Основи історії і культури рідного краю

У складі невеликого некрополю федератів, вміщеного у давні кургани на окраїні Лубен, Ф.І. Камінським досліджено три поховання. Одне з них здійснене у прямокутній ямі із заплічками і рештками дерев'яного перекриття. Похованого було покладено випростано на спині у внутрішній ямі розміром 0,75x1,80 м, головою на схід. Праворуч від нього виявлено череп і кістки коня із залізним вуздечним набором у складі кільчастих вудил, стремен, кілець. До складу напутнього інвентаря входили залізні наконечники стріл, уламок списа, ніж, кресало, а також кремінь, бронзова ремінна пряжка тощо. Вирізняються рештки лука і сагайдака, від яких збереглися кістяні накладки.

Крім Лохвицького Посулля, торки були оселені на просторах сучасних Пирятинського, Оржицького, Семенівського районів. Одним із значних центрів торкських федератів вважається давньоруське м Полкстинь у Пирятинському районі. Торки використовувалися князями як допоміжна легка кіннота в походах на половців та власних усобицях. Часом вacaли повставали проти своїх сюзеренів, вимагаючи додаткових послаблень повинностей тощо. Один із таких виступ літописець зафіксував під 1080 р.: «Піднялися на рать торславські проти Русі. Всеволод тоді послав на них Володимира, і Володимир, пішовши, переміг торків».

У середині X ст. степи від Уралу до Дунаю зосталися в повному володінні половців. Цю територію у східних джерелах називали Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ) - Половецькою землею. Центр половецької держави знаходився в Подонні, а головним місцем кочівок стали степи Подніпров'я.

На схід від Русі цих кочівників називали кипчаки на заході - куманами. Руські дали їм назву «половці, за те, що колір волосся нових сусідів, на відміну від їхніх попередників, нагадував полову

Основною клітиною половецької спільноти була патріархальна сім'я (аїл); споріднені сім'ї єдналися в роді Вищою суспільною одиницею були племена (колі якими правили певні династії ханів: Багубарси, Бурчевичі, Єлтуновичі, Єтебичі, Колдечі, Колобичі, Отерплюєви, Сутоєвичі, Тарголови, Тетробичі, Улашевичі, Урусовичі, Шарукановичі. Руські звуть ханів князями. Ханські династії були досить великими, налічуючи від кількох до кількадесят князів й складали вищу аристократію Жінки мали рівні права з чоловіками. Низи половецького суспільства складали «челядь» бідні, але вільні общинники, і «колодники» - дом (полонені). Степ був поділений між окремими племенами; орди й курені мали свою визначену територію, яка включала зимники, літники і маршрути кочівлі між ними.

Дослідники нараховують 8 половецьких об'єднань, називаючи їх за місцем перебування: 1) Придніпровське (обабіч коліна Дніпра; включало заорельську, самарську й надпорозьку орди); 2) Лукоморське (між гирлами Дніпра й Дністра); 3) Донецьке; 4) Приморське (над Азовським морем); 5) Донське; 6) Прикавказьке; 7) Кримське; 8) Поволзьке. Об'єднання налічували 20-40 тис. чол. кожне, їхніми тотемами були лебеді, вовки тощо.

Східні джерела вирізняють 7 чільних кипчацьких племен. Одне з них мало назву каї - змія. Арабські й китайські автори стосовно кипчаків неодноразово згадують прислів'я: «У змії сім голів». Можливо, тут криється розгадка поєдинків зі зміями руських богатирів.

Половці активно контактували з Руссю, Візантією, Угорщиною і Болгарією. Кочівники одночасно з'являлися в різних місцях, діяли швидко і рішуче. Передбачити половецький набіг і зібрати сили для захисту було практично неможливо.

Візантійський оратор Євстафій Солунський (XII ст.): «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробив наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихором несеться далі... Його ще не встигли роздивитися, а він уже щез із очей».

Перша зустріч руських із половцями відбулася в 1055 р. В літописі про неї згадано цілком доброзичливо: «Приходив Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і вернулися половці до себе». Проте вже у 1062 р. кочовики здійснили перший напад -- жертвою стало прикордонне Переяславське князівство. У 1068 р. над р. Альтою половці розбили війська трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода.

Відтоді здійснювали постійні напади на Русь, нищили поселення та полонили бранців, яких тримали у себе або продавали до південних країн. Найбільше страждали від половецьких набігів Переяславське, Новгород-Сіверське та Чернігівське князівства. Найвідчутніші половецькі удари припали на кін. XI ст., коли ними керував хан Боняк. Розсварені князі не могли протистояти половцям спільно; деякі з них самі наводили половців на Русь як помічні війська у боротьбі проти своїх противників. Організувати протиполовецьку коаліцію вдалося тільки переяславському, згодом великому київському князю Володимиру Мономаху. Внаслідок переможних походів у Степ (1103, 1107, 1111, 1113 рр.) половці були відігнані до Волги й Передкавказзя. Політику батька з успіхом продовжував Мстислав Мономахович, але по його смерті (1132 р.) половецька загроза знову відродилася, хоч і не в такій небезпечній формі. Кочовища половців наблизилися до кордонів руських князівств, а їхні набіги під проводом хана Кончака у 1180-х рр. дійшли свого апогею. Відповіддю на них був спільна воєнна кампанія 1184-1194 рр. Хоча справі пошкодила самочинна акція сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., оспівана в «Слові про Ігорів похід», все ж загальний результат війни вийшов на користь Русі. Остаточного удару половцям завдав князь Роман Мстиславич (походи 1202 і 1204 рр.). Завдяки цим перемогам руська колонізація посунулася приблизно на 100 км на південь.

Після того, як у боротьбі з монгольськими туменами Субедея та Джебена Передкавказзі загинули половецькі хани Данило Коб'якович та Юрій Кончакович, інші половці, на чолі з Котяном (тестем Мстислава Удатного), вдалися за допомогою до руських князів. Але об'єднані русько-половецькі війська були погромлені над р. Калкою в 1223 р. Під час походу монголів на Східну Європу 1239 р. половці були розбиті вдруге; більша їх частина здалася переможцям, менша ж, із Котяном на чолі, перейшла в Угорщину й Болгарію, де змішалася з місцевим населенням. Монголи перебрали від половців чимало культурних надбань. Врешті обидва народи цілком асимілювалася.

Детальніше про панування половців на Полтавщині.

Починаючи з II пол. XI ст., осілі жителі краю стали від вати на собі неспокійне сусідство і відверту загрозу з боку Половецької орди, яка з'явилася у руському порубіжжі в 1055 1056 рр. Це спричинило новий відтік слов'янського населеня в безпечніші північні райони. Давньоруські поселення і Пслі та Ворсклі продовжили своє існування з мінімально кількістю мешканців.

Пізніше, у XII--XIII ст., лівобережні степи використовувалися половцями для сезонних кочівок за домовленістю із місцевою руською адміністрацією. Деякі сім'ї кочівників частково осідали на землю, потрапляючи у васальну залежність від руських правителів.

Головним заняттям половців було кочове скотарство. Розводили коней, овець, кіз, верблюдів, рогату худобу. Важливе значення у господарстві мало облавне полювання. Незначна частина населення займалася також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя. Як уже відзначалося, помешканням кочовиків були «половецькі вежі» - юрти, що пересувалися на возах або встановлювалися на землі. У випадку небезпеки вози ставилися колом, утворюючи військовий табір. З Половецького степу вивозилися продукти тваринництва, зокрема коні; половці були посередниками у транзитній торгівлі, що йшла з Візантії через портові міста Сурож, Озів і Саксин, а також суходільними шляхами, що сполучали Європу з Близьким Сходом: Залозним, Соляним та Грецьким. Реміснича справа у половців була слабо розвинена, стосуючись лише щоденних потреб життя.

Під впливом сусідства з княжою Руссю в середовищі половецької аристократії поширилися слов'янські імена: Ярослав Томзакович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович, Данило Коб'якович та ін. Із XII ст. між руськими княжими родами та половецькими ханами стало традицією родичатися між собою шляхом встановлення шлюбних зв'язків. Мало який руський князь не мав жони - половецької красуні; зафіксовано також випадки одруження половецьких ханів на руських аристократках. У жилах їхніх нащадків текла половецька кров. Окрім залагодження політичних непорозумінь, це дозволяло відбувати спільні воєнні походи проти князів-суперників чи зовнішніх ворогів. Протягом п'яти поколінь етнічна асиміляція породжувалася також традиційними насильницькими обмінами жінками і дітьми під час обопільних набігів, походів і грабунків.

Загалом у Причорноморських степах, на Нижньому Дону і Північному Кавказі кочувало півтора десятка половецьких племен загальною чисельністю більше 500 тис. чол. Найближчими сусідами історичної Полтавщини стали угруповання Бурчевичів - придніпровських половців, Шаруканідів і Токсобичів - донецьких і сіверсько-донецьких «диких» половців.

У XII - на поч. XIII ст. північні кордони Половецької землі у межах Полтавщини пролягли підвищеннями високого лівого берега Ворскли у Котелевському і Полтавському районах, межиріччям Тагамлика і Кустолово-Суходілки в Новосанжарському і до гирла Ворскли в Кобеляцькому районах, Територія сучасних Карлівського і Машівського, частини Чутівського районів лежала поряд із «крайніми вежами» землі Половецької. Основними половецькими старожитностями, що вияв л єні в українських степах, є поховання і «кам'яні баби».

Поховання найчастіше здійснювалися у вже існуючих курганах. Обов'язковим атрибутом половецьких поховань була наявність вірного супутника кочівника - коня чи його опудала. Найчастіше археологи поряд із могилами виявляють кістки черепа й ніг цієї тварини. На Полтавщині досліджено лише три половецьких поховання серед. XIII - поч. XIV ст. у курганах Кременчуцького та Чутівського району (розкопки Ю.О. Шилова та О.В. Коваленко). Напевне, ці поховальні пам'ятки є залишками некрополю половецького куреня, що кочував серед степових просторів пониззя Ворсклинсько-Псільського межиріччя, коли половці вже стали васалами монголів. Сторожове.

Іншою значною групою половецьких старожитностей є т. зв. «кам'яні баби» - статуї, котрі тривалий час вважалися надгробними монументами заможних кочівників. Сучасними дослідниками доведено, що жодна з цих скульптур не встановлювалася над похованнями конкретних осіб. Половецькі стели були пов'язані з поминальним ритуалом та культом предків і служили своєрідними жертовниками та місцями відправлення обрядів заможними представниками верхівки кочівницького суспільства.

Цікаво, що скульптури доставлялися на місце встановлення за кілька сот кілометрів. Виявлені й центри виготовлення таких монументів у Донбасі, Слобожанщині. На окрему увагу заслуговують кам'яні скульптури, що у формі т. зв. «кам'яних баб», розсіяні по всій Південній Україні. Вони пов'язані з релігійним культом - шаманізмом. Як усі тюркські племена, половці відзначалися віротерпимістю, тому серед них швидко поширилися мусульманська та християнська релігії.

Це був язичницький ідол - образ напівбога, міфічного ге-і роя-першопредка (чоловічі статуї), образ матері-прародительки, берегині роду (жіночі статуї). Скульптури групували у вівтарі, навколо них викладалися огорожі з каміння, поряд ХУІІІ-ХІХ ст. також вклонялося таким скульптурам, приносячи дрібні пожертви і дари. Стели виготовлялися з різних порід каменю (ґраніту, вапняку, пісковику, мергелю) і розфарбовувалися. Вважають, що дерев'яних скульптур було значно більше, ніж кам'яних, проте вони не збереглися. Часом личинам стел надавалися риси виняткової портретної схожості.

Монументальна кам'яна пластика половців є визначним культурним явищем світового рівня. І кожну з таких пам'яток варто зберегти, вміщуючи до музейних колекцій та оберігаючи від руйнівного впливу природи і сучасної цивілізації.

На сьогодні на території області виявлено близько 20 половецьких «кам'яних баб», зокрема, на правобережжі р. Орчик, у межах сс. Білухівка і Варварівка Карлівського району. Унікальною знахідкою для Полтавщини є кругла реалістична скульптура із зображенням жіночої голови половчанки кінця XII - XIII ст., виконана у вигляді своєрідного бюсту, що знайдена у с. Ландарі Диканського р-ну.

Розв'язання русько-половецької війни. 1184--1194 рр. Орельська і Хорольська битви.

Починаючи з 1184 боротьба з половцями набрала форми нової війни, яка пpoдовжувалася ціле десятиліття. З руського боку були київські князі-дуумвіри Святослав і його сват Рюрик Святославич, син Рюрика Ростислав, новгород-сіверський князь Ігор Святославич та Переяславський князь Володимир Глібович; з боку половців Кончак. Головною а війни стала Київщина й Переяславщина, причому уже перший період війни землі по Сулі були цілковито спустош

За 11 років війни відбулося більше 20 походів і Відчутні поразки степовикам були нанесені 30 липня 1184 на Орелі і 1 березня 1185 р. на Хоролі. В обох битвах і відзначився полк переяславського князя Володимира Глібовича. В.К. Малик «Черлені щити»: «Вен похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено! Укріплені городки взяті приступом і спален лишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ чорніли від диму та попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля з трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому повітрі».

Ревниво сприйнявши ці перемоги своїх родичів-недругів, новгород-сіверський князь Ігор Святославович намірився зробити свій окремий похід. У квітні 1185 р. він вибрався в похід у половецький Степ у напрямку колишньої отчини Ольговичів - Тмутаракані. Ця авантюра оспівана у «Слові про Ігорів похід». Замість легкої перемоги над недобитками, Ігор зустрівся з головними половецькими силами. В триденному бою на березі р. Каяли, неподалік від Азовського моря. Все військо було знищене, а сам проводир із трьома князями потрапив у полон.

Невдалий похід Сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р. відкрив хану Кончаку дорогу на Переяслав. Хан три мав місто в облозі, але взяти не зміг. Переяславський князі Володимир Глібович мужньо захищався, діставши тяжкі поранення. Кончак відійшов. Помітним успіхом половців стало лише взяття половцями у Нижньому Посуллі літописного Римова (локалізований В.Г. Ляскоронським і Ю.Ю. Моргуновим як третє серед городищ у с. Велика Бурімка теперішнього Чорнобаївського району Черкаської обл.). Катастрофа сталася, коли велика кількість захисників стовпилася на струхлій стіні, кліті якої не витримали і обвалилися. Половці розорили місто, а його мешканців вивели в полон.

З «Київського літопису» (1185 р.): «Поганіє ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день. Володимир Глібович, -- а був він одважний і сильний у бою, -- виїхав із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло дружини, і бився з ними кріпко, і обступило його багато половців. Тоді інші, бачивши, що князь їхній завзято б'ється, виринули із города і одняли князя свого, який був поранений трьома списами. І сей доблесний Володимир, поранений і струджений, в'їхав у город свій і втер мужнього поту свого за отчину свою».

Після невеликої перерви війна відновилася на початку 1187 р. Почувши, що половці наблизилися до руських границь, Святослав із Рюриком швидко зібралися в похід. Володимир приєднався до них, і цього разу випросившись в авангард війська. Половці не прийняли бою і втекли за Дніпро. Під час цього походу Володимир Глібович захворів і помер (згадка про Україну). Узимку 1187-1188 р. князі знову вибралися на половців, але похід довелося перервати, оскільки Ярослав чернігівський вернувся з дороги. Руське військо дійшло до Поорілля, за 15 км від Голубого лісу, де жили половці, але через князівські чвари до бою не дійшло.

В 1190-1194 рр. воєнні дії велися головним чином на правому березі Дніпра. Що діялося на лівому - достеменно невідомо. В літопису під 1191 р. згадуються два походи Ольговичів в в степ, боротьба звелася до пасивної оборони кордонів. Руські князі з дружинами цілими місяцями «стерегли руську землю», лише в поодиноких випадках нападаючи на половецькі кочовища. В свою чергу, половці не наважувалися вступати в бій з об'єднаними силами руських князів і жодного разу не змогли перемогти навіть авангардні сили княжої молоді.

Як і в Посуллі, колонізаційні процеси в Поворсклі й Попсіллі йшли у тісному взаємозв'язку із оборонними заходами. У XII - І пол. XIII ст. на Пслі та Ворсклі виникає низка городищ і поселень. Найімовірніше, з середини XII ст. тут розпочався процес становлення нового кордону і формування системи ешелонованої оборони, подібної до створеної на Сулі.

Уздовж правого високого берега Псла і його притоки Хоролу давньоруські поселення вишикувалися своєрідним розрідженим ланцюжком, розташовуючись одне від одного на відстані візуального контролю і доступності вогняної чи димової сигналізації (12-25 км). Укріплені городища контролювали броди вздовж торованих шляхів та ймовірні переправи і виконували функцію авангардного рубежу оборони за 1-3 кінних переходи від Посульського кордону.

У XII - серед. XIII ст. давньоруським населенням був опанований лівий берег Ворскли; тут виник ряд невеликих селищ. Переміщення масованих нападів кочівників на середню і верхню течії Сули стимулювало освоєння руським населенням нижніх течій Псла, Ворскли.

Прикладом невеликого поселення на південно-східній окраїні давньоруських земель є рештки городища у нижній течії Ворскли - в ур. Маджари в Нових Санжарах. Свого часу укріплення займало мис правого корінного берега, що здіймався над заплавою ріки на 60 м. Загальна площа залишків пам'ятки 0,2 га. Мис на протязі 1,5 км має ескарповані схили, по краю яких збереглися рештки невеликого валу. В центрі укріплення виявлено ділянку валу висотою 1,0-1,5 м при ширині в основі 2,5-3,5 м, що збереглася упродовж |10 м, а також ледь помітні сліди рову шириною 4-6 м. Розкопками О.В. Серова (1992 р.) досліджено залишки садиби з кількома господарськими ямами; В.О. Мокляком у південній частині пам'ятки виявлене дитячі поховання, що знаходилося у ямі-зерносховищі. Серед горщиків, денце одного з яких прикрашене тавром гончаря, залізний цвях, вироби з кістки, сережка, уламок скляного крученого браслету, фрагменти кружального посуду кінця XI, поч. ХП-ХШ ст.

Культура краю часів Київської Русі.

Християнство було утверджене в ролі державної релігії Київської Русі рішучими заходами князя Володимира 988 р. Літописна повість про хрещення Русі стверджує, що руський князь «вибирав віру»: до Києва послідовно приходили місіонери (мусульмани, юдеї, латиняни), але тільки грек-візантієць, що прийшов останнім, вразив уяву князя. Після цього Володимир послав десять бояр в різні країни з наказом «випробувати віри». Результати цього випробування продемонстрували вищість візантійського варіанту християнства над усіма іншими релігіями. Володимир не міг не піддатися такій пропаганді й погодився хреститися. За однією версією, він зробив це у Києві, за іншою -у Корсуні (Херсонесі). Ця літописна повість оцінювалася в літературі по-різному: від беззастережного визнання істинності розповідей про вибір віри Володимиром до повного заперечення і оголошення їх вигадкою і нісенітницею. Важливе інше: вибір відбувся і був зроблений на користь християнства.

Абсолютна більшість дослідників переконана, що прийняття нової релігії мало велике позитивне значення. Існують, проте, й інші оцінки, за якими цей акт означав акультуризацію (копіювання чужої культури і занедбання рідної) і призвів до занепаду Русі.

На Полтавщині християнство стало поширюватися в кін. Х-ХІ ст., спочатку у середовищі дружинників та переселенців з півночі і центральних районів Русі, пізніше - серед населення великих селищ і городищ у Посуллі. Достеменно відомо про існування у Воїні надбрамної церкви на дитинці. Напевне, дерев'яна церква розміщувалася й на майданчику укріплення літописного Сніпороду. Знахідка на посаді Глинського городища на Ворсклі гачка для підвішування панікадила може посередньо вказувати на існування у цьому давньоруському центрі дерев'яного храму.

Столичний Переяслав належав до найважливіших церковних центрів руської держави. В ньому, як і в Києві, була митрополича кафедра. Останнім переяславським митрополитом у літописах називається Єфрем, який «прикрасив город будовами церковними та іншими». Серед останніх виділялася громадська лазня, збудована на взірець Царгорода, де довгий час жив митрополит. Із церков Переяслава відомі: надбрамна св. Федора, міські св. Михайла (освячена 1000 р.) і св. Андрія; вджерелах згадується також церква св. Хреста (1008 р.) й св. Богородиці (1098 р.), що її Володимир Мономах поставив на княжім дворі. Церква св. Михайла - патрона Переяславщини зазнала пошкоджень під час землетрусу 1124 р., була відбудована, але під час монгольської навали дощенту зруйнована. І 3 літопису відомо, що у Переяславі існував монастир св. Івана. Жодна з цих будівель не пережила монгольської навали.

Над р. Альтою, на місці, де був забитий князь Борис, була поставлена невеличка церква з монастирем. Потім Володимир Неспокійні обставини життя на степовому пограниччі сприяли розвою дружинності, войовничості, лицарства. На Сіверщині цей розвій супроводжувався розквітом дружинної лицарської поезії. Невмируща пам'ятка літератури того часу - «Слово про Ігорів похід» з особливим замилуванням спиняється на чеснотах сіверянської дружини: «...куряни славні вояки: під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані; дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки кожної хвилі натягнені, сагайдаки вітворені, шаблі вигострені; вони скачуть як сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави. <...> Дрімає в полі Ольгове хоробре гніздо, далеко залетіло! Не на те родилося воно, аби обижав його сокіл, кречет, ані ти, чорний круче, поганий половчанине! <...> Вони [бояри] без щитів, з самими ножами, одним покриком своїм побіждають ворогів».

Лицарський епос того часу зберігся в пізніших переказах книжників. Таким дружинним епосом могла бути згадувана вже легенда про заснування Переяслава: руський богатир побиває печеніга й тим рятує край від ворожого спустошення. Інший останок колись багатого переяславського дружинного епосу зберігся в літописному оповіданні про богатиря Дем'яна Куденовича.

Давніші події в літописній версії приладжені до середини XII ст., коли переяславський князь Мстислав Ізяславич воювався з Глібом Юрійовичем. Дем'ян виступає на боці Мстислава й двічі побиває військо Гліба. Князь Мстислав обіцяє герою винагороду, але вмираючий від ран Дем'ян заявляє: «Марність людська! Хто вже мертвий, тому не треба ані дарунків, ані урядів тлінних».

Героїчний епос складають також билини-»старини» й пісні-«слави». До києво-чернігівського циклу належать билини про богатирів Іллю Муромця, Добриню Никитича і Альошу Поповича. їхні билинні подвиги відображені в українських народних казках. Батьківщиною Альоші Поповича була Пи-рятинщина.

Відгомоном пісні-слави може бути оповідь про Мстислава Тмутараканського, який зарізав Редедю перед касозькими полками. З піснями-славами традиційно пов'язані пізніші українські думи.

Будівництво «змійових валів» відбилося у легенді про Кузьму і Дем'яна. Два ковалі запрягли Змія, що поїдав місцевих жителів, у величезний плуг і змусили проорати межу, за яку чудовисько не сміло переступати. Змій, дотягнувши плуга до води, обпився і випустив дух.

В духовній спадщині давньої Русі з Переяславщиною пов'язані також літературні твори: лист до Олега та «Поучення...», написані Володимиром Мономахом; анонімне житіє Бориса і Гліба, (приписується ченцю Альтського монастиря Якову); житіє й дива св. Миколая (гіпотетичний автор - митрополит Єфрем).

Русь і Золота Орда. Переяславщина під ординською владою. В літературі існують суперечливі погляди щодо масштабів монгольського спустошення Переяславщини. Одні вважають, що Переяславська земля дуже постраждала від монголів, інші це заперечують.

Свідчення. Із «Житія Михайла Чернігівського» (XIII ст.):

«многії гради полонені були, так що й донині місця їх стоять пусті, і численні монастирі, церкви і села від того нечестивого Батиєвого полону запустіли й нині лісом поросли»;

Свідчення. З «Історії України-Руси» М. Грушевського:

«Очевидно, в звістках джерел про спустошення мусимо числитися з звичайним у подібних описах гіперболізмом. <...> Видко, що татари в сім своїм поході дійсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, й народу при тім загинуло багато... Але було б помилкою думати, що взяті й погромлені татарами городи по тім запустіли. Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Подніпров'я цілими віками жила «в грозі», була до подібних пополохів призвичаєна... Се були люде, ...котрим і татарський погром по давнійших прецедентах не здавався мабуть таким трагічним. Щонайбільше відступали вони в ліси й задержувалися там довше, поки мине пополох».

За найновішими даними, кількість населених пунктів на території Посулля, Поворскля, Попсілля й Посейм'я скоротилася у 5 разів. До монгольської навали у середніх течіях цих лише на кількох десятках з них, і то - переважно сі.

Безсумнівно, у монгольських нападників не було ніякого інтересу перетворювати завойовані території у пустелю. Пізніше бачимо, що монголи, намагаючись і сили князів, підтримували громадське життя на п територіях і навіть опікувалися залежною від себе. Відомо, що ординці не розміщували свої гарнізон руських землях. Кочівники в принципі не були зацікавлені в окупації осілих утворень, вважаючи зберігати там слабких володарів, яких можна було зискувати й контролювати (погрозами і набігами), розташувавшись у кипчацьких степах, створила (наглядовий) корпус, що пильнував залежності земель Східної Європи. Бату з головними силами бував на Волзі. Українськими степами кочували правителі окремих улусів. Політичний нагляд за підкореною територією й збирання податків здійснювали - баскаки. Прикметне, що ординські баскаки часто мали місцеве походження і призначалися тільки в прикордонних (і то дрібних) князівствах. Данину-«вихід» в основному збирали самі князі.

Підвладна монголам Переяславська земля стал ною зоною осілого землеробського руського та кочового ординського населення. Передстепові й степові краї включені в територіально-адміністративну структуру Орди. Тут засновувалися невеликі поселення які мали стати опорними центрами монгольського і у північному прикордонні. Населення цих міст було із переважанням слов'янського елементу. В степах численні кочівники, серед яких були й колишні Русі - торки, а також недобитки половців. Вони асимілювалися монголами. Місцеві кочівники опору перших адміністративних монгольських А пізніше степове населення разом із землеробами взяло участь у формуванні українського народу.

У перші роки після монгольського завоювання Переяславщина входила до улусу Mayці (Могучія), що охоплював всю територію Лівобережної України. У серед. XIII ст. правителями Лівобережжя були монгольські улусбеки Куремса, Бурундай, Ногай.

У І пол. XIV ст. степові простори Середнього Ш закріпилися за Західним улусом Золотої Орди. Правителі здійснювали контроль за Переволочинською, Кременчуцькою, Градизькою та іншими дніпровськими пепеправами ми. За беклярибека Мамая (1380) адміністративний центр західних ординських володінь був перенесений в район сучасного Запоріжжя, до міста Шехр ал-Джедіда на Вели Кучугурах у Дніпровському Великому Лузі. Найпівнічнішим у Лівобережжі володінням ординських ханів став улус Бек-Ярика у передстепових районах історичної Полтавщини.

Після перепису мешканців Лівобережжя, здійсненого монголами у 1257-1259 рр., на місцеве населення була накладена данина, в т. ч. рабами. Збереглися відомості про непомірні знущання на цій території загонів збирача данини -баскака Ахмата.

Від 1239 р. Переяславщина перестала бути осібним князівством. Давня проблема відсутності власної княжої династії ускладнилася монгольським погромом. Останні князі розбіглися ще перед походом Батия, а після його закінчення обставини життя на ординському пограниччі не приваблювали сюди княжу верству. З 1245 р. Переяславщина входила до Курського князівства. І лише в 1285 р. Переяславське князівство було відновлене заходами ординського хана Тохти, який надав Переяслав князю Івану Дмитровичу. Після його смерті (1300 р.) переяславський стіл перейшов до Олега Дмитровича. В1320 р. Переяславське князівство було ліквідоване, а Переяславська земля увійшла до складу Київського князівства.

Старожитності післямонгольської доби на Полтавщині. Давньоруські пам'ятки.

Брак історичних відомостей про життя місцевої краю в післямонгольську добу частково компенсується свідченнями, здобутими археологами. Ці свідчення доказують існування життя у лісостеповому м Орелі й Сули протягом II пол. ХІП-ХІУ ст. та наявність помітних контингентів руського населення.

Рештки валу і рову городища XIII ст. до ( Ю.Ю. Моргу новим на горі Пріся в с. Олександрівка кого району. Поряд, на обох берегах Сніпороду ро О.Б. Супруненка відкрито сліди трьох селищ ХШ-Х! лишки ще одного поселення виявлено наприкінці В.Г. Ляскоронським у заплаві Сули, поблизу сучасно зівок Лубенського району. Життя посульського даь кого центру - Многи продовжувалося на високому укріпленому мисі над заплавою річок Удай і Многа в с. Городище Чор-нухинського району. Кружальна кераміка ХІП-ХІУ ст. виявлена при обстеженнях і розкопках посульських городищ, зокрема, в окрузі Воїня, Великої Бурімки, на хут. Кизивер, у Та-расівці (літописному Горошині), Сніпороді (ур. Каблучка), Лубнах, Снітині, Сенчі, Повстині.

Кераміка післямонгольської доби зібрана й на місцях поселень по Пслу, зокрема, в околицях городища в Омельнику, на майданчиках укріплень у Говтві й Манжелії, а також поблизу сс. Дмитрівка та Остап'є. Чимало керамічних та інших матеріалів знайдено на лівобережних подніпровських селищах: у Комсомольську (ур. Барбара), околицях Григоро-Брига-дирівки, Павлівки, у Світлогірському, Орлику і Радянському.

Полтавськими дослідниками археологічно вивчалися об'єкти II пол. ХІП-ХІУ ст. у с. Глинському Зіньківського району та м. Полтаві. На посаді літописної Лтави досліджено кілька господарських ям та господарське приміщення з рештками гончарного горна, виявлено чимало уламків кераміки. На Інститутській горі розкопано житло, яке водночас могло бути й кузнею. В заповненні котловану знайдені зубило, пробоєць, залишки термічної обробки заліза.

Про наявність населення у степових районах свідчить знахідка на березі Орелі, в околицях Царичанки (колишня Полтавська губ.) човна-довбанки довжиною 3,83 м. З даними радіовуглецевого аналізу він датований 1217-1297 рр.

Остаточну на давньоруській історії Полтавщини поставила битва на Ворсклі 1399 р., наслідком якої стало тотатальне спустошення краю ординцями.Золотординські пам'ятки

Осібну групу пам'яток післямонгольської доби у передстепових районах Полтавщини складають власне ординські старожитності, датовані кінцем XIII - початком XV ст. Вони представлені рештками поселень міського типу, поховальними комплексами та окремими знахідками речей.

У межах Орільсько-Сульського межиріччя існувало кілька ординських поселень. Одне з них знаходилося у гирлі Ворскли, І на території колишнього с. Правобережна Кишенька Кобеляцького району, затопленого водами Дніпродзержинського водосховища. Під водою знаходиться також поселення, виявлене поблизу затопленої на сьогодні частини села Келеберда Кременчуцького району. Є відомості про існування поселення на лівому березі Дніпра біля с. Максимівка Кременчуцького району. Ординські селища знаходилися також в долині р. Берестова, неподалік від сучасного Краснограда Харківської обл. На Полтавщині відкрито територіально найпівнічніші на Лівобережжі золотоординські некрополі й поховання. Найвідоміший некрополь належить Кишеньківському поселенню. Він знаходився на Мечетській горі.

Мечетський некрополь досліджувався I.A. Зарецьким та В.М. Щербаківським у 1912 р. і обстежувався О.Б. Супруненком у 1983 р. 7,4x7,4 та 9,5x9,5 м, а також ями кількох ґрунтових поховань. Мавзолеї зводилися із квадратної та прямокутної за формою товстої цегли на глиняному розчині. Викладені цеглою склепи містили 5 пограбованих поховань, здійснених у дерев'яних трунах. Виявлено уламки майолікових кахлів з голубою та зеленкуватою поливою, плиток на кашині (керамічно-гіпсова маса) з підглазурним візерунком білого, блакитного і синього кольорів, фрагменти теракотових архітектурних прикрас, шматки вапняної штукатурки і гіпсу, що належали до декору купольних поховальних споруд.

З некрополя походить знахідка уламка срібної пайцзи з отвором та слідами напису арабською мовою. Подібні «посвідчення особи» післямон-гольської доби знайдено також на схилі Іванової горі в Полтаві та ур. Вал у Лубнах.

Особливе значення має ординський некрополь, відкритий поблизу с. Шушвалівка Глобинського району (сьогодні вже знаходиться під водами Кременчуцького водосховища). Досліджене в 1984 р. поховання рядового кочівника з цього некрополя дає уявлення про зовнішній вигляд, склад озброєння та поховального інвентарю ординських завойовників кін. XIII - поч. XIV ст.

Поховання знаходилося у прямокутній ямі, шириною 1,1 і довжиною бл. 2,0 м. Небіжчик, чоловік віком 55-60 років, лежав у випростаному положенні на спині, головою на північ, з укладеними вздовж тулуба руками. Поховання супроводжувалося намистиною-амулетом, залізним вістрям списа, залишками сагайдака з п'ятьма наконечниками стріл, кочедиком, двома ножами, кресалом і кременем, деталями поясного набору, кільцями від кінського упряжу, металевою чашечкою. Небіжчик належав до числа місцевих кочівників, що воювали у складі допоміжних загонів монгольських військ. Зовнішній вигляд цієї людини, відтворений за кістками черепа кочівника відомим полтавським антропологом С.О. Горбенком, засвідчує поєднання європеоїдних та монголоїдних рис.

Ґрунтовий некрополь ординського часу виявлено в 1995 р. в с. Старі Санжари (Решетники) Новосанжарського району.

На Лівобережжі Дніпра археологом Ю.О. Шиловим у 1993 р. виявлено ординське поховання в насипу кургану «Кормилиця» неподалік с. Єристівка Кременчуцького району.

Поховання кургану «Кормилиця» впущене у неглибоку яму, долівка якої була вкрита очеретом. Похований, чоловік зрілого віку (30-40 років), лежав випростано на спині, головою на захід. Зліва від небіжчика знаходилися рештки коня. Речовий комплекс складали: берестяний сагайдак з чотирма залізними наконечниками стріл, фрагменти ножа, уламки кресала із кременем, розвал наконечника дротика. У щелепі коня трапився уламок вудил, а поряд із копитами - стремена.

Литовське панування

Після відомої перемоги великого князя литовського Ольгерда над ординцями на Синіх Водах, у 1363 р. територія Поворскля, разом із Київщиною, остаточно перейшла під юрисдикцію Великого князівства Литовського як Київське князівство-намісництво. У родовідних книгах князів Глинських є згадка про те, що 1380 р. Полтава належала їм. Проте, ряд дослідників ставили під сумнів цю згадку. Зокрема, О.М. Лазаревський вважав цю частину родовідної Глинських пізнішою вставкою, аргументуючи це тим, що в спорі кінця XV ст. за "Путивльський рубіж" Полтаву не згадано серед володінь Глинських. На противагу цьому, В.О. Барвінський наполягав на існуванні міста ще за часів правління Вітовта (1392-1430). Своєю чергою, на думку Л.В. Падалки, хоча поселення існувало, але його життєздатність була нестійкою -- населення з'являлося в мирний час і зникало при загрозі татарського нападу. Вірогідно, на розвиток полтавського поселення негативний вплив справила битва на Ворсклі 1399 р. між литовськими та золотоординськими військами (Вітовта і Темір-Кутлука) та погром, який вчинили татари-переможці в Поворсклі.

У цілому можна стверджувати, що окраїнний характер Переяславського князівства, зокрема розмитість юрисдикційної приналежності порубіжних територій, у тому числі Поворскля, а також відсутність помітних військових зіткнень на цих теренах послужили причиною "мовчанки джерел" про них, хоча саму життєдіяльність мікрорегіону припинено не було. Зважаючи на брак археологічних свідчень та аргументацію О.М. Лазаревського, ми вважаємо існування міста у середині XІV - на початку XV ст. сумнівним, натомість існування тут незначного за розмірами поселення не виключене.

Станом на 1430 р. Полтава вже надійно фіксується як володіння князя Олександра Глинського, підтверджене на отчинному правівеликим князем литовським Вітовтом. Врешті, після повстання Михайла Глинського 1508 р. Поворскля разом з Полтавою зосереджується в руках гілки Домонтів Глинських, яка не підтримала повстання, розпорошуючись поміж "княжнами Глинськими", представницями роду Домонтів, а відтак переходячи до їхніх спадкоємців -- київських зем'ян. Зокрема, за дружиною Яцька Єльця Марією Юріївною Глинською частина володінь перейшла до її дочки Аграфени Єльцівни, а ще за однією з "княжон Глинських" -- до її чоловіка Михайла Грибуновича Байбузи. Наприкінці XVI ст. частину Поворскля вже бачимо у руках Проскур Сущанських: саме їх, разом із Федором Пашкевичем та Іваном Луцевичем, називає тариф подимного Київського воєводства 1631 р.. Полтави у переліку згаданих тут населених пунктів немає, оскільки вона з кінця XV ст. адміністративно входила до Черкаського староства Київського воєводства.

3. Полтавщина козацька (друга половина XVI-XVII ст.)

Перехід під корону Речі Посполитої. Колонізація краю.

Вишневеччина

Земельні загарбання князів Вишневецьких на Полтавщині

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. на території нинішньої Полтавщини сформувалася одна з найбільших латифундій Речі Посполитої - так звана Вишневеччина (за йменням княжого роду Вишневецьких).

Початок цьому володінню було покладено черкаським та канівським старостою, князем Михайлом Олександровичем Вишневецьким. У 1570-х рр. він представив до нагороди за військові подвиги шляхтича Михайла Грибуновича Байбузу, вірогідно, родича князів Глин-ських. Король Стефан Баторій за видатну «дельность в речах рыцарских» надав М.Г. Байбузі «пустыню» по ріках Сулі, Удаю і Солониці, «почавши с конца горою Сулы от Снятина, рубежа Московского, аж вниз до устья Днепра», і крім того, окремий уход «Лужок» з усіма пожитками і доходами. Однак М.Г. Байбузі не довелося скористатися щедрим королівським дарунком. У 1580 р. за клопотанням М. Вишневецького підвладні йому староства були «спущені» його сину Олександру. За наказом молодого державця у 1582 р. підстароста Ілляш Боруховський оружно захопив володіння М.Г. Байбузи - «моцно и ґвалтом» «выслугу из спокойного держания его выбил и на пожиток до Черкасского замка привернул». Після тривалої судової тяганини М.Г. Байбуза в 1589 р. одержав у якості компенсації маєтності по р. Пслу. Утвердившись у Посуллі й закріпивши за собою захоплену територію королівською грамотою 1590 р.,

О. Вишневецький досить активно розпочав колонізацію краю, засновуючи міста та осаджуючи слободи. В 1589 р. він заклав замок біля старого Лубенського городища; в січні 1591 р. одержав від короля Сигізмунда III грамоту на фундацію Лубен, а рік потому - Пирятина. Обом містам князь надав маґдебурзьке право. При цьому Лубни назвав на свою честь Олександровим, а Пирятин у пам'ять про батька Михайловим.

Після смерті бездітного ОлександраВишневецького в 1594 р. його володіння перейшли до брата Михайла, старости овруцького, котрий енергійно продовжив колонізаційні зусилля попередника. На поч. XVII ст. стався конфлікт між власниками двох найбільших в Україні латифундій - князями Острозькими та Вишневецькими. Одержавши привілей на «пустелю» між Пслом і Ворсклою, князь М. Вишневецький необережно прихопив і ті території, які раніше були пожалувані на Черкаський замок. Відбиваючи свої уходи, тодішній черкаський і канівський староста князь Януш Острозький у 1609 р. послав на Полтавщину 3-тисячний загін, який спустошив володіння М. Вишневецького і захопив велику здобич. У відповідь М. Вишневецький у 1611 р., «ґвалтом окупуючи всю Сулу», приєднав «пустиню Горошин і Сліпород». Потім, скориставшись «зачіпкою» між Польщею і Москвою, в 1614 р. «своими собственными силами и оружием» завоював Путивль з усією областю. Путивльський замок, щоправда, довелося повернути московитам, але Сенча і Лохвиця залишилися під присудом князя.

Після смерті Михайла Вишневенького у 1616 р. його сім'я була засуджена на баніцію. Лівобережні володіння князя захопив його рідний брат Юрій Виш-невецький. Вдова розпочала судовий процес, але у 1618 р. Ю. Вишневецький помер і маєтності були передані княгині Раїні Вишневецькій та її дітям - Ієремії та Ганні. При оголошенні постанови Люблінського трибуналу про передачу володінь Раїні Могилянці лубенці скаржилися урядовим комісарам на кривди, які заподіяв їм князь Ю. Вишневецький, «вибираючи нечувані податки». Княгиня Раїна померла вже наступного року. Опікуном над малолітнім Ієремією став троюрідний дядько - князь Костянтин Вишневецький. Серед нових здобутків родини Вишневецьких стали захоплені у Б. Обалковського Яблунів та Миргород з околицями, а також селітряні промисли на річках Хорол, Псел, Грунь, біля Більського городища, на річках Ворсклі, Орелі, Мерчику, Орчи-ку, Говтві та Сулі. В 1624 р. К. Вишневецький захопив урочище Климятичі на місці давньоруського міста Желді, де заснував нове містечко - Жовнин.

Колонізаторські зусилля усіх своїх іменитих предків перевершив п'ятий і останній з роду князів Вишеневецьких на Полтавській території - Ієремія Михайлович Вишневецький. Саме з його ім'ям і пов'язуються ті величезні володіння на Лівобережній Україні, які увійшли в історію під назвою Вишневеччи-ни. Повернувшись у 1632 р. на Україну з-за кордону, де він закінчував свою освіту, 20-річний князь вступив у володіння батьківськими маєтностями. У1632-1634 рр. він брав участь у війні з Мос-ковією, зарекомендувавши себе талановитим полководцем. З 1635 р. князь займався округленням Вишневеччини, здійснюючи одне за одним захоплення

суміжних земель. Водночас І. Вишневецький боровся з козацькими повстаннями на Лівобережній Україні.

У вересні 1635 р., озброївши тисячу головорізів, І. Вишневецький послав їх на «добра и державы» стражника коронного, овруцького і канівського старости Самійла Лаща. Цікаво, що предводительшею загону поряд чоловіками була княгиня Полонт Домонтова, вдова князя Грегора Домонтова. «С знаками военными, с ротмистрами над хоругвями, с стрельбою огнистою» шляхетні вояки «ґвалтовне наехали» на містечка Домон-тів, Піщане та Золотоношу і «опановали» їх «с ужасами непередаваемыми». В 1640р. була відібрана Хоролыцина, яка належала С. Жулкевському. В 1643 р. I. Вишневецький захопив у городельського старости городище Грайворон із слободами Дмитровим, Липовим та Почепковим. У 1644 р. князь відібрав роменські маєтності приятеля короля, надвірного мар-шалка Адама Казановського, а в 1645-1646 рр. - володіння чернігівської каштелянки Софії Козаковської за Удаєм. Великі загарбання здійснено у 1646 р. у старости переяславського і коронного хорунжого О. Конєцпольського. На чолі 7-тисячного війська «с арматами и всеми аппаратами воеными» I. Вишневецький захопив міста і містечка: Гадяч, Полтаву, Зигмунтів (нині с. Устивиця на Миргородщині), Соколину Гору (с. Со-кілка на Кобеляччині), Кременчук, Подо л ки (Гадяччина), Добрик, Краснопіль (с. Великі Сорочинці на Миргородщині), Крукполе, Лукашівське, Бірки (на Га-дяччині чи Зіньківщині), Опочинське (Опішня), Глинськ, Лютеньку, Зіньків, Олеснів, Охтирку, Рухавку та інші населені пункти. Збитки О. Конєцпольського від цього наїзду склали 500 тис. злотих.

23Свідчення 5.3 жалуваної грамоти короля Сигізмун-да III князю Олександру Вишневенькому, старості черкаському й канівському, на вічне володіння землями по рр. Сулі, Удаю та Солониці й уходом Лужок (18 квітня 1590 р.):

«Во имя Божое станся. Амин. Мы, Жикгимонт третий, Божою милостию корол полский, великий князь литовский, руский, пруский, мазо-вецкий, жомоитский, киевский, волынский, подляский, ифлянтский и королевства швейного власный дедич и пришлый корол, -- ознайму-ем тым нашим листом всим вобец и каждому зособна, кому колвек то ведати належит, ни-нешним и на потом будучим.. маючи ласкавый взгляд и бачене на зацность старожитного дому князей Вишневецких, которые завжды во всих справах и поступках своих зац-ни, мужни и славни были, а особливе тое ж все усмотруючи в ... князю Александру Вишневец-кому... мают князь Александр Вишне-вецкий сам, его жона, дети, потомки и наследники их реку Сулу, реку Удай и реку Соло-ницу и вход Лужок зо всими Грунтов широко-стями. Спокойно держати, замки закладати, места и села на тых Грунтех людми оса-жовати, костелы и церкви Божне фундовати, земли розробливати, будовати, ставы и млыны направовати и вшелякие пожитки собе там вынайдовати, становити, розмножати и от-тол всих вшеляких доходов, чиншов, платов, десятин, дяклов, даней и иных належностей, яко колвек менованых и которые ся потомъ онде вынайти и менованы быти могуть, з людей

Посольська зала королівського палацу у Кракові.

И зо всих ґрунтов помененых добр уживати... и будут мели князь Вишневецкий и потомки его тую зуполную незамереную моц и владность -- тыс добра, буд порозну, любо вси зараз, коли колвек и кому хотя отдати, да-ровати, продати, променяти, записати, заставите и, яко хотячи, ку своему лепшому (пожитку ) обернути, яко дедицством своим властным, водле воли и уподобаня своего, шафова-ти... а нам и потомком нашим, королям их милости полским, к коруне службу земскую военную служити, вшеляких свобод уживати и повинности водле часу и потребы Речи По-сполитое на собе нести зо всими обывателями, шляхтою коронною в там том краю, зароено вечными часы...».

Свідчення 6. З грамоти короля Сигізмунда III князю Олександру Вишневенькому, старості черкаському, канівському, корсунському та любецькому, на побудову замку в м. Олександрів (Лубни), над р. Сулою, і на Магдебурзьке право новому місту (16 січня 1591 р.): «Жикгимонт третий, -- ознаймуем тым нашим листом всим и каждому зособна, кому колвек то ведати належит, оповежено перед нами именем урожоного Александра кнежати Виш-невецкого, старосты черкасского, каневского, корсунского и любецкого, иж он, подлуг прав и волностей посполитых шляхетских, во имен[и]ю своем властном вечистом, в земли Киевской над рекою Сулою лежачом, на имя Александрове, ку покою и безпечност панств наших коронных замок будует, и место садить, которому месту корчмы медовые и пивные веч-не и иншие пожитки надал; одно прошоно нас, абыхмо .право майдемборское и порядки мест-ские тому месту и подданым его, которые там тепер суть и потом приходити и оседати будуть, надали; а такъ мы, прихилившися до звычаю права посполитого и тое прозбы, з ласки нашое кролевское право майдемборское, порядок и вольность местскую тому месту и меща-ном надаем...»

25.5.2. Лубенська держава князя Ієремії Вишневецького

Створена в результаті різночасних загарбань князів Вишневецьких держава не поступалася багатьом тодішнім ко Лубни з княжим палацом, який ні в чому не поступався королівському в Кракові. Навіть через 350 років лубенський палац І. Вишневецького своєю пишнотою розбурхував письменницьку уяву. До наших днів від палацу збереглася лише база колони, прикрашена барельєфами з зображенням античних воїнів.

Загалом І. Вишневецький володів на Лівобережній Україні 56 населеними пунктами, 50 з яких розташовувалися в межах історичної Полтавщини. В поселеннях Вишневеччинигосподарств підданих, у т. ч. на Полтавській території 34822 господарства. Якщо прийняти середню чисельність господарства (сім'ї) за 4 душі, то у полтавських володіннях І. Вишне-ьецького могло проживати майже 140 тис. чол.

Подібно іншим власникам земель на «кре-сах», І. Вишневенький турбувався про примноження людності у своїх маєтностях. Із цією метою він надавав поселенцям звичні «слободи» і слідкував, щоб вони не обкладалися додатковими по-злнностями зверх установлених княжими універсалами. Як дбайливий господар, князь турбувався, щоб його піддані не розійшлися че-| ез кривди з боку орендаторів. І. Вишневецький заохочував цеховий устрій у своїх містах. У Лубнах при ньому діяли кравецький, шевський, кушнірський, ковальський цехи.

Князь Ієремія Вишневецький

Вишневецький (Вишньовецький) Ієремія-Михайло (Ярема) Міхал Корибут (1612--10/22 111.1651) князь, воєвода руський (1646 р.), коронний гетьман (1649 р.); скатоличений український магнат, володар маєтностей на Волині та Поліссі, колонізатор і власник Лубенщини й сусідніх земель на Лівобережжі -- т. зв. Вишневеччини. Походив зі старовинного українського князівського роду Вишневецьких. Родова маєтність - Вишньовець на Волині (вперше згадується в 1395 р., належав князям Вишневецьким до 1740 р.). За однією версією, родоначальником уважається князь Федір Несвіцький - нащадок турово-пинських Рюриковичів, прабатько чотирьох княжих родів: Вишневецьких, Збаразьких, Порицьких, Воронецьких. За іншою версією, Вишневецькі виводяться з роду Федора Корибу-товича, нащадка литовсько-руського роду Ге-диміновичів. Видатним представником роду був Дмитро Вишневецький (р. н. невід.-І563) - староста черкаський (1550-1553 рр.) і канівський (1554-1557 рр.), організатор козацтва і перший козацький гетьман.

Свідчення 9.

Знатність роду Вишневецьких була добре відома. Коли Ярема надумав прокласти найкорот-шу дорогу з Ромен до Росії через ліси, москови-ти спробували йому перешкодити, але були розігнані. Цар поскаржився Владиславу IV і одержав таку образливу відповідь: «Князь Ієремія більше має права на Москву, ніж цар московський на Ромни».

Батько - овруцький староста князь Михайло Михайлович Вишневецький (р. н. невід. -1616). У 1594 р. успадкував від бездітного брата Олександра величезні володіння на Лівобережній Україні. Освоєння задніпровських маєтностей енергійний князь з успіхом суміщав із зовнішньополітичними авантюрами в Молдавії. «Підсадивши» на молдавський трон Ієремію Могилу, князь у 1605 р. одружився з його старшою донькою Раїною Могилянкою. Породичавшись з представниками господарського дому Могил, князь Михайло заявив претензії на

Конкретних відомостей про наявність у II пол. XVI -1 пол. XVII ст. на території Полтавщини навчальних закладів немає. Але школи, звичайно, існували. Відповідальними за навчання дітей, очевидно, були місцеві священнослужителі. Тому перші школи, вірогідно, функціонували при церквах. Звичайно, чужинецька адміністрація й іноземні колоністи мали більші можливості для навчання своїх дітей. Можливо, вони наймали для цього приватних учителів. Родова знать могла дозволити собі навчати дітей в престижних західноєвропейських колегіумах і університетах. Діти значних козаків з часом одержали можливість студіювати в Києво-Могилянському колегіумі (засн. 1632 р.). На середину XVII ст. грамотність серед різних верств українського суспільства вже була дуже поширена. Це відзначав, зокрема, відомий мандрівник Павло Алеппський (з м. Алеппо в Сирії), який разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III подорожував Україною в 1654 і 1656 рр.