Наприкінці III ст. готи створили в Україні державу, складу якої увійшли й місцеві племена. Найвищого піднесення ця держава досягла за правління конунга Германаріха (332-375 рр.). За деякими свідченнями, Ґотське королівство простягалося від Балтійського до Чорного й Азовське морів, від Тиси до Дону, включаючи Крим і чорноморське узбережжя Північного Кавказу. Провідна роль у державі ній належала племенам остроґотів (остґотів) та візіґотів (вестґоті] решта федератів перебували в нерівноправному становищі. Ґоти селилися громадами окремо від місцевого населення оберігаючи свій військовий побут та традиції. Водночас ґоти одними з перших у Причорномор'ї прийняли християнство. З готським часом в Україні пов'язують черняхівську археологічну культуру (назва - від могильника поблизу с. Черняхів на Київщині, тепер Кагарлицького району Черкаської обл.). Протягом III--IV ст. черняхівська культура поширилася на значній території України.

Основним заняттям носіїв культури було орне хліборобство. Землю орали дерев'яним ралом із залізним наконечником-наральником. Зерно мололи в жорнових поставах. Розводили велику рогату худобу, коней, свиней, свійську птицю. Розвивалися ремесла (залізоробне, ковальське, бронзоливарне, каменеобробне й деревообробне, кісткорізне, ювелірне, гончарне). Небачених доти масштабів набула торгівля з пізньоантичними державами. Основним предметом експорту було зерно. Імпортували переважно амфори з олією та вином, скляні кубки, червоно-лаковий посуд, вироби з чорних та кольорових металів, прикраси, дорогі тканини. На поселеннях знайдено знаряддя праці (залізні наральники, леміші, серпи, коси, сокири, ножі, ротаційні жорна), зброю (залізні мечі, наконечники списів і стріл), прикраси (бронзові й срібні фібули, пряжки, гривни, підвіски з мушлів), численні скарби (римські монети).Черняхівські племена мали розвинену язичницьку світоглядну систему. Знали календар і письмо.

Пам'ятки черняхівської культури з'явилися в Лівобережному Лісостепу приблизно в середині III ст. Поява їх пов'язується із сарматами-аланами, які поступово розселялися серед місцевого осілого населення.

Поблизу сіл Шевченки Полтавського та Василівка Диканського районів знайдено бронзові ранньочерняхівські фібули. В номадському похованні в кургані на північ від смт. Нові Санжари виявлено наконечник списа, ґудзики з бронзи, срібла й золота, підвіски-лунниці, пряжки та деталі прикрас ременів. З номадським поховальним комплексом в кургані на Білій горі в смт Білики Кобеляцького району пов'язана знахідка довгого залізного двосічного меча III ст. н. е. Найяскравіший комплекс -- Сторожове та Кантемирівка.

Наприкінці III ст. Полтавщина остаточно увійшла до ареалу черняхівської культури. Тут мешкали представники скіфо-сарматського, ранньослов'янського та ґото-германсь-кого етносів.

На сьогодні перелік місцезнаходжень, поселень та могильників черняхівської культури на теренах краю перевищує 270 назв.

З околиць Градизька походить найбільша в Україні колекція черняхівських фібул, пряжок та інших прикрас, зібрана на пам'ятках, розмитих Кременчуцьким водосховищем. Поблизу с. Засулля під Лубнами знайдено жорно-бігун. На території скіфського городища в ур. Сад поблизу с. Клепачі Лубенського району виявлено довгий двосічний залізний меч - характерний зразок озброєння ґотського воїна-професіонала.

Черняхівські поселення здебільшого розташовувалися на чорноземних ґрунтах надзаплавних терас річок. Наприклад, Недогарки в Кременчуцькому районі, Більське, Кантемирівське. На ряді поселень відкрито сліди виробництва, зокрема, гончарного. Розкопано також ряд черняхівських ґрунтових могильників і курганний некрополь, зокрема, в Компанійцях неподалік Григоро-Бригадирівки Кобеляцького та Кантемирівка Чутівського районів. Поховання представлені як (кремаціями), так і трупопокладеннями (інґумаціями).

Поховання з кремацією у Компанійцівському могильнику супроводжувалися ліпним посудом вельбарського (ґотського) типу та зброєю, характерною для германців. У Кантемирівському могильнику поховання здійснені за обрядом інґумації в катакомбі та ямах із підбоєм. До інвєнті входили предмети спорядження вершника, дорогоцінні прикраси і побут речі, які, очевидно, належали аланській верхівці князівського рангу.

Внаслідок пожвавлених торговельних зв'язків із регіоні ми Північного Причорномор'я, Балкан та Паннонії в середовище черняхівських землеробів і скотарів потрапляла знач кількість срібних римських монет - денаріїв. Частина дійшла до наших днів у вигляді скарбів. Деякі з них налічують від кількох сотень до кількох тисяч монет. Із черняхівськими старожитностями на Полтавщині пов'язані пері знахідки імпортних виробів із християнською символікою.

Типовий скарб, захований наприкінці III - на поч. IV ст., знайдений в с. Труханівка Котелевського р-ну. До його складу входило більше 200 римських денаріїв, випущених при імператорах Веспасіані, Нерві, Траяі Адріані, Антоніні Пії, Марку Аврелію, Коммоді, імператрицях Фаусті Старшій та Фаустіні Молодшій. найбільший це Лукищінський скарб. У с. В'язівок Лубенського району виявлено римський світильник у формі корпуса корабля із зображенням хреста.

Попри свій провінційно-римський блиск, черняхівсьі культура не залишила після себе прямого наступника. Вона зникла разом зі своїми носіями після поразки ґотів у вій з гунами 371-375/380 рр. Розгромлені ґоти та їхні союзники частково були знищені й витіснені зі своїх територій, частково залучені переможцями до своїх завойовницьких походів

Після відходу готів Україна майже на століття увійшла до складу Гунської імперії (375-472 рр.). Європейські гуни були далекими нащадками кочових племен хунну, які заселяли північну окраїну пустелі Гобі і Центральній Азії. Після поразки у війні з китайською імперією Хані (202-57 рр. до н. е.) хунну втратили споконвічну територію. Частина кочовиків продовжила боротьбу, а коли в 155 р. н. е. їхній опір було остаточно зламано, відступила з боями на захід. У 158 р. «неприборкані» хунну досягли берегів Яїку, Волги і Нижнього Дону. Після того два століття про них ніхто не чув. Внаслідок змішування з місцевим угро-фінським населенням народився новий етнос - гуни. Спроба сарматів-аланів відібрати у гунів степові прикаспійські рівнини призвела до гуно-аланської війни.

Гуно-ґотська війна затяглася до кінця IV ст. Поступившись гу-нам причорноморськими степами, ґоти затримали за собою Середнє Подніпров'я і Лівобережний Лісостеп. Тут були володіння конунга Вінітарія та його наступників Гунімунда і Торісмунда. Скориставшись послабленням готської військової потуги, місцеві слов'яни-анти зробили спробу визволитись з-під влади ґотів. Вінітарій діяв рішуче, розп'явши антського царя Божа з 70-ма старійшинами. Проте ґотський час в Україні невмолимо добіг кінця. У 400 р. гуни витіснили ґотів за Дунай. Просуваючись далі в Європу, вони незабаром зайняли Паннонію, а у 430 р. досягли Рейну.

Після того, як в 434 р. влада в державі перейшла до Аттіли (до 445 р. правив разом із братом Бледою), гуни стали вершителями долі всього Європейського континенту. Аттіла об'єднав під своїм прапором різно-етнічні племена від Волги до Рейну. Назва «гуни» в IV-V ст. стала збірною для багатьох племен, що населяли тоді Східну Європу. В 441-447 рр. гуни під проводом Аттіли здійснили інтервенцію на Балкани, спаливши 70 міст і змусивши імператора Східної Римської імперії Феодосія II поступитися південним берегом Дунаю. Протягом 450-472 рр. гуни вели кровопролитну війну на Заході, поставивши на край загибелі Західну Римську імперію. Невдовзі після завершення знаменитого Західного походу 450-451 рр. Аттіла помер, а створену батьком імперію поділили між собою його численні сини. Спадкоємці ввели Гунську державу в стан глибокої кризи, з якої вже не знайшлося виходу. Відступаючи перед ґотами, що прагнули реваншу за минулі поразки, останні гуни в 472 р. перейшли Дунай і вступили у підданство Східної Римської імперії. їм були виділені землі в Добруджі.

З утворенням Гунської імперії до її складу увійшли степові та передстепові райони нашого краю. Місцеві правителі стали васалами гунського царя. Для засвідчення своєї поваги й відданості вони періодично відвідували царську ставку, де гунський вождь перебував із родиною, наближеними та військом. Гунські підрозділи поповнювалися за рахунок місцевих сарматських та слов'янських військових континґентів.

Про перебування у складі Гунського союзу племен сарматів-аланів свідчить поховання воїна (кін. IV - І третина V ст.), виявлене поряд із колишнім хут. Яременки в околицях с. Орлик Кобеляцького району. Поховання супроводжувалося мечем, кинджалом, фібулою, пряжками, кружальним глеком чи амфорою.

Безперечним свідченням перебування гунів на Полтавщині є знахідка поблизу колишньої Переволочнинської переправи у гирлі Ворскли розвалу рідкісного литого бронзового казана, прикрашеного вишуканим рельєфним валиковим візерунком. Ймовірно, казан походив із ґрунтового поховання кочівника.

До гунського часу належать також окремі поховання кочівникі зв. культури ранньосередньовічних інґумацій. Одне з таких поховань ло досліджене І.А. Зарецьким у 1888 р. поблизу с. Лихачівка Котелевського району в насипу кургану неподалік Розритої Могили. Воно належ тюркському номаду гуно-аланського походження.

2. Середньовічна історія Полтавщини (V- перша половина XVI ст.)

Ранні слов'яни. Антське царство. Наприкінці III ст. племена антів створили політичне об'єднання типу примітивного царства. Відомі імена Божа, Ардагаста, Мусокія, дипломата Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста. Після відходу з України ґотів і розпаду Гунської імперії Антське царство стало провідною силою на Сході Європи. У 451-568 рр. Антське царство досягло найвищого піднесення. Наприкінці V - на поч. VI ст. анти й склавини розгорнули широкий наст; на володіння Східноримської (Візантійської) імперії, масово розселяючись на Правобережжі Дунаю та колонізуючи Балкани, Пелопоннес і н віть Малу Азію. Одночасно анти розширювали свій ареал в Україні, просуваючись у Подніпров'я та Приазов'я. Така грандіозна експансія поглинула велику кількість енергії й послабила антські сили. Незабаром заснований в Паннонії Аварський каганат заявив претензії на зверхність над слов'янами. Почалася смуга слов'яно-аварських воєн (568-635 рр.), в результаті яких виснажена до решти Антська держава розпалася. Після 602 р. анти більше не згадуються в писемних джерелах. Провідна роль в Україні перейшла до нащадків склавинів - дулібів.

На теренах Полтавщини анти з'явилися наприкінці IV -на поч. V ст. У цей час до лісостепових районів Лівобережжя повертається слов'янське населення київської культури, раніше витіснене ґотами в Подесення й Посем'я. На сусідніх степових ділянках межиріч Орелі, Ворскли й Псла кочували войовничі гуни. В зоні контактів землеробів лісостепу й степових кочівників й зародилася пеньківська археологічна культура, з якої більшість учених ототожнює слов'ян-антів. Вперше вони були відкриті в 1956-1959 рр. Д.Т. Березовцем на підвищеннях заплави р. Тясмин поблизу с. Пеньківка Світлогірського р-ну Кіровоградської обл. (нині дно Кременчуцького водосховища).

Одне з перших антських поселень на наших землях (І пол. - серед. V ст. н. е.) відкрито Є.О. Горюновим в ур. Сампсоніїв острів, неподалік від с. Сенча Лохвицького району. У 1990- 1992 рр. на поселенні проведено широкомасштабні дослідження під керівництвом Р.В. Терпиловського. Антські матеріали виявлено також на селищі в ур. Сад у с. Більськ Котелевського району та різночасовому поселенні поблизу с. Загребелля Чорнухинського району.

Сенчанське селище площею близько 2 га займало підвищення у заплаві ріки. Розкопано 6 жител-напівземлянок та близько 340 господарських ям, 130 з яких містили матеріали середини І тис. н. е. Рештки житлових споруд належали квадратним напівземлянкам. Виявлено керамічні матеріали у вигляді уламків груболіпних горщиків, сковорідок-дисків, реберчастих мисок та кружального черняхівського посуду. Досить виразною є добірка керамічних пряслиць, частина з яких прикрашена прокресленими хрестами, свастиками, зиґзаґами та іншими знаками. Знайдено залізні ножі, шило, точильні камені, глиняні «ллячки» та ритуальні «хлібці», кочедик, тупики й амулети з кісток та ікол, срібний литий стрижень, а також залізний наконечник стріли гунського часу.

Еталонне селище пеньківської культури на Полтавщині розташоване в ур. Шимбарьове поблизу с. Хитці Лубенського району, в пониззі р. Удай. Воно досліджувалося відомим петербурзьким археологом Є.О. Горюновим у 1970-х рр. Вивчено залишки 14 житлових споруд та більше 1000 господарських ям. Перелік пеньківських поселень нашого краю на сьогодні складає понад 90 пунктів, розташованих у басейнах всіх рік Полтавщини.

Невеликі розкопки поселень пеньківської культури на історичній Полтавщині здійснені: С.П. Юренко - в Пооріллі, поблизу сс. Багате Новомосковського і Чернеччина Магдалинівського р-нів Дніпропетровської обл., біля с. Прогрес Кобеляцького та с. Засулля Лубенського р-нів; М.М. Казанським - на р. Полузір'я поблизу с. Полузір'я Новосанжарсько-го р-ну; Л.М. Рутківською - неподалік с. Жовнин сучасного Чорно-баївського р-ну Черкаської обл.; Б.А. Шрамком - на території Східного укріплення Більського городища. Селища періоду складання пеньківської культури вивчалися також на північно-західній околиці с. Кар-пусі Полтавського та поряд із городищем літописного міста Сніпорід поблизу с. В'язівок Лубенського р-нів. Значний скарб антських прикрас виявлений у 1903 р. на узбережжі р. Мокра Грунь неподалік хут. Блажки та с. Ступки Зіньківського р-ну. Переважна більшість окремих знахідок кола «старожитностей антів» походить з колишнього узбережжя Дніпра, пошкодженого розмивами Кременчуцького і Дніпродзержинського водосховищ. В околицях населених пунктів Святилівка, Пронозівка, Градизьк, Кагамлик Глобинського р-ну виявлено поховальні комплекси з пень-ківськими прикрасами й інвентарем.

Пеньківські поселення, як правило, займали низькі ділянки надзаплавних терас річок та струмків, розташовуючись переважно групами на відстані 3-5 км одне від одного. Гнізда поселень, вірогідно, складали територіальні громади, а групи жител на поселеннях відображали наявність патріархальних сімей. Місцевість, що вибиралася для поселень, не вимагала спорудження штучних укріплень - надійним природним захистом були ріки, ліси, болота. з'явилися у 11 пол. VI-VII ст., спочатку на правому оерезі Дніпра, а згодом і на Лівобережжі. Зміну пічних споряджень, а разом з ними й інтер'єру житла вчені пов'язують зі склавинським впливом. У порубіжних селищах на межі Лісостепу і Степу - в Надпоріжжі, Пооріллі та Середньому Подніпров'ї - споруджувалися овальні юртоподібні житла, характерні для кочовиків.

Із повідомлення візантійського письменника Маврикія про слов'ян і антів (VI ст.):«вони селяться в лісах, біля незручно прохідних рік, боліт і озер, влаштовують в своїх житлах багато виходів».

З повідомлення Прокопія Кесарійського (VI ст.): «...живуть вони у примітивних хижах, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожен своє житло».

Важливою матеріальною складовою пеньківської культури є багаті скарби т. зв. мартинівського типу, відомі у літературі як старожитності антів, або старожитності «русів». До їх складу входили кінцями, трапецієподібні підвіски, частини поясних і головних уборів. Наявність цих скарбів породила концепцію єдиної дружинної культури, яку одні дослідники вважають слов'янською, а інші - тюркською. Очевидно, племінна й військова верхівка антів збагачувалася під час походів на Візантію та в Подунав'я.

Найбагатший скарб ювелірних виробів VI-VII ст. знайдено в 1909 р. біля с. Мартинівка Київської губернії (тепер Канівського району Черкаської обл.). Значною кількістю (близько пуда) срібних речей відзначався Блажківський скарб, знайдений у 1903 р. на території сучасного Зіньківського району. Від цього скарбу збереглося лише кілька предметів.

Мартинівський скарб містив близько ста срібних, почасти позолочених предметів, серед них налобні вінчики, сережки, скроневі кільця, шийна гривна, браслети, пальчаста фібула, численні поясні бляшки, накладки і наконечники, а також дві чаші з візантійськими клеймами, уламок таці, ложка для причастя і дев'ять фігурок, що зображували людей і стилізованих тварин.

Ці фігурки становлять винятковий інтерес для характеристики мистецтва тієї епохи. Вони рельєфні й мають отвори для гвіздків чи заклепок (свідчення того, що ці срібні бляшки прибивали або пришивали до чогось). Чотири фігурки зображують вусатих безбородих чоловіків («танцюристів»), одягнених в сорочки з довгими рукавами і довгі вузькі штани. Кожний з них стоїть, взявшись в боки, ніби готуючись піти навприсядки, ноги зігнуті в колінах, руки -- в ліктях. Голови, обрамлені довгим волоссям, порівняно з іншими частинами тіла дещо збільшені в розмірах, обриси обличчя лише намічені лініями або крапками. На грудях вигравійовані взори, що передають вишивку на сорочках. Деякі дослідники вбачають у цих фігурках зображення давніх праукраїнців у вишиванках, а поза «танцюристів», на їх думку, нагадує один з елементів малюнка українського гопака.

Фігурки тварин зображують химерних «коней», котрі швидше нагадують хижих звірів, які біжать з вишкіреними пащами і висунутими язиками. Широкі гриви прикрашені геометричним орнаментом і позолочені. та глеки кочівників тощо.

Могильники пеньківської культури відомі переважно в Середньому Подніпров'ї. Покійники спалювалися, а попіл захоронювався в ямах. У Полтавському реґіоні зустрічаються й інгумації. Поховальний інвентар складають намистини, підвіски, фібули, сережки.

У VIII--IX ст. пеньківські старожитності трансформувалися в пам'ятки культури Лука-Райковецька на Правобережжі та волинцевської культури на лівому березі Дніпра.

Окрім старожитностей антів, на півночі Полтавщини відкриті пам'ятки колочинської культури, а саме: сліди селищ у Пирятинському і Чорнухинському районах та поблизу с. Плішивець Гадяцького району. Значно більше колочинських старожитностей відомо у сусідніх Сумскій та Чернігівській областях.

В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кипчака. Після переміщення основної маси гунів на Захід, у Східній Європі залишилася невелика їх частина - акацири. В 463 р. акацири підкорили болгари. Гуни, втративши тил на сході, програли свою останню європейську війну 463-469/472 рр. і відійшли за Дунай як піддані Східної Римської імперії. У степах, що колись належали гунам, розселилися болгарські племена кутригурів та утигурів.

Цікаво, що ці етноси виступають у джерелах під подвійною назвою з додатком - гуни. Очевидно, коли гунська історія закінчилася, і гунів як етносу вже не стало, їхня доблесть ще довго приваблювала, а діяння надихали нові народи.

Дослідники вважають, що за змінами назв кочових народів, більш усього, ховається зміна панівних племен, а не істотні зміни у складі основного тюркського населення. Існує думка, що у Великому Степу етнічний склад після Великого переселення народів протягом століть ніколи не мінявся, змінювалися лише його назви. Зафіксовані в історичних джерелах назви: гуни, болгари, авари, хозари, печеніги, торки, кипчаки, кумани та десятки інших були різними іменами одного тюркського народу, ніяких нових народів тут не з'являлося. Просто орда, яка досягала влади, давала своє ім'я підданим. У випадку поділу влади, як це трапилося після занепаду гунів, кожний із нових володарів називав підвладне населення власним ім'ям. Так «з'явилися» два тюркських народи - утигури та кутригури. Перетворення одного «народу» в інший у Великому Степу було звичайним явищем, однак сам Степ - вічний Тюркський ель - залишався єдиним.

Усі разом, тюркські племена складали країну, яка називалася Дешт-і-Кипчак (Степ кипчаків). Склалася ця країна після 370 р., коли тюрки-гуни виграли грандіозну битву за Дон у іранців-аланів і вийшли до українського степу, відкривши європейську сторінку своєї історії. Проіснувала вона до XVIII ст. Назву країни виводять з давньотюркського слова «ташт», яке мало кілька значень, серед них - «чужина», «зогрівок», «притулок» . Малося на увазі, що народ, який пішов зі своєї алтайської правітчизни у невідомий край, на чужину, віднайшов там свою нову батьківщину, «зігрівся», «притулився».

У середині V ст. в Центральній Азії утворився племінний союз тюрків, очолюваний вождем Ашином. У 460 р. плем'я Ашина потрапило під владу монгольських кочівників - жужанів і було переселене на Алтай. Тут навколо племені Ашина склався союз місцевих племен, що прийняв назву «тюрк» (уперше згадано в 542 р.). вождь Бумин проголосив себе каганом. Протягом 554-567 рр. тюрки під проводом кагана Дізабула (Істемі) підкорили Семиріччя, Казах Хорезм, розгромили державу ефталітів в Середній Азії (чого ця територія стала називатися Туркестан) і війни із Сасанідським Іраном за контроль над Великим ковим шляхом.

У 567-576 рр. тюрки поширили свою владу до Північ Кавказу і степів Північного Причорномор'я. В 576 р. військо оволоділо Боспором, а в 581 р. з'явилося під ( ми Херсонеса. Місцевий візантійський гарнізон не мав них шансів вистояти, але нападники несподівано зняли і повернулися в Азію. їхні воєначальники одер повідомлення про розкол держави на два каганати: Схід і Західний. Правителі Східно-Тюркського каганату втяг ся у кровопролитні війни з китайською імперією Суй. воєнні дії до решти виснажили країну і призве втрати незалежності (630 р.). Західно-Тюркський зміцнивши свої позиції в Середній Азії, в 627 р. війну з Іраном, однак до 634 р. втратив усі землі, Сирдар'ї. Тюрки, які залишилися на Північному Кавказі: явилися відрізаними від основної території держави. На Європи в 630-х рр. гегемонія тимчасово перейшла до болгар.

Розгромлені тюрками жужані частково підкорилися переможцям, частково мігрували в Китай. Найбільш войовничі клани вихором понеслися Євразійським степом на захід. Позбавлені джерел продовольства і сировини, вони могли розраховувати тільки на блискавичну перемогу над племенами Східної Європи. У візантійських джерелах ці завойовники відомі під іменем аварів, а в руських літописах називаються обрами. На поч. 558 р. 60 тис. відбірних аварських вершників, очолюваних ханом Баяном, прорвалися в Причорноморські степи й підкорили кутригурів та утигурів. Услід за цим Баян, який присвоїв собі титул кагана, вступив у кровопролитні сутички з антами і склавинами. У протистоянні аресору слов'янське суспільство продемонструвало міць і життєздатність, однак слідом за болгарами змушене було визнати владу завойовників.

Про перебіг аваро-слов'янської війни відомо із твору грецького автора VI ст. Менандра Протектора. За його повідомленням, слов'яни мужньо захищали свою землю. Роздратовані цією мужністю, авари не зважили на прохання антського посольства обмінятися полоненими й поховати полеглих співвітчизників. Посол Мезамир, який вів переговори з цього питання, був підступно вбитий.

Історики не виключають, що аваро-слов'янську війну спровокувала Візантія. Однак греки прорахувалися. Авари, прорвавшись у центр Європи, взялися грабувати Візантійську імперію.

У 567 р. авари переселилися з Придніпровських степів у басейн Дунаю, в Паннонію, де створили могутню державу -Аварський каганат.

Не змішуючись із місцевим осілим населенням, кочовики розмістили свої війська в дев'яти укріплених таборах, захищених земляними валами. В цих укріпленнях (хрінгах) зберігалися запаси продовольства, військова здобич і скарбниця. Столичний хрінг розташовувався на Дунаї, на місці сучасного болгарського Преслава. Опираючись на систему хрінгів, авари здійснювали набіги на сусідів - слов'ян, франків, лангобардів. Власна економічна база каганату була дуже слабка й обмежувалася екстенсивним кочовим скотарством. Збагачення племінної верхівки відбувалося майже винятково за рахунок зовнішніх воєн. Своїми успіхами на полях битв авари значною мірою були зобов'язані допоміжним загонам із підкорених народів, яких гнали перед своїми військами.

В 626 р. авари та їх слов'янські союзники взяли облогу Константинополь, але змушені були відступити. Як повідомляють візантійські джерела, від захоплення і знищення столицю імперії врятувало заступництво самої Богородиці; Дотепер свято Покрови пресвятої Богородиці (14 жовті одне з найбільш шанованих християнами.

«Повісті минулих літ»:«Ці ж обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів, що були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати треба було обринові, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягав або чотири, або п ять жінок у телігу і повезти обрина, -- і так мучли вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бс мерли вони всі, і не зостався ні один обрин. 1 єсть приказка в Русі й годні: «Погинули вони, як обри», -- бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Протягом усього часу існування Аварського каганату, антські племена на схід від Дніпра зберігали фактичну незалежність. Місцеві вожді час від часу приєднувалися до аварської орди у її виправах на візантійські володіння.

У межах Полтавщини аварські старожитності представлені знахідками окремих залізних наконечників стріл на поселеннях Поорілля та поодиноких прикрас і деталей спорядження вершника з околиць Градизька.

Болгарські старожитності на території України фактично розчинені в пам'ятках салтово-маяцької культури, яка ототожнюється з хозарами. Болгарські елементи простежуються на невеликій території Лівобережжя у межиріччях нижніх течій Самари, Орелі, Ворскли, Псла і Сули.

Північна межа поширення пам'яток болгарського періоду позначена пеньківськими і колочинськими поселеннями на майданчиках давніх скіфських укріплень у Поворсклі та басейні Псла. Такий своєрідний форпост-сторожа досліджений на території Східного укріплення Більського городища. Він ховався серед лісових масивів і контролював давній брід на шляху через Ворсклу, звідки могли з'явитися нападники-кочівники. В цей час життя на деяких поселеннях пеньківської культури на кілька десятиліть затухає. Прикладом цього може бути наявність кочівницького могильника на селищі в Рябівці, на півдні Сумської обл., впущеного до заповнення котлованів жител та господарських ям слов'янського поселення у II пол. - серед. VII ст. За рядом ознак, інвентарем та орієнтацією поховань, дослідники вважають цей некрополь родовим кладовищем болгар. Найвиразнішою пам'яткою розташування кочівок болгар на степових прострах Полтавщини є невеликий некрополь (три могили), вміщений до насипів курганів доби бронзи у с. Климівка Карлівського району, досліджений А.К. Тахтаєм та М.Я. Рудинським. Пам'ятка датується серед. - III чв. VII ст.

В одній із могил цього кладовища (яма розміром 1,42x2,50 м, глибиною 0,5 м) у випростаному положенні лежали щільно притиснуті один до одного жінка зрілого віку та підліток. У головах похованих стояли гончарний глек і ліпний неорнаментований горщик, а в ногах жінки - лис-кована гончарна кружка з ручкою. До складу поховального інвентаря входили також розвал бронзового люстерка круглої форми, розсип скляних і склопастових намистин, мармурове пряслице.

Серед ранньосередньовічних комплексів, залишених кочовим населенням Північного Причорномор'я і Середнього Подніпров'я, увагу дослідників привертають знахідки т. зв. «перещепинського кола» - від с. Мала Перещепина Костянтиноградського повіту Полтавської губ. (тепер Новосанжарського району Полтавської обл.), де в 1912 р. за випадково вин було знайдено багатющий «скарб» золотих і срібних речей. Оскільки кочівники ніколи не закопували речі скарбів, перещепинська знахідка пов'язується з похованням знатного тюркського вождя. Прихильники «теорії не сумніваються, що поховання належало хану Кубрату. Інші історики це заперечують. Одні дослідники (серед них - наша землячка В.Н.Жук) беззастережно приймають «теорію Кубрата», інші - її заперечують. Сьогоднішній стан історичних джерел проблеми не дозволяє зробити остаточних висновки

Кубрат (р. н. і см. невід.) -- легендарний хан Болгарії. Відомості про Кубрата дуже суперечливі й сумнівні. Очевидно, створюючи його біографію, історики синтезували відомості про кількох різних людей, які діяли на різночасових відтинках болгарської історії. Цими людьми могли бути: вождь кутригурів Курт, небіж імовірного вождя кочівників-федератів Органи Куернак, провідник повсталих паннонських болгар Кувер, батько історичного болгарського хана Аспаруха Кробат.

Передусім Кубрата ототожнюють з кутригурським вождем Куртом. За деякими даними, Курт правив 58 років (584-- 642 рр.). А відтак він повинен був бути маленьким хлопчиком під час вступу на престол. Тому існує версія, що в перші десятиліття царювання (до 619 р. ) регентом був його дядько Органа. Утвердившись в якості правителя кутригурів, Курт вирішив покінчити з васальною залежністю від аварського кагана, для чого заручився підтримкою Візантії. Підчас переговорів у Константинополі з імператором Іраклієм (619 р.) Курт був охрещений і зведений у ранг патриція (звичайний візантійський дипломатичний етикет того часу). У аварсько-візантійській війні 626 р. Курт зберігав нейтралітет, а після відступу аварів з-під Константинополя проголосив свою незалежність. Повідомлення деяких джерел про підняте Куртом у 634--640 рр. повстання проти аварів більш ніж сумнівне, оскільки в цей час головна загроза для його держави вималювалася на сході, де набирав силу Хозарський каганат. В «Іменнику» болгарських ханів (IX ст.) імен й Органи не зустрічаються. Натомість є і дані про якогось Органу і його небожа Куернак: в Константинополі, причому Куернак був запідозрений в двірцевих інтригах. Це означає, що Куернак, знатного кочівницького походження, за в і способом життя був уже візантійцем. У візантійських джерелах є також згадки щ «гунського вождя», який у 619 р. хрестився в Константинополі, але його зв'язок із Органою чи Куернаком сумнівний.

Зафіксований у джерелах VIII ст. переказ про г болгар називає батьком історичного Аспаруха Кробата, який помер у період правління імператора Константа II (641--668 рр.). Змінив звучання імені, у підсумку можна одержати Кубрат. Однак, виведене «середнє арифметичне» з життя кількох різних людей остаточно заплутало майбутні покоління істориків. За винятком текстів Феофана і Никифора, історія болгарської держави нагадує легенду зі стандартним сюжетом: жив-був король, у якого було п'ятеро синів; помираючи, батько заповідав синам триматися разом, але вони не послухали, внаслідок чого їх перемогли вороги і вигнали з отчої землі; з тих пір плем'я розділене на п'ять різних частин, які живуть в різних місцях.

Перше із поховань «перещепинського кола» було відкрито в с. Макухівка під Полтавою влітку 1882 р. У піщаних видувах берега під Коломаком хлопчаки-пастушки знайшли чимало золотих предмметів напутнього інвентаря кочівницького поховання. Зусиллям археолога І.А. Зарецького були збережені кілька речей: краси поясного набору, коліщатко від курильниці та м візантійського імператора Іраклія 637/638 рр. Ще одне поховання знатного номада трапилося у невеликому кургані на дюнах в околи Зачепилівка Новосанжарського району й було обстежене у 1928 р. О.К. Тахтаєм. Серед виявлених речей були сережки, наконечники ремінного набору, залізні вироби, скляний кубок, рештки посудин, візантійські золоті монети, випущені не пізніше 646 р.

Перещепинський «скарб». Відкривачами скарбу стали перещепинські 12-річний Федько Деркач та 14-річний Карпо Маджар ходячи 29 травня /11 червня 1912 р. похилим піп горбом, Ф. Маджар провалився у невелику ямку і і ногою якийсь предмет.

Місцезнаходження «скарбу» - ділянка надзаплавних луї ючої рослинності пересихаючих боліт та стариць. За свідчення каренка, знахідки виявили у піску, на площі близько 1,5x1,? бині від 0,2 до 1,2 м. Поміж речами були знайдені зотлілі шматЄ.О. Горюновим поблизу с. Вовки у Зшьківському р-ні. Всі ці стійбища знаходилися неподалік від пеньківських поселень чи решток селищ, життя на яких відновилося у II пол. VII ст. До того ж, поряд із багатими похованнями кочівників знайдено слов'янську ліпну кераміку та інші речі антського побуту. В околицях Полтави виявлений один із двох відомих у Середньому Подніпров'ї та на Лівобережжі Дніпра ремісничих центрів, що обслуговував місцеве болгарське та частково пізньопеньківське населення. Рештки керамічної майстерні гончарів - вихідців із Північного Кавказу, відкриті у 1903 р. неподалік с. Судіївка (у літературі частіше зустрічається Мачухи) Полтавського району, на схилі балки в ур. Гергелів Ріг. Тут, у зруйнованому за випадкових обставин горні, знаходилося близько 10 вишуканих високих гончарних посудин типу одно-, дво- та триручних глеків, всуціль вкритих врізними лініями, хвилястими і сітчастими пролискованими смугами.

Сини Кубрата, поділивши батьківську спадщину, і лися неспроможними кожний на чолі своєї орди бо{ з сильними ворогами - хозарами. Врешті болгари змуш ли полишити обжиті місця й шукати безпечніші реґіон орди, що складалися переважно з кутригурських клані] ли на захід. Перша з них приєдналася в Паннонії до Друга дійшла до Італії, де на правах васалів лангобард селилася в провінції Беневенто. Третя під керівництво Аспаруха зупинилася в Нижньому Подунав'ї, а звідті нулася у Добруджу. З плином часу ці болгари злилис найськими антами, утворивши новий народ болгар, т кий за походженням і назвою, слов'янський за мовою турою. Четверта орда, теж переважно кутригурська, р на північ, де осіла в районі Середньої Волги і Ками. Зго, утворилося Болгарське ханство (Волзька Болгарія). Ні п'ята орда, переважно угорська, визнала сюзеренітет і залишилася в Приазов'ї та Подніпров'ї.

Після розпаду Болгарії частина антського населення Полтавщини була втягнута у вир переселень і переміщень болгарських орд. Нащадки тих, хто осів у Подунав'ї, пізніше, у VIII--IX ст., повернулися на батьківщину, взявши участь у формуванні сіверянського племінного союзу. Основна маса болгарського населення влилася до складу Хозарського каганату. Невеликі групи болгар-кочівників та угрів залишилися в степах південної Полтавщини, сусідніх Дніпропетровської та Запорізької областей.

Саме їх та носіїв слов'янської культури волинцевського типу постачали посудом ремісничі осередки-майстерні на зразок виявленої неподалік Судіївки (Мачух) під Полтавою. Сліди кочових болгар простежуються й за окремими знахідками. Зокрема, в околицях Градизька Глобинського району виявлена унікальна золота сережка-підвіска кін. VII - поч. VIII ст., подібна до сережок із багатющого поховання у Глодосах на Кіровоградщині. Рештки ще одного поховання, зруйнованого будівництвом залізниці, виявлені поблизу с. Зінці Полтавського району. Воно супроводжувалося кружальною дворучною флягою круглої форми (продукція кримських майстерень кін. УПІ-ІХ ст.). Залишки ще одного поховання, з виразним кружальним горщиком, трапилися Г.О. Сидоренко в серед. 1950-х рр. на Білій Горі, поблизу с. Макухівка під Полтавою. В ряду болгарських поховань стоїть також комплекс VIII ст., відкритий 1959 р. в околицях Великої Кохнівки поблизу Кременчука. Тут у похованні знайдено кружальні одноручні глек і кружка та залізне стремено аркової форми. До пам'яток цієї доби відносяться й знайдені в околицях Климівки Карлівського, Ливенського Новосанжарського та Градизька Глобинського районів амфори кримського виробництва, характерні для імпортів у середовище населення Хозарського каганату наприкінці VII - на поч. IX ст.

Угорські племена на поч. І тис. н. е. кочували зі своїми стадами степами Поволжя на території сучасної Башкири. Ці місця вони звали «Маґна Хунгарія». Підхоплені хвилею Великого переселення народів, угри мігрували з Поволжя на Північний Кавказ, де співіснували з гуно-болгарами і хозарами. Після розпаду Болгарії північнокавказькі угри (білі угри мадяри руських літописів) рушили у причорноморські степи. Тут, між Доном і Дніпром, вони провели близько трьохсот років (II пол. VII - поч. IX ст.). Країна, якою правили угри, відома як Лебедія (Леведія). До приходу угрів вона була населена головним чином антами. Угри витіснили деякі антські племена, а інші підкорили своїй владі. Пам'ять про давню Лебедію зберігають численні назви українських місцевостей і річок: Лебедин, Либідь, Угрин тощо.

Мадярська орда складалася з семи кланів, що прозивалися іменами своїх тотемів. Вожді носили титул «воєвода». Чисельність угрів історики визначають приблизно 100 тис. чол., а війська - 10 тис. вершників. Встановивши контроль над слов'янським населенням, мадяри обіклали антські громади даниною. На думку деяких дослідників, угри брали данину з кривичів і сіверян. Припускають, що данину платив і Київ. Інша думка: літописна традиція не зберегла ніяких слідів залежності від угорців, до того ж у Лебедії угри самі були данниками хозарів, крім того весь час відчували тиск із боку печенігів. Із уграми успішно воювали київські князі Аскольд і Дір.

У середині IX ст. угри змушені були відступити печенігам Дніпро-Донське межиріччя, а самі просунулися далі на захід, у степи Ателькузу - місцевість між нижньою течією Дніпра і Серетом. Звідси вони здійснювали набіги на слов'ян, збираючи данину та виводячи полон. Ці напади засвідчені арабськими авторами. Водночас угорські вершники брали участь у військових сутичках у Карпатському басейні, розділеному на той час між франками, болгарами та моравами (перші угорські загони з'явилися на Дунаї бл. 839 р.). Вивчивши тамтешні місця та відчувши «вакуум влади» на цій території, у 895 р. угорські племена назавжди залишили наддніпрянські степи і вирушили до Карпатських гір. Прийнявши на себе спадщину Аварського каганату, угри поселилися на багатих землях Паннонії. Опинившись між двома європейськими цивілізаціями, етнічно відособлена угро-фінська Угорщина не тільки вистояла, а й стала вагомою силою.

За легендою, перед походом ватажки семи кланів уклали союз і скріпили його кров'ю. Очолив союз князь Арпад. Під його проводом у Паннонію дісталося майже півмільйона угорців, болгар, слов'ян. Так у 895 р. угри знайшли європейську батьківщину. Перші десятиріччя вони продовжували жити у звичний спосіб: випасали худобу та здійснювали грабіжницькі напади на сусідів.

Про перебування угрів на землях Полтавщини свідчать окремі знахідки давньоугорських речей. Зокрема, на Опішнянському городищі знайдено уламки імпортного керамічного казана з вушком. Найвиразнішою пам'яткою перебування угрів на теренах краю є відкрите О.Б. Супруненком поблизу с. Твердохліби Кобеляцького р-ну поховання воїна-кочівника II пол. IX ст.

Поховання здійснене в ямі на глибині близько 1,2 м. Похований лежав випростано на спині, головою на захід, з викладеними вздовж тулуба руками. Біля його ніг виявлено череп і кістки кінцівок коня із залізними деталями кінської вузди. Напутній інвентар включав срібні бляшки із позолотою набору, прикраси ременів взуття, уламки залізного меча та наконечників стріл. Виразною пам'яткою давньоугорського мистецтва є знайдений у похованні срібний наконечник ременя з профільними рельєфними зображеннями постатей гірського козла і хижака родини кошачих.

На сусідній Сумщині, на Новотроїцькому городищі поблизу с. Пристайлове Лебединського району В.В. Приймаком виділено залишки невеликого ґрунтового давньоугорського некрополя, вміщеного до ям з дерев'яним перекриттям.

Після розпаду Західнотюркського каганату група тюрків, відома в джерелах як хозари, зберегла панівні позиції на Північному Кавказі. На поч. VII ст. тут утворилася тюркська держава під назвою Хозарський каганат. Уклавши союзний договір з Візантією, хозари розгорнули наступ на іранські володіння на Кавказі, однак великого успіху не досягли. Тоді їхня увага переключилася на сусідніх болгар. У 660-х рр. одна болгарська орда визнала владу завойовників, чотири інших були витіснені з України. Приблизно одночасно з розгромом Болгарії (650 р.), хозари завоювали також північнокавказьких аланів (асів). З часом влада Хозарського каганату поширилася на величезний степовий простір від Дніпра до Заволжя, включаючи Крим, Донщину і Північний Кавказ. Данниками хозарів були волзькі болгари, слов'янські племена полян, сіверян, в'ятичів і радимичів, а також мадяри і буртаси. Каганат контролював транзитну торгівлю на західному відрізку Великого шовкового шляху, а також був посередником у торговельних зносинах між країнами Заходу і Сходу. Торгівля (переважно рабами та хутром) живила економіку Хазарії й забезпечувала воєнну могутність держави.

Археологічна культура Хозарського каганату на Україні відома як салтівська (від селища Верхній Салтів на Харкщині). Як уже відзначалося, в цій культурі розчинені пам'ятки хозарського та болгаро-аланського населення. Виявлені кочів'я, селища, городища, фортеці, міста, могильники. На Полтавщині присутність хозарських елементів простежується матеріалами кочівницьких поховань перещепинського кола рядовими могилами болгарських кочівників. Хозарський каганат вистояв у боротьбі з Сасанідським Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, кочовими ордаї болгар, мадяр, печенігів, гузів, кипчаків, але загинув у 6С рр. X ст. під ударами київського князя Святослава, поступившись місцем на політичній арені молодій і агресивній Русі. Востаннє хозари згадуються в літопису 1079-1083 рр.

Старожитності слов'ян у зоні впливу Хозарського кагана ту пов'язані із волинцевською культурою (від с. Волинцеві Путивльського р-ну Сумської обл., де у 1948-1949 рр. Д.Т. Березовцем було виявлене поселення та могильник ранньослов'янського часу). Ця культура існувала в кін. VII -VIII ст. Участь у формуванні волинцевських старожитностей взяли слов'янські етнокультурні групи: лівобережні пеньківська й колочинська та правобережна сахнівська. На культур позначився значний вплив алано-болгарських та хозарською сусідів слов'ян. Основне коло волинцевських старожитностей міститься поза межами Полтавщини - у верхів'ях Псла і Ворскли та в басейні Десни.

Проведено розкопки Новотроїцького (1952-1954 рр.) ті Опішнянського городищ (1957, 1975 рр.), а також Волинцевського археологічного комплексу (1981-1982 рр.). З середині 80-х років XX ст. на Пслі, вище Сули, велися широкомасштабні дослідження.

Найбільш вивченою волинцевською пам'яткою на території нашої області є Опішнянське городище, розташоване у східній частині селища Опішне Зінківського р-ну, в ур. Городище. Три житла з ліпною і кружальною волинцевською керамікою виявлено розкопками в ур. Шимберьове в с. Хитці Лубенського району. Ще два пункти з аналогічними знахідками відкриті під час розвідок біля с. Засулля Лубенського, неподалік с. Вовки Зіньківського та південніше с. Остап'є Великобагачанського районів.

Сіверянський племінний союз. Волинцевські старожитності на території нашого краю були успадковані носіями роменської культури (відкрита нашим земляком М.О. Макаренком на поч. XX ст. під час розкопок городища Монастирище біля м. Ромни Полтавської губ.). Роменська культура (IX - поч. XI ст.) пов'язується дослідниками зі старожитностями літописних сіверян.

Ранньосередньовічні слов'янські культури в цьому регіоні склалися на основі місцевого пізньозарубинецького і черняхівського населення, а також окремих груп слов'янського населення Правобережжя, які, починаючи з VI ст., переселялися на лівий берег Дніпра. Можливо, серед переселенців були й наддунайські сівери, витіснені з предківських земель болгарами.

Якась частина сіверянського населення поступово заселила райони Придоння й Оки, створивши тут нові етнокультурні групи т. зв. «донських слов'ян» (боршівська археологічна культура) та літописних в'ятичів (слов'янізований угро-фінський субстрат мощинської археологічної культури). енеоліт полтавщина каганат

На величезній території, зайнятій сіверянами, дослідники виділяють три групи роменських пам'яток: 1) західну Новгород-Сіверське і Стародубське Подесення; 2) сейминську - Курське Посейм'я із середньою течію Псла; 3) східну - у басейні Сули (суличі), Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. Західні сіверяни й семичі складали два племінні союзи, центрами яких могли бути Родичів і Курськ. Східносіверянський племінний союз не склався з якихось внутрішніх причин, або його утворення не допустили Хозарський каганат, а потім Київська Русь. Міським центром східних сіверян міг бути спершу Верхньосалтівський археологічний комплекс на території сучасної Харківської обл., де концентрувалася і розподілялася сіверянська данина хозарам, а пізніше - Чернігів.

У ІХ-Х ст. сіверяни заселили середні течії Десни, Сейму і верхню течію Сули. За пізнього етапу роменської культури сіверяни частково освоїли лівий берег Ворскли. Про це свідчать рештки селищ поблизу сс. Глинське Зіньківського та Лукищина Полтавського районів.

Роменські пам'ятки на території Полтавської обл. розміщені вздовж правих корінних берегів Сули, Псла і Ворскли, утворюючи своєрідні скупчення навколо великих городищ, довжиною від 10-15 до 30 км.

Дослідження пам'яток роменської культури, розпочате розкопками М.О. Макаренка, продовжувалося вивченням Броварківського курганного некрополя у Гадяцькому повіті на Пслі М.Ю. Бранденбургом і В.В. Хвойкому 1902 р. На Ворсклі у середині XX ст. розкопки велися на кількох городищах. 1.1. Ляпушкін у 1940, 1945-1946 рр. здійснив розвідки і розкопки на Червоній площі (Соборному майдані) у Полтаві, відновлені І.М. Кулатовою та О.В. Григор'євим 1990 р. на території кондитерської фабрики (вул. Спаська, 11). У 1960 р. 1.1. Ляпушкіним проводилися невеликі розкопки на одному із городищ у Старих Санжарах (Решетники).

У ІХ ст. на Івановій горі виникло велике поселення сіверян -- носіїв роменської археологічної культури. Літописні сіверяни створили на Лівобережжі Дніпра цілу низку укріплених поселень на стрімких мисах корінних берегів рік, одним із яких було городище на Івановій горі [413, с. 9; 338, с. 58-75]. Є дві точки зору на проблему переростання згаданих слов`янських поселень у протоміські: одні дослідники вважають це явище "закономірним виростанням", інші -- результатом заходів київської великокнязівської влади у Х ст. [309, с. 6; 425, с. 7-8]. Ми дотримуємося першої точки зору, зважаючи на те, що визначальним фактором розвитку Поворскля була порівняна стабільність у стосунках з кочівниками до середини ХІІ ст., яка сприяла появі тут фортець як осередків влади та центрів племінних об'єднань.

У 884-989 рр. Полтавське Поворскля входило до складу Київського князівства, у 989-1036 рр. належало князеві Мстиславу Тмутараканському, у 1037-1054 рр. знову повернулося під владу київського князя,

Входження краю до складу Переяславського князівства. 1055-1233 рр. становило частину новоствореного Переяславського князівства, а в 1234-1245 рр. -- повторно перейшло до київських князів [. Щодо топоніму Лтава, то він уперше згадується під 1173 роком в Іпатіївському списку "Повісті минулих літ", у зв'язку з походом на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Питання про місце переправи Ігоря Святославовича через Ворсклу вперше поставив М.М. Карамзін, але ні він, ні М.С. Арцибашев, який теж звертався до цієї проблеми, не дали конкретної відповіді на те, чим же була Лтава -- селищем, урочищем чи річкою. Першим ототожнив літописну Лтаву та Полтаву М.П. Погодін у 1848 р.. Згодом, В.Г. Ляскоронський, обстеживши Іванову гору, визначив місцезнаходження Полтавського городища: "найдавніша частина цього міста ... повинна знаходитись на мисоподібному виступі між двома ярами, що гострим шпилем вдається у річкову долину". Площу городища науковець визначав у 300-400 сажнів та склав її окомірний план. Подальші археологічні дослідження ХІХ-ХХ ст. остаточно довели слушність спостережень В.Г. Ляскоронського, встановивши, що городище розміщувалося в межах сучасного Соборного майдану і займало площу близько 0,7-1,0 га. Його посади були розташовані на території, безпосередньо прилеглій до укріплень на Івановій горі, та на ділянках Інститутської й Миколаївської гір. У цілому ж площа, на якій трапляються знахідки роменсько-давньоруського часу, охоплює 45 га. Згадані археологічні дослідження засвідчують безперервність функціонування поселення на Івановій горі впродовж ІХ - середини XІV ст.

Залежність Лтави від київських князів починаючи від другої половини ХІІІ ст. малоймовірна -- адже тут панують курські князі Юрій Ольгович та його син Юрій. Після них 1320 р. на полтавській території знову встановлюється влада переяславських князів, але вона була радше номінальною, адже їхні володіння сягали лише р. Сули, тоді як терени Сулянсько-Ворсклянського межиріччя були прикордонними землями, на яких фактично домінували кочівники.

В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кіпчака. Полишені печенігами степи на короткий час опанували торки, на п'яти яким наступала набагато сильніша половецька орда. Вже у 1055 р. половці вийшли на кордони Переяславщини. Але торки ще трималися вздовж лівого боку Дніпра. Поставлені між ворожими ордами печенігів і половців, вони опинилися в скрутній ситуації й готові були піддатися Русі. Однак замість підтримати слабшого, а тому не страшного сусіда, руси в 1060 р. вдарили по торкам, знищивши їхні сили на Лівобережжі. Торки услід за печенігами відійшли на захід. У 1094 р. вони «цілим народом» перейшли Дунай і стали пустошити візантійські володіння. Частина торків згодом повернулася й осіла в басейні Росі та на Переяславщині.

Торки не були страшними сусідами для Русі. Немає звісток, щоб вони переходили лінію руських пограничних фортифікацій. Поодинокий випадок, коли вони підійшли до Воїня, зафіксований під 1055 р. Всеволод тоді їх побив. Торкам доводилося боротися з печенігами, з одного боку, і половцями - з іншого. На думку М. Грушевського, руські князі допустилися помилки і, замість того, щоб стати на боці слабшої орди (торчеської) і за її поміччю ослабити сильнішу (половецьку), вони вдарили на торків, примусивши тих покинути прикордонні степи, які негайно зайняли більш небезпечні половці. Русі дуже скоро довелося переконатися, як нерозсудливо вона перемінила сусідство: вже через рік після відходу торків половецька орда напала на Переяславське князівство, побила княжу дружину й пограбувала край. Після поразки руських дружин на Альті половці розкинулися по обох боках Дніпра, грабуючи безборонні землі.

Понад лівим берегом Дніпра, в Переяславській землі, оселилися також кочові і напівкочові тюркські племена туркіїв таковуїв, а на протилежному березі, в басейні Росі, осіла відособлена орда берендеїв (у літописі ототожнюється з «чорними клобуками»).

Поселені на Сулі руські федерати-торки зосереджувалися між літописними «містами» Лохвицею і Кснятином. Тут нараховується 7 городищ-замків: Великолазірське городище під Лохвицею - сховище-замок голови роду кочівників, Бербениці у Лохвицькому районі, ур. Городок поблизу літописного Римова. На нижньосульській ділянці кордону виявлено пізньокочівницькі впускні поховання поряд із укріпленнями Городка у Великій Бурімці, Воїня, Желні, а також поблизу Сніпорода і в околицях Лубен.