції індоаріїв, наприкінці XVI - на поч. XV ст. до н. е. на Полтавщині з'явилися племена зрубної культурно-історичної спільноти, в носіях якої вбачають іранців. Своїх померлих вони ховали у дерев'яних зрубах, укладаючи в характерній позі: скорчено на лівому боці, кисті рук перед обличчям. Зверху над таким похованням насипався курган, або ж могила впускалася у насип попередньої епохи.

На Полтавщині розселилися носії бережнівсько-маївського варіанту зрубної культури. Уявлення про їхнє життя отримані завдяки вивченню матеріалів поселень, поховань та комплексів скарбів бронзових виробів. На території сучасної області відомі залишки близько 60 поселень зрубного часу, розташовані на узбережжі Дніпра і по ріках Орелі, Ворсклі, Пслу. Неукріплені селища займали миси та підвищення надзаплавних терас. Населення мешкало у великих наземних та менших, злегка заглиблених у ґрунт, житлах. Археологічно досліджувалися лише невеликі ділянки поселень - в ур. Рубіжне поблизу Котельви та біля с. Волошине Кременчуцького району, ур. Татарський бугор та Сердюки Полтавського району.

Краще вивчені на території краю поховання зрубного часу, їх на сьогодні досліджено більше 50. Практично всі вони впущені у насипи більш ранніх курганів. Впускні зрубні могили на курганах групувалися у родинні некрополі й супроводжувалися підсипками ґрунту та жертвоприношеннями.

Поховання зрубного часу багато чим нагадують попередні - багатоваликової кераміки, але мають дещо більші ями, невеликі зруби чи дерев'яні перекриття. Відомі й поховання-кремації, з перепаленими людськими кістками, вміщеними в горщик. Часом у могилах виявляються лише окремі кістки й черепи (кургани поблизу с. Волошине).

Своєрідна група ранніх зрубних старожитностей досліджена на Нижньому Пслі Л.М. Луговою в 1981-1987 рр. У курганах поряд із сс. Баранівка Шишацького, Ярохівка Диканського, Байрак Великобагачанського та Приліпка Козельщинського р-нів виявлені поховання у невеликих зрубах, що супроводжувалися ритуальними кострищами. Поховальний інвентар складався з гострореберних ліпних посудин видовжених пропорцій з архаїчним зубчастим орнаментом, бронзових черешкових ножів.

Зрубні племена вели напівосілий спосіб життя. У господарстві приблизно рівноцінне значення мали відгінне скотарство і переліжне землеробство. Вирощували просо, пшеницю, ячмінь, боби. Для обробітку земельних ділянок використовували дерев'яні рала, кам'яні й рогові мотики, серпи з кременю і бронзи. Житла будували наземні, використовуючи як будівельний матеріал дерево, очерет, зрідка камінь.

Зрубники вправно обробляли кістку, виготовляючи знаряддя для обробки шкір тварин (т. зв. тупики, кочедики), лощила і штампи для виробництва кераміки, псалії для кінської упряжі, а також прикраси, амулети, музичні інструменти. Знахідки керамічних пряслиць засвідчують існування ткацтва.

Окрім цієї спільноти в епоху пізньої та фінальної бронзи тут проживали носії сабатинівської, білозерської, бондарихінської, білогрудіівської та лебедівської культур.

У складі лісостепової Скіфії та Сарматії. На перетині культур

У зв'язку з різкою зміною клімату, який у степовій зоні став надзвичайно посушливим, в Україні виникла нова економічна ситуація і склалися дві культурно-господарські зони. В Лісостепу та на Поліссі провідною галуззю стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях, а приселищне тваринництво перетворилося на придомне, з стійловим утриманням худоби. У Степу землеробство стало неможливим, а тваринництво почало розвиватися як кочове.

Згідно з поширеною думкою, землеробські суспільства України протягом усієї епохи раннього заліза залишалися варварською окраїною цивілізованого світу, тоді як степове населення стало учасником творення ориґінальної цивілізації номадів (кочовиків). Втім, багато вчених уважають, що лісостепові осілі племена за рівнем соціального розвитку не поступалися степовикам і навіть переважали їх. Слід мати на увазі й той факт, що кочове господарство не може існувати поза зв'язком із землеробським. Обмін продуктами харчування і ремісничої праці однаково важливий для обох господарських укладів. Полтавський регіон, як і загалом український, в ранньозалізному віці був цілісною системою, де окремі частини доповнювали одна одну.

Першою археологічною культурою раннього залізного віку на території Середнього Подніпров'я була чорноліська (від Чорного лісу між річками Інґулом та Інґульцем у Кіровоградській області). Носії культури, в яких вбачають протослов'ян, займалися переважно орним землеробством, їхніми степовими сусідами були войовничі кіммерійці. Захищаючись від їх нападів, чорнолісці зводили укріплені городища на мисах берегів із глибокими ярами. На Правобережжі вздовж р. Тясмин вони створили захисну систему із 12 фортець. Перейнявши досвід військової організації кочового суспільства, чорнолісці завели не лише піше військо, а й кінноту, до складу якої входили представники родоплемінної знаті. Ймовірно, - саме чорноліські племінні об'єднання згадуються в античних джерелах під назвою «сколоти».

Протягом Х-УПІ ст. до н. е. носії чорноліської культури опановують Дніпровське Лівобережжя, розселяючись у басейнах Хоролу, Псла, Ворскли, Орелі. У процесі розселення чорноліське населення асимілювало місцеву бондарихинську людність.

На території області виявлені також бронзові вироби, виготовлені чорноліськими майстрами: сережки та інші прикраси, сокири-кельти, наконечники на списи. Про наявність у чорнолісців розвиненого землеробства свідчать знахідки численних зернотерок, мотик із рогу та кістки, крем'яних, рідше - металевих серпів. Унікальною знахідкою, що належить до кола продукції чорноліських бронзоливарників, є бронзовий серп із різночасового поселення у с. Засулля під Лубнами.

У II пол. VIII - на поч. VII ст. до н. е. на Полтавщину прибув новий континґент праслов'яно-фракійських переселенців із Правобережжя - носіїв жаботинської культури (від с. Жаботин Кам'янського р-ну Черкаської обл.). Дослідники вбачають в цьому населенні неврів, відомих з «Історії» Геродота. Ряд селищ та поховальних комплексів переселенців виявлено за розкопками і розвідками на мисах високого берега р. Ворскла, а також на Західному укріпленні Більського городища. Характерним для прийшлого населення є підкурганне поховання, досліджене розкопками І.М. Кулатової та О.Б. Супруненка в 1994 р. поблизу с. Карпусі Полтавського р-ну на р. Полузір'я.

Першими степовими кочівниками доби залізного віку були кіммерійці. Вчені відносять цей кочовий народ до давньоіранського етносу. Кіммерійці - перший народ України і всієї Східної Європи, чиє ім'я відоме з писемних джерел: творів грецьких авторів, повідомлень асирійських розвідників, вавилонських хронік тощо.

Кіммерійці займали степові території Північного Причорномор'я й Північного Кавказу. Звичайно кіммерійську епоху відносять до IX-VII ст. до н. е., хоча деякі вчені починають її відлік навіть із XV ст. до н. е.

Кіммерійці першими у широких масштабах оволоділи залізоробною і сталеливарною технікою й відіграли велику роль у поширенні заліза в Європі. Сусідні племена переймали у кіммерійців зразки зброї й спорядження верхового коня. Кіммерійці вперше запровадили нову військову техніку, коли комонні воїни витіснили колісниці. Кіммерійські кіннотники мали прекрасне озброєння: лук і стріли, списи, сталеві мечі й кинджали, шкіряні панцири і щити. На час воєнних походів племена об'єднувалися в могутні союзи.

Наприкінці VIII - на поч. VII ст. до н. е. кочовики встановили контроль над населенням передстепу, підпорядкувавши собі ресурси регіону. Звідси вони отримували у вигляді данини чи налагодженого обміну продукти хліборобства, а також рабів. Наслідком цього стала поява окремих елементів матеріальної культури степовиків на просторах Лівобережжя. Насамперед це стосується зразків кіммерійського озброєння, деталей кінської упряжі, прикрас.

На ряді поселень Полтавщини знайдено типові кіммерійські бронзові дволопатеві наконечники стріл із пером різної форми, бронзові вудила, залізний наконечник на спис, бронзові бляшки, частину біметалевого кинджала, кам'яні свердлені циліндричні молоти. З торговими операціями, здійснюваними кіммерійцями, пов'язують надходження до реґіону кавказьких бронзових імпортів (сокира колхідського типу, кобанська підвіска у вигляді фігурки жінки).

На степовій території краю виявлено чотири кіммерійських поховання кінця VIII - поч. VII ст. до н. е. - поблизу с. Бутенки Кобеляцького району, на околиці с. Шевченкове Решетилівського району та в курганах біля Стовбуватої Могили під Комсомольськом.

У II пол. VII ст. до н. е. Полтавщина опинилася у зоні контактів із могутнім скіфським племінним об'єднанням, яке охоплювало величезні обшири Євразії від Карпат до Паміру й Алтаю. Ім'я скіфи (скити) буквально означає блукачі, їхні предки колись населяли степи України, а потім пішли у далекі походи в Азію. Якась частина цих завойовників повернулася назад у VIII ст. до н. е. й незабаром опанувала значну частину території України.

Відомості про скіфів містяться в творах грецьких і латинських авторів, а також у асиро-вавилонських документах. Найповніше скіфів описав Геродот, котрий присвятив їм цілий розділ своєї «Історії» (книга IV «Мельпомена»).

З писемних джерел відомо, що на території України-Скіфії жили різні племена. Степові простори заселяли скіфи-кочовики, очолювані царськими скіфами (саями). Вважають, що вони були іранцями, їм підпорядковувалися алазони, котрих ототожнюють із фракійцями, а також калліпіди - скіфи, що сприйняли риси грецької культури. Північна лісостепова зона була населена різноманітними нескіфськими племенами, які зазнавали інтенсивного впливу скіфської культури. Тут мешкали неври («скіфи-орачі» чи «скіфи-землероби»), яких розглядають як предків слов'ян (деякі дослідники вважають, що під цими назвами ховається підкорений скіфами сколотський союз носіїв чорноліської культури.

Кочові скіфи, поховань яких на теренах області небагато, зберігали курганний поховальний обряд, який утвердився в українських степах ще в епоху бронзи. Над могилами робили насипи, висота яких залежала від суспільного становища небіжчика. Найвищі кургани насипали царям і вельможам, менші - воїнам, зовсім маленькі - ремісникам та пастухам.

Могила знатного скіфа (поч. IV ст. до н. е.) досліджувалася І.М. Кулатовою та О.Б. Супруненком у 1996 р. під курганним насипом в ур. Гора поблизу Нових Санжар. Парне поховання заможного кочівника (V ст. до н. е.) виявлено на початку 1960-х рр. у зруйнованому кургані поблизу с. Нововільховатка Чутівського р-ну. Поховання воїнів-номадів відкриті також у кургані біля с. Федорівка Карлівського р-ну та неподалік від с. Орлик Кобеляцького р-ну. Орлицьке поховання (кін. V -поч. IV ст. до н. е.) досліджене в 1980 р. Л.М. Луговою, смт. Опішне Зіньківського району (Коваленко О.В.)

Всупереч поширеним уявленням, кочівники не «завойовували» Лівобережний Лісостеп. Місцеві племена мали власних правителів, які виступали союзниками або противниками скіфів. Центрами племінних об'єднань були могутні городища, серед яких виділялася столиця гелонів на Більському городищі. Залежність від кочовиків була номінальною (вірогідно, навіть не передбачала сплати данини). Скіфи мирно кочували у безпосередній близькості від лісостепових городищ та поселень, просуваючись придатними для випасу худоби степовими вододілами річок. Частина кочівників осідала на землю поблизу городищ, поповнюючи контингенти населення лісостепу.

Між осілими хліборобами й скотарями та степовими кочівниками встановилися тісні культурно-економічні зв'язки. Обидві сторони були зацікавлені в хлібному експорті до грецьких колоній на Чорному мору. Унаслідок взаємовигідної торгівлі в регіоні розповсюдилися однакові типи озброєння, кінської упряжі, прикрас. У лісостепові райони спрямовувалися також торгові експедиції давньогрецьких купців.

Землеробські племена краю були відомі населенню античних полісів Північного Причорномор'я під збірною назвою «скіфи-орачі». При цьому серед племен, що мешкали на території тодішньої Полтавщини, давні греки розрізняли будинів, гелонів і неврів. У свідоцтвах античних авторів лісостепові племена виступають як самостійні державні утворення, що мають своїх царів і проводять незалежну політику. За повідомленням Геродота, під час скіфо-перської війни царі гелонів і будинів виступили на боці скіфів. Можливо, через це Дарій вторгся в Лісостепову Скіфію і атакував її столицю Гелон.

Серед лісостепового населення виділяють ворсклинську, попсільську та посольську групу пам'яток. Вивчено чимало курганів 6-4 ст. до н. е., зокрема, Олефірщини Диканського району (розкопки І.М. Кулатової 1989 р.) та в околицях Мачух Полтавського р-ну (розкопки М.Я. Рудинського, 1924, 1946 рр.). Поховання засвідчують значне майнове і соціальне розшарування тогочасного ворсклинського суспільства. Рядові поховання мали вигляд прямокутних ям із дерев'яним накатом. Для заможних покійників споруджувалися камери складні - з рубленими склепами, входами-дромосами зі ступінчастим :ком, дощатими настилами підлоги на масивних лагах. На перекриття поховань розкидалися рештки тризни й вугілля поминальних вогнищ, і,увалися туші жертовних тварин. Чоловічі поховання супроводжувані зброєю та кінським спорядженням; жіночі - прикрасами і предметами туалету, зрідка - сагайдачними наборами. Іноді в ногах знатних лежать поховані разом із ними раби.

Псільска локальна група пам'яток скіфського часу представлені у межах області Книшівським городищем, рештками близько укріплених поселень, курганними могильниками та окремими похованнями. Пам'ятки розташовані здебільшого у середній течії Псла. Найбільше їх скупчення відзначено на території Гадяцького району. Тут виявлено понад 20 селищ площею 1,5 га, розміщених на мисоподібних виступах високого берега (досліджувалися Гавришем П.Я.).

Серед поховальних пам'яток Попсілля відомо кілька курганних некрополів. Серед них - найбільший некрополь скіфського часу на Полтавщині - Броварківський могильник у Гадяцькому районі. Поховані в ньому належали до військово-вершницької верхівки населення басейну Середнього Псла.

Відомий ще з кінця XIX ст., могильник досліджувався на поч. XX ст. М.Ю. Бранденбургом, В.В. Хвойкою, С.А. Мазаракі та М.О. Макаренком (останній у 1908 р. розкопав 7 курганів). У 1989-1993 рр. П.Я. Гавришем вивчено ще 5 курганів. Могильник займає видовжену частину мисо-подібного виступу плато над Пслом і його правою притокою Ґрунню, поряд із садибами мешканців с. Броварки Гадяцького р-ну. На середину 1950-х рр. у його складі налічувалося близько 200 курганів висотою 0,2-1,0 м. На території села збереглися насипи-гіганти висотою від 5 до 12 м. Це найвищі кургани скіфської доби на території Полтавської області. Незважаючи на те, що некрополь неодноразово грабувався у давнину, в поховальному інвентарі досліджених насипів знайдено деталі кінської вузди та зразки зброї - мечі-акінаки, наконечники на списи, вістря стріл, фрагменти панцирів.

Посульський локальний варіант культури лісостепового населення скіфської доби на Полтавщині здавна привертає увагу дослідників. Посулля розглядається багатьма вченими як найвиразніший приклад співіснування прийшлих кочівників і автохтонного населення біля північних кордонів розселення будино-гелонських племен. Кочова військово-вершницька еліта тримала під контролем торговельні шляхи і разом із тим захищала поселення землеробів від нападників. У У-ІУ ст. до н. е. племена Посулля утворили протодержаву з центром на Басівському городищі (на території сучасного Роменського району Сумської обл.).

Полтавщина у пізньоскіфські часи. Політичні потрясіння пізньоскіфської доби (III--І ст. до н. е.) негативно відбилися на розвитку краю. Торговельні шляхи перемістилися на південь, життя на городищах і поселеннях занепало, значна кількість населення переселилася в інші регіони. Культурні шари пізньоскіфського часу відкрито головним чином на поселеннях Середнього Посулля.

Поховання пізньоскіфського часу виявлено на території с. Правобережна Кишенька Кобеляцького району, поблизу с. Кириленки Кременчуцького району, а також у степових курганах неподалік с. Стінка Чутівського району та у м. Карлівка. Відомі також окремі знахідки пізньоскіфських старожитностей (ліпна курильниця з околиць Кагамлика у Глобинському районі). Нещодавно рештки селища пізньоскіфської доби (І ст. н. е.) виявлено при обстеженні городища в ур. Зіньківщина поблизу Котельви.

Україна-Сарматія.В останньому, третьому періоді раннього залізного віку (II ст. до н. е. - IV ст. н. е.) територія Полтавщини перебувала в складі Сарматського державного об'єднання. Творцями цієї держави були кочові іраномовні племена, відомі під загальною назвою «сармати». На початку своєї історії сармати займали степи від Приуралля до Дону. З III ст. до н. е. почався інтенсивний рух сарматських племен на Північний Кавказ і до Північного Причорномор'я. Воювали жінки, які нерідко очолювали військові підрозділи і були навіть царицями. Жодна сарматка не виходилі заміж, доки не вбила ворога. Кіннотники були озброєні довгимі списами, залізними мечами і кинджалами, луками й отрує ними стрілами. Сармати винайшли залізне стремено, які дало можливість організувати озброєну кінноту й посилати і] в наступ щільними замкненими шеренгами. Атака легкої сарматської кінноти була навальною і нестримною. У значних військових сутичках легкокінні загони підтримували важко-озброєні вершники-катафрактарії. В античному світі вони здобули особливу славу: удару лави закутих у панцирі людей і коней не витримували навіть римські леґіони. Катафракта на тисячу років стала найвищим досягненням військової техніки.

Поряд із періодичними військовими набігами на сусідів з метою грабунку та встановлення данницьких відносин головним заняттям сарматів було кочове скотарство. Розводили переважно коней та овець. Постійними супутниками людей були великі бойові та пастуші собаки.

Сарматські коні - малорослі, з короткою шиєю і грубою головою, міцними костистими ногами - розвивали велику швидкість і витримували які завгодно труднощі. Заможні кочовики мали також породистих коней - високих, з довгою шиєю та стрункими ногами. В поході сарматські воїни використовували кількох заводних коней, на яких за добу могли здолати до 200 км.

Сармати займались традиційними для скотарів ремеслами: зброярством, лимарством, ткацтвом, виготовленням ліпного, дерев'яного, шкіряного посуду та культових речей. Важливе місце в економіці посідала торгівля з античними містами. В обмін на худобу та продукти тваринництва, а також рабів, сармати одержували олію, вино, хліб, овочі, ювелірні, ковальські, керамічні вироби, речі особистого вжитку. Торговельні зв'язки простягалися до Індії, Китаю, римських провінцій в Європі й Азії.

Опанування сарматами теренів Полтавщини. Перші хвилі міграції у Лівобережний лісостеп пов'язані з племенами роксоланів. Найбільш ранні свідчення появи сарматських племен (II пол. II ст. до н. е.) виявлено неподалік бродів через Ворсклу та Хорол.

Північніше смт Нові Санжари, в ур. Маджари поблизу с. Клюсівка, у розмиві берега Ворскли виявлена характерна горщикоподібна ліпна посудина заволзького виробництва з лійчастим вінцем, короткою циліндричною шийкою, кулястим тулубом і круглим денцем, прикрашена фризом прокресленого візерунку з «торочками». Не менш цікава знахідка походить із кутка Заяр'я у Хоролі, де в кургані на плато корінного берега р. Хорол було виявлено поховання воїна з характерним залізним кинджалом із довгим серпоподібним навершям і прямим перехрестям, а також ліпною посудинкою.

Наступні хвилі пересування сарматів у Ворсклинсько-Сульське межиріччя припали на кінець І ст. до н. е. - початок II ст. н. е. Вони пов'язані з племенами аорсів і аланів. Осілі жителі, вірогідно, сплачували кочівникам данину. Сарматські, переважно жіночі, поховання І-ІІ ст. н. е. виявлено у басейнах Орелі й Псла. Майже всі вони впущені в курганні насипи попередніх епох.

Жіноче поховання І--II ст. н. е. досліджено в 1989 р. в кургані поблизу с. Ливенське Новосанжарського р-ну. Воно здійснене у неглибокій катакомбі зі входом-дромосом. Жінка віком 40-45 років була покладена в домовину випростано на спині, з простягненими вздовж тулуба руками. Вона була вдягнена у шкіряні шаровари, сорочку і багатий халат із срібно-тканої тканини. У потойбічний світ її супроводжував виразний напутній інвентар - невелика дерев'яна шкатулка, тонкостінний глечик, уламки двох залізних ножів і шильця, точило, бронзові фібула та пряжка, а також рештки їжі - розчленована туша кобили. Найбагатшим у межиріччі Ворскли й Орелі вважається поховальний комплекс кін. І--II ст. н. е., відкритий в 1954 р. у с. Павлівка Кобеляцького району. Він містив бронзовий казан, бронзову литу профільовану тацю і кований глек провінційно-римського виробництва, залізний меч, скло-пастові намистини та скляний флакон.

Доба великого переселення народів.

Зарубинецька археологічна культура III--І ст. до н. е. обіймала значні обшири України й Білорусі (названа за могильником біля с. Зарубинці Канівського району Черкаської обл.). Серед носіїв культури домінували слов'янські елементи при наявності балтських та германських. На відміну від сусідніх областей Подніпров'я, на Полтавщині класичних зарубинецьких поселень та могильників рубежу нової ери знайдено небагато. Серед них - рештки поселень на городищі скіфської доби в ур. Колядиха поблизу Глинська на Роменщині і в с. Садки Кременчуцького району, а також три поховання із зарубинецьким інвентарем, виявлені в Лубнах, Верхній Мануйлівці Козельщинського та Дяченках Кременчуцького районів. Впущені в курганні насипи, ці поховання поєднують зарубинецькі та сарматські риси поховального обряду.

Колядинська пам'ятка досліджувалася А.В. Гейком у 1993-1995 рр. Крім господарських ям, виявлені залишки житла-майстерні бронзоливар-ника II--І ст. до н. е. Лубенське поховання розкопане в 1882 р. Ф.І. Камінським у великому кургані на Замковій горі. Воно здійснене у прямокутній ямі розміром 2,15x2,85 м, впущеній у насип на глибину близько 1,45 м. Похована тут жінка лежала випростано на спині. Поряд знаходилася типова зарубинецька ліпна кераміка: прикрашений чотирма підковоподібними наліпа-ми горщик та миска з кісткою коня. До складу напутнього інвентаря також входили: ліпна пізньоскіфська курильниця, залізний ніж, точильний камінь та частина залізної лучкової фібули.

У середині І ст. н. е. зарубинецька культура під тиском сарматів трансформувалась у нову культурно-етнічну спільність. Деякі дослідники ототожнюють цю спільність із племенами венедів, які згадуються в писемних візантійських джерелах. Пізньозарубинецьке населення поширилося на великій території, включаючи весь Лівобережний Лісостеп. Імовірно, землеробсько-скотарське пізньозарубинецьке населення підтримувало з сусідами-степовиками мирні стосунки, виплачуючи данину продуктами сільського господарства.

Для тогочасних мешканців Полтавщини характерні пам'ятки типу Картамишевого 2 (II пол. І - кін. II ст. н. е.). Це переважно неукріплені поселення, розміщені на надзаплавних терасах чи підвищеннях у заплавах рік. Охоронні дослідження проводилися у 1997 та 2000 рр. І.М. Кулатовою, О.Б. Супруненком та Р.В. Терпиловським на селищі в ур. Озеро неподалік Західного укріплення Більського городища. С.П. Юренко в 1973-1974 рр. розкопувалися поселення на р. Оріль - поблизу сіл Йосипівка та Чернеччина. Напівземлянковий прямокутний котлован зрубного житла містив залишки відкритого вогнища, значну кількість уламків ліпного посуду (корчаг, горщиків, дисків-сковорідок, мисок), кілька виробів із заліза й бронзи, уламки імпортної амфорної тари. У господарських ямах діаметром 0,8-1,6 м та глибиною 0,9-1,2 м виявлено фрагменти ліпного посуду, керамічні й кістяні вироби, кістки свійських та диких тварин, у т. ч. бика, корови, коня, вівці, свині, кози, а також оленя, лося, кулана, кабана.

Під час розкопок орільських поселень досліджено кілька споруд. Знайдено уламки великих груболіпних корчаг, горщиків, дисків, високих реберчастих мисок з лискованою поверхнею, а також бронзову лунницю, пряслиця, уламки античних амфор. Протягом II пол. II ст. н. на Лівобережжі Дніпра розселилися прибульці зі східних районів Білорусі. Характерними для цього населення є пам'ятки типу Грині-Вовки.

На рубежі II--III ст. в Середньому та Верхньому Подніпров'ї поширилася київська культура - перша із достеменно слов'янських культур Середнього Подніпров'я.

Пам'яток цієї культури на Полтавщині відомо дуже мало. Характерною ознакою пізньозарубинецьких і київських старожитностей є високохудожні речі з виїмчастими емалями. До відомого археологічного зібрання К.М. Скаржинської свого часу належав бронзовий позолочений браслет з кутка Плютенці в Лубнах. Селища київської культури виявлено також поблизу с. Засулля Лохвицького, с. Вороньки Оржицького, с. Батьки Зіньківського та колишнього хут. Полтавці Полтавського районів.

У середині II ст. в Євразії розпочалися значні етнічні переміщення, які тривали майже до кінця VII ст. Ці переміщення величезних людських мас згодом дістали назву Великого переселення народів. Головний потік міґрантів спрямовувався з варварської периферії до кордонів Римської імперії. Римську цивілізацію в цей час охопила загальна криза, виявом якої став поділ імперії в 395 р. на Західну й Східну. Територія України стала місцем зіткнення трьох етнічних потоків: германського, слов'янського, тюркського.

Першим у часі відбувся германський потік. Близько 155 р. східні германці-ґоти із Скандзи (Південна Скандинавія) перебралися в гирло Вісли, а звідти в 169-170 рр. рушили від Балтики на південь. Діставшись України, ґоти вклинилися у зарубинецький масив слов'ян-венедів, змусивши частину місцевого населення мігрувати на схід та на південь. Приблизно в 211-217 рр. ґоти досягли Чорного моря і гирла Дунаю. Вони захопили грецькі міста-держави в Північному Причорномор'ї й підкорили Боспорське царство. Одночасно ґоти розпочали серію воєн проти Римської імперії на Дунаї. Ґотські війни 232-270 рр. втягнули, передусім сарматів.