Сухопутні війська Збройних сил України доби революції 1917–1921 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

УДК 94(477):356„1917/1921”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

СУХОПУТНІ ВІЙСЬКА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ДОБИ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Ткачук Павло

Петрович

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Литвин Микола Романович, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Вєдєнєєв Дмитро Валерійович, начальник кафедри теорії та історії оперативного мистецтва Національної академії Служби безпеки України доктор історичних наук, професор Кондратюк Володимир Олександрович, завідувач кафедри історії України, політології та права Національного лісотехнічногоуніверситету України доктор історичних наук, професор Трофимович Володимир Васильович, завідувач кафедри історії Національного університету “Острозька академія”

Захист відбудеться “27” серпня 2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.852.87. у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою 79013, Львів, вул. С. Бандери, 12 (корпус 4, ауд. 204).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” (79013, Львів, вул. Професорська, 1).

Автореферат розісланий “27” липня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент І. В. Буковський

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність праці. Дослідження воєнно-політичної історії України ХХ ст., зокрема й періоду війн і національної революції 1914-1921 рр., має виняткове значення для характеристики боротьби українського народу за державну незалежність і соборність. Між тим, радянська історична наука національні військові формації практично не досліджувала. Цю прогалину вітчизняної історіографії частково заповнили воєнно-наукові та мемуарно-аналітичні праці військової еміграції. І лише відновлення незалежності України поставило в центр уваги науковців державно-соборний процес новітньої доби, участь збройних формувань Української Народної Республіки, Української Держави, ЗУНР у боротьбі проти зовнішньої агресії, насамперед, більшовицької й білої Росії та Польщі. Проте аналіз сучасного стану розвитку науки в Україні, зокрема військової історіографії, свідчить, що, не зважаючи на вагомі здобутки, залишається чимало недосліджених проблем, сюжетів та явищ. Перш за все це стосується літопису військового будівництва на всіх етапах Української революції 1917-1921 рр. - зародження, організації, озброєння і бойової діяльності сухопутних військ, як основного виду регулярної армії.

Збройні сили завжди були вирішальним фактором існування державних утворень, особливо в умовах зовнішньої агресії. Однак зовнішньополітичні і внутрішні чинники прямо чи опосередковано впливали на процес військового будівництва на Наддніпрянщині за Центральної Ради, Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії та в Західно-Українській Народній Республіці. Тож формування національних армій, зокрема сухопутних військ, здійснювалося з політичними особливостями та організаційно-кадровими відмінностями.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планами і програмами науково-дослідної роботи з військової історії та воєнного мистецтва, що здійснюються Інститутом Сухопутних військ Національного університету “Львівська політехніка” та з урахуванням виконання у 2007-2009 рр. наукової теми Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України “Українці - поляки: взаємовпливи, протистояння, співпраця (друга половина ХІХ - початок ХХІ ст.)” (№ 010740005411).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють, насамперед, період Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Нижня межа пов'язана із створенням Центральною Радою перших українських частин, що у своїй основі складалися із сухопутних військ; верхня - із втратою Армією УНР території, інтернуванням у польських таборах, поступовою її демобілізацією.

Мета дисертаційного дослідження - висвітлити загальні риси і відмінності концептуальних поглядів і тенденцій військового будівництва на початку ХХ ст., показати їх вплив на процес формування сухопутних військ збройних сил українських державних утворень у період 1917-1921 рр.

Для її реалізації поставлено завдання дослідити:

– тенденції розвитку сухопутних військ армій європейських держав на початку ХХ ст.;

– процес зародження сухопутних військ у ході українізації армії в умовах хибної концепції політичного проводу Центральної Ради щодо формування власної армії;

– особливості розбудови регулярної армії в період Української держави, зокрема досвід використання кадрового потенціалу, організації й озброєння, системи підготовки командирських кадрів;

– політику Директорії УНР щодо оновлення військової організації, комплектування, озброєння і тактики бойових дій;

– процес розвитку Галицької Армії 1918-1920 рр., способи її формування, комплектування, підготовки особового складу, озброєння і тактики бойових дій порівняно з країнами Центрально-Східної Європи, УНР і більшовицької Росії, арсенал її бойового застосування;

– систему виховання і вишколу особового складу сухопутних військ українських армій, їхньої духовної опіки в умовах зовнішньої агресії.

Об'єктом дослідження є сухопутні війська збройних сил України 1917-1921 рр., а предметом - процес військового будівництва в УНР, Українській Державі та ЗУНР, зокрема сухопутних військ, способи їх формування, комплектування, підготовки особового складу, озброєння і тактики бойових дій, система виховання і вишколу особового складу.

У дослідженні використано наукові методи: описовий, порівняльно-історичний, статистичний, класифікації та періодизації, які визначені характером джерельної та історіографічної бази роботи, її метою та завданнями. Критично проаналізовано погляди попередніх дослідників з України, Росії, Польщі, США і Канади за цією проблематикою, уточнено окремі події і сюжети та висвітлено складний процес національного військового будівництва в умовах іноземної експансії та внутрішньополітичних протистоянь. Викладений матеріал побудовано за проблемно-хронологічним принципом.

Наукова новизна одержаних наукових результатів полягає в постановці та вирішенні актуальної наукової проблеми з військової історії України першої чверті XX ст. - комплексному розкритті механізму творення сухопутних військ української державності 1917-1921 рр. як складової національного військового будівництва, яке до цього часу не стало предметом спеціального комплексного військово-історичного дослідження. Крім того, чимало аспектів військового будівництва в Україні характеризувалися політизованим підходом і тому не були об'єктивно висвітлені. У роботі на основі архівних джерел та наукового доробку попередників узагальнено основні складові частини формування сухопутних військ України періоду 1917-1921 рр.

Конкретний особистий внесок здобувача в отриманні результатів, викладених у дисертації, полягає в тому, що наукові результати дослідження здобуті ним особисто, публікації у наукових фахових журналах і збірниках видані за його авторства.

Основні наукові результати дослідження апробовані у виступах на науковій конференції “Перша світова війна в історичній долі українського народу” (2004 р.; Військовий інститут Національного університету “Львівська політехніка”, ЛНУ ім. І. Франка, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України), Другій міжнародній науковій конференції “Збройні сили України: історія та сучасність” (2006 р.; Львівська облдержадміністрація, Національний університет “Львівська політехніка”), науково-практичній конференції “Форми і способи застосування підрозділів Сухопутних військ” (2007 р.; Міністерство оборони України, Львівський ордена Червоної Зірки Інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Національний університет “Львівська політехніка”), Міжнародній науковій конференції “Західно-Українська Народна Республіка: до 90-річчя проголошення” (2008 р.; ЛНУ ім. І. Франка, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України), науково-практичній конференції “Соціально-економічні та історичні аспекти трансформації Збройних Сил України” (2008 р.; Міністерство оборони України, Національна академія оборони України) та ін.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її найважливіші теоретичні положення і конкретні результати можна використати у науковій та науково-педагогічній діяльності, зокрема при аналізі проблем воєнно-політичної історії України новітньої доби, розробці теорії і практики розбудови сучасних Збройних Сил України, в навчально-виховному процесі у вищих навчальних закладах і військових частинах. Конкретно-історичний матеріал праці може бути використаний для підготовки навчальних курсів і спецкурсів “Історія війн і воєнного мистецтва”, “Актуальні проблеми військово-політичної історії України”, “Історія Збройних сил України”, “Військова розвідка”, “Театр воєнних дій” та ін.

Наукові результати дисертації опубліковані у монографії “Сухопутні війська України у добу революції 1917-1921 рр.” та 21 статті у фахових виданнях ВАК України. Структура дисертації обумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які поділені на підпункти, висновків, списку використаних джерел і літератури (822 найменування). Загальний обсяг дисертації - 451 сторінка, з яких основна частина - 365 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, методологічну основу, мету і завдання роботи, з'ясовано наукову новизну, практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та археографія проблем, теоретико-методологічні засади дослідження” розглянуто стан наукової розробки теми та її джерельну базу, теоретико-методологічне підґрунтя дисертації.

Ступінь наукової розробки цієї воєнно-історичної теми характеризується, з одного боку, певним політизованим підходом вітчизняних і зарубіжних дослідників до Визвольних змагань першої чверті ХХ ст., зокрема українських урядів, тогочасних національних військових формацій, з іншого - відсутністю комплексних наукових публікацій, присвячених сухопутним військам України 1917-1921 рр. У зв'язку з цим історіографію проблеми умовно поділено на чотири основні групи: військово-мемуарні праці учасників і очевидців Української революції 1917-1921 рр.; публікації істориків радянської доби; спеціальні й узагальнюючі роботи вчених незалежної України; дослідження зарубіжних, насамперед російських і польських, авторів.

Уже в міжвоєнний період у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, США і Канаді опубліковано перші праці з історії збройних сил України 1917-1921 рр., в яких розглянуто проблеми розбудови сухопутних військ. Відзначено творчі студії генералів М. Омеляновича-Павленка, О. Удовиченка, М. Капустянського, В. Петріва, П. Скоропадського, Р. Дашкевича, К. Смовського, старшин Л. Шанковського, В. Галана, Б. Гнатевича, О. Кузьми, В. Кучабського, Б. Монкевича й ін., присвячені організації національної армії в добу Центральної Ради і Директорії, а також особливості військового будівництва Української Держави та ЗУНР. Значущими для глибокого розуміння проблеми є також мемуарно-аналітичні публікації командувачів армій, корпусів і дивізій, які брали участь у військовому будівництві, формуванні стрілецьких, кінних і артилерійських частин. За діапазоном висвітлення подій та глибиною і масштабністю мислення не мають аналогів у вітчизняній військово-історичній думці й історико-мемуарні праці командувача Галицької Армії та Армії УНР генерал-полковника М. Омеляновича-Павленка. Окремі важливі сюжети з історії проблеми можна віднайти у науково-історичних працях і спогадах командувача УГА та Південного фронту Армії УНР генерала О. Грекова, командирів галицьких корпусів генералів М. Тарнавського, В. Курмановича і А. Кравса, командирів стрілецьких дивізій Армії УНР генералів А. Пузицького, В. Зелінського, Ю. Тютюнника, М. Безручка, В. Сікевича, Військового міністра В. Сальського й ін.

Серед різнопланових за тематичною проблематикою, формою і жанром видань, присвячених історії сухопутних військ збройних сил України, що з'явилися у міжвоєнний період у Західній Україні та за кордоном після Другої світової війни, відзначимо: “Історію українського війська” (Львів, 1936) авторського колективу під керівництвом І. Крип'якевича, монографію “Українська Галицька Армія” (Вінніпег, 1974) Л. Шанковського.

Чи не найбільших спотворень у радянській історіографії зазнали збройні сили Центральної Ради, Української держави, УНР періоду Директорії та ЗУНР. Тому дисертант у процесі дослідження зародження, організації, озброєння та бойової діяльності сухопутних військ періоду 1917-1921 рр. у першу чергу звернувся до масиву історіографії українського зарубіжжя. Саме науково-історичні праці, розвідки й мемуари української еміграції склали джерельну базу для сучасних дослідників літопису національних збройних сил, оскільки в радянській історіографії ця проблематика ігнорувалася або брутально фальсифікувалася.

Серед здобутків військових істориків незалежної України виділимо праці В. Верстюка, Д. Вєдєнєєва, В. Голубка, Л. Дещинського, Л. Гриневича, І. Гавриліва, М. Кравчука, М. Ковальчука, Л. Кривизюка, В. Литвина, М. Литвина, С. Литвина, К. Науменка, А. Папікяна, В. Сергійчука, В. Сідака, В. Футулуйчука, Б. Якимовича, І. Срібняка, Я. Тинченка, А. Харука, І. Хоми. Однією із провідних тем досліджень науковців був процес українізації в російській армії, створення збройних сил на першому - найскладнішому - етапі української державності в добу Центральної Ради. Адже процес формування українських військових частин і в їх складі сухопутних військ раніше не розглядався, оскільки український воєнний рух кваліфікувався як контрреволюційний. Слід відзначити, що сучасні автори неоднозначно оцінюють значення українізації у процесі військового будівництва; інколи стверджують, що вона не мала широких масштабів, а її результати були зведені нанівець концепцією Центральної Ради щодо створення власної армії, й, таким чином, українізовані частини, які до того ж знаходилися на фронті, не мали можливості допомогти Центральній Раді в боротьбі з Раднаркомом. Натомість Л. Дещинський і В. Голубко відзначають важливу роль українізації, яка до жовтня 1917 р. розвивалася по висхідній лінії, а формування українізованих частин, по-перше, спричинило розпад колишньої імперської армії, а по-друге, український воєнний рух, вилившись в українізацію військових частин, створив фундамент розбудови національних збройних сил.

Із найновіших видань виділено праці Я. Тинченка “Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921)” (Кн. 1. Київ, 2007) і М. Ковальчука “Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння” (Київ, 2006), в яких опубліковано чимало інформації про державне і військове будівництво УНР і ЗУНР, показано вплив політичних процесів на воєнні дії. Долі командирів прослідковано у довідкових виданнях М. Литвина і К. Науменка “Військова еліта України” (Львів, 2004) і “Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали” (Львів; Харків, 2007).

Державне будівництво ЗУНР і захист її суверенітету тривалий час досліджують О. Карпенко, В. Кондратюк, К. Науменко, О. Павлюк, О. Реєнт, О. Рубльов, Б. Тищик та інші науковці, насамперед західного регіону. Зокрема, формування Збройних сил ЗУНР та їх розвиток частково висвітлено у монографії М. Литвина “Українсько-польська війна 1918-1919 рр.” (Львів, 1998), яка містить чимало інформації з архівів України, Росії та Польщі. Життєдіяльність інтернованих частин Армії УНР і УГА стала об'єктом наукових студій О. Колянчука, М. Павленка, І. Срібняка та ін. Діяльність національних і зарубіжних спецслужб, військової дипломатії у період визвольних змагань першої половини ХХ ст. ґрунтовно досліджують Д. Вєдєнєєв і В. Сідак.

Помітне місце у висвітленні проблеми зайняли закордонні публікації, насамперед, Росії та Польщі. Оскільки в період зародження українські сухопутні війська часто успадковували організацію, структуру, командний склад, озброєння і тактику російської армії, цінними виявилися праці Є. Разіна, О. Строкова, М. Какуріна, А. Денікіна, С. Волкова, Є. Барсукова, Я. Бутакова, І. Михайлова, І. Мітюріна й інших, багатотомні російські видання: “История Первой мировой войны”, “История военного искусства”, “Очерк развития артиллерии”, які вийшли в останні десятиліття й містять важливу інформацію з історії розвитку сухопутних військ, висвітлюють організаційну структуру родів зброї сухопутних військ, їх озброєння, систему комплектування командними кадрами. Воєнно-історичні праці В. Внукова, М. Какуріна, А. Строкова, І. Павловського характеризують стан Червоної Армії. Особливо багато уваги російська історіографія приділяє Гетьманату (як правило, це праці з історії громадянської війни та білого руху в Росії). Однак в їхніх оцінках відчувається сильний вплив мемуарів, особливо білогвардійських лідерів. Щоправда, деякі автори (А. Зайцев, О. Федишин) розглядають Гетьманат як складову білого руху на Півдні України й ланку антибільшовицького фронту. Чимала інформація про організацію, озброєння і тактику сухопутних військ української і польської армій у часи українсько-польської війни 1918-1919 рр. міститься у книгах польських істориків кількох поколінь: В. Гуперта, З. Карпуся, М. Клімецького, М. Кротофіла.

Аналіз комплексу воєнно-історичної літератури, наукових праць і джерелознавчих розвідок свідчить, що вони лише в загальному розглядають процес військового будівництва в Україні 1917-1921 рр., висвітлюючи окремі аспекти проблеми, зрештою, як і бойових дій української армії. Розвитку сухопутних військ як основи збройних сил вони торкаються лише фрагментарно, що не дає можливості створити цілісне уявлення історичного процесу - від їх зародження до бойової діяльності на всіх етапах Української революції. Тож вирішення головних завдань дослідження здійснено, головно, шляхом вивчення й узагальнення опублікованих і неопублікованих документів із архівів Києва, Львова і Москви. Щоправда, в умовах багатолітньої бездержавності значна кількість архівних документів з історії України, зокрема Визвольних змагань 1917-1921 рр., опинилися в зарубіжних архівосховищах - найбільше в Російській Федерації, Польщі, Чехії, Австрії, Німеччині, Ватикані, США і Канаді.

Основну масу джерел із цієї проблеми складають документи і матеріали, що відклалися в установах Державного архівного управління України. Це, насамперед, фонди Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВОВУ) у Києві. Розпорошена по різних фондах колекція Музею визвольної боротьби України у Празі (створений 1925 р.), яку 1948 р. вивезено в СРСР і лише в останнє десятиліття розсекречено в архівах Москви і Києва. Опрацьовані документи містять значну кількість унікального фактологічного матеріалу, що дозволило відтворити складний процес заснування і розбудови сухопутних військ. Зокрема, виявлені у фондах Українського воєнного генерального комітету (811) й Української Центральної Ради (1115) документи послужили основою для висвітлення процесу зародження національних військових частин у ході українізації російської армії влітку та восени 1917 р. Аналіз архівних документів ще раз підтвердив висновки сучасних учених В. Голубка, Л. Дещинського і С. Литвина, що у ході українізації закладено основу для розбудови власного війська.

Важливим джерелом дослідження стану сухопутних військ доби Гетьманату послужили фонди Міністерства військових справ Української держави (1074) і Українського воєнного штабу УНР (1077). Вони висвітлюють організаторську діяльність військового відомства і Головного управління Генерального штабу, подають структуру армії, комплектування командними кадрами та дислокацію частин. Аналіз документів Персональної управи Головного управління Генерального штабу свідчить: твердження деяких істориків про те, що всі посади в гетьманській армії займали російські офіцери, в абсолютній більшості навіть не українці, не відповідають дійсності. Наведені списки командного складу із зазначенням національності й ступеня володіння українською мовою однозначно стверджують: серед 15 комбригів і 87 командирів полків більшість становили українці або вихідці з Наддніпрянщини. Архівні документи свідчать, що за організаційною структурою, озброєнням, комплектуванням командними кадрами сухопутні війська Української Держави не поступалися західноєвропейським, і лише зовнішньополітичні обставини, присутність німецької військової адміністрації не дозволили гетьману П. Скоропадському розгорнути повноцінну регулярну армію.

Конкретно-історичний матеріал про організацію і бойову діяльність сухопутних військ Армії УНР почерпнуто із фондів Військового міністерства УНР (1075, 1076), Українського воєнного штабу УНР (1077), Головного управління Генерального штабу УНР (1078), Штабу Дієвої армії УНР (3172), Штабу командувача військами Армії УНР (3275). Документи відтворюють процес розбудови сухопутних військ, який, на відміну від періоду Центральної Ради, відбувався планово, під керівництвом Головного управління Генерального штабу й інспекторату, на основі розроблених штатів з'єднань, частин і підрозділів. Нагородні листи підтверджують високі морально-політичні та фахові якості командирів. Документи Штабу Дієвої армії УНР (фонд 3172), Групи інтернованого війська Армії УНР у Польщі (2439) дозволили висвітлити діяльність воєнно-політичного керівництва УНР, скеровану на збереження сухопутних військ у стані бойової готовності шляхом удосконалення організації, вишколу її командного і рядового складу у таборах Ланцута, Каліша, Вадовиць, Александрова-Куявського й ін.

Архівні фонди ЗУНР і Галицької Армії виявилися розчленованими: частина їх зберігається у ЦДАВОВУ - фонді Державного Секретаріату Військових Справ ЗУНР (1073), Начальної Команди Галицької Армії ЗОУНР (2188); Колекції документів про діяльність уряду й армії ЗУНР (581) - у Центральному державному історичному архіві України у Львові; блок унікальних документів про стан Галицької Армії міститься у фондах Польського воєнного архіву, захопленого Червоною Армією восени 1939 р., зокрема Верховного командування Війська Польського (471) у Російському державному військовому архіві. Документи з історії УГА відклалися також у Центральному військовому архіві Польщі та відділі рукописів і стародруків Бібліотеки народової у Варшаві.

До наукового обігу залучено опубліковані документи і матеріали у збірниках, де висвітлюються окремі військово-організаційні та політичні аспекти проблеми: “Разложение армии в 1917 р.”, “Українська Центральна Рада. Документи і матеріали” в 2-х томах, “Українська Галицька Армія. Матеріяли до історії” в 5-ти томах, “Артиллерия XX века” та ін.

Видані у 20-80-ті роки джерела особового походження (спогади, щоденники та листування свідків і безпосередніх учасників воєнно-політичних подій, зокрема В. Антонова-Овсієнка, В. Винниченка, О. Вишнівського, П. Врангеля, В. Галана, Н. Гірняка, Р. Дашкевича, Д. Дорошенка, О. Думіна, П. Єрошевича, В. Калини, І. Карпинця, В. Кедровського, А. Кравса, О. Кузьми, М. Крата, К. Левицького, І. Мазепи, Б. Монкевича, М. Омеляновича-Павленка, С. Петлюри, Г. Порохівського, В. Проходи, П. Скоропадського, К. Смовського, С. Шухевича та інших державних діячів і військовиків) надають можливість глибше з'ясувати зміст урядових політиків щодо розбудови сухопутних військ України та комплексно реконструювати суспільно-політичні і геополітичні умови, в яких відбувалася їхня реалізація.

Для вирішення науково-дослідних завдань дисертації використано тогочасні центральні і місцеві часописи, які видавали органи державної адміністрації, громадсько-політичні структури, а також командування різних військових формувань.

Поєднання архівних документів з критично осмисленими опублікованими матеріалами, науково-історичними й мемуарно-аналітичними працями дозволило істотно розширити джерельну базу й комплексно дослідити процес формування сухопутних військ українських армій періоду Визвольних змагань 1917-1921 рр., їх роль і місце у державно-соборному процесі ХХ ст.

У другому розділі “Сухопутні війська збройних сил європейських держав: від середньовіччя до Першої світової війни” показано історичний досвід формування сухопутних військ.

Сухопутні війська виникли в прадавню епоху, коли, власне, складалися збройні сили і багато віків мали лише два роди зброї - піхоту й кінноту, а в деяких випадках - один із них. Вони озброювалися холодною зброєю: булавами, піками, сокірами, мечами, кинджалами, алебардами. Як облогова техніка застосовувалися тарани, катапульти, метальні машини. Перші організаційні форми піхоти і кінноти виникли в стародавніх державах - Єгипті, Греції, Ассирії. Римляни вже мали легіони, маніпули, центурії і когорти.

У період феодалізму в Західній Європі головним родом сухопутних військ була кіннота, піхота відігравала допоміжну роль. Тогочасне, так зване лицарське, військо в X-XIII ст. було головною силою феодальних армій і складалося з важкої кінноти, і лише після появи вогнепальної зброї вирішальну роль стала відігравати піхота. У Франції та Англії впродовж цього періоду творення централізованих національних держав не призвело до організації національних армій. На початку XIV ст. королі прагнули створити власне військо й відокремити його від феодальних дружин. Зростала частка найманого війська, система комплектування якого остаточно склалась у XV ст. Військо Русі розвивалося подібно європейському і складалося із двох родів зброї: князівської дружини - важкоозброєного лицарства та воїв - піхоти, яку складало народне ополчення.

У XIV-XV ст. у європейських державах сталися важливі зміни: зародження постійних армій; відродження піхоти й занепад лицарської кінноти; поява нових родів зброї - артилерії та інженерних військ; удосконалення тактики дій піхоти, насамперед, використання пересіченої місцевості. У XVI-XVII ст. відбувся поділ збройних сил на сухопутні війська та військово-морський флот. Перша чверть XVII ст. характеризувалася пануванням в Європі лінійної тактики, яка полягала в рівномірному розподілі сил по фронту, побудові їх для бою у 2-3 лінії та у прагненні вести бій переважно вогнем. У роки Семилітньої війни (1756-1763) основою структурної схеми армії Великобританії були батальйон-бригада-дивізія; вперше з'явилася кінна артилерія, організаційно-штатна структура якої скопійована з прусської артилерії. Тоді ж батальйони почали зводити у бригади, а бригади - у дивізії.

На зламі XIX-XX ст. сухопутні війська Великобританії складали класичні роди зброї - піхота, кіннота, артилерія. Причому піхота, отримавши нарізні гвинтівки, вже втратила поділ на легку і лінійну. Зросла вогнева здатність кінноти. Артилерія, на озброєння якої поступили нарізні гармати, стала здатною уражати ворога на відстані трьох кілометрів.

Революційні події у Франції 1790-х років теж спричинили утворення масової національної армії. На початку XIX ст. Наполеон мав мільйонне збройне військо у складі 14 армій, особливу увагу приділено кінноті: вперше створювалися цілі кінні корпуси по 2-5 дивізій у кожній.

У ХІХ ст. на німецьких землях існувала різна система комплектування: в Австрії - рекрутська, у більшості інших земель - добровільне вербування. Але після Франко-прусської війни й утворення Німецької імперії 1871 р. створено сухопутні війська, які мали єдину організаційно-штатну структуру, систему комплектування, озброєння.

У першій половині XVIII ст. російська піхота суттєво потіснила кінноту: вогнепальна зброя була ефективнішою, ніж шаблі дворянської кінноти. Піхотний полк включав мушкетерські, гренадерські роти. Формувалися повністю гренадерські, а також гвардійські піхотні полки. Чотири піхотних і два єгерських (легкої піхоти) полки складали піхотну дивізію. В середині XIX ст. з'явилися суцільні стрілецькі частини: батальйони, полки і дивізії. Водночас формуються гренадерські дивізії. Комплектування війська проводилося шляхом рекрутування чоловік від територіально-адміністративних одиниць. У XIX ст. російські сухопутні війська мали досить потужну кінноту. Вважалося, що на два піхотних повинен бути один кінний полк. Із розвитком озброєння і тактики кіннота стала поділятися на спеціальні види: драгуни, кірасири, гусари, улани, козаки. У результаті реформ 1909-1910 рр. сухопутні війська Росії отримали структуру: взвод-рота-батальйон-полк-бригада-дивізія-корпус у піхоті, взвод-ескадрон-дивізіон-полк-дивізія у кінноті та батарея-дивізіон-полк (бригада) - в артилерії. Війська поповнилися новими родами зброї: військами зв'язку, інженерними, бронеавтомобільними.

У Першій світовій війні 1914-1918 рр. сухопутні війська склали основу збройних сил воюючих коаліцій - Центральних держав і Антанти. Великий вплив на способи ведення бойових дій та організаційну структуру сухопутних військ мали нові види озброєння, які вперше в широких масштабах застосовувались у бою. Це, перш за все, магазинні гвинтівки, станкові і ручні кулемети, скорострільні гармати. Артилерія отримала польові гармати, гаубиці, міномети. З'явилися автомобільні, бронеавтомобільні частини, модернізовані бронепоїзди, а наприкінці війни - танки, хімічна зброя. Сухопутні війська воюючих держав за своїм складом були дуже подібні: включали піхоту, кінноту, артилерію, спеціальні війська, тилові частини й установи. Була подібною й їх структура. Зокрема, в піхоті: рота-батальйон-полк-бригада-дивізія-корпус-армія; в артилерії: батарея-дивізіон-полк; у кінноті: взвод-ескадрон-дивізіон-полк-дивізія й ін. Швидко розвивався новий вид збройних сил - авіація. Цісарська армія була значно слабшою від німецької не лише за своєю озброєністю, особливо артилерією, а, головно, внаслідок національної неоднорідності. В Німеччині й Австро-Угорщині була добре організована система підготовки командних кадрів, діяли кадетські корпуси, які готували кадри для офіцерських училищ.

Організаційна структура російського сухопутного війська мала багато спільного з арміями провідних європейських держав. Вищим об'єднанням, призначеним для вирішення стратегічних і оперативних завдань під час війни, була армія, яка включала 3-6 армійських корпусів, кінні дивізії, інженерні частини (у Німеччині також армійську артилерію). Армійський корпус мав 2-3 піхотні дивізії, кінноту, корпусну артилерію, інженерні частини, підрозділи зв'язку і тилу. Суттєві зміни відбулися у співвідношенні родів зброї. На 20% скоротилася в них частка піхоти, але її вогнева здатність збільшилася за рахунок насиченості автоматичною зброєю. У зв'язку з цим, а також і з посиленням артилерії, суттєво зменшилася роль і чисельність кінноти. Артилерія зміцнила своє значення як головна вогнева ударна сила сухопутних військ. Війна стала важливим етапом у розвитку воєнного мистецтва, в ході якого перевірено на практиці способи ведення бойових дій, стратегію і тактику, опрацьовано нові схеми боїв, прориву оборони противника, бойових порядків війська в наступі й обороні, взаємодії родів зброї у бою, які взято на озброєння українських армій.

У третьому розділі “Утворення сухопутних військ у процесі військового будівництва 1917-1921 рр.” показано особливості зародження сухопутних військ у ході українізації армії за доби Центральної Ради, особливості розбудови регулярної армії Гетьманатом, Директорією УНР і Державним секретаріатом ЗУНР.

Військове будівництво в ході національно-демократичної революції 1917-1921 рр. пройшло декілька етапів, які мали свої особливості внаслідок впливу внутрішніх і зовнішніх чинників, а також концепцій політичних проводів, що, власне, визначали напрямки і методи формування збройних сил, часом ігноруючи потреби реальної військово-політичної ситуації. Отже, процес розбудови сухопутних військ у ході збройної боротьби на кілька фронтів трансформувався від принципів добровільності до загального військового обов'язку, від виборності командирів до їх системної підготовки у власних військових навчальних закладах, а також до залучення на службу військових спеціалістів - генералів і офіцерів російської та австро-угорської армій, від окремих повстанських загонів і формувань до регулярної армії.

Соціалістична більшість Центральної Ради відкидала необхідність утворення національної регулярної армії. М. Грушевський вважав, що саме у федерації “загальнодержавними справами, мабуть, будуть справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними справами республіки”. В. Винниченко наголошував, що формування власної армії є шкідливим. Щоправда, він допускав українізацію частин російської армії, які складалися з наддніпрянців. Перший Всеукраїнський військовий з'їзд хоча й проголосив концепцію створення армії, запропоновану табором автономістів як озброєної народної міліції, й, таким чином, відкинув заклики до формування регулярної національної армії за загальноприйнятими у світі принципами, але дав поштовх до посилення військового руху й закладання основ майбутнього українського війська.

Головним змістом першого етапу військового будівництва в Україні стала українізація частин російської армії. Деякі історики, зокрема галичанин З. Стефанів, вважають, що він охопив півтора мільйони українських вояків, об'єднаних у полки, дивізії, корпуси. За підрахунками київського історика Я. Тинченка, безпосередньо на фронтах російської армії було українізовано набагато менше - близько 140 тис., з них на Південно-Західному - близько 42 тис., Румунському - до 20 тис., решта - на Північному фронті та залогах українських міст. За підрахунками Л. Дещинського, в українізованих військових формуваннях наприкінці листопада - початку грудня 1917 р. служило 0,5 млн чол., з них в укомплектованих бойових одиницях - удвічі менше.

Процес українізації російської армії в 1917 р. виявив могутнє національне піднесення, яке було стихійним на початках, але поступово набувало організованих форм; український воєнний рух став важливою складовою загальнонаціональної визвольної боротьби. Водночас він був властивим для частин усіх родів зброї, але найактивніше розгортався в піхоті, кавалерії та артилерії. Керівництво процесом українізації взяв на себе Генеральний військовий комітет С. Петлюри, який мав спеціальні відділи, зокрема мобілізаційний і організаційний. Підсумовуючи перший етап військового будівництва, слід відзначити, що відмова від формування власних збройних сил на загальноприйнятих принципах під впливом певних об'єктивних і суб'єктивних чинників, сподівання отримати в особі українізованих полків, дивізій та корпусів з великою чисельністю особового складу надійних захисників незалежної України виявилися необґрунтованими. Величезна військова сила розвалилася в результаті цілеспрямованих заходів більшовицької Москви: тотальної пропаганди щодо наділення селян землею та проголошеної загальної демобілізації. Малопотужним російським загонам у ході українсько-більшовицької війни вдалося зайняти майже всю Наддніпрянщину.

Дослідники Л. Шанковський, В. Голубко, Я. Тинченко, О. Реєнт вважають, що у ході невдалої зимової кампанії 1918 р. все ж викристалізувалася регулярна Армія УНР, щоправда, малочисельна. Наприкінці березня 1918 р. вона нараховувала близько 15 тис. вояків. Її ядром були 1-ша Запорізька дивізія та 1-й полк Січових Стрільців. Війна змусила уряд активізувати творення боєздатних збройних сил.

Щоб залучити на свій бік небідне офіцерство російської армії, яке осіло на Наддніпрянщині, гетьман П. Скоропадський вже у першій “Грамоті до всього українського народу” оголосив недоторканність приватної власності, свободу торгівлі й підприємництва, відновлення основ культури і цивілізації. Водночас він прагнув заручитися підтримкою духовенства Православної церкви, яке традиційно мало душпастирів у військових частинах. Оновили текст Військової присяги (один варіант - для християн, другий - для інших), ухвалили “Закон про військову підсудність”. Вживалися різні заходи, щоб зробити службу в армії привабливою і почесною. Наприкінці травня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила законопроекти, які визначили головні напрямки військового будівництва. Армія мала охороняти державу від зовнішніх ворогів і підтримувати порядок. Запроваджувалися правові основи військової служби, порядок проходження її військовиками різних категорій. Встановлено військові ранги, скасовані Центральною Радою, що позитивно відбилося на вирішенні кадрових проблем; оголошено загальну військову повинність і терміни дійсної служби: в піхоті - два роки, в артилерії - три.

Незважаючи на опір німецької окупаційної влади, гетьману П. Скоропадському вдалося розпочати створення регулярної армії на засадах плановості, організації зверху у відповідності з опрацьованою концепцією, структурою і штатами. До військового будівництва залучено близько 300 генералів і адміралів, офіцерів Генерального штабу колишньої російської армії. Завдяки відкриттю кадетських корпусів і військових училищ армія поповнювалася командирськими кадрами. 24 липня 1918 р. П. Скоропадський і його уряд ухвалили генеральний план організації Армії Української держави, який доповнено 6 вересня після таємної зустрічі Скоропадського з імператором Вільгельмом ІІ у Берліні. Українська армія мала бути доведена до 300 тис. козаків і складатися з восьми армійських корпусів (у кожному - дві піхотні, одна кінна дивізії та три гарматні бригади й окремий гарматний полк).

За доби Директорії УНР продовжувалися дискусії навколо основоположних принципів військового будівництва. Чимало лівих політиків дотримувалися точки зору, що армію слід формувати з добровольців. Щоправда, С. Петлюра домігся прийняття закону від 27 листопада 1918 р. про комплектування армії шляхом мобілізації чоловіків 20-35 років, козаків і до 43 років - колишніх офіцерів російської армії та пізніших українських формацій. З метою популяризації військової служби Директорія 8 січня 1919 р. ухвалила законопроект про наділення кожного козака додатковим наділом (5 десятин), а також надання їм безповоротної допомоги на реманент (2 тис. гривень). 26 січня 1919 р. уряд ухвалив Закон про мобілізацію, який впроваджував порядок призову, встановив категорії населення, які звільнялися від призову або мали право на відстрочку, зокрема для закінчення навчання. Оприлюднено низку постанов уряду про мобілізацію в Корпусних районах та наказів Головного Отамана про доведення частин і з'єднань до повного штату, мобілізацію вчителів і рознарядки галичанам на поповнення. Вважалося, що таким шляхом вдалося призвати на службу щонайменше 100 тис. осіб і довести чисельність сухопутних військ до 150 тис. старшин і козаків.

Незважаючи на складні геополітичні умови, вузьку соціальну базу в містах зусиллями Головного Отамана, Військового міністерства, Генерального штабу, командного складу армії творилися піші дивізії і полки, кінні та гарматні частини. Становий хребет Армії УНР склали Запорізький корпус, корпус Січових Стрільців, Волинська група, Сіра та повстанська Дніпровська, Чорноморська, Подільська та Селянська або Київська дивізії, а також інші формування - загалом 30 тис. вояків. У складі військових формувань створювалися гарматні частини і підрозділи.

Друга українсько-більшовицька війна, яка розгорнулася вже у січні 1919 р., суттєво ускладнила формування Армії УНР і змусила Військове міністерство зосередити увагу на посилення регулярних корпусів, дивізій та інших частин, сформованих за Гетьманату, а також включити в структуру армії повстанські формації. Основу Сухопутних військ склали корпуси Запорізький і Січових Стрільців, організовані й боєздатні формації з усталеним особовим і командним складом. Крім того, у січні-лютому 1919 р. доукомплектовано менші з'єднання: Дніпровську, Чорноморську, Київську, Волинську і Подільську Республіканську, 1-шу Стрілецьку козачу дивізії, окремі бойові групи, полки, повстанські загони. З величезними труднощами у квітні-травні С. Петлюрі, Військовому міністерству та Генеральному штабові вдалося реорганізувати армію, поповнити її за рахунок чергової мобілізації. У ході реорганізації Дієвої армії всі її частини і загони зведено в 11 стрілецьких дивізій. Кожна з них складалася з трьох полків піхоти, гарматної бригади, кінного полку, технічного куреня та підрозділів запілля. Дві-три дивізії складали групи (по суті корпуси): Січових Стрільців, Запорізьку, Волинську, Київську, Південно-Східну, які отримали по одній гарматній і кінній бригаді. Штабу армії підпорядковано два панцирні загони та п'ять авіазагонів. Бойовим групам передали також окремі частини і підрозділи - стрілецькі, морської піхоти, партизансько-повстанські та ін. Більшість частин і з'єднань не були укомплектовані до повного штату.

На основі аналізу бойової діяльності Генеральний штаб удосконалив організацію військ і оприлюднив 1920 р. нові штати дивізій, бригад, полків піхоти, артилерії, кінноти, інженерно-технічних частин та Юнацьких шкіл. Передбачалося замість восьми дивізій мати дві загальновійськові армії. Кожну з них складали 3-4 піших і кінна дивізії. Змінювалися штати кінних, артилерійських, автопанцерних, інженерних і понтонних частин. Водночас зменшено особовий склад і збільшено кількість військової техніки. Організація та озброєння з'єднань і частин сухопутних військ відповідали тогочасним вимогами воєнної науки і завдяки наявності фахово підготовлених командирів із фронтовим досвідом вони демонстрували високу боєздатність у боях із набагато переважаючими військами Червоної Армії. У таборах Польщі і частково Румунії інтернована українська армія зберігала свою організаційну структуру.

Військове будівництво ЗУНР розпочалося від перших днів українсько-польської війни у листопаді 1918 р. Поза Львовом групи регулярних і напівпартизанських загонів (“Сокаль”, “Угнів”, “Яворів”, “Старе село”, “Схід”, “Старий Самбір”, “Рудки”, “Щирець”, “Наварія”, “Крукеничі”) формувалися стихійно, утворивши майже 400-кілометровий фронт. 8 листопада створено вище командування армії - Начальну Команду Галицької Армії (НКГА), 15 листопада оголошено мобілізацію всіх чоловіків віком 18-35 років, а також Розпорядок Державного секретаріату військових справ (ДСВС) про військово-територіальний поділ ЗУНР на 3 обласні, 12 окружних і 60 повітових Військових Команд, на які було покладено завдання мобілізації і вишколу новобранців, формування бойових частин і підрозділів для фронту; організації підготовки старшинських і підстаршинських кадрів у створених навчальних структурах; забезпечення правопорядку в запіллі. Відповідно оголошено структуру і штати вказаних команд (на зразок сучасних військкоматів). Окружні військові команди включали управління (командант, його заступник, начальник штабу, референти і військовий священик), а також військові структури. Головним з них був Кіш - запасний курінь піхоти, який кілька тижнів вишколював новобранців і формував для фронту маршові сотні. Запасний гарматний полк готував артилеристів, формував і укомплектовував гарматами батареї. При деяких ОВК створювалися старшинські школи піхоти, кінноти та артилерії, зв'язку та інженерні. У червні 1919 р. розгорнулося формування двох нових корпусів. У складі Начальної Команди утворено Оперативний штаб для керівництва бойовими діями. В результаті нової реорганізації НКГА стала гнучкішою й відповідала вимогам війни.

Таким чином, розбудова сухопутних військ стала важливою складовою процесу українського державотворення 1917-1921 рр.

У четвертому розділі “Кадрове забезпечення Сухопутних військ” проаналізовано систему формування і підготовки командних кадрів.

На першому етапі військового будівництва Центральної Ради (березень-жовтень 1917 р.) процес творення національної армії та її сухопутних військ набрав форму українізації частин і з'єднань російської армії, шляхом зосередження в них військовиків-українців і вилучення нелояльних до української справи росіян. Новітнє українське військо будувалося із урахуванням українських козацьких традицій. Згідно з концепцією військового будівництва, яке відбувалося у грудні 1917 р. - січні 1918 p., проблемою командних кадрів займалися дві структури Генерального штабу: Інспекторський відділ та Головна шкільна управа на чолі з генералом О. Астафієвим з 2-го Київського військового училища (сприяв продовженню діяльності існуючих в Україні військових навчальних закладів). У грудні 1917 р. було шість Юнацьких шкіл: 1-ша Київська піхотна, 2-га Київська піхотна, Чугуївська піхотна, Одеська піхотна, Єлисаветградська кінна, Одеська артилерійська (базувалися на колишніх юнкерських училищах, заснованих 1865 р., реорганізованих 1888 р. у військові училища з трирічним терміном навчання). В Одесі існувала 2-га школа прапорщиків.

Ідеологічні перестороги більшості членів Центральної Ради завадили використати у власних збройних силах величезний потенціал досвідчених генералів і офіцерів російської армії з Південно-Західного і Румунського фронтів, які після Лютневої революції та більшовицького перевороту, загальної демобілізації армії знайшли тимчасовий притулок в Україні. У листопаді 1917 р. близько 30 тис. офіцерів колишньої царської армії виявили бажання служити в українській армії. Але внаслідок недовіри їм відмовили.

Поразка Центральної Ради у Першій українсько-більшовицькій війні змусила військово-політичний провід на початку 1918 р. змінити концепцію військового будівництва. Навіть М. Грушевський у ті часи заявляв про необхідність створити хоч невелику, але добре зорганізовану армію, регулярно забезпечену кадрами. Саме тоді міністр О. Жуковський згуртував навколо генштабу висококваліфікованих спеціалістів: генералів О. Осецького, О. Грекова, М. Коваля-Медзвецького, В. Стойкіна, М. Омеляновича-Павленка, О. Астафієва, Л. Дроздовського, О. Кушакевича, В. Сінклера, полковників Генерального штабу О. Сливинського, М. Какуріна, Є. Мішковського, які опрацювали план організації нової структури армії, її кадрове забезпечення.

Гетьман П. Скоропадський кардинально змінив систему вишколу командирів своєї армії: залучив до служби генералів, адміралів і офіцерів російської армії, зокрема Генерального штабу. А новий текст Військової присяги, на думку фахівців, швидше нагадував умови контракту, ніж присягу на вірність Українській державі. Однак вишкіл гетьманських командирів проходив без належного патріотичного виховання. Головна шкільна управа, підпорядкована Військовому міністерству, утворила мережу військових шкіл для підготовки командних кадрів сухопутних військ армії Української держави. Відділ піших шкіл під керівництвом полковника Генштабу В. Петріва утворив так звані Юнацькі школи: 1-шу Київську ім. Б. Хмельницького, 2-гу Київську, Полтавську, Одеську, Чугуївську. Житомирську і Львівську школи планувалося відкрити згодом.

Відділ гарматних шкіл полковника І. Значко-Яворського опікувався Юнацькими школами: Київською; Одеською - утвореною на базі заснованого 1914 р. Сергієвського артилерійського училища на чолі з колишнім начальником училища генералом А.Нілусом; Львівською (в проекті). Крім того, Головній шкільній управі підпорядковувалися: Єлисаветградська кінна Юнацька школа; Київська інженерна. При цих школах створено особливі курси для офіцерів, які в роки світової війни закінчили прискорений курс училища й бажали отримати дипломи за повне навчання. Відновлено функціонування кадетських корпусів, здійснено підготовку щодо відкриття державної Військової академії з трирічним курсом навчання. На першому етапі утворено Тимчасові курси академії Генштабу, які очолив генерал-лейтенант російської армії, кандидат на посаду начальника Миколаївської академії Генштабу професор М. Головин (мав досвід стажування у Військовій академії Франції). На відміну від гетьмана П. Скоропадського, Головний Отаман Дієвої армії УНР С. Петлюра поєднав вишкільно-виховну концепцію з національно-державною ідеєю. В період інтернування командирів навчали у військових школах у Вадовицях і Каліші, школі військових урядовців 3-ої Залізної дивізії, Електротехнічній школі, Курсах Генерального штабу (1922 р. їх реорганізовано в Академічні курси при Генеральному штабі, що мали стати першим ступенем Української академії Генерального штабу).

У ході військового будівництва ЗУНР теж бракувало старшин, насамперед, вищого командного складу. Державний секретаріат військових справ (ДСВС) на чолі з полковником Д. Вітовським та його Персональний відділ, яким керував досвідчений фронтовик сотник В. Панчак (з травня 1919 р. - отаман С. Шухевич), уживали всіх заходів для укомплектування Армії командним складом. Вони намагалися залучити на службу українських старшин. З цією метою був виданий наказ від 16 листопада про їх поголовну мобілізацію на території ЗУНР. Розпорядженням полковника Д. Вітовського 15 грудня 1918 р. всі старшини, підстаршини й стрільці отримували звання на ступінь вищі, ніж ті, що мали в австрійській армії, запроваджено старшинські звання: для молодших старшин - хорунжий, чотар, поручник, сотник; для вищих старшин - отаман, підполковник, полковник і для генералів - генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник. Термін служби у званні, після якого надавалося право на підвищення у період війни, становив: для хорунжого - 6 місяців, четаря, поручника - 2 роки, сотника - 3 роки, отамана, підполковника - рік. За особливі заслуги на фронті наступне військове звання надавалося достроково. Право присвоювати старшинські звання хорунжого і чотаря було в повноваженні командирів частин і Окружних військових команд. Наступні звання, як і звання старшинських шкіл, присвоював ДСВС за представленням командирів полків, бригад, окремих частин і корпусів. Відповідно було впроваджено військові відзнаки та грошові оклади щомісячно. Передбачалася виплата пенсій і допомоги для старшинських сімей.