Сухопутні війська Збройних сил України доби революції 1917–1921 років

На початку 1919 р. почали функціонувати старшинські школи: піхотні - у Золочеві (на базі 1-го корпусу), Коломиї (2-го корпусу) і Самборі (3-го корпусу), артилерійська - у Станиславові. Вони підлягали Персональному відділу ДСВС, який опрацьовував законодавчо-правові акти організації та діяльності старшинських шкіл. У питаннях внутрішньої та гарнізонної служби, а також матеріально-технічного забезпечення школи тісно взаємодіяли з Окружними військовими командами. Зразком для організації та діяльності старшинських шкіл служили подібні школи австрійської армії воєнного часу з тримісячним терміном навчання. Вони комплектувалися підстаршинами і стрільцями віком 18-24 роки з освітою не менше шести класів гімназії.

У грудні 1918 р. з Наддніпрянщини прибула група генералів і вищих старшин Генерального штабу, які очолили вищі посади збройних сил ЗУHP, загальною ознакою яких була фундаментальна військова освіта і досвід участі у російсько-японській та Першій світовій війнах. Генерал-майор М. Омелянович-Павленко очолив Начальну Команду Галицької Армії (невдовзі його замінив генерал О. Греков), генерал В. Генбачов - 3-й Галицький корпус. Начальником штабу армії став полковник Генерального штабу Є. Мишківський, який здійснив реорганізацію армії: із окремих бойових груп і загонів утворив три корпуси бригадного складу, кожна бригада мала три стрілецьких і один артилерійський полки. Армія своєю чіткою структурою, яка відповідала вимогам маневреної війни, стала в ряд передових європейських, зокрема англійської, армій, що здавна відмовилися від громіздкої багатоступеневої організації: армія-корпус-дивізія-бригада-полк. Ця структура існувала в російській, австрійській, німецькій та інших арміях ще досить довго. Багато добровольців прибули з австрійської армії, зокрема німці, угорці, чехи, хорвати (близько 90 осіб), які мали належну військову освіту в обсязі училища, дехто - академії, фронтовий досвід.

Як бачимо, військово-політичні проводи УНР доби Директорії і ЗУНР, врахувавши помилки Центральної Ради, налагодили вишкільно-виховні системи формування і підготовки командних кадрів.

У п'ятому розділі “Організаційна структура, озброєння, тактика і стратегія сухопутних військ” аналізується організація і способи ведення бойових дій визначальних родів зброї - піхоти, кінноти, артилерії, броневих та інженерно-технічних частин. Ретроспективний аналіз родів зброї різних українських армій засвідчив їх відмінність, водночас виявив загальні закономірності, викликані об'єктивним характером розвитку сухопутних військ.

Піхота сухопутних військ українських армій успадкувала досягнення збройних сил європейських держав, учасниць світової війни. Зокрема, війська українських формацій Наддніпрянщини запозичили досвід організації та способи ведення бойових дій російської армії, а Галицька Армія - німецької та австро-угорської. У деяких аспектах вони були подібними, оскільки будувалися на загальноприйнятих концепціях військового будівництва.

Найвище тактичне з'єднання піхоти сухопутних військ - корпус - призначався для ведення бойових дій у складі оперативних об'єднань або самостійно на операційних напрямках, як це було в Галицькій Армії під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. Нерідко здійснював самостійно окремі операції в Армії УНР корпус Січових Стрільців полковника Є. Коновальця, який складався зі штабу, двох-трьох піхотних дивізій, корпусних гарматних, кінних, інженерних частин, підрозділів розвідки, зв'язку і запілля.

В армії Української держави існували так звані армійські корпуси, структуру яких успадковано від російської армії. Вони, порівняно з піхотними, були набагато сильнішими й виконували під час війни бойові завдання на окремих операційних напрямках більшого масштабу. Армійський корпус мав 2-4 піхотні дивізії, а також армійську важку артилерію та інші частини, чисельність яких складала близько 50 тис. солдатів і офіцерів. Щоправда, за Гетьманату вони були кадровими, тобто укомплектовані старшинами, підстаршинами повністю. Структура піхотних дивізій у збройних формаціях Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР теж успадкована від російської армії. Це загальновійськове тактичне з'єднання завжди було основним у арміях багатьох держав і призначалося для ведення бойових дій на сухопутних театрах воєнних дій у складі корпусу, а іноді й самостійно. Його відмінність від російської й основних європейських армій - відсутність бригадної ланки. Зазвичай піхотна дивізія мала три-чотири піхотні (стрілецькі) полки, гарматну бригаду або полк, кінний полк і технічні підрозділи. В окремих операціях дивізії посилювалися автобронедивізіонами чи бронепоїздами.

Організаційна структура піхотних корпусів змінювалася в залежності від концепцій військового будівництва політичних проводів, мобілізаційних можливостей та особливостей бойової діяльності збройних сил. Найусталенішою вона була в Галицькій Армії, де після реорганізації у січні 1919 р. до складу корпусу постійно входили чотири стрілецькі бригади та корпусні частини, а загальна його чисельність складала близько 18 тис. стрільців і старшин.

На відміну від сухопутних військ наддніпрянських армій, Галицька Армія у складі корпусів мала не дивізії, а бригади - тактичні з'єднання, що існували у багатьох європейських арміях й збереглися до сьогодні. Галицьку бригаду складали: штаб, 5-6 підпорядкованих штабу сотень, два стрілецькі та гарматний полки. У бойових операціях бригада діяла у складі корпусу й могла виконувати самостійні завдання.

У сухопутних військах українських армій, як і у більшості збройних сил країн світу, основною тактичною й адміністративно-господарською одиницею був піхотний (стрілецький) полк. Стрілецькі (піхотні) курені українських полків - основні тактичні підрозділи війська мали по три стрілецьких і кулеметну сотні й вели бій зазвичай у складі полку. Їх чисельність не перевищувала 800 бійців, щоправда в Галицькій Армії, де курені складали бригаду, - 1000-1100 старшин і стрільців.

У грудні 1918 р. - січні 1919 р., коли до Галичини прибула запрошена на службу група наддніпрянських генералів і офіцерів Генерального штабу, у Збройних силах ЗУНР впроваджено нову схему: корпус-бригада-курінь (полк). Прихильник маневреної війни Є. Мишківський вважав основною оперативно-тактичною одиницею піхотну бригаду, яка насичувалася кіннотою й артилерією та найкраще відповідала вимогам визвольної війни. Однорідні за структурою, зручні в управлінні піхотні бригади не лише проіснували до кінця визвольних змагань, але й виявилися найбоєздатнішими у ході маневреної війни.

У червні-липні 1919 р. вище командування збройними силами ЗУНР опрацювало план нової реорганізації Галицької Армії: у перспективі переходу її до стратегічної оборони на широкому фронті. Передбачалося відмовитися від схеми корпус-бригада й сформувати чотири піші дивізії, кінну дивізію та Гірську бригаду. Піша дивізія мала складатися з двох піхотних бригад по два полки у кожній. Полк мав типові три стрілецькі й один пробойовий (штурмовий) курені. До штату пішої дивізії входили також кінна сотня, саперний курінь, півкурінь зв'язку та інші підрозділи допоміжні й запілля. Отже, на базі трьох корпусів утворювалися дивізії, а четверта мала сформуватися за рахунок військовополонених галичан.

Піхота військових формацій Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР мала на озброєнні револьвери і пістолети для старшин, гвинтівки і карабіни для підстаршин і стрільців (козаків) та кулемети - для кулеметних підрозділів. Основною стрілецькою зброєю піхотинців українських формацій була 7,62-мм (трьохлінійна) гвинтівка російського конструктора генерала С. Мосіна. Вогнева потужність піхоти зростала в першу чергу за рахунок різкого збільшення її озброєння автоматичною зброєю - станковими і ручними кулеметами. Якщо у наддніпрянській піхоті були кулемети російських, французьких, англійських та інших систем, то Галицька Армія мала на озброєнні спочатку німецькі та австрійські кулемети. Насиченість кулеметами українських армій була значно меншою за інші, особливо ручними. Крім гвинтівок, карабінів, ручних і станкових кулеметів піхота озброювалася ручними гранатами.

Тактику піхоти в різноманітних видах бою, зокрема наступі та обороні, сухопутні війська успадкували головно від російської та німецької армій. У зв'язку з тим, що бойові дії українських армій мали здебільшого характер маневреної війни, особлива увага зверталася на тактику наступальних боїв. Як правило, у наступі сотні, курені та полки піхоти пересувалися розсипним строєм, у два ешелони: три підрозділи в першому і один у другому. Їх підтримували вогнем власна артилерія і кулемети. Пішому полку визначалася полоса, а куреням і сотням - напрям і об'єкти наступу. Атака оборони противника здійснювалася рішучим кидком і масованим вогнем усіх засобів. Тактика піхоти Галицької Армії у наступі на першому етапі українсько-польської війни була подібною до австро-німецької, часто визначалася статутами австрійської армії та досвідом старшин. Але принципової різниці майже не було. Зокрема, чета наступала на фронті до 100 м, сотня - 150-200 м, курінь - 500 м і піший полк - близько 1000 м. Підрозділи і полк наступали двома ешелонами. Але бригада їх мала більше, особливо на напрямку головного удару. сухопутний військо галицький армія

На відміну від світової війни, коли переважали позиційні бої і піхота в обороні будувала потужні фортифікаційні споруди, суцільні траншеї та оборона піхоти сухопутних військ будувалися на системі опорних пунктів, а проміжки між ними перекривалися стрілецьким вогнем. Зазвичай оборона будувалася в два-три ешелони: попереду головної лінії піхотні підрозділи займали передові опорні позиції в населених пунктах, на пагорбах. Вони насичувалися автоматичною зброєю і діяли за підтримки головної лінії та власної артилерії.

У сухопутних військах усіх українських армій великих з'єднань кінноти не було створено, її розкидали дивізіонами чи полками по дивізіях або групах і лише на заключній стадії визвольних воєн створено найбільше формування - окрему кінну дивізію Армії УНР полковника І. Омеляновича-Павленка.

Характерною рисою кінноти сухопутних військ Армії Української держави була чітка організаційна структура зразка російської армії й укомплектованість її командного складу професійними високоосвіченими, з великим фронтовим досвідом, кадрами. У складі восьми армійських корпусів утворювалася кінна дивізія, яка складалася з двох бригад (по два кінних полки у кожній) і кінно-артилерійського полку.

У процесі реорганізації Армії УНР у червні-липні 1919 р. вирішили перейти до створення чотирьох кінних бригад, кожна з яких складалася б із двох полків і кінно-гірської гарматної батареї. Але наприкінці липня цих частин так і не сформовано внаслідок браку командного складу, зброї (карабінів) і коней. Після реорганізації Армії навесні 1920 р. створили 12 кінних полків, які мали у бойовому стані 1600 шабель.

Галицька кіннота теж не отримала належного розвитку внаслідок її недооцінки. Чіткої організаційної структури вона набула лише у червні 1919 р., коли Галицьку Армію очолив наддніпрянець генерал О. Греков. Згідно з його наказом у розпал Чортківської наступальної операції створено кінні полки у складі корпусів і окремі ескадрони в бригадах. До складу кінного полку входили: штаб із відділами - рахунковим, провіантовим, медичним, ветеринарним, ковалів і бойові підрозділи - два кінні дивізіони, по три ескадрони у кожному. Ескадрон - чотири чети по 40 кіннотників (усього 160 шабель). Полковий кулеметний ескадрон мав чотири кулеметних чети по два станкових кулемети (всього 8 кулеметів та 100 кіннотників). Загалом кінний полк мав 1000 - 1100 кіннотників, з них у бойовому стані - 960 шабель і 8 станкових кулеметів, а також обоз - 44 вози, 8 польових кухонь. У період найвищого розвитку (серпень 1919 р.) кіннота УГА нараховувала всього 1340 шабель, тобто становила 3%, тоді як воюючі держави у світовій війні мали щонайменше 10% кінноти у своїх сухопутних військах.

Артилерія збройних сил державних формувань України успадкувала організацію, озброєння і тактику бойових дій, насамперед російської армії, яка за вказаними характеристиками та офіцерськими кадрами в роки світової війни була однією з кращих у Європі. Цьому сприяли такі обставини: по-перше, українізовані гарматні бригади, полки і дивізіони Центральної Ради створювалися на базі гарматних частин російської армії; по-друге, на службу в українське військо прийшли й очолили органи управління артилерії, гарматні частини десятки фахових генералів і сотні старших офіцерів із російської армії. Серед перших українізованих артилерійських частин були три гарматні бригади 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Однак українізовані гарматні полки і бригади в умовах розпаду російської армії виявилися неспроможними зберігати боєздатність, чому сприяла також надмірна політизація війська, особливо більшовицька агітація. Вони поступово розвалювалися, а у ході оголошеної демобілізації на початку 1918 р. взагалі припинили своє існування. Розбудова артилерії стала можливою завдяки тому, що Генеральному військовому комітетові таки вдалося зберегти кадровий потенціал, який склали збагачені досвідом світової війни офіцери і генерали артилерії російської армії.

На другому етапі творення власного війська створювалися невеликі підрозділи - батареї й дивізіони, що закладали основу української артилерії Армії УНР. У березні 1918 р. С. Дельвіг розробив план розбудови української артилерії, згідно з яким мали сформувати у восьми армійських корпусах 16 бригад легкої і 16 бригад важкої артилерії, по вісім полків гірської й армійської важкої артилерії, протиповітряний і Сердюцький полки. Для їх озброєння передбачено 1500 гармат різних систем. Для поповнення командних кадрів відновлено навчання в Київській та Одеській артилерійських школах. Отже, характерною рисою розбудови української артилерії в добу Центральної Ради була стихійність на початку військового будівництва, яке з часом набрало організованих форм. Необхідність збройного захисту від зовнішніх ворогів спричинила перегляд військово-політичним керівництвом темпів і масштабів розгортання власної армії, зокрема й артилерії. Хоча це було усвідомлено політиками із великим запізненням, але завдяки невтомній праці досвідчених артилерійських командирів створювалися батареї, дивізіони і полки, на базі яких можна було формувати гарматні бригади, комплектувати їх освіченими фахівцями і сучасним озброєнням. Артилерійські кадри Центральної Ради стали основою командного складу артилерії армії Гетьманату та Директорії УНР.

Організація та озброєння армійської артилерії Армії Української держави підпорядковувалися безпосередньо Головному інспектору артилерії генералові С. Дельвігу. Вона була його резервом і призначалася для підтримки бойових дій корпусів на головних напрямках ударів. До неї входили дві бригади армійської артилерії та окремий протиповітряний гарматний полк. 3 серпня 1918 р. П. Скоропадський затвердив штати гарматних частин і підрозділів від батареї до бригади. Важка батарея 152-мм гаубиць, або важких гармат мала за штатом п'ять старшин (командир батареї, старший старшина і три молодших старшини), 12 підстаршин, 103 козаки та ділилася на дві чоти по дві гармати у кожній. У батареї на кінній тязі було 29 коней і обоз для транспортування боєприпасів. Боєкомплект складав 300 снарядів на гаубицю і 450 - на гармату й перевозився у полку. Деякі полки армійської артилерії, що відносилися до груп важкої артилерії особливого призначення, транспортували гармати тракторами. Для перевезення важкої гармати чи гаубиці залучали 6 коней, а легкої - 4.

Поряд із артилерією корпусів, яка комплектувалася лише старшинським складом - від командирів гарматних бригад до гарматних чот (тепер - взводів) - та частково підстаршинами, в Армії Української держави були сформовані, або перейшли у спадщину від Центральної Ради декілька гарматних частин у складі Запорізької, Сірої дивізій та інших формувань. Зокрема, у складі Окремої запорізької дивізії діяв 1-й Запорізький гарматний полк, який мав дві батареї 76-мм легких польових гармат (8 одиниць) і батарею 122-мм гаубиць. Головні принципи організації і бойового застосування артилерії армії Української держави були успадковані Армією УНР, а також Червоною (Радянською) Армією, коли в структури армій, корпусів, дивізій входили гарматні бригади і полки.

Начальник артилерії корпусу Січових Стрільців полковник Р. Дашкевич на базі 18 батарей сформував шість гарматних полків по три батареї у кожному. Артилерія корпусу складала половину артилерії Армії УНР й нараховувала 70 гармат, 4600 вояків, з них 90 старшин та 2000 коней. Аналогічно творилися гарматні частини практично всіх з'єднань армії - Запорізького корпусу, Волинської групи та інших формувань. Провідну роль у цьому процесі відігравало Головне Управління Генерального штабу та утворена в його складі Гарматна управа на чолі з полковником М. Русіяном. У січні 1919 р. Військовий міністр генерал О. Осецький затвердив план організації артилерії Армії УНР і представлені комісією під керівництвом Головного інспектора артилерії генерала С. Дельвіга штати гарматних частин і підрозділів. Указаний план передбачав формування у складі пішої дивізії гарматної бригади з трьох полків; кінна дивізія повинна була мати кінно-гарматний полк. У зв'язку з недостачею гармат усі полки легких, важких і кінно-гірських гармат складалися з трьох батарей. Батареї мали по чотири гармати, за винятком важких батарей 152-мм гаубиць і 107-мм далекобійних гармат, які мали по дві одиниці. Штат гарматної батареї нараховував: легкої - 5 старшин, 12 підстаршин і 91 козаків, важкої - на 5 козаків менше.

У ході воєнних операцій 1918-1919 рр. українська артилерія відігравала значну роль. Незважаючи на свою малочисельність (довжина фронту сягала інколи 900 км і щільність артилерії становила всього 0,2 гармати на кілометр) командуванню вдавалося шляхом маневрування силами й утворенням нових батарей успішно її застосовувати в оборонних боях.

Специфіка воєнних операцій, а також ступінь забезпечення боєприпасами визначили тактику застосування української артилерії. На відміну від російської, в добу Першої світової війни в наступі та обороні українці не спромоглися утворити для підтримки піхоти артилерійські групи. Зазвичай гарматні батареї діяли самостійно в інтересах певних піших підрозділів або частин. Майже завжди батареї вели вогонь із відкритих позицій прямою наводкою. В обороні або в наступі використовувалися гарматні снаряди - шрапнелі, які були ефективні при обстрілі кінноти.

Маневрений характер бойових дій, а також стан артилерії Армії УНР, суттєво впливали на її тактику, способи ведення бою. Всупереч настановам і статутам, польова артилерія діяла в боях майже завжди побатарейно і рідко - у складі дивізіону або полку. Розкидані по невеликих бойових відтинках батареї і полки, підпорядковані командирам піхотних частин, були віддані, по суті, самі собі, причому командири батарей чи полків діяли практично самостійно не лише у виборі цілей для стрільби, але й у визначенні завдань. Артилерія діяла здебільшого у ближньому бою, батареї вели вогонь прямою наводкою і командири постійно знаходилися у бойових порядках.

Артилерія сухопутних військ у своєму розвитку пройшла складний шлях - від утворення окремих батарей і дивізіонів, розкиданих на величезному фронті й діючих здебільшого самостійно, до формування гарматних бригад стрілецьких дивізій, які мали чітку структуру і підпорядкування, були укомплектовані здібними командирами бригад, полків, дивізіонів і батарей, мали вишколених гармашів. Водночас зауважимо, що військово-політичний провід УНР припустився великої помилки, коли не використав чималий фаховий потенціал вищих старшин - артилеристів армії Гетьманату. Не використано також велику матеріальну базу артилерії Української держави, внаслідок чого бригади постійно відчували нестачу гармат і боєприпасів. Упродовж усієї війни артилерія не була доведена до штатної кількості (за винятком корпусу Січових Стрільців). Розроблені вищим командуванням штати не завжди відповідали реальним можливостям комплектування гарматних частин і підрозділів.

У Галицькій Армії організація артилерії зазнала відчутних змін - від стихійно створених поодиноких батарей, розкиданих по всьому 300-кілометровому польському фронту, до майже 60 батарей у складі бригадних і корпусних гарматних полків з чіткою структурою і підпорядкуванням. Її артилерію посилили гарматні частини, які прибули з Наддніпрянщини. Зокрема, у грудні 1918 р. із Києва передислоковано три полки, зокрема важкої артилерії, якої тоді бракувало в Галицькій Армії. Це були 2-й і 6-й гарматні полки, сформовані й надіслані до артилерії Осадного корпусу Січових Стрільців полковником Р. Дашкевичем, а також 1-й Запорізький важкий гарматний полк.

Система організації та вишколу артилерії у Галицькій Армії шляхом утворення гарматних кошів при Окружних військових командах, коли у запасних частинах комплектувалися, озброювалися, проходили вишкіл артилеристи у складі штатних батарей і зі своїми командами відбували на фронт, виявилася унікальною і надзвичайно ефективною. Загалом у ході українсько-польської війни (листопад 1918 р. - липень 1919 р.) гарматні коші Окружних військових команд підготували й відправили на фронт 49 гарматних батарей. Артилерія Галицької Армії влітку 1919 р. мала 7 тис. вояків, 187 гармат і 6 тис. коней (вона склала близько 10,5% особового складу армії). Насиченість війська артилерією була на рівні показників головних європейських держав.

До управління гарматної батареї входили командир (поручник - сотник), перший старшина (заступник), харчовий старшина, старший булавний, сурмач, а також відділення розвідки (6 вояків), зв'язку (8 телефоністів). Батарея мала чотири гармати, поділені на дві чети на чолі із першим старшиною (старшим офіцером батареї - за нинішнім терміном; 50 гармашів), чету скорострілів (дві одиниці) для охорони батареї та обоз (30 возів), до якого входили підстаршини з ремонту техніки, санітар і польова кухня.

Гарматні полки носили номер бригади і мали, за невеликим винятком, однакову організацію. До управляння полку входили: командир, ад'ютант (начальник штабу), якому підпорядковувалися відділи - булавний, муніційний, технічний, санітарний, харчовий та старшини - зв'язку, муніційний, технічний, інтендант, харчовий, лікар, ветеринар. Полк складали три (рідше чотири) гарматні батареї та чета скорострілів. Окрім 12 гарматних полків стрілецьких бригад, які організаційно й оперативно підпорядковувалися командантам бригад, НКГА мала армійську артилерію - два наддніпрянські полки важких гаубиць двобатарейного складу і три батареї далекобійних гармат (по дві у кожній).

Броневі сили українських армій використовували бронепоїзди і бронеавтомобілі, об'єднані у бронедивізіони. За відсутністю в Україні власних заводів із виготовлення цієї бойової техніки користувалися трофейними, насамперед, російськими. Вони призначалися для підтримки піхоти і кінноти у наступі чи обороні, а також, щоправда рідко, для самостійного наступу. Порівняно з арміями більшовицької Росії, денікінської і польської українські залізничні, автомобільні й технічні частини значно поступалися супротивнику.

Командування Галицької Армії теж мало уваги приділяло розвитку бронепоїздів й не використовувало наявні, що будувалися ініціативою окремих старшин. Вони, як правило, підпорядковувалися корпусам або бригадам, які відводили бронепоїздам допоміжні функції. Використання бронепоїздів безпосередньо на передовій лінії фронту ускладнювалося зростанням насиченості ворожої артилерії та переходом війни у фазу позиційної. При відступі за Збруч у липні 1919 р. бронепоїзди Галицької Армії були знищені за наказом командування (щоб не дісталися полякам). Зауважимо, що за Збручем була й інша за шириною колія, не придатна для потягів австрійського чи німецького виробництва. Під час бойових дій на Правобережжі Галицькій Армії підпорядковано декілька бронепоїздів, зокрема й трофейні.

До броневих (панцерних) частин сухопутних військ Армій УНР, Гетьманату і ЗУНР входили автопанцерні дивізіони, які озброювалися трофейними російськими бронемашинами, які вважалися засобами маневреної війни.

У сухопутних військах українських армій перший автобронедивізіон утворився у складі Сердюцької дивізії влітку 1918 р. Він мав всього шість бойових машин - по дві у кожній з трьох автопанцерних сотень, а також чету мотоциклістів та автопарк. Щоправда, в кадрових дивізіях і корпусах Армії Української держави нараховувалося 42 неповних автопанцерних дивізіони, укомплектованих лише офіцерським і підофіцерським складом. Після антигетьманського повстання автобронедивізіон перейшов до Осадного корпусу Січових Стрільців як 1-й панцирний дивізіон. 2-й дивізіон створено у Запорізькому корпусі, 3-й і 4-й увійшли до Східної групи В. Тютюнника. З приєднанням до Наддніпрянської армії галицьких частин з'явився 5-й дивізіон у 2-му галицькому корпусі. Всі українські автопанцирні дивізіони мали по 2-3 бойові машини, отже їх загальна кількість не перевищувала 16. З них шість діяли у корпусі Січових Стрільців, причому важких автопанцерників на озброєнні не було. Вони мали власні найменування: “Петлюра”, “Черник”, “Зух”, “Галичина”, “Запорожець”, “Хортиця” та ін.

Незважаючи на брак палива та незначну кількість бойових машин, вони проявили себе ефективно у наступальній Київській операції 1919 р. Під час короткотривалого перебування у Червоній Армії та значного скорочення Галицької Армії, більшовики зберегли 1-й автобронедивізіон, успадкований від корпусу Січових Стрільців. Коли ж у квітні-травні 1920 р. Галицьку Армію охопили масові репресії, особовий склад дивізіону опинився у підмосковному таборі Кожухів. Його вояків як добрих фахівців невдовзі скерували на Московський автомобільний завод.

Важливу роль відігравали спеціальні війська: інженерно-технічні, зв'язку й тилу. Їхні частини не складали окремих родів зброї, а були лише допоміжними формаціями та входили до піхотних з'єднань. Найвищою організаційною одиницею інженерних військ став так званий технічний курінь (три саперні сотені) у складі корпусу чи групи. На відміну від часів Першої світової війни, коли позиційний характер бойових дій зумовив зростання інженерних військ майже у два рази, у маневрених війнах українських армій їх роль зменшилася, як і чисельність і діапазон завдань. Головним призначенням технічних куренів, їхніх саперних сотень було не облаштування фортифікаційних споруд, а будівля і ремонт доріг і мостів, або їх знищення в часи відступу. Лише у ході українсько-польської війни 1918-1919 pp. Галицька Армія та на заключному етапі війни у 1920 р. Армія УНР залучала їх до обладнання оборонних споруд і загород.

У шостому розділі “Формування морально-бойових якостей особового складу сухопутних військ” проаналізовано принципи, форми, методи виховання і вишколу, узагальнено систему культурно-освітньої діяльності, життєдіяльність військового духовенства.

Використовувалися різноманітні форми і методи виховної роботи в українському війську доби Центральної Ради, але їх арсенал був обмеженим, порівняно з майбутньою Армією Директорії УНР чи Галицькою Армією, коли створено спеціальні органи і структури - культурно-освітні відділи та газети в дивізіях і корпусах, інститут військового духовенства. Наприклад, єдиною дивізією, де існував відділ пропаганди на чолі з редактором дивізійної газети, між іншим, відомим пізніше радянським поетом П. Тичиною, була Сіра дивізія полковника А. Пузицького.

Армія Української держави гетьмана П. Скоропадського була укомплектована командними кадрами, успадкованими з російської армії, й частка національно свідомих українців серед них була незначною. Армія була кадровою, тобто майже не мала особового складу, проте налічувала дві розгорнуті дивізії. У перспективі П. Скоропадський планував укомплектувати армію виключно українськими старшинами. На відміну від Червоної Армії в Наддніпрянській, зрештою як і в російській та інших європейських арміях, ніколи не було інституту політкомісарів, на яких покладалася організація ідеологічної роботи і політичного виховання. Лише згодом створено систему культурно-освітніх управлінь у вищих штабах і відділів у дивізіях, бригадах і полках та позаштатних інструкторів у куренях, сотнях і батареях.

Згідно з Положенням про організацію культурно-освітньої праці в Армії УНР 1919 р. було визначено її головне завдання: національно-патріотичне виховання особового складу армії, інформування про внутрішнє і міжнародне становище України, організація випуску військової преси й розповсюдження її серед військовиків і місцевого населення. Серед методів і форм реалізації цих завдань зазначалися організація масових акцій: урочисте складання Присяги, заходи з нагоди пам'ятних дат держави і війська, проведення публічних лекцій, організація бібліотек, військових хорів, аматорських театрів, шкіл для малописьменних. Відповідно впроваджувалися штати культурно-освітніх структур. Частину вказаних завдань виконувало Міністерство преси і пропаганди.

Вже у період бойових дій Армії УНР в її лавах організовано творчі колективи - капелу О. Кошиця та Всеукраїнський Наддніпрянський хор під орудою Д. Котка, танцювальний ансамбль В. Авраменка, який разом із О. Кошицем виступав на сценах США і Канади після війни.

Важливим завданням виховної роботи була широкомасштабна діяльність з пропаганди виконання усіма військовиками вимог Військової присяги і статутів. Усвідомлюючи важливість статутів у процесі розбудови і бойової діяльності війська, уряди Центральної Ради, Гетьманату й УНР та Командування збройних сил уживали заходів щодо опрацювання і впровадження нових статутів. З цією метою у складі Генерального штабу створили спеціальну комісію, яка опрацювала загальновійськові та родів зброї статути: Статут військової повинності, Статут українських козаків, Дисциплінарний Статут, Статут внутрішньої служби, Муштровий статут для піхоти, Статут залогової служби, Статут польової служби та інші, які визначили основи внутрішньої організації армії.

Пропагувалися бойові традиції українського війська, відзначення пам'ятних подій з історії, а також присвоєння полкам і куреням імен видатних діячів минулого. Ще до створення 1920 р. Воєнно-історичного товариства в дивізіях існували воєнно-історичні відділи, які збирали документи з історії окремих частин і з'єднань.

У Військовому міністерстві, Начальній Команді Галицької Армії, корпусах і бригадах створено референтури пропаганди. Враховуючи високу релігійність особового складу, впроваджено корпус військових священиків - капеланів на чолі з Преподобництвом, а також Пресову Кватиру, Відділи освіти, фронтовий театр, армійські часописи в кожному корпусі й деяких бригадах.

Важливу роль у військово-патріотичному вихованні відігравала Пресова Кватира при Начальній Команді з організаційним, видавничим, інформаційним, історичним, вічевим, бібліотечним і театральним відділами. Вічевий відділ організовував віча, часто серед місцевого населення у місцях дислокації, що було дуже важливим заходом під час бойових дій на Правобережній Україні влітку 1919 р. Плідно працював Історичний відділ на чолі з М. Євшан-Федюшкою, згодом І. Кревецьким - одним із кращих учнів Львівської історичної школи М. Грушевського. Бібліотечний відділ опікувався бібліотеками, зокрема похідними у фронтових частинах. Слід особливо відзначити діяльність фронтового армійського театру з видатною трупою К. Рубчакової.

Навіть на фронті, в несприятливих ситуаціях, у Галицькій Армії урочисто відзначалися державні свята, особливо 1 листопада - день повстання у Львові й Галичині й утворення ЗУНР, 1 травня - роковини битви Легіону УСС на горі Маківка. Чимало полків носили ім'я Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Петра Конашевича-Сагайдачного, Князя Лева, Симона Петлюри, Українських Січових Стрільців. Крім того, всі бригади носили найменування території їх формувань: Львівська, Золочівська, Бережанська, Самбірська й ін.

У процесі військового будівництва й реорганізації Галицької Армії у корпусах, бригадах й полках була створена чітка структура служби військового духовенства, якої не існувало, зокрема, в армії Центральної Ради й, по суті, в Армії УНР (на 45 тис. вояків вона мала всього п'ять польових священиків). Наказом Військового міністра Д. Вітовського 1 січня 1919 р. засновано її вищий орган - Зарядче Преподобництво при ДСВС, а також Польове Преподобництво при НКГА. Водночас створено референтури духівництва в корпусах і бригадах. Усього у фронтових, тилових і запасних частинах нараховувалося близько ста польових духівників, для яких впровадили спеціальну форму одягу, ступені йменувань. У правах їх урівняно із сотником чи отаманом. Коло питань діяльності військових священиків було великим: задоволення релігійних потреб особового складу, піклування про поранених, організація похорон полеглих і ведення їх обліку. В основу організації служби капеланів покладено досвід австрійської армії, де 1918 р. служила значна частина польових священиків-українців.

Після переходу Галицької Армії у лютому 1920 р. на бік Червоної Армії радянське командування розформувало Преподобництва ДСВС і НКГА, але, враховуючи негативну його реакцію на ці заходи, дозволило залишити в частинах капеланів на посадах “учитель моралі”.

П. Скоропадський відновив Інститут військового духовенства за російською схемою, щоправда, лише на рівні полків і дивізій. Першими капеланами гетьманського війська стали священики військових частин, успадкованих від Центральної Ради.

Інституцію військового духовенства впроваджено й наказом Головного Отамана у січні 1919 р. і призначено Головним священиком українського війська о. Антонія Матеюка. Однак в умовах безперервних боїв інституція військових священиків Армії УНР не набула таких чітких організаційних форм, як у Галицькій Армії або російській, де кожен полк мав священика. Зусиллями Духовної управи військові частини поступово укомплектовувалися капеланами, щоправда, командири часто самостійно запрошували на службу місцевих священиків. Особливо бракувало полкових капеланів. Але дивізійна ланка була укомплектована. В адміністративному відношенні капелани підпорядковувалися Військовому міністерству, у церковних справах - Міністерству ісповідань і в канонічних - Українському Святійшому Синоду. В період інтернування засновано пастирські курси у таборі Каліш.

ВИСНОВКИ

Основою українських збройних сил періоду національно-визвольної революції 1917-1921 рр. виступали сухопутні війська, які були найчисельнішим і найбоєздатнішим родом військ.

Характерна особливість зародження і розбудови сухопутних військ - її залежність від концепцій керівництва українських державних утворень у сфері воєнних доктрин, кадрової політики, організаційних структур, морально-бойових якостей особового складу. Вирішуючи проблеми військового будівництва, український провід внаслідок об'єктивних і суб'єктивних причин не завжди реально оцінював внутрішню і зовнішню ситуацію, об'єктивні закономірності розвитку збройних сил. Між тим розбудова українського війська проходила у складних умовах іноземної інтервенції. На масштаби і темпи цього процесу впливала концепція соціалістичного проводу Центральної Ради, яка на першому етапі діяльності прагнула автономії України в рамках майбутньої федеративної Росії, отже, не вважала необхідним творити власну національну армію. Загроза втрати перших демократичних здобутків революції та початок агресії більшовицької Росії на зламі 1917-1918 рр. підштовхнула молоде політичне керівництво переглянути концепцію військового будівництва і від тактики українізації російської армії перейти до формування власних регулярних частин піхоти й артилерії.

Характерною рисою першого етапу розбудови українських сухопутних військ була стихійність, коли за ініціативою окремих національно свідомих старшин творилися військові частини піхоти, артилерії, кінноти, на базі яких формувалися корпуси, дивізії, полки і бригади. Дотримування проводом Центральної Ради соціалістичних програмних доктрин призвело до дезорганізації управління збройних сил, які творилися знизу. Так було втрачено великий потенціал українізованих частин російської армії, які мали вишколені роди зброї сухопутних військ: піхоту, кінноту, артилерію, інженерно-технічні частини, а головне - досвідчених військовиків, зокрема генералів і старших офіцерів Генерального штабу. Лише на другому етапі - взимку і навесні 1918 р. здійснено спробу надати військовому будівництву організованих форм. До цього залучили патріотично налаштований командний склад, який розпочав розбудову регулярної армії. Одночасно формувалися частини піхоти і артилерії. Проте сухопутні війська не отримали належної уваги і всестороннього розвитку. Утрачений для військового будівництва час надолужити не вдалося, і розпочатий фактично навесні 1918 р. організований процес формування нового війська обірвав гетьманський переворот.

У травні-листопаді 1918 р. можливості для військового будівництва Української держави вкрай обмежувалися німецькою окупаційною владою, а також пропозицією федерування України з іншими частинами небільшовицької Росії, яку сповідував гетьманський уряд. Політична позиція гетьманських міністрів довела, що визнання самостійності Української держави для них було ситуативним як необхідний етап до федеративної парламентської чи монархічної Росії. Водночас неприйняття командуванням Добрармії ідеї незалежної України та її союзу з Німеччиною відразу ж ускладнили відносини з репрезентантами білого руху. З великими труднощами гетьману П. Скоропадському вдалося домогтися дозволу на створення сухопутних військ Армії Української держави: кадрових корпусів, дивізій, а в їх складі - гарматних бригад, інженерно-технічних частин, зі старшинським і підстаршинським складом та озброєнням. Особливістю розбудови сухопутних військ на цьому етапі була планова організація зверху у відповідності з опрацьованими структурами і штатами. На відміну від Центральної Ради гетьман взяв курс на створення регулярної боєздатної армії, для чого залучив досвідчених генералів, адміралів, старших офіцерів колишньої царської армії, які виявили бажання служити Україні. Хоча багато генералів, які стали на військову службу, не були переконаними державниками. Серед них домінувала фахова потреба “служити” і в такий спосіб утримувати свої родини. За основу організації сухопутних військ Української держави та їх родів зброї взято російську систему. Реанімовано систему управління родами зброї від Головних інспекторів піхоти, артилерії, кінноти до командирів корпусів, дивізій, бригад і полків. 15 гарматних бригад після повернення з фронту на місця постійної дислокації бригад збереглися і увійшли до складу Армії Української держави, щоправда без більшості солдатів, яких демобілізували. Сформовано Сердюцьку й збережено у повному складі Сіру піші дивізії. Відновлено діяльність піхотних, артилерійських, кінних училищ і кадетських корпусів.

Основу Армії Директорії УНР становили сухопутні війська. Певний час вони творилися стихійно у ході антигетьманського повстання, яке захопило у свій вир іррегулярні формування із різною політичною орієнтацією, що важко піддавалися управлінню. Утворені Гетьманатом структури корпусів, дивізій, бригад і полків зруйновано, а більшість командирів звільнено зі служби внаслідок політичної недовіри (вони відразу ж перейшли на службу до Добровольчої та інших білогвардійських армій). Із напівстихійних формувань розпочато творення і комплектування нових військових частин.

На початку 1919 р. завдяки ініціативі групи генералів і вищих старшин Генерального штабу, які залишилися на службі в Армії УНР (Дієвій армії) реорганізовано сухопутні війська: створено піхотні, артилерійські, кінні, інженерно-технічні частини, які взяли участь у боях 1919 р. проти поляків, червоних і білих формувань. Незважаючи на умови безперервної збройної боротьби і міжнародну ізоляцію, уточнено структуру родів зброї, уніфіковано штати дивізій, бригад, полків, куренів, створено Управління головних інспекторів армії. Об'єктивна реальність, а саме безперервна війна на трьох фронтах, не дозволили Головному Отаману С. Петлюрі сповна розбудувати своє військо. Артилерія Дієвої армії була удвічі меншою від загальноприйнятих норм західних країн. Маневрений характер війни вимагав розвитку кінноти, броневих частин, чого не вдалося здійснити.

Аналіз військового будівництва в ЗУНР засвідчив, що Галицька Армія стала унікальним воєнно-національним феноменом, який за організацією, професійними ознаками і боєздатністю був аналогічним військовим формуванням західноєвропейських держав. У складних воєнно-політичних умовах сформовано піхоту й артилерію з високим рівнем організації та озброєння. Арсенал тактики і бойового застосування УГА був дещо ширшим, ніж наддніпрянської, оскільки галичанам довелося діяти в різних умовах: позиційної війни - українсько-польської 1918-1919 рр. та маневреної - українсько-більшовицької 1919-1920 рр. Притаманне визвольним змаганням стихійне творення перших напівпартизанських бойових груп тривало в Галичині недовго. У грудні 1918 р. розгорнули активну організаційно-мобілізаційну роботу Окружні та повітові військові команди, в яких формувалися й озброювалися, проходили вишкіл стрільці, після чого скеровувалися у фронтові піхотні й артилерійські полки. Максимально використовувалися кадри та озброєння колишньої австрійської армії. Прийнято на службу добровольців-фахівців, головно австрійців і галицьких німців, яких висували на посади командирів корпусів, бригад, полків. За сприяння наддніпрянських генералів у січні 1919 р. молоду армію реорганізовано: всі формування звели до трьох корпусів (до них увійшли по чотири бригади). У червні 1919 р., під час Чортківської наступальної операції, Начальна команда започаткувала створення ще восьми бригад (фактично двох нових корпусів), але відступ за Збруч призупинив ці плани. Найорганізованішою формацією Галицької Армії була артилерія, найслабшою - малочисельна кіннота.

Важливим чинником боєздатності всіх українських армій була організація фахового навчання, військова дисципліна, високий рівень морально-психологічного духу, виховання на патріотичних засадах і бойових традиціях українського народу. До цієї роботи активно долучалися капеланські служби, насамперед Галицької Армії, а в період інтернування - й Армії УНР. Вишкіл особового складу продовжено у таборах інтернування у Чехословаччині, Польщі та Румунії (1920-1922).

Історія сухопутних військ Збройних сил України доби революції 1917-1921 рр. свідчить, що їхня розбудова стала невід'ємним компонентом процесу будівництва національної держави. Специфічний для революційних часів досвід творення національної армії є цінним уроком для реформування Збройних сил незалежної України, оскільки й сьогодні Сухопутні війська - основний вид військ сучасної армії.

Незважаючи на певні досягнення в дослідженні наукової проблеми, дисертант звертає увагу на необхідність продовжити комплексне вивчення розвитку видів і родів військ України новітнього часу. Актуальним буде й упорядкування збірника документів про військове будівництво в період національно-демократичної революції 1917-1921 рр.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ткачук П. П. Сухопутні війська України доби революції 1917-1921 рр. / П. П. Ткачук. Монографія; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, Львівський інститут Сухопутних військ НУ «ЛП» - Львів, 2009. - 312 с.

2. Геополітика України (Військовий аспект) / Гетьманчук М. П., Горевалов С. І., Панюк А. В., Ткачук П. П. - Львів: ЛВІ, 2004. - 836 с.

3. Конфліктологія: Навчальний посібник-практикум / Гетьманчук М. П., Сивак О. І., Турчин Я. Б., Ткачук П.П.,Шлемкевич Л. П. - Львів: ЛІСВ, 2007. - 307 с.

4. Геополітика. Військово-політичні аспекти / Гетьманчук М. П., Сивак О. І., Власюк С. І., Шлемкевич Л. П., Ткачук П. П. - Львів: ЛІСВ, 2008. - 400 с.

5. Ткачук П. П. Перша світова війна - горнило випробувань українського етносу / П. П. Ткачук // Військово-науковий вісник. Військовий інститут НУ “Львівська політехніка”. Вип. 7. - Львів, 2005. - С. 266-283.

6. Ткачук П. П. Еволюція поглядів М. Грушевського щодо процесу військового будівництва УНР / П. П. Ткачук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. - № 584. - Львів, 2007. - С. 89-93.

7. Ткачук П. П. Воєнно-політичні концепції урядів та стратегія армій України у 1917-1921 рр. / П. П. Ткачук // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. № 6 (84). - Донецьк, 2007. - С. 80-85.

8. Ткачук П. П. Формування морально-бойових якостей особового складу Сухопутних військ Галицької армії в 1918-1920 рр. / П. П. Ткачук // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. - Вип.8. - Острог, 2007. - С. 233-245.

9. Ткачук П. П. Система вишколу командирів збройних сил Української Держави 1918 р. / П. П. Ткачук // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. № 4(88). - Донецьк, 2008. - С. 87-90.

10. Ткачук П. П. Військові реформи в Українській Державі Гетьмана П. Скоропадського / П. П. Ткачук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВНУ ім. Лесі Українки. Випуск №14. - Луцьк, 2008. - С. 84-87.

11. Ткачук П. П. Формування командних кадрів збройних сил Центральної Ради / П. П. Ткачук // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. Вип. 1. - Тернопіль, 2008. - С. 75-79.

12. Ткачук П. П. Проблема формування Сухопутних військ за доби Директорії УНР / П. П. Ткачук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. - № 612. - Львів, 2008. - С. 92-97.

13. Ткачук П. П. Організація та озброєння сухопутних військ коаліційних армій у Першій світовій війні / П. П. Ткачук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. НАН України / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. Вип. 16. - Львів, 2008. - С. 320-327.

14. Ткачук П. П. Утворення національних Сухопутних військ у процесі військового будівництва в добу Центральної Ради / П. П. Ткачук // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Історичні науки. - Вип. 10. - Острог, 2008. - С. 139-150.

15. Ткачук П. П. Командні кадри Сухопутних військ Галицької Армії 1918-1919 рр. / П. П. Ткачук // Військово-науковий вісник. - Вип. 10. - Львів, 2008. - С. 188-201.

16. Ткачук П. П. Відродження українського капеланства та його виховна роль у період визвольних змагань 1917-1918 років. / П. П. Ткачук // Науково-популярний журнал “Воєнна історія”. - № 6 (42). - Київ, 2008. - С. 53-59.

17. Ткачук П. П. Створення та діяльність головної управи військового духовенства Армії УНР / П. П. Ткачук // Труди академії. НАОУ. - № 7 (87). - Київ, 2008. - С. 269-274.

18. Ткачук П. П. Капелани УГА на фронтах українсько-польської війни 1918-1919 рр. / П. П. Ткачук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність НАН України / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. - Вип. 17. - Львів, 2008. - С. 123-129.

19. Ткачук П. П. Проблеми відродження національної артилерії в період української революції 1917 року / П. П. Ткачук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВНУ ім. Лесі Українки. - Вип. 15. - Луцьк, 2008. - С. 51-59.

20. Ткачук П. П. Сухопутні війська збройних сил європейських держав від середньовіччя до світової війни: ретроспективний аналіз / П. П. Ткачук // Військово-науковий вісник. - Вип. 11. - Львів, 2008. - С. 198-222.

21. Ткачук П. П. Вирішення проблеми командних кадрів у Галицькій Армії / П. П. Ткачук // Воєнна історія. - 2008. - № 4 (40). - C. 76-82.

22. Ткачук П. П. Досвід мобілізації поборовців до Галицької армії 1918-1919 рр. / П. П. Ткачук // Ефективність державного управління. Збірник наукових праць. Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. - Вип.18/19. - Львів, 2009. - С. 247-253.

23. Ткачук П. П. УГА: бойова характеристика / П. П. Ткачук // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича. - Вип. 18. - Львів, 2009. - С. 312-316.

24. Ткачук П. П. Освітньо-виховна робота в Галицькій армії (1918-1920) / П. П. Ткачук // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 1. - Тернопіль, 2009. - С. 35-41.

25. Ткачук П. П. Діяльність Української Народної Республіки зі створення власних збройних сил (грудень 1917 - квітень 1918 рр.) / П. П. Ткачук // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. - № 634. - Львів, 2008. - С. 56-62.

26. Ткачук П. П. Артилерія збройних формувань української революції 1917-1921 рр. / П. П. Ткачук // Матеріали науково-практичної конференції “Соціально-економічні, психологічні та історичні аспекти трансформації Збройних Сил України”. - Київ, 2009. - С. 354-357.

27. Ткачук П. П. Особливості формування сухопутних військ України в добу революції 1917-1921 рр. / П. П. Ткачук // Аналітично-інформаційний журнал “Схід”. - № 2 (93). - Донецьк, 2009. - С. 70-74.

АНОТАЦІЯ

Ткачук П. П. Сухопутні війська Збройних сил України доби революції 1917-1921 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Національний університет “Львівська політехніка”. - Львів, 2009.

Автор комплексно дослідив загальні риси і відмінності концептуальних поглядів і тенденцій військового будівництва на початку ХХ ст., показав їх вплив на процес формування сухопутних військ збройних сил українських державних утворень у період 1917-1921 рр.

У роботі проаналізовано розвиток сухопутних військ армій європейських держав на початку ХХ ст.; процес зародження сухопутних військ у ході українізації армії в умовах хибної концепції політичного проводу Центральної Ради щодо формування власної армії. Показано особливості розбудови регулярної армії в період Української держави, зокрема досвід використання кадрового потенціалу, організації та озброєння, системи підготовки командирських кадрів. Узагальнено досвід Директорії УНР в оновленні військової організації, комплектування, озброєння і тактики бойових дій. Реконструйовано процес розвитку Галицької Армії 1918-1920 рр., способи її формування, комплектування, підготовки особового складу, озброєння і тактики бойових дій порівняно з країнами Центрально-Східної Європи, УНР і більшовицької Росії, арсенал її бойового застосування. Відтворено систему виховання і вишколу особового складу сухопутних військ національних армій, їхню духовну опіку в умовах зовнішньої агресії.